Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Жовте обличчя

Публікуючи ці короткі нариси про дивні, іноді навіть драматичні події, свідками і навіть учасниками яких ставали ми з моїм другом, я, звісно, частіше зупиняюся на його успіхах, аніж на поразках. Проте іноді траплялося, що Голмс припускався помилки, але правда так чи інакше випливала на поверхню. У моєму архіві зберігаються нотатки про п’ять-шість таких справ, й історія, яку я збираюсь розповісти, — з їхнього числа.

Шерлок Голмс зрідка займався фізичними вправами заради тренування. Мало хто міг зрівнятись із ним силою м’язів, і він був, без сумніву, одним із найкращих боксерів у своїй вазі. Але напруження без певної мети завжди здавалось йому марнуванням енергії, і він лише зрідка виявляв активність, коли в його полі зору не опинялось якоїсь цікавої справи. У такому випадку більш невтомної людини, ніж мій друг, мені зустрічати не доводилось. Дивно, що йому вдавалося тримати себе в такій чудовій формі, оскільки харчувався Голмс помірно й жив скромно, якщо не сказати по-спартанськи.

Якось напровесні, в один із таких періодів вимушеного неробства, ми з Голмсом вирушили на прогулянку до парку. Години зо дві ми блукали стежками, майже не розмовляючи, як і випадає двом чоловікам, котрі чудово знають один одного. Було вже близько п’ятої, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

— Перепрошую, сер, — сказав лакей, відчиняючи двері. — До вас приходив джентльмен.

Голмс докірливо скосив на мене очі.

— Ось вам і прогулянки, — з досадою зауважив він. — Цей джентльмен уже пішов?

— Так, сер.

— А ви не пропонували йому зачекати?

— Так, сер, і він чекав на вас десь із півгодини. Тільки джентльмен цей виявився дуже нервовим. Обійшовши приміщення, він почав бігати з кутка в куток, а іноді зупинявся й тупав ногою. Потім він вийшов у коридор і заволав: «Чи цей пан збирається коли-небудь повертатися?» — «Сер, зачекайте ще трохи, він невдовзі буде», — кажу я йому. А він: «Краще вже я зачекаю його на свіжому повітрі. Я незабаром повернуся». Після цього він пішов.

— Ну що ж, ви зробили все, що могли, — сказав Голмс, і ми попрямували до вітальні. — Ось як не поталанило, Ватсоне. Саме час братися до якої-небудь справи. А в цієї людини, судячи з поведінки, справа неабияка. Та що я бачу! Напевне, знервований пан забув у нас свою люльку — і дуже непогану. Голівка з ялівцевого кореня, з відмінним бурштиновим мундштуком, — така коштує сім із половиною шилінгів, не менше. Схоже, наш гість справді дуже хвилювався, якщо забув річ, котру так цінує.

— А звідки ви знаєте, що він її дуже цінує? — поцікавився я.

— Ось що, Ватсоне, цю люльку двічі ремонтували — один раз голівку, другий раз мундштук. У обох випадках було накладено срібні стяжки. Кожен із цих ремонтів коштує більше, ніж сама люлька. Якщо людина вирішує віддати люльку в ремонт замість того, щоб купити за ті самі гроші нову, значить, вона дуже її цінує.

Голмс підняв люльку й постукав по ній указівним пальцем, як професор, який демонструє студентам-медикам кістку.

— Ніщо не може розповісти про людину більше, ніж її люлька, — сказав Голмс. — Хіба що годинник або шнурки. Власник цієї — чоловік міцної статури, шульга, має прекрасні зуби, дещо недбалий і далеко не бідний.

Мій друг сповістив це ніби між іншим, але я помітив, як він поглядає на мене — чи стежу я за його думками.

— Ви вважаєте, якщо людина палить люльку за сім шилінгів, то це говорить про те, що вона заможна? — спитав я.

— У чашечці — залишки тютюнової суміші, яку торговці називають «гросвенор» і беруть за неї по вісім пенсів за унцію, — сказав Голмс, висипавши на долоню трохи вмісту люльки. — Можна знайти відмінний тютюн, який коштує вдвічі дешевше, а отже, заощаджувати йому не доводиться.

— А як ви здогадались про інше?

