Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

«Глорія Скотт»

— Ватсоне, у мене зберігаються папери, на які вам варто глянути, — вимовив мій друг Шерлок Голмс одного зимового вечора, коли ми з ним влаштувалися у кріслах перед палахким каміном. — Це документи у справі «Глорії Скотт». Прочитавши ось цього листа, наприклад, мировий суддя Тревор від жаху дістав удар і помер, не приходячи до пам’яті.

Висунувши шухляду столу, Голмс дістав згорненого в трубку листа, розв’язав стрічечку й передав листа мені. Це була записка, нашкрябана на потріпаному, пожовклому від часу аркуші.

«Гра вдалася. Партію закінчено, — говорилося в ній. — Старий гусак Гадсон дістав указівки, розповів про улов геть усе. Від лисиць рятуйте фазанів та й своє не забудьте життя».

Прочитавши це загадкове послання, я підвів очі на Голмса й побачив, що він не глузує, спостерігаючи за мною.

— Ви здивовані? — запитав він.

— Не розумію. Така записка, по-моєму, швидше здатна розсмішити, ніж злякати.

— Проте факт залишається фактом. Міцний чоловік похилого віку, прочитавши її, упав як підтятий.

— Але чому ви вирішили, що саме зараз варто звернути увагу на цю справу?

— Тому що це була моя перша справа.

Я багато разів намагався вивідати у свого друга, що саме спонукало його замислитися про кар’єру приватного детектива, але ніяк не таланило спонукати його на відвертість. Голмс зручніше вмостився в кріслі, розкурив люльку та якийсь час мовчки гортав папери.

— Я ніколи не розповідав вам про Віктора Тревора? — нарешті заговорив він. — Це єдиний друг, який у мене з’явився за роки навчання в університеті. Я, знаєте, ніколи не був компанійським хлопцем і вважав за краще увесь час сидіти у своїй кімнаті, тренуючи мозок. Окрім фехтування й боксу, спорт мене не приваблював, дослідження, якими я займався, нікого, опріч мене, не цікавили, а тому з однолітками у мене просто не було точок перетину. Тревор був єдиною людиною, з якою я познайомився, і то випадково: одного разу, коли я йшов до церкви, його бультер’єр учепився мені в щиколотку.

Це, безумовно, не найкращий спосіб заводити друзів. Десять днів я пролежав у лікарні, а Тревор приходив мене відвідувати. Коли він з’явився вперше, ми розмовляли не більше як хвилину, але поступово його візити стали тривалішими, і до кінця семестру ми подружилися. Влітку він запросив мене погостювати в домі свого батька, який жив у Норфолку, в містечку Донніторп. Я вирішив, що цілком можу витратити на це місяць канікул, і прийняв запрошення.

Тревор-старший, землевласник і мировий суддя, був людиною небідною та шанованою. Донніторп — це навіть не містечко, а невелике село, розташоване в місцевості під назвою Бродз. Оселя Тревора виявилася старовинною спорудою з численними прибудовами. До неї вела красива алея. Навколо Донніторпа безліч озер, а тому там можна прекрасно полювати на качок і ловити рибу. Варто лише пригадати невелику, але тямущо дібрану бібліотеку та цілком стерпну їжу. В цілому, відпочинок у такому місці не дав би насолоди лише дуже вередливій людині.

Тревор-старший був удівцем, а мій друг — його єдиним сином. Я чув, що суддя мав іще й дочку, але вона померла від дифтериту під час поїздки до Бірмінгема. Батько Віктора відразу зацікавив мене. Це була людина без освіти, але наділена могутньою життєвою силою й надзвичайним інтелектом. Книги його не цікавили, зате він об’їздив півсвіту й чимало бачив. Виглядав він відмінно — міцний чоловік у розквіті літ із сильно засмаглим обвітреним обличчям та проникливими синіми очима.

Одного вечора невдовзі після мого приїзду ми, повечерявши, сиділи за портвейном, коли Тревор-молодший натякнув у розмові на мою звичку спостерігати й робити висновки. На той час у мене вже склалася певна система, хоча я ще не здогадувався, яку роль вона відіграє в моєму житті. Старий вирішив, що його син дуже перебільшує, змальовуючи мої здібності.

«Ну ж бо, містере Голмс, — добродушно посміюючись, звернувся до мене суддя. — Спробуйте-но що-небудь розповісти про мене, адже я підходящий об’єкт для ваших спостережень». — «Боюся, мені не вдасться здивувати вас, — відповів я. — Можу тільки сказати, що впродовж останніх дванадцяти місяців ви остерігались нападу».

