Бережа

IX. КРАЯГН

Краягн iшов далi за срiбним клубком, який став зовсiм маленьким. Нарештi клубок весь розмотався пiд калиновим кущем. В калиновому кущi стримiла Краягнова стрiла. Сiв Країн пiд кущем, розвiв ватру, засумував за братами, батьком-матiр'ю i сестрою. А серед усiх своїх братiв вiн умiв найкраще грати на сопiлцi. Ото i зараз зрiзав вiн калинову гiлку, зробив сопiлку та й заграв. А сопiлка вимовляє дiвочим голосом:

Переплив тодi Країн широкий Дунай, iде далi, а сопiлка вказує йому шлях. Прийшов до великого палацу. Зайшов у сiни – нiкого нема, зайшов у вiтальню – нiкого нема, зайшов до свiтлицi – теж нiкого нема, лише стоїть у свiтлицi золота клiтка, а в клiтцi сiра птаха. Вiн ту пташку за пазуху заховав та й рушив назад до Дунаю. Чує Змiй, що його кiнь iрже. Прибiг у стайню та й питає:

– Що сталося?

– Країн узяв пташку сiру iз золотим голосом.

– Чи можемо ми їх наздогнати?

– Можемо.

Наївся Змiй, напився, сiв на коня i за хвилю наздогнав Краягна. Забрав пташку i каже:

– Не уб'ю я тебе, бо ти ще молодий, але бiльше не приходь.

А Краягн йому:

– Краще миром вiддай менi цю пташку, бо це моя наречена, а як ти мене не знаєш, то я правнук Тар'ягна.

Але Змiй не послухав i знову зачинив пташку в золоту клiтку. Країн знову помандрував до палацу. Змiя знову вдома не було, але бiля палацу його племiнник, триголовий пес, прив'язаний. Сiв Краян неподалiк нього i заграв на сопiлцi колискову. Пес зачудувався, заслухався та й заснув. Країн заховав пташку за пазуху i – в дорогу. Знову заiржав кiнь. Наздогнав Змiй Країна, забрав пташку i хотiв його вогнем спалити, а Країн йому й каже:

– Що ж ти поспiшаєш мене вбити, коли ще моєї гри на сопiлцi не чув. – Та й почав грати. Та так гарно грав, що Змiй зачудувався i говорить:

– Я ще такої музики зроду-звiку не чув, але кажу тобi востаннє: за третiм разом тебе не помилую.

Сiв Країн та й зажурився. Коли настав вечiр, лiг у позу найбiльшої Божої благодатi i помолився Ягнi.

– Ягно-Лелю-Бережо, Боже наш милостивий i єдиний, порадь менi на цьому свiтi, як здобути Солов'ївну, Тар'я!

По цих словах Краягн заснув, i у снi Ягна йому сказала, щоб вiн знову iшов по пташку. Вирушив Країн знову до палацу. Коли назустрiч йому iде Дiд з бiлою бородою. Це був Дiдо-Всевiдо.

– Добридень, – вiдповiв Дiд на привiтання Країна, – куди, козаче-молодче, йдеш?

Країн йому розказав. Дiд порадив Краягновi дiстати чарiвного коня, сильнiшого, нiж у Змiя.

– А де ж його дiстати?

– У Баби Ягни є такий кiнь. Помандруй свiтами. Доля зведе тебе до Баби Ягни.

Проминув Краягн Змiїв палац i пiшов туди, куди дорога його вела. Iшов лiсом, коли бачить Вовка, прив'язаного до дуба.

– Що сталося, сiроманче, потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, то хоч тебе виручу. – Вiдв'язав Країн Вовка, а той йому й каже:

– О, коли ти такий добрий, то ще заграй на сопiлцi, хай i я почую, бо я чував, що ти дуже файний музика.

Заграв йому Країн на сопiлцi вовчу пiсню, а тодi вовк йому й каже:

– Цiєї пiснi я повiк незабуду. Коли тобi буде в життi скрута, заграєш цю пiсню, i я миттю прибiжу тобi на допомогу.

