Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Остання справа Голмса

З важким серцем я беруся до останнього оповідання про мого друга Шерлока Голмса та про дивовижний дар, який він мав. Ви вже познайомилися з коротким і доволі сумбурним звітом про ті надзвичайні події, які мені довелося пережити разом з ним, починаючи з нашої першої випадкової зустрічі й аж до того часу, коли він займався справою, що дістала назву «Морська угода».

На цьому я збирався поставити крапку та не торкатися події, що залишила в моєму житті порожнечу, яку ніщо не змогло заповнити. Я зостався єдиним, хто знає, як усе було насправді, і настав час про це розповісти. Наскільки мені відомо, у друці лише тричі згадувалися ці події: в «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, в повідомленні «Ройтер», що було передане до англійських газет 7 травня, й у листі полковника Джеймса Моріарті, в котрому він намагається обілити свого брата, грубо викривляючи факти. Тому я й маю намір розповісти світу про те, що насправді відбулося між професором Моріарті й містером Шерлоком Голмсом.

Можливо, читач пам’ятає, що після того, як я одружився та розпочав лікарську практику, близькі взаємини, які існували між мною й Голмсом, зазнали змін. Він як і раніше час від часу навідувався до мене, коли потребував помічника у своїх розслідуваннях, проте траплялося це дедалі рідше, і за весь 1890 рік у мене збереглися записи лише про три справи. Взимку того року та напривесні наступного Голмс розслідував якусь важливу справу на прохання французького уряду. Я отримав від нього два листи — одного з Нарбона, другого з Німа, та вирішив, що у Франції він пробуде ще довго. Тому для мене стало цілковитою несподіванкою, коли увечері 24 квітня він переступив поріг мого кабінету. Блідість і худорлявість мого друга неабияк вразили мене.

— Останнім часом, — промовив він у відповідь на мій здивований погляд, — мені було несолодко. Ви не заперечуватимете, якщо я причиню віконниці?

Кімнату освітлювала лампа над столом, за яким я читав. Притискаючись до стіни, Голмс прослизнув до вікна, причинив віконниці та ретельно замкнув їх клямкою.

— Ви чогось побоюєтеся? — запитав я.

— Якщо бути чесним, то так.

— Чого ж?

— Духової рушниці.

— Що це означає, любий Голмсе?

— Ватсоне, ви досить добре мене знаєте. Я не панікер. Але легковажно ставитися до небезпеки — дурість.

Він із насолодою закурив і тільки після цього промовив:

— По-перше, мушу вибачитися за такий пізній візит. А по-друге, хочу попросити вас дозволити мені перелізти через стіну, яка огороджує ваш сад на задвір’ї, тому що саме в такий спосіб я маю намір залишити вашу оселю.

— Але що це означає? — здивувався я.

Голмс простяг руку, і в світлі лампи я побачив, що суглоби двох його пальців розбито до крові.

— Ні, це не дрібничка, — посміхнувся Голмс. — Коли чоловік розбиває собі кісточки пальців, це є доволі серйозним. Місіс Ватсон удома?

— Ні, вона поїхала на кілька днів погостювати до знайомих.

— Отже, ви самі?

— Геть зовсім.

— Що ж, у такому випадку я запрошую вас податися зі мною на континент.

— Куди саме?

— Байдуже. Для мене це не важить.

Щось у його словах здалося мені дивним. Голмс не мав звички безцільно проводити вихідні, його стомлене землисте обличчя свідчило про те, що нерви в мого друга на межі. Прочитавши в моїх очах німе запитання, він з’єднав кінчики пальців, уперся ліктями в коліна та запитав:

— Чи вам доводилося чути ім’я професора Моріарті?

— Ніколи про такого не чув.

— Дивовижно! — закричав Голмс. — І все ж таки він — геній. Ця людина тримає в руках увесь Лондон, а про нього ніхто не знає. Ось що ставить його на вершину злочинного світу. Ватсоне, зізнаюся чесно, якщо мені вдасться впоратися із цим паном та врятувати від нього суспільство, я вважатиму, що моя кар’єра детектива досягла вершини і час переходити до якогось спокійнішого заняття. Тим більше, що послуги, які я нещодавно зробив Французькій республіці та одній близькій до трону родині в Скандинавії, дають мені змогу провести решту життя в тиші й уповні присвятити себе хімії. Але я не можу піти на спочинок і просиджувати вечорами у зручному кріслі, доки така людина, як професор Моріарті, розгулює вулицями Лондона.