Посмішка старого згасла, він здивовано втупився в мене.

«Так, це правда, — сказав він. — Знаєш, Вікторе, — він обернувся до сина, — коли ми заперли у в’язницю ту банду грабіжників, вони поклялися вирізати нас усіх. На сера Едварда Голлі й справді напали. Відтоді я поводжусь обережно, хоча ніяк не второпаю, яким чином ви про це здогадалися». — «У вас чудовий ціпок, — пояснив я. — З надпису на ньому я зрозумів, що палиця у вас не більше року. Проте ви просвердлили в ній отвір і залили його свинцем, щоб перетворити ціпок на зброю. Не думаю, щоб ви стали це робити, якби не боялися за своє життя». — «Щось іще?» — Тревор-старший знову посміхнувся. «Замолоду ви займались боксом». — «Теж правильно. Як ви про це дізналися? Ніс у мене в порядку». — «Ні, — сказав я. — Про це мені розповіли ваші вуха, а точніше характерні для боксерів деформації хрящів». — «А ще?» — «Мозолі на ваших руках свідчать про те, що ви часто бралися за лопату». — «Свій достаток я здобув на золотих копальнях». — «Вам доводилось бувати в Новій Зеландії». — «Знову в точку». — «І в Японії». — «Щира правда». — «Колись вас пов’язували міцні стосунки з однією людиною, її ініціали Д. А., але потім ви намагалися викреслити її зі своєї пам’яті».

Містер Тревор підвівся, дивлячись на мене розширеними очима, та раптом повалився обличчям на стіл.

Можете уявити, Ватсоне, наше з Віктором здивування. Слава Богу, знепритомнів суддя ненадовго. Коли ми розстебнули його сорочку та бризнули в обличчя водою, старий кілька разів глибоко зітхнув і прийшов до тями.

«Ну, хлопці, — сказав він, намагаючись осміхнутися, — сподіваюся, я не дуже вас налякав. Іззовні я ще нічого, але серденько дає себе знати. Не розумію, містере Голмс, як ви витворили таку штуку, але тепер я бачу, що поліційні нишпорки порівняно з вами — просто сосунці. Ви маєте справжній дар, повірте людині, яка дещо бачила на своєму віку».

Чи повірите ви, Ватсоне, що саме ці слова змусили мене вперше замислитися над тим, що моє хобі може стати засобом заробляти на життя. Правда, тоді я був дуже схвильований, щоб думати про такі речі.

«Сподіваюся, що не мої слова так вплинули на вас?» — запитав я. «Навзагал ви зачепили болючу для мене тему. Чи можу я дізнатись, як ви про це здогадалися?» — Говорив містер Тревор ніби жартома, але в глибині його очей приховувався страх. «Нічого складного, — відповів я. — Коли ми з вами рибалили, ви засукали рукав, знімаючи рибу з гачка, я й помітив біля вигину вашого ліктя татуювання „Д. А.“. Букви було погано видно, але пляма на шкірі навколо них свідчила про те, що ви хотіли вивести ці знаки. Природно припустити, що в свій час ці ініціали щось важили для вас, але потім ви зробили все, щоб забути про них». — «Ну й очі у вас! — вигукнув суддя. — Усе правильно. З усіх ознак минулого ознаки колишніх коханих найбільш набридливі. Але більше не говорімо про це...»

З того дня містер Тревор почав ставитися до мене з побоюванням. На це звернув увагу навіть його син. Моя обізнаність не давала йому спокою. Нарешті, не бажаючи більше засмучувати гостинного господаря, я вирішив від’їхати. Проте за день до мого від’їзду трапилась одна подія, котра, як з’ясувалося пізніше, була дуже важливою.

Ми втрьох сиділи в шезлонгах на галявинці перед будинком, насолоджуючись вечірньою прохолодою, коли з’явилася служниця й повідомила, що до містера Тревора прийшов відвідувач.

«Як його звати?» — запитав суддя. «Він не назвався, сер». — «Чого ж він хоче?» — «Він сказав, що ви його знаєте, і він хоче перекинутися з вами кількома словами». — «Так ведіть його просто сюди».

За хвилину увійшов маленький худорлявий чоловічок з улесливим поглядом, який ледве волочив ноги. Він мав грубе темне обличчя, натягнута посмішка оголила ряд жовтих зубів; його куртка була розстебнута, на рукаві красувалася пляма смоли. Картину доповнювали матроська сорочка в червоно-чорну клітинку, штани з бавовняної тканини та стоптані до дірок черевики.

