Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Біржовий маклер

Невдовзі після одруження я придбав лікарську практику в Падингтоні. Старому лікареві Фаркару, в якого я її купив, вона колись приносила непоганий прибуток, але вік і власні хвороби лікаря значно зменшили кількість його пацієнтів. Люди зазвичай скептично ставляться до медика, чиї ліки не можуть зцілити його самого. Я тоді був молодим, упевненим у собі та сповненим сили, і тому вважав, що за кілька років зможу знову зробити це місце так само прибутковим, як у кращі роки.

Узявшись до справи, я на три місяці з головою поринув у роботу і майже не зустрічався з Шерлоком Голмсом. У мене просто не було часу навідатися на Бейкер-стрит, а сам він зрідка виходив із дому. Тому я був неабияк здивований, коли одного червневого ранку, всівшись після сніданку почитати «Британський медичний журнал», почув дзеленчання дверного дзвіночка та високий, трохи рипучий голос мого старого друга.

— Ватсоне, друзяко, — проговорив Голмс, увійшовши до кімнати. — Який я радий бачити вас! Напевне, і місіс Ватсон жива-здорова?

— Дякую, ми обоє чудово почуваємося, — сказав я, потискаючи йому руку.

— І сподіваюся, — докинув мій гість, умощуючись у крісло-гойдалку, — що з вашою медичною практикою ви не втратили цікавості до загадок.

— Навпаки! — вигукнув я. — Ось тільки вчора увечері впорядковував старі записи.

— А що, як я запропоную вам поповнити вашу колекцію пригод прямо сьогодні?

— Залюбки!

— А як же ваша практика?

— Я іноді заміняю сусіда-лікаря, коли йому необхідно кудись поїхати. Він буде радий повернути мені борг.

— Пречудово! — вигукнув Голмс, відкинувшись на спинку крісла й уважно мене розглядаючи. — Бачу, ви нещодавно нездужали. Застуда, та ще й улітку, завжди знесилює.

— Дійсно, минулого тижня я три дні пролежав удома з температурою. Проте я гадав, що хвороба не залишила і сліду.

— Ви й справді виглядаєте зовсім здоровим та сповненим сил.

— А яким же чином ви здогадалися?

— Не мені вам розповідати про мої методи, друже.

— Логічний ланцюжок?

— Саме так. І розпочав я з ваших домашніх черевиків.

Я здивовано глипнув на нові домашні черевики з лакованої шкіри.

— А як вам вдалося...

— Черевики нові, — випередив мене Голмс. — Швидше за все, ви купили їх тижнів зо два тому. Підошви, які ви виставили про людське око, злегка підпалено. Спочатку я вирішив, що вони змокли, а потім підсмажились у сушарці, а потім помітив під підбором паперовий ярличок із маркою торговця. Від вологи наличка неодмінно б відклеїлася. Значить, ви сиділи біля каміна, простягнувши ноги до самого вогню, а здорова людина влітку ніколи б не стала цього робити.

Як завжди, після пояснень ланцюжок висновків Голмса видався дуже простим. Вловивши мою думку, він з удаваним смутком зітхнув.

— Пора б мені позбутися звички все пояснювати, — сказав він. — Готові висновки без усіляких пояснень справляють куди більше враження. Отже, ви готові їхати зі мною до Бірмінгема?

— Авжеж. Розкажіть про справу.

— Про все дізнаєтесь у потязі. Клієнт чекає на мене надворі в екіпажі.

— Хвилинку. — Я черкнув записку сусіду-лікареві, збігав нагору пояснити дружині, що трапилось, і наздогнав Голмса, коли він уже сідав у кеб.

Мій друг відрекомендував мене джентльменові, який сидів у кебі. Містер Голл Пікрофт виявився юнаком із гарною статурою, відкритим обличчям та тонкими світлими вусиками. На ньому красувався циліндр, а костюм був чорним, строгого крою, що виказувало в містерові Пікрофті завсідника Сіті. Напевне він належав до того прошарку молодих людей, яких зневажливо прозивають «кокні», хоча саме вони є найкращими атлетами та спортсменами Британських островів. Кругле рум’яне обличчя пашіло енергією й завзяттям, тільки куточки рота, як мені здалося, були трохи опущені. Про те, що привело містера Пікрофта до Шерлока Голмса, я дізнався лише тоді, коли поїзд рушив.