— Він має звичку прикурювати від ламп та газових ріжків. Як бачите, люлька обсмалена з одного боку. Слід цей із правого боку люльки, з чого я й роблю висновок, що курець є шульгою.

Спробуйте-но самі прикурити від лампи, і ви, правша, піднесете люльку до вогню лівим боком. Далі ми бачимо, що мундштук прокушено. Тільки сильна людина з міцними зубами здатна на таке... Якщо я не помиляюся, це якраз його кроки на сходах. Зараз ми побачимо об’єкт цікавіший для дослідження, ніж люлька.

Наступної миті двері розчинились і до кімнати увійшов рослий молодий чоловік. Він був одягнутий у темно-сірий костюм, у руці він тримав коричневий широкополий фетровий капелюх. Я б дав йому років тридцять, а насправді він був трохи старшим.

— Перепрошую, — знітився він. — Напевне, я мав би постукати. Дійсно, треба було постукати, але я трохи засмучений, і тому прошу мені вибачити.

Він хутко провів рукою по чолу й опустився на стілець. Хоча варто було б сказати «повалився».

— Я бачу, що ви вже кілька діб не спали, — співчутливо мовив Голмс. — Це змучує дужче, ніж робота. Чим я можу допомогти вам?

— Я потребую поради, сер. Я не знаю, що робити, моє життя закінчилося.

— Вам потрібна консультація детектива?

— Не тільки це. Ви — розумна людина, і мене цікавить ваша думка... думка людини, яка знає життя. І я дуже розраховую на те, що ви мені допоможете.

Говорив він швидкими й уривчастими фразами, і мені здалося, що навіть вимовляти слова йому важко.

— Бачте, це дуже особиста справа, — розпочав наш відвідувач. — Не так і приємно... ні, це просто жахливо, коли доводиться обговорювати поведінку своєї дружини з людьми, яких бачиш уперше в житті! Але мені просто конче треба з кимось порадитися.

— Любий містере Мунро... — проговорив Голмс. Від цього наш гість скочив зі стільця.

— Як! Ви знаєте моє ім’я?! — вигукнув він.

— Якщо ви хочете зберегти анонімність, — посміхнувся Голмс, — раджу вам відмовитися від звички писати своє ім’я на підкладці капелюха. Ми з моїм другом чули немало таких речей і багатьом змогли допомогти відновити душевну рівновагу. Я бачу, ваша справа не терпить зволікання, тому раджу вам розпочати просто з фактів.

Наш відвідувач знову схопився за лоб, наче перед ним було важке завдання. Кожен рух сповіщав про нього як про людину замкнену, відлюдкувату, із загостреною чутливістю, звиклою радше приховувати свої рани, ніж виставляти їх напоказ. Несподівано він розпачливо махнув рукою й почав розповідати.

— Ось вам факти. Я одружений. Уже три роки. Увесь цей час ми з дружиною жили щасливо й кохали одне одного так палко, як тільки можуть кохати одне одного чоловік і жінка. Ми з нею навіть жодного разу не сперечалися, між нами в усьому панувала гармонія. Та починаючи з минулого понеділка між нами ніби виросла стіна. Мені здається, що в житті моєї дружини з’явилося щось мені не відоме. Містере Голмс, вона на очах перетворюється на зовсім незнайому жінку. І я хочу знати, в чому річ. Еффі кохає мене всім серцем так, як ніколи раніше не кохала, я це відчуваю. Але в неї є таємниця... І доки я не з’ясую, в чому справа, у мене на душі лежатиме камінь.

— Ближче до суті, містере Мунро, — нетерпляче вимовив Голмс.

— Коли я вперше зустрів Еффі, вона була вдовою, хоча їй ледве виповнилося двадцять п’ять. Тоді вона мала інше прізвище. За дуже юних літ Еффі виїхала до Америки й мешкала в Атланті. Там вона вийшла заміж за містера Геброна, адвоката з хорошою практикою. У них народився син, але епідемія жовтої лихоманки забрала життя і дитини, і чоловіка. Я бачив свідоцтво про їхню смерть. Після цього залишатись в Америці Еффі не змогла. Вона повернулася до Англії й оселилась у своєї тітоньки, старої панни, у містечку Піннер, це в Мідлсексі. Від чоловіка Еффі залишилося близько чотирьох із половиною тисяч фунтів, які були ним вдало вкладені та приносили сім відсотків на рік. Коли я познайомився з нею, вона прожила в Піннері всього півроку. Ми покохали одне одного й за кілька тижнів побралися.

