Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Горбань

Одного літнього вечора, за кілька місяців після мого одруження, я сидів удома біля каміна, куняючи над якимось романом. День видався не з легких. Дружина вже піднялася нагору, а прислуга пішла. Коли я нарешті змусив себе встати, щоб витрусити попіл із люльки, у двері подзвонили.

На годиннику було за чверть на дванадцяту. Для гостей запізно, значить, це пацієнт. Скривившись, я вийшов до передпокою та відчинив двері. Переді мною стояв Шерлок Голмс.

— Ватсоне, — сказав він, — сподіваюсь, я не занадто пізно?

— Та що ви, друже?! Заходьте.

— Ви здивовані, і це можна зрозуміти! Дасте мені притулок сьогодні вночі? Ви якось казали, що у вас є парубоцька кімната для одного гостя, і зараз вона, як я бачу, порожня. Про це мені повідала ваша вішалка для капелюхів.

— Буду надзвичайно радий, якщо ви залишитеся.

— Дякую вам. У такому разі я займу вільний гачок. У вас нещодавно був слюсар? Прийміть мої співчуття. Поява слюсаря завжди свідчить про неприємності. Сподіваюся, не каналізація?

— Ні, газ.

— Зрозуміло! Цвяхи, котрими підбито його черевики, залишили два сліди на лінолеумі саме там, де на нього падає світло. Ні, дякую, я повечеряв на вокзалі, але люльку з вами викурю залюбки.

Я передав йому калитку. Голмс усівся навпроти мене і якийсь час мовчки димів. Я розумів, що привести його до мене такої пори могла лише важлива та невідкладна справа, тому терпляче чекав, поки він заговорить.

— У вас, я бачу, зараз багато роботи, — сказав Голмс, уважно поглянувши на мене.

— Так, сьогодні був складний день, — кивнув я та додав: — Вам, звичайно, це може видатися безглуздим запитанням, але як ви здогадалися?

Голмс усміхнувся.

— Просто я знаю ваші звички, любий Ватсоне, — сказав він. — Коли пацієнтів у вас мало, ви ходите пішки, коли їх стає більше — їздите у кебі. Помітивши, що на ваших далеко не нових черевиках немає ані плямки багнюки, я зробив висновок, що зараз ви доволі зайняті та користуєтеся послугами візника.

— Дивовижно! — я був щиро захоплений.

— Елементарно, — відмахнувся він. — Це якраз той випадок, коли спостережлива людина може дуже здивувати співрозмовника, який не звертає уваги на дрібниці. Те саме можна сказати і про ваші оповідання про мене. Адже ви як автор від самого початку володієте інформацією, що не відома читачеві, і на її підґрунті розвиваєте сюжет. Але зараз я і сам перебуваю у становищі необізнаного читача, тому що в моїх руках є кілька ниток однієї з найзагадковіших справ в історії. Не вистачає одного-двох фактів, щоб розвинути мою версію. Але я знайду їх, Ватсоне, неодмінно знайду!

В очах Голмса запалав вогонь, щоки зашарілися. Проте тільки на мить. Коли я ще раз глянув на нього, його обличчя знову набуло тієї незворушності, через яку багато хто вважав мого друга схожим радше на машину, ніж на живу людину.

— Ця справа має деякі особливості, — додав Голмс. — Я б навіть сказав, виняткові особливості. Я вже встиг її обміркувати та намацав ґрунт. Залишилося зробити останній крок і, якби ви склали мені компанію, я був би вам удячний.

— Буду вельми радий.

— Завтра доведеться з’їздити в Олдершот. Ви готові до такої подорожі?

— Гадаю, що Джексон підмінить мене.

— Чудово. Я б хотів, аби ми вирушили потягом, який відходить об одинадцятій годині з вокзалу Ватерлоо.

— Добре, отже я ще матиму час зібратися.

— Що ж, якщо ви ще не спите на ходу, я змалюю в загальних рисах суть справи та розкажу, чим ми займатимемося. Буду лаконічним, але намагатимусь не випустити найважливіших деталей. Я розслідую можливе вбивство полковника Барклі з полку «Роял Манстерз», що розквартирований в Олдершоті. Ось що там сталося два дні тому.

