Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Морська угода

Липень після мого весілля ознаменувався трьома цікавими справами, в яких мені поталанило співпрацювати з Шерлоком Голмсом і дізнатися дещо нове про його славнозвісний метод. У моїх записах вони позначені як «Друга пляма», «Морська угода» й «Утомлений капітан». Перша з них стосується інтересів такої кількості перших осіб королівства, що представити її публіці я не наважуся ще дуже довго. А поки що розповім про другу із цих справ, яку сміливо можна долучити до розряду унікальних.

Іще в шкільні роки я дружив із хлопцем на ім’я Персі Фелпс. Він був моїм ровесником, але до школи вступив двома роками раніше. Це був дуже обдарований хлопчик — він перемагав на всіх шкільних конкурсах і врешті-решт одержав стипендію, яка дозволила йому продовжити навчання в Кембриджі. Про Персі завжди говорили, що в нього великі зв’язки. Ми були ще хлопчиськами, але я вже знав, що його дядько по материній лінії — лорд Голдгерст, видатний політик, один із лідерів партії консерваторів. Одначе ця кревність обмаль допомогла Персі в школі. Навпаки, нам давало особливу насолоду ганяти його по спортивному майданчику або заподіяти йому дрібних капостей. Коли ж ми ввійшли в доросле життя, все змінилося. До мене доходили чутки, що таланти й зв’язки допомогли Персі посісти непогане місце в Міністерстві іноземних справ, а потім я практично забув про його існування, доки одного разу не одержав листа ось якого змісту:

Лист мене занепокоїв, і моя дружина також погодилася, що не можна гаяти ні хвилини і конче слід якомога швидше звернутись до Голмса. Тому не минуло й години після сніданку, як я знову опинився в нашій старій квартирі на Бейкер-стрит.

Голмс сидів у халаті за лабораторним столом, цілком заглиблений у якісь хімічні досліди. У великій реторті, встановленій над газовим пальником, кипіла рідина, краплі згущеної пари стікали у дволітрову ємність. Коли я увійшов, мій друг лише на секунду відірвав очі від цього процесу. Зрозумівши, що відбувається щось важливе, я всівся в крісло і став чекати. З кількох посудин Голмс узяв піпеткою зразки рідин, змішав їх в окремій пробірці й поставив її на столик. У правій руці він тримав смужку лакмусового паперу.

— Ви прийшли в дуже відповідальний момент, Ватсоне, — сказав детектив. — Якщо цей папірець залишиться синім, усе гаразд. Якщо почервоніє, це буде означати, що когось позбавлено життя. — Він опустив у пробірку папірець, який негайно забарвився в бруднувато-малиновий колір. — Гм! Так я й думав! — вигукнув Голмс. — Іще кілька секунд, Ватсоне, і я до ваших послуг. Тютюн у персидському черевикові. — Він повернувся до столика і написав декілька нотаток, які віддав хлопчикові-слузі, наказавши віднести їх на телеграф. Після цього з виглядом людини, яка закінчила важливу справу, Голмс опустився в крісло навпроти мене.

— Звичайнісіньке вбивство, — проговорив він. — Ви, сподіваюся, прийшли з чимось цікавішим. Нумо, розказуйте, що там у вас!

Я подав йому листа, якого він прочитав із напруженою увагою.

— Не так уже й багато подробиць, — зазначив Голмс, повертаючи лист. — Утім, почерк дуже цікавий.

— Але це не почерк Фелпса!

— Саме так. Це рука жінки, до того ж жінки неабиякої. А розпочинаючи розслідування, завжди важливо знати, що твій клієнт міцно пов’язаний із тим, хто має виняткові якості — не важить, позитивні чи негативні. У таких випадках справа часто набуває зовсім іншого характеру, і вона мене вже зацікавила. Якщо ви готові, ми вирушаємо до Вокінга негайно. З’ясуємо, що трапилося з вашим дипломатом, і глянемо на жінку, якій він диктував листа.

Ми встигли на ранковий потяг, що вирушав із вокзалу Ватерлоо, і менш аніж за годину перед нами виникли похмурі ялинові ліси та вересові пустища Вокінга. Браярбрей виявився великим особняком, розташованим усього в кількох хвилинах хідні від станції. Ми подали дворецькому картки, і нас провели до просторої, зі смаком умебльованої вітальні. За хвилину з’явився досить огрядний пан і з привітною усмішкою попрямував до нас. Років йому було не менше як сорок, але щоки в нього були такі рум’яні, а очі такі пустотливі, що він радше скидався на надміру вгодованого хлоп’яка.

— Який же я радий, що ви приїхали, — сказав гладун, енергійно потискаючи нам руки. — Персі увесь ранок про вас запитує. Бідолаха хапається за кожну соломинку!

— Нам поки що нічого не відомо про цю справу, — зазначив Голмс. — А ви не є членом родини.

Наш новий знайомець спантеличено витріщився на нього, але потім опустив очі та розсміявся.

— Ну звісно ж, це монограма «Дж. Г.» у мене на медальйоні, — сказав він. — А я все міркую, як це ви здогадалися? Мене звуть Джозефом Гаррисоном. І оскільки Персі збирається одружуватися з моєю сестрою Енні, я таки стану його родичем, хоч і не кревним. Енні зараз у його кімнаті, всі ці два місяці вона буквально не відходить від нього.

Помешкання, до якого нас провели, розташовувалося поряд із вітальнею. Кімната потопала в квітах. На полицях і в кожному кутку стояли вази з пишними букетами. На канапі біля відчиненого вікна лежав виснажений молодий чоловік. Із вікна доносилися пахощі садка, поруч із хворим сиділа жінка. Тільки-но ми увійшли, вона підвелась.

— Мені залишити вас, Персі? — запитала вона.

Він утримав її, взявши за руку.

— Добрий день, Ватсоне, — сердечно привітав мене Персі. — А це, напевно, ваш знаменитий друг — містер Шерлок Голмс?

Я коротко відрекомендував обох, і ми сіли. Огрядний чоловік вийшов із кімнати, а його сестра залишилася. Це була дивовижно вродлива жінка, трохи повненька як на свій ріст, але з прекрасною оливковою шкірою, величезними темними італійськими очима й копицею розкішного волосся. Поряд із нею хворий здавався ще більш блідим і змученим.

— Я не хочу вас затримувати, — сказав Персі, підводячись на канапі. — А тому відразу перейду до справи. Я був щасливою й успішною людиною, містере Голмс, збирався одружуватись, але трапилася подія, яка перекреслила все моє життя.

Ватсон, напевне, розповідав вам, що я служив у Міністерстві іноземних справ і завдяки заступництву свого дядька обіймав досить відповідальну посаду. Ставши міністром у нині чинному уряді, дядько довірив мені низку відповідальних доручень, чого б ніколи не зробив, якби не був упевнений у моїй надійності.

Десь із десять тижнів тому, а точніше двадцять третього травня, він викликав мене до свого кабінету і, похваливши за сумлінне ставлення до роботи, повідомив, що в нього є для мене нове відповідальне завдання.

«Ось це, — сказав дядько, дістаючи із сейфа сувій грубого сіруватого паперу, — оригінал таємної угоди між Англією та Італією, чутки про яку, на жаль, уже просочились у пресу. Французьке або російське посольство заплатило б будь-які гроші за те, щоб дізнатися про зміст угоди. Документ цей ні в якому випадку не залишив би мого кабінету, однак виникла нагальна потреба зняти з нього копію. У вашому кабінеті є сейф?» — «Так, сер». — «Тоді візьміть цю угоду й замкніть її в сейфі. Я дам розпорядження, щоб ви змогли затриматися на роботі, коли всі службовці підуть. Скопіюйте документ у спокійній обстановці, не боячись сторонніх очей. Закінчивши, сховайте й оригінал, і копію до сейфа. Завтра вранці повернете їх особисто мені».

Я взяв у нього папери і...