Сам я торгую хмелем, мій прибуток становить сімсот-вісімсот фунтів, і грошей нам вистачає. Ми винайняли гарну віллу в Норбері — вона схожа на затишний сільський будиночок, хоча й розташована поруч із містом. Вище на пагорбі розташовано заїжджий двір і ще два будинки; за полем, що межує з нашою віллою, стоїть котедж. Ось і всі наші сусіди. На півдорозі до вокзалу є ще будинки. У справах мені іноді доводиться виїздити до міста, але влітку в мене менше роботи, так що увесь свій час я проводжу з дружиною, і кожна хвилина дає нам справжню втіху. Так було доти, доки це все не розпочалося...

Мені треба вам дещо ще сповістити, перш аніж розповідати далі. Коли ми взяли шлюб, дружина переписала усе своє майно на моє ім’я... Я був проти, але вона наполягала, і ми домовилися, що я буду начебто її банкіром і в будь-яку хвилину видам їй скільки знадобиться.

«Джеку, — одного разу сказала вона, — коли ми підписували документи, ти говорив, що я можу взяти із цих грошей будь-яку суму». — «Звісно, — відповів я. — Це ж твої гроші». — «Ну що ж, — вимовила тоді Еффі. — Мені потрібні сто фунтів».

Я сторопів, оскільки вважав, що вона купить собі нову сукню абощо.

«Господи, навіщо тобі стільки?» — запитав я. «Ах, — зводячи розмову на жарт, сказала Еффі, — адже ти подейкував, що будеш моїм банкіром, а банкіри не повинні розпитувати своїх клієнтів!» — «Звісно, ти отримаєш свої гроші, — відповів я. — І все ж таки навіщо вони тобі знадобилися?» — «Коли-небудь дізнаєшся, Джеку, — посміхнулась вона, — але тільки не зараз».

Мені довелося задовольнятись такою відповіддю. Я виписав Еффі чек і більше про це не згадував.

Я вже говорив, що недалеко від нашого будинку стоїть котедж. Нас від нього відокремлює поле, але, щоб дістатися котеджу, треба спочатку пройти брукованою дорогою, потім звернути на путівець. За котеджем росте невеличкий сосновий гай. Я люблю блукати лісом і частенько буваю там. Останні вісім місяців котедж — красивий двоповерховий будинок старої архітектури — був порожнім, навколо нього все поросло жимолостю. Я не раз зупинявся там, розмірковуючи, як добре було б оселитися в такому мальовничому місці.

Минулого понеділка я вирішив прогулятися до гаю, і на путівці назустріч мені трапився порожній фургон. Дійшовши до котеджу, я побачив, що коло ґанку на траві лежать хатні речі, килими, якісь пакунки. Я вирішив, що будинок нарешті здано мешканцям, і пішов далі, міркуючи про те, що за люди оселяться поряд із нами. Підвівши голову, в одному з верхніх вікон котеджу я помітив обличчя.

Не можу пояснити, що було не так із тим обличчям, містере Голмс, але, коли я його побачив, на моїй спині виступили сироти. Я не міг розпізнати риси обличчя, але воно здалося мені якимось нелюдським. Я вирішив повернутися, щоб краще роздивитись того, хто за мною спостерігав, але щойно зробив кілька кроків, як обличчя зникло — ніби розчинилось у темряві. Я не зрозумів, хто це був, чоловік чи жінка, але понад усе мене вразив колір обличчя. Воно було зовсім жовтим і неживим. Мене це так збентежило, що я підійшов до будинку й постукав. Двері відчинила висока худорлява жінка з непривітним лицем.

«Чого вам треба?» — запитала вона. «Я ваш сусіда, — сказав я й кивнув у бік свого будинку. — Побачив, що ви тільки-но приїхали, і вирішив, що може вам потрібна допомога...» — «Якщо ви нам знадобитеся, ми вас гукнемо», — одрубала пані та грюкнула дверима.

