Бережа

VII. ВОЛ'ЯГН

Вол'ягн, Кiмар'ягн та Краягн тим часом мандрували за срiбною ниткою i дiйшли до рiки. Бiля рiки стояв високий дуб, на дубi сидiло три горлицi. Середуща тримала у дзьобi золоту стрiлу iз колчана Тар'ягна. Намiрились троє молодцiв iз лукiв, а одна з горлиць i каже:

– Не стрiляйте, молодцi, горлиць, може, серед них котрась вам полюбиться. – Козаки опустили луки, двi горлицi знялись i полетiли, а середня зiйшла на землю i стала перед ними гарною-прегарною дiвчиною. Подивились на неї брати i закохались всi троє. Хоча це була Вол'ягнова суджена, брати вирiшили запитати Долю, може, вона комусь iншому присудить наречену.

– Кого з нас, Горлице, найбiльше сподобала? – Запитує Краягн.

– Того, котрий з вас принесе менi найладнiший подарунок.

Розiйшлися брати на три сторони. Країн пiшов по рiчцi Буг на пiвдень i дiйшов аж до Чорного моря та зустрiв Дiда. Розговорилися, Країн розповiв Дiдовi про свою пригоду. Дiд подарував Країновi люстерко i сказав:

– Коли хочеш довiдатися, що з ким дiється, подивись у люстерко i там побачиш.

Подякував Краян Дiдовi i повернув назад. А той Дiд, а це був Дiдо-Всевiдо, що його образ приймав Дарбог, як хотiв ходити помiж людей, опинився на шляху Кiмар'ягна, який по рiчцi Буг дiйшов до Балтiйського моря. Питається Дiдо Кiмара, за чим вiн мандрує. Той розповiв.

– На тобi, – говорить Дiд, – килим. Як розстелиш його i скажеш, куди тебе нести, вiн i понесе.

Подякувавши Дiдовi, повернувся назад Кiмар'ягн.

А Дiдо-Всевiдо опинився на шляху Вол'ягна, який у цей час вже перейшов Карпатськi гори. Питає його, куди i за чим вiн iде. Той розповiв, Дiд йому й каже:

– На тобi оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то пiднесеш йому це яблучко до рота, зразу видужає.

Узяв Вол'ягн те яблучко та й повернув назад. Зiйшлися брати на тому мiсцi, з якого розiйшлися. Показують одне одному свої дарунки.

– Ану, – каже Країн, – подивимось у люстерко, що наша панна тепер робить.

Подивилися, а вона помирає. Тут Кiмар каже:

– Сiдаймо мерщiй на килим-самолiт, може, ми їй ще допоможемо.

Сiли вони на килим. Килим знявся в повiтря i понiс їх аж попiд хмарами – над лiсами i горами. Прилетiли до хатинки Горлицi. Як тiльки Вол'ягн притулив до вуст яблучко, вона зразу i одужала. Стали витязi чекати її вибору.

– Всi вашi дарунки менi дорогi, – сказала Горлиця. – Якби не дзеркало, ви б не поспiшали менi допомогти; якби не килим, ви, можливо, не встигли б; але якби не яблучко, я б не жила. Заглянула я в своє серце… Воно менi каже, що найбiльше я чекала Вол'ягна.

Вол'ягн залишився з Горлицею, а Кiмар'ягн i Краян помандрували далi. А Вол'ягновi Горлиця сказла:

– Я зачаклована Вовкоголовим залiзноголовим чотириголовим злим змiєм бути Горлицею. Як ти мене вiдшукаєш i я заприсягнуся тобi на вiрнiсть, то ми разом якось визволимося з цiєї бiди.

Обернулась Горлицею i полетiла. Вирушив Вол'ягн у далеку дорогу. Iшов-iшов та й зайшов у густезний лiс. У тому лiсi надибав на галявину, а на галявинi – хату. Зайшов до хати, а на печi Ведмедиха з ведмежатами.

– Добрий вечiр, панiматко, у вашiй хатi!

– Прошу ближче, легiню, – попросила Ведмедиха, – сiдай на лавку i розказуй, куди це ти манджаєш отакими глухими дорогами.

Вол'ягн розповiв.

– Погано тобi там буде, Вол'ягне-князенку, бо в тридев'ятiм князiвствi не дають лизати меду.

Ведмедиха пригостила Вол'ягна медом, горiхами. Вiн їв, а Ведмедиха ворожила.

– Колись дiд твiй чи прадiд, Вол'ягне, визволив мого прадiда з подоби Ведмедеголового змiя. Будеш ти мати багато клопоту, але жодна волосина не впаде з твоєї голови. Цими лiсами i хащами ще маєш iти дев'ять днiв. Натрапиш на велике озеро. Там на березi росте кущ калини, то ти сховайся в той кущ i чекай. Прилетять двоє дiвчат, скинуть крила i поскачуть у воду купатися. Вiдтак прилетить ще одна. То твоя наречена, що ти їй яблуко життя дав. Але вона тебе не впiзнає. Хапай її i не випускай, доки не поклянеться бути тобi вiрною.

Воля подякував i вирушив у дорогу. Дiстався до озера. Дочекався дiвчат, як прилетiла третя дiвчина, зненацька вискочив з-за куща та й затулив їй очi двома руками.

– Пусти мене! – Благала Горлиця. – Якщо ти старий, будеш менi за рiдного тата, як чоловiк середнього вiку – станеш моїм братом, а якщо козак, то вiддамся за тебе.