— Перепрошую, — перервав Голмс, — ви були самі під час цієї бесіди?

— Абсолютно.

— Які розміри має кабінет вашого дядька?

— Тридцять на тридцять футів.

— Ви були в центрі приміщення?

— Так, приблизно.

— І розмовляли неголосно?

— Мій дядько має дуже тихий голос, а я здебільшого мовчав.

— Дякую вам, — сказав Голмс, опускаючи повіки. — Кажіть далі.

— Я зробив усе достоту так, як звелів дядько. Робочий день закінчився, всі клерки пішли, залишився тільки Чарльз Горо, ми з ним сиділи в одному кабінеті. Йому треба було терміново завершити якусь роботу, а тому я вирішив сходити повечеряти. Коли я повернувся, Чарльза вже не було. Я хотів якомога швидше виконати дядькове доручення, оскільки Джозеф... містер Гаррисон, якого ви щойно бачили, якраз був у Лондоні та збирався до Вокінга одинадцятигодинним потягом. Я хотів, якщо вдасться, теж устигнути на цей потяг.

Ознайомившись із текстом угоди, я відразу зрозумів, що дядько ніскільки не перебільшував, говорячи про її важливість. Скажу лише, що в ній чітко визначалася позиція Великої Британії відносно країн Троїстого союзу, а також окреслювалися наші подальші дії у випадку, якщо військово-морські сили Франції здобудуть перевагу над італійським флотом у Середземному морі. Угоду було скріплено підписами високопоставлених осіб. Я пробіг її очима й узявся до справи.

Документ був написаний французькою мовою та складався з двадцяти шести статей. До дев’ятої години я зміг скопіювати лише вісім статей, і стало зрозуміло, що на потяг мені не встигнути. Чи то через ситну вечерю, чи то від того, що день видався клопітким, мене почало хилити на сон, і я вирішив підбадьорити себе філіжанкою кави. Наш сторож, який чергує в невеликій кімнатці, що прилягає до холу, має звичку варити на своїй спиртівці каву й пригощати тих службовців, котрим доводиться затримуватися. Я викликав його дзвінком.

На мій подив, на виклик з’явився не сторож, а висока літня жінка з грубуватим обличчям. Вона відрекомендувалася як дружина сторожа і сказала, що працює тут прибиральницею. Я попросив її принести кави.

Я скопіював іще дві статті й відчув, що починаю засинати, а тому встав і пройшовся по кімнаті, щоб розім’яти ноги. Кави все не було, і я вирішив з’ясувати, чому. Відчинивши двері, я вийшов у коридор. Це довгий напівтемний перехід, який веде від дверей мого кабінету до сходів, біля підніжжя яких і розташовано кімнатку сторожа. Іншого виходу там немає. На середині сходів є майданчик, на який виходить інший коридор. Ним можна пройти до ще одних сходів, вони ведуть до запасного виходу, яким користується обслуга.

Іноді крізь нього проходять і клерки — ті, хто йде на роботу по Чарльз-стрит, бо так набагато ближче, ніж крізь головний вхід. Ось приблизний план будинку.

— Дякую вам, розповідайте далі, — сказав Шерлок Голмс.

— Я спустився сходами до вестибюлю і побачив, що сторож спить у себе в кімнаті, а на спиртівці кипнем кипить чайник. Я погасив спиртівку та зняв чайник із вогню, тому що вода з нього забризкала всю підлогу. Я вже простяг руку, щоб розбудити сторожа, аж тут просто над його вухом заторохтів дзвінок, і він, здригнувшись, прокинувся.

«Містер Фелпс?» — побачивши мене, здивувався сторож. «Я спустився дізнатися, чи готова моя кава». — «Я поставив чайник, та, певно, задрімав, сер. — Він у цілковитій розгубленості перевів погляд із мене на дзвінок, який усе ще дзеленчав. — Сер, якщо ви тут, хто ж це дзвонить?» — «Дзвонить?! — скрикнув я. — З якого кабінету цей дзвінок?» — «Із вашого».

Я сторопів. Хтось чужий був у моєму кабінеті, де на столі залишився секретний документ. Я кинувся нагору по сходах і помчав коридором. Дорогою я не зустрів нікого, в кабінеті теж було порожньо, але папери, які я залишив на столі, щезли! Копія була на місці, а оригінал зник.

Голмс потер руки, як траплялося завжди, коли розповідь дуже його цікавила.

— І що ж ви зробили?! — вигукнув він.

— Я відразу збагнув, що крадій міг потрапити до кабінету лише крізь запасний вихід, інакше б я з ним обов’язково зіткнувся.

— Ви впевнені, що він не ховався увесь цей час у вашому кабінеті або в коридорі, який, із ваших слів, є погано освітленим?

— Виключено. Там і миші ніде сховатися. Сторож, помітивши, який я стривожений, побіг нагору слідом за мною. З кабінету ми разом із ним кинулися вниз — до вузьких сходів, що виходили до запасного виходу на Чарльз-стрит. Двері внизу були зачинені, але не замкнені. Ми вискочили на вулицю. Я точно пам’ятаю, що цієї миті почув бій годинника десь неподалік. Було за чверть на десяту.

— Це вкрай важливо, — кивнув Голмс, записуючи щось прямо на манжеті.

— Було дуже темно, мжичило. На Чарльз-стрит було порожньо, але на Вайтголл, як завжди, вирував рух. Ми побігли по тротуару і на розі помітили поліціянта. Я кинувся до нього з криком: «Пограбування! З міністерства викрадено дуже важливий документ! Тут хто-небудь проходив?» — «Сер, я стою тут уже понад чверть години, — відповів полісмен. — За цей час тут проходила лишень одна людина — висока літня жінка в хустці». — «А, це моя дружина, — промовив сторож. — А більше нікого тут не було?» — «Ані душі». — «Значить, крадій побіг в інший бік». — І сторож потяг мене за рукав. Однак те, що він намагався відвести мене в інший бік, лише зміцнило мої підозри.

«Куди пішла ця жінка?» — запитав я. — «Не знаю, сер. Я помітив її, але стежити за нею не мав підстав. Як на мене, вона поспішала». — «Давно ви її бачили?» — «Лише кілька хвилин тому». — «А точніше?» — «Ну, хвилин п’ять тому, не більше».

«Сер, ми гаємо час, зараз кожна секунда дорога, — не вгамовувався сторож. — Таж повірте, моя стара не має до цього стосунку. Треба бігти в той бік. Якщо не хочете, я сам піду», — із цими словами він кинувся у протилежному напрямку.

Проте я наздогнав його і схопив за руку.

«Назвіть свою адресу», — крикнув я. «Брикстон, Айвілейн, шістнадцятий будинок, — відгукнувся сторож. — Тільки даремно це ви, сер, краще б нам поквапитися».

Втрачати мені вже було нічого, тому разом із поліціянтом ми помчали в протилежному напрямку, але Вайтголл кишів кебами і перехожими, які поспішали сховатися від дощу. Розпитувати їх було просто марною справою.

Ми повернулися до будинку й оглянули сходи і коридор. Прохід, що вів до мого кабінету, вкритий світлим лінолеумом, і якби по ньому хтось пройшов, то неодмінно залишилися б сліди. Проте ніяких слідів не було.

— Скажіть, а дощ падав увесь вечір? — спитав Голмс.

— Десь із сьомої години.

— Тоді чому жінка, що заходила в кабінет о дев’ятій, не залишила на лінолеумі слідів брудного взуття?

— Я сам про це подумав. Прибиральниці зазвичай перевзуваються в кімнаті сторожа.

— Значить, попри те, що весь вечір падав дощ, слідів не було? Вельми цікаво. Що ж ви зробили потім?

— Ми оглянули й кабінет. Ніяких потайних дверей там немає і бути не може, а вікна розташовано футах у тридцяти над землею й зачинено зсередини. На підлозі лежить килим, так що ляда виключається, стеля найзвичайнісінька. Даю відтяти собі голову, що той, хто вкрав документи, проник до кабінету через двері.