Після такої відповіді бажання прогулюватись у мене пропало, я повернувся й почимчикував додому.

Протягом вечора, хоч як я намагався відволіктися, мої думки поверталися до обличчя у вікні й до дивних грубощів жінки. Я вирішив нічого не казати дружині про побачене, бо Еффі дуже вразлива молодиця. Але про те, що в котеджі з’явилися нові мешканці, я розповів їй перед сном. Вона ніяк на це не відреагувала.

Зазвичай я сплю як убитий. Однак тієї ночі (напевне, незвична пригода на мене все ж таки вплинула) я спав не так міцно, як завжди. Крізь сон я відчув якийсь рух у кімнаті. Трохи розплющивши очі, я побачив, що моя дружина, повністю вдягнена і в капелюшку, застібає на собі плащ. Це мене здивувало, я вже хотів був запитати в неї, куди це вона зібралася так рано, аж тут крізь напівопущені повіки побачив її обличчя, освітлене свічкою. На ньому був такий вираз, якого я раніше ніколи не бачив. Еффі була блідою наче смерть, прискорено дихала та крадькома позирала на ліжко, перевіряючи, чи не прокинувся я. Нарешті вона безшумно вислизнула з кімнати, і за мить я почув, як рипнули вхідні двері. Я підвівся й дістав з-під подушки годинника. Була третя година ночі. Що моя дружина могла робити о третій годині ночі на безлюдній дорозі?

Двадцять хвилин я просидів на ліжку, намагаючись бодай щось утямити або знайти пояснення побаченому. Але чим більше я розмірковував, тим менш зрозумілою здавалася мені поведінка дружини. Я ще губився в здогадах, коли знову рипнули двері й на сходах почулись кроки.

«Де ти була, Еффі?» — запитав я, коли дружина увійшла до спальні.

Почувши мій голос, вона злякано зойкнула. Її переляк занепокоїв мене значно дужче, ніж усе інше, бо за ним стояло відчуття провини. Еффі завжди була щирою, відвертою, тому, коли я побачив, що вона, мов той злодій, крадеться до власної спальні, це мене вразило.

«Джеку, ти не спиш! — вигукнула вона з нервовим смішком. — А я гадала, що тебе й з гармати не розбудити». — «Де ти була?» — суворо запитав я. «Я розумію, ти здивований, — мовила Еффі, скидаючи плащ. Я помітив, як тремтять її пальці. — Зі мною таке вперше. Я раптом відчула, що починаю задихатись, і мені страшенно закортіло вийти на свіже повітря. Я постояла кілька хвилин біля дверей, і мені стало краще».

Голос у неї був якийсь дивний, і я зрозумів, що вона каже неправду. Я не став розпитувати її й відвернувся до стіни. Серце мені боліло, в голові роїлися тисячі найгірших підозр. Що може приховувати від мене дружина? Куди вона ходила? Я збагнув, що доки не дізнаюся правди, доти не заспокоюсь. До самого ранку я не міг заснути, придумуючи найнеймовірніші пояснення поведінки Еффі.

Того дня мені треба було їхати до міста, але я просто не міг примусити себе думати про справи. Дружина, схоже, нервувала не менше за мене. Зі швидких поглядів, які вона крадькома кидала на мене, було видно, що вона розуміє — я їй не повірив. За сніданком ми обоє мовчали. Потім я вийшов прогулятися, щоб осмислити те, що трапилось.

Я прогулювався недовго й повернувся до Норбері біля першої години дня. Дорогою додому, проходячи повз сусідський котедж, я зупинився й почав вдивлятися, чи не промайне у вікні те дивне обличчя, що я бачив учора. Раптом двері будинку відчинились і звідти вийшла моя дружина.

Я остовпів, але мої почуття не можна було порівняти з тим, що відбилось на її обличчі, коли наші погляди зустрілися. У першу мить Еффі відсахнулася, ніби хотіла кинутись назад до котеджу, та, второпавши, що я її вже помітив, попрямувала до мене. Вона вичавила із себе посмішку, але водночас очі її розширилися з переляку.

