Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Обряд Масгрейвів

У всьому, що стосується процесів розумової діяльності, не відшукати більш методичної й точної людини, ніж мій друг Шерлок Голмс. Але навіть при деякій строгості й манірності в одязі, у повсякденному житті це був нечепура поміж нечепур — із тих, що своїми нестерпними звичками отруюють життя сусідам по квартирі.

Не хочу сказати, що сам я в цьому сенсі бездоганний. Певні обставини біографії перетворили мене в дещо більш охайну людину, ніж цього можна б очікувати від медика. Проте всьому є край, і тому, коли я бачу пана, який зберігає сигари у відерці для вугілля, тютюн тримає в персидській туфлі, а листи, що очікують відповіді, приколює складаним ножем прямісінько посеред дубової камінної полиці, моя самооцінка значно зростає. Крім того, мені завжди здавалося, що вправлятися у стрільбі варто під голим небом. І коли Голмс, перебуваючи в недоброму гуморі, що траплялося досить часто, усідався в крісло з револьвером та сотнею набоїв і починав стріляти в протилежну стіну, прикрашаючи її вензелем правлячого королівського дому, у мене складалось враження, що навряд чи це може поліпшити зовнішній вигляд нашої вітальні.

Наші апартаменти були повністю забиті хімікаліями й різноманітними доказами, знайденими на місці злочину, до того ж вони мали звичку розповзатися по всіх кімнатах, і часом їх можна було знайти в найнесподіваніших місцях, наприклад у цукорниці. Проте мені найдужче болить стан паперів Голмса. Він панічно боїться знищувати документи, що мають стосунок до справ, у яких йому колись доводилося брати участь, але при цьому лише раз на кілька років знаходить у собі сили розсортувати та впорядкувати їх. При цьому ніхто не має права торкатися цієї запиленої купи, за винятком її власника.

Як я вже казав, спалахи неприборканої енергії, що супроводжували його розслідування, чергуються з періодами млявості й апатії, коли мій друг валяється на дивані з книжкою або скрипкою, лінуючись поворушити пальцем і починаючи рухатися лише тоді, коли йому необхідно підійти до обіднього столу й повернутися назад.

Одного зимового вечора, коли ми сиділи біля каміна, я, помітивши, що Голмс відклав зошит, у який записував цитати з прочитаних книг, запропонував йому витратити наступні дві години на те, щоб зробити нашу кімнату трохи затишнішою. Заперечити, що прийшов час учинити так, він не міг, тому з кислою міною попрямував до своєї спальні й невдовзі повернувся, тягнучи за собою містку залізну скриню. Голмс поставив її посеред кімнати, усівся на табурет і відкинув віко. Я побачив, що скриня на третину заповнена паперами, перев’язаними червоними стрічками в стосики.

— Це просто скарб, Ватсоне! — сказав мій друг, лукаво позираючи на мене. — Якби ви знали, які цікаві речі тут зберігаються, ви благали б мене не складати сюди нових справ, а, навпаки, витягти дещо зі старого.

— Невже це нотатки про найперші справи? — запитав я. — А я вже думав, що з тих часів нічого не збереглося.

— Так, друже, це справи, якими я займався задовго до того, як у мене з’явився особистий біограф. — Голмс любовно витягав і переглядав купки паперів. — Не всі вони закінчились успіхом, але є серед них дуже й дуже цікаві. Ось записи про тарлтонські вбивства, це — про Вамберрі, виноторгівця, ось це — справа російської старої аристократки, це — незвична справа про алюмінієву милицю, це — повний звіт про розслідування злочинів клишоногого Риколетті та його жахливої дружини. А ось це... о, це справжня родзинка!

Голмс запустив руку на самісіньке дно скрині й витяг звідти дерев’яний коробочок зі зсувною кришкою, на взір тих, у яких діти зберігають іграшки, і відкрив. Там лежав зім’ятий папірець, старовинний мідний ключ, дерев’яний кілочок із намотаною на нього мотузкою та три іржаві металеві кружальця.

— Ну, Ватсоне, що ви на це скажете? — побачивши моє здивування, посміхнувся Голмс.

— Цікавий припас.

— Згоден, але подія, яка пов’язує ці предмети, буде для вас іще цікавішою.

Один по одному Шерлок Голмс виклав дивні предмети на край столу. Потім пересів у крісло й узявся їх роздивлятися.

— Ці речі, — сказав він, — усе, що залишилося від справи про обряд Масгрейвів.

— Я був би вам глибоко вдячний, якби ви розповіли про цю справу.

