Бережа

III. ТАР'ЯГН

Народився Тар'ягн на горi Орiяна. А що був малий i самотнiй, а добрi i злi сили клубочились над землею, то заплакав, i народилась iз його слiз рiчка Аракс. Дорослiшав вiн не днями, а хвилинами. Мав Тар'ягн у собi зростаючу силу трьох свiтових начал: Неба, Землi i Того свiту.

Народився вiн у недiлю, спав до понедiлка. Уранцi в понедiлок прокинувся i проказав молитву. Молився пошепки, лежачи на спинi iз заплющеними очима i розкинутими руками i ногами. У такiй позi Ягна ласкавила у своєму синовi кожну кровиночку, кожен м'яз, кожну кiсточку. Ця молитовна поза зветься «поза найповнiшої Божої благодатi».

Пiсля молитви Триєдиний вiдламав вiд гори камiнь i кинув що було сили. Упав камiнь на землю недалеко, пробив у землi дiрку i народилася Вардана (Кубань) та й потекла iз гiр на долину.

У вiвторок прокинувся Тар'ягн уранцi, проказав уранiшню молитву, узяв з гори камiнь i кинув на пiвнiч. Далеко i недалеко упав камiнь, пробив у землi дiрку, i народилася Дон-Бережа та й потекла по долинi до моря.

У середу кинув Тар'ягн камiнь – народилася Днiпро-Бережа.

У четвер кинув Тар'ягн камiнь – народилася Буг-Бережа.

У п'ятницю – народилася Днiстро-Бережа.

У суботу – Дунай-Бережа.

Тут з'явилась на Дивi Ягна у подобi Лелi i сказала:

– Iз цих семи рiчок, що вивiльнив ти, сину, постане народ, який носитиме твою назву. Ще тобi, Трояне, треба здiйснити на землi багато подвигiв, щоб тут могли жити люди, тому даю тобi бойовий обладунок. Властивiсть цих предметiв матимеш у своїх руках, як тiльки прокажеш молитву Слави, а предмети заповiси дiтям Лада i Лади.

По цих словах упали до нiг Тар'ягна такi предмети: спис, меч i щит, лук i стрiли, пояс i чаша, чарiвна вуздечка, булава i одяг. На щитi був малюнок iз майбутнього життя українцiв i напис: «Бог не прощає тим, хто не молиться йому!»

На цей час Тар'ягн став повнiстю дорослим юнаком. Плечi, руки, тулуб i ноги мав спiвмiрнi до свого зросту. Вiн мав сильний торс, тонку талiю, вузькi стегна i дуже стрункi ноги. Тiло мав бiле, а волосся червоне. Очi – темно-карi, а лице – триєдине. В обiдню пору у нього було одне лице, а у вечiрню i вранiшню – троє лиць. У вечiрню пору лице з лiвого боку мало чорний вiдтiнок i зеленi очi, а у вранiшню пору праве лице було найчiткiшим – жовте з червоним вiдтiнком i блакитними очима, кольору просвiтленої води. В полудень його єдине лице ставало схоже кольором на бiлий вогонь i було подiбне до жiночого. Нiс мав видовжений, тонкий, з ледь помiтним горбиком, губи на лiвому лицi – нiби два стулених ножi з невиясненого залiза, на правому – наче пелюстки троянди, а на полуденному – формою людського серця, а кольором – наче кров з молоком.

На плечi вiн одяг шкуру з молодого печерного ведмедя. Перед плечима ведмежi лапи застiбалися на руках коштовними каменями, наче краплинами застиглої кровi; на грудях шкура закрiплювалася трьома золотими застiбками з великим дiамантом у кожнiй. Замiсть зубiв i очей в голову ведмедя теж було вправлене коштовне камiння.

