Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Постійний пацієнт

Переглядаючи свої нотатки, за допомогою яких я намагаюся продемонструвати деякі особливості мислення мого друга Шерлока Голмса, я зіткнувся з однією складністю. Виявилося, що вибрати приклад, який би цілком відповідав моєму завданню, не так уже й просто. Скажімо, я витягаю зі своїх архівів справу, в якій аналітичні здібності Голмса досягають справді захмарних висот, але з’ясовується, що обставини цієї справи є настільки незначними, що й не варто втомлювати читачів. Або навпаки, нерідко траплялося так, що моєму другові випадало займатися розслідуванням справ найбільш скандального та драматичного характеру, але на пошуки істини він витрачав менше зусиль, аніж мені, його біографу, цього хотілося б.

У справі, про яку я хочу розповісти зараз, роль мого друга є не вельми значущою, але обставини цієї пригоди такі видатні, що я просто не можу не включити її до своїх нотаток.

Стояв липень. Днина видалася напрочуд задушливою та дощовитою. Штори в нашій кімнаті були запнуті, але не щільно. Голмс лежав на канапі, у сотий раз перечитуючи листа, що надійшов на його ім’я з ранковою поштою. Моя газета була нудною, сесія парламенту закрилася, з Лондона всі роз’їхалися, і мої думки мимохіть потяглися до лісів Нью-Фореста й до південних пляжів. Спорожнілий банківський рахунок змусив мене відкласти відпочинок, а Голмса геть зовсім не захоплювали ні сільські задоволення, ані море. Справжньою втіхою для нього було валятися на канапі у самісінькому серці п’ятимільйонного міста, відчуваючи всіма фібрами душі, що десь у цю мить відбувається незвичайний злочин. Захоплення дивами природи ніколи не було доступним Голмсові. Він змінював обстановку лише тоді, коли переставав думати про якогось злочинця, що орудує в місті, та брався до полювання на його сільського побратима.

Зрозумівши, що Голмс занадто зайнятий своїми міркуваннями, щоб вести бесіду, я відкинув остогидлу газету й заглибився в роздуми.

— Ви маєте рацію, Ватсоне, — несподівано сказав мій друг. — Це дійсно безглуздий спосіб залагоджувати суперечки.

— Не те слово! — вигукнув я й аж раптом збагнув, що його слова цілковито збіглися з тим, над чим я тієї миті розважав. Я випростався та з величезним подивом утупив погляд у свого друга. — Що це, Голмсе? — розгублено пробурмотів я. — Просто якась містика...

Моє здивування його розвеселило.

— Пригадуєте, — сказав він, — я нещодавно прочитав вам уривок з оповідання Едгара По, в якому спостережливий чоловік стежив за думками свого друга. Ви тоді заперечили, що це вигадки автора і насправді таке є неможливим. Коли я заявив, що сам постійно роблю щось подібне, ви не повірили.

— Чому ж!

— Уголос ви про це не сказали, але досить красномовно повели бровами. А зараз, коли ви відклали газету й замислилися, у мене виникла пречудова можливість простежити за перебігом ваших думок та довести, що мої висновки є слушними.

Це пояснення мене не задовольнило.

— В оповіданні, — сказав я, — людина, яка робила висновки, ґрунтувала їх на діях того, за ким вона спостерігала. Але я ж нічого не робив — просто сидів у кріслі нерухомо. Як я міг виказати свої думки?

— Риси обличчя для того й дані людині, щоб за їх допомогою висловлювати душевні переживання. Ваше обличчя служить вам безвідмовно, особливо очі. Ви можете згадати, з чого почалася ваша задумливість?

— Н-ні, навряд чи.

— Тоді я вам розкажу. Кинувши додолу газету, ви з півхвилини просиділи з відсутнім виглядом. Потім ваш погляд сфокусувався на фотокартці генерала Гордона, яку ви нещодавно вставили в рамку, і я зрозумів, що військовий ешелон ваших думок вирушив у дорогу. Однак досить скоро ваші думки попрямували в іншому керунку. Ви скоса подивилися на портрет Генрі Бічера, який стоїть без рамки на книжковій шафі, потім перевели очі на стіну, і відразу стало зрозуміло, що богослов’я, яким займається цей пан, тут ні до чого. Ви подумали, що якби портрет вставити в рамку, то він би якраз і заповнив он те порожнє місце й чудово гармоніював би з портретом генерала.

— Навдивовиж точно! — щиро здивувався я.