— А як же прибирання?! — насмішкувато вигукнув мій друг. — Але я буду радий, якщо ця розповідь потрапить до ваших анналів. У ній є деякі подробиці, що вирізняють її з-поміж інших кримінальних справ не лише Англії, а й будь-якої іншої країни. Можливо, ви пам’ятаєте історію про «Глорію Скотт» і про нещасного суддю, бесіда з яким уперше примусила мене замислитися про кар’єру детектива. Зараз я є доволі відомий, і дуже різні люди звертаються до мене, коли заходять у глухий кут. Навіть тоді, коли ми з вами тільки-но познайомилися, моє становище було вже досить міцним, хоча й не дуже прибутковим. Але ви й уявити не можете, як важко мені було попервах і як довго довелося чекати на визнання.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то винаймав кімнату на Монтег’ю-стрит, прямо за рогом Британського музею, і там перебував увесь вільний час, — а його в мене було аж надто багато, — вивчаючи наукові дисципліни, які могли знадобитися в моїй роботі. Час від часу в мене з’являлися справи; здебільшого до мене звертались по рекомендації моїх університетських товаришів, адже в останні роки навчання я і мої методи являли собою головний предмет студентських розмов. Однією із цих справ була справа про обряд сімейства Масгрейвів. Наслідки, які вона мала, і поставили мене на ту сходинку, де я є зараз.

Ми з Реджинальдом Масгрейвом навчалися на одному факультеті й навіть були трохи знайомі. Студенти старших курсів його недолюблювали через зарозумілість, яка насправді була лише спробою приховати вроджену полохливість. На вигляд це був стовідсотковий аристократ: ніс із горбиком, великі очі, худорлявий, із вишуканими манерами. Він був нащадком одного з найдавніших родів, молодшої гілки, яка в шістнадцятому сторіччі відокремилася від Масгрейвів, що живуть на півночі, й оселилась у Сассексі, в маєтку Герл-стоун, який є найстарішим замком у графстві. Щоразу, коли я бачив бліде напружене обличчя Реджинальда Масгрейва і його постать, у моїй уяві виринали сірі готичні аркади та благородні середньовічні руїни. Кілька разів нам випадало спілкуватись, і його зацікавили мої методи спостереження та побудови висновків.

Чотири роки я нічого не чув про Масгрейва, доки одного ранку він не увійшов до моєї кімнати на Монтег’ю-стрит. Реджинальд мало змінився, на ньому був модний костюм, і поводився він як завжди стримано й гідно.

«Як ваші справи, Масгрейве?» — запитав я після того, як ми поручкалися. «Ви, можливо, чули про смерть мого батька, — зітхнув Масгрейв. — Він помер два роки тому, й управління маєтком Герлстоун лягло на мої рамена. До того ж я депутат від свого округу, так що життя в мене досить напружене. А ви, Голмсе, я бачу, знайшли застосування своїм здібностям, які так дивували нас іще в університеті». — «Так, — сказав я. — Я заробляю на життя головою». — «Радий це чути, оскільки саме зараз мені дуже потрібна ваша допомога. У Герлстоуні відбуваються дуже дивні речі, і поліція не в змозі розібратися, що до чого».

Можете уявити мій стан, коли я почув це, Ватсоне. Ось він — той самий шанс застосувати свої аналітичні здібності, якого я чекав усі ці місяці. У глибині душі я твердо вірив, що зможу досягти успіху там, де інші зазнали невдачі.

«Розповідайте мерщій, що сталося!» — закричав я.

Реджинальд Масгрейв усівся навпроти мене й закурив.

«Хоч я й неодружений, — почав він, — але в Герлстоуні мені доводиться тримати великий штат слуг. Будівля замку стара, і підтримувати її в належному стані нелегко. До того ж маю мисливські угіддя, і в сезон полювання на фазанів з’їжджається багато людей, яким теж потрібні слуги. У будинку мешкають вісім покоївок, кухар, дворецький, два лакеї та хлопчик-слуга. Для садка й стайні я тримаю окремий штат.

З усіх слуг найдовше в будинку живе Брантон, дворецький. Мій батько взяв його на службу ще в ту пору, коли Брантон був молодим шкільним учителем без місця роботи. Він виявився людиною енергійною та вольовою й невдовзі перетворився на незамінного в оселі. Це рослий, привабливий чоловік із високим чолом. Він прослужив уже двадцять років, але навряд чи йому більше сорока. Брантон знає кілька іноземних мов і вміє грати чи не на всіх відомих музичних інструментах, отож і дивно, що він тривалий час задовольнявся такою скромною посадою. Напевне, йому в нас непогано жилося.