На голову дала йому Ягна тонкий позолочений ремiнець, обсипаний коштовними блискiтками (перев'язувати довге, густе волосся), iз золотою дiадемою на чолi, яка зображувала три рiзновисокi язики полум'я. На клуби Тар'ягн одяг штани iз змiїної шкури, якi щiльно облягали дужi стегна i литки та виблискували наче м'який метал. Одяг Тар'ягн також широкий пояс iз вепрячої шкури, кований срiблом i розцяцькований самоцвiтами. На ноги узув короткi, м'якi, синього кольору сап'янцi.

Коли спорядився Тар'ягн, проказав вранiшню молитву: на небi з'явилася Ягна в образi Жiнки з Дитиною на руках.

Запитав Триєдиний:

– Що це за дим чорний клубочиться над Землею?

Вiдповiла йому Ягна:

– Це злий Звий – дихає, щоб заступити Тар'ягна вiд його Лелi. Тiльки ти, Тар'ягне, вже змужнiлий, що носиш у собi силу трьох свiтiв, можеш побороти його, а не може його побороти нi Даждь, нi Дана, нi Дудь. Злий холод i Злий вогонь хоче знову змiшати все в Морок. Цей злий Звий не хотiв твого, Тар'я, народження, як нiхто не хоче влади над собою.

Устав Тар'ягн на рiвнi ноги та й пiшов у тому напрямку, куди кинув перший камiнь. Дану Аракс вiн залишив малолiтньою, i вона стала небесними водами. Прийшов вiн до того мiсця, де впав перший камiнь, аж там вже нема Вардани, а лише глибока яма. Почав вiн спускатися стрiмчаками вниз та й зiрвався. Упав на спину звiра з головою тигра, крилами i кiгтями. Вiдскочив Тар'ягн вбiк, а звiр кинувся на нього, але не дотягнувся, бо був прип'ятий глиняним ланцюгом. Сказав йому Тар'ягн:

– Звiре по iменi Грифон, чому ти так лютуєш, що стережеш, у нагороду маючи цей ретязь?

– Стережу я красуню Вардану, яку замкнув у цьому глиняному палацi одноголовий злий Звий. к у цих Звиїв такий закон, що будь-яким засобом, але тiльки зi згоди дiвчини вони можуть шлюбитися. Красуня Вардана ось уже рiк не дає згоди злому Звиєвi. А оце вчора сказала, що, коли через день до неї не прийде порятунок, вiддасться злому Звиєвi, i вiн забере її у вiчний свiт Мороку. Одноголовий злий Звий на радощах до бенкету готується, глинянi галушки варить, чорну воду готує для трунку.

Зайшов Тар'ягн до свiтлицi палацу, аж бачить – стоїть дуже гарна корова глиняної мастi з добрими людськими очима, прип'ята до ясел глиняним ланцюгом. Тут загуло все, зашумiло, ввiйшов до палацу одноголовий тигроголовий Звий та каже:

– Готуйся, Вардано, красуне, у близький свiт Мороку, де ми одне одного нiколи не впiзнаємо.

Дмухнув на корову – i стала вона Дiвою-Бережею, з прекрасною жiночою голiвкою, тiлом i станом, а замiсть нiг у неї зеленi паростi винограду, хмелю, рiзного зела, i кожна парость закiнчується голiвкою вужа. А на руках у неї пишне пiр'я крил.

– Давай поп'ємо i поїмо, – говорить Звий.

– А що, поп'ємо i поїмо, – вiдповiдає йому Тар'ягн.

Пiшли вони зi Звиєм за глиняний стiл. Вардана йому подає глинянi галушки, а Тар'ягну – житнi, Звиєвi подає чорну воду, а Тар'ягну – живу. Поїли вони, попили, а тигроголовий Звий i каже:

– А що, будемо битись чи миритись?

– Звичайно, що битись!

Вийшли вони на глинобитний тiк, Звий i каже:

– Бий, Тар'я!

А Тар'я каже:

– Нi, бий ти перший.

Ударив тигроголовий Тар'ягна по головi кулаком – листя з дерев посипались, а Троян лише похитнувся. Ударив Тар'ягн Звия, той розсипався на глину, а в лiс тигр побiг. Каже Тар'ягн до Вардани:

– Ось i настав твiй день пошлюблення, Вардано. Чи хочеш ти мене, чи пiдеш за мене?