— Поки все було настільки наочним, що просто важко було помилитися. Але після того ваші думки знову звернулися до Бічера, ви почали уважно вдивлятися в зображене на картині обличчя. Відтак перестали мружити очі, але й далі дивилися в ту саму точку. Отже, згадували життя Бічера. Міркуючи про нього, ви не могли не згадати про його діяльність під час Громадянської війни в Америці. Коли ви відвели погляд від портрета, ваші очі спалахнули, а губи та кулаки щільно стиснулися, і я майже перестав сумніватися, що ви згадали про мужність і героїзм, котрий виявили жителі й півночі, й півдня у цій запеклій боротьбі. Але потім ваше обличчя стало засмученим, ви труснули головою. Ваші думки перекинулися на жахіття війни, страх, горе та безцільно загублені життя. Рука мимохіть потяглася до старої рани, а на губах промайнула гірка посмішка. Це й підказало мені, що ви подумали про те, як безглуздо розв’язувати політичні суперечки в такий спосіб. Ось тут я й погодився з вами, що це кепський спосіб, і радий був переконатися, що всі мої висновки виявилися слушними.

— Цілком правильними! — вигукнув я. — Дивовижно!

— Це було зовсім не складно, мій любий Ватсоне. Я б і не звертав вашої уваги на такі дрібниці, якби ви не засумнівалися, що це можливо. Проте ближче до вечора стало прохолодніше. Чи не бажаєте ви прогулятися Лондоном?

Мені вже набридло сидіти у вітальні, тому я з радістю прийняв його пропозицію. Три години ми вешталися містом, спостерігаючи за життям Фліт-стрит і Стренда. Голмс, як завжди, дивував мене своїм умінням підмічати найдрібніші деталі та, ґрунтуючись на них, робити незвичайні висновки. Була вже десята година, коли ми повернулися на Бейкер-стрит. Коло нашого будинку стояв екіпаж.

— Гм! Карета лікаря... мабуть, терапевта, — сказав Голмс. — Практикує не так давно, але пацієнтів вистачає. Сподіваюся, він заїхав до нас у справі. Добре, що ми повернулися!

Я був достатньою мірою знайомий із методами Голмса, тож зрозумів перебіг його думок. Медичні інструменти у плетеному кошику, що залишився в кареті, а також їхній стан підказали йому рід діяльності нашого відвідувача. Про те, що гість завітав до нас, говорило світло в нашому вікні. Я пішов за Голмсом до нашого лігва, гадаючи, що могло привести сюди колегу-медика в таку пізню годину.

Коли ми увійшли, зі стільця біля каміна підвівся блідий гостролиций чоловік. Навряд чи йому було більше ніж тридцять три — тридцять чотири роки, проте з виснаженого обличчя та нездорового відтінку шкіри можна було здогадатися, що життя його не балує. Тримався він нерішуче й нервово, а його худорлява біла рука, котру він, устаючи, поклав на підлокітник крісла, могла б належати радше художнику, ніж лікареві. Одягнутий він був у чорний сюртук і темні брюки.

— Доброго вечора, лікарю, — гостинно привітався Голмс. — Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

— Ви встигли поговорити з моїм кучером?

— Ні, про це мені розповіла свічка на столику. Чим можу бути корисний?

— Я лікар Персі Тревельян, — сказав наш гість. — Живу на Брук-стрит у будинку номер чотириста три.

— Чи не ви є автором монографії про важко діагностовані нервові розлади? — спитав я.

Бліді щоки лікаря зашарілися.

— Так рідко доводиться зустрічатися з людьми, котрі знають про мою монографію, що я вже почав думати, що просто змарнував на неї час, — відповів він. — Мій видавець запевняє, що вона майже не продається. Вочевидь, ви також лікар?

— У минулому — військовий хірург.

— Знаєте, нервові хвороби — мій коник. Я був би щасливий, якби міг займатися виключно цією темою, але доводиться задовольнятися практикою. Утім, це не має стосунку до мого візиту, містере Шерлок Голмс. Я чудово розумію, яким дорогим є ваш час. Річ у тому, що в мене вдома, на Брук-стрит, коїться щось дивне. А сьогодні ввечері я остаточно зрозумів: більше я цього не витримаю. Мені потрібна ваша допомога.

Шерлок Голмс усівся в крісло та запалив люльку.

— Не сумнівайтеся, ви її матимете, — сказав він. — Прошу вас, розкажіть якнайдокладніше про те, що вас турбує.

— Тут є й такі подробиці, про котрі навіть ніяково згадувати, — почав містер Тревельян. — Але це все настільки незрозуміло, а нещодавній поворот подій так мене приголомшив, що я вирішив розказати вам геть усе.

Почну з розповіді про своє навчання. Я закінчив Лондонський університет. Мої професори вважали мене досить перспективним студентом. Після закінчення курсу я продовжив розпочаті дослідження, одночасно обійнявши невеличку посаду в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило — мої праці з питань каталепсії викликали певне зацікавлення, і в результаті я був відзначений премією Брюса Пінкертона та медаллю за монографію про нервові розлади, про яку згадав ваш друг. У той час мені пророкували блискучу кар’єру.