Проте при всіх чеснотах є у Брантона один ґандж. Він охочий до жіноцтва, а в нашій провінції грати роль донжуана такому показному чоловікові не важко. Відтоді як померла його дружина, прикрощам немає меж. Декілька місяців тому в нас з’явилась надія, що дворецький стане розсудливим, бо він обручився з Рейчел Гоуллс, нашою другою покоївкою. Проте невдовзі він її кинув і почав зустрічатися з Джанет Трегелліс, дочкою старшого єгеря. Рейчел дівчина чудова, але, як і більшість валлійців, надто вразлива. У неї почалася нервова лихоманка, і тепер вона ходить ніби у воду опущена. Дивитися на Рейчел було боляче, але наступна неприємність змусила нас забути про неї, тим більше, що цьому передував скандал і звільнення дворецького Брантона.

Ось як усе було. Я вже згадував, що Брантон розумний, розум його й згубив. Річ у тому, що в нього з’явилася звичка лізти в чужі справи. Я ні про що не здогадувався. І лише випадковість відкрила мені очі на те, як далеко завела його ця лиха пристрасть.

Як я вже згадував, наш будинок дуже старий. Минулого тижня, в четвер увечері, я вирішив після вечері випити філіжанку міцної кави і, як наслідок, усю ніч не міг заснути. Я ворочався до другої години ранку, а потім, зрозумівши, що заснути все одно не вдасться, встав, засвітив свічку й вирішив взятися за один роман, читання якого давно відкладав. Але книжка залишилась у більярдній, тому я накинув халат і вийшов із спальні.

Щоб потрапити до більярдної, треба спуститися сходами та перетнути коридор, який веде до бібліотеки й кімнати, де зберігаються мисливські рушниці. Уявіть мій подив, коли я, вийшовши в коридор, помітив світло за прочиненими дверима бібліотеки. Звісно, попервах я подумав про грабіжників. У нас у Герлстоуні на стінах розвішано чимало старовинної зброї. Я зняв зі стіни бойову сокиру, поставив на підлогу свічку, безшумно підкрався до дверей бібліотеки й зазирнув усередину.

У бібліотеці перебував дворецький Брантон. Він сидів у кріслі з якимсь папером, що нагадував карту, на колінах, у глибокій задумі. Мене це так здивувало, що якийсь час я просто мовчки дивився на нього. У тьмяному світлі тонкої свічки, приліпленої до краю столу, я побачив, що він повністю вдягнений. Несподівано дворецький встав, підійшов до бюрка біля стіни й висунув одну з шухляд. Знайшовши там якийсь папір, він повернувся з ним на колишнє місце й узявся його вивчати. Мене так обурив самовпевнений спокій, із яким він вивчав наші сімейні архіви, що я не витримав і ступив через поріг. Дворецький здригнувся. Побачивши, що я стою коло дверей, він зіскочив і сунув за пазуху схожий на карту аркуш паперу, який роздивлявся доти. Обличчя його зробилося білим як крейда.

— Ось, значить, — сказав я, — як ви користуєтеся наданою вам довірою. Від завтра, Брантоне, вас звільнено.

З виглядом людини, чиє життя розбито, дворецький поклонився й мовчки прошмигнув повз мене в коридор. На столі все ще горіла свічка, і я вирішив поглянути, що за папір узяв Брантон з бюрка. І з подивом з’ясував, що це не щось важливе, а всього лишень опис ритуалу, який називається „Обряд дому Масгрейвів“. Це старовинна сімейна традиція, що зберігається протягом віків. Кожен Масгрейв, досягнувши повноліття, мусить відбути цю церемонію, що складалась із запитань і відповідей. Не думаю, щоб це було цікаво комусь, окрім істориків.

Ідучи, Брантон залишив на столі ключ, яким відмикав бюрко. Я зачинив стулки й повернувся, збираючись і собі йти, але з подивом знову побачив дворецького. Брантон стояв біля дверей.

— Містере Масгрейв, сер, — благав він хрипким від хвилювання голосом. — Я завжди пишався місцем, яке посідав. Безчестя вб’є мене. Якщо ви доведете мене до відчаю, моя смерть буде на вашій совісті... Якщо після того, що трапилося, ви не можете залишати мене в домі, дозвольте мені бодай зберегти гідність. Дайте мені місяць, щоб я міг удати, ніби звільняюся за власною волею. Я б не став благати про це, але мені соромно перед людьми, які мене знають.