– Хочу. Менi було вiщування, що ти будеш менi за чоловiка, але лише на один рiк, а потiм пiдеш визволяти Дон-Бережу, що потрапила в полон до двоголового олов'яного Звия.

Пошлюбились вони, i народила Вардана двох близнят: Лада i Ладу. Коли минув рiк, Тар'ягн став збиратися в дорогу i залишив Варданi весь свiй бойовий обладунок. На прощання сказав:

– Прощай, люба Вардано! Коли Лада i Ладо пройдуть усi перевтiлення, якi на них нашле Ягна, то не впiзнають одне одного, i це буде найщасливiша пара на Землi. Вiд їхнього шлюбу народиться дочка Ама i п'ятеро синiв: Сарм, Слов'ян, Венед, Кiмар i Країн. Амi я заповiдаю пояс i чашу, Сарму – меч, Слов'яну – чарiвну кантарку, Венеду – спис, Кiмару – лук i стрiли, Країну – булаву. Ама продовжить твiй рiд, Вардано, Сарм ожениться на дочцi Дон-Бережi, Венед – на дочцi Буг-Бережi, Країн – на дочцi Дунай-Бережi. Завдяки цим предметам кожне плем'я якийсь час, вiдомий лише Лелi, буде панувати над усiма шiстьма племенами, найвища ж влада накiнець належатиме князевi iз роду Країнового, i його iменем усi племена стануть зватися. Це буде український народ.

По цих словах Тар'ягн вирушив у дорогу. Iшов вiн та й iшов i дiйшов до того мiсця, де впав другий камiнь. Застав лише ложе, де ранiше нiжилась Дон-Бережа, i велику нору у землi. Пiшов вiн у ту нору, iшов два днi i двi ночi, а за свiтло йому були лiтаючi каганцi. Аж тут камiння посипалось, повiтря задрижало, i встав йому назустрiч печерний лев

– Чого ти, Леве, рикаєш, чого далi мене не пускаєш?

– А тому, що залишив мене двоголовий левоголовий олов'яний злий Звий стерегти Дон-Бережу. Завтра вона йому згоду на шлюб дасть, i вони полинуть у князiвство Мороку.

Аж ось виходить iз розкiшного палацу левоголовий олов'яний Звий та й запитує, хто прийшов.

– Це я, Триєдиний, прийшов з тобою битися, щоб визволити Дон-Бережу.

Вийшли вони на олов'яний тiк. Як ударив левоголовий Тар'ягна – по кiсточки загнав у тiк. Тар'ягн подумки проказав молитву Слави: «Слава тобi, Золота Оленице, прародичко усiх добрих начал на Землi, дай моїй правiй руцi вогняного меча». По цих словах з'явився у його руцi меч, на вiстрi якого синьо-червоним ореолом палахкотiло полум'я. Вирвав Тар'я свої ступнi з току, вдарив Звия мечем, i той вiдразу розтопився, потiк олов'яною рiчкою i захолов, олов'яний палац зник, i з'явилась перед Тар'ягном у кам'янiй печерi Дон-Бережа.

До половини вона була прекрасною крилатою жiнкою, а замiсть нiг мала корiння дерев i рiзне зело, кожна парость закiнчується голiвкою вужа з золотими вушками. А в лiс побiг визволений з неволi Лев.

– Чи хочеш ти мене, чи пiдеш за мене? – Запитав Бережу Тар'ягн.

– Пiду за тебе, але тiльки на два роки, бо тодi ти повинен визволити Днiпро-Бережу, яку полонив мiдноголовий ведмедеголовий триголовий злий Звий.