«Роял Манстерз», як ви знаєте, один із найвідоміших ірландських полків у складі британської армії. І в кримську кампанію, і під час повстання сипаїв він творив справжні дива, та й потім показав себе ще не раз. До цього понеділка полком командував Джеймс Барклі, відважний ветеран. Барклі розпочав службу рядовим, за рідкісну мужність був підвищений до офіцера та, врешті-решт, став командиром полку, в якому колись носив на плечі рушницю.

Полковник Барклі одружився, ще бувши сержантом. Його обраниця, яка до заміжжя мала ім’я міс Ненсі Девой, була дочкою відставного сержанта-прапороносця, котрий служив у тому-таки полку. Нескладно уявити, що у молодої пари виникли деякі чвари з її новим оточенням. Однак невдовзі вони обвиклися, та місіс Барклі зажила такої самої популярності серед полкових дам, як її чоловік серед товаришів по службі. Вона була дивовижно вродлива під ту пору, ба навіть зараз, після тридцяти років шлюбу, зберегла королівську поставу.

Сімейне життя полковника Барклі видається напрочуд ідеальним. Майор Мерфі, головний постачальник фактів у цій справі, запевняє, що жодного разу не чув, щоб це подружжя сварилося. Барклі кохав дружину навіть дужче, ніж вона його, і тяжко витримував розлуку з нею. Натомість, місіс Барклі була набагато стриманішою, хоча й кохала чоловіка і була йому цілком відданою. У полку вони вважалися за зразкову для свого віку пару, та ніщо в їхніх стосунках не віщувало біди.

Характер у полковника Барклі був досить рівний. Проте в цьому сумлінному й безжурному старому служаці часом пробуджувалася схильність до насильства та злопам’ятливості. Втім, дружини це ніколи не торкалося. Була в ньому ще одна особливість, яка дивувала майора Мерфі та інших офіцерів, з якими я розмовляв. Іноді полковник на кілька хвилин впадав у дуже пригнічений стан — ніби чиясь невидима рука витирала з його обличчя посмішку. Це й іще деяка схильність до забобонів — ось і всі особливості характеру полковника, відомі товаришам по службі. Схильність ця виявлялася в тому, що Барклі дуже не любив залишатися на самоті. Така дитинна риса у безстрашного солдата нерідко викликала усілякі пересуди та припущення.

Перший батальйон полку «Роял Манстерз» розквартирований в Олдершоті вже кілька років. Офіцери, котрі мають родину, не живуть у казармах, і полковник увесь цей час займав віллу Лечайн приблизно за півмилі від полкового табору. Біля будинку є клаптик землі, західний бік котрого виходить на велику дорогу, до якої якихось тридцять ярдів. Із прислуги на віллі є тільки кучер та дві покоївки. Господар, господиня та троє слуг — це й усі мешканці вілли. Дітей у Барклі немає, гості в них бували нечасто.

Тепер про події, які сталися на віллі у понеділок між дев’ятою та десятою годиною вечора.

Місіс Барклі католичка, вона бере активну участь у діяльності Гільдії святого Георгія при церкві на Вотт-стрит. Організація ця займається роздаванням подержаного одягу біднякам. Того дня на восьму годину були призначені збори гільдії, тому місіс Барклі не засиджувалася за обідом. Коли вона виходила з дому, кучер почув, як вона, прощаючись із чоловіком, додала, що незабаром повернеться. Потім місіс Барклі зайшла за міс Моррісон, молодою леді, яка живе на сусідній віллі, та разом вони вирушили на збори, які тривали сорок хвилин. У чверть на десяту місіс Барклі повернулася додому, розлучившись із міс Моррісон біля воріт її вілли.

На віллі Лечайн є так звана «сонячна» кімната — веранда. Це просторе приміщення виходить на дорогу та має окремий вхід — великі розсувні скляні двері. Тридцять ярдів між будинком і дорогою обіймає газон, відокремлений невисокою камінною огорожею з решіткою. Саме в цю кімнату увійшла місіс Барклі, коли повернулася додому. Штори не були опущені, оскільки вечорами там зрідка хтось бував. Місіс Барклі засвітила лампу, після чого подзвонила у дзвіночок та попросила Джейн Стюарт, одну з покоївок, принести чаю, хоча раніше ніколи цього не робила. Полковник у цей час був у їдальні. Почувши, що дружина повернулася, він поспішив приєднатися до неї. Кучер бачив, як він пройшов коридором та увійшов до кімнати. Більше полковника Барклі живим не бачили.

