Байки харкiвськi

БАЙКА "ВЕРБЛЮД І ОЛЕНЬ"

Африканський Олень час­то жи­виться зміями. Наївшись дос­хо­чу їх і терп­ля­чи спра­гу від от­ру­ти, що пек­ла йо­го все­ре­дині, швид­ше за птиць пом­чав до гірських во­дя­них дже­рел на ви­сокі го­ри. Там по­ба­чив він Верб­лю­да, що пив з потічка ка­ла­мут­ну во­ду.

- Куди поспішаєш, па­не Ро­га­чу? - обізвав­ся Верб­люд.- На­пий­ся зі мною у цім струм­ку.

Олень відповів, що він не мо­же пи­ти ка­ла­мут­ної во­ди з на­со­ло­дою.

- Отож-бо ва­ша братія ду­же вже ніжна і ме­ти­ко­ва­на, а я нав­мис­не ка­ла­му­чу: для ме­не ка­ла­мут­на во­да со­лод­ша.

- Вірю,- ска­зав Олень.- Але я на­ро­див­ся пи­ти най­про­зо­рішу во­ду з дже­ре­ла. Сей потічок до­ве­де ме­не аж до своєї го­ло­ви. Ли­шай­ся щас­ли­вий, па­не Гор­ба­чу!

Сила: …Хто верб­люд, той ка­ла­муть по­топ­них слів п'є, не до­ся­га­ючи до тієї дже­рельної го­ло­ви… Сло­во, ім'я, знак, шлях, слід, но­га, ко­пи­то, термін - то є тлінні во­ро­та, що ве­дуть до нетління дже­ре­ла. Хто не поділяє сло­весні зна­ки на плоть і дух, той не мо­же відрізни­ти во­ду від во­ди, кра­сот не­бес­них і ро­си… Опи­су­вачі звірів пи­шуть, що верб­люд, пе­ред тим як пи­ти, завж­ди ка­ла­му­тить во­ду. А олень - лю­бить чис­ту. Бай­ка ця пи­са­на на ве­лик­день після по­луд­ня 1774, в Ба­ба­ях.