Стали вони жити, i народилась у них дочка, яку назвали Лебiдкою. Як почав Тар'ягн збиратись у дорогу, то сказав:

– Коли я зникну за обрiєм, то ти, Бережо, станеш рiкою Дон, а наша дочка – Лебiдкою, бо її зачарував Звий, якого я знищив. Розчаклує нашу дочку витязь Сарм'ягн, якого ти впiзнаєш по моєму мечу, що ти його бачила, як я бився зi Звиєм. Вiд Сарма i Лебiдки пiде рiд-плем'я сар'ягнiв.

Прийшов Тар'ягн до мiсця, де витiкала Днiпро-Бережа, але не було там рiки, лише величезна яма. Заглянув Троян у яму: далеко внизу побачив озеро. Перетворився Тар'я селезнем, полетiв у ту яму, сiв на воду i пiдплив до берега, де починалася величезна печера. Став Тар'ягн знову людиною, бачить у печерi величезний мiдний палац, а бiля входу печерний ведмiдь, мiдним ланцюгом прикутий. Зарикав ведмiдь голосно, i вийшов iз палацу триголовий мiдноголовий вiдмедеголовий злий Звий. Вийшли вони на мiдний тiк. Як кинув Звий Тар'ю об мiдний тiк – загруз Триєдиний по колiна. Проказав вiн подумки молитву Слави, i з'явилась в його руцi чарiвна кантарка. Труснув нею – миттю з'явився чарiвний кiнь, що жар їсть, полум'я п'є, а як бiжить – земля за сiм верст дрижить, листя з дерев осипається. Взявся Тар'ягн за золоту гриву коня i вирвався iз мiдного току. Як ухопив Звия, як ударив ним об мiдний тiк, так Звий i згорiв. Потекла iз нього мiдна рiчка i захолола. Ведмiдь у лiс побiг, а в кам'янiй печерi на м'якому зеленому мосi сидiла перед Тар'ягном прекрасна дiвчина, замiсть нiг лише мала корiння i пагони зела, а кожен корiнь закiнчувався голiвкою вужа з золотими вушками.

– Час iз тобою шлюбитися. Чи пiдеш за мене?

Пожили вони три роки, i народилась у них дочка. Через три роки вирушив Тар'ягн у дальшу путь-дорогу, а своїй дочцi заповiв таку долю: як зникне Триєдиний за обрiєм, стане дочка Лелекою i буде лiтати над рiкою Днiпром-Славутою, поки не розчаклує її витязь на iм'я Слав'ягн. Вiд неї i Слав'ягна вiзьме свiй початок плем'я слав'ягнiв, яких греки називатимуть скiфами. Тисячу рокiв пануватимуть слав'ягни над шiстьма племенами, спорiдненими походженням вiд Тар'ягна, аж поки один iз нащадкiв Слав'ягна, князь Iдан, не перейме грецьку вiру i перестане молитись Ягнi. Поступово поблiдне золота вуздечка, яку Слав'ягн принесе з собою, i влада перейде до сар'ягнiв на шiстсот рокiв.

Прийшов Тар'ягн до витоку Буг-Бережi. Спустився в порожню печеру, але дорогу йому перетнув величезний вовк на залiзному ланцюгу.

– Дай знак своєму господаревi, – сказав Тар'я, – що я прийшов визволити з полону Буг-Бережу, хай виходить битися.

Вийшли вони на залiзний тiк. Як ударив вовкоголовий чотириголовий злий Звий Тар'ю об залiзний тiк – по колiна зiгнав. Схопився Тар'ягн за гриву свого коня, вирвав його кiнь з току. Як ударив Звия залiзноконечним списом, то потрапив якраз у серце, i Звий сконав. Вовк у лiс побiг, а Тар'ягн став жити iз Буг-Бережею. Народилась у них дочка, i назвали її Горлицею. От закiнчилось чотири роки, i пiшов Тар'ягн далi. А як iшов, то заповiв дочцi таку долю. Ще до зачаття зачаклував її вовкоголовий Звий, i стане вона Горлицею. Розчаклує її витязь по iменi Вол'ягн, який матиме в руцi його, Тар'ягна, спис. Той спис заповiданий роду венедiв-волинян, i стольним їх городом буде мiсто Волин.