Одначе до цього була одна перешкода: я був бідний. Лікарю-фахівцеві, котрий прагне високо піднятися, треба розпочинати свою кар’єру на одній із вулиць, що прилягають до Кавендізш-сквер, де винайняти та умеблювати квартиру коштує шалених грошей. Окрім цих витрат, потрібно ще якось жити протягом кількох років і при цьому утримувати пристойного коня та карету. Це все було мені не по кишені, тож я вирішив вести ощадливе життя й призбирувати гроші, щоб років через десять зайнятися приватною практикою. І зненацька мені допоміг випадок.

Одного ранку до мене прийшов джентльмен на прізвище Блессінгтон. Я бачив його перший раз у житті, але він із порога заговорив про справу.

«Ви той самий Персі Тревельян, славетний науковець, котрий відхопив нещодавно непогану премію?» — замість привітання поцікавився він.

Я лише кивнув у відповідь.

«Прошу вас, відповідайте на мої запитання відверто, тому що це у ваших інтересах, — заявив Блессінгтон. — Ви людина успішна, а отже, досить розумна. А як щодо такту?»

Таке питання мене навіть трохи розсмішило.

«Гадаю, із цим у мене все добре», — усміхнувся я. «А шкідливі звички? Може, випити полюбляєте, га?» — «Ну знаєте, сер!» — скипів я. «Так, так! Пробачте, але я мусив спитати. Чому ж попри ці всі якості ви не маєте практики?»

Я стенув плечима.

«Усе зрозуміло! — сказав він. — Стара історія! У голові ви маєте більше, ніж у кишенях, так? А якщо я запропоную вам переїхати на Брук-стрит, що ви скажете?»

Я так здивувався, що не міг вимовити жодного слова.

«Та ні, це я за себе хвилююся, не за вас! — вигукнув Блессінгтон. — Скажу відверто. Якщо моя пропозиція вас задовольнить, я буду тільки радий. Річ у тому, що в мене є кілька тисяч, котрі я хотів би вкласти у вас». — «Що ви маєте на увазі?» — ледве не задихнувся я. «А що тут такого? Це така сама прибуткова справа, як і будь-яка інша, тільки безпечніша». — «І що я маю робити?» — «Зараз поясню. Я винаймаю будинок, обставляю його, плачу прислузі, загалом, вирішую всі фінансові питання. Вам натомість доведеться просто просиджувати крісло в кабінеті. Я видаватиму вам гроші на дрібні витрати — все як годиться. Ви ж повертатимете мені три чверті прибутків, а одну чверть залишатимете собі».

Ось таку дивну пропозицію, містере Голмс, зробив мені цей Блессінгтон. Не втомлюватиму вас розповіддю про наші подальші перемовини. Скінчилося тим, що на свято Благовіщення я переїхав у свій новий будинок і почав приймати хворих. Усе йшло так, як ми домовлялися. Блессінгтон жив у тому ж таки будинку на правах постійного пацієнта. Виявилося, що в нього слабке серце і він потребує постійного медичного нагляду. Дві найкращі кімнати на другому поверсі Блессінгтон відвів під свою вітальню та спальню. Звички в нього були доволі дивні — він ні з ким не зустрічався й майже не виходив із домівки. Розкладу дня він не додержувався, лишень одного правила дотримувався неухильно: кожного вечора в той самий час заходив до мого кабінету, перевіряв журнал відвідувань, відраховував п’ять шилінгів і три пенси від кожної заробленої мною гінеї — тобто рівно третину, а решту забирав із собою та замикав у сейфі.

Я впевнений, що йому не довелося шкодувати про своє рішення. Від самого початку мої справи пішли вгору. Кілька успішних випадків зцілення та репутація, яку я завоював у клініці, зробили моє ім’я досить відомим, так що за останні роки Блессінгтон завдяки мені став багатою людиною.

Ось і все, що я хотів розповісти вам, містере Голмс, про своє минуле і про взаємини з містером Блессінгтоном. Залишається тільки розповісти про те, що змусило мене сьогодні з’явитися до вас.

Кілька тижнів тому містер Блессінгтон прийшов до мене в досить збудженому стані. Він почав розповідати про якесь пограбування у Вест-Енді і, нарешті, заявив, що ми маємо терміново зміцнити вікна і двері. Я, згадую, здивувався, але й після цього цілий тиждень Блессінгтон місця собі не знаходив, постійно визирав у вікно і навіть перестав виходити перед вечерею на прогулянку. Я спостерігав за його поведінкою, і мені стало зрозуміло, що він смертельно боїться когось або чогось. Коли я його про це запитав, Блессінгтон так образився, що мені довелося перевести бесіду на інші теми. Поступово його страх минув, і він повернувся до колишніх звичок. Аж потім сталася подія, котра призвела його до такого жахливого стану, що на нього просто шкода було дивитися. У такому стані Блессінгтон перебуває і до сьогодні.