— А камін?

— Каміна там немає. Шнурок від дзвінка висить праворуч від мого столу. Щоб подзвонити, треба підійти впритул до столу. Але чому злочинцеві спало на думку дзвонити? Ніяк не збагну.

— Якими ж були ваші подальші дії? Ви, напевно, обдивились кабінет, шукаючи сліди злочинця... Недопалок сигари, упущена рукавичка, шпилька — що-небудь на взір цього?

— Нічого такого ми не знайшли.

— Запах тютюну?

— Я не палю, а тому напевне відчув би. Одначе не було й запаху. Єдине, що видалося мені незвичним, — це те, що дружина сторожа, місіс Танджі, так квапливо залишила будинок. Сам сторож стверджує, що вона завжди йде додому приблизно в цей час. Я порадився з поліціянтом, і ми вирішили, що конче треба якомога швидше затримати жінку.

На той час про пригоду вже було відомо в Скотланд-Ярді, й на місце злочину прибув детектив містер Форбс. Він енергійно взявся до справи. Ми найняли кеб і вирушили за вказаною сторожем адресою. Двері нам відчинила дівчина, яка виявилася старшою донькою місіс Танджі. Її мати ще не повернулась, тому нам довелося чекати на неї у вітальні.

Приблизно за десять хвилин почувся стук у двері, й тут ми припустилися помилки, в якій я звинувачую тільки себе: замість того, щоб самим відчинити двері, ми дозволили зробити це дівчині. Ми почули, як вона сказала: «Мамо, тебе хочуть бачити двоє джентльменів», після чого відразу ж почулися швидкі кроки в коридорі. Форбс відчинив двері, і ми вибігли в кухню. Жінка вже була там. Вона з викликом поглянула на нас, але раптом упізнала мене, і на її обличчі з’явився вираз невимовного подиву.

«Боже ти мій, та це ж містер Фелпс із міністерства!» — вигукнула вона. «А від кого ж ви втікали?» — запитав мій супутник. «Я вирішила, що це об’явилися чиновники описувати наше майно, — відповіла місіс Танджі. — Маємо незгоду з місцевим крамарем». — «Не намагайтесь нас обдурити, — сказав на це Форбс. — У нас є підстави вважати, що ви викрали з міністерства важливий документ, а сюди бігли, щоб позбутися його. Вам доведеться вирушити з нами до Скотланд-Ярду, вас там обшукають».

Жінка попервах чинила опір, та ми посадили її в кеб і назад їхали вже втрьох. Проте спочатку ми оглянули кухню, й особливо ретельно — піч, але ні попелу, ані уривків паперу не знайшли. Приїхавши до Скотланд-Ярду, ми негайно відправили місіс Танджі в кімнату для огляду жінок. Я ледве не стратив розуму від хвилювання, очікуючи на результат, але жодних паперів при ній не виявилося.

Лише тоді я повною мірою усвідомив увесь жах ситуації. До тієї хвилини мені було не до роздумів. Я чомусь сподівався, що мені вдасться знайти документ, що називається, по теплому сліду, але нічого не вийшло. Ватсон знає, що ще в школі я був вразливою і чутливою дитиною. Тепер же, коли я згадав про дядька і його колег з уряду, про те, що я осоромив себе, зганьбив усіх, хто бодай якось зі мною пов’язаний, мене охопив розпач. Кому яке діло до того, що я став жертвою неймовірного випадку, якщо на карту поставлено інтереси цілої країни?

Це був кінець і мені, і моїй кар’єрі. Я не пам’ятаю, що сталося потім. Можливо, зі мною трапилась істерика. У пам’яті збереглися лише невиразні уривки: якісь люди у формі юрилися навколо мене, намагаючись заспокоїти, хтось відвіз мене на вокзал Ватерлоо й посадив у потяг до Вокінга. На щастя, в тому самому вагоні опинився лікар Фер’є, наш сусід, який погодився приглянути за мною, а у Вокінгу на станції у мене почався нервовий напад. На той момент, коли я нарешті дістався додому, я вже нічого геть не тямив.

Можете уявити, що почалося, коли моїх близьких розбудив серед ночі дзвінок у двері й вони побачили мене в такому стані! Енні й моя мати були просто вбиті. Лікар Фер’є ще на вокзалі встиг поговорити з детективом, який мене супроводжував, тому зміг пояснити, що трапилось. А невдовзі стало зрозуміло, що я ще не скоро одужаю, і цю кімнату, колишню спальню Джозефа, довелося перетворити на лазарет. Дев’ять тижнів я провів у лихоманці, непритомний. Якби не самовідданість міс Гаррисон і лікарів, я б наразі з вами не розмовляв. Мене не можна було залишати самого ні на хвилину, бо під час нападів я був здатен на що завгодно. Тому вночі тут чергувала доглядальниця. Поступово розум мій почав прояснюватися, а пам’ять повернулася до мене лише три дні тому.

Перше, що я зробив, — телеграфував містерові Форбсу, який веде цю справу. Він приїхав сюди, але нічого втішного повідомити не зміг. Ні доказів, ані слідів так і не вдалося знайти. Сторожа і його дружину ретельно перевірили, але це теж нічого не дало. Тоді підозра поліції впала на молодого Чарльза Горо, який того дня затримався на роботі. Однак довести його причетність до справи не вдалось, і слідство зайшло в глухий кут. Містере Голмс, ви є моєю останньою надією. Ви один зможете врятувати мою честь і становище.

Стомлений розповіддю, нещасний упав на подушки, а міс Гаррисон подала йому зміцнювальні ліки. Голмс сидів, опустивши повіки і захиливши голову на спинку крісла. Він здавався розслабленим і зануреним у себе, але я знав, що це все означає найвищу міру розумового напруження.

— Ви розповіли все так детально, — нарешті заговорив він, — що в мене майже не зосталося запитань. Але одну надзвичайно важливу обставину я таки хотів би прояснити. Ви говорили кому-небудь про завдання, яке вам було доручене?

— Ні.

— А міс Гаррисон?

— Звісно, ні.

— Після того, як ви дістали розпорядження міністра, ви не зустрічалися з кимось із ваших близьких, хоча б випадково?

— Ні з ким.

— А хто з них бував у вашому службовому кабінеті?

— Думаю, що всі.

— Утім, це, безумовно ж, не має жодного стосунку до справи, якщо ви нікому не казали про доручене завдання. Що вам відомо про сторожа?

— Майже нічого. Хіба тільки те, що він є відставним солдатом.

— Якого полку?

— Здається, Колдстримського гвардійського.

— Дякую вам. Решту подробиць я зможу дізнатись у Форбса. Поліція чудово вміє збирати факти, але не завжди здатна ними розпорядитись як слід. Яка дивна квітка!

Голмс підійшов до вікна і, взявши за стебло пониклу квітку в’юнкої мускусної троянди, почав милуватися захопливим поєднанням кольору малинових пелюсток і листя. Якось раніше мені не випадало помічати за ним такої цікавості до живої природи.

— Ніде так не потрібна логіка, як у релігії, — несподівано промовив мій друг. — Логіка здатна перетворити її в точну науку. Мені здається, що наша віра в Провидіння може цілком ґрунтуватися на факті існування квітів. Решта — наші сили, бажання, їжа, яку ми споживаємо, — необхідне для нашого існування, але ось ця троянда — предмет, що не має до нього стосунку. Аромат і колір троянди прикрашають життя, але не є його обов’язковою умовою. Тільки добро здатне прикрашати, а тому я ще раз стверджую, що саме на квіти ми покладаємо наші найбільші надії.

Поки Голмс просторікував про ці абстрактні матерії, Персі Фелпс і міс Гаррисон здивовано дивились на нього. Нарешті він замовк і занурився у мрійливу задумливість, не випускаючи з пальців троянду. Виникла пауза, і лише за кілька хвилин дівчина досить різким тоном запитала:

— Містере Голмс, чи є у нас надія, що ви розкриєте цю таємницю?