— Ви не заслуговуєте на поблажливість, Брантоне, — відповів я. — Вчинок ваш просто огидний. Тільки тому, що ви так довго жили з нами під одним дахом, я не виганятиму вас із ганьбою. Маєте тиждень, і кажіть своїм знайомим що хочете.

— Усього тиждень, сер?! — у розпачі закричав він. — Дайте хоч два!

— Тиждень, — суворо повторив я. — І вважайте, що легко відбулися.

Дворецький, зовсім розчавлений, низько опустивши голову, пішов геть. Я загасив свічку та повернувся до спальні.

Наступні два дні Брантон ретельно виконував свої обов’язки. Я нікому нічого не розповідав, і мені навіть стало цікаво, як він пояснить своє несподіване звільнення. Проте на ранок третього дня він не з’явився до мене за вказівками. Виходячи з їдальні, я зіткнувся з Рейчел Гоуллс, покоївкою. Вона тільки нещодавно одужала від лихоманки й виглядала блідою та знесиленою.

— Вам іще не варто ставати до роботи, — сказав я їй. — Конче слід набратися сили, Рейчел.

Вона глянула на мене так дивно, що у мене виникла підозра, що хвороба все ж зачепила її мозок.

— У мене досить сили, містере Масгрейв, — промовила дівчина.

— Це може сказати лише лікар, — заперечив я. — А поки що я звільняю вас від роботи. Коли спуститеся вниз, перекажіть, що я хочу бачити Брантона.

— Дворецького немає, — сказала вона.

— Що значить немає?

— Просто немає. Ніхто його не бачив! Ніхто! Його немає!

Рейчел притулилась до стіни й істерично зареготала. Наляканий цим раптовим нападом, я подзвонив униз, щоб покликати кого-небудь на допомогу. Коли дівчину відводили, вона то сміялася, то плакала. Я розпитав інших слуг про Брантона та з’ясував, що він ніби крізь землю пішов. Відтоді як увечері він повернувся до своєї кімнати, дворецького ніхто не бачив. Ліжко його зосталося незайманим. Увесь його одяг, годинник і навіть гроші залишились у його кімнаті. Бракувало тільки чорного костюма й домашніх черевиків. Куди міг Брантон вирушити серед ночі й що з ним трапилося?

Ми обшукали увесь будинок, від підвалу до горища — Брантона ніде не було. Будинок наш місцями нагадує лабіринт, особливо його старе нежитлове крило, але ми обдивились кожну шпарку і не знайшли жодного сліду. Здавалося просто неймовірним, що він міг піти з дому, який залишався замкнутим ізсередини. Я звернувся в поліцію, та вони не змогли мені допомогти. Напередодні пройшов дощ, ми оглянули землю та всі дороги навколо будинку — даремно!

Ось якими були справи, коли від цієї загадки нас відволік іще один випадок. Протягом двох днів напад хвороби не відпускав Рейчел Гоуллс. Вона то марила, то кидалась і страшно кричала, до неї навіть довелося приставити доглядальницю. Увечері третього дня після зникнення Брантона доглядальниця, побачивши, що її пацієнтка заснула, вирішила задрімати в кріслі. Прокинувшись під ранок, вона побачила, що ліжко порожнє, а вікно кімнати розчинене. Мене відразу ж розбудили, і я з двома лакеями вирушив на пошуки дівчини. Прямо під вікном на землі було чітко видно її сліди. Вони вели до ставка й обривалися поруч із доріжкою з гравію, що йде до воріт. Ставок у нас глибокий, так що можете уявити наші почуття в той момент.

Ми відразу ж узялися за багри і стали обшукувати дно, сподіваючись знайти тіло збожеволілої дівчини. Потопельницю ми не знайшли, але наткнулися на дещо несподіване. З дна ми підняли полотняний мішок із якимось старим іржавим залізяччям і уламками чи то ріні, чи то скла. Більше там нічого не було. Увесь учорашній день ми продовжували пошуки, проте жодних слідів ані Рейчел Гоуллс, ані Ричарда Брантона так і не знайшли. Поліція графства вже падає з ніг, і наша остання надія на вас».

Уявіть, Ватсоне, як пожадливо я вслуховувався в цю розповідь, намагаючись у голові зіставити події й знайти якусь нитку, яка б поєднала їх у ланцюжок. Зник дворецький. Пропала покоївка. Покоївка спочатку кохала дворецького, а потім зненавиділа. Вона — валлійка, значить, запальна й неприборкана. Дівчина кинула в ставок мішок із загадковим вмістом. Жоден із цих фактів не міг пояснити головного. Де вихідна точка тих подій? Без цього ми не просунемося ні на крок.