— Їхати нам трохи більше ніж годину, — зауважив Голмс. — Я хочу, щоб ви, містере Пікрофт, повторили для мого друга історію, яка сталася з вами. Ще краще, якщо ви пригадаєте додаткові подробиці. Ватсоне, я поки не можу сказати, прикрасить ця справа вашу колекцію чи навпаки, але, принаймні, вона має незвичні, навіть шокуючі деталі, які вам завжди були до смаку. Прошу, містере Пікрофт, я більше вас не перебиватиму.

— Найгіршим у цій історії є те, — почав наш супутник, — що я удав із себе заплішеного дурня. Звісно, по-іншому я вчинити не міг, але, якщо мене відлучать від корита і я нічого не отримаю натомість, ось тоді я буду несосвітенним віслюком. Я поганенький оповідач, докторе Ватсон, але доповідаю все, як було.

Служив я маклером у біржовій конторі «Коксон-енд-Вудгаус» у Дрейперс-гарденс, але навесні цього року, коли луснула венесуельська позика, фірма пішла за димом. Відпрацював я там п’ять років. Старий Коксон написав мені просто приголомшливу рекомендацію, але мене, як і всіх інших службовців, звільнили. Я потикався до різних місць, але зараз безробітними маклерами, хоч греблю гати, тому вільного місця не знайшлось. У Коксона я заробляв по три фунти на тиждень і відклав на чорний день сімдесят фунтів, але гроші ці швидко скінчилися. Ні на що було навіть марок і конвертів купити, щоб розсилати листи за оголошеннями. Я стоптав останні черевики, оббиваючи пороги всіляких контор, але так нічого й не знайшов.

Нарешті я дізнався, що є вільне місце в «Моусон-енд-Уїльямс», великій фірмі на Ломбард-стрит. Повірте, це один із найбагатших закладів такого штабу в усьому Лондоні. В оголошенні було вказано, що розглядаються лише заяви, надіслані поштою. Ну, я й послав свою рекомендацію, навіть не сподіваючись отримати відповідь. Проте відповідь надійшла. У ній було сказано, що, коли я з’явлюся наступного понеділка, то зможу відразу ж узятися до виконання своїх обов’язків за умови, що їх задовольнить мій зовнішній вигляд. Загалом, цього разу мені поталанило, і я був на сьомому небі від щастя. Платня там була навіть на фунт вищою, ніж у Коксона, а обов’язки ті ж самі.

Тут починаються дуже дивні речі. Мешкаю я в невеличкій квартирі на Поттерстеррас, це біля Гампстеда. Того вечора, коли одержав листа, сидів я, попихкуючи цигаркою, і ось стукає хазяйка пансіону з візитівкою, на якій написано: «Артур Піннер. Фінансовий агент». Чоловіка на таке ім’я я не знав, але все одно попросив хазяйку провести його до мене. Це був темноволосий чоловік із чорною бородою й лиснючим носом. Він метушився, говорив швидко, як людина, котра знає ціну часу.

«Містер Голл Пікрофт?» — запитав він. «Так, сер», — сказав я, присуваючи йому стілець. «Попереднє місце роботи — „Коксон-енд-Вудгаус“?» — «Так, сер». — «А тепер зарахований до штату Моусона?» — «Правильно». — «Що ж, — сказав він. — Річ у тому, що до мене дійшли разючі оповіді про ваш хист. Пам’ятаєте Паркера, колишнього управителя Коксона? Він постійно вас згадує».

Чути таке приємно. У конторі мене цінували, але я не підозрював, що про мене ходять розмови.