— Та що ж він накоїв?

— О, це феноменальна людина! Він народився в прекрасній сім’ї. Наділений від природи блискучими математичними здібностями, Моріарті здобув чудову освіту і вже у двадцять один рік написав наукову роботу, яка приголомшила весь науковий світ Європи. Це дозволило йому очолити кафедру математики в одному з невеликих університетів, на нього чекала кар’єра видатного вченого, якби не одне «але». У характер цієї людини від природи закладено непоборне тяжіння до зла, причому в найбільш диявольському сенсі слова. Незвичайний розум тільки розвинув та примножив його кримінальні нахили. Університетським містечком поповзли страхітливі чутки, зрештою Моріарті довелося залишити посаду та переїхати до Лондона, де він почав готувати молодих людей до іспитів на офіцерський чин. Це все, що відоме світу. А тепер я розповім вам про те, що вдалося з’ясувати мені.

Ви знаєте, Ватсоне, що немає людини, яка б була знайома з лондонським злочинним світом краще, ніж я. І ось уже кілька років поспіль мене не полишає відчуття, що за всіма злочинами, що тут кояться, стоїть якась прихована сила, що захищає лиходіїв. У справах найрізноманітнішого роду — у фальсифікаціях, пограбуваннях, убивствах — я стикався з впливом цієї сили. Помічав я її присутність і в багатьох випадках, що лишалися нерозкритими. Я наполегливо намагався проникнути в цю таємницю, і нарешті мені вдалося вхопитися за кінчик нитки, яка повзагорідно привела мене до колишнього професора математики.

Це Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Половина зла, що коїться в цьому величезному місті, на його сумлінні. Моріарті має першокласний розум. Подібно до павука, він сидить нерухомо в центрі павутиння з тисячі ниток і реагує на найменше коливання кожної. Сам він нічого не робить, лише планує. Однак агенти його є численними та чудово організованими. Якщо хтось потребує, скажімо, вкрасти чужого листа, вдертися до чужої оселі чи усунути людину, про це одразу ж стає відомо професорові, і він розробляє план злочину. Його агента можуть спіймати на місці злочину, але в такому разі завжди знаходяться гроші, щоб звільнити його під заставу, і сила-силенна адвокатів. Але ім’я Моріарті ніколи не згадується. Ось організація, Ватсоне, існування якої я виявив та на боротьбу з якою поклав усі сили.

Утім, професор, мов диявол, хитрий, він оточив себе настільки розвиненою системою охорони, що, попри всі зусилля, мені не вдалося знайти жодного неспростованого доказу проти нього. Вам відомо, на що я здатен, але тепер, після трьох місяців марних зусиль, я змушений визнати, що зіткнувся із супротивником, чий інтелект не поступається моєму. І знаєте, мене не так жахають злодіяння Моріарті, як захоплюють його здібності. Врешті-решт він усе ж таки припустився помилки, невеликого прорахунку, і цього виявилося задосить. Я не проґавив цього шансу та сплів довкола Моріарті власні тенета. За три дні — тобто в найближчий понеділок — усе скінчиться, і професор разом із рештою ватажків його банди опиниться в руках поліції. За цим настане найвидатніший карний процес століття, понад сорок нерозкритих справ будуть знову видобуті з архівів, і по кожній з них винним загрожує шибениця. Але якщо ми зробимо хоча б один хибний крок, у останній момент вони зможуть знову вислизнути.

Якби професорові не було відомо про те, чим я займаюся, все йшло б добре. Моріарті передчував кожен мій крок, уникав усіх моїх пасток, але я знову і знову ставав на його шляху. Повірте, друже мій, якби можна було докладно описати наш мовчазний двобій, це стало б найвеличнішим зразком боротьби добра і зла за всю історію криміналістики. Ніколи ще я не сягав таких висот і ніколи ще не зустрічав такого могутнього протистояння з боку супротивника.

Сьогодні вранці я зробив останні кроки, до завершення справи залишилось якихось три дні. Я сидів у своєму кабінеті та обмірковував ситуацію, коли розчинилися двері й переді мною постав сам професор Моріарті.