Покоївка принесла чай за десять хвилин, але, підійшовши до дверей, почула голоси хазяїв, які запекло сперечалися. Вона постукала у двері, не діставши відповіді, вирішила увійти, але виявилося, що двері зачинено зсередини. Тоді вона побігла на кухню до кухарки. Обидві жінки в супроводі кучера повернулися до «сонячної» кімнати та почали дослуховуватися до суперечки, котра все ще тривала. Усі троє стверджують, що чули лише голоси полковника Барклі та його дружини. Барклі говорив нерозбірливо й уривчасто, тому слів розібрати було неможливо. Леді ж, навпаки, не стримувалася. «Боягуз! — вигукувала вона. — Що ж тепер робити? Я змарнувала на тебе ціле життя! Бачити тебе більше не бажаю! Боягуз! Боягуз!» Раптом пролунав несамовитий крик полковника, грюкіт і пронизливий жіночий вереск. Кучер, уважаючи, що сталося непоправне, кинувся до дверей та почав їх вибивати.

Крики не стихали, двері не піддавалися, і раптом у кучера виникла ідея: він вискочив через коридор на вулицю, оббіг будинок та опинився біля скляних дверей. Одна стулка була відчинена, тому він без зусиль потрапив до кімнати. Господиня вже лежала непритомна на кушетці. На кріслі, перекинувши ноги через підлокітник та звісивши голову додолу поряд із каміновою решіткою, у калюжі власної крові лежав мертвий полковник.

Кучер зрозумів, що хазяїнові вже не допомогти. Перше, що спало йому на думку — відімкнути двері. Аж тут виникли труднощі: ключа в замковій шпарині не було. Його ніде не було, тому кучер вискочив крізь скляні двері й побіг за поліцією та лікарем. Леді, на яку, звичайно, одразу впала підозра, все ще не отямилася, і її віднесли до спальні. Труп полковника перемістили на кушетку, а місце, де відбулася трагедія, ретельно оглянули.

Нещасний Барклі помер від завданого зі страшною силою удару тупим предметом у потилицю. Рвана рана була завдовжки два дюйми. Встановити знаряддя вбивства виявилося нескладно — на долівці поряд із тілом валялася дивної форми ломака з твердої деревини з кістяним руків’ям. Барклі купував зброю в усіх країнах, де йому доводилося служити, і в нього зібралася доволі численна колекція. Слуги запевняють, що ніколи раніше цієї ломаки не бачили, але в будинку є така кількість екзотичних предметів, що на ломаку могли й не звернути уваги. Більше нічого у «сонячній» кімнаті знайти не вдалося, а ключа від дверей не знайшли ні в місіс Барклі, ні в жертви, ані в жодному іншому місці.

Такими були справи, Ватсоне, коли у вівторок зранку я на прохання майора Мерфі приїхав до Олдершота. Погодьтеся, що справа сама по собі є цікавою, але невдовзі я зрозумів, що вона є ще більш незвичайною, ніж здається на перший погляд.

Перед тим як оглянути кімнату, я опитав слуг, але нічого нового не з’ясував. Тільки покоївка Джейн Стюарт пригадала одну деталь. Коли вона вперше підійшла до дверей, хазяїн та хазяйка розмовляли так тихо, що про сварку, яка відбувається за дверима, вона здогадалася лише з інтонацій. Я натиснув на покоївку, і вона пригадала, що леді два рази промовила ім’я Давид. Це вкрай важливо, бо, якщо ви пам’ятаєте, полковника звали Джеймс.

У цій справі є також обставина, котра справила незабутнє враження навіть на поліціянтів. На обличчі вбитого, як вони кажуть, застигла маска нелюдського жаху, яка спотворила його риси до невпізнанності. Тобто перед смертю Барклі розумів, що на нього чекає. Поліція вирішила, що полковника привів у такий стан вигляд дружини, котра прямувала до нього з ломакою, щоправда, вони забули, що рана була на потилиці. Від самої леді добитися будь-чого неможливо, бо вона й досі непритомна через нервову лихоманку.

Від поліціянтів я дізнався, що міс Моррісон, із якою того вечора місіс Барклі ходила до церкви, не має жодного уявлення про те, що могло засмутити її приятельку після їхнього розставання.

