Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Райгітська загадка

Трапилося це ще до того, як похитнулося здоров’я мого друга Шерлока Голмса. Спричинило це надзвичайно напружена робота, що випала на його долю навесні 1887 року. Справа про Нідерландсько-Суматранську компанію та нечуване шахрайство барона Мопертюї досі на слуху в публіки; крім того, вона надто міцно пов’язана з політикою й фінансами, щоб включати розповідь про неї до цієї книжки. Утім, саме вона стала побічною причиною, з якої мій друг був утягнутий у свого роду єдину й винятково складну справу.

Чотирнадцятого квітня я отримав телеграму з Ліона, яка повідомляла, що Голмс хворий і перебуває в готелі «Дюлонж». Не минуло й доби, як я вже сидів поряд з його ліжком. Із неабиякою полегкістю я побачив, що, судячи із симптомів, життю мого друга ніщо не загрожує. Проте навіть його сталеве тіло не витримало двох місяців безперервної фізичної й розумової напруги. Блискуча перемога, що увінчала зусилля Голмса, не врятувала його від наслідків перевтоми. Ні слава, здобута Голмсом у справі, яка виявилася не по зубах поліції трьох країн, ані усвідомлення того, що йому вдалось викрити найрозумнішого й найпідступнішого шахрая в Європі, не могли вивести мого друга з прострації.

Три дні по тому ми разом повернулися на Бейкер-стрит, однак було очевидно, що Голмсу просто конче слід на час змінити обстановку, та й мені, зізнатися, перспектива провести тиждень-другий далі від міської метушні здалася принадною. У графстві Суррей, у містечку Райгіт, жив мій давній знайомий і пацієнт полковник Гейтер, який частенько запрошував мене погостювати. Коли я побував у нього востаннє, полковник якось зазначив, що зовсім не проти познайомитись і з моїм славнозвісним другом.

Умовити Голмса на таку поїздку було справою непростою, але коли мій друг дізнався, що полковник неодружений і нам буде надано повну свободу, він згодився, і за тиждень після повернення з Ліона ми опинились у Райгіті. Полковник Гейтер був із породи старих вояків, які подивилися світ і знають життя в усіх його виявах, так що, як я і передбачав, вони з Голмсом невдовзі знайшли спільну мову.

У день нашого прибуття, коли ми після вечері курили у збройовій кімнаті полковника, Голмс лежав на канапі, а я роздивлявся колекцію східної зброї, полковник раптом сказав:

— До речі, я, напевне, прихоплю із собою один із цих пістолетів. Про всяк випадок.

— Про всяк випадок? — здивувався я.

— Так, у нас тут останнім часом неспокійно. Нещодавно в будинок до старого Актона — це один із найзаможніших людей у графстві, залізли крадії. Багато вони не взяли, але їх так і не спіймали.

— І ніяких зачіпок? — покосився на полковника Голмс.

— Жодних. Але ця справа не заслуговує на вашу увагу, містере Голмс, тим більше після такого шумного міжнародного успіху.

Голмс відмахнувся, але з його посмішки було видно, що він задоволений.

— Може, є щось примітне?

— Наскільки мені відомо, ні. Грабіжники залізли в бібліотеку, але майже нічого не взяли. Усе було перевернуто догори дном. Шухляди столів зламано, книги викинуті з шаф, і при цьому пропав лише том Гомера в перекладі Поупа, два позолочені свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький барометр і клубок шпагату.

— Дивні в них смаки! — вигукнув я.

— Швидше за все, ці хлопці просто прихопили те, що могли винести.

З канапи донеслося підкахикування.

— Чому ж це не насторожило поліцію графства? — запитав Голмс. — Адже цілком зрозуміло, що...

Проте я не дав йому закінчити.

— Друже мій, ми приїхали сюди відпочивати. На Бога, не вплутуйтесь у нову справу, доки ваша нервова система не прийшла в норму.

Голмс стенув плечами, і розмова повернула на інші теми.

На жаль, зусилля мої виявилися марними. Наступного ранку згадана справа знову вдерлась у наше життя, причому таким чином, що залишатись осторонь ми вже не могли. Ми снідали, коли в їдальню заскочив дворецький. Від його статечності не зосталось і сліду.

— Ви чули, сер? — схвильовано закричав він із порога. — У Каннінгемів, сер!

— Що, знову крадіжка? — зойкнув полковник.

— Убивство!

— Ну й ну! — полковник навіть присвиснув. — Кого ж убили, суддю чи його сина?