Пiшов Краян далi. Коли бачить – на березi лежить жива Риба. Країн i каже:

– Що, Рибо, викинуло тебе бурею на землю та й потрапила в бiду? Але я теж потрапив у бiду, тож хоч тебе порятую.

Взяв Рибу i кинув в океан, а Риба йому й каже:

– Чула я, Краягне, про твою доброту, але чула також, що ти гарно граєш. Заграй менi, Країне, риб'ячу пiсню.

Сiв Краягн на каменi та й заграв. Уся риба вiд тої гри припливла до берега. Пiшов Краягн по тiй рибi, як по твердi, вийшов на берег великого острова. Риба йому на прощання й каже:

– Дуже гарно, Країне, граєш. Ти подарував нам риб'ячу пiсню. Нiколи я не забуду її. Як буде тобi в життi яка скрута, ти цю пiсню заграй, i я зараз до тебе припливу.

Пiшов Краягн далi. Йшов та й iшов, аж бачить – Орел в сiтях павучих б'ється.

– Що, – говорить Країн, – потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, дай хоч тебе виручу.

Випустив Краягн Орла, а Орел йому й каже:

– Чував я, Країне, про твою доброту, але ще чув, що ти дуже гарно граєш. Заграй менi пташину пiсню.

Сiв Країн на поваленому деревi та й заграв. Як заграв – то все небо стало чорне вiд птиць. От Орел йому й каже:

– Нiколи я не чув такої гри, i нiколи я цiєї пiснi не забуду. Як треба тобi буде яка помiч, то заграєш цю пiсню, я вмить прилечу.

Пiшов Країн далi. Бачить – край землi, а далi – знову вода. На березi стоїть хатка на курячiй нiжцi, сама округла, як яйце, а на хатцi стрiха блискуча на призахiдному сонцi так i горить. А вiкна в хатцi круглi та золотими цвяхами обцвяхованi, а на опуклому даху стоїть на високiй нiжцi золотий пiвник – тонесенько кукурiкає. Куди сонце йде – туди й хатина повертається. От Краян i говорить:

– Хатко, хатко, стань передi мною, як лiс перед травою.

Хатка повернулась до нього дверима, але дверi зачиненi.

Коли чує Краягн – в нього над головою щось нiби зашелестiло. Подивився вверх: прямо з неба на залiзнiй ступi спустилась на дах Баба, та так i провалилася в комин разом з мiтлою. Аж тодi дверi вiдчинились i стала на порозi молодиця. Сорочка на нiй бiла та гарно вишита, спiдниця червона, чобiтки червонi, губи червонi, щоки нiби червонобокi яблука i очi червоним вогнем горять.

– Добрий день, – каже Країн.

– Добрий день, – вiдповiдає йому Червона Баба.

– Чи приймаєте на службу?

– Чом би й нi, приймаю. Вечеряй, лягай спати, а завтра пiдеш коней пасти.

На другий день вигнав Країн коней в поле. А то не конi були, а Бабинi доньки. Тiльки присiв пiд кущ вiдпочити, аж тут навалився йому на очi такий сон, що вiн тримався-тримався, а таки заснув. Прокинувся перед вечором – нема коней. Сiв та й зажурився, а тодi став молитися:

– Боже-Дарбоже-Бережо-Княгине Ягно-Лелiє-Славо-Морано, напоум, просвiтли, щасливу думку пошли!

Та й приходить йому на розум, що Вовк у нього за товариша i треба в нього запитати поради. Вийняв Країн сопiлку та й заграв вовчу пiсню. Прибiг Вовк, а за ним ще зграя вовкiв:

– Що в тебе за клопiт?

– Треба табун коней у Бабинi стайнi загнати.

Вовки зараз на всi боки шатнулися, всiх кобил загнали, Країн стайню зачинив i до Баби пiшов. Баба й каже:

– Добре ти, Країне, служиш, а чий же ти будеш?

– Я Тар'я-Ладо-Країн – найменший у матерi Ам'ягни син.