Побачивши його, суддя Тревор видав звук, схожий на гикавку, підскочив і кинувся в будинок. Але невдовзі повернувся, і, коли він проходив повз мене, я відчув запах бренді.

«Ну що ж, люб’язний, — сказав суддя. — Чим я можу допомогти?»

Моряк якийсь час дивився на нього і, далі посміхаючись, сказав:

«Не впізнаєте мене?» — «Хай йому біс! Гадсон!» — здивовано вигукнув містер Тревор. «Він самий, — кивнув моряк. — Пройшло тридцять років, відтоді як ми востаннє бачилися. Тепер у вас великий будинок, а я все ще їм солонину». — «О, я не забув колишніх часів! — вигукнув містер Тревор, наблизившись до гостя й щось шепнувши йому на вухо. — Йдіть-но на кухню, — голосно сказав він. — Вас нагодують і напоять. Немає сумнівів, що я зможу влаштувати вас у себе». — «Дякую, cep, — сказав чоловік. — Я недавно на березі, два роки пробовтався в морі на „торговці“. Час і відпочити. Спочатку я думав навідатися до містера Беддоса, а тут згадав про вас». — «Як! — зчудувався Тревор. — Ви знаєте, де живе містер Беддос?» — «Повірте, сер, я знаю, де живуть усі мої старі друзі», — значущо посміхнувся моряк і, човгаючи, попростував услід за служницею.

Містер Тревор пробурмотів щось незрозуміле про те, що колись, вирушаючи на копальні, познайомився із цим типом на кораблі, й пішов до оселі.

За годину, увійшовши до їдальні, ми побачили, що суддя лежить на дивані п’яний як чіп. Це справило на мене дуже гнітюче враження, до того ж мені здалося, що моєму другові соромно за батька, який так дивно себе поводить.

Я повернувся до Лондона і сім тижнів не виходив з дому, займаючись органічною хімією. Коли надворі вже стояла глибока осінь, я одержав телеграму від свого друга. Він просив мене приїхати до Донніторпа, бо йому була необхідна моя допомога та порада. Я відразу ж відклав справи та знову вирушив на північ.

Віктор зустрів мене на станції, і я з першого погляду збагнув, що в останні два місяці йому було нелегко. Він схуд, вигляд у нього був змучений, від колишньої безтурботності не залишилось і сліду.

«Старий помирає», — замість вітання повідомив він. «Не може бути! — вигукнув я. — Що трапилося?» — «Апоплексичний удар. Нервове потрясіння. Він на волосинці від смерті. Не знаю, чи застанемо ми його живим». — «Що ж було причиною удару?» — «У цьому й справа. Сідайте, поговоримо дорогою. Пам’ятаєте людину, що з’явилася до нас перед вашим від’їздом?» — «Звісно». — «Знаєте, кого ми того дня впустили до себе в будинок?» — «Уявлення не маю». — «Самого диявола, Голмсе!» — вигукнув Віктор.

Я баранкувато уп’явся в нього очима.

«Так. Це справжнісінький диявол. Із того дня через проклятого Гадсона ми не мали жодної спокійної хвилини. І серце батька не витримало». — «Що ж їх пов’язує?» — «Ось про це я й хотів би дізнатися. Що спільного може бути у батька із цим чудовиськом? Я страшенно радий, що ви приїхали, Голмсе. Я вірю у ваш дар і розсудливість та сподіваюся на вашу пораду...»

Ми їхали путівцем, попереду блищали в променях призахідного сонця озера Бродз. Ліворуч уже виднілися високі димарі та флагшток будинку сквайра Тревора.

«Батько призначив Гадсона садівником, — розповідав Віктор. — Але за певний час це вже не влаштовувало нашого гостя, і він став дворецьким. Згодом Гадсон почав поводитися так, ніби увесь будинок належить йому: ходив, куди надумає, робив, що хотів. Не було дня, щоб служниці не скаржилися на його п’яні витівки та брутальність. Довелося збільшити прислузі платню, щоб хоч якось відшкодувати незручності. Цей тип брав човен, найкращу рушницю й вирушав на полювання. І це все з таким хитрим і зухвалим виглядом, що мені просто кулаки свербіли. Кажу вам, Голмсе, увесь цей час я ледве стримував себе, і, думаю, було б ліпше, якби я хоч раз не стримався.