— Ні того, ні іншого, сер. Вільяма Кервана, кучера. Куля потрапила в серце, він помер прямо на місці.

— Хто ж це зробив?

— Грабіжник, сер. Ніхто його не бачив. Він пробрався до будинку крізь вікно в буфетній, але там був Вільям. Бідолаха поплатився життям, захищаючи власність свого господаря.

— Коли це трапилося?

— Десь опівночі...

— Погані новини, — зазначив полковник, коли дворецький вийшов. — Каннінгем-старший — дуже хороша людина. Для нього це буде справжнім ударом. Вільям багато років прослужив у нього. Напевне це справа рук тих самих негідників, які вломилися до Актона.

— Справа ця може виявитись пересічною крадіжкою, — замислено проговорив Голмс, — але, погодьтеся, виглядає все дещо незвично. Якщо в графстві орудує зграя грабіжників, логічно уявити, що для наступного злочину вони виберуть місце якомога далі від попереднього. Коли вчора ви прихопили із собою пістолет, я подумав було, що Райгіт — останнє місце у всій Англії, куди наважився б навідатись крадій, — і помилився...

— Напевне, це хтось із місцевих, — зауважив полковник. — І зрозуміло, чому він обрав будинки Актона й Каннінгема: вони є найбільшими в окрузі.

— І найбагатшими?

— До недавнього часу так і було, але ці джентльмени декілька років поспіль судилися один з одним, так що, гадаю, справи в них ідуть не так добре, як раніше. Старий Актон хотів відсудити у Каннінгема половину його землі. Адвокати падали з ніг...

— Якщо це місцевий крадій, знайти його неважко, — позіхнув Голмс. — Та годі вже, Ватсоне, не дивіться на мене вовком, я не збираюся у це втручатися.

— Інспектор Форрестер, сер, — сповістив дворецький, що раптом виник у дверях.

До кімнати енергійним кроком увійшов підтягнутий молодий чоловік із гострим поглядом.

— Доброго ранку, полковнику, — уривчасто проговорив він. — Даруйте за вторгнення, але ми випадково дізналися, що у вас гостює містер Шерлок Голмс.

Полковник жестом указав на мого друга. Інспектор коротко поклонився.

— Містере Голмс, ми сподівалися, що, можливо, ви не відмовитесь допомогти нам.

— Доля проти вас, Ватсоне, — розсміявся Голмс. — Ми якраз обговорювали те, що трапилося, коли ви увійшли, інспекторе. Може, ви ознайомите нас із подробицями?

Голмс відкинувся на спинку крісла, і тієї-таки секунди мені стало зрозуміло, що всі мої зусилля пішли порохом.

— По справі Актона ми не маємо ніяких зачіпок, зате тут їх повно, і ми точно знаємо, що обидва випадки — тих самих рук справа. Грабіжника бачили. Гамір здійнявся за чверть до дванадцятої. Каннінгем-старший тільки-но ліг, а містер Алек, його син, курив у себе. Обидва почули крики кучера, і Каннінгем-молодший кинувся вниз, щоб поглянути, що сталося. Задні двері будинку були відчинені, він підійшов до них і побачив двох чоловіків, що боролися. Один із них вистрілив, інший упав, убивця тієї самої миті кинувся тікати в сад, перестрибнув через кущі й здимів. Каннінгем-старший якраз у цей час визирнув у вікно, помітив людину, що бігла дорогою, але відразу загубив її з-перед очей. Містер Алек поспішив до помираючого кучера, і злочинцю вдалося втекти. Про вбивцю нам відомо лише те, що це чоловік невисокого зросту, в момент скоєння злочину він був у темному одязі. Усі наші зусилля спрямовані на його пошуки.

— А що там робив оцей Вільям Керван? Він що-небудь сказав перед смертю?

— Ні слова. Він жив у сторожці зі своєю матір’ю і був дуже відданим слугою, тому ми вирішили, що він просто вийшов перевірити, чи все в порядку в домі. Розумієте, пограбування Актона наробило в нас багато галасу, люди хвилюються. Грабіжник устиг зламати замок і відчинити двері, коли його побачив Вільям.

— А матері він нічого не сказав, коли виходив?

— Вона дуже стара і майже нічого не чує. Ми не змогли від неї нічого добитися. Дізнавшись про смерть сина, вона взагалі перестала будь-що розуміти, хоча й раніше не вражала розумом. Проте маю дещо цікаве. Ось, погляньте.

Інспектор витяг зі свого записника пом’ятий клаптик паперу й подав Голмсу.