— Так, звісно, таємниця! — схаменувся мій друг. — Було б нерозумно заперечувати, що справа ця дійсно важка і заплутана, але я обіцяю вам, що займуся нею і триматиму вас у курсі розслідування.

— Ви вже маєте версії?

— Маю сім різних версій, але їх конче слід перевірити, перш аніж обговорювати.

— Ви кого-небудь підозрюєте?

— Самого себе.

— Як?!

— Я підозрюю, що надто хутко доходжу висновків.

— У такому випадку їдьте до Лондона та перевірте ці висновки там.

— Слушна порада, міс Гаррисон, — розправив плечі Голмс. — На мою гадку, Ватсоне, це найкраще з того, що ми з вами можемо зараз зробити. Містере Фелпс, мушу вас попередити: не тіште себе сподіваннями й не розраховуйте на швидкий успіх. Справа дуже заплутана. Завтра я знову приїду сюди тим самим потягом, хоча навряд чи зможу вас чимось порадувати.

— Благослови вас Господь за те, що ви даєте мені надію, — тремтливим голосом мовив наш клієнт. — Мені досить знати, що бодай щось робиться. До речі, я не згадав про те, що надійшов лист від лорда Голдгерста.

— Он як! І що ж він пише?

— Тон листа холоднуватий, але стриманий. Думаю, це тільки тому, що дядькові відомо про мою хворобу. Він іще раз нагадав мені, що справа ця має надзвичайне значення, і додав, що стосовно мене ніяких заходів вжито не буде доти, доки здоров’я моє цілком не відновиться.

— Що ж, цілком розсудливо й делікатно, — сказав Голмс. — Їдьмо, Ватсоне, в Лондоні на нас із вами сьогодні чекає багато роботи.

Невдовзі ми вже на повний хід мчали портсмутським потягом до столиці. Всю дорогу Голмс був заглиблений у міркування і заговорив лише тоді, коли ми проїхали Клапамську вузлову станцію.

— Як цікаво в’їжджати до Лондона по цій гілці, де можна з пташиної високості милуватися містом.

Я подумав, що він жартує, бо сумний краєвид, що відкривався за вікном, навіював тугу. Одначе Голмс пояснив свою гадку.

— Ось подивіться на ці великі будинки, які вивищуються над шиферними дахами, як цегляні острови в олив’яно-сірому морі.

— Це школи.

— Маяки, друже мій. З погляду майбутнього, це маяки. У них зараз перебувають тисячі крихітних блискучих зерен, з яких виросте завтрашня велика й мудра Англія... Ваш приятель Фелпс, напевне, не п’є?

— Не схоже.

— Я теж так міркую, але варто зважити на всі можливі варіанти. Бідолаха вскочив у серйозну халепу. Не знаю, чи зуміємо ми йому допомогти. Що ви думаєте про міс Гаррисон?

— Дівчина з характером.

— Так, і віддана Фелпсові, якщо я не помиляюся. Вони з братом — єдині спадкоємці власника потужного металургійного заводу десь у північних графствах. Фелпс зблизився з цією дівчиною минулої зими, коли їздив відпочивати до Нортумберленду. Вона приїхала сюди, щоб познайомитися з його сім’єю, брат супроводжував її в поїздці. Потім ударив грім, і міс Гаррисон залишилася, щоб доглядати нареченого, а Джозеф узяв із неї приклад. Я довідався про дещо. Зрештою, основну інформацію ми дістанемо сьогодні.

— Моя робота... — почав я.

— Якщо ваша робота вам цікавіша... — насумрився Голмс.

— Я хотів сказати, що моя робота може й зачекати кілька днів. Усе одно під цю пору в мене майже немає пацієнтів.

— Що ж, чудово. Займемося цією пригодою разом. Спочатку треба познайомитися з Форбсом. Без цього ми не збагнемо, з якого краю слід братися до справи.

— Проте ви, здається, сказали, що у вас уже склалась версія.

— Це так, але щоб робити якісь висновки, потрібна інформація. Важче за все розкриваються злочини, які не мають мотиву, одначе тут мотив наявний. Кому викрадення документа може бути вигідним? Французькому та російському послам. А також тому, хто прагне продати документ одному з них, і лордові Голдгерсту.

— Лордові Голдгерсту?

— У будь-якому разі, я можу уявити собі ситуацію, в якій зникнення цього документа не дуже б його засмутило.

— Таж у лорда Голдгерста бездоганна репутація!

— Така ймовірність існує, і ми не можемо не взяти її до уваги. Сьогодні ми зустрінемося з лордом і з’ясуємо, що він знає. Тим часом розслідування йде повним ходом без нашої участі. З Вокінга я розіслав телеграми з текстом оголошення до всіх лондонських вечірніх газет. Його буде опубліковано вже сьогодні.

Голмс передав мені аркуш паперу, де було написано олівцем: «Десять фунтів винагороди тому, хто вкаже номер кеба, що висадив пасажира на Чарльз-стрит поблизу будинку Міністерства іноземних справ двадцять третього травня за чверть на десяту вечора».

— Ви впевнені, що крадій приїхав у кебі?

— Навіть коли це й не так, нічого страшного. А якщо містер Фелпс не помиляється й ні в кабінеті, ані в коридорі дійсно немає місця, щоб заховатися, то, отже, злочинець з’явився з вулиці. Коли в такий дощ він не залишив слідів на лінолеумі, що його декілька хвилин по тому ретельно оглядали, значить, він приїхав у кебі. І я впевнений, що нам пощастить знайти цей кеб.

— Звучить досить переконливо.

— Це одна з версій, про які я згадував. Можливо, вона нас до чогось приведе. Ще одна зачіпка — дзвінок. Це найбільш незвичайна обставина в усій справі. Чому закалатав дзвоник у сторожа? Хизування нахабного крадія? Або викрадач був не сам, і його супутник намагався таким чином запобігти злочину? А може, випадковість? Або, скажімо... — Голмс знову замислився, ніби йому в голову зайшла несподівана думка.

Було двадцять хвилин на четверту, коли потяг прибув на кінцеву станцію. Перекусивши нашвидкуруч, ми, не гаючи часу, вирушили до Скотланд-Ярду. Голмс устиг телеграфувати Форбсу, тому інспектор уже чекав на нас. Це був невисокий худорлявий чоловік із відлюдкуватим обличчям. Тримався він із нами холодно, а коли дізнався, в якій справі ми прибули, уїдливо промовив:

— Я багато чув про ваші методи, містере Голмс. Ви берете в поліції інформацію, а потім шукаєте нагоди самостійно закінчити справу, та ще й виставити нас, поліціянтів, несосвітенними дурнями.

— Навпаки, — відразу ж заперечив Голмс. — Із-поміж останніх п’ятдесяти трьох розкритих мною злочинів моє ім’я згадувалося лише в чотирьох випадках. Решту сорок дев’ять поліція записала на свій рахунок. Я не ставлю вам за провину те, що ви цього не знаєте. Ви людина ще молода й недосвідчена, але якщо хочете досягти успіху на новому для вас місці, раджу вам працювати зі мною, а не проти мене.

— Я, звісно, дуже би зрадів, якби ви підказали нам, що робити, — змінив тон детектив. — Ми остаточно зайшли в безвихідь.

— Яких заходів ви вжили?

— За паном Танджі, сторожем, встановлено спостереження. У полку, де він служив, про нього відгукуються позитивно. Проти нього нічого немає. А ось дружина його — дама непроста. Гадаю, їй відомо значно більше, ніж вона каже.

— За нею стежать?

— Так, ми пристановили до неї одну з наших співробітниць. Місіс Танджі випиває. Наша співробітниця двічі була поруч із нею, коли та добряче напивалась, але вивудити нічого не змогла.

— Мені повідомили, що вдома у цієї родини побували судові виконавці.