«Маєте гарну пам’ять?» — запитав Піннер. «Звичайну», — ніяково відповів я. «Після звільнення ви займалися фінансовою діяльністю?» — продовжував гість своє розпитування. — «Стежив за зведеннями з фондових бірж». — «Одразу видно справжнього маклера! — вигукнув він. — Не заперечуєте, якщо я влаштую вам невелику перевірку? Ну-мо — курс ейрширських акцій?» — «Сто шість із четвертиною — сто п’ять і сім восьмих». — «А новозеландські об’єднані?» — «Сто чотири». — «Дивовижно! — закричав Артур Піннер, сплеснувши руками. — Усе так, як мені й розповідали. Хлопчику мій, ви надто хороші, щоб працювати звичайним маклером у Моусона!»

Я тільки рота роззявив.

«Знаєте, — пробурмотів я, — я витратив багато сил, щоб знайти місце, і мені не хотілося б від нього відмовлятися». — «Друзяко, та з вашими здібностями, це все одно що з гармати по горобцях стріляти! Моя пропозиція, певно, може здаватися дуже скромною, але порівняно з тим, що ви матимете у Моусона, це небо й земля. Вам на коли призначено?» — «На понеділок». — «Думаю, ви туди не підете». — «Не піду?» — «Так, сер. До того часу ви вже обіймете посаду комерційного директора „Франко-Мідландської компанії залізних виробів“, що має сто тридцять чотири відділення в містах і селах Франції».

Мені забило дух.

«Ніколи про таку не чув», — сказав я. «Не дивно. Компанія не кричить про свої успіхи на кожному кроці, бо її статутний капітал сформований із приватних вкладів, і тепер вона приносить дуже хороший дохід, а тому й не допускає чужинців. Мій брат, Гаррі Піннер, є одним із засновників. Знаючи, що я збираюсь повертатися до Лондона, він попросив підшукати вправного фахівця. Ми можемо запропонувати вам усього п’ятсот фунтів на рік, але це тільки початок».

Я не повірив своїм вухам.

«П’ятсот фунтів на рік!» — «Додатково ви будете мати один процент із кожної угоди, підписаної вашими агентами, а це, можете повірити, виллється в суму куди більшу». — «Та ж я геть зовсім не розуміюся на залізних виробах». — «Яка різниця, адже ви — прекрасний фінансист».

У мене голова паморочилася, але я все ж таки засумнівався.

«Буду з вами відвертим, — сказав я. — У Моусона мені обіцяли лише двісті фунтів, одначе це — фірма відома, з хорошою репутацією, а про ваші франко-мідландські вироби я знаю так мало, що...» — «Молодець! — закричав Артур Піннер і ледве не поліз обійматися. — Ви — саме та людина, яка нам потрібна! Відразу видно хватку. Ось сто фунтів, і, якщо ми домовилися, забирайте їх як аванс». — «Чудово, — відповів я. — Коли розпочинати роботу?» — «Завтра о першій будьте в Бірмінгемі, — сказав він. — Ось записка, віддасте її моєму братові. Знайдете його за адресою Корпорейшн-стрит, 1266, там компанія тимчасово винаймає помешкання». — «Містере Піннер, я не маю слів, щоб висловити свою вдячність», — сказав я. «Не варто, хлопчику мій. Ви на це заслуговуєте. Залишилося владнати дрібні формальності. Ось аркуш паперу, будь ласка, напишіть „Згоден виконувати обов’язки комерційного директора компанії з обмеженою відповідальністю „Франко-Мидландські залізні вироби“ з мінімальною платнею 500 фунтів стерлінгів на рік“».

Я зробив те, що просив містер Піннер, і він сховав папір у кишеню.

«І ще дещо, — додав він. — Як ви вчините з Моусоном?»

На радощах я і думати забув про Моусона.