Як засяє спис золотим сяйвом, настане венедам час панувати над усiм народом тарiйським, а як поблякне спис – скiнчиться їхнє панування.

Пiшов Тар'ягн визволяти з полону Днiстро-Бережу. Прийшов на те мiсце, де зараз гори Карпати, а там – величезне озеро. Серед того озера – острiв, на островi – срiбний палац. Перетворився Тар'ягн на триголового лебедя, переплив на той острiв i знову став людиною. Пред палацом на срiбному ретязi величезний Мамонт ходить, у хобот трубить.

– Пропусти, Мамонте, до палацу, я i тебе, i красуню Днiстро хочу вiд Звиєвого полону визволити.

Мамонт його пропустив. Зайшов Тар'ягн у палац, а там п'ятиголовий срiбноголовий мамонтоголовий злий Звий сидить, до Днiстро-Бережi залицяється.

Вийшли вони на срiбний тiк. П'ять днiв, п'ять ночей бились, один одного перемогти не можуть. Нарештi Звий перетворився на п'ятиголового орла i знявся у повiтря. Тар'ягн став триголовим лебедем i теж знявся у повiтря. Одна голова в нього – як синiй вогонь, друга – як бiлий вогонь, третя – як жовтий вогонь. Бачить Тар'я, що Звий починає на нього насiдати i вогонь його ось-ось спалить, та й проказав вiн подумки молитву Слави: «Славо тобi, Ягно, вогненне диво, Золота Оленице, прамати роду Тар'ягна i всiх добрих начал на Землi. Покажи своє могуття. Дай менi силу розiмкнути чорнi пазурi безоднi. Дай менi силу трави, яка поборює голизну землi. Дай менi яснiсть Дарбога, що зiгрiває землю, волю Велеса i мiць Сварги, що кує мечi. Дай, Лелю, менi мiй лук iз стрiлами. Слава! Слава! Слава!»

I з'явився в його руках лук iз стрiлою. Вдарив вiн вогненною стрiлою п'ятиголового Орла, i впав Орел на острiв. Коли падав, сказав:

– Сильний ти, Тар'я! Але з моїм найстаршим братом – шестиголовим кабаноголовим золотоголовим злим Звиєм у борню не вступай, бо не переможеш ти його.

Як упав Звий на острiв, то провалився пiд землю, але не сконав, а пiдняв землю на плечах, i його кiстки виперлись iз землi та стали горами Карпатами. А Звий так i не сконав до кiнця, iнколи вiн здригається, i здригається навколо земля.

Опустився Тар'ягн на землю i став знову людиною. Сказав вiн Днiстро-Бережi:

– Важкою була ця битва, чи любиш ти мене, чи пiдеш за мене?

– Люблю тебе i пiду за тебе, але лише на п'ять рокiв, бо треба тобi iти визволяти Дунай-Бережу, яка потрапила в полон до кабаноголового.

Народилась у них дочка, i назвали її Галка, бо була вона чорнявою, кароокою красунею.

Зiбрався Троян у далеку дорогу та й сказав Днiстро-Бержi:

– Як я пiду, то наша дочка стане галкою, бо її зачаклував Звий, якого я зборов. Розчаклує її витязь по iменi Кiмар. У нього буде оцей мiй лук i стрiли. Вiд шлюбу Кiмар'ягна i Галi пiде рiд, який зватиметься кiмарiйцi, другою ж їх назвою буде iм'я галичани, а стольним мiстом – Галич. Як засяють лук i стрiли золотим вогнем, то стануть кiмарiйцi панувати над усiма племенами народу тарiйського.

Одна людина не може бути разом i старiйшиною, i волхвом, i князем. Як порушать кiмарiйцi цю заповiдь, то поблякне їхнiй лук та стрiли i пiдкоряться вони слав'ягнам. Пiсля довгого панування над усiма племенами тарiйськими слав'ягни теж допустять, що їх князь Атей забере всю владу в однi руки, i поблякне їхня слава.