Ось що сталося. Два дні тому я отримав листа без підпису та зворотньої адреси. Ось його зміст: «Російський дворянин, який мешкає нині в Англії, був би вам вельми зобов’язаний, якби лікар Персі Тревельян погодився надати йому медичну допомогу. Справа в тому, що вже кілька років він страждає на каталептичні напади, а лікар Тревельян, як відомо, є фахівцем із цієї недуги. Дворянин має намір зайти завтра ввечері, у чверть на сьому, до лікаря Тревельяна, якщо лікар Тревельян вважатиме зручним для себе бути в цей час удома».

Мене дуже зацікавив цей лист. Найбільша складність у вивченні каталепсії полягає в тому, що хвороба ця зустрічається надзвичайно рідко. Тому я залишився вдома, і в точно призначений час до мене прийшов пацієнт.

Це був літній чоловік цілком пересічної зовнішності — не таким я уявляв собі російського аристократа. Більш глибоке враження на мене справив його супутник: високий юнак, на диво гарний, смаглявий, із мужнім обличчям та чудово розвиненою мускулатурою, справжній Геркулес. Коли вони заходили, юнак підтримував старого під руку й одразу ж дбайливо посадив його на стілець. Така турботливість зовсім не пасувала до його зовнішності.

«Перепрошуємо за те, що відволікаємо вас від справ, лікарю, — звернувся він до мене англійською. — Але це мій батько, і його здоров’я для мене важить понад усе».

«Може, ви хочете бути присутнім під час огляду?» — запитав я. «В жодному разі, — чомусь злякався юнак. — Не можу передати, як боляче мені дивитися на батька. Якщо в нього станеться один із тих жахливих нападів, на котрі він слабує, я цього просто не витримаю. З вашого дозволу, поки ви будете обстежувати батька, я зачекаю в приймальні».

Коли молодик вийшов, ми почали розмовляти з пацієнтом про його хворобу, я вів ретельні записи. Розумом, скажемо відверто, він не міг похвалитися, відповідав на мої запитання уривчасто і не до ладу. Я вирішив, що він погано володіє англійською, але коли знову запитав його про щось, старий зовсім перестав відповідати. Я глянув на нього й виявив, що мій пацієнт сидить на стільці абсолютно прямо, дивлячись на мене застиглими порожніми очима. Не було сумнівів: розпочався напад його загадкової хвороби.

Спочатку я відчув жалощі та страх. Але потім лікар взяв у мені гору. Я виміряв пульс і температуру пацієнта, помацав м’язи. Перевірив рефлекси. Усі показники залишалися в нормі, як я й очікував. У таких випадках я досягав хороших результатів завдяки вдиханню пари амілнітрату та, схоже, дістав змоги ще раз переконатись у дієвості цього методу. Скляночка з ліками зберігалася внизу, у моїй лабораторії, тому, залишивши пацієнта на стільці, я поспішив вниз. На пошуки я витратив не більше як п’ять хвилин і негайно повернувся до кабінету. Уявіть моє здивування, коли я побачив, що кімната спорожніла, а пацієнта і слід загув!

У приймальні також нікого не було, а хлопчик-слуга, в обов’язки якого входить проводжати пацієнтів після того, як я покалатаю у дзвоник, нічого не бачив і не чув. Я найняв його нещодавно, до того ж він не надто меткий.

Це все лишилося для мене цілковитою загадкою. Незабаром із прогулянки повернувся містер Блессінгтон, але я вирішив не розказувати йому про дивний випадок, тому що останнім часом узагалі намагався спілкуватися з ним якомога рідше.

Я вже й не думав, що знову колись побачу того дивного росіянина та його сина, тому був ошелешений, коли сьогодні у той самий час обидва знову об’явилися в мене.

«Я маю вибачитися за те, що вчора так раптово вас покинув», — почав виправдовуватися мій пацієнт. «Зізнаюся, ви мене здивували», — сказав я. «Бачте, — став він пояснювати, — я, коли приходжу до тями після нападів, то майже нічого не пам’ятаю про те, що було доти. У голові в мене ніби туман. Учора я отямився в якійсь незнайомій кімнаті, нікого поряд не було, і я поквапився вийти на двір». — «А я, — вставив його син, — побачивши, що батько спускається до виходу, вирішив, що консультацію закінчено. Тільки коли ми вже наближалися до будинку, я почав розуміти, що сталося». — «Що ж, — розсміявся я, — нічого страшного ж не трапилося, значить, якщо бажаєте, сер, продовжимо огляд, перерваний так несподівано».

