БАЙКИ ХАРКІВСЬКІ

БАЙКА "БАБА ТА ГОНЧАР"

Баба ку­пу­ва­ла гор­щи­ки. Лю­бощі мо­ло­дих літ ще й тоді їй зга­ду­ва­ли­ся.

- Почому сей гар­ненький?

- За то­го візьму хоч три ша­ги,- відповів Ган­чар.

- А за то­го гид­ко­го (онде він), зви­чай­но,- шаг?

- А за то­го мен­ше двох копійок не візьму…

- Що за ди­во?

- У нас, ба­бо,- відповів май­стер,- не очи­ма ви­би­ра­ють, а слу­ха­ють, чи чис­то дзве­нить.

Баба хоч ма­ла не­по­га­ний смак, од­нак нічо­го на те не змог­ла відповісти, а ли­ше ска­за­ла, що й са­ма во­на дав­но се зна­ла, але за­раз не по­ду­ма­ла.

Сила: Зви­чай­но, ся пре­муд­ра Єва - пра­ба­ба усіх тих шту­карів, котрі лю­ди­ну ціну­ють по одежі, по тілу, по гро­шах, по хо­ро­мах, по імені, а не по її пло­дах жит­тя. Ці прав­ну­ки, ма­ючи од­на­ко­вий з нею смак, дос­те­мен­но до­во­дять, що во­ни - плід цієї рай­ської яб­луні. Чис­те і не­заздрісне сер­це, ми­ло­серд­не, тер­пе­ли­ве, ку­раж-не, про­зор­ли­ве, стри­ма­не, мир­не, - ось чис­тий дзвін і чес­на душі на­шої ціна!

Відомо, що в царських хо­ро­мах є по­суд, пор­це­ля­но­вий, срібний і зо­ло­тий, за який, зви­чай­но, чесніший гли­ня­ний і де­рев'яний, про­те з їжею… Муд­ра російська при­каз­ка ця: «Не крас­на из­ба уг­ла­ми, крас­на пи­ро­га­ми».

Довелося мені в Хар­кові ба­чи­ти між пре­муд­ри­ми емб­ле­ма­та­ми [7] і та­ке: на­мальова­ний там схо­жий на че­ре­па­ху гад з дов­гу­ва­тим хвос­том, по­се­ред че­ре­па, прик­ра­ша­ючи йо­го, сяє ве­ли­ка зо­ло­та зірка… Але під ним на­пи­са­но та­ке: «… під сяй­вом ви­раз­ка»…