«Масгрейве, мені конче треба побачити документ, — сказав я, — який так зацікавив вашого дворецького». — «Знаєте, це наш сімейний ритуал — щира нісенітниця, — заявив Масгрейв. — Його дотримуються тільки тому, що він надзвичайно старий. У мене із собою є копія документа. Якщо вже вам так кортить — читайте».

І він подав мені той папірець, який ви зараз бачите перед собою, Ватсоне. Ці запитання й відповіді мусив вимовити кожний чоловік із роду Масгрейвів, який досяг повноліття. Я зачитаю їх у тому порядку, в якому вони зазначені:

«— Чиїм це було?

— Того, кого вже немає.

— Чиїм це буде?

— Того, хто прийде.

— Де було сонце?

— Над дубом.

— Де була тінь?

— Під берестком.

— Скільки до нього кроків?

— Десять і десять на північ, п’ять і п’ять на схід, два і два на південь, один і один на захід, потім униз.

— Що віддамо ми за це?

— Усе, що наше.

— За що ми віддамо це?

— За віру».

«Оригінал не датовано, але, швидше за все, це середина сімнадцятого сторіччя, — зазначив Масгрейв. — Боюся тільки, що вам цей факт не допоможе». — «Принаймні, — сказав я, — у нас з’явилася ще одна загадка, і вона цікавіша за попередню. Цілком можливо, що, розгадавши одну з них, ми розгадаємо й другу. Сподіваюсь, ви не образитеся, Масгрейве, якщо я зазначу, що дворецький ваш є людиною настільки розумною, що виявився кмітливішим за десять поколінь своїх господарів». — «Я вас не розумію, — здивувався Масгрейв. — Цей папірець не має ніякого сенсу». — «А я вважаю, що сенс його наочний. Брантон, схоже, думав так само і вже не вперше тримав його в руках. Ви сказали, що в нього була якась карта, яку він сунув за пазуху щойно ви з’явилися». — «Так. Але яким чином вона стосується цієї старовинної нісенітниці?» — «З’ясувати це не так уже й важко, — відповів я. — Якщо ви не проти, ми найближчим потягом вирушимо до Сассексу й розпочнемо вивчення цієї справи на місці».

Вечір іще не настав, а ми вже опинились у Герлстоуні. Може, вам доводилося бачити зображення або читати описи цього славнозвісного замку, тому я обмежуся тим, що скажу, що будівлю зведено у формі літери «L». Коротке крило — це стара частина, до якої поступово прибудовували чимраз нові помешкання, що згодом утворили більш довге крило. У центрі старого крила є низькі двері з важким верхнім одвірком. Просто над ним викарбувано дату «1607», але історики сходяться на тому, що сволоки та кам’яна кладка є значно старішими. Ця частина будинку має такі товсті мури і настільки вузькі вікна, що в минулому сторіччі власники маєтку вирішили добудувати нове крило й переселитися туди. Відтоді старе крило використовують як місце зберігання садового інвентарю і як льох. Будинок оточений чудовим парком. Ставок, про який згадував мій клієнт, розташовується поряд з алеєю, ярдах у двохстах від будинку.

Я був цілком упевнений, Ватсоне, що маю справу не з трьома, а з однією загадкою, і якщо мені вдасться збагнути сенс обряду Масгрейвів, я одержу ключ до таємниці зникнення дворецького та покоївки. На це я і спрямував усі сили. Чому дворецькому не давав спокою цей старовинний документ? Очевидно, Брантон вбачав у ньому якусь вигоду для себе. Що це було? І як це вплинуло на його долю?

У мене не викликало сумнівів, що цифри в тексті обряду вказують на цілком визначене місце, і якщо його знайти, ми дізнаємось і про те, яку таємницю Масгрейви вважали за необхідність зберігати для нащадків. На початку вказано дві відправні точки: дуб і берест. Із дубом усе відразу стало зрозуміло: прямо перед замком, ліворуч від алеї, я побачив величаве старе дерево.

«Напевне цей дуб уже ріс тут, коли записувався ваш ритуал», — сказав я, коли ми проїжджали повз нього. «Не виключаю, що він стримів тут уже дев’ять сторіч тому, за часів Норманського завоювання, — пробурчав Масгрейв. — У нього стовбур двадцять три фути в обхваті».