— Так, але борг сплачено.

— А звідки в них з’явилися гроші?

— Із цим чисто. Її чоловік якраз одержав пенсію за півроку.

— Як місіс Танджі пояснює те, що саме вона з’явилася на виклик містера Фелпса, коли той попросив принести кави?

— Вона говорить, що її чоловік того дня дуже втомився і їй хотілося, щоб він відпочив.

— Тепер зрозуміло, чому пізніше його побачили сплячим на стільці. Проти цієї пари в нас нічого немає. Ви запитали її, чому тієї ночі вона так квапилася, що на неї звернув увагу навіть черговий констебль.

— Вона затрималася довше, ніж завжди, і поспішала якомога швидше повернутись додому.

— Мені відомо, що вам із містером Фелпсом удалось обігнати її, хоч ви й виїхали з міністерства майже на двадцять хвилин пізніше.

— Місіс Танджі пояснює це різницею швидкостей омнібуса й кеба.

— А чому вона, увійшовши до оселі, передусім попрямувала в кухню?

— У неї там заховано гроші, якими вона збиралась відкупитися від приставів.

— Ну що ж, принаймні тепер ми знаємо, що в неї на все є готова відповідь. Чи не зустрівся їй хто-небудь на Чарльз-стрит, коли вона йшла додому?

— Місіс Танджі не бачила нікого, крім констебля.

— Ви допитали її ретельно. Що ще зроблено?

— За клерком Горо також стежили весь цей час. Нічого підозрілого. Він також чистий.

— Як ви пояснюєте те, що закалатав дзвоник?

— Я цього геть не розумію. Той, хто це зробив, повинен мати сталеві нерви.

— Дійсно, дивний вчинок. Що ж, дякую за інформацію. Якщо я знайду злочинця, я вас сповіщу.

— Куди тепер вирушимо? — запитав я, коли ми залишили кабінет інспектора..

— До лорда Голдгерста, члена уряду й майбутнього прем’єр-міністра Англії.

Нам пощастило застати лорда в його резиденції на Даунінг-стрит. Голмс передав свою візитівку, і нас одразу ж провели нагору. Церемонно привітавши несподіваних гостей, державний муж усадив нас на канапи по обидва боки каміна, а сам встав перед нами — стрункий, високий, із загостреними рисами обличчя й передчасно посивілим волоссям.

— Я багато чув про вас, містере Голмс, — із посмішкою сказав лорд. — І, звісно, немає сенсу вдавати, ніби я не здогадуюся про причини вашого візиту. В цих стінах відбулась лишень одна подія, яка могла привернути вашу увагу. Чи можу я дізнатися, чиї інтереси ви пильнуєте?

— Містера Персі Фелпса, — відповів Голмс.

— Ось як? Значить, ви розумієте, що наша кревна спорідненість накладає на мене ще більшу відповідальність і внеможливлює будь-яке заступництво. Боюся, ця пригода матиме тяжкі наслідки для його кар’єри.

— А якщо документ віднайдеться?

— Це, безумовно, інша річ.

— Я б хотів поставити вам декілька запитань.

— Радісно поділюся з вами всіма відомостями, які маю.

— Ви особисто віддали розпорядження зняти копію з документа?

— Так.

— Ніхто не міг підслухати вашу розмову?

— Це цілком неможливо.

— Ви казали будь-кому про те, що збираєтеся передати угоду містерові Фелпсу?

— Ні.

— Ви в цьому впевнені?

— Абсолютно!

— Якщо ви нікому нічого не казали й містер Фелпс також, то виходить, крадій опинився там випадково і просто скористався нагодою.

Міністр стримано посміхнувся.

— Це за межами моєї компетенції.

— Я б хотів обговорити з вами ще одне питання, — сказав Голмс, витримавши паузу. — Ви висловлювали побоювання, що якщо подробиці угоди набудуть громадського розголосу, це потягне вкрай неприємні наслідки.

Тінь ковзнула по виразному обличчю політика.

— Вони могли б стати дійсно катастрофічними.

— Що-небудь уже відбулося?

— Поки що ні.

— Якби угода потрапила до французького або, скажімо, російського міністерства іноземних справ, ви б про це дізналися?

— Думаю, що так, — поморщився лорд Голдгерст.

— Минуло вже більше як два місяці. Чи можемо ми виходити з того, що з якихось причин документ іще не потрапив до рук французів і росіян?

Лорд стенув плечима.

— Не варто сподіватися, що крадію знадобився цей документ, щоб почепити його в рамку в своїй вітальні.

— Можливо, він лише чекає, хто запропонує більшу суму.

— Якщо він зачекає ще трохи, то не одержить нічого. Через декілька місяців з угоди буде знято гриф таємності.

— Це дуже важливо, — зазначив Голмс. — Звісно, можна припустити, що крадій тяжко хворий...

— Нервовою лихоманкою, наприклад? — Державний діяч кинув бистрий погляд на Голмса.

— Я цього не казав, — спокійно мовив мій друг. — Проте, високошановний лорде, ми й так уже забрали у вас чимало дорогоцінного часу. Дозвольте відкланятися.

— Бажаю успіху. Упіймайте злочинця, хай би ким він виявився, — напучував нас достойник.

— Приємна людина, — сказав Голмс, коли ми вийшли на Вайтголл. — Але йому доводиться постійно боротися за своє місце. Він небагатий і до того ж повсякчас на ногах. Думаю, і ви помітили, що в нього на черевиках нові набійки... Що ж, Ватсоне, на сьогодні досить, якщо, звісно, я не дістану відповіді на своє оголошення про кеб. Однак я був би вам удячний, якби завтра ви знову з’їздили зі мною до Вокінга.

Наступного ранку ми зустрілися на вокзалі й разом вирушили до Вокінга. Голмс повідомив, що на оголошення ніхто не відгукнувся. Він умів, коли хотів, робити зовсім непроникне обличчя, і тому мені не вдалося зрозуміти, чи задоволений він тим, як іде розслідування.

Як і минулого разу, ми застали нашого клієнта в товаристві міс Гаррисон, але виглядав він значно краще, ніж учора. Коли ми увійшли до нього, Персі без зусиль підвівся з дивана й привітався з нами.

— Чи є новини? — схвильовано запитав він.

— Порадувати вас мені поки що нічим, — сказав Голмс. — Я зустрівся з Форбсом і з вашим дядьком, а також зробив деякі запити.

— Отже, надія все ще є?

— Безперечно.

— Благослови вас Боже за ці слова! — скрикнула міс Гаррисон. — Не втрачаймо самовладання, і правда обов’язково відкриється.

— А у нас є, що вам розповісти, — вимовляючи це, Фелпс знову приліг. — Уночі тут відбулася дивна подія. — Хворий посмутнішав, і в його очах промайнуло щось, схоже на страх. — Ви знаєте, містере Голмс, я починаю підозрювати, що якимось чином опинився в самому центрі якоїсь жахливої змови. Під загрозою не лише моя честь, а й життя.

— Он як! — здивовано вигукнув Голмс.

— Це звучить дивно, тому що, наскільки мені відомо, ворогів у мене немає, але іншого пояснення тому, що сталося минулої ночі, я не бачу.

— Розкажіть же, що трапилося.

— Цієї ночі я вперше за тривалий час спав сам. Мені стало краще, і я вирішив, що можу обійтися без доглядальниці. У кімнаті горів лише нічник. І ось близько другої години, коли я задрімав, мене розбудив неголосний звук — ніби миша гризе мостину. Я якийсь час лежав, прислухаючись, але потім звук почав дужчати. Несподівано з боку вікна пролунало металеве клацання. Я від здивування підвівся в ліжку. Сумнівів більше я не мав: спричинив цей звук якийсь інструмент, котрим орудували в отворі між стулками вікна, а клацання почулося, коли було відкинуто клямку.