— Це було знайдено в руці убитого. Схоже на уривок якогось документа. Тут згадано час, коли загинув нещасний кучер. Судячи зі змісту, це щось на кшталт запрошення на зустріч.

На папері вціліли ось такі слова:

об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин

дізнатися, що

можливо

— Якщо це дійсно запрошення, — вів далі інспектор, — то напрошується висновок, що Вільям Керван, хоч і вважався за чесну людину, міг бути в змові з крадієм. Можливо, він зустрівся зі злочинцем і навіть допоміг йому зламати двері, після чого вони щось не поділили та зчепилися між собою.

— Цей клаптик рукопису надзвичайно цікавий, — нарешті проговорив Голмс, уважно вивчивши записку. — Справа набагато складніша, ніж я уявляв. Ваше зауваження щодо можливого зв’язку між грабіжником і слугою та здогадка про те, що в листі, можливо, містилося запрошення на зустріч, здається мені не позбавленим підстав. Але цей клаптик указує й на те, що... — Він узявся за підборіддя й на декілька хвилин занурився в роздуми. Коли Голмс повернувся до дійсності, я з подивом помітив, що щоки його порожевіли, а очі блищать, як до хвороби. Здавалося, до нього повернулась колишня енергія.

— Знаєте, інспекторе, — вигукнув він, — я зовсім не проти взятися за цю справу! Є в ній щось привабливе. Якщо дозволите, полковнику, я залишу вас із Ватсоном, а сам прогуляюся з інспектором, щоб перевірити деякі свої міркування. Обіцяю за півгодини повернутися.

Приблизно за півтори години повернувся інспектор — але без Голмса.

— Містер Голмс усе ще снується туди-сюди двором і просить, щоб ми разом вирушили до будинку містера Каннінгема.

— Навіщо?

Інспектор знизав плечима.

— Не можу сказати. Між нами — мені здається, містер Голмс іще не зовсім здоровий. Він надто збуджений і поводиться якось дивно.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Ці дивацтва — частина його методу, я давно це знаю.

— Я б сказав, що в нього досить незвичні методи, — пробурчав інспектор. — Полковнику, поквапмося, оскільки містерові Голмсу нетерпеливиться розпочати.

Голмс і справді нервово походжав двором, низько нахиливши голову й засунувши руки в кишені брюк.

— Справа стає все цікавішою! — вигукнув він, помітивши нас. — Ватсоне, ця поїздка на природу дійсно йде мені на користь. Я чудово провів ранок.

— Ви вже побували на місці злочину? — довідався полковник.

— Так, ми з інспектором провели невелику рекогносцировку.

— Пощастило хоч щось знайти?

— Ми бачили деякі дуже цікаві речі. Ходімте, я все розповім дорогою. По-перше, ми оглянули тіло бідолахи. Він дійсно помер від вогнепальної рани. У нього вистрілили з револьвера.

— А ви хіба мали сумніви щодо цього?

— Ніколи не завадить зайвий раз перевірити. Інспектор теж не гаяв часу. Потім ми поспілкувалися з містером Каннінгемом та його сином, вони вказали нам місце, де злочинець переліз через живопліт. Потім ми зустрілися з матір’ю вбитого, щоправда, нічого нового від неї ми не дізнались. Але й без того я твердо впевнений, що злочин цей аж ніяк не звичний. Думаю, ви погодитеся зі мною, інспекторе: затиснутий у руці вбитого клаптик паперу з точною вказівкою часу, коли відбулося вбивство, — доказ надзвичайно рідкісний.

— Це може дати ключ до розгадки, містере Голмс.

— Не може дати, а дає! Автор цієї записки витяг із ліжка кучера Вільяма Кервана в дуже пізній час. Але де ж решта аркуша?

— Я обстежив усе навколо будинку, але нічого не знайшов, — сказав інспектор.

— Її вирвали з рук убитого, бо в ній містилося те, що вказувало на вбивцю. На вашу думку, як він мав би вчинити з папером? Швидше за все, запхав до кишені, не звернувши уваги, що невеликий клаптик залишився в руці жертви. І якщо записка опиниться в наших руках, ми будемо в двох кроках від розкриття всієї справи.

— Але як нам залізти в кишеню злочинця, не спіймавши його самого?

— Гарне запитання. Маємо ще одну зачіпку: Вільям одержав записку. Значить, хтось її приніс або вона надійшла поштою.

— Я довідався, — вставив інспектор. — Кучер одержав листа учора з денною поштою. Конверт він знищив.