– Ах, знаю, знаю, я все знаю, – каже Баба, – тiльки вивiряла, чи ти правду кажеш. Лягай спати, завтра пiдеш знову коней пасти.

На другий день погнав Країн знову коней у поле. Щоб не заснути, сiв пiд терновим кущем, коли голова хилиться, колючки лице колять. Але Баба наслала такий сон, що Країн пiдклав пiд щоку шапку i таки заснув. Проспав аж до вечора, прокинувся, а коней i близько нема. Тут вiн уже довго не думав, вийняв сопiлку i заграв риб'ячу пiсню. Випливла з глибин Князь-Риба:

– Нащо, Країне, кликав?

– Чи не знаєш, друже, де подiлися Бабинi кобили?

– Знаю, вони рибами стали, в море пострибали. Зараз ми їх звiдти потуримо.

Почали кобили з моря вискакувати. Країн їх зiбрав у гурт, у конюшню зачинив, потiм до Баби пiшов.

– Добрий iз тебе, Країне, пастух. Видно, на роду у тебе написано конярем бути, – каже Баба Червона. – Ще раз коней попасеш, а тодi i плату за службу вiзьмеш.

I на третiй день погнав Краягн коней пасти. Знову Баба наслала на нього нездоланний сон. Прокинувся увечерi – нема табуна. Запитав у Вовка – не знає, запитав у Риби – не знає. Запитав у Орла, а той i каже:

– Баба їх яйцями поробила, сама на яйця сiла.

Що тут робити?

– Ти, Орле, iз птаством почнiть Бабиних курей хапати, а я причаюсь у сiнях, – говорить Краягн.

Так i зробили. Як почали Бабинi кури кричати, Баба з яєць схопилась та в двiр побiгла, а Країн тим часом у хату, яйця побив, кобил вiдшмагав та й у хлiв загнав.

Бачить Баба, що вже вiн всю службу справив, треба платити. Питає вона Країна:

– Що ж ти хочеш за службу?

– Тiльки що у вашому табунi народилося лошатко, от ви менi його й вiддайте.

Баба почала його умовляти, мовляв, бери найкращого коня, та ще й у сакви чого твоя душа забажає, а лошачку ще рости треба.

Проте Країн стояв на своєму твердо. А Баба того лошачка, поки народиться, триста рокiв чекала, але нiчого не вдiє. Вона Країновi службу вибирала, а вiн собi плату вибирає, а як не виконає своєї обiцянки, то згорить ясним полум'ям. Вiддала Баба Країновi лошачка. Взяв Країн його на плечi та й пiшов. Як вiдiйшли далеченько за овид, що їх уже Баба не бачила, лошачок як стрепенувся та й зробився чарiвним крилатим конем. Питається вiн Краягна:

– Як тебе нести, понад землею чи попiд небом?

– Неси попiд небом до Змiя в палац.

Прилетiли вони в палац, країн схопив пташку сiру з золотим голосом i заховав за пазуху. Тут Змiїв кiнь як заiрже, аж стайню розвалив. Прибiг Змiй i питається:

– Чи наздоженемо ми їх?

– Нi, вже не наздоженем, бо пiд ним мiй молодший брат, як черкне копитами, то i тобi, i менi буде кiнець.

А Країн опустився зi своїм конем бiля калинового куща i пустив Солов'їху на той кущ. Стала Солов'їха дуже гарно спiвати, а Країн притулив до губiв сопiлку та й почав ту пiсню переймати. Цю пiсню перейняв i заграв ще кращої. Як вiн заграв ще краще за Солов'їху, то птаха стала гарною дiвчиною – Солов'їною, а кущ калини гарним городом. Назвали люди той город Переяславом-на-Дунаї, бо тут Країн перейняв славу найкращого музики в свiтi.

А вiд Краяна (красного вогню) i Солов'їни пiшов народ українцiв, або тарiйцiв, греки ж називали їх фракiйцями, або тракiйцями, а земля їхня звалась Країною.