Потім хвилин на десять усе стихло, ніби людина за вікном хотіла перевірити, чи не потурбував мене шум. Невдовзі я почув, як вікно скрипнуло й почало повільно відчинятися. Нерви в мене не такі міцні, як раніше, тому я підскочив і рвучко розкрив віконниці. За вікном стояв чоловік. Роздивитись його я не встиг, тому що він негайно метнувся вбік і розчинився в темряві. Комір одягу затуляв нижню частину його обличчя. Єдине, в чому я впевнений, — у руці він тримав щось схоже на довгий ніж. Я виразно бачив блиск металу.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Голмс. — І що ж ви зробили потім?

— Якби я був здоровим, то вистрибнув би в сад і кинувся за ним. У мене ж вистачило сил лише на те, щоб смикнути шнур дзвінка до прислуги та здійняти галас. На те, щоб розбудити прислугу, потрібен був час, бо дзвінок калатає в кухні, а слуги сплять нагорі. Тоді я здогадався закричати, на крик прибіг Джозеф, він і будив усіх інших. Джозеф із конюхом знайшли на газоні під вікном сліди, але останнім часом погода стоїть суха, і відстежити відбитки в траві виявилося неможливим. Мені сказали, що на дощаній огорожі біля дороги помітно ознаки того, що через неї хтось перебирався: верхівку однієї з дощок надломлено. Я ще не звертався до поліції, тому що хотів почути вашу думку, містере Голмс.

Ця розповідь несподівано вплинула на Шерлока Голмса: він підскочив і надзвичайно збуджений почав ходити по кімнаті.

— Біда не приходить сама, — спробував осміхнутися Фелпс, але посмішка вийшла вимученою — він іще не оклигав від нічного потрясіння.

— Так, вам можна поспівчувати, — сказав Голмс. — У вас вистачить сил прогулятися зі мною навколо будинку?

— Так, звісно. Сонячне світло мені на користь. І Джозеф піде з нами.

— І я теж. — Міс Гаррисон із готовністю підвелася зі стільця.

— Ні, — похитав головою Голмс. — Боюсь, міс, я буду змушений просити вас залишитися на місці.

Дівчина з невдоволеним виглядом усілася на своє місце. Коли її брат приєднався до нас, ми вчотирьох вийшли з будинку. Обійшовши газон, ми наблизилися до вікна кімнати молодого дипломата. Дійсно, на землі виднілися сліди, але ледь помітні. Голмс присів був навпочіпки, але відразу ж підвівся.

— За такими відбитками неможливо що-небудь визначити, — сказав він, знизуючи плечима. — Пройдімося й спробуймо зрозуміти, чому крадій, щоб потрапити до будинку, вибрав саме ваше вікно. Як на мене, вікна вітальні та їдальні мали б здаватися йому привабливішими.

— Їх надто добре видно з дороги, — зазначив містер Джозеф Гаррисон.

— Ну так, звичайно. А що це за двері? Може, він і їх пробував відчинити?

— Цей вхід призначено для розносників і молочара. На ніч він замикається.

— Щось подібне раніше в будинку траплялося?

— Ніколи, — відповів наш клієнт.

— У будинку зберігаються значні суми грошей або щось інше, що могло б приваблювати грабіжників?

— Ні, нічого особливо коштовного.

Голмс рушив далі, засунувши руки в кишені й байдуже позираючи на всі боки, що, зізнатися, мене здивувало.

— До речі, — обернувся він до Джозефа Гаррисона, — адже це ви побачили місце, де невідомий перелазив через огорожу? Огляньмо його.

Огрядний молодий чоловік привів нас туди, де верхівка однієї з дощок огорожі була зламана. Невелика тріска звисала додолу. Голмс відірвав її й уважно роздивився.

— Ви вважаєте, що це було зроблено минулої ночі? Злам не виглядає свіжим, згодні?

— Схоже на те.

— Слідів ні по той, ані по цей бік огорожі я не бачу. Швидше за все, це помилка. Тож повернімося до будинку та продовжимо бесіду там.

Персі Фелпс ішов дуже повільно, спираючись на руку свого майбутнього шурина. Голмс, навпаки, прискорив крок і просто через газон попрямував до будинку. Ми опинилися коло відчиненого вікна спальні набагато раніше, ніж ті двоє.

— Міс Гаррисон, — із притиском мовив Голмс, — ви мусите залишитися на цьому місці весь сьогоднішній день. Чуєте, весь день, хоч би що трапилося. Це вкрай важливо.

— Звісно, якщо ви вважаєте, що це конче потрібно, містере Голмс, — здивовано відповіла дівчина.

— Коли підете спати, замкніть кімнату ззовні й нікому не давайте ключа. Обіцяйте, що виконаєте моє прохання.

— А як же Персі?

— Він поїде з нами до Лондона.

— А я? Мені доведеться залишитися?

— Це необхідно заради нього. Ви і тільки ви зможете врятувати його. Обіцяєте?

Вона коротко кивнула якраз тієї миті, коли з’явилися Фелпс та її брат.

— Що ти там нудьгуєш на самоті, Енні? — крикнув Джозеф. — Виходь на осоння.

— Ні, дякую. Мені голова трохи болить, а в цій кімнаті прохолодно й свіжо.

— Що нам тепер робити, містере Голмс? — запитав наш клієнт.

— Я хочу, щоб ви, містере Фелпс, вирушили зі мною до Лондона.

— Просто зараз?

— Коли вам буде зручно. Припустімо, за годину.

— Що ж, я вже досить окріпнув. Якщо це необхідно...

— Будьте впевнені, що так і є.

— Може, ви схочете, щоб я залишився в Лондоні до завтра?

— Я саме збирався вам це запропонувати.

— Ага! І якщо наш нічний друг з’явиться сьогодні, він зрозуміє, що пташка відлетіла. Можете цілком мати нас у своєму розпорядженні, містере Голмс. Ми зробимо все, чого ви зажадаєте. Може, і Джозефу варто поїхати з нами? Він би міг мене доглянути.

— Містер Ватсон — лікар, із цим він і сам упорається. Якщо не заперечуєте, ми у вас пообідаємо, а потім утрьох вирушимо до Лондона.

Чого домагався мій друг, я, зізнатися, не тямив. Обід минув жваво, проте міс Гаррисон не вийшла до столу і під якимось приводом залишилась у спальні. А Фелпс, передчуваючи активні дії, ожив і збадьорився.

Дещо пізніше з’ясувалося, що Голмс має для нас іще один сюрприз. Коли ми разом із нашим клієнтом дісталися станції та увійшли у вагон потяга, мій друг спокійно оголосив, що має намір залишитися у Вокінгу.

— Є ще кілька речей, які я хотів би уточнити, перш аніж ви поїдете, — сказав він. — Ваша відсутність, містере Фелпс, мені на руку. Ватсоне, ви мене зобов’яжете, якщо після прибуття до Лондона негайно відвезете нашого друга на Бейкер-стрит і залишитеся там, доки я до вас не приєднаюся. Ви є давніми шкільними друзями, тож вам знайдеться про що поговорити. Сподіваюся, що поснідаємо ми вже разом, я намагатимусь устигнути на потяг, який прибуває на вокзал Ватерлоо о восьмій ранку.

— А як же наше розслідування в Лондоні?! — розпачливо вигукнув Фелпс.

— Ми розпочнемо його завтра. Наразі від мене буде більше користі тут.

— Перекажіть моїм у Браярбреї, що я розраховую повернутися завтра до вечора, — висунувшись із вікна, прокричав Персі, коли потяг рушив.

— У Браярбрей я навряд чи потраплю, — обізвався Голмс, і життєрадісно помахав рукою.

Дорогою ми з Фелпсом так і не змогли знайти прийнятного пояснення такому несподіваному повороту подій.

— Мені здається, Голмс має намір знайти вчорашнього зломщика, якщо, звісно, це була спроба пограбування, в чому я дуже сумніваюся.

— Що ж, по-вашому, то було?