— Чудово! — вигукнув Голмс. — Отже, ви бачилися з поштарем. Із вами приємно працювати, інспекторе... А ось і сторожка! Йдіть за мною, полковнику. Якщо не заперечуєте, я покажу вам місце злочину.

Ми залишили позаду невелику будівлю, в якій жив кучер з матір’ю, і вийшли на дубову алею. Дорога вела до впорядкованого старовинного будинку часів королеви Анни. Проминувши парадні двері, Голмс із інспектором обвели нас навколо будинку до бічного входу. Сад відокремлював його від живоплоту, що тягся вздовж дороги. Біля дверей, що вели до кухні та буфетної, чергував констебль.

— Офіцере, відчиніть двері, будь ласка, — попросив Голмс. — Ось на цих сходах стояв містер Каннінгем, дивлячись на чоловіків, що боролися внизу. Містер Каннінгем-старший був коло другого вікна ліворуч, звідти він бачив, як убивця пробіг ліворуч від ось цього куща. Потім містер Алек збіг сходами і нахилився над пораненим. Земля тут, як бачите, утоптана, тому слідів не залишилося.

Тим часом із-за рогу будинку показалися двоє чоловіків і попрямували до нас. Один із них видавався старшим, у нього було вольове, порите глибокими зморшками обличчя, пильні очі глибоко сиділи під густими бровами. Другий був ефектного вигляду молодий чоловік, чий жвавий вираз обличчя та показний костюм жодним чином не відповідали тій справі, яка привела нас сюди.

— Ще не знайшли вбивцю? — звернувся молодик до Голмса. — Я думав, що для вас, лондонців, це дріб’язкова справа. Але, схоже, ви не такі вже й моторні, хіба ні?

— О, дайте нам ще трохи часу, — бадьоро обізвався Голмс.

— Вам він точно знадобиться, — сказав Алек Каннінгем. — Схоже, у вас і досі немає навіть версій.

— Одна є, — відповів інспектор. — Ми вважаємо, що якщо нам удасться знайти... Боже правий, містере Голмс! Що це з вами?

Раптом обличчя мого друга жахливо спотворилось. Очі підкотилися, губи зсудомило, і він із болісним стогоном опустився на землю. Ми були так перелякані цим несподіваним нападом, що відразу ж кинулися до Голмса, підвели, віднесли на кухню й посадили в просторе крісло. Він сидів, безсило схиливши голову на спинку та важко дихаючи, й лише за кілька хвилин вибачився за свою слабкість і підвівся.

— Ватсон знає, що я зовсім недавно одужав, — пробурмотів він. — Але ці нервові напади досі мене переслідують.

— Дозвольте нам відвезти вас додому в екіпажі, — запропонував Каннінгем-старший.

— Ні, якщо вже я опинився тут, то хотів би де в чому переконатися. Це зовсім не важко. Бачте, у мене склалося враження, що Вільям з’явився на сцені не до, а після того, як грабіжник проник у будинок. Двері було зламано, але ви все ж вирішили, що крадій не встиг побувати всередині.

— По-моєму, це очевидно, — похмуро зазначив містер Каннінгем. — Мій син іще не лягав і напевно почув би, якби в будинку хтось ходив.

— Де він перебував у цей час?

— Я курив у своїй туалетній кімнаті.

— Де розташоване її вікно?

— Останнє зліва, поряд із вікном батькової спальні.

— І, звісно, у ваших кімнатах світилося.

— Безумовно.

— У цьому й полягає дивина, — посміхнувся Голмс. — Вам не здається дивним, що грабіжник — до того ж не новачок — зламує двері, побачивши, що у двох кімнатах горить світло і як мінімум двоє з членів сім’ї не сплять?

— Напевно, це був відчайдушний хлопець.

— Якби в цій справі не було дивацтв, нам би не довелося звертатись по допомогу до вас, містере Голмс, — сказав Алек Каннінгем. — Але ваше припущення про те, що крадій устиг побувати в будинку до того, як його помітив Вільям... Мені здається, це щирісінька нісенітниця. Адже нічого не пропало!

— Як знати, — похитав головою Голмс. — Наш грабіжник є особистістю незвичайною та поводиться не так, як пересічний хатній злодій. Згадайте, що він узяв у Актона. Клубок шпагату, прес-пап’є і ще деякі дрібнички.

— Що ж, містере Голмс, — сказав Каннінгем-старший. — Ми в будь-який час до ваших послуг. Усі ваші розпорядження будуть одразу виконані.