Зібравши ці всі факти, я, Ватсоне, викурив кілька люльок, поки не зрозумів, що найбільш незвичне в цій справі — зникнення ключа від дверей. Обшук не дав результатів, із чого виходить, що його звідти винесли. Проте ні полковник, ані його дружина цього зробити не могли. Отже, до «сонячної» кімнати заходив іще хтось, причому тільки крізь скляні двері. Мені спало на думку, що ретельний огляд кімнати та газону перед будинком може навести на слід цієї загадкової особи, і мені таки вдалося знайти сліди, але зовсім не ті, на які очікував. У кімнаті дійсно був сторонній. Я знайшов п’ять чітких слідів його ніг: один на дорозі — в тому місці, де він видерся на камінну огорожу з решіткою, два на газоні та два ледь помітні на східцях, які ведуть до скляних дверей. Через газон він біг, бо відбитки передків у взуття є набагато глибшими за відбитки підборів. Але мене вразив навіть не цей чоловік, а його супутник.

Голмс витяг із кишені аркуш папіросного паперу та обережно розгорнув його у себе на колінах.

— Як ви гадаєте, що це? — запитав він.

На папері були намальовані сліди лап якоїсь тварини. Чітко виднілися п’ять подушечок та довгі кігті. Відбитки були розміром із десертну ложку.

— Собака? — припустив я.

— Ви колись бачили, щоб пес лазив по шторах? Я знайшов сліди цієї істоти і там.

— Мавпа?

— На сліди мавпи це зовсім не схоже.

— Так що ж це?

— Не собака, не кішка, не мавпа, і взагалі жодна з відомих нам живих істот. Я намагався вирахувати її розміри. Бачите, від передніх лап до задніх не менше п’ятнадцяти дюймів. Додайте середню довжину шиї та голови, і ми отримаємо тварину близько двох футів завдовжки... А тепер погляньте на інші вимірювання. Ця істота рухалася, і ми знаємо довжину її кроку — вона становить близько трьох дюймів. Це вказує на те, що в неї довге тіло з надзвичайно короткими лапами. Тварина не подбала про те, щоб лишити нам зразок шерсті, але, в цілому, її зовнішній вигляд має бути приблизно таким, яким я його змалював. Не забудьте й те, що вона вміє лазити по шторах, і це хижак.

— Як ви це встановили?

— Тварина видерлася на штору. На вікні висіла клітка з канаркою, і схоже, тварина хотіла її дістатися.

— Та що ж це за звір?

— Не уявляю... Можливо, хтось із родини куницевих, родич ласиці чи горностая, тільки набагато більший.

— Але який стосунок він може мати до вбивства?

— Це мені теж поки що не зрозуміло. Проте дещо ми вже знаємо. Хтось стояв на дорозі та спостерігав за сваркою подружжя Барклі. Штори були підняті, і в «сонячній» кімнаті світилася лампа. Невідомий перетнув газон у супроводі цієї дивної тварини, увійшов до кімнати, після чого або завдав удару полковникові, або полковник, побачивши його, з остраху впав та вдарився потилицею об кут камінної решітки. Окрім того, нам відомо, що незваний гість, пішовши, навіщось прихопив із собою ключа.

— Ваші спостереження, схоже, остаточно заплутали справу, — сказав я.

— Цілком погоджуюся з вами. Проте вони доводять, що тут далеко не все так просто, як гадає поліція. Я все ретельно зважив та дійшов висновку, що тут потрібен зовсім інший підхід... Перепрошую, Ватсоне, я вас затримую. Мою оповідь можна скінчити і завтра, дорогою до Олдершота.

— Ото вже ні, тепер я хочу дослухати все до кінця.

— Ми знаємо, що о пів на восьму, йдучи з дому, місіс Барклі залишила чоловіка досить приязно — це чув кучер. Одразу ж після повернення леді пішла до тієї кімнати, де в неї було найменше шансів зіткнутися з чоловіком, попросила принести їй чаю, як то зробила б будь-яка схвильована жінка, і коли чоловік таки з’явився, накинулася на нього зі звинуваченнями. Із цього виходить, що між сьомою годиною тридцятьма хвилинами та дев’ятою годиною трапилося дещо, що докорінно змінило її ставлення до нього. Але всі ці півтори години поряд із нею була міс Моррісон. Отже, їй щось відомо, хоч вона це й заперечує.