Словом, справи у нас ішли дедалі гірше. Ця тварюка нахабніла з кожною хвилиною, але одного разу, коли Гадсон нагрубіянив батькові, я взяв нахабу за плече й попросив піти. Він пішов, але при цьому змірив мене таким поглядом, що його думки стали зрозумілими без слів. А наступного дня батько попросив мене вибачитися перед Гадсоном. Я відмовився й запитав, чому він дозволяє цій нікчемі так поводитися з ним та зі слугами».

«Ох, хлопчику мій, — сказав батько, — тобі легко говорити, але якщо б ти знав, в якому становищі я перебуваю... Ти все зрозумієш, Вікторе. Коли-небудь я все тобі розповім. Утім, зараз ти ж не хочеш, щоб твоєму батькові стало ще гірше, чи не так?»

Після цього він замкнувся на цілий день у своєму кабінеті, й у вікно я бачив, як він щось квапливо пише.

Того вечора відбулася подія, яка мене нарешті порадувала. Гадсон повідомив, що збирається залишити нас. Ми сиділи в їдальні після вечері, коли він увалився туди та хрипким п’яним голосом сповістив про свій намір.

«Цей Норфолк мені вже остогид, — сказав Гадсон. — Я їду до Гемпширу, до містера Беддоса. Б’юся об заставу, він зрадіє мені не менше, ніж ви». — «Сподіваюся, Гадсоне, вам у нас сподобалося? — проговорив батько таким улесливим тоном, що мені кров закипіла в жилах».

«Вибачень я так і не почув». — Гадсон похмуро глянув на мене. «Вікторе, — тут таки обернувся до мене батько. — Визнай, що ти обійшовся із цим паном неввічливо». — «Ну, ні, — сказав я. — Навпаки, я вважаю, що ми й так надто тривалий час потерпали від його витівок». — «Ось, значить, як, — прогарчав Гадсон. — Добре. Ми ще до цього повернемося».

Він вийшов з їдальні й уже за півгодини від’їхав, батько ж після цього впродовж усього вечора не знаходив собі місця. З того дня нервовість не полишала його. Вечорами, підходячи до його кабінету, я чув, як він бігає з кутка в куток. Але коли батько почав потроху заспокоюватись, його побив грець.

«Як це трапилося?» — запитав я. «Учора ввечері батько одержав листа з поштовим штемпелем Фордингема. Прочитавши його, він схопився за голову й почав кидатися ніби навіжений. Коли мені вдалося посадити його на канапу, очі в нього підкотились, рот перекосився — з ним стався удар. Відразу ж приїхав лікар. Разом ми перенесли батька в ліжко, але йому все гіршало. Він уже не приходив до пам’яті. Ось у такому стані я його залишив». — «Що ж у цьому листі могло так вразити його?» — «Нічого. Ось це й здається дивним. У конверті була звичайнісінька записка. О Господи!..»

Дрожки вже звернули на алею, і ми побачили, що всі штори в будинку запнуто. Обличчя мого друга страдницьки спотворилося. Ми кинулись до дверей. Назустріч нам вийшов чоловік у чорному костюмі.

«Коли це трапилося, лікарю?» — вигукнув Віктор. «Невдовзі після того, як ви від’їхали». — «Він приходив до тями?» — «На секунду, перед самим кінцем». — «Він що-небудь говорив?» — «Сказав тільки, що папери в потайній шухляді японської шафки».

Мій друг побіг нагору, до смертного одра батька, я ж залишився в кабінеті, обмірковуючи події. Які таємниці приховувало минуле судді Тревора, боксера, мандрівника, золотошукача? Чому він опинився під владою цього Гадсона? Чому, коли я згадав про татуювання на руці, він знепритомнів, а прочитавши листа з Фордингема, помер від жаху? Фордингем розташовано в Гемпширі, де живе якийсь містер Беддос, про котрого не раз згадував моряк. Туди він і вирушив. Отже, фатального листа міг відправити або Гад сон, або містер Беддос, попереджаючи суддю про небезпеку. Можливо, їх з’єднувала якась стара таємниця. Проте Віктор стверджував, що лист звичайний, хоч і дещо дивний. Не виключено, що його написано одним із тих шифрів, якими пишеться щось одне, а мається на увазі зовсім інше...