Прийшов Тар'ягн на те мiсце, де починалася Дунай-Бережа, а там лише чорна яма. Став спускатися Триєдиний у ту яму i потрапив на Той свiт. А хто туди потрапляв, той зразу ставав землею, а душа линула вiд тiла. Тiльки торкнувся Тар'ягн дна, як вiдразу закам'янiв, але серце в Тар'ягна було безсмертним, тому очi його дивилися, вуха чули, а язик мiг говорити. Прийшов кабаноголовий шестиголовий злий Звий та й питає:

– Чого ти тут шукаєш?

– Хотiв тобi голову стяти, Дунай-Бережу визволити!

– Менi голову стяти важко, а тебе я у полон узяв. Будеш ще одним каменем у моєму князiвствi, тiльки що говiрливим.

Пiшов кабаноголовий золотоголовий Звий своїм володiнням лад давати, а Дунай-Бережа i питає Тар'ягна:

– Що ж тепер робити?

– Ти випитай у кабаноголового де його сила. Як признається, то, мовляв, пiдеш за нього. А тодi вiзьмеш у нього чарiвну паличку, мене торкнешся, я оживу i його силу вiднайду.

Як закам'янiв Тар'ягн, то на Землi, там де вiн ходив, стало дуже холодно, живими лишилися тiльки пристосованi до холоду дерева i звiрi. Щоб не померли нащадки Тар'ягна з голоду, Ягна кинула з Дива насiння, i з нього постали великi отари оленiв, на яких тар'ягни полювали. Тому однiєю з назв Ягни є Золота Олениця.

От приходить кабаноголовий додому, а Дунай-Бережа його питає:

– Де захована твоя сила?

Звий ударив Дунай-Бережу, i вона почала плакати. Пожалiв вiн її i каже:

– Як пiдеш за мене, то скажу, де моя сила. Моя сила в оцьому стовпi, – i полетiв.

Розказала Дунай-Бережа Тар'ягну все, а вiн:

– Не в стовпi його сила, але ти стовпа прибери i шануй.

Так Дунай-Бережа i зробила. Прилетiв кабаноголовий, а Дунай-Бережа навкiл прибраного стовпа ходить, пiсень шанобливих спiває:

– Що це ти робиш? – питає кабаноголовий.

– Твою силу сокочу.

Розм'якло серце Звия, але вiн стримався i каже:

– Не в стовпi моя сила, а в оцiй коровi, – i полетiв.

Дунай-Бережа корову гарно почистила, у вiнок прибрала, на ноги i на хвiст коралiв поначiплювала. Прилетiв кабаноголовий та й питає:

– Що ти, Дунай-Бережо, робиш?

– Твою силу славлю.

Розтануло серце Звия, вiн подумав, що Дунай-Бережа його вже любить, i сказав:

– Моя сила далеко-далеко. Там, де гори високi, i рiки бистрi, i води чистi, є величезний Звий. Зветься вiн Шамбара. Навколо голови того Звия – 99 кiлець. В головi того Звия є Заєць, а в Зайцi Голуб, а в Голубi Риба, а в Рибi скринька, а в скриньцi повно шерешнiв – цей клубок шерешнiв зветься Шеша. Мою силу мiг би знищити тiльки той, хто б знищив шершнiв, але це неможливо.

Коли Звий полетiв з дому, Дунай-Бережа тимчасом взяла чарiвну паличку i провела нею по всьому Тар'ягну. Вiн ожив, обняв Дунай-Бережу, i вона прилинула до нього всiм тiлом. Полюбив Тар'ягн Дунай-Бережу, i вона його полюбила. Тар'ягн каже:

– З цього часу, як ми з тобою зляглися, ти вiльна вiд кабаноголового i народиш дочку. Iм'я їй даси Соловейка. Як я переможу кабаноголового, то вона стане соловейком. Визволить її вiд чарiв витязь Країн, якого ти впiзнаєш по моїй булавi, що сяятиме чарiвним вогнем.