— Ви, безперечно, можете списати все на мої розхитані нерви, але я вважаю, що навколо мене плететься якась складна інтрига і з незрозумілої мені причини я став мішенню для гурту заколотників. Звучить пишномовно й безглуздо, але факти говорять за себе! Навіщо крадієві знадобилось лізти до спальні, де йому свідомо нічим поживитися? Чому він був із ножем?

— Можливо, це була відмичка. Та й кому знадобилось переслідувати вас?

— О, ні — ніж із довгим лезом. Я бачив, як блиснуло лезо.

— Що ж, коли Голмс дотримується тієї самої думки, це пояснює його поведінку. Якщо йому вдасться спіймати того, хто минулої ночі намагався до вас добутися, це допоможе знайти й того, хто викрав морську угоду. Годі собі уявити, щоб у вас знайшлося два вороги, один з яких вас пограбував, а другий мав намір убити.

— Але ж Голмс сказав, що не збирається повертатися до Браярбрею.

— Я знаю його давно, — відгукнувся я, — і ніколи не бачив, щоб він робив що-небудь, не маючи на те вагомих причин.

Кінець цього дня видався нелегким. Після своєї хвороби Фелпс був усе ще слабим, а нещастя, що впало на нього, зробило його дратівливим і нервовим. Даремно я намагався розважити його балачками про Індію, Афганістан і про незлагоду в країні. Він знову й знову повертався до зниклого документа. Вибудовував здогадки, висловлював припущення, розмірковував, намагаючись уторопати, чим зараз зайнятий Голмс, які кроки зробить лорд Голдгерст, які новини чекають на нас уранці. До ночі нерви Персі зовсім здали.

— Скажіть, Ватсоне, ви вірите, що Голмс зуміє допомогти мені? — запитав він. — Адже з таким складним завданням йому ще не доводилося стикатися, чи не так?

— Він розгадував загадки й складніші за вашу.

— Навряд чи вони можуть зрівнятися з моєю за її політичним значенням.

— Не беруся судити, але мені достеменно відомо, що Голмс захищає інтереси трьох королівських родин Європи, і в досить серйозній справі.

— Ви його добре знаєте, Ватсоне. Як думаєте, Голмс іще не втратив надії? Чи знайде він угоду?

— Він мені нічого не говорив.

— Це поганий знак.

— Навпаки. Я помітив, що, коли Голмс заходить у глухий кут, він, насамперед, повідомляє про це. Мовчазним він стає, коли виходить на слід, але ще не остаточно впевнений в успіхові. Друже Персі, ми не допоможемо справі, навіть якщо протеревенимо до ранку. Я пропоную лягти спати, щоб зі свіжими силами зустріти завтрашній день, хай там що він нам принесе.

Нарешті мені поталанило умовити Фелпса дослухатися моєї поради, хоча я розумів, що навряд чи сьогодні вночі йому вдасться заснути. Нервозність Персі якимось чином передалась і мені, а тому я півночі крутився в ліжку, міркуючи про цю дивну справу та вигадуючи десятки версій. Навіщо Голмс залишився у Вокінгу? Чому він попросив міс Гаррисон не виходити впродовж дня зі спальні хворого? З якою метою він приховав від мешканців Браярбрею, що перебуватиме буквально поряд із ними? Такими думками я мучив себе, доки під ранок мене не зморив сон.

Коли я прокинувся, на годиннику була сьома. Я дав собі лад і попрямував до спальні Голмса, де застав Персі Фелпса зовсім розбитим після безсонної ночі. Зустрів він мене запитанням, чи не прибув іще Голмс.

— Він приїде, як і обіцяв, — сказав я. — Не раніше, не пізніше.

І мав рацію, оскільки невдовзі по восьмій до нашого під’їзду підкотив кеб, із якого висадився мій друг. Дивлячись у вікно, ми побачили, що ліва рука Голмса забинтована, а сам він блідий і серйозний. Увійшовши до будинку, нагору він піднявся не одразу.

— Щось Голмс не виглядає переможцем! — вигукнув Фелпс.

— Урешті-решт, — сказав я, — ключ до розгадки маємо тут, у Лондоні.

— Яка різниця, де він є? — заскавчав Фелпс. — Я так сподівався на його повернення. Що з ним могло трапитися?

— Вас поранено, Голмсе? — запитав я, коли мій друг увійшов до кімнати.

— Пусте, дріб’язкова подряпина, — відповів він, вітаючи нас кивком. — Ваша справа, містере Фелпс, виявилась однією з найскладніших за всю мою практику.

— Я так боявся, що вона виявиться вам не до снаги!

— Дійсно, ні з чим таким я ще не стикався.

— Проте оскільки у вас перев’язана рука, значить, щось трапилося, — сказав я. — Кортить почути.

— Після сніданку, любий Ватсоне. Я аж тридцять миль дихав свіжим серрейським повітрям. Відповіді на моє оголошення не надходило? Ну, ні то й ні, не може ж нам увесь час таланити.

Стіл був накритий. Невдовзі з’явилася місіс Гадсон із чайником і чашками, а ще за декілька хвилин вона подала три накриті ковпаками страви, і ми всілися за стіл: Голмс, із виглядом по-звірячому зголоднілої людини, я, котрий вмирав від цікавості, й чорний, як хмара, Фелпс.

— Місіс Гадсон сьогодні просто таки вразила своїм хистом, — зазначив Голмс, знімаючи кришку зі смаженої курки в карі. — Різноманітністю вона нас не балує, але сніданок зовсім не кепський. Що у вас, Ватсоне?

— Яєчня з шинкою, — відповів я.

— Чудово! Що вам покласти, містере Фелпс? Курку чи яйця? Чи волієте того, що стоїть перед вами?

— Дякую вам, я не в змозі проковтнути ні крихти, — вичавив із себе Фелпс.

— Та облиште! Дивіться, як усе апетитно виглядає.

— Дякую, я справді не можу.

— Ну що ж. — Голмс лукаво підморгнув. — Думаю, ви не заперечуватиме, якщо я попрошу вас допомогти мені?

Фелпс зняв кришку з третьої страви і раптом несамовито зойкнув, а його обличчя зробилось білішим за блюдо, на яке він нерухомо витріщився. Під ковпаком лежав невеликий блакитнувато-сірий паперовий циліндр. Фелпс схопив його, притулив до грудей і пустився в танок, волаючи від щастя, ніби божевільний. За хвилину він у повній знемозі повалився у крісло.

— Ну, годі вам, годі! — примовляв Голмс, поплескуючи його по плечу. — Звісно, не варто було, підносити це таким чином, але Ватсон свідок — я маю нахил до театральних ефектів.

Фелпс упіймав його руку й поцілував.

— Благослови вас Господь! — пробелькотів він. — Ви врятували мою честь.

— А заразом і свою, — сказав Голмс. — Для мене так само нестерпно не впоратися зі справою, як для вас — припуститися помилки в найважливішому документі.

Фелпс сховав дорогоцінну угоду до найглибшої кишені свого піджака.

— Я не хотів би відволікати вас від сніданку, але мені нетерпеливиться дізнатись, як вам удалося роздобути документ. Де він був?

Шерлок Голмс неквапом допив чай і взявся до яєчні з шинкою. Потім розпалив люльку і зручно влаштувався у своєму улюбленому кріслі.

— Спочатку я розповім вам, що я робив, а лише потім поясню, навіщо і чому, — заговорив він. — Після того, як ми попрощалися з вами на станції, я здійснив чудову прогулянку до сусіднього села, що називається Ріплі, де випив чаю на заїжджому дворі, завбачливо наповнив флягу й запасся сандвічами. Дочекавшись вечора, я знову вирушив до Вокінга. Захід сонця я зустрів на дорозі неподалік Браярбрею. Дочекавшись, поки дорога обезлюдніє, — хоча пожвавленою її й так не назвеш, — я переліз через паркан.

— Навіщо? У нас же хвіртка не замикається! — здивувався Фелпс.