Мені конче треба було поглянути на цей лист. Я не мав сумніву, що коли в ньому приховано зміст, я зумію його розшифрувати. Ще близько години я обмірковував цю загадку в темному кабінеті, поки мої роздуми не перервала поява заплаканої служниці з лампою. За нею йшов і мій друг, Тревор-молодший, — блідий, але зібраний. У руках він тримав ті папери, які ви, Ватсоне, зараз бачите. Він усівся, відсунув лампу на край столу й поклав переді мною коротке послання, написане на аркуші сірого паперу. «Гра вдалася. Партію закінчено, — було сказано в ній. — Старий гусак Гадсон дістав указівки, розповів про улов геть усе. Від лисиць рятуйте фазанів та й своє не забудьте життя».

Коли я вперше прочитав записку, вигляд у мене був майже такий, як у вас кілька хвилин тому. Я прочитав іще раз, але вже уважніше. Не було сумніву, що в безглуздій комбінації слів приховано певний зміст. Можливо, значення мали лишень окремі слова — наприклад, «гра» або «фазани», але я все ж схилявся до першого варіанта. Ім’я «Гадсон» вказувало на те, що я не помилився щодо теми листа і його автором був радше містер Беддос, аніж моряк. Я спробував читати його в навспак, а потім через слово, але ніякого сенсу не виявив.

І тут мене осяяло. Якщо читати кожне третє слово, виходить кілька фраз, які цілком могли стати причиною удару. Коротке й цілком чітке попередження. Я прочитав його своєму другу вголос: «Гру закінчено. Гадсон розповів усе. Рятуйте своє життя».

Віктор затулив обличчя тремтливими руками.

«Ось чого я боявся, — глухо промовив він. — Це гірше, ніж смерть. Це безчестя. Але що означають усі ці „улови“ й „фазани“?» — «До змісту послання вони не мають стосунку, але можуть допомогти встановити, хто є автором записки. Бачте, він почав із того, що написав з інтервалами „гру“, „закінчено“, „Гадсон“, „розповів“ і т. ін. Залишалося тільки додати інші слова в проміжках. Цілком природно, що він поставив перше, що спало на думку, а оскільки тут стільки слів, які стосуються полювання, можна зрозуміти, що він або завзятий мисливець, або займається розведенням тварин. Ви що-небудь чули про цього Беддоса?» — «Тепер я дещо згадав, — відповів Віктор. — Беддос кожної осені запрошував батька до себе в маєток на полювання». — «Значить, лист написано ним, — сказав я. — Тепер зосталося з’ясувати, що за таємниця пов’язує двох багатих і шанованих джентльменів із пройдисвітом Гадсоном». — «їх пов’язує спільний гріх і сором! — вигукнув мій друг. — Ось нотатки батька, він зробив їх, коли зрозумів, що Гадсон зрадить його. Я знайшов їх у японській шафці. Прошу вас, прочитайте самі, мені для цього не вистачить ні сил, ані мужності».

Після цих слів Віктор подав мені папери. Я прочитаю їх вам, Ватсоне, як прочитав тієї ночі в кабінеті старого судді. На першій сторінці заголовок: «Деякі подробиці плавання барка „Глорія Скотт“, що вийшла з Фалмута 8 жовтня 1855 року і розбилася 6 листопада під 15° 20’ північної широти і 25° 14’ західної довготи». Ось що сказано далі:

«Любий сину, зараз, коли наді мною скучуються хмари безчестя й сорому, я повинен чесно визнати, що серце моє гризе не страх перед суворим покаранням. Понад усе я боюся, що тобі буде соромно за мене — за ту людину, яку ти завжди любив і поважав. І якщо біда, якої я так жахаюся, таки постукає в наші двері, я хочу, щоб ти від мене дізнався, в чому моя провина.

А оскільки ти вже читаєш ці рядки, значить, правосуддя все ж наздогнало твого батька і його більше немає поряд із тобою або, що є ще більш імовірним, вуста мої навіки запечатала смерть. У будь-якому випадку пам’ятай: кожне написане тут слово — щирісінька правда, в чому я присягаюся.

Хлопчику мій, ти маєш знати, що прізвище моє не Тревор. Раніше мене звали Джеймсом Армітеджем. Тепер ти розумієш, чому кілька тижнів тому мене так вразили слова твого університетського товариша — мені здалося, що він якимось чином удерся в мою таємницю. Під цим ім’ям я влаштувався на роботу в один лондонський банк, і під ним таки мене судили та прирекли до заслання. Не думай про мене дуже зле, синку. У мене був борг честі, та щоб його віддати, я ризикнув скористатися чужими грішми, оскільки точно знав, що невдовзі зможу їх повернути. Проте мені не поталанило. Кошти, якими я розраховував покрити недостачу, попливли з моїх рук, а в банк несподівано скочила ревізія. Не таким уже й великим був мій злочин, але тридцять років тому судді були куди суворішими, ніж зараз. Тому свій двадцять третій день народження я зустрів разом із тридцятьма сімома такими самими каторжниками в трюмі барка „Глорія Скотт“, що прямував до Австралії.