А Воля говорить:

– Поклянися, що будеш менi вiрною жоною, то вiдпущу.

– Клянусь Перуном, що буду тобi вiрна. Як є хоч крапелька неправди в моїх словах, хай вiн мене спопелить. Але щоб я була твоєю, треба, аби ти виконав троє Змiєвих завдань, у якого я в полонi. Будеш iти до моєї оселi ще дев'ять днiв. Там побачиш великий палац, а у дворi того палацу хатина. Отам я i живу.

Вiдпустив її Вол'ягн, i вона полетiла. Через якийсь час знайшов Вол'ягн її хатинку, Горлиця йому й каже:

– Тепер iди до Змiя, стань по праву руку i слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже важку роботу, то ти не кажи, що не зробиш, бо тодi загинеш.

Перше завдання Змiй загадав Вол'ягну таке:

– На пiвночi галявини i на пiвднi видно двi гори. Вiзьми мотуззя i перетягни їх: одну на схiд, другу на захiд.

Воля узяв мотуззя i пiшов до гiр. Обмотав одну з бiдою i почав тягти, а як звечорiло, пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i ляснула в долонi. Умлiока збiглася вся Змiєва челядь, яка Горлицю дуже любила.

– Чого тобi, Горлице?

Вона загадала. Челядь котячими кроками побiгла до тих гiр i, як оком клiпнути, зробила всю роботу.

– О, ти мiцний легiнь, – похвалив Змiй.

– Тепер маєш висадити одну гору на iншу.

Воля цiлий день ходив попiд горою, прикладав плечi, а увечерi пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i легенько плеснула в долонi. Змiєва челядь збiглася. Коли розвиднiлося, перед Змiєвим палацом була висока гора, що затуляла усе небо. Став Вол'ягн перед Змiєм i говорить:

– Я виконав твiй наказ.

– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моєму палацi не було свiтла! Маєш дiстати мiсяць i прикувати його на горi, щоб вiн постiйно менi присвiчував.

Пiшов Воля до Горлицi, а вона йому й каже:

– Не роби того, бо люди проклянуть, а людськi прокляття гнiтять душу, i вона стає хворою.

– А що маємо робити?

– Треба втiкати, а там – як Бог дасть.

Горлиця взяла Вол'ягна за руку i вийшла надвiр. Але коли виходила, одна сльоза її упала в хатi, друга в сiнях, а третя на порозi. Обняв Вол'ягн Горлицю, i вони полетiли. Вранцi Змiй устав, а на горi мiсяця немає. Покликав вiн доньок i сказав:

– Приведiть сюди Горлицю i того хлопця!

Доньки пiшли до хати i постукали в шибки:

– Ей ти, нiхтолице, ходи до тата на вiдповiдь!

А сльоза, що впала у хатi, вiдказала:

– У мене болить голова, прийду завтра.

Доньки переказали Змiєвi, i вiн погодився почекати до завтра, другоднi доньки знову постукали в шибку:

– Ходи, нiхтолице, бо тато сердитi!

А сльоза, яка впала на порозi, мовила:

– У мене болить нога, прийду завтра.

Доньки передали Змiєвi i це. Вiн погодився ще зачекати. Третього дня доньки знову покликали:

– Ходи вже зараз, тато не хоче бiльше чекати тебе!

Сльоза, яка впала на порозi, мовила:

– У мене болять руки, не можу вiдчинити.

Як дiзнався Змiй, став лютий i наказав:

– Зв'яжiть її i приведiть сюди разом з подорожнiм!

Четвертого дня доньки видерли вiкно, аж там нiкого нема. Доньки полетiли в палац i закричали:

– Нiхтолиця втекла зi своїм чоловiком!

Змiй на те кинувся вгору i полетiв, як блискавка. А Горлиця летiла з Волею пiд саме небо. Воля сказав:

– Твоє пiр'я вже мене пече.

Горлиця опустилась на землю та промовила:

– Нам треба розлучитись. Я зроблю тебе невидимим, доки Дундулюк житиме на свiтi.

Дмухнула на нього, i Вол'ягн став невидимим. Вирушив вiн додому сам, а Горлиця заховалась у траву. Прилетiв Змiй, витрiщив очиська:

– Ти хитра, але хитрiсть твоя слаба перед моєю!

Змiй повернув її до себе, i там його доньки пантрували її i вдень, i вночi. Горлицi набридло сидiти в хатi, почала вона збирати трiски на подвiр'ї. Дундулюковi доньки питають:

– Нащо тобi трiски?

– Хочу собi купiль зiгрiти.

– А ми б теж скупалися.

– Я вас покличу, – мовила Горлиця i зайшла в хату. Розпалила трiски, а сама стала Димом i вийшла через комин. Доньки довго чекали, потiм увiйшли в хату, а там нiкого нема. Побiгли вони в палац:

– Тату, нiхтолиця знову щезла.

Змiй став наздоганяти Горлицю, вона перекинулась на Зiрку i просить Хмарку:

– Хмарко, сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила, але Змiй засапався i так дмухнув, що iз хмарки лише пiр'я полетiло.

– Кажи, чого тiкаєш вiд мене?

– Я присягла Вол'ягновi, що буду йому вiрною.

– Я його знищу!

– Не зможеш, бо твоє око його не побачить.

– Тодi ти стань каменем!

– Не навiки, а до того часу, як Воля додому, до Волина, прийде, принесе жертву Ягнi i помолиться за мене кожного ранку три тижнi