«Надішлю їм письмову відмову», — відповів я. «А ось цього робити не варто. У мене через вас вийшла суперечка з їхнім менеджером. Коли я почав розпитувати його про вас, він звинуватив мене в тому, що я хочу переманити у них фахівця. Тоді я теж злегка скипів. „Хочете мати хороших працівників, платіть їм гідну зарплатню!“ — сказав я йому. „Він швидше погодиться на нашу маленьку ставку, ніж на вашу велику“, — заявив він мені у відповідь. „Ставлю п’ять фунтів, — сказав тоді я, — що, коли він дізнається про мою пропозицію, ви від нього більше жодного звука не почуєте“. — „Прийнято, — відповів менеджер. — Ми витягли його зі смітника, тож просто так він нас не зречеться“. — „Так і висловився“. — „Який мерзотник! — обурився я. — Не буду я їм нічого писати, якщо ви так радите“. — „Значить, обіцяєте не писати? Чудово! — сказав Артур Піннер, підводячись. — Так не забудьте, вам призначено завтра на першу дня. Успіху вам“».

Ось і вся розмова. Можете собі уявити, докторе, як я зрадів такому успіхові. Я півночі не спав і зранку першим же потягом вирушив до Бірмінгема. Речі я залишив у готелі на Нью-стрит і попрямував за вказаною адресою.

З’явився я за чверть години до призначеного часу, але вирішив, що біди в цьому немає. Будинок 1266 був затиснутий між двома великими магазинами. Увійшовши, я побачив кручені сходи та безліч квартир, що здавалися під контори й кабінети. Унизу висів список усіх, хто винаймає приміщення, але «Франко-Мідландської компанії залізних виробів» там не було. Я зомлів — невже мене обдурили, але тут до мене підійшов чоловік, дуже схожий на Артура Піннера: та сама статура, такий самий голос, тільки волосся він мав трохи світліше.

«Ви містер Голл Пікрофт?» — звернувся чоловік до мене. «Так», — відповів я. «На вас я й чекаю, але ви прибули раніше від призначеного часу. Сьогодні вранці я одержав листа від брата, він просто-таки дифірамби вам співає». — «А я якраз шукав ваш кабінет». — «Нас поки що немає в списку, бо ми тільки минулого тижня винайняли приміщення. Ходімте зі мною, все обговоримо нагорі».

Ми вибралися довжелезними сходами під самісінький дах. Там було декілька порожніх маленьких кімнаток, запорошених, без килимів і фіранок. Я ж собі уявляв простору залу з блискучими столами й цілою навалою клерків, а там із меблів були два стільці, маленький столик і кошик для сміття. На столі лежала рахівниця. Я, зізнаюсь, дещо розгубився.

«Не дивуйтеся, містере Пікрофт, — сказав мій новий знайомий, — Рим будувався не за один день. Грошей у нашої компанії вистачає, але ми прагнемо витрачати їх не на утримання розкішних кабінетів. Сідайте. Записка від брата у вас?»

Я подав йому записку, і він уважно її прочитав.

«Ви, схоже, просто вразили Артура, — вимовив Гаррі Піннер. — А він, варто зазначити, прискіпливий. І я, схоже, дослухаюсь його поради. Можете вважати, що вас прийнято». — «Що входить до моїх обов’язків?» — спитав я. «Ви очолите нове відділення в Парижі, яке буде займатися постачанням англійського посуду в крамниці наших ста тридцяти чотирьох агентів у Франції. Договір буде підписано впродовж тижня. Поки залишайтесь у Бірмінгемі, займетеся справою». — «Якою?»

Він дістав із шухляди столу грубезний том у червоній обкладинці.

«Це адресна книга Парижа, — сказав він. — Біля кожного прізвища вказано рід занять. Випишіть імена й адреси усіх торговців залізними виробами». — «Але ж існують спеціалізовані довідники. Може, варто пошукати один із них?» — запропонував я. «Вони недосить надійні. Робіть те, про що я вас прошу. Результати надайте мені в понеділок до півдня. На все добре, містере Пікрофт. Сподіваюся, на вас чекає велике майбутнє в нашій компанії».