«Джеку, це ти! — вигукнула Еффі. — А я вирішила зайти до нових сусідів, щоб запитати, чи не потрібна допомога. Чому ти так дивишся на мене?» — «Ось, значить, куди ти ходила вночі», — сказав я. «Що ти верзеш?!» — вигукнула Еффі. «Ти приходила сюди, я впевнений. Хто ці люди? Навіщо ти ходиш сюди щоночі?» — «Я ніколи раніше не бувала тут». — «Це свідома брехня! — закричав я. — Я ж відчуваю, що ти мене обдурюєш. Зараз я увійду туди і з’ясую, що тут відбувається». — «Ні, ні, Джеку, Бога ради! — Вона ледь чи не задихнулася від хвилювання, і коли я попрямував до дверей, несамовито вчепилася в мій рукав. — Благаю тебе, Джеку, не роби цього!» Коли я спробував звільнитись, Еффі вчепилася в мене ще дужче й очі її налилися сльозами. «Повір мені, Джеку! — благала вона. — Повір один-єдиний раз, і ти ніколи не пошкодуєш про це. Ти мусиш знати, якщо я і приховую щось від тебе, то роблю це заради тебе! Від цього залежить наше життя, твоє й моє. Якщо ми зараз підемо звідси, все буде добре. Якщо ти увійдеш до цього будинку — між нами все скінчиться».

Говорила Еффі так палко і в її голосі було стільки безнадії, що я закляк у нерішучості.

«Я повірю тобі, але за однієї умови, — нарешті сказав я. — Я хочу, щоб із цієї хвилини це все скінчилось. Якщо хочеш, можеш нічого не розповідати, але ти маєш пообіцяти, що нічні прогулянки припиняться. Я вибачу тобі, якщо ти даси слово, що цього більше ніколи не буде». — «Я знала, що ти повіриш мені! — з надзвичайною полегкістю вигукнула Еффі. — Усе буде так, як ти схочеш. Ходімо мерщій додому».

Не відпускаючи мій рукав, вона повела мене геть від котеджу. Коли ми трохи відійшли, я озирнувся. З верхнього вікна на нас дивилося скам’яніле жовте обличчя. Що могло бути між моєю дружиною та цією істотою? Я знав, що моє серце не знатиме спокою, доки я не дістану відповіді.

Наступні два дні я нікуди не їздив, і дружина, схоже, виконувала умови нашої угоди: вона зовсім не виходила з дому. Але третього дня я вже мав доказ того, що вона порушила свою обітницю.

Того дня я поїхав до міста, але повернувся не тим потягом, який вирушав о третій тридцять шість, як це робив зазвичай, а дещо раніше, о другій сорок. Увійшовши до будинку, я зіткнувся зі служницею, яка, побачивши мене, застигла наче прикипіла до місця.

«А де господиня?» — запитав я. «Здається, пішла на прогулянку», — тремтливим голосом вимовила вона.

Я метнувся нагору, воліючи переконатися, що Еффі немає вдома. Випадково глянувши у вікно, я помітив, що служниця, з якою я тільки-но розмовляв, мчить навпростець через поле до котеджу. Усе відразу стало зрозумілим: дружина знову пішла до того будинку й попрохала служницю сповістити її, якщо я раптом повернусь. Охоплений гнівом, я кинувся вниз, збираючись раз і назавжди покінчити із цією справою. Дружину та служницю я зустрів на путівці — вони поспіхом повертались, але я навіть не зупинився, щоб поговорити з ними. Ніщо не могло зупинити мене тієї миті. Діставшись котеджу, я навіть не постукав. Рвонув на себе двері й увірвався в коридор.

Унизу було тихо. В кухні на вогні стояв чайник, у кошику, скрутившись калачиком, спав великий чорний кіт. Непривітної жінки ніде не було видно. Я вбіг до іншої кімнати, але там нікого не було. Тоді я кинувся нагору, але й там нікого не знайшов. Будинок був порожнім! Кімнати були обставлені грубувато й просто, і лишень одна — та, у вікні якої я бачив дивне обличчя, мала відбиток доброго смаку. Тож мої підозри спалахнули з новою силою, оскільки на каміновій полиці я побачив фотокартку своєї дружини на ввесь зріст. Цей знімок був зроблений усього три місяці тому на моє прохання, і тут стояла його копія.

