БАЙКИ ХАРКІВСЬКІ

БАЙКА "ЗОЗУЛЯ ТА ДРІЗД"

Зозуля при­летіла до чор­но­го Дроз­да.

- Чи тобі не нуд­но? - пи­тає йо­го.- Що ти ро­биш?

- Співаю,- відка­зує Дрізд.- Хіба не чуєш?

- Я співаю частіше від те­бе, про­те од­на­ко­во нуд­но…

- Так ти ж, пані, тільки те й ро­биш, що, підки­нув­ши в чу­же гніздо свої яй­ця, з місця на місце пе­релітаєш, співаєш, п'єш та їси. А я сам го­дую, бе­ре­жу і вчу своїх дітей, а пра­цю свою по­лег­шую співом.

Сила: Ба­га­то хто, за­нед­бав­ши спорідне­ну їм ро­бо­ту, ли­ше співа­ють, п'ють та їдять. У сім гультяй­стві во­ни терп­лять їдучішу нудьгу, ніж ті, хто пра­цює без ос­ла­бу. Співа­ти, пи­ти та їсти - не ро­бо­та, а ли­ше крихітний хвос­тик з го­лов­но­го, приз­на­че­но­го нам діла. А хто для то­го їсть, п'є та спі­ває, щоб охочіше після відпо­чин­ку взя­ти­ся до ро­бо­ти, як до пок­ли­кан­ня сво­го, то­му ні-ко­ли нудьгу­ва­ти: щод­ня він і пра­цює, і відпо­чи­ває, і се про нього при­каз­ка: «Добрій лю­дині щод­ня свя­то». Ро­бо­та на­ша - дже­ре­ло ра­дості. А ко­ли ко­го своя ро­бо­та не зве­се­ляє, той, зви­чай­но, їй не ро­дич, і не її вірний при­ятель, але щось біля неї лю­бить, і як не спо­кійний, так і не щас­ли­вий. Але не­має нічо­го со­лод­шо­го, як спільна для нас усіх ро­бо­та. Во­на є го­ло­ва, світло і сіль будь-яко­го ок­ре­мо­го за­нят­тя… Щас­ли­вий той, хто поєднав лю­бе собі за­нят­тя із за­гальним. Во­но є справжнє жит­тя. І те­пер мож­на зро­зуміти та­ке Сок­ра­то­ве сло­во: «Дех­то жи­ве для то­го, щоб їсти й пи­ти, а я п'ю й їм для то­го, щоб жи­ти».