Я повернувся до готелю з книгою під пахвою та безліччю сумнівів у душі. З одного боку, мене прийняли на роботу, в кишені лежало сто фунтів, одначе у мене залишилось не дуже гарне враження про моїх роботодавців. Але я вирішив: нехай буде як буде — і взявся до роботи. Всю неділю я морочився з довідником, але до понеділка дійшов лише до букви «Н». Я пішов до свого нового начальника, який сидів у тій-таки порожній кімнаті, й одержав указівку працювати далі, а в середу з’явитися знову. До середи я не впорався, й дістав термінування до п’ятниці, а значить до вчорашнього дня. У п’ятницю я здав містерові Гаррі Піннеру роботу повністю.

«Дуже дякую, — сказав він. — Цей список буде для мене вельми корисним». — «Так, із ним довелось поморочитися», — сказав я. «Тепер я хочу, щоб ви склали перелік меблевих магазинів. У них також торгують посудом». — «Добре». — «І зайдіть до мене завтра близько сьомої, розкажете, як просувається справа. Тільки не перестарайтеся. Попрацюєте, а увечері сходіть до мюзик-холу».

Він осміхнувся, і я помітив, що на другому зубі зліва у нього стоїть велика золота пломба.

Шерлок Голмс потер руки, а я здивовано втупився в нашого клієнта.

— Розумієте, лікарю Ватсон, — пояснив він. — Коли ми розмовляли з тим типом у Лондоні, в його роті я бачив точнісінько таку пломбу на тому самому зубі. Ці двоє відрізнялись один від одного лише тим, що можна змінити за допомогою бритви або перуки, а статура й голос у них однаковісінькі. Загалом, я зрозумів, що це одна й та сама людина. Потім він випровадив мене з контори, і я вийшов на вулицю в цілковитій розгубленості.

Я повернувся до готелю, сунув голову під кран і намагався зрозуміти, що відбувається. Навіщо він відправив мене з Лондона в Бірмінгем? Навіщо приїхав туди сам? Для чого йому знадобилося писати листа самому собі? Нісенітниця якась! Аж потім мене раптово осяяло, що загадка, яка мені не під силу, для містера Шерлока Голмса — легка справа. Увечері я сів у поїзд, уранці приїхав до Лондона, і тепер разом із вами, джентльмени, повертаюся до Бірмінгема.

Коли маклер закінчив цю дивну історію, в купе ненадовго запанувало мовчання. Потім Шерлок Голмс відкинувся на м’яку спинку сидіння і з виразом гурмана, що зробив перший ковток рідкісного вина, покосився на мене.

— Цікаво, чи не правда, Ватсоне? — сказав він. — Думаю, ви погодитеся, що розмова з містером Артуром-Гаррі Піннером у конторі компанії «Франко-Мідландських залізних виробів» буде цікавою для нас обох.

— Але як це влаштувати?

— Дуже просто, — втрутився в розмову Голл Пікрофт. — Ви є моїми друзями й шукаєте роботу. Буде цілком природно, якщо я приведу вас до виконавчого директора.

— Згоден, — кивнув Голмс. — Кортить особисто поглянути на цього пана та спробувати збагнути, яку гру він замислив. Друже мій, скажіть, чим іще ви могли привернути до себе його увагу? Або, може... — Тут він замовк і просидів до Бірмінгема із відсутнім поглядом, дивлячись у вікно. Ми знову почули його голос тільки на Нью-стрит.

Близько семи вечора ми втрьох стояли на Корпорейшн-стрит.

— Немає сенсу підійматися завчасно, — сказав наш клієнт. — Він явно приходить туди тільки для того, щоб зустрітися зі мною. Ми нікого там не знайдемо... О, дивіться! — раптом вигукнув Пікрофт. — Ось він іде.

Він указав на приземкуватого чоловіка в добротному костюмі, який крокував протилежною стороною вулиці. Помітивши хлопчика, який продавав свіжий випуск вечірньої газети, чоловік перебіг через вулицю, спритно лавіруючи між кебами, купив газету та зник у дверях.

— Що я вам казав! — просяяв наш клієнт. — У будинку, куди він увійшов, якраз і розташована контора. Йдіть за мною!