Нерви в мене міцні, Ватсоне, але, зізнатися, мені стало моторошно. Як він виглядає, я знав і раніше. Моріарті дуже високий і худий, у нього опуклий, зовсім білий лоб, що нависає над ямкуватими очима. Обличчя жовтаве, аскетичне, в його зовнішності залишилося щось професорське. Він сутулиться, голова його випинається вперед та повільно похитується з боку в бік, як у рептилії. Він зупинився біля дверей та, примруживши очі, з цікавістю почав мене роздивлятися.

«Лобові кістки у вас не такі розвинуті, як я очікував, — сказав він нарешті. — І до речі, це небезпечна звичка — тримати палець на спусковому гачку зброї, якщо вона лежить у кишені халата».

Після слів професора я витяг револьвер та, звівши гачок, поклав на стіл. Моріарті й далі посміхався, але в цій посмішці відчувалася неприхована погроза.

«Вочевидь, ви мене погано знаєте», — сказав він. «Навпаки, — відповів я, — ви вже могли переконатися, що я знаю вас дуже добре. Сідайте, я можу приділити вам кілька хвилин, якщо вам є що сказати». — «Усе, що я можу сказати, вам і так відомо», — процідив він. «У такому разі, й моя відповідь вам відома», — зауважив я. «І ви маєте намір стояти на своєму?» — «Безумовно».

Рука Моріарті потяглася до кишені, і я взявся за пістолет. Він добув нотатник, у якому були записані кілька дат.

«Уперше ви перебили мені дорогу четвертого січня, — сказав він. — Двадцять третього ви завдали мені певних незручностей, до середини лютого вже почали заважати, наприкінці березня розладнали мої плани, а тепер, наприкінці квітня, ваше постійне переслідування ставить під загрозу мою свободу. Становище стає безвихідним». — «Ви готові щось запропонувати?» — поцікавився я. «Киньте цю справу, містере Голмс, — сказав він, похитуючи головою. — Я б радив вам». — «Одразу після понеділка», — відповів я.

Моріарті невдоволено цмокнув язиком.

«Людина з вашим розумом повинна усвідомлювати, що вихід тут може бути тільки один. Ви не залишили мені вибору. Я мав величезне задоволення, спостерігаючи, як ви працювали над цією справою, і скажу відверто, буду засмучений, якщо нам доведеться вдатися до крайніх заходів. Я не жартую». — «Небезпека є частиною моєї роботи», — зауважив я. «Це не небезпека, — заперечив він. — Це неминуча смерть. Ви стали на шляху могутньої організації, справжні масштаби якої вам навіть не дано збагнути. Ви будете змушені відступити, містере Голмс, або вас розчавлять». — «Боюся, наша бесіда затягується, — сказав я, встаючи. — А я маю ще справу, що потребує моєї присутності в іншому місці».

Він теж підвівся, мовчки похитуючи головою та дивлячись на мене з жалем.

«Що ж, — нарешті промовив Моріарті. — Я зробив усе, що від мене залежало. Мені відомий кожен ваш крок. До понеділка ви нічого не зможете вдіяти. Ви намагаєтеся запроторити мене за ґрати, але я там ніколи не опинюсь. І не розраховуйте мене здолати. Якщо ви гадаєте, що настільки розумні, щоб погубити мене, я вчиню так само з вами».

Із цими словами він повернувся до мене згорбленою спиною та вийшов, злісно озирнувшись наостанок.

Це була моя єдина розмова з професором Моріарті, й вона залишила по собі бридкий осад. Його манера висловлюватися змушує повірити, що він не блефує. Ви скажете, що треба було звернутися до поліції, але я впевнений, що на небезпеку слід чекати з іншого боку — удару завдасть один з його агентів. У мене вже є підтвердження цьому.

— На вас напали?

— Любий Ватсоне, професор не пускає слів на вітер. Приблизно опівдні мені треба було навідатися на Оксфорд-стрит. Я вийшов із будинку та вже збирався повернути з Бентинк-стрит на Велбек-стрит, як із-за рогу на шаленій швидкості вилетів ущерть навантажений фургон, котрий просто розчавив би мене, якби в останню мить я не встиг притиснутися до стіни будинку. Фургон промчав по Марилебон-стрит та за мить зник із-перед очей. Відтак я не сходив із тротуару, але коли йшов по Вір-стрит, із даху одного з будинків зірвалася цеглина та розлетілася на друзки просто біля моїх ніг. Я звернувся до поліції, дах оглянули та знайшли там цеглу і плити шиферу, вочевидь, складені для ремонту. Поліція припустила, що одну цеглину здуло вітром. Проте я знав, що справа не у вітрі, але довести нічого не міг. Після цього я взяв кеб і поїхав до брата на Пелл-Мелл, де й провів решту дня. А дорогою до вас я здибався з погромником, який накинувся на мене з ломакою. Я вклав його, зараз він у поліції, але запевняю вас: ніхто й ніколи не віднайде зв’язок між джентльменом, об передні зуби якого я розбив кулака, та колишнім професором математики, що наразі перебуває в десяти милях звідси. Тепер ви розумієте, Ватсоне, чому я найперше причинив віконниці й попросив дозволу залишити будинок не крізь парадні двері, а в менш очевидний спосіб.