Близько півгодини я обговорював із цим паном його хворобу, потім виписав йому рецепт, і він пішов, спираючись на руку сина.

Я вже казав вам, що містер Блессінгтон у цей час зазвичай виходить на прогулянку. Незабаром він повернувся і піднявся до себе нагору, але майже одразу стрімголов злетів униз та увірвався до мого кабінету. Вигляд він мав до смерті наляканий.

«Хто побував у моїй кімнаті?» — накинувся він на мене. «Я нікого не бачив», — відповів я. «Брешете! — загаласував він. — Підійміться до мене та самі переконайтеся».

Я пропустив повз вуха його грубощі — було схоже, що він з’їхав із глузду від страху. Коли я пішов за Блессінгтоном нагору, він показав мені кілька слідів на світлому килимі.

«Ви що, хочете сказати, що це мої?» — не вгамовувався він.

І дійсно, таких великих слідів він лишити не міг, до того ж вони були зовсім свіжі. Сьогодні вдень падав рясний дощ, а до нас, окрім моїх пацієнтів, ніхто не приходив. Отже, юнак, котрий сидів у приймальні, поки я займався його батьком, із якоїсь причини піднявся до кімнати мого постійного пацієнта. Нічого не пропало, все залишалося на своїх місцях, але сліди на килимі вказували, що тут хтось побував. Містера Блессінгтона це схвилювало надзвичайно — кому сподобається, що до твоєї кімнати навідуються чужинці. Мені так і не вдалося його заспокоїти, і, до речі, саме на його прохання я звертаюся до вас. Проте, якби не він, я й сам знайшов би дорогу до вас, оскільки справа ця є дуже незвичайною, хоча і не настільки жахливою, як собі уявляє Блессінгтон. Чи не погодитесь ви піти зі мною? Може, вам, містере Голмс, вдасться хоч якось пояснити цей дивний випадок.

Шерлок Голмс вислухав розповідь лікаря з пильною увагою. Обличчя мого друга залишалось, як завжди, непроникним, але після останніх слів нашого відвідувача він без жодного слова зірвався на ноги, сунув мені до рук мого капелюха, схопив свого та кинувся до дверей слідом за лікарем Тревельяном.

За п’ятнадцять хвилин ми вже стояли коло будинку на Брук-стрит. Це був один із тих непоказних сірих будинків, у яких зазвичай живуть лікарі, що мають практику у Вест-Енді. Нас зустрів хлопчик-слуга, і ми, не гаючи жодної миті, піднялися широкими сходами, вкритими килимовою доріжкою.

Однак на півдорозі нас затримав дивний випадок: нагорі згасло світло. З темряви пролунав вереск:

— У мене пістолет! Якщо ви наблизитеся ще бодай на крок, клянуся, я стрілятиму!

— Дійсно, містере Блессінгтон, це вже переходить усілякі межі, — крикнув у відповідь лікар Тревельян.

— А, то це ви, лікарю, — донеслося згори. — А що це за джентльмени з вами? Їм можна довіряти?

Хоча нашого співрозмовника і не було видно, ми відчували, що нас уважно вивчають.

— Ну, добре, піднімайтеся, — нарешті дозволив голос. — Даруйте, якщо мої застережні заходи вас налякали.

Тут газовий ріжок на сходах знову засвітився — й ми побачили людину, котра стояла нагорі. Зовнішність цього чоловіка, як і голос, свідчили про те, в якому жалюгідному стані перебувають нерви Блессінгтона. Він був надзвичайно гладкий, хоча раніше явно був іще огряднішим, на що вказували складки шкіри, що звисали зі щік, як у бладгаунда. Обличчя мало нездоровий колір, а рідке волосся здибилося від пережитого страху. У руці він стискав пістолет, але щойно ми рушили до нього, сунув зброю в кишеню.

— Доброго вечора, містере Голмс, — сказав Блессінгтон. — Дуже вдячний, що знайшли для мене час. Напевне, ще ніхто не потребував вашої поради так, як я. Лікар Тревельян уже розповів вам про вторгнення до моєї кімнати?

— Так, — кивнув Голмс; — Хто ці люди, містере Блессінгтон? Чому вони вас переслідують?

— Вони... — постійний пацієнт лікаря здригнувся. — Важко сказати. Навряд чи я зможу вам відповісти.

— Ви хочете сказати, що не знаєте?

— Ходімо до мене.

Блессінгтон провів нас у свою спальню — затишну кімнату зі зручними меблями.

— Бачите ось це? — Він показав на великий чорний ящик, що стояв за спинкою ліжка. — Я не багатій, містере Голмс... За все своє життя я зробив лишень одне капіталовкладення, лікар Тревельян може підтвердити. Але я зовсім не довіряю банкірам, містере Голмс. У цьому ящику — все, що я маю, тому ви можете зрозуміти, якого жаху я набрався, коли виявив, що в моїй кімнаті побували чужаки.