«А старі берести у вас є?» — запитав я. «Он там колись ріс один, але десять років тому в нього влучила блискавка і ми його спиляли». — «Місце, де він стояв, іще видно?» — «Безумовно». — «А інші берести у вас є?» — «Ні, але багато буків». — «Я хочу оглянути місце, де ріс берест».

Їхали ми в двоколці, і мій клієнт, не доїжджаючи до замку, звернув і підкотив до місця на галявині, де раніше росло дерево. Це місце було майже точно посередині між дубом і будинком.

«Висоту того береста, я думаю, визначити вже не вдасться?» — запитав я. «Я можу вам назвати її хоч зараз. Шістдесят чотири фути». — «Звідки ви знаєте?» — здивувався я. «Мій домашній учитель вважав, що вивчення тригонометрії зводиться виключно до вимірів висоти методом подібних трикутників. Я з дитинства знаю висоту всіх дерев і забудов у маєтку».

Оце так успіх! Необхідна інформація сама йшла мені до рук.

«Скажіть, Реджинальде, — запитав я його, — а ваш дворецький коли-небудь ставив вам таке саме запитання?»

Масгрейв ошелешено подивився на мене.

«Дійсно, ставив, — відповів він. — Декілька місяців тому Брантон запитав, якої висоти було це дерево. Він сказав, що вони посперечалися про це з конюхом, і просив розсудити їх».

Це була чудова новина, і вона підтвердила, що я на правильному шляху. Я глянув на сонце — воно вже хилилось до заходу. Я зважив, що менш аніж за годину воно буде точнісінько над верхівкою старого дуба. Одну з умов обряду буде виконано. Тінь від береста, вочевидь, служила продовженням тіні від дуба, інакше орієнтиром був би стовбур. Таким чином, залишалося з’ясувати, куди падала тінь від верхівки береста, коли сонце стояло точно над дубом.

Усе виявилося не таким уже й складним. Я вирізав кілочок і прикріпив до нього довгу мотузку з вузлом на кожному ярді. Потім узяв два трифутові коліна від вудилища і повернувся разом зі своїм клієнтом до того місця, де раніше ріс берест. Сонце якраз торкнулося вершечка дуба. Я поєднав вудилища, одержав приблизно шість футів, виміряв довжину їхньої тіні, яка дорівнювала дев’яти футам, і відзначив її напрямок.

Отже, якщо палка завдовжки шість футів давала тінь у дев’ять футів, то дерево заввишки шістдесят чотири фути дало б тінь завдовжки дев’яносто шість футів. Напрямок тіні, звісно, збігався. Я відміряв на землі потрібну відстань і майже вперся в стіну будинку. На цьому місці я увігнав у землю кілочок. Захвату моєму не було меж, Ватсоне, коли у двох дюймах від моєї позначки я побачив невелике заглиблення в землі. Це був знак, зроблений раніше Брантоном.

Із цієї точки я почав відлік кроків, звіряючи напрямок зі своїм кишеньковим компасом. Двадцять кроків мені довелося пройти паралельно до стіни. Це місце я теж позначив кілочком. Потім, уважно стежачи за стрілкою компаса, я зробив десять кроків на схід, потім чотири на південь і опинився прямо перед старими дверима. Тепер належало зробити два кроки на захід, а це означало, що мені доведеться увійти до устеленого кам’яними плитами коридора. Це й було місце, вказане в документі.

Ніколи ще я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. Мені навіть здалося, що я неправильно розтлумачив зміст обряду. Промені сонця проникали в коридор крізь відчинені двері, і мені було видно, що стерті сірі плити підлоги щільно підігнані одна до одної та намертво зцементовані. Ніхто не зсував їх із місця від часів забудови. І слідів діяльності Брантона тут не було. Я постукав по плитах — ніяких заглиблень або порожнеч під ними не було. На щастя, Масгрейв, який почав розуміти сенс моїх дій і перебував у такому самому збудженні, як і я, вихопив із кишені документ і зазирнув у нього.

«Потім униз! — закричав він. — Ви забули, що потім — униз».

Я ж думав, що доведеться копати, але відразу ж зрозумів, що помилявся.

«Тут унизу є підвал?» — запитав я. «Так, такий же старий, як і сам будинок. Ці двері ведуть туди».

Ми спустилися крученими сходами, мій супутник запалив ліхтар, що стояв на діжці в кутку. І відразу ж стало зрозуміло, що це саме те місце і що тут зовсім недавно хтось побував.