Спочатку я припустив, що між юною леді та старим полковником існував романтичний зв’язок, у якому вона зізналася його дружині. Це могло б пояснити, чому місіс Барклі повернулася додому не в гуморі та чому міс Моррісон стверджує, що їй нічого невідомо. Уривки розмови за зачиненими дверима це навіть підтверджують, якщо не брати до уваги згадку про якогось Давида та палку відданість полковника своїй дружині. Що ж до раптового вторгнення незнайомця, то воно могло взагалі не стосуватися суперечки подружжя. Зрештою я схилився до думки, що між полковником та юною леді нічого не було, хоча вона напевне знає причину розбрату між місіс Барклі та її чоловіком. Звісно, я зробив візит міс Моррісон і роз’яснив їй, на чому ґрунтується моя впевненість, а також додав, що коли вона й надалі буде упиратися, її приятелька місіс Барклі опиниться на лаві підсудних за звинуваченням у вбивстві.

Міс Моррісон являє собою тендітне неземне створіння з лагідним поглядом і світлим волоссям, але у проникливості та здоровому глузді їй не відмовити. Вислухавши мене, вона на якийсь час замислилася, потім рішуче обернулася до мене й почала говорити. Я коротко перекажу вам її розповідь.

— Я обіцяла приятельці нічого не розповідати. Слово є слово, — почала вона. — Але коли вже їй загрожує таке страшне обвинувачення, а вона сама захистити себе не може, гадаю, що я маю право зламати обіцянку. Я розповім, що сталося в понеділок увечері.

Приблизно за чверть на дев’яту ми поверталися із церкви на Вотт-стрит. По дорозі додому ми мали обминути Гадсон-стрит. Це темна та безлюдна вулиця, там лишень один ліхтар із лівого боку. Коли ми до нього підійшли, я помітила, що назустріч крокує чоловік. Він горбився, і мені здалося, що на плечі в нього висить якийсь ящик. Узагалі він скидався на каліку: голова низько опущена, а ноги зігнуті в колінах. Здибалися ми з ним якраз під ліхтарем. Підвівши голову, він раптом завмер та жахливим голосом вигукнув: «Боже, та це ж Ненсі!» Місіс Барклі смертельно зблідла та неодмінно впала б, якби це жахливе створіння не підхопило її. Я хотіла покликати поліцію, аж раптово вона заговорила з тим чоловіком.

«Усі ці тридцять років я була впевнена, що ти помер, Генрі», — промовила вона тремтливим голосом. «Так воно і є», — він сказав це так, що мені стало моторошно. У нього було дуже темне обличчя, зморщене, ніби висохле яблуко, а очі палали вогнем, який я не забуду довіку. Волосся та бакенбарди в чоловіка були сиві.

«Люба, відійдіть на кілька кроків, будь ласка, — попрохала мене місіс Барклі. — Я хочу погомоніти із цим паном. Боятися тут нема чого».

Вона намагалася триматися бадьоро, але була так само блідою, ніби крейда, її губи тремтіли так, що говорила вона понад силу.

Я відійшла вбік. Вони кілька хвилин розмовляли, потім місіс Барклі попрямувала до мене, а горбань залишився під ліхтарем, розмахуючи кулаками так, ніби оскаженівши від люті.

Усю дорогу місіс Барклі мовчала, але коли ми зупинилися біля моїх дверей, узяла мене за руку та попросила дати їй слово, що я нікому не розкажу про те, що сталося. «Це мій старий знайомий, про якого я думала, що він загинув», — мовила вона. Коли я пообіцяла мовчати, вона поцілувала мене, ми попрощалися, і більше я її не бачила. Я розповіла вам щиру правду. Від поліції я приховала це тільки тому, що не знала, яка небезпека загрожує нещасній місіс Барклі.

Як ви розумієте, Ватсоне, для мене розповідь міс Моррісон була ніби промінь світла в непроникній темряві. Усе, що раніше здавалося безладним, одразу встало на свої місця, і я почав невиразно уявляти послідовність подій. Тепер я мав знайти чоловіка, зустріч із яким аж так приголомшила місіс Барклі. Якщо він усе ще залишався в Олдершоті, зробити це було нескладно. Містечко є невеликим, отож каліка напевне привернув до себе увагу.