На „Глорії Скотт“ колись доставляли чай із Китаю, це було старе та не пристосоване для перевезення ув’язнених судно водообсягом п’ятсот тонн, і за швидкістю воно не могло зрівнятися з сучасними швидкохідними кліперами. Крім тридцяти восьми ув’язнених на борту було двадцять шість членів екіпажу, вісімнадцять солдатів, капітан, три його помічники, лікар, капелан і четверо наглядачів. Усього майже сто душ.

Перегородки між приміщеннями, в яких утримували ув’язнених, були тонкими й неміцними. Я був у кормовому трюмі, а сусідом моїм виявився один чоловік, якого я примітив, іще коли нас вели причалом. Зовсім молодий, безвусий, із довгим тонким носом і квадратною щелепою. Але найголовніше — він був надзвичайно високого зросту, напевне не нижче шести з половиною футів. Тримався він вільно, піднявся на борт так, наче вирушав на морську прогулянку, і серед смутних каторжних фізіономій дивно було бачити його енергійне обличчя й упевнений погляд. Ось тому я так зрадів, коли нас помістили поруч. А одного разу вночі я почув його голос і здогадався, що він зумів зробити отвір у тонкій перегородці.

— Здоров будь, приятелю! — прошепотів він. — Тебе як звати, ти за що сюди потрапив?

Я відповів і своєю чергою запитав, хто він такий.

— Мене звуть Джеком Прендергастом, — сказав він. — І даю руку собі відтяти, ти не пошкодуєш, що познайомився зі мною.

Я пам’ятав це ім’я, тому що незадовго до мого арешту справа Прендергаста гриміла по всій Англії. Цей обдарований юнак із пристойної родини всі свої таланти використав для винайдення всіляких видів шахрайства й ошуку. Йому вдавалося залазити в гаманці найзаможніших лондонських купців.

Я сказав, що багато чув про нього.

— Тоді, може, ти пригадаєш, через що увесь цей гармидер? — не приховуючи гордості, запитав він. — У газетах, мабуть, писали, що я поцупив чверть мільйона, проте їх так і не знайшли?

— Так.

— І як ти гадаєш, де зараз ці грошики?

— Уявлення не маю, — сказав я.

— У мене! Господи Боже, та в мене більше гіней, аніж у тебе волосся на голові. А якщо в тебе є гроші, синку, і ти вмієш з ними поводитися, то зможеш досягти усього, чого забажаєш. Ти що, думаєш, така людина, як я, сидітиме, згорнувши руки в цій старій китайській труні? Ні, я ще в змозі подбати про себе та своїх друзів. Тримайся мене, приятелю, і я тебе витягну звідси.

Спочатку я гадав, що ці слова нічого не означають, але потім Прендергаст, узявши з мене клятву мовчати, розповів, що він має план підкупити команду. Дванадцять ув’язнених домовились про це ще на суходолі. Прендергаст був їхнім ватажком, і його гроші мусили вирішити всю справу.

— Є в мене дружок, — сказав він, — чудовий хлопець, надійний, як „кольт“. Він зараз на судні. І як ти думаєш, хто це? Наш капелан! Він з’явився на корабель у сутані, усі його документи в повному порядку, а грошей при ньому стільки, що можна купити ці всі ночви з тельбухами. Команда одержала скільки треба ще до того, як найнялася на це судно. Крім того, він заплатив двом наглядачам і Меєру, другому помічникові капітана. Він би й капітана купив на додачу, та вважає, що в цьому немає потреби.

— І що далі? — запитав я.

— А ти ще не втямив? — здивувався Прендергаст. — Пустимо кров солдатам.

— Але ж вони озброєні!

— Ми теж, синку. У нас на кожного знайдеться по парі пістолетів. І якщо ми не зможемо захопити це судно, усім нам місце не на каторзі, а в пансіонаті для шляхетних панянок. Поговори зі своїм сусідом ліворуч, дізнайся, чи можна йому довіряти.