Ніколи я не відчував більшого захвату від мужності мого друга, ніж тієї хвилини, коли він із цілковитим самовладанням розповідав мені про події, котрі будь-яку іншу людину довели б до нервового припадку.

— Ви залишитесь у мене на ніч? — запитав я.

— Ні, друже мій, я можу виявитися небезпечним гостем. Справа, що я її розпочав, набрала таких обертів, що просувається й без моєї участі. Для арешту злочинців моя допомога не потрібна, але на суді мені доведеться бути присутнім. Тому найбільш розважливим тепер буде зникнути на кілька днів, котрі лишилися до початку активних дій поліції. Ось чому я й пропоную вам вирушити разом зі мною на континент.

— Я залюбки вас супроводжуватиму, — сказав я. — А мій сусід, як уже траплялося не раз, зможе підмінити мене у кабінеті.

— До завтрашнього ранку встигнете зібратися?

— Безумовно.

— Тоді зараз я дам вам інструкції. Але пам’ятайте — ви не маєте відступати від них ані на крок. Ви стаєте учасником гри, а нашими супротивниками в ній є найрозумніший зі злочинців та наймогутніше злочинне угрупування в Європі. Слухайте та запам’ятовуйте. Свій багаж, не підписуючи, сьогодні ввечері відправте з надійною людиною на вокзал Вікторія. Вранці пошліть слугу за кебом, але перші два екіпажі він має пропустити. Швидко сідайте в третій кеб та вирушайте на Стренд до Ловтерівського пасажу. Адресу не називайте вголос — передайте її кучеру на аркуші паперу й попросіть у жодному разі не викидати. Розплатіться завчасно, та щойно екіпаж зупиниться, біжіть по пасажу, щоб опинитися біля його протилежного виходу рівно о дев’ятій п’ятнадцять. Там поряд із виходом на вас чекатиме невелика двомісна карета. На козлах — кремезний чоловік у чорному плащі з червоним коміром. Він доправить вас на вокзал Вікторія до експреса, який вирушає на континент.

— Де ж я зустріну вас?

— На вокзалі. Для нас замовлено купе першого класу в другому вагоні від голови поїзда.

Даремно я умовляв Голмса залишитися на ніч — він не бажав накликати неприємності на будинок, в якому йому завжди виказували гостинність. Уточнивши ще деякі деталі наших планів, мій друг підвівся, і ми разом вийшли в сад. Там Голмс переліз через стіну, що виходить на Мортимер-стрит, покликав кеб та поїхав.

Уранці я точнісінько виконав усі вказівки Голмса. У злочинців не було жодного шансу посадити мене у підставний екіпаж, і одразу після сніданку я вирушив до Ловтерівського пасажу, пробіг по ньому чимдуж та вискочив якраз до карети з кучером у темному плащі. Тільки-но я стрибнув у екіпаж, візник хляснув коней, і ми помчали на вокзал. Щойно я вийшов з кеба, він розвернув карету та хутко поїхав геть.

Поки що все йшло за планом. Багаж чекав мене на вокзалі, вагон я знайшов без зусиль, тим паче що він був єдиний на весь потяг, на якому висіла об’ява «Замовлено». Проте Голмс не з’явився, і я почав хвилюватися. Годинник на платформі показував, що до відправлення лишилося сім хвилин. Марно я намагався роздивитися в натовпі на пероні свого друга — його ніде не було. Кілька хвилин пішло в мене на те, щоб допомогти чепурному італійському священикові, котрий ламаною англійською намагався втовкмачити носильнику, що його багаж їде транзитом до Парижа. Ще раз окинувши оком платформу, я повернувся до вагона та з’ясував, що провідник примудрився посадити старого італійця в наше купе. Втовкмачити йому, що його присутність тут небажана, виявилося справою марною, бо моя італійська була ще гіршою за його англійську. Мені залишалося тільки приречено стенути плечима й далі чекати на Голмса. По спині в мене поповз холодок, коли я подумав, що його відсутність пов’язана з тим, що вночі щось трапилося. Нарешті двері вагона зачинилися, пролунав свисток.