Підвал використовували для зберігання дров, полінами було завалено всю підлогу, але в центрі хтось розчистив вільний простір. На одній з важких кам’яних плит підлоги виднілось іржаве залізне кільце з прив’язаним до нього вовняним шарфом у дрібну чорно-білу клітинку.

«Дивіться! — закричав мій клієнт. — Це шарф Брантона. Що цей негідник міг тут робити?»

Про всяк випадок із місцевої дільниці викликали двох поліціянтів, і лише після цього я взявся за шарф і спробував підвести кам’яну плиту, але зміг лише злегка зсунути її з місця. Довелося скористатись допомогою одного з констеблів, щоб підвести й відтягти плиту вбік. Під нею відкрився темний отвір. Усі ми з’юрмилися над ним, а Масгрейв опустив униз ліхтар.

Перед нами відкрилася невелика квадратна камера розміром чотири на чотири фути й завглибшки футів сім. Біля однієї зі стін стояла обкута міддю скриня. Віко її було відкинуто, в замковому отворі стирчав той чудовий старовинний ключ, який ви, Ватсоне, бачите зараз перед собою. На скрині лежав товстий шар пилу, стінки його поточили хробаки, а кути затягла сиза цвіль. На дні скрині ми знайшли декілька ось таких залізних кружечків. Більше в ній нічого не було.

Проте тієї миті нам було не до скрині, тому що наші очі уп’ялися в те, що виявилося поряд із нею. Це було тіло чоловіка в чорному костюмі. Він сидів навпочіпки, звісивши голову всередину скрині й розкинувши руки, ніби обіймаючи її. Через таку позу обличчя його налилося кров’ю, спухло й посиніло до такої міри, що впізнати його було неможливо. Лише після того, як чоловіка витягли звідти, за зростом, одягом і волоссям мій клієнт зміг упевнено сказати, що це зниклий дворецький. Помер він кілька днів тому, але на тілі не було ні ран, ані синців, які могли б пояснити причину такої страшної смерті. Отже, ми майже не наблизилися до розв’язання головної задачі.

Зізнаюся, Ватсоне, я був дещо спантеличений перебігом розслідування. Розраховував, що все стане на свої місця, тільки-но вдасться знайти місце, на яке вказував обряд. Але навіть після цього залишалося незрозумілим, яку таємницю предки мого клієнта оберігали так ретельно. Так, ми з’ясували долю Брантона, але тепер належало зрозуміти, яким чином спіткало його таке нещастя та яку роль відіграла в цьому зникла дівчина.

Ви знаєте, що я роблю в таких випадках, Ватсоне. Я ставлю себе на місце іншої людини і намагаюсь уявити, як вона вчинила б у тому чи цьому разі. Тут справа спрощувалася тим, що Брантон мав неабиякий розум, а тому не треба було, висловлюючись мовою науки, враховувати погрішності. Він знав, що десь сховано щось цінне. Визначив місце і з’ясував, що камінь, який затуляє вхід, дуже важкий і його не вдасться зсунути без сторонньої допомоги. Запросити чужу людину він не міг, це було дуже небезпечно. Але до кого ж звернутися? З Рейчел Гоуллс у минулому його пов’язували довірливі стосунки. Чоловіки рідко усвідомлюють, що якщо ставитися до жінки зневажливо, то її коханню настає край. Отже, Брантон намагався б помиритися з колишньою коханою, щоб скористатись її допомогою. Разом вони прийшли б уночі до підвалу й змогли зсунути кам’яну плиту.

Навіть якщо їх було двоє, підняти важку плиту непросто. Як же вони полегшили собі завдання? Можливо, так, як учинив би я сам. Я повернувся й почав уважно оглядати поліна, що валялись у підвалі. Майже відразу я знайшов те, що шукав. Одне з полін, ледь чи не в три фути завдовжки, мало на кінці чіткий відбиток. Поряд лежало ще декілька розплющених шматків дерева. Вочевидь, дворецький і покоївка, поступово підводили кам’яну плиту, підкладали в утворену щілину поліна, доки вона не стала досить широкою, щоб у неї змогла протиснутися людина. Потім вони зафіксували плиту в тому положенні, вставивши одне поліно вертикально. На нижньому боці поліна мусила залишитися глибока вм’ятина — адже камінь усією своєю масою натиснув на нього. Поки все вказувало на те, що мої припущення є слушними.

Тепер належало зрозуміти, як розвивалися трагічні події тієї ночі. В щілину могла протиснутися лишень одна людина, і це, напевно, був Брантон. Дівчина, швидше за все, зосталася нагорі. Брантон відімкнув скриню, передав те, що знайшов у ній, нагору, а потім... що ж трапилось потім?

