Байки харкiвськi

БАЙКА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"

- Скажи мені, Бджо­ло, чо­го ти та­ка дур­на? Чи знаєш ти, що пло­ди твоєї праці не стільки тобі самій, як лю­дям ко­рисні, а тобі час­то і шко­дять, при­но­ся­чи замість на­го­ро­ди смерть; од­на­че не пе­рес­таєш че­рез дурість свою зби­ра­ти мед. Ба­га­то у вас голів, але всі без­мозкі. Вид­но, що ви без пут­тя за­ко­хані в мед.

- Ти по­важ­ний ду­рень, па­не рад­ни­ку,- відповіла Бджо­ла.- Мед лю­бить їсти й ведмідь, а Шер­шень теж не про­ти то­го. І ми мог­ли б по-злодійсько­му до­бу­ва­ти, як ча­сом ва­ша братія й ро­бить, ко­ли б ми ли­ше їсти лю­би­ли. Але нам незрівнян­но більша радість зби­ра­ти мед, аніж йо­го спо­жи­ва­ти. До сього ми на­род­же-ні і бу­де­мо такі, до­ки не пом­ре­мо. А без сього жи­ти, навіть ку­па­ючись у ме­ду, для нас най­лютіша му­ка.

Сила: Шер­шень - се об­раз лю­дей, котрі жи­вуть крадіжкою чу­жо­го і на­род­жені на те тільки, щоб їсти, пи­ти і та­ке інше. А бджо­ла - се сим­вол муд­рої лю­ди­ни, яка у при­род­же­но­му ділі тру­диться. Ба­га­то шершнів без пут­тя ка­жуть: на­що сей, до прик­ла­ду, сту­дент учив­ся, а нічо­го не має? На­що, мов­ляв, учи­ти­ся, ко­ли не ма­ти­ме­те дос­тат­ку?… Ка­жуть се нез­ва­жа­ючи на сло­ва Сіра­ха [6]: «Ве­селість сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни» - і не тям­лять, що при­род­же­не діло є для неї най­со­лод­ша втіха. Пог­ляньте на жит­тя бла­жен­ної на­ту­ри і навчіте­ся. Спи­тай­те ва­шо­го хор­та, ко­ли він ве­се­лі­ший? - Тоді,- відповість вам,- ко­ли по­люю зай­ця.- Ко­ли за­єць смачніший? - Тоді,- відповість мис­ли­вець,- ко­ли доб­ре за ним по­люю.

Погляньте на ко­та, що си­дить пе­ред ва­ми, ко­ли він ку­ражніший? Тоді, ко­ли всю ніч бро­дить або си­дить біля но­ри, хо­ча, зло­вив­ши, й не їсть миші. Замк­ни в дос­тат­ку бджо­лу, чи не пом­ре з ту­ги, в той час, ко­ли мож­на їй літа­ти по квіто­нос­них лу­гах? Що гірше, ніж ку­па­ти­ся в дос­тат­ку і смер­тельно ка­ра­ти­ся без при­род­же­но­го діла? Не­має гіршої му­ки, як хворіти дум­ка­ми, а хворіють дум­ки, поз­бав­ля­ючись при­род­же­но­го діла. І не­має більшої ра­дості, аніж жи­ти за пок­ли­кан­ням. Со­лод­ка тут пра­ця тілес­на, терпіння тіла і са­ма смерть йо­го тоді, бо ду­ша, во­ло­дар­ка лю­ди­ни, втішається при­род­же­ним ділом. Або так жи­ти, або му­сиш умер­ти. Ста­рий Ка­тон чим муд­рий і щас­ли­вий? Не дос­тат­ком, не чи­ном тим, що йде за на­ту­рою, як вид­но з Ціце­ро­но­вої кни­жеч­ки «Про старість»…

Але ж роз­ку­си­ти тре­ба, що то зна­чить - жи­ти за на­ту­рою. Про се ска­зав древній Епікур та­ке: «По­дя­ка бла­женній на­турі за те, що потрібне зро­би­ла не­важ­ким, а важ­ке не­потрібним».