— Що ж ви, любий Ватсоне, — раптом промовив знайомий голос, — навіть не вітаєтеся зі старими друзями!

Я обернувся здивовано — на мене дивився старий італійський священнослужитель. Раптом його зморшки розгладились, вигнутий майже до підборіддя ніс став коротшим, нижня губа перестала вип’ячуватися, плечі розправилися, а спина вирівнялася. Усе це перетворення забрало не більше секунди, а наступної миті переді мною знову сидів старий італійський священик.

— Боже правий! — не вірячи власним очам, вигукнув я. — Як же ви мене здивували!

— Обережність усе ще необхідна, — прошепотів Голмс. — У мене є підстави думати, що вони взяли мій слід. О, а ось і Моріарті власною персоною!

Коли прозвучали ці слова, поїзд уже набирав швидкість. Поглянувши у вікно, я побачив, що крізь натовп, люто працюючи ліктями, пробирається високий на зріст чоловік. При цьому він розмахував руками, немовби вимагав зупинити потяг. Проте було вже занадто пізно, і за кілька секунд платформа зникла з очей.

— Як бачите, попри всі застережні заходи, ще трохи, і він би нас наздогнав, — засміявся Голмс. Він підвівся, скинув із себе чорну сутану та крислатого капелюха й поклав їх у сумку.

— Вранішні газети бачили, Ватсоне?

— Ні.

— Учора ввечері вони влаштували пожежу в нашій старій квартирі на Бейкер-стрит, але, на щастя, особливої шкоди не завдали.

— Господи, Голмсе, це вже переходить усякі межі!

— Схоже, коли гевал із ломакою був заарештований, вони втратили мій слід. Проте подбали про те, щоб приставити «хвіст» до вас, тому Моріарті й опинився на вокзалі. Ви зробили все так, як я вас просив?

— Достоту так.

— Ви впізнали кучера карети?

— Ні.

— Це був мій брат Майкрофт. У такій справі я не можу відкривати свої плани чужинцям. Однак тепер слід вирішити, як бути з Моріарті.

— Пором відходить одразу ж, щойно ми під’їжджаємо. Ми його спекаємося.

— Любий Ватсоне, ви, вочевидь, спускаєте з уваги, що ця людина наділена такими самими розумовими здібностями, як і я. Якби я переслідував когось, хіба мене зупинила б така незначна перепона?

— Та що він може зробити?

— А що б на його місці зробив я? Просто замовив би додатковий потяг.

— І все одно запізнилися б на пором.

— Нічого такого. Наш експрес зупиняється в Кентербері, а пором завжди запізнюється мінімум на чверть години. Там Моріарті нас і наздожене.

— Можна подумати, що ми з вами злочинці. Нехай його там-таки й заарештують.

— Це зведе нанівець усі мої зусилля останніх місяців. Усі його агенти одразу ж вислизнуть із тенет. Ні, зараз про арешт не може бути й мови.

— Що ж робити?

— Зійдемо в Кентербері. А потім проїдемося до Ньюгейвена, і звідти — в Дьєп. Моріарті вчинить так само, як учинив би я. Він примчить до Парижа, знайде наш багаж та два дні чатуватиме на вокзалі. Ми ж тим часом купимо кілька саквояжів та здійснимо цікаву подорож до Швейцарії, зазирнувши дорогою до Люксембурга й Базеля.

Коли ми висадилися в Кентербері, до потяга на Ньюгейвен залишалося близько години. Я з сумом проводжав поглядом багажний вагон, у якому помчала вдалечінь валіза з усім моїм гардеробом, але тут Голмс смикнув мене за рукав.

— Дивіться! — вигукнув він.

Удалині над кентськими лісами здіймалася тонка цівка диму. За хвилину з-за дерев випірнув потяг, який складався з паровоза та лишень одного вагона. На всю пару він наближався до станції. Ми ледве встигли сховатися за купою валіз та дорожніх сумок, коли він із гуркотом і брязкотом пронісся повз, обдавши наші обличчя паровозною кіптявою.