Я зробив те, про що мене просили, і з’ясував, що цей сусід — такий самий, як і я юнак, що попався на підлогові. Звали його Евансом. Потім він теж змінив ім’я, розбагатів і оселився на півдні Англії. Довго умовляти його не довелось — адже це був наш єдиний шанс вирватися на свободу. Невдовзі з тридцяти восьми ув’язнених тридцять шість були ознайомлені з нашою таємницею.

Тепер ніщо не могло завадити нам заволодіти судном. Команда складалася з горлорізів, спеціально підібраних для цієї роботи. Фальшивий капелан, який не розлучався з чорною сумкою, буцімто набитою книжками для рятування душ, так часто навідувався до ув’язнених, що вже на третій день у кожного під ліжком були напилок, фунт пороху, двадцять куль і кілька пістолетів. Нам протистояли лише капітан, двоє його помічників, два наглядачі, лейтенант Мартин, вісімнадцять солдатів і судовий лікар. Не зважаючи на те, що перевага була на нашому боці, ми вирішили зірвати бунт уночі, проте він трапився раніше, ніж ми чекали.

Одного вечора лікар спустився до трюму, де розташовувалися камери, щоб оглянути ув’язненого, котрий захворів. Присівши на його ліжко, лікар несподівано намацав пістолети. Він виявився нервовим хлопцем — зойкнув і так зблід, що ув’язнений одразу ж зрозумів, що сталося, зіскочив, повалив лікаря на ліжко, зв’язав і заткнув рот цуркою. Потім він розчинив палубний люк, і ми всі гуртом кинулися нагору. Двох охоронців застрелили, капрала, що прибіг на шум, теж. Біля містка стояли двоє солдатів, але їхні рушниці, схоже, не були заряджені, тому що стріляти вони навіть не намагались, їх теж прикінчили. Потім ми побігли до капітанської каюти, але тільки-но підступили до дверей, усередині почувся постріл. Ми виламали двері. Капітан лежав на столі, а поруч, тримаючи димучий пістолет, стояв капелан. Обох помічників капітана захопила команда.

Після того, як справу було закінчено, ми з’юрмилися в кают-компанії. Стояв страшний галас — усі кричали, упиваючись відчуттям свободи. Уїлсон, лжекапелан, став витягати з рундука пляшки з хересом. Ми відбивали шийки й наповнювали кружки, аж раптом просто у нас над головами гримнув залп із рушниці. Усе вкрилося пороховим димом, а коли він розсіявся, я побачив, що Уїлсон і ще вісім душ лежать на підлозі. Стіл був залитий кров’ю й хересом. Побачивши, що сталося з нашими друзями, ми запанікували, але Прендергаст заревів як бик і кинувся до дверей. Коли ми вискочили на палубу, на кормі стояли десять солдатів на чолі з лейтенантом. Верхня ляда кают-компанії була відкрита — крізь неї вони й стріляли. Але перш аніж солдати встигли перезарядити рушниці, ми накинулися на них, і вже за п’ять хвилин все було скінчено. Тепер на борту з наших ворогів залишалися тільки наглядачі, помічники капітана й лікар.

Через них і почалась сварка. Серед каторжників було чимало таких, хто волів здобути свободу, але не хотів різні. Одна справа битися з озброєними солдатами, і зовсім інша — холоднокровно вбивати беззбройних. П’ятеро ув’язнених і троє моряків із команди відмовилися брати в цьому участь, але Прендергаст не збирався залишати свідків живими. Нарешті він сказав, що всі, хто з ним не погоджується, можуть узяти шлюпку та забиратися геть із судна. Ми охоче прийняли цю пропозицію — з нас було досить крові. Нам видали матроські роби, діжку води та дві діжечки поменше — одну з солониною, іншу з сухарями, — і компас. Прендергаст жбурнув у човен стару карту й сказав, що тому, хто нас підбере, ми маємо говорити, ніби врятувалися з судна, яке пішло на дно на п’ятнадцятому градусі північної широти і двадцять п’ятому — західної довготи. Потім він перерізав линь і відштовхнув шлюпку від борту.

