Байки харкiвськi

БАЙКА "СОБАКА ТА КОБИЛА"

Кобила, що прив­че­на бу­ла но­си­ти но­шу, ду­же сим чва­ни­лась. Во­на стра­шен­но не лю­би­ла Мер­курія,- так зва­ли мис­ливсько­го со­ба­ку,- і, праг­ну­чи йо­го за­би­ти, що­ра­зу наміря­лась на нього задніми ко­пи­та­ми.

- Чим я за­ви­нив, пані Діано? - го­во­рив со­ба­ка ко­билі.- Чо­му я вам та­кий брид­кий?

- Негіднику!… Тільки я по­чи­наю но­си­ти при гос­тях но­шу, як ти най­го­лосніше від усіх ре­го­чеш. Хіба тобі моє вміння смішне?

- Перепрошую, пані, я не хо­ва­юсь у своїм гріху, що ме­не завж­ди смішить навіть доб­ре діло, ко­ли во­но не при­род­же­не.

- Чого ж це ти чва­ниш­ся при­ро­дою? Ти, невігла­се! Хіба не знаєш ти, що я нав­ча­ла­ся в Па­рижі?

І чи тобі втя­ми­ти те, що ка­жуть вчені Ars per­fi­cit na­tu­ram? [3] А де і в ко­го вчив­ся ТИ?

- Матінко! КО­ЛИ вас учив слав­ний па­тер Піфикс [4], то ме­не нав­ча­ла са­ма при­ро­да, наділив­ши до сього хис­том, а хист по­ро­див ба­жан­ня, ба­жан­ня - знан­ня та звич­ку. Мож­ли­во, са­ме то­му за­нят­тя моє не смішне, а пох­вальне.

Діана хотіла бу­ла хвиц­ну­ти со­ба­ку, та мис­ливський пес по­дав­ся геть.

Сила: Без при­ро­ди - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше зап­лу­таєшся. При­ро­да є вічне дже­ре­ло ба­жан­ня. Ся ж во­ля (за прислів'ям) гірша всіля­кої не­волі. Во­на спо­ну­кує до досвіду. Досвід - батько мис­тецт­ву, знан­ню та зви­ч­ці. Звідси пішли усі на­уки, і кни­ги, і вправ­ності. Ця го­лов­на і єди­на нав­чи­телька вірно вчить птаст­во літа­ти, а ри­бу пла­ва­ти…

Так са­мо як сіль без со­ло­ну, як цвіт без сво­го при­род­но­го ду­ху, а око без зіниці, так і неп­ри­род­же­не діяння завж­ди поз­бав­ле­не чо­гось таємно­го. Але се тай­не є ро­зум… тоб­то бла­го­та чи кра­са, і не за­ле­жить від на­уки, а нав­па­ки: на­ука за­ле­жить від нього. Пані Діана, як надмір нав­че­на, але не до­сить ро­зум­на тва­ри­на, зво­ли­ла спи­та­ти:

«А ко­ли не­має при­род­же­ності, тоді ска­жи, будь лас­ка, що мо­же зро­би­ти нав­чан­ня дос­ко­на­лим?» Сло­во per­fi­cit оз­на­чає: ве­де до Ars per­fi­cit na­tu­ram (лат.) - мис­тецт­во вдос­ко­на­лює при­ро­дудос­ко­на­лості чи за­вер­шен­ня. Ад­же кінець, як у кільці, завж­ди з'єдна­ний зі своїм по­чат­ком, за­ле­жить від нього, як плід від сво­го насіння. Тре­ба зна­ти те, що світли­цю без ос­но­ви і стін покрівлею кри­ти не го­дить­ся.