За цими словами Тар'ягн вирушив у дорогу. Сорок рокiв вiн шукав Шамбару. Вiсiм разiв переходив тi самi рiки, тi самi гори, тi самi моря: ходив по колу, але невiдома сила звертала його з вiрного шляху. Нарештi, переходячи ту саму рiчку дев'ятий раз, його намiр зруйнувати Шамбару став таким несамовитим, твердим, що вiн хитнувся нiби п'яний i ступив крок до центру зачарованого кола. Так вiн наткнувся на хвiст Шамбари. Зробився вiн тодi триголовим Лебедем i пiднявся у вись. З високостi побачив, як на восьми горах лежать кiльця величезного Звия, якi оточують палац, що має форму голови Зивя, на якiй блищить золота дворога корона. Кiльця Звия випромiнювали таку темну силу, яка не давала Лебедю спуститись на Шамбару з високостi. Ця темна сила закривала Шамбару вiд звичайного зору. Лише надзвичайна сила волi Тар'ягна пробила цей Морок i дала змогу Тар'ягновi побачити всього Звия вцiлому.

Спустився Тар'ягн на гору Арарат i подумки проказав речення Слави. З'явилась у його руцi булава. Почав вiн трощити булавою Вал, який розкручувався на полуденно-схiдному напрямi. З нутра Вала потекла сiль, сiрка i ртуть. Два мiсяцi i двадцять дев'ять днiв кришив Тар'ягн Вал, нарештi дiйшов до голови i розколов її ударом булави, бо у нiй була захована влада над усiм народом ар'я, що мав постати на семи рiках i взяти собi назву країна Араяна. З голови Звия вискочив Заєць. Тар'ягн натягнув лук i вбив Зайця вогняною стрiлою. Iз Зайця вилетiв Голуб, якого Тар'я наздогнав на крилатому конi. З Голуба випала Риба i впала в море. Тар'ягн дiстав її списом i витягнув скриньку.

Як розбив вiн Шамбарi голову – на землi розтанув снiг. Як забив Зайця – виросла трава, як забив Голуба – виросло листя на деревах i вкрилися цвiтом вони. Як узяв до рук скриньку – загримiв весняний грiм. Шамбара затрусився i проказав молитву:

– Морано, до тебе звертаюся! Тар'ягн не може торкатися найпотаємнiшого – Закону будови Свiту, бо як не буде чорного, то не буде й бiлого.

Почула Доля його звернення i вчинила так. Як тiльки Тар'ягн розкрив скриньку, вiн сам розлетiвся на безлiч щасливих людських днiв, якi впали на Землю теплим, густим, краплистим, рясним весняним дощем. З нього народилась рiчка Аракс, яку був заполонив Шамбара. З безсмертного серця Тар'ягна впало на Землю три крапелини кровi. Одна впала на сухе дерево – i воно загорiлось, ставши домашнiм Вогнищем для людей. Одна крапля впала на стебло горохове, i хто з того стебла з'їсть горошину, той стане богатирем. Одна впала в серце Вардани i запалила серця її дiтей Лада i Лади вiчним вогнем любовi. Образ Тар'ягна став для українцiв Богом боротьби Ареєм, або Ярилом.

Шершнi розлетiлись по свiту i зробились дрiбними Чортами, яких українцi могли побороти, щиро молячись Ягнi. Але як тiльки тарiйцiв заїдала гординя i вони забували молитися своїм богам, Чорти вселялись у полчища загарбникiв, якi падали на українцiв Божою карою.

Арея українцi зображують з бойовим Тризубом у руцi, а Лелю – в образi Дерева вiчного життя, на середнiй гiлцi сяє його полуденне лице, на лiвiй – вечiрнє, а на правiй – ранкове.

День, коли Тар'ягна оживила Дана-Бережа для боротьби з силою Шамбари, – це перший день Нового року. День, коли Тар'ягн розколов голову Звиєвi, – це перший день весни.