— По-перше, — сказав Голмс, — я б хотів, щоб ви призначили винагороду за свідчення про грабіжника. Думаю, п’ятдесяти фунтів буде цілком досить. Я тут накидав приблизний текст оголошення в газету, підпишіть його, якщо вам не важко.

— Я радо віддав би п’ятсот, — пробуркотів Каннінгем-старший, приймаючи з рук Голмса лист паперу і перо. — Але дозвольте, тут, здається, неточність! — вигукнув він, пробігши поглядом документ. — Ви пишете: «Вночі з понеділка на вівторок десь близько дванадцяти сорока п’яти було здійснено спробу...» Але ж насправді це відбулось об одинадцятій сорок п’ять!

Помилка Голмса мене занепокоїла, адже я знав, як прискіпливо він ставиться до своїх промахів. Що не кажи, а точність у деталях для його професії є річчю засадничою. Хвороба не минула для мого друга безслідно, і це маленьке непорозуміння довело мені, що до одужання ще далеко.

Інспектор здивовано зрушив бровою, а Алек Каннінгем відверто розсміявся. Суддя тут-таки виправив помилку й віддав папір Голмсові.

— Нехай це надрукують якомога швидше, — сказав він. — Як на мене, дуже непогана ідея.

Голмс обережно заховав аркуш між сторінками свого записника.

— А тепер, — сказав він, — нам варто оглянути увесь будинок і переконатися, що цей дивний крадій справді нічого не забрав.

Спочатку Голмс оглянув вхідні двері. Зломщик діяв просто — він просунув у замкову щілину кінчик ножа і за його допомогою відвів назад язичок замка. На дверях поряд зі щілиною залишилися помітні сліди вістря.

— Коли ваші слуги лягають спати? — несподівано запитав Голмс.

— Близько десяти.

— Наскільки я розумію, Вільям теж лягав у цей час.

— Так.

— Надзвичайно важливо, що тієї ночі він у цей час не спав. Тепер, містере Каннінгем, я попросив би вас провести нас до будинку.

Викладений кам’яними плитами коридор, до якого прилягала кухня, закінчувався дерев’яними сходами, що вели на другий поверх будинку. Нагорі розміщувався просторий майданчик, на який вели також сходи від парадних дверей. Туди ж таки виходили двері вітальні й кількох кімнат, включно зі спальнями містера Каннінгема та його сина. Голмс підіймався повільно, запам’ятовуючи розташування кімнат, сходів і вікон. Із виразу його обличчя було видно, що він, як говориться, йде по гарячому сліду, але я, хоч убий, не тямив, про що він думає.

— Сер, — нетерпляче промовив містер Каннінгем. — Я, звісно, розумію, що все це конче потрібно. Але подивіться самі. Ось моя спальня, ось кімната мого сина. Невже ви гадаєте, що ми б не помітили, якби злодій піднявся сюди?

— Може, випробувати іншу версію? — насмішкувато підтримав батька містер Алек.

— Я б усе ж хотів продовжити огляд. Мені необхідно, наприклад, з’ясувати, куди виходять вікна спалень. Ось це, напевно, кімната вашого сина. — Голмс штовхнув двері. — А там, мабуть, та сама туалетна кімната, в якій він курив, коли почувся шум ізнизу. Тут має бути вікно. Куди воно виходить? — Він пройшовся по спальні, відчинив двері до туалетної кімнати й роздивився її.

— Сподіваюсь, тепер ви задоволені? — кинув Каннінгем-старший.

— Дякую вам. Я побачив усе, що мені було треба.

— У такому випадку, якщо це вже так необхідно, пройдімо до моєї кімнати.

Містер Каннінгем стенув плечима і попрямував до своєї спальні, яка виявилася нічим не примітною кімнатою зі звичайною, якщо не сказати з геть зовсім непоказною, обстановкою. Коли ми всією компанією наблизилися до вікна, Голмс відстав, і ми з ним опинились позаду. Біля ліжка стояв маленький столик із блюдом апельсинів і карафою з водою. Коли ми проходили повз, Голмс, на мій превеликий подив, на секунду загородив мені дорогу та свідомо перекинув ногою столик. Карафа розлетілася на друзки, а фрукти розкотились по всій підлозі.

— Ну ось, будь ласка, Ватсоне. Помилуйтеся, що ви накоїли, — цілком спокійно сказав він, засмучено хитаючи головою. — Зіпсували такий гарний килим.

Геть розгублений я нахилився й почав збирати фрукти, розуміючи, що мій друг із якоїсь причини хоче, щоб я взяв провину на себе. Всі інші також узялися ловити по всіх кутках апельсини і ставити на місце столик.