Тепер я підходжу до найцікавішої частини своєї розповіді. Після того, як ми відчалили, на судні підняли вітрило. З північного сходу дув легкий вітер, і корабель почав повільно віддалятися. Нашу шлюпку покачувало на хвилях, ми з Евансом, як найбільш освічені, морочилися з картою, намагаючись визначити, до якого берега нам пливти. Острови Зеленого Мису були від нас за п’ятсот миль на північ, а узбережжя Африки — за сімсот на схід. Вітер дув північний, і ми вирішили вирушити до узбережжя Сьєрра-Леоне. „Глорія Скотт“ на той час уже пішла так далеко, що лише її щогли було видно з правого борту. Ми мовчки проводжали її поглядами, раптом гігантська хмара диму злетіла над судном. За кілька секунд нас наздогнав оглушливий гуркіт. Коли дим розвіявся, від „Глорії Скотт“ не залишилось і сліду. Ми відразу ж повернули шлюпку й налягли на весла, щоб швидше дістатися місця страшної катастрофи.

Плисти довелось досить довго. Лише з діжок, що качалися на хвилях, уламків щогл і корпусу можна було визначити, де затонуло судно. Переконавшись, що ніхто не вижив, ми повернули шлюпку, аж тут до нас долетів відчайдушний крик. Якась людина, вчепившись за дошку, волала про допомогу. Витягнувши нещасного з води, ми впізнали в ньому молодого матроса Гадсона, але він був такий обпечений і змучений, що зміг говорити до ладу тільки наступного дня.

Він розповів, що Прендергаст зі своєю бандою відправив на той світ п’ятьох полонених, які залишились. Обох наглядачів застрелили й кинули за борт, така сама доля спіткала і третього помічника капітана. Потім Прендергаст власноруч перерізав горло нещасному лікарю. Лише перший помічник капітана виявився людиною неполохливою. Йому вдалось послабити пута, і коли каторжник із закривавленим ножем попрямував до нього, помічник кинувся бігти й замкнувся в кормовому трюмі. Дюжина ув’язнених із пістолетами помчала за ним, але, виломивши двері, вони побачили, що втікач ховається за відкритою пороховою бочкою — а їх на „Глорії“ було десятки — з коробком сірників у руках. Помічник крикнув, що, якщо вони зроблять іще крок, він підірве корабель, а наступної секунди гримнув вибух. Сам Гадсон вважав, що порох вибухнув не від сірника, а від випадкового пострілу одного з каторжників. Такий був кінець „Глорії Скотт“ і банди зарізяк, що захопили її.

Ось, хлопчику мій, коротка розповідь про ту жахливу історію, учасником якої мені довелося стати. Наступного дня нас підібрав бриг „Завзятий“, який прямував до Австралії. Його капітан повірив нашій розповіді про те, як ми врятувалися із затонулого пасажирського корабля. Адміралтейство внесло транспортне судно „Глорія Скотт“ до реєстру зниклих без вісти, а нас капітан „Завзятого“ висадив у Сіднеї. Там ми з Евансом змінили імена, вирушили на копальні й загубилися серед старателів, що стікались туди з усіх усюд.

Із часом ми розбагатіли й повернулися до Англії багатими колоністами. Двадцять років ми прожили спокійно, сподіваючись, що минуле забуто назавжди. Уяви, що я відчув, упізнавши в морякові, що прийшов до нас, того, кого ми врятували після вибуху на „Глорії Скотт“. Він вистежив нас і вирішив, що, боячись розголосу, ми забезпечимо йому заможне життя. Тепер ти знаєш, чому я не хотів із ним сваритися, і можеш зрозуміти причину страху, що катує мене тепер, коли Гадсон вирушив шантажувати свою другу жертву».

У кінці останньої сторінки нерозбірливим почерком було приписано:

«У своєму шифрованому посланні Беддос повідомляє, що Г. усе розповів. Господи милосердний, зглянься на нас!»

Помовчавши, Голмс сказав:

— Ось що я прочитав тієї ночі Тревору-молодшому, і ця історія справила на нього незабутнє враження. Бідолаха був так спантеличений, що невдовзі виїхав до Північної Індії, придбав чайну плантацію і, як я чув, став дуже успішним. Щодо моряка та Беддоса, то обидва ніби крізь землю пішли. До поліції ніяких заяв не надходило, значить, Беддос сприйняв загрозу за факт, що відбувся. У поліції вирішили, що Гадсон одержав від Беддоса те, що хотів, і втік, але особисто я вважаю, що насправді все відбулося навпаки. Беддос, доведений до розпачу та впевнений, що старий моряк доніс про все в поліцію, помстився йому й утік з країни, прихопивши із собою всю свою готівку.

Ось така історія, докторе. Якщо ви вважаєте, що ці факти можуть знадобитися для вашої колекції, я радо надаю їх у ваше розпорядження.