Голмс із легким подивом глипнув на Блессінгтона і похитав головою.

— Я б не радив вам намагатися водити мене за ніс, — сказав мій друг.

— Та я кажу щиру правду!

Голмс махнув рукою і повернувся до дверей.

— На добраніч, лікарю Тревельян, — кинув він.

— А як же я? Невже ви нічого мені не порадите? — голос Блессінгтона зривався від хвилювання.

— Пораджу. Казати правду, сер.

За хвилину ми вже поверталися додому. Ми проминули Оксфорд-стрит та дісталися половини Гарлі-стрит, перш аніж мій друг промовив:

— Ватсоне, ви вже мені пробачте, що я вплутав вас у цю дурість. Хоча сама по собі справа є доволі цікавою.

— Я, щиро кажучи, нічого не тямлю, — зізнався я.

— Існує як мінімум дві людини, котрі з якоїсь причини бажають будь-що дістатися до цього Блессінгтона. Не сумніваюся, що і в перший, і в другий раз молодший відвідувач побував у його кімнаті, поки спільник доволі винахідливо відвертав увагу лікаря. Уся ця каталепсія — звичайна симуляція, Ватсоне, хоча я й не став говорити про це містерові Тревельяну. Ці люди обидва рази обирали вечірній час для візиту до лікаря, щоб не зіткнутися у приймальні з іншими відвідувачами, проте якраз у цей час Блессінгтон виходить на прогулянку — і це свідчить про те, що вони не дуже добре знайомі зі способом його життя. Якби вони хотіли щось вкрасти, то вже давно б зробили це. До того ж із поведінки Блессінгтона я бачу, що насправді понад усе він боїться за свою шкуру. Я впевнений, що йому відомо, хто ці люди, але з якихось причин він не бажає їх назвати. Гадаю, що вже завтра ми знову побачимося з Блессінгтоном, і він буде більш балакучим.

— А що, коли, хай це і звучить дико, всю цю історію з російським каталептиком та його сином вигадав сам лікар Тревельян, якому навіщось знадобилося відвідати кімнату свого постійного пацієнта?

У світлі газового ріжка я помітив задоволену посмішку на обличчі Голмса.

— Друже мій, — мовив він, — це була перша версія, котра спала мені на думку. Але потім я дістав підтвердження правдивості лікаревих слів. Юнак, про якого він розповідав, залишив сліди ще й на килимовій доріжці на сходах, так що оглядати кімнату містера Блессінгтона мені й не довелося. Його черевики мають квадратні передки, на відміну від гостроносих туфель Блессінгтона, і на дюйм із третиною є довшими за взуття лікаря. Погодьтеся, що в його існуванні не варто сумніватися. І повторюю — я неабияк здивуюся, якщо зранку ми не отримаємо якоїсь звістки з Брук-стрит.

Пророцтво Голмса справдилося, причому в найдраматичніший спосіб. О пів на восьму ранку я розплющив очі та побачив детектива, котрий стояв поряд із моїм ліжком у халаті.

— Вставайте, Ватсоне, на нас чекає екіпаж, — сказав він.

— А що сталося?

— Ми їдемо на Брук-стрит.

— Отже є новини?

— Погані, але які саме, я наразі не знаю, — сказав він, підіймаючи штори. — Ось, погляньте. Цей аркуш вирвано із записника. На ньому — лише кілька нерозбірливих слів олівцем: «Благаю, заради усього святого, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш друг лікар дуже хвилювався, коли це писав. Збирайтеся мерщій, Ватсоне, справа дійсно термінова.

За п’ятнадцять хвилин ми були коло будинку на Брук-стрит. Лікар Тревельян вибіг нам назустріч зі скривленим обличчям.

— У нас жахливе нещастя! — вигукнув він, хапаючись за скроні. — Містер Блессінгтон збавив собі віку! Голмс здивовано присвиснув.

— Цієї ночі він повісився.

Ми увійшли до будинку, і лікар повів нас до кімнати, яка, вочевидь, була його приймальнею.

— Даруйте, я зараз нічого не розумію, — пробурмотів він. — Поліція вже нагорі. Мене це приголомшило до глибини душі!

— Коли ви його знайшли?

— Вранці Блессінгтону завжди приносять чашку чаю. Сьогодні, близько сьомої, до нього увійшла покоївка... і побачила... що він... висить просто посеред кімнати. Він прив’язав мотузку до гака, на якому раніше висіла лампа, і відштовхнув... той самий ящик, котрий учора нам показував.

Голмс замислився.

— Якщо дозволите, — нарешті сказав він, — я б хотів оглянути його кімнату.