Можливо, жадоба помсти, що жевріла в душі цієї спадкоємиці кельтів, раптом спалахнула яскравим полум’ям, коли Рейчел побачила, що чоловік, який приніс їй немало горя, перебуває в її руках? Або поліно, що тримало камінь, вислизнуло, і плита завалилася, поховавши Брантона в кам’яному мішку? Хоч як там було, я жваво уявив собі таку картину: дівчина, притискаючи до грудей скарби, сторчголов підіймається крученими сходами, а з-під землі глухо лунають зойки її невірного коханця, приреченого на смерть від задухи в кам’яному мішку.

Цілком можливо, що саме цим пояснюється блідість Рейчел наступного ранку, нервовість і напади істеричного реготу. Але що ж було в скрині? Вочевидь, те старе залізяччя й камінці, які мій друг витяг із дна ставка. Рейчел просто позбулась останнього доказу, що вказував на її участь у злочині.

Я двадцять хвилин просидів нерухомо, обмірковуючи стан речей. Усе ще блідий як полотно Масгрейв увесь цей час стояв поруч мене з ліхтарем у руках і зазирав у чорний отвір.

«Це монети часів Карла Першого, їм понад двісті п’ятдесят років. — Він простяг мені декілька металевих кружечків, знайдених у скрині. — Бачите, ми правильно вирахували час, коли було створено обряд». — «Але ж ми, певно, знайшли ще дещо, пов’язане з іменем Карла Першого! — вигукнув я, оскільки раптом утямив сенс перших двох запитань обряду. — Дозвольте глянути на вміст мішка, який ви витягли зі ставка».

Ми піднялись нагору в кабінет Масгрейва, і він розклав переді мною залізяччя й камінці. Вони здавалися тьмяними й непоказними. Я потер один із камінців об рукав, і раптом він блиснув як іскра на моїй долоні. Один із металевих предметів мав вигляд подвійного кільця, але був увесь погнутий і перекручений.

«Ви, напевне, пам’ятаєте, що роялісти залишалися в Англії навіть після того, як Карла Першого було страчено, — сказав я. — Коли їм таки довелося тікати на континент, вони напевне сховали якусь частину своїх статків тут, щоб, коли настануть спокійніші часи, повернутися та скористатись ними». — «Мій предок, сер Ральф Масгрейв, сам був видатним роялістом і правою рукою Карла Другого за часів його поневірянь». — «Насправді?! — вигукнув я. — Що ж, ось вам і остання ланка, якої бракувало.

Хочу вас привітати: попри драматичні обставини, ви стали володарем цінних фамільних реліквій. Утім, з погляду історика вони мають іще вагоміше значення». — «Про що ви?» — здивовано втупився в мене Масгрейв. — «Цей предмет — не що інше, як давня корона королів Англії». — «Корона!» — «Саме так. Згадайте, що сказано в обряді: „Чиїм це було?“ — „Того, кого вже немає“. Мається на увазі страта Карла Першого. „Чиїм це буде?“ — „Того, хто прийде“. Ці слова стосуються вже Карла Другого, чиє повернення до Англії очікували. Я думаю, що цей погнутий і безформний вінець колись прикрашав голови королів із династії Стюартів». — «Як же він потрапив до мого ставка?» — Тут я почав пояснювати йому ввесь ланцюжок здогадок, припущень і доказів, які привели мене до істини. Місяць уже яскраво світив, коли моя розповідь добігла кінця.

«Чому ж корона не повернулася до Карла, коли він зійшов на трон Англії та Шотландії?» — запитав Масгрейв, складаючи реліквії назад до полотняного мішка. «А ось на це запитання ми, можливо, ніколи не дістанемо відповіді. Не виключаю, що Масгрейв, який зберігав таємницю, на той час помер, передавши своєму синові ключ від неї, але через якусь випадковість не роз’яснивши його призначення. З того часу ключ передавали від батька до сина, доки він не потрапив до рук людини, яка зуміла збагнути його сенс і поплатилася за це життям».

Такою є історія обряду Масгрейвів, Ватсоне.

Корону Масгрейви і далі зберігають у Герлстоуні, хоча їм довелося тривалий час виборювати своє право на це. Якщо вам коли-небудь закортить подивитися на реліквію Стюартів — пошліться на мене й вони її охоче вам покажуть. Доля дівчини залишилась невідомою. Швидше за все, вона покинула Англію, забравши із собою згадки про скоєний злочин.