На синьому Дунаї жило могутнє плем'я країнцiв. Вони пасли отари i на мисливство тратили свою силу i мужнiсть, бенкетували пiсля вдалих ловiв, спiвали обрядових пiсень на весняному святi Слави, на лiтньому святi Купала, на осiнньому святi Рода i Роди i водили дiвчат вiд Дунаю до Шлюбу.

Одного разу в часи Русальських свят чорнокосу красуню схопив Орел. Стрiли, випущенi мужчинами, упали з неба назад на землю. Тодi молодцi-козаки пiшли в гори шукати юнку, але через рiк повернулись нi з чим. I забули про неї, як забувають про багато чого на цьому свiтi.

Через двадцять рокiв вона сама прийшла, змучена i сухорлява, i з нею був юнак, гарний, дужий, як вона сама двадцять рокiв тому, але мав вiн холоднi i жорстокi орлинi очi. Коли жiнку запитали, де вона була стiльки часу, то розказала, що Орел занiс її в гори i жила в нього. Народився у них син. Коли Орел став слабнути вiд старостi, вiн останнiй раз пiднявся високо в небо i впав звiдти на гострi скелi, а син його прийшов ось з нею.

Всi дивились iз зачудуванням на сина Орла, вiн був як i всi люди, але вирiзнявся статурою i красою та очi мав, як у князя над птахами. Мати матерiв роду-племенi країнцiв запитала юнака:

– Чи ти знаєш, що таке Рада найстарiших жiнок?

Син Орла сказав:

– Я не знаю, що таке Рада, але ви не знаєте, що таке Влада.

Мати матерiв сказала:

– Рада, це коли народ вибирає Вiче – найстарших матерiв родiв, позначених Божистою мудрiстю, i вони радяться, як жити племенi.

Син Орла сказав:

– А Влада – це наказ i його виконання.

Старiйшини загомонiли помiж себе:

– Ми його не розумiємо, у нас нема такого звичаю.

– Я покажу вам, що таке Влада, – вигукнув син Орла.

У його голосi зазвучав метал, i душi у всiх людей затремтiли, але радiсть покори i єдностi поселилася в них. Син Орла пiдiйшов до гурту отроковиць, вибрав найкращу юнку i сильною рукою прихилив до себе.

– Вона буде менi за жiнку. Чия вона наречена i хто забере в мене її? Ось я стою перед вами з голими руками, беззбройний?

I виступив з гурту витязь з мечем i списом у шкiряному нагруднику. Хоча дiвчинi i подобався син Орла, але, побачивши свого нареченого, якому на Купала вiддала вiнок, вона рвонулась до нього, та син Орла затримав її за волосся, i вона впала на траву, а син Орла наступив ногою юнцi на розхристанi груди, i з рота в неї пiшла кров, а душа вилетiла з уст i полетiла у Вирiй. Охнули всi люди i стали на колiна. Холоднi i жорстокi очi Орленка хилили їх у поклiн, витязь-наречений упав на колiна разом з усiма, а рука його так i заклякла на рукав'ї меча.

Син Орла сказав:

– Князь i Влада князя посилається вам Богом вiйни Ар'ягном. Наносiть велику купу дров i покладiть цю юнку на самий верх, а бiля неї устромiть старовинний меч. Вiднинi кров'ю ворогiв наших ми поливатимемо цей меч. Волхвинi-поляницi хай принесуть вогню iз Родового Вогнища i запалять великий Вогонь.

I запалало Вогнище, далеко його було видно в степу, i сусiднi роди запалили вогнище, i сусiднi села українськi запалили ритуальнi вогнища, сповiщаючи, що над народом українським сiв князем Орленко. Сама Богиня Влада спустилася з Неба в образi сина Орла. Вiн прекрасний собою, мудрий i могутнiй, але часом незбагненно жорстокий.

З того часу на землi стала боротися Рада з Владою. Часом одна брала верх, а часом друга, але нiхто не перемагав до кiнця. Хто навчить їх жити у мирi i рiвностi, той мудрий iз мудрих.