Бережа

VI. СЛАВ'ЯГН

Тим часом Слав'ягн, Вол'ягн, Кiмар'ягн i Краян iшли далi за срiбним клубком ниток. Довго чи не довго iшли, довела їх срiбна нитка до Великого Лугу. Нарештi клубок привiв їх до високого дуба, який рiс на кручi. На дубi сидiла Лелека i тримала в дзьобi золоту стрiлу Тар'ягна. Хотiв Слав'ягн забрати стрiлу, коли ж Лелека злетiла в небо. Затряс Слав чарiвною кантаркою, i з'явився Тар'ягнiв крилатий кiнь. Сiв вiн на того коня i почав ганятися за Лелекою. А та Лелека та впала в болото. Прийшов Слав'ягн до болота, а там сидить велика зелена жаба iз золотою короною на головi i золоту стрiлу в ротi тримає. Пiдiйшов Слав до неї, хотiв стрiлу забрати, а вона йому каже:

– Ось i є в тебе жона – жаба зелена, князiвна.

Сiв Слав та й зажурився, а Вол'ягн до нього:

– Ти, Слав'ягне, не журися, знайшов ти свою суджену, а тепер помолися Лелi, нашiй праматерi та її лицям, то, може, вона тобi пiдкаже, як цiй жабi людську подобу повернути, а ми пiдемо свою Долю шукати.

Та й пiшли собi далi.

Узяв Слав'ягн ту жабу на руки й принiс у курiнь. Як тiльки Дарбог-сонце стало за овид ховатися, сотворив вiн до Лелi палку молитву. Ось сонце за обрiй сiло, Жаба стала прекрасною дiвчиною з русявим волоссям, синiми очима i бiлим-бiлим тiлом, яке ледь-ледь свiтилось у темрявi. Почав Слав'ягн з нею жити, а одного разу, коли жiнка спала, вiн устав уночi i вкинув у вогонь її Жаб'ячий кожушок. Як устала Жаба, огледiлась, аж кожуха нема. Запитала вона Слав'ягна:

– Чи ти, Славе, не бачив моєї одежi?

– Я, – каже, – шкiру спалив.

– Ох, що ж ти наробив, княже?! Якби ти її не займав, я б пiсля першої дитини була б людиною i вже довiку була б твоя. А тепер знай, що здiйснилось провiщення моєї матерi Славути: її чоловiком був колись витязь Троян. Вона говорила, що прийде до мене таргiтаїд Слав'ягн i буде менi за чоловiка. Але я зачаклована Триголовим ведмедеголовим мiдноголовим злим змiєм ще в утробi матерi бути Жабою до першої дитини. Того змiя убив у двобої мiй батько Тар'я. Все це робиться з волi Ягни, яка веде нас через перевтiлення до єдностi. Бiльше я нiчого не знаю. Тепер, коханий Славе, треба нам розлучатися, може, назавжди. Прощавай, шукай мене у тридев'ятiм князiвствi у Баби Ягни.

Махнула рученьками, перекинулась Лелекою i полетiла.

Довго князь Слав побивався за жiнкою, а тодi пiшов її шукати. Iде та й iде, коли назустрiч йому дiд, наче молоко, сивий. То був Дiдо-Всевiдо.

– Здоров, Славе, – каже, – куди Бог несе?

– Iду, – каже, – дiдусю, свiт за очi, шукати своєї жiнки. Вона десь у тридев'ятiм князiвствi у Баби Ягни. Але я не знаю, де те князiвство, чи ви, дiдуню, не знаєте?

– Чому не знаю, знаю.

– Скажiть, будьте ласкавi, i менi.

– Я тобi скажу, а ти прийми моє слово до серця. Дiйдеш до отого найвищого дуба, стань пiд ним i щиро помолися Лелi. Якщо твоя молитва щира, то вдосвiта впаде до твоїх нiг клубочок iз ниток, що зсуканi з Лелiв – променiв Дарбога. То буде знак Ягни, що вона дає спосiб знайти жiнку i бути з неї щасливим.

Три днi молився Слав пiд дубом i за цей час нiчого не їв, лише пив воду iз струмка, що тут пробiгав. На третю нiч, удосвiта, впав йому до нiг клубочок ниток, зсуканих iз сонячних променiв, та й покотився перед ним.

Iде Слав таким густим лiсом, що навiть удень темно. Зустрiчається йому Ведмiдь. Слав'ягн розмахнувся сулицею, хотiв його заколоти, а Ведмiдь йому й каже:

– Славе, княже, не бий мене, я тобi у великiй пригодi стану.

Слав'ягн пожалiв Ведмедя, не вбив. Iде далi, вийшов на край лiсу, бачить: сидить на скелi Сокiл, зайця патрає. Слав наклав стрiлу на лук, а Сокiл i каже:

– Не бий мене, я тобi у великiй пригодi стану.