— Це він, — сказав Голмс. — Виходить, інтелект нашого друга все ж таки не безмежний. Якби він зумів прорахувати перебіг моїх думок, то і діяв би відповідно.

— А що, по-вашому, зробить Моріарті, перехопивши нас?

— Стосовно цього я не маю жодних сумнівів. Він спробує мене вбити. Проте в цій грі шанси на перемогу є в обох сторін. Зараз мене дужче цікавить інше питання: чи поснідати нам тут, чи зачекати до Нью-гейвена?

До вечора ми вже були в Брюсселі, де провели два дні та вирушили до Страсбурга. В понеділок уранці Голмс відправив телеграму в лондонське управління поліції, і ввечері в готелі на нас очікувала відповідь. Мій друг нетерпляче розкрив конверт. Пробігши очима послання, він вилаявся та жбурнув його в камін.

— Я мав це передбачити! — простогнав Голмс. — Вони проґавили його! Поліція накрила всю банду, окрім Моріарті. Він обвів усіх круг пальця. А я ж гадав, що загнав звіра у пастку, і Скотленд-Ярду лишалося тільки захряснути кришку. Вам, мабуть, краще повернутися до Лондона, Ватсоне.

— Чому?

— Тому що я тепер — занадто небезпечний супутник. У Лондоні вам боятися нема чого, він туди ще довго не поткнеться. Тепер увесь свій запал Моріарті спрямує на те, щоб помститися мені. Під час нашої короткої зустрічі він дав мені ясно зрозуміти це, і, я вважаю, не жартував. Дослухайтеся моєї поради, Ватсоне, повертайтеся до своїх пацієнтів.

Утім, скористатися такою порадою, я, звісно, не міг. Ми провели півгодини в обідній залі страсбурзького готелю, обговорюючи це питання. Врешті-решт ми вирішили продовжити нашу подорож і вже ввечері під’їжджали до Женеви.

Ми провели тиждень у горах, вирушивши пішки вздовж берегів Рони, потім піднялися на засніжений перевал Геммі та через Інтерлакен вийшли до селища Мейринген. Це була чудова мандрівка. Внизу біля обніжжя скель усе було вкрито ніжною весняною зеленню, а над нашими головами височіли піки, увінчані сніговими капелюхами. Проте Голмс ані на мить не забував про небезпеку. Хоч би де ми були — в альпійських селищах або на усамітнених гірських стежках, — він уважно стежив за всім, що відбувалося навколо, і вдивлявся в кожне обличчя. Він був упевнений, що хай би як далеко ми дісталися в наших мандрах, нам не вдасться позбутися переслідування.

Одного разу під час переходу через Геммі, коли ми йшли берегом похмурого озера Даубен, зі скелі праворуч від нас раптом зірвався величезний валун та з гуркотом покотився в озеро. Голмс одразу ж видерся вгору та, стоячи на стрімчакові, почав оглядати місцевість. Даремно провідник запевняв його, що навесні в цих місцях часто трапляються зсуви. Мій друг лише посміхнувся у відповідь з виглядом людини, що дістала підтвердження своїм думкам.

Попри геть усе, мужність не зраджувала Голмса. Навпаки — я не пам’ятаю, щоб колись мені доводилося бачити його в такому піднесеному настрої. Він знову й знову повторював, що якщо нам удасться позбавити світ від професора Моріарті, він охоче залишить справи й піде на спочинок.

— Чи знаєте, Ватсоне, — якось зауважив Голмс, — я навіть не ризикну сказати, що прожив життя марно. Якщо мені судилося покинути цей світ, я зустріну свій кінець із високо піднятою головою. Через мої руки пройшли більш аніж тисяча справ, і я з гордістю можу стверджувати, що жодного разу не використав свій дар на лихе. Сподіваюся, Ватсоне, ваші нотатки будуть скінчені того самого дня, коли я схоплю або знищу найнебезпечнішого злочинця Європи.

Про те, що відбулося далі, мені боляче згадувати. Моя розповідь наближається до кінця, я буду лаконічним, але намагатимусь не випустити жодної деталі.