Я не залишав котеджу доти, доки не переконався, що там нікого немає. Додому я повернувся з важким серцем. Ніколи ще мені не було так гірко. Дружина чекала на мене в холі, але я, мовчки пройшовши повз неї, попрямував до свого кабінету. Еффі встигла увійти слідом, перш аніж я замкнув двері.

«Джеку, я не дотримала обіцянки, — сказала вона. — Але якби ти знав усе, ти б вибачив мені». — «Так розкажи мені!» — закричав я. «Не можу, Джеку!» — простогнала вона. «Доки я не дізнаюся, хто живе в цьому будинку й кому ти подарувала свою фотокартку, я не можу тобі довіряти», — відрубав я і пішов з дому.

Це відбулося вчора, містере Голмс, відтоді я не бачив Еффі. Я так вражений, що просто не знаю, що робити далі. Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що саме ви є тією людиною, яка може мені допомогти. Я цілком вам довіряю. Якщо я щось випустив, ставте будь-які запитання. Тільки благаю, скажіть, що мені робити?

Ми з Голмсом слухали з надзвичайною цікавістю. Містер Мунро розповідав свою історію з невимовним хвилюванням. Коли він закінчив, Голмс якийсь час сидів мовчки.

— Скажіть, — нарешті заговорив він, — а ви впевнені, що бачили у вікні саме людське обличчя?

— Обидва рази відстань була досить великою, тому я не можу стверджувати напевно. Мене вразив його неприродний колір і застиглий вираз. Тільки-но я наближався, обличчя відразу ж зникало.

— Як давно ваша дружина попросила у вас сто фунтів?

— Близько двох місяців.

— Ви коли-небудь бачили фотографію її першого чоловіка?

— Ні. Невдовзі після його смерті всі папери дружини згоріли в Атланті під час пожежі.

— Але ж свідоцтво про смерть збереглося, ви згадували, що бачили його.

— Це був дублікат, зроблений уже після пожежі.

— Ви зустрічалися з кимось, хто був би знайомий з нею в Америці?

— Ні.

— І листів звідти вона не отримувала?

— Ніколи.

— Дякую вам. Тепер мені треба трохи подумати. Якщо мешканці котеджу втекли, у нас можуть виникнути труднощі. Але якщо вони вчора на час залишили будинок, оскільки були попереджені про ваше наближення, ми легко з усім розберемося. Моя порада така: повертайтесь до Норбері й уважно придивіться до вікон котеджу. Якщо переконаєтеся, що його мешканці на місці, не намагайтесь потрапити всередину, а відправте нам телеграму. Ми прибудемо впродовж години й розглянемо цю справу.

— А якщо там нікого немає?

— Тоді я приїду завтра й ми з вами обговоримо наші подальші дії. Найголовніше: не варто хвилюватися, доки ви не переконані, що на це є причини.

— Боюся, справи кепські, Ватсоне, — зітхнув мій друг, зачинивши двері за містером Мунро. — Що ви про це думаєте?

— Неприємна історія.

— Схоже на шантаж.

— А хто, по-вашому, шантажист?

— Швидше за все, та істота, яка мешкає в пристойно обставленій кімнаті й тримає на камінній полиці фотографію місіс Мунро. Слово честі, Ватсоне, мене дуже цікавить це примарне обличчя!

— У вас уже є гіпотеза?

— Так, попередня. І я буду дуже здивований, якщо вона не підтвердиться. У котеджі мешкає перший чоловік місіс Мунро.

— І чому ви так гадаєте?