На пошуки пішов день, і до вечора я відшукав його. Чоловіка цього звати Генрі Вуд, він винаймає кімнату в будинку на тій самій вулиці, де з ним здибалися леді. Живе він там лише п’ять діб. Під виглядом співробітника поліційної реєстратури я пошептався з домовласницею. З’ясувалося, що Вуд — артист. Вечорами він блукає по солдатських шинках, даючи невеличкі вистави. В ящику він носить із собою якусь тварину, котрої домовласниця несамовито боїться, тому що ніколи такої істоти не бачила. Нарешті вона додала, що не може второпати, як такий каліка все ще залишається живим. Останні дві ночі він стогне та плаче, зачинившись у своїй кімнаті, а іноді починає розмовляти невідомою мовою. Гроші в нього є, але розраховуючись за житло, він, схоже, підсунув їй фальшиву монету. Вона показала її мені, Ватсоне, і це виявилась індійська рупія.

Отже, мій любий друже, тепер ви знаєте, якими є справи. Цілком очевидно, що, коли дами пішли, горбань попрямував за ними на відстані, побачив крізь вікна «сонячної» кімнати сварку між чоловіком і дружиною, кинувся до будинку, а тварина, яку він носить у ящику, вирвалася на волю. Генрі Вуд є єдиною людиною в цьому світі, котра може розповісти, що ж сталося того вечора між полковником і його дружиною.

— Ви хочете його про це розпитати?

— Саме так, але в присутності свідка.

— І ви пропонуєте мені цю роль?

— Звичайно, якщо ви не заперечуєте. Коли Вуд усе пояснить — чудово, коли ж ні — ми змушені будемо домагатися, щоб поліція його заарештувала.

— Але чому ви впевнені, що до нашого приїзду він усе ще буде у місті?

— Про це я подбав. За ним наглядає мій юний помічник із Бейкер-стрит. Він учепився у Вуда, як кліщ, і прямуватиме за ним скрізь. Завтра на Гадсон-стрит ми з ним зустрінемося, Ватсоне...

До міста, в якому розігралася ця трагедія, ми прибули опівдні, й Голмс одразу ж повів мене на Гадсон-стрит. Мій друг намагався здаватися байдужим, але я прекрасно бачив, що він хвилюється. Я й сам тремтів від азарту, який неодмінно охоплював мене, коли я брав участь у його розслідуваннях.

— Ось ця вулиця, — сказав Голмс, коли ми звернули у проїзд, затиснутий між двома рядами мурованих двоповерхових будинків. — А ось і Симпсон.

— Він удома, містере Голмс! — закричав хлопчина, кинувшись до нас.

— Молодець, Симпсоне! — Голмс погладив по голові юного кокні. — Ходімо, Ватсоне. Ось цей будинок.

Він вручив сторожу свою візитівку та попросив передати містерові Буду, що ми прийшли у вкрай важливій справі. Не минуло і хвилини, як ми опинилися віч-на-віч із людиною, яку прагнули бачити. Попри теплу погоду, в малесенькій кімнатці палав камін. Чоловік, який згорбився на стільці біля вогню, сидів у такій неприродній позі, що одразу ставало зрозумілим — перед нами каліка. Але його обличчя, хоча й було виснаженим і темним від засмаги, зберегло сліди колишньої неймовірної вроди. Вуд підозріло подивився скоса на нас, виблискуючи жовтими білками, і мовчки вказав на кілька стільців біля стіни.

— Містере Генрі Вуд з Індії, якщо не помиляюся, — ґречно промовив Голмс. — Я до вас у справі про смерть полковника Барклі.

— Чому ви вирішили, що я маю до цього стосунок?

— Якраз у цьому я й хотів би розібратися. Бачите, якщо всі обставини не проясняться, місіс Барклі, ваша давня знайома, скоріше за все буде засуджена за вбивство.

Чоловік несподівано здригнувся.

— Я не знаю, хто ви такі, — закричав він, — але чи можете ви заприсягтися, що це правда?!

— Поліція чекає, коли місіс Барклі отямиться, щоб заарештувати її.

— Боже мій! Так ви з поліції?

— Ні.

— Тоді яке вам до цього діло?

— Ніхто не мусить залишатись осторонь, коли мова йде про правосуддя.

— Повірте моєму слову, вона невинна.

— Значить, винні ви?

— Ні.

— Хто ж убив полковника Джеймса Барклі?