Простуючи за ним, ми піднялися на п’ятий поверх і зупинились біля прочинених дверей. Пікрофт постукав, і ми переступили поріг порожньої кімнати — точно такої, як змалював наш клієнт. За єдиним столом сидів чоловік, за яким ми спостерігали на вулиці. Перед ним лежала розгорнута газета. Але коли він звернув на нас погляд, я побачив очі, сповнені надзвичайної скорботи й жаху. Такого жаху, ніби для нього настала фатальна хвилина. Лоб чоловіка блищав від поту, а витріщені очі шалено бігали. Він зиркнув на свого працівника так, наче бачив уперше в житті, й зі здивованого обличчя нашого супутника я зрозумів, що відбувається щось незвичне.

— Що з вами, містере Піннер? — закричав Голл Пікрофт. — Вам зле?

— Так, щось мені недобре. — Чоловік облизав пересохлі губи. Йому ледве вдалось опанувати себе. — Що це за пани з вами?

— Це містер Гарріс із Бермендсі, а це містер Прайс, він місцевий, з Бірмінгема. Вони мої друзі, досвідчені фахівці, але не так давно залишились без роботи й сподіваються, що, можливо, у вас знайдеться вакантне місце.

— Цілком можливо, цілком можливо. — По обличчю містера Піннера промайнула дивна усмішка. — Чим ви займаєтеся, містере Гарріс?

— Я — бухгалтер, — сказав Голмс.

— Непогано, нам саме потрібні хороші бухгалтери. А ви, містере Прайс?

— Я — маклер.

— Що ж, я думаю, ми зможемо влаштувати вас у нашій компанії. Я вас відразу ж сповіщу. А тепер, прошу вас, залиште мене. Хай йому біс, та йдіть уже!

Він так несподівано зірвався на крик, що ми з Голмсом обмінялися красномовними поглядами, а Голл Пікрофт ступив до столу.

— Містере Піннер, сьогодні ви мусили видати мені нове завдання, — сказав він.

— Так, так, звісно. — Чоловік уже опанував себе. — Затримайтеся на хвилинку. Ваші друзі також можуть зачекати тут. За три хвилини я буду до ваших послуг. — Він підвівся, чемно поклонився й вийшов крізь двері в дальньому кінці кімнати, ретельно причинивши їх за собою.

— Він не втече? — прошепотів Голмс.

— Це неможливо, — відгукнувся Пікрофт. — Двері ведуть до внутрішнього приміщення. Там немає виходу.

— А меблі там є?

— Учора не було.

— Гм, то що ж він там робить? Що його так вразило?

— Може, він вирішив, що ми з поліції? — припустив я.

Проте Голмс похитав головою.

— Він уже був наляканий, коли ми ввійшли. Мені здається, що...

Його слова були перервані стуком, що лунав із боку дверей, які вели до внутрішнього приміщення.

— Якого дідька він грюкає у власні двері? — здивувався маклер.

За секунду звук повторився, але ще дужче. Ми завмерли, втупившись у зачинені двері. Обличчя Голмса зробилось нерухомим, він напружено подався вперед. І тієї-таки миті з-за дверей почулося якесь булькання, наче хтось полоскав горло, потім щось квапливо зашкребло по дереву. Голмс зірвався з місця, штовхнув двері, але вони виявились замкненими. Уже втрьох ми налягли на них, одна із завіс хруснула, й ми увірвалися до кімнати. Вона була порожня.

Розгубленість наша тривала якусь мить. У кутку виявилися ще одні двері. Голмс одним стрибком дістався їх і відчинив. Долі за дверима лежали піджак та жилет, а на гачку, вбитому в стіну, висів сам виконавчий директор «Франко-Мідландської компанії залізних виробів». Голова його жахливо нахилилась до грудей, а зігнуті в колінах ноги сіпалися. Звук, який перервав нашу розмову, видавали його підбори, що барабанили в перегородку. Не барившись ані секунди, я обхопив його за поперек і підняв, а Голмс із Пікрофтом послабили зашморг, який глибоко врізався у складки шиї. Потім ми перенесли Піннера до іншої кімнати й поклали на підлогу. Обличчя його залишалося синім, він дихав натужено, то втягаючи, то випинаючи розпухлі бузкові губи. Це була жалюгідна подоба тієї сповненої сили людини, з якою ми спілкувалися п’ять хвилин тому.