— Я спеціально вибрав це місце. Там поряд стоять три сосни, і я міг сховатися за ними, щоб ніхто не побачив мене з будинку. Навкарачки я проповз між кущами через моріжок — ось, помилуйтеся, в якому стані мої брюки, — і причаївся за кущем рододендрона прямо навпроти вікна вашої спальні. Залишалося чекати розвитку подій.

Штори ще не були опущені, і я бачив міс Гаррисон, яка сиділа за столом і читала. У чверть на одинадцяту вона відклала книгу, затулила віконниці й пішла. Я чув, як зачинилися двері та клацнув замок.

— Замок?! — вигукнув Фелпс.

— Так. Це я дав міс Гаррисон таку вказівку: коли вона піде спати, хай замкне двері кімнати ззовні й забере ключ із собою. Вона виконала мої інструкції точно, і без її допомоги цей документ не лежав би зараз у вашій кишені. Світло в кімнаті згасло, і я залишився в цілковитій темряві на землі за рододендроновим кущем.

Ніч була теплою. Я, звісно, відчував певний азарт — схожий на той, який охоплює рибалку, який сподівається виловити велику рибу, але чекати довелося дуже довго. У Вокінгу є церква з годинником, який б’є кожну чверть години, і декілька разів мені починало здаватися, що він зупинився, так повільно тягнувся час. Нарешті близько другої години ночі я почув, як хтось майже безгучно відсунув засув і повернув ключ у замку дверей для прислуги й розносників. Двері відчинились, і в місячному сяйві я побачив містера Джозефа Гаррисона.

— Джозефа! — здивувався Фелпс.

— Він був із непокритою головою, на його плечі висіла чорна куртка, якою в будь-яку секунду він міг затулити обличчя. Джозеф прокрався вздовж стіни, а коли опинився біля вікна спальні, просунув між рамами довгий ніж і відкинув клямку. Потім розчинив вікно і в такий самий спосіб відкрив віконниці.

З того місця, де я лежав, прекрасно було видно і кімнату, і кожен рух містера Гаррисона. Він запалив дві свічки на камінній полиці, підійшов ближче до дверей, нахилився й відкинув краєчок килима. Потім за допомогою ножа підняв квадратну дощечку на підлозі в тому місці, де будівельники зазвичай залишають лаз, щоб мати доступ до стику газових рур. Із цієї схованки він дістав маленький паперовий згорток, установив дощечку на місце, прикрив її килимом, задмухав свічки — і потрапив просто в мої обійми, тому що я вже чекав його під вікном.

Виховання цього пана виявилося значно гіршим, аніж я очікував. Він кинувся на мене з ножем, так що довелося кілька разів збити його з ніг. Йому, щоправда, вдалося злегка різонути мене по пальцях, але, як наслідок, я взяв гору. Коли ми закінчили, єдине око, яким Гаррисон іще міг бачити, прямо-таки палало люттю, але він таки прислухався до голосу розуму й віддав мені документи. Одержавши їх, я відпустив його з миром, але вранці телеграфував Форбсу про всі подробиці справи. Якщо він не зволікатиме, то встигне впіймати цю пташку, хоча мені здається, що на той час, коли інспектор дістанеться Вокінгу, гніздечко вже спорожніє. І це на краще. Думаю, і лорд Голдгерст, і містер Персі Фелпс будуть тільки раді з того, що ця справа не дійде до суду.

— Боже мій! — задихнувся від хвилювання наш клієнт. — Ви що ж, хочете сказати, що всі ці два з лишком місяці, поки я втрачав розум і горів у лихоманці, вкрадені папери лежали в моїй спальні?

— Далебі, так.

— А Джозеф! Який негідник!

— Гм! Боюся, що особа ця є набагато складнішою і небезпечнішою, ніж може здаватися. З того, що я почув від нього, виходить, що він недавно збанкрутував на спекуляціях із цінними паперами і тепер готовий на все, щоб повернути гроші. Ця людина, коли їй випав шанс залагодити свої справи, ні на секунду не замислилася про те, що позбавляє свою сестру щастя, а вас доброго імені.

Персі Фелпс у знемозі відкинувся на спинку крісла.

— Голова йде обертом, — пробурмотів він. — Від ваших слів мені стає зле.

— Найважчим у вашій справі було те, — вів далі Голмс, — що в ній виявилося дуже багато доказів. Головне було приховане за масою другорядного. Чимало зусиль витрачено на те, щоб відновити справжню послідовність подій. Джозефа я почав підозрювати, тільки-но ви сказали, що збиралися того фатального вечора повертатися додому разом із ним. Він цілком міг приїхати до міністерства й пробратися до вашого кабінету, де не раз бував раніше. Коли ж я дізнався, що комусь дуже нетерпеливилося проникнути до вашої спальні, де сховати будь-що міг лише Джозеф — адже ви, прибувши додому з лікарем, зайняли саме його кімнату, — мої підозри переросли в упевненість. Її підживив і той факт, що спробу було здійснено першої ж ночі, коли ви залишилися без доглядальниці, отже, злочинцю було відомо все, що відбувається в оселі.

— Боже, яким я був сліпим!

— Обставини злочину виглядали таким робом: Джозеф Гаррисон увійшов до будинку Міністерства іноземних справ крізь бічні двері з боку Чарльз-стрит. Знаючи дорогу, він попрямував до вас і увійшов до вашого кабінету відразу після того, як ви звідти вийшли. Побачивши, що там нікого немає, він узявся калатати в дзвінок, аж тут його погляд упав на папери на столі. Він тієї-таки миті зрозумів, що перед ним — таємний документ надзвичайної ваги. Такий подарунок долі він знехтувати не міг, а тому схопив папери, сунув їх до кишені й поспішив до виходу. Пам’ятаєте — сонний сторож звернув вашу увагу на дзвінок не зразу, ось цих кількох миттєвостей і вистачило крадієві, щоб зникнути.

До Вокінга Гаррисон повернувся першим же потягом. Вивчивши свою здобич і переконавшись, що угода являє собою величезну цінність, він сховав її в потаємному місці, сподіваючись дістати звідти за день-два і віднести до французького посольства. Але несподівано повернулися ви, і Гаррисона виселили з його кімнати. З тієї хвилини там постійно перебувало як мінімум двоє людей, що не давало йому змоги дістатися свого скарбу. Такий стан речей доводив Гаррисона до сказу, і коли йому здалося, що випала слушна нагода, він спробував викрасти документ. Проте ваше безсоння завадило йому. Пригадуєте, що того дня ви не випили своїх зміцнювальних ліків?

— Пригадую.

— Я впевнений, що він подбав про те, щоб ліки ці подіяли як снодійне, і розраховував на ваш міцний сон. Мені стало очевидним, що Гаррисон повторить свою спробу при першій-ліпшій нагоді — і я йому її надав, відвізши вас до Лондона. Мені довелося примусити міс Гаррисон провести увесь день у вашій кімнаті, щоб зловмисник не випередив мене. Нарешті він переконався, що шлях вільний. На той час я здогадався, що папери, швидше за все, сховано в спальні, але не мав ніякого бажання розбирати всю підлогу й обшивку стін, щоб знайти їх. Я дозволив Гаррисону розкрити свою схованку й заощадив купу часу. А тепер я готовий відповісти на ваші запитання.

— Чому в перший раз Гаррисон вирішив проникнути до кімнати через вікно, якщо цілком міг увійти крізь двері? — поцікавився я.

— Щоб підійти до дверей, треба було пройти повз двері сімох спалень. Прогулятися газоном було набагато безпечніше. Щось іще?

— Як ви думаєте, він не збирався мене вбивати? — запитав Фелпс. — Ніж був потрібен йому лише для того, щоб відчинити вікно?

— Може, й так, — стенув плечима Голмс. — Одне я знаю достоту: містер Джозеф Гаррисон — не та людина, на чиє милосердя я б покладався.