Тим часом Голмс зник.

— Ось тобі й маєш! — вигукнув інспектор. — Куди ж він подівся?

— У цього пана, по-моєму, — проговорив Алек Каннінгем, — не все гаразд із головою. Батьку, подивімося, куди це він подівся.

Вони квапливо вийшли з кімнати, залишивши нас з інспектором і полковником у неабиякому здивуванні.

— Либонь, я готовий погодитися з містером Алеком, — пробурмотів поліціянт. — Може, це й наслідки хвороби, але здається мені, що...

Його слова перервали відчайдушні крики:

— Допоможіть! Пробі! Убивають!..

У мене всередині все похололо: я упізнав голос свого друга. Я миттю вискочив на сходовий майданчик. Заклики про допомогу вже перетворилися на захриплий безтямний галас, що лунав зі спальні Алека Каннінгема. Я кинувся туди і миттю підскочив до дверей у туалетну кімнату.

Обидва Каннінгеми схилились над Шерлоком Голмсом, котрий лежав на підлозі. Молодший обома руками вчепився в його горло, а старший викручував зап’ястя. Утрьох нам не складно було відтягти їх, і Голмс скочив на ноги. Він був блідий і дуже збуджений.

— Заарештуйте цих людей, інспекторе, — відсапуючи, прохрипів він.

— За яким звинуваченням?

— За звинуваченням в убивстві кучера Вільяма Кервана.

Інспектор витріщився на нього круглими очима.

— Послухайте, містере Голмс, — нарешті заговорив він, — чи не хочете ви сказати, що...

— Інспекторе, та ви погляньте на їхні обличчя! — обірвав його Голмс.

Ніколи ще мені не доводилось бачити, щоб чиєсь обличчя настільки красномовно засвідчувало провину. Старий стояв у заціпенінні, дивлячись у підлогу, його густі брови зійшлися на переніссі. Син же його, навпаки, виблискував темними очима, як хижий звір, загнаний у кут. Риси його обличчя були спотворені до невпізнання. Інспектор, кажучи ані слова, підійшов до дверей і подав сигнал. На поклик відразу ж з’явились два констеблі.

— Я не маю виходу, містере Каннінгем, — промовив інспектор. — Дуже сподіваюся, що це жахлива помилка... Що ви робите! — Його рука промайнула в повітрі, і на підлогу полетів револьвер, який Каннінгем-молодший вихопив із кишені.

— Візьміть зброю, — спокійно вимовив Голмс, притиснувши револьвер ногою до підлоги. — На суді вона знадобиться. А ось і те, що нам дійсно потрібно. — Він підняв із підлоги зім’ятий аркуш паперу.

— Друга частина листа! — з подивом вигукнув інспектор. — Де ви його знайшли?

— Там, де він і мусив бути за моїми припущеннями. Полковнику, ви з Ватсоном, напевне, можете повертатися додому, я приєднаюся до вас за годину, не більше. Нам з інспектором необхідно перекинутися кількома словами із заарештованими, але до обіду я буду обов’язково.

Шерлок Голмс дотримав слова. За годину він долучився до нас у курильній кімнаті полковника. З ним з’явився маленький літній пан, якого мені рекомендували як містера Антона — це його будинок було пограбовано минулого тижня.

— Я б хотів, щоб містер Актон був присутнім під час моєї розповіді, — пояснив Голмс. — Йому буде цікаво почути деякі подробиці. Думаю, полковнику, ви вже шкодуєте про те, що запросили такого невгамовного гостя, як я.

— Навпаки, — посміхнувся полковник. — Велика честь спостерігати за вашою роботою, містере Голмс. Хоча я досі не розумію, як вам удалось відгадати цю загадку.

— Боюся, моя розповідь вас розчарує. Але спочатку... Ця колотнеча в туалетній кімнаті Каннінгема-молодшого забрала в мене чимало сил. Якщо дозволите, полковнику, я наллю собі ковток вашого бренді. Я ще недосить оклигав для такого клопоту.

— Сподіваюсь, у вас більше не буде таких припадків?

Шерлок Голмс щиро розсміявся.

— Про це ми ще поговоримо, — сказав він. — Я розповім вам про перебіг справи в тій послідовності, в якій розвивалися події, щоб стало зрозуміло, на чому будувалися мої висновки. Якщо вам щось буде невтямки, ставте запитання.