Третього травня ми дісталися селища Мейринген та зупинилися в готелі «Енглішер Гоф», власником якого був Петер Штайлер. Наш господар виявився людиною освіченою; пропрацювавши три роки офіціантом в одному з лондонських готелів, він досконало оволодів англійською. За його порадою вдень четвертого травня ми вийшли з готелю, щоб, перетнувши гори, заночувати у селищі Розенлау. Хазяїн готелю наполегливо радив нам дорогою помилуватися Рейхенбахським водоспадом, що розташований одразу біля гірської стежки на півдорозі до верхогір’я.

Цей водоспад являє собою похмуре й страшне місце. Стрімкий потік, переповнений водами льодовиків, що тануть, спадає в бездонну прірву, над якою, як дим над палаючим будинком, здіймається водяний туман. Вузька ущелина, куди з гуркотом падає ріка, є надзвичайно глибокою безоднею з вугільно-чорними блискучими стінами. Внизу, розбиваючись об гостре каміння, ріка прямує далі стрімким потоком. Ревіння води та шипіння бризок не дає змоги почути людський голос.

Ми з Голмсом наблизилися до самого краю прірви та почали вдивлятися туди, де на неймовірній глибочіні чорніли мокрі скелі, й дослухалися гулу, що лунав із глибини, віддалено нагадуючи людський крик.

Для охочих оглянути водоспад у скелі вибито стежку, але вона закінчується глухим кутом, і мандрівнику, що вирішив ступити на неї, доводиться повертатися тим самим шляхом. Ми вже збиралися вирушити назад, аж раптом побачили хлопчину-швейцарця, котрий поспішав до нас із листом у руках. Послання адресувалося мені. Власник готелю, який ми нещодавно покинули, повідомляв, що невдовзі по тому, як ми пішли, туди прибула дама-англійка в останній стадії сухот. Вона провела зиму в санаторії в Давосі й тепер прямує до друзів у Люцерн, але зненацька у неї почалася дуже сильна горлова кровотеча. Жити їй лишилося, напевне, зовсім недовго, а втім, присутність лікаря-англійця могла б полегшити їй останні години. Наприкінці листа Петер Штайлер запевняв мене, що якщо я погоджуся допомогти, він буде глибоко вдячний, оскільки пані рішуче відмовляється від допомоги швейцарського лікаря, а він як хазяїн готелю відчуває свою відповідальність.

Безперечно, я не міг відмовити співвітчизниці, що помирала на чужині. Проте й лишати Голмса самого мені не хотілося. Зрештою ми вирішили, що я повернуся до Мейрингена, а юний посланець залишиться з моїм другом як провідник і супутник. Голмс сказав, що ще деякий час проведе біля водоспаду, а потім небавом вирушить далі через гори в Розенлау, де увечері я до нього приєднаюся. Вже йдучи, я озирнувся й побачив, що Голмс стоїть на краю прірви, згорнувши на грудях руки, та вдивляється в клекотючу воду. Я не знав, що бачу його востаннє.

Уже спустившись із гори, я знову глянув назад. Водоспаду звідси не було видно, проте звивиста стежка, що вела до нього, була як на долоні. Нею хутко йшов чоловік.

Його темний силует чітко вирізнявся на тлі зелені. Мене злегка здивувала його поява і те, як квапливо він підіймався вгору, проте я поспішав до хворої, тому невдовзі зовсім про нього забув.

На дорогу до Мейрингена в мене пішло трохи більше ніж година. Петер Штайлер зустрів мене на порозі свого готелю.

— Ну що? — запитав я, наблизившись до нього. — Сподіваюся, їй не погіршало?

Здивований вираз промайнув на його обличчі, брови насупилися, і мені раптом стиснулося серце.

— Це ви писали? — Я витяг із кишені листа. — І жодної хворої англійки у вашому готелі немає?

— Ні, звичайно! — вигукнув пан Штайлер. — Але тут стоїть печатка мого готелю... А, це, мабуть, написав той високий англієць, який з’явився, одразу щойно ви з другом пішли. Він сказав, що...

Але я не слухав далі. Задихаючись від страху, я вже біг сільською вулицею до гірського схилу. Попри те, що я докладав усіх зусиль, минуло ще майже дві години, поки я знову опинився коло Рейхенбахського водоспаду. Альпеншток Голмса залишився притуленим до того самого каменя, біля якого мій друг стояв, коли я почав спускатися вниз, але самого Шерлока видно не було. Я став кричати, але у відповідь чув лише власний голос, що багатократно відлунював від стрімчаків.

Побачивши цей альпеншток, я відчув мороз поза спиною. Отже, Голмс не пішов до Розенлау. Він залишився на цій вузькій гірській стежині завширшки в три фути зі стрімчастою стіною з одного боку та прірвою з іншого. Тут його й наздогнав ворог. Хлопчини-швейцарця ніде не було. Скоріше за все, він був підкуплений Моріарті й, зробивши свою справу, зник. Але як дізнатися, що сталося потім?

Кілька хвилин я простояв, намагаючись заспокоїтися. Раптом мені сяйнула думка використати метод самого Голмса та відновити картину того, що тут сталося, по слідах. На жаль, усе було занадто очевидним. Альпеншток залишився якраз у тому місці, де ми з Голмсом зупинилися, не дійшовши кінця стежки. Унаслідок туману, який висів над водоспадом, ґрунт тут був постійно вологим, тому навіть випадковий птах залишив би на ньому свої відбитки. Два чіткі ланцюжки слідів тяглися вгору стежиною, але слідів у зворотному напрямку видно не було. В кількох ярдах від урвища земля була витоптана, навкруги валялися зламані й вирвані гілки кущів та папороті. На краю прірви я ліг на живіт і глянув униз. В обличчя мені вдарила хвиля водяного пилу. Вже починало сутеніти, тому мені вдалося розгледіти лише блискучі від вологи стіни безодні та розбурхану воду. Я крикнув, але ревіння водоспаду заглушило мій голос.

Проте мені таки довелося отримати останню звістку від мого друга. Якесь виблискування на поверхні валуна, що поряд із ним залишився альпеншток, привернуло мою увагу. Я простяг руку — це виявився срібний портсигар, який Голмс завжди носив із собою. Під ним лежав аркуш паперу. Розгорнувши його, я зрозумів, що це три сторінки, вирвані з блокнота Шерлока й адресовані мені. Почерк був розбірливий та акуратний, ніби послання це було написане в кабінеті, а не на краю безодні.

«Любий Ватсоне, — говорилося в записці, — я пишу ці рядки з ласкавого дозволу містера Моріарті, який зараз очікує на мене для остаточного обговорення наших суперечностей. Він у загальних рисах розповів, як йому вдалося вислизнути від англійської поліції та не випустити нас із очей, завдяки чому я дістав змогу ще раз переконатися в його дійсно видатних здібностях. Я маю справжню втіху від усвідомлення того, що завдяки мені суспільство позбудеться цієї людини, хоча боюся, що ціна, яку доведеться заплатити, засмутить моїх друзів, а надто ж Вас, любий Ватсоне. Я вже якось казав Вам, що досяг апогея на своєму шляху, і жодне інше завершення моєї кар’єри не принесло б мені більшого задоволення. Якщо бути до кінця відвертим, я здогадувався, що лист із Мейрингена є фальшивкою, але свідомо дозволив Вам піти, розуміючи, що зараз відбудеться. Перекажіть інспекторові Паттерсону, що документи, які йому знадобляться на суді, зберігаються в моєму секретері в шухляді, позначеній літерою „М“, у блакитному конверті з написом „Моріарті“. Покидаючи Англію, я залишив усі необхідні розпорядження щодо мого майна, вони наразі в мого брата Майкрофта. Переказуйте щирі вітання місіс Ватсон, любий мій друже.

Зостаюся щиро Вашим. Шерлок Голмс».

Про те, що було далі, можна розказати двома словами. Поліція, обстеживши це місце, встановила, що сутичка двох супротивників закінчилася єдиним можливим за таких обставин чином: вони разом упали в прірву. Відшукати тіла не було жодної надії. На дні цього клекітливого гірського котла, під знуртованою водою й кипучою піною, назавжди поховано найнебезпечнішого злочинця та найталановитішого детектива нашого часу.

Маленького швейцарця, котрий доставив записку, так і не вдалося знайти, і немає сумнівів, що він був одним із когорти агентів, яких утримував Моріарті.

Щодо злочинного угрупування, створеного професором, то читачі напевне пам’ятають, наскільки вичерпними виявилися зібрані Голмсом докази та якого суворого покарання зазнали ці люди. Про їхнього ватажка на судовому процесі майже не згадували. І якщо мені доводиться говорити тут про його злочинну діяльність, то тільки у відповідь на спроби деяких захисників Моріарті зганьбити ім’я і справи людини, котру я завжди вважатиму найрозумнішою та найдостойнішою з усіх, кого мені доводилося знати у своєму житті.