— А як іще пояснити її палке небажання пускати туди теперішнього чоловіка? Справа є приблизно такою. В Америці ця жінка вийшла заміж. Потім з її чоловіком щось трапилося — припустімо, він заразився якоюсь жахливою хворобою або втратив розум. Вона вирішує тікати від нього, повертається до Англії, змінює ім’я та починає нове життя, вважаючи, що більше ні про що хвилюватися. Потім її адреса якимось чином стає відомою першому чоловікові або якійсь жінці, котра хоче використати нещасного інваліда у своїх цілях. Хтось із них пише дружині Мунро листа з погрозою розкрити її таємницю, і та бере в чоловіка сто фунтів, щоб відкупитися від шантажистів. Цього недосить, і вони все одно приїздять до Англії. Коли чоловік повідомляє місіс Мунро, що в сусідньому котеджі оселилися нові мешканці, вона розуміє, що це ті самі люди. Дочекавшись, поки її чоловік засне, жінка вислизає з дому, мчить до котеджу, щоб умовити шантажистів дати їй спокій. Нічого не домігшись, вона повертається туди наступного дня і, виходячи з котеджу, наштовхується на чоловіка. Вона клянеться більше туди не ходити, але бажання позбутися страшних сусідів не дає їй спокою, і вже за два дні вона звершує нову спробу. Можливо, на вимогу шантажистів вона й приносить свою фотографію. Розмову в котеджі порушує служниця. Вона повідомляє, що містер Мунро повернувся додому, і місіс Мунро, розуміючи, що з хвилини на хвилину з’явиться він сам, виводить мешканців будинку через задні двері й ховає їх у сосновому лісі, який розташовується неподалік. Ось чому містер Мунро нікого там не знайшов. А втім, я дуже здивуюсь, якщо сьогодні з’ясується, що будинок, як і раніше, порожній. Як вам моя версія?

— Усе це лише припущення.

— Принаймні, всі факти дістають пояснення. Якщо випливуть нові подробиці, ми матимемо час внести поправки. А зараз залишається тільки чекати на звістки з Норбері.

Чекати довелось недовго. Телеграму доставили, тільки-но ми допили чай. «Котедж знову залюднений, — було сказано в ній. — Знову бачив у вікні обличчя. Буду зустрічати потяг о сьомій. До вашого приїзду нічого не розпочинаю».

Містер Мунро очікував нас на платформі. Щойно ми вийшли з вагона, як він кинувся до нас, і ми побачили, що він блідий і вкрай схвильований.

— Вони все ще там, містере Голмс. — Мунро схопив мого друга за лікоть. — Дорогою сюди я бачив світло у вікнах.

— І що ви збираєтесь робити? — запитав Голмс, коли ми вийшли на дорогу.

— Увірвуся в будинок і з’ясую, хто там ховається. Я б хотів, аби ви при цьому були присутніми як свідки.

— І ви готові зробити це, попри слова дружини, що розкривати цю таємницю не на вашу користь?

— Так, готовий.

— Ну що ж, як на мене, ви маєте таке право. Правда є кращою, ніж невизначеність. Відразу ж підіймайтеся нагору. Звісно, наші дії йдуть урозріз із законом, але, я думаю, справа варта того.

Вечір видався темним, мжичило. З головної дороги ми звернули на вузький путівець, обсаджений густими кущами. Містер Мунро впевнено крокував попереду, а ми мовчки прямували за ним, намагаючись не відставати.

— Там мій будинок, — прошепотів він, указуючи на вогник, що миготів між гілками дерев. — А ось цей котедж, до якого я збираюсь увійти.

Путівець, описуючи дугу, вивів нас до будинку. Жовтий промінь, що падав на землю, свідчив, що двері котеджу прочинено. Одне з вікон верхнього поверху було яскраво освітлене. Раптом по фіранці, що затуляла вікно, промайнула тінь.

— Бачите! — вигукнув Мунро. — Там хтось є! Ходіть за мною, зараз ми про все дізнаємося.

Ми підійшли до дверей, але тієї-таки миті із сутінок виникла жіноча постать і ступила на освітлену доріжку. В темряві я не міг бачити її обличчя, але помітив, як благально вона склала руки.

— Заради всього святого, не роби цього, Джеку! — вигукнула вона. — Я знала, що ти приїдеш сюди цієї ночі. Довірся мені, любий, і тобі ніколи не доведеться шкодувати про це.

— Я надто довго вірив тобі, Бффі! — огризнувся Мунро. — Дай мені пройти! Я з друзями, й ми намагаємось покінчити із цим раз і назавжди!

Він відсунув дружину вбік і рушив до будинку. Коли Мунро рвучко розчахнув двері, назустріч йому вибігла інша жінка та спробувала загородити прохід, але він відштовхнув її, і наступної миті ми вже підіймалися сходами. Нарешті Мунро вскочив до освітленої кімнати другого поверху.