У спальні нагорі перед нами явилася жахлива картина. Я вже згадував про те, що шкіру Блессінгтон мав зів’ялу, але в зашморгу він остаточно втратив людську подобу. Шия самогубця була витягнута, ніби в обпатраного курчати, і від цього його тіло здавалося ще масивнішим. Він був одягнений у нічну сорочку, з-під якої стирчали закляклі розпухлі кісточки. Поряд із тілом стояв чепуристий полісмен, записуючи щось у свій зошит.

— А, містере Голмс, — щиро привітався він до мого друга. — Дуже радий вас бачити.

— Доброго ранку, Леннер, — відгукнувся Голмс. — Сподіваюся, вам уже відомо, що тут відбувалося до минулої ночі?

— Так, мені дещо розповіли.

— І ви вже маєте якісь думки?

— Наскільки я розумію, ця людина просто з глузду з’їхала від страху. Гляньте-но, простирадла зім’ято, на ліжку є чіткий та глибокий відбиток його тіла — отже, він спав. Самогубства частіше за все трапляються близько п’ятої ранку. Приблизно в цей час він і засунув голову в зашморг, напевне, заздалегідь усе обміркував.

— Судячи зі стану м’язів, смерть настала три години тому, — зауважив я.

— У кімнаті знайшли щось примітне? — запитав Голмс.

— На умивальнику лежала викрутка та кілька гвинтів. Уночі він, схоже, багато палив. У каміні я знайшов чотири сигарні недопалки.

— Гм, — Голмс із зацікавленням оглянув недопалки, — а його мундштук знайшли?

— Ні, мені він не траплявся.

— А портсигар?

— Він лежав у кишені пальта небіжчика.

Голмс розкрив портсигар та понюхав єдину сигару, що була всередині.

— Це гаванська сигара. А два недопалки — того гатунку, котрий голландці завозять зі своїх ост-індійських колоній. Їх зазвичай перекладають соломою, бо вони тонші, ніж будь-які інші сигари такої довжини.

Він розклав недопалки та оглянув їх крізь кишенькову лупу.

— Дві з них були викурені з мундштуком, дві без, — сказав Голмс. — У двох кінчики обрізано надто гострим ножем, у двох відкушено, причому той, хто кусав, має пречудові зуби. Блессінгтон не заподіяв собі смерть, містере Леннер. Це холоднокровне вбивство.

— Але це неможливо! — вигукнув інспектор.

— Чому?

— Навіщо когось убивати в такий ідіотський спосіб? Навіщо ця морока з мотузкою, коли все можна було зробити набагато простіше.

— Ось це ми й маємо з’ясувати.

— А як вони проникли до будинку?

— Через двері.

— Уранці їх було зачинено на засув.

— Отже двері замкнули після того, як убійники пішли.

— Звідки ви це взяли?

— Я бачив сліди. Заждіть хвилинку, і я зможу вам іще дещо розповісти.

Голмс підійшов до дверей, повернув ручку замка та вивчив її з притаманною йому методичністю. Потім вийняв ключ, котрий стирчав із внутрішнього боку дверей, та оглянув його. Ліжко, килим, стільці, камінна полиця, труп і мотузка — все було оглянуто. Нарешті Голмс кивнув, після чого ми з інспектором перерізали мотузку, зняли тіло, вклали його на ліжко та накрили простирадлом.

— Що скажете про мотузку? — запитав Голмс.

— Її відрізали звідси, — сказав лікар Тревельян, дістаючи з-під ліжка великий моток мотузки, згорнутої кільцями. — Блессінгтон до смерті боявся пожежі, тому тримав у себе мотузку, щоб спуститися по ній через вікно.

— І цим спростив убивцям завдання, — задумливо промовив Голмс. — Картина майже зрозуміла. Я буду надзвичайно здивований, якщо впродовж дня не з’ясую мотивів убивства. Мені знадобиться фотокартка Блессінгтона — та, що стоїть на каміні.

— Але поясніть нарешті, що тут відбулося! — почав благати лікар.

— Послідовність подій є такою, — сказав Голмс. — Їх було троє: юнак, старий і хтось третій, про кого я поки що нічого не знаю. Перші двоє — та сама парочка, котра видавала себе за російського дворянина і його нащадка, отже, маємо їхній повний словесний опис. Впустив їх хтось із мешканців будинку. Раджу вам, інспекторе, заарештувати хлопчину-слугу. Він же працює у вас зовсім недавно, лікарю?

— Так, але це чортеня ніде не можуть знайти, — сказав лікар Тревельян. — Покоївка та кухарка збилися з ніг.