— Що ви скажете, Ватсоне? — запитав Голмс.

Нахилившись, я почав оглядати Піннера. Пульс був слабким і переривчастим, але дихання вирівнювалось, у вузьких щілинах під повіками поблискували білки очей.

— Ми встигли вчасно, — сказав я. — Ще б секунда-друга — і кінець. Тепер він виживе. Відчиніть вікно й подайте карафу. — Я розстебнув комір Піннера, хлюпнув водою йому в обличчя та взявся підіймати й опускати його руки, доки він не почав дихати рівно та глибоко. — Треба трішки зачекати, — додав я, обернувшись до друзів.

Голмс стояв біля столу, засунувши руки в кишені брюк та нахиливши голову.

— Думаю, час викликати поліцію, — проговорив він. — Хоча, чесно кажучи, я хотів би розібратися в цій справі, перш аніж зустрінуся з ними.

— Для мене це все — цілковита загадка, — почухав потилицю Пікрофт. — Якого дідька їм знадобилося тягти мене в Бірмінгем, а потім...

— Якраз саме із цим усе зрозуміло, — нетерпляче перебив Голмс. — Але такий несподіваний поворот...

— Чи не хочете ви сказати, що з усім, що відбувалося досі, ви розібрались?

— Це ж елементарно. Якщо відстежити перебіг подій і як слід проаналізувати факти, висновок напрошується сам собою.

— І який же висновок?

— У цій справі є дві вихідні точки. Перша — Пікрофта спонукали підписати документ, що з’єднає його з ніби процвітаючою компанією. Ви усвідомлюєте значення цього факту?

— Навряд чи.

— Навіщо це могло знадобитися? Зрозуміло, що не для дотримання формальностей. Такі питання зазвичай вирішують на словах, і не було жодної нагальної потреби відступати від загальноприйнятого правила. Мій юний друже, їм просто знадобився зразок вашого почерку.

— Але навіщо?

— Навіщо? Якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, нам удасться розплутати весь клубок. Мені спадає на думку лишень одна відповідь. Хтось хотів навчитися підробляти вашу руку, а для цього потрібен зразок. Тепер перейдімо до другого пункту.

Піннер наполегливо просив вас не посилати письмової відповіді в контору «Моусон-енд-Уїльямс», іншими словами — він хотів, щоб менеджер тієї фірми був упевнений, ніби містер Голл Пікрофт, якого він у вічі не бачив, у понеділок уранці з’явиться на службу.

— Боже мій! — заволав наш клієнт. — Як же я сам не здогадався?

— Тепер ви розумієте, навіщо їм знадобився зразок вашого почерку? А раптом комусь спаде на думку порівняти почерк людини, що з’явилася замість вас, із почерком, яким заповнено анкету? Брехня відразу ж розкриється. Крім того, їм було важливо зробити так, щоб ви не мали змоги обдумати ситуацію й зустрітися з кимось, хто міг би розповісти вам, що в конторі Моусона працює ваш двійник. Тому вам видали аванс у сто фунтів, відправили подалі від Лондона й завантажили безглуздою роботою. Досить проста схема.

— Однак навіщо цьому чоловікові знадобилося видавати себе за власного брата?

— Це теж зрозуміло. У справу, напевно, вплутано лише дві особи. Один удає із себе вас у конторі фірми. Другий повинен був з’явитися до вас із пропозицією про роботу, але зважив, що для ролі роботодавця доведеться залучати когось третього, а цього йому не хотілося. Він поспіхом змінив зовнішність, сподіваючись, що зможе обкрутити вас кругом пальця. Якби не випадково помічена пломба, його план міг би спрацювати.

Голл Пікрофт сплеснув руками.

— Боже правий! — закричав він. — І чим же він займався, цей другий Голл Пікрофт, у «Моусон», поки мене тут водили за носа? Містере Голмс, скажіть, що мені робити?

— Необхідно телеграфувати до «Моусон».