— Саме Провидіння покарало його. Але знайте, якби я вибив йому мозок, то він лише дістав би по заслузі. Якби він не знепритомнів зі страху, його кров була б на моїх руках. Хочете, щоб я розказав вам усе? Що ж, чому б і ні, мені немає чого соромитися.

Ось як воно було, сер. Зараз спина в мене крива, як у верблюда, і всі ребра сторчма, але колись капрал Генрі Вуд був найбільш показним парубком сто сімнадцятого батальйону. Ми тоді стояли табором в Індії біля містечка Бхурті. Барклі, котрий віддав Богу душу цими днями, о тій порі був сержантом, а першою красунею в полку, та й що там у полку — найвродливішою дівчиною, котра будь-коли жила на цій землі, вважалася Ненсі Девой, донька полкового прапороносця. Її кохали двоє чоловіків, але вона кохала одного. Не смійтеся, дивлячись на це убоге створіння біля каміна, коли я скажу, що обрала вона не того, іншого, а мене.

Проте хоча її серце й належало мені, її батько наполягав, щоб вона одружилася з Барклі. Я мав славу відчайдушного парубка, шибайголови, він натомість мав освіту, і його збирались ось-ось підвищити в офіцери. Проте дівчина була вірною мені, і все йшло до того, щоб вона стала моєю, коли почалося повстання сипаїв, й Індія перетворилася на справжнє пекло.

Нас оточили. Увесь полк, половина артилерійської батареї, сотня сикхів та купка місцевих мешканців засіли у Бхурті. До містечка підступили десять тисяч повстанців, і кожен був готовий перерізати горлянку будь-кому. На другому тижні облоги у нас почала закінчуватися вода, і постало питання про зв’язок із частинами генерала Нейлла, які просувалися на північ. Це був наш єдиний шанс на порятунок, адже надії пробитися крізь оточення ми не мали, бо не могли кинути жінок та дітей. Я вирішив пробратися крізь бойові загони сипаїв та повідомити генералові про наше становище. Ми обговорили план операції з сержантом Барклі, котрий знав цю місцевість краще за інших. Він показав мені, яким шляхом можна прослизнути непоміченим. Того-таки дня рівно о десятій вечора я вирушив у дорогу. Від мене залежало спасіння тисяч життів. Але лише про одну людину я думав, спускаючись у темряві по міській стіні.

Мій шлях пролягав уздовж гирла пересохлої ріки — ми сподівалися, що там сторожові загони ворога мене не помітять. Але оминувши перший же поворот, я наштовхнувся на шістьох сипаїв, котрі сиділи в засідці, чатуючи на мене. Мене оглушили та зв’язали. Удар був страшенної сили, але біль від нього був мізерним порівняно з тим, як розривалася моя душа, коли я опритомнів і зрозумів зі слів повстанців, що мій друг зрадив мене, оповістивши ворогів через свого слугу-індуса про те, де я сподіваюся пробратися крізь кільце облоги.

Більше я про це не говоритиму. Ви вже зрозуміли, на що виявився здатним Джеймс Барклі. Наступного дня генерал Нейлл визволив Бхурті, але сипаї, відступаючи, прихопили мене із собою, і минуло багато років, перш аніж я знову побачив обличчя білої людини. Мене катували, я втікав, мене ловили і знову катували. Врешті-решт я опинився в Непалі. Сипаї дісталися Дарджилінга, але місцеві горці перебили залишки повстанців та забрали мене із собою. Я став рабом. Тривалий час потому мені вдалося таки втекти, але замість того, щоб іти на північ, я був змушений прямувати на південь. Там я потрапив до кочівників-пуштунів. Із ними я блукав чимало років, поки нарешті не дістався Пенджабу, оселився серед тубільців та став заробляти на хліб, показуючи фокуси, котрих навчився за ці роки. Який сенс був для немічного каліки повертатися до Англії або розшукувати старих друзів? Навіть жага помсти не могла змусити мене зважитися на це. Нехай Ненсі та всі мої однополчани радше й надалі вважатимуть Генрі Вуда загиблим, аніж побачать істоту, схожу на стару хвору мавпу. До мене дійшли чутки, що Барклі одружився з Ненсі й що кар’єра його пішла вгору, але навіть це не змусило мене «воскреснути».