У роботі детектива чи не найголовнішою є здатність відчувати, які з фактів випадкові, а які мають першочергове значення. В іншому разі ви марнуєте купу сил замість того, щоб зосередитися на головному. У цій справі я від самого початку не мав ані найменшого сумніву в тому, що ключем до розгадки таємниці є уривок паперу, який був затиснутий у руці вбитого.

Відразу хочу звернути вашу увагу на той факт, що, якби розповідь Алека Каннінгема була правдивою, коли б, як він стверджував, убивця відразу після пострілу втік, він не міг би вирвати аркуш із руки вбитого. Але якщо це зробив не злочинець, то це міг зробити лише сам Алек Каннінгем — адже до того часу, коли старий спустився сходами, на вулиці вже зібралося кілька слуг. Здогадатися про це було неважко, інспектор не зробив цього лише тому, що йому й на думку не спало, що до вбивства можуть бути причетні такі шановані пани.

Я ж ніколи не роблю винятків та виходжу лише з фактів. Тому із самого початку розслідування роль Алека Каннінгема в цій справі викликала моє зацікавлення.

Відірваний кутик паперу, який показав нам інспектор, я вивчив дуже ретельно. Мені одразу ж стало зрозуміло, що це частина цілком незвичайного документа. Ось він. Ви не знаходите у ньому нічого дивного?

— Почерк якийсь незвичайний, — зауважив полковник.

— Вочевидь, — вів далі Голмс, — що лист написано двома різними особами. Вони писали листа по черзі — і в цьому легко пересвідчитися навіть під час побіжного огляду.

— Чорт забирай! — здивувався полковник. — Адже це дійсно так. Але навіщо двом різним людям знадобилося писати одного листа?

— Природно, це робили не задля забавки. Один із тих, хто його писав, не довіряв іншому й хотів, аби відповідальність за їхній задум була розділена між ними нарівно. До речі, для мене є цілком очевидним, що той, чиєю рукою написано слова «годині» та «хвилин», був організатором злочину.

— Яким же чином ви це з’ясували?

— Це стає зрозумілим, якщо порівняти почерки — цей є набагато впевненішим та твердішим. Одначе крім здогадок, є й більш вагомі аргументи. Якщо уважно придивитися, можна помітити, що тверда рука писала, залишаючи пропуски у тих місцях, де інша рука мала дописати свої слова пізніше. Іноді місця бракувало, і слабшій руці доводилося втискувати, наприклад, чисельник «сорок п’ять» між «об» та «хвилин».

— Дивовижно! — вигукнув містер Актон.

— Утім, поки що досить поверхово, — відгукнувся Голмс. — Ми нарешті дісталися важливішого пункту. Експерти-криміналісти, як відомо, вміють досить точно визначати за почерком людини її вік із точністю до десятиліття. Лишень іноді хвороби та фізична неміч надають почеркові старечих особливостей, навіть якщо писала молода людина. У нашому випадку, дивлячись на чіткий почерк одного та недбале, але все ж цілком розбірливе письмо іншого, ми можемо сказати, що один із тих, хто писав є молодою людиною, а інший — у літах, хоча й не зовсім старезний.

Є ще один пункт, не такий очевидний, але більш важливий. Ці два почерки мають схожі риси. Вони належать кревним родичам. Про це свідчать багато ознак. Це все разом майже переконало мене в тому, що лист був написаний Каннінгемами — батьком і сином.

Відтак мені знадобилося вивчити особливості злочину та зрозуміти, чи не зможуть вони нам чимось допомогти. Я вирушив з інспектором до будинку Каннінгемів і ретельно оглянув усе навколо. Фірман дійсно помер від пострілу з револьвера, але стріляли в нього з відстані більш аніж чотири ярди, я це з’ясував цілком точно під час огляду тіла. Краї кулевого отвору на його одязі не були обпалені, як це трапляється, коли стріляють упритул. Отож, Алек Каннінгем брехав, стверджуючи, що бачив, як двоє чоловіків боролися, коли пролунав постріл. Далі: батько й син вказали те саме місце, де вбивця вибіг на дорогу. Але там пролягає досить широкий рівчак, на дні якого збирається вологість. Оскільки ніде поряд із рівчаком жодних відбитків не знайшлося, я зрозумів не тільки те, що обидва Каннінгеми брешуть, а й те, що ніякого незнайомця в чорному взагалі не існує.

Тепер я мав установити мотив цього незвичайного злочину. Для цього, насамперед, треба було розібратися з пограбуванням у будинку містера Актона. Полковник якось згадав, що нещодавно ви, містере Актон, судилися з Каннінгемами. У мене одразу зародилася підозра, що саме вони проникли до вашої бібліотеки, щоб викрасти якісь важливі для цього позову документи.