— Щосуботи вони зачиняються опівдні.

— Напевне там є сторож або хтось із обслуги.

— Точно! Там постійно чергує охоронець — у них же зберігаються цінні папери. Я чув про це, коли працював у Лондоні.

— Чудово. Від нього ми й дізнаємося, чи все гаразд на фірмі та чи працює в них маклер під вашим іменем. Залишилося зрозуміти, чому, побачивши нас, один із пройдисвітів вийшов до іншої кімнати й повісився.

— Газета, — пролунав за нашими спинами хрипкий голос. Чоловік уже прийшов до тями і тепер сидів долі, розтираючи багряну смугу на горлі.

— Газета! — закричав Голмс. — Який же я йолоп! Мені й на думку не спало, що всьому причиною є не наш візит, а газета! Там і треба шукати відповідь.

Він розгорнув газету й гукнув мене.

— Гляньте, Ватсоне, це останній випуск лондонської «Івнінг стандарт». Бачите заголовки: «Зухвалий злочин. Убивство на фірмі „Моусон-енд-Уїльямс“. Невдале пограбування сторіччя. Злочинця схоплено». Будь ласка, прочитайте це вголос.

Ось про що говорила стаття:

«Сьогодні в Сіті було здійснено зухвалу спробу пограбування, яка закінчилася смертю охоронця та затриманням злочинця. Декілька днів тому банкірський дім „Моусон-енд-Уїльямс“ одержав на зберігання цінні папери загальною вартістю понад мільйон фунтів стерлінгів. Управитель, розуміючи, яка відповідальність лягає на його плечі, розпорядився встановити в сховищах сейфи найновішої системи, крім того, вдень і вночі в будинку чергував озброєний охоронець. За неуточненими даними минулого тижня на роботу до фірми на посаду маклера було прийнято такого собі Голла Пікрофта. Виявилося, що під цим ім’ям ховався горезвісний Беддингтон, шахрай і зломщик, який нещодавно разом зі своїм братом вийшов на волю після п’яти років каторги. Якимось чином злочинцеві, котрий прикривався чужим ім’ям, удалося влаштуватися на роботу до головного офісу „Моусон-енд-Уїльямс“. Там він зумів роздобути зліпки з ключів і план приміщення для зберігання цінностей.

Згідно із запровадженим у „Моусон“ порядком, щосуботи клерки залишають робочі місця опівдні. Тому сержант Тусон із місцевого відділку поліції був здивований, побачивши, що з будинку фінансової компанії о двадцять хвилин на другу виходить чоловік із саквояжем у руках. Дивний пан викликав підозру в стража порядку, тому сержант вирішив піти за ним і через деякий час за допомогою констебля Поллака зумів арештувати лиходія, що чинив відчайдушний опір. Практично відразу стало зрозуміло, що це вкрай зухвалий безпрецедентний за масштабами злочин. У саквояжі затриманого пана було виявлено облігації компанії „Америкен рейлуей“ загальною вартістю сто тисяч фунтів стерлінгів і велику кількість акцій вугільних та інших компаній. Під час огляду будинку знайдено тіло охоронця. Труп був схований усередині найбільш місткого з сейфів, де й пролежав би до ранку понеділка, якби не пильність сержанта Тусона. Потиличну частину черепа охоронця практично знесено страшним ударом коцюби. Не викликає сумніву, що Беддингтон потрапив до приміщення, удавши, буцімто забув щось на робочому місці, вбив охоронця, спустошив великий сейф і, сховавши здобич у саквояж, кинувся з будинку. Брат запеклого злочинця, який зазвичай працює з ним у парі, судячи з усього, в злочині участі не брав, але поліція робить усе можливе для встановлення його місцезнаходження».

— Що ж, ми можемо злегка спростити їм завдання, — сказав Голмс, дивлячись на жалюгідну постать, яка скорчилася біля вікна. — Ми з лікарем Ватсоном побудемо поки що з паном Беддингтоном, а ви, містере Пікрофт, спустіться, будь ласка, вниз і викличте поліцію.