Опустив Слав'ягн лука та й пiшов далi. Iде та й iде, клубочок попереду котиться, дiйшов аж до Чорного моря. Бачить лежить на березi Риба зубата, без води пропадає. Хотiв Слав її взяти та з'їсти, а вона просить:

– Славе-князенку, кинь краще мене в море-океан, я тобi у великiй пригодi стану.

Вiн кинув Рибу в море i пiшов берегом. Аж бiля самого моря стоїть хатка на курячiй нiжцi. Вiн увiйшов, перехрестився, привiтався, а з печi до нього озвалася стара-стара баба у червонiй, як вечiрнiй вогонь, хустцi:

– Здоров був, Славе. Чи по волi, чи по неволi? Сам вiд кого ховаєшся чи когось шукаєш?

– Нi, – каже, – бабусю, не ховаюсь, а шукаю жiнку свою любу.

– Знаю, знаю, – каже баба, – у Полеля вона на службi. Загадаю я тобi, козаче, одну службу. Як упасеш табун моїх кобил, то й до Поле ля, мого племiнника, на острiв Буян дiстанешся, а як нi, то вертайся додому.

Вигнав Слав'ягн табун кобил у степ, а вони без жеребця розбiглися на всi чотири сторони. Тут Слав потряс чарiвною кантаркою, i з'явився перед ним жеребець, що жар їсть, полум'я п'є, як бiжить – земля дрижить, листя з дерев осипається. Як заiржав кiнь, кобили зразу позбiгалися. Слав'ягн сiв на жеребця i загнав табун у залiзнi стайнi. Вийшла з хати Баба Ягна, замкнула стайнi та й каже:

– Моєму табуновi якраз жеребець був потрiбний. Сумно кобилi без жеребця. Мiй племiнник Полель живе посеред моря на островi, як ти туди доберешся без свого коня, то й твоя жона зразу тобi в руки дасться.

Пiшов Слав'ягн до високого дуба, що рiс на кручi над морем, щоб помолитися Найдосконалiшiй, та вона його напоумила, як на острiв дiстатися. Тiльки хотiв перше слово молитви вимовити, аж бачить навколо дуба ходить Кiт на золотому ланцюгу i солодкi казки розказує. А це Полель прив'язав тут свого Кота, щоб вiн заговорював тих, хто хоче до острова Буяна добратися. Наслухався Слав'ягн тих казок, а в них все про те, як хороше тут, на землi, на березi, що нiкуди не треба мандрувати. Слухає Слав – не їсть, не п'є, йому i невтямки, чому навколо людськi кiстки валяються i їх пiсок замiтає. Геть знесилився Слав'ягн та все слухає, а в очах пливуть солодкi марева. Аж пролiтав над цим мiсцем Сокiл, якого Слав пожалiв. Упав Сокiл з неба i вчепився пазурями Котовi в голову. Кiт продовження казки забув, доки Сокола вiдганяв, а Слав'ягн тим часом отямився, бачить – срiбний клубок до моря котиться. Встав Слав i пiдiйшов до самої води. Коли випливає з моря Риба.

– Славе, князенку, чого ти журишся?

– Та-а… – Каже. – У морi є острiв Буян, де живе Полель, але я не знаю, як туди добратися, та ще й бiля того острова завжди бушують вiтри. Воду з небом змiшують.

Ударила Риба хвостом об воду, став такий гарний мiст: палi срiбнi, побiчники золотi, а помiст склом настелений, як iдеш, немов по твердiй водi. Слав'ягн пiшов тим мостом та й вийшов на острiв. А на островi такий лiс густий, що нi пройти, нi просунутися, та темний-темний. Коли виходить з лiсу Ведмiдь. Як узявся Ведмiдь лiс трощити, такi дуби вергає – на пiвтора обiймища. Проламав стежку. Пiшов Слав тiєю стежкою, аж серед острова стоїть скляний палац, замiсть дверей – висока кришталева арка. Зайшов вiн аж у третю кiмнату, а там сидить Лелека-Буслиха та сорочки сонячними променями вишиває. А узори такi, що й не придумаєш.

Кинулись вони одне одному в обiйми. Нарештi затряс Слав чарiвною кантаркою, спали чари Баби Ягни iз Тар'ягнового коня, розчинилась залiзна стайня, i кiнь прибiг на острiв Буян. Як вихопився Слав'ягн на коня та взяв Лелеку на руки, кiнь вiд радощiв заiржав, кобили Баби Ягни почули i прибiгли на клич жеребця. Рушив Слав'ягн додому, а за ним табун коней з вогненними гривами. Прилетiли вони на те мiсце, де розлучилися, i стали жити щасливо. I пiшли у них дiти одне за одним, i заснували вони город Бусел, а тiльки подумки називали його Лелекою, i пiшов вiд них народ слав'ягни (слов'яни), яких греки у своїх писаннях називали скiфами. Вiд жеребця Тар'ягонового i кобил Баби Ягни пiшли конi для всього тарiйського народу. Тар'я!