— Цілком можливо, — погодився містер Актон. — У мене є папери, які доводять, що частина їхніх земель належить мені. Якби вони зберігалися не в сейфі мого адвоката, Каннінгеми могли б залишити мене без головного козиря.

— Ось бачите, — посміхнувся Голмс. — Це була нерозсудлива спроба. Не знайшовши того, що потребували, вони вирішили інсценувати крадіжку зі зломом та винесли перше, що трапилося під руку. Проте дещо залишалося для мене загадкою. Куди поділася друга частина листа? Я не сумнівався, що Алек вирвав його з руки вбитого, та був майже упевнений, що злочинець сунув його до кишені халата — більше на ньому нічого не було з одягу. Зосталося з’ясувати — чи там він досі є. Заради цього ми й вирушили до будинку Каннінгемів.

Як ви, певна річ, пам’ятаєте, батько й син з’явилися, коли ми стояли поруч зі входом до кухні. У жодному разі не треба було їм нагадувати про існування головного доказу, адже вони одразу ж його знищили б, але інспектор у розмові з ними ледь не бовкнув зайве. Тієї-таки миті я звалився носом на землю, і, таким чином, розмова набула іншого напрямку.

— Боже правий! — розсміявся полковник. — Чи не хочете ви сказати, що ваш напад був несправжнім?

— Із медичної точки зору все виглядало досить переконливо, — вставив я, здивовано дивлячись на свого друга.

— Щойно я «прийшов до тями», — розповідав далі Голмс, — як мені вдалося за допомогою найбільш простого виверту змусити Каннінгема-старшого написати слово «одинадцять», щоб я міг порівняти його почерк із почерком на записці.

— Яким же я був віслюком! — вигукнув я.

— Я бачив, як стурбував вас мій «напад», — осміхнувся Голмс. — Але пізніше, коли ми вже піднялися нагору, я запримітив халат, який висів на гачку біля дверей. У кімнаті Каннінгема-старшого я зумів на деякий час відволікти загальну увагу, для чого мені довелося збити столик із фруктами та поставити вас, мій любий Ватсоне, у безглузде становище. Сам я натомість повернувся та обшукав кармани халата. Як я і передбачав, лист лежав там, проте щойно він опинився в моїх руках, з’явилися Каннінгеми. Не сумніваюся, що вони прикінчили б мене, якби не приспіла допомога. Я досі відчуваю хватку містера Алека. Його батько ледве не зламав мені зап’ясток, намагаючись відібрати доказ. Вочевидь, вони збагнули, що мені відомо все, і раптовий перехід від упевненості у власній безкарності до цілковитої катастрофи змусив їх утратити голову.

Пізніше я запитав у Каннінгема-старшого, навіщо вони це зробили. Він виявився досить балакучим, натомість його син поводився, як розлючений демон. Алек був готовий знищити усіх, зосібна й себе, якби тільки він зміг дістатися до свого револьвера. Проте старий зрозумів, що йому вже не вивернутися, підупав духом і виклав усе. Вільям, виявляється, простежив за своїми господарями, коли вони навідувалися в гості до містера Актона, та став недвозначно натякати їм, що здатен мимохіть прохопитися. Іншими словами, почав їх шантажувати. Одначе Алек Каннінгем виявився не тією людиною, з якою можна грати в такі ігри. Йому спала на думку ідея скористатися панікою, яка охопила округу після пограбування містера Актона, щоб позбутися небезпечного свідка, при цьому не викликавши до себе підозр. Вільяма виманили з дому та прикінчили. Якби не клаптик записки, який залишився в руці жертви, і якби злочинці трохи ретельніше поставилися до підготовки вбивства, це могло б їм зійти з рук.

— А записка?

Шерлок Голмс поклав на стіл з’єднані частини аркуша, розгладив та прочитав уголос:

«Якщо прийдете об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин до східних воріт, зможете дізнатися дещо, що здивує вас, а можливо, й дуже допоможе і вам, і Енні Моррісон. Але про це нікому ані слова».

— Приблизно цього я й очікував, — сказав мій друг. — Поки ми не знаємо, що пов’язувало Алека Каннінгема, Вільяма Кервана та Енні Моррісон. Однак результат показує, що пастка спрацювала безвідмовно. Чи не здається вам, Ватсоне, що наш тихий відпочинок у селі вдався? Гадаю, вже завтра я повернуся на Бейкер-стрит зі свіжими силами.