Це було невелике, але затишне приміщення. Його освітлювали дві свічки на столі й дві на каміні. У кутку, нахилившись над письмовим столом, сиділа маленька дівчинка. Обличчя її не було видно, бо коли ми увійшли до кімнати, дівчинка дивилася вбік, але ми розгледіли, що на ній одягнена червона сукня й довгі, по лікоть, білі рукавички. Коли дівчинка повернулась, я мимохіть зойкнув. Обличчя її було жахливого мертвенного кольору та здавалося виліпленим із глини. Але наступної миті загадка розв’язалася. Голмс, сміючись, підійшов до дівчинки, провів рукою в неї за вухом, маска зіскочила, і перед нами виникло чорне як вугілля обличчя маленької негритянки. Злегка розкривши рота, в якому блищали білосніжні зубки, дівча здивовано спостерігало за нашими перекошеними фізіономіями. Мунро застиг нерухомо, вхопившись рукою за горло.

— Боже мій! — нарешті вигукнув він. — Що це означає?

— Я поясню. — До кімнати рішуче ступила його дружина. Губи її були міцно стиснуті, голова погордливо піднесена. — Я намагалася відрадити тебе, але ти вчинив по-своєму. Тепер нам конче слід вирішити, що буде далі. Мій чоловік помер в Атланті. Але дитина вижила.

— Твоя дитина?

Бффі зняла зі своєї шиї срібний медальйон, натиснула на пружинку, і його кришка відскочила. Всередині виявилася фотографія надзвичайно вродливого чоловіка, риси обличчя якого безпомилково виказували в ньому нащадка африканців.

— Це Джон Геброн з Атланти, — сказала леді. — Я вийшла за нього тому, що більш шляхетного чоловіка тамтешня земля ще не бачила, і, доки він був живий, жодного разу не пошкодувала про це. Нам не поталанило, що в нашій дитині запанували ознаки його раси, але таке буває часто. Маленька Люсі значно темніша за свого батька. Але хоч би якою вона була, темною чи світлою, це моя донечка.

Після цих слів дівча підбігло до жінки й уткнулося в її сукню.

— Я залишила її в Америці лише тому, — вела далі місіс Мунро, — що в неї слабке здоров’я й зміна клімату могла зашкодити їй. Я довірила Люсі відданій служниці, але ні на мить у мене й гадки не було відмовитись від дитини. Коли ми з тобою зустрілися, Джеку, і я зрозуміла, що кохаю тебе, я побоялася розповісти тобі про все. І даруй мені Боже, я боялась тебе втратити, і мені забракло мужності. Мені довелось обирати між тобою та нею, і я обрала тебе. Три роки я приховувала її існування, але підтримувала зв’язок із нянькою і знала, що з Люсі все гаразд. Нарешті я не витримала та зважилася привезти її сюди хоч на кілька тижнів. Я відправила няні сто фунтів і дала їй вказівку винайняти котедж. З обережності я звеліла вдень не випускати дитину на вулицю й закривати обличчя та ручки Люсі, щоб округою не поповзли чутки про чорношкіру дитину. Може, я й справді втратила голову зі страху, що ти дізнаєшся правду. Тепер ти знаєш усе, і я запитую тебе, що буде з нами, — з дитиною й зі мною?

Зчепивши руки, місіс Мунро застигла, очікуючи відповіді.

Пройшло не менше як десять хвилин, перш аніж її чоловік порушив мовчанку, і мені й досі дає насолоду згадка про його відповідь. Мунро підняв дівчинку, поцілував і простяг руку дружині.

— Поговорімо про це вдома, там набагато затишніше, — сказав він і повернувся до дверей. — Я не ідеальна людина, Еффі, але й не негідник.

Поки ми всією компанією йшли по дорозі, Голмс штовхнув мене в бік.

— Здається, — шепнув він, — ми радше потрібні в Лондоні, ніж у Норбері.

Більше про цю справу він не промовив ані слова аж до пізнього вечора.

— Ватсоне, — звернувся Голмс до мене, коли із запаленою свічкою в руці вже відчиняв двері своєї спальні, — якщо ви коли-небудь помітите, що я починаю гнути кирпу, просто шепніть мені: «Норбері». Я буду вам удячний.