— У цій справі він відіграв помітну роль, — вів далі мій друг. — Потім усі троє крадучись піднялися сходами. Спочатку літній чоловік, за ним молодший, а останнім — невідомий третій. Це легко визначити з того, як накладалися один на одний сліди. Отже, вони підійшли до кімнати містера Блессінгтона. Двері були зачинені, але за допомогою відмички з дроту їм вдалося повернути ключ, що стирчав усередині. Навіть без лупи добре видно подряпини, які залишилися на борідці ключа.

Опинившись усередині, злочинці передусім зв’язали Блессінгтона. Можливо, він міцно спав або його паралізував страх, і тому він не закричав. До того ж стіни в цьому будинку настільки грубі, що його могли просто не почути.

Цілком очевидно, що, скрутивши Блессінгтона, зловмисники влаштували щось на кшталт ради. Можливо, це був своєрідний суд. Забрало це досить багато часу, ось тоді й були викурені сигари. Старий сидів на плетеному стільці — до речі, саме він користувався мундштуком. Юнак усівся ось там та струшував попіл на комод. Третій крокував по кімнаті. Блессінгтон залишався в ліжку, але стверджувати це я не можу.

Скінчилося тим, що вони накинули на шию Блессінгтона зашморг і повісили його. Вся операція була добре продумана, вони навіть прихопили із собою щось на зразок блока, наміряючись використати його як шибеницю. Викрутка та гвинти були потрібні, щоб зібрати цей пристрій, але злочинці помітили на стелі гак, і це позбавило їх клопоту. Зробивши свою справу, вони пішли, а спільник засунув за ними двері.

Ми із жагучою цікавістю вислухали цю розповідь про нічні події, котрі Голмс вибудував за незначними деталями. Інспектор одразу ж помчав на пошуки хлопчини-слуги, а ми з Голмсом вирушили на Бейкер-стрит обідати.

— Я повернуся до третьої, — сказав Голмс, коли ми покінчили з десертом. — На той час сюди прийдуть інспектор із лікарем, і я сподіваюся, що зможу відповісти на всі їхні запитання.

Гості з’явилися точно в указаний час, але мій друг увійшов до нашої вітальні тільки тоді, коли на годиннику вже було за чверть на четверту. Він був у чудовому настрої.

— Які новини, інспекторе?

— Ми знайшли хлопчину, сер.

— Чудово, а я знайшов убивць.

— Знайшли вбивць! — закричали ми на один голос.

— Ну, принаймні, я знаю, хто вони. Цей Блессінгтон виявився особистістю добре відомою поліції, як і його вбивці. Їхні імена Біддл, Гейворд і Моффат.

— Це ж та банда, котра пограбувала Вортингдонський банк! — вигукнув інспектор. — Виходить, Блессінгтон — це Саттон?

— Цілком правильно.

Ми з лікарем Тревельяном обмінялися здивованими поглядами.

— Ви, напевне, пам’ятаєте гучну справу про пограбування Вортингдонського банку, — сказав Голмс. — У справі брали участь п’ятеро: ці четверо та ще один — такий собі Картрайт. Було вбито охоронця банку, а грабіжникам удалося піти з сімома тисячами фунтів. Це було вісім років тому. Усіх п’ятьох незабаром заарештували, проте для суду доказів проти них не вистачало. Але Блессінгтон, він же Саттон, найпідліший зі всієї банди, погодився співпрацювати з поліцією та виказав інших. На підставі його свідчень Картрайта було повішено, а інші троє дістали по п’ятнадцять років каторги. За взірцеву поведінку їх випустили після відбуття половини терміну, і, коли вони вийшли на волю, найперше взялися за пошуки зрадника. Двічі вони намагалися дістатися до Блессінгтона, але безуспішно. З третього разу їм, як бачите, пощастило. Вам іще щось незрозуміло, докторе Тревельян?

— Ні-ні, ви все пояснили, — сказав лікар. — Тепер я розумію, що Блессінгтон почав панікувати, прочитавши в газетах повідомлення про звільнення цих людей. А теревені про пограбування знадобилися йому, щоб очі замилити. Але чому він не сказав вам правди?

— Його таємниця була настільки ганебною, що він просто не зміг примусити себе її розкрити. Проте хоч би яким мерзенним був цей чоловік, він жив під захистом британських законів, і я не сумніваюсь, інспекторе, що тепер ви вживете всіх заходів, щоб правосуддя покарало його вбивць.

Ось такою є історія пацієнта та його лікаря з Брук-стрит. Поліції так і не пощастило натрапити на слід убійників, і в Скотленд-Ярді вважають, що вони були серед пасажирів пароплава «Нора Кейн», котрий кілька років тому разом з усіма, хто був на борту, пішов на дно неподалік берегів Португалії. За браком доказів слідство не змогло довести причетність хлопчика-слуги до цієї справи, яку з часом охрестили «Загадкою Брук-стрит».