Однак із віком будь-яку людину починає тягти додому. Багато років я мріяв про зелені луки Англії та живоплоти, тож зрештою вирішив, що маю побачити їх іще раз, перш аніж ляжу в домовину. Накопичених мною коштів цілком вистачило на поїздку. Я вирішив оселитись у цьому містечку, тому що тут багато солдатів, а я знаю, як їх розважити, а заразом заробити собі на кусень хліба.

— Дякую вам, — сказав Шерлок Голмс. — Про те, як ви зустрілися з місіс Барклі на Гадсон-стрит, я вже знаю. Того вечора ви рушили слідом за нею та спостерігали крізь вікно за її сваркою з чоловіком. Гадаю, мова в них йшла про капрала Генрі Вуда. Потім вас переповнили почуття, ви кинулися до будинку через газон і увірвалися до «сонячної» кімнати.

— Так і було, сер. Коли Барклі мене побачив, його обличчя жахливо спотворилося, він упав і забився головою об камінну решітку. Проте помер він іще до того, як впав. Я прочитав смерть на його обличчі так само чітко, як читаю зараз он той напис на камінній дошці. Моє «воскресіння» для цього зрадника було страшнішим за кулю в серце.

— А потім?

— Потім Ненсі знепритомніла, я взяв у неї з рук ключа, щоб відімкнути двері та покликати на допомогу. Аж тут мені здалося, що буде краще залишити все як є та забратися звідти поки цілий, бо все виглядало так, ніби це я вклав Барклі. Я так поспішав, що сунув ключа до кишені й поки ловив Тедді, який видерся на штору, загубив свою ломаку. Але я його вмить упіймав, посадив до ящика та побіг звідтіля щодуху.

— А хто такий Тедді?

Горбань нахилився та скинув кришку з ящика, котрий стояв у кутку. Тієї-таки миті з нього вислизнула гарна червоно-коричнева тваринка, спритна та прудка. У неї були лапи горностая, витягнута мордочка й розумні червонуваті очі.

— Це ж мангуст! — скрикнув я.

— Так, дехто називає їх мангустами, інші іхневмонами, — сказав Генрі Вуд. — Але я зву їх змієловами. Тедді так справляється з коброю, що оком змигнути не встигнеш. У мене є одна, без отруйних зубів. Коли ми виступаємо в шинках, Тедді ловить її кожного вечора на втіху публіці. Ще чимось я можу допомогти вам, сер?

— Що ж, можливо, нам іще раз доведеться звернутися до вас, якщо в місіс Барклі виникнуть серйозні труднощі.

— Якщо це станеться, я, звичайно ж, буду змушений відкритися.

— Ну, а в усіх інших випадках, я гадаю, нема сенсу чіпати минуле небіжчика, хай би яким огидним воно було. Можливо, вас утішить те, що останні тридцять років він гірко шкодував про свій вчинок... Гляньте-но — на тому боці вулиці йде майор Мерфі. Прощавайте, Буде! Я хочу дізнатися у майора, чи не з’явилося щось новеньке у поліції від учора.

Ми встигли наздогнати Мерфі, коли він іще не дістався перехрестя.

— А, Голмсе! — вигукнув він. — Ви вже чули, що ця вся справа виявилася справжньою нісенітницею?

— Яким чином?

— Експертиза встановила, що причиною смерті став крововилив у мозок. Усе дуже просто.

— Дійсно так, — посміхнувся Голмс. — Навдивовижу просто! Ходімо, Ватсоне, схоже, ми з вами в Олдершоті більше не потрібні.

— І все ж таки мені дещо незрозуміло, — сказав я Голмсу, коли ми вже наближалися до вокзалу. — Якщо чоловіка звати Джеймс, а Вуда — Генрі, хто такий Давид?

— Знаєте, Ватсоне, якби я був таким блискучим логіком, яким ви полюбляєте мене змальовувати у своїх оповіданнях, уже з одного цього імені я міг би відтворити всю картину. Воно було вимовлене як докір.

— Докір?

— Так. Цареві Давиду теж доводилося збиватися з праведного шляху, й одного разу він повернув на ту саму криву стежку, що й сержант Джеймс Барклі. Пам’ятаєте історію про те, як цар закохався у Вірсавію, дружину полководця Урії Хеттеянина, а потім, щоб заволодіти коханою, відправив цього Урію на неминучу загибель? Моє знання Біблії потребує багато кращого, але, якщо мене не зраджує пам’ять, ви можете докладніше прочитати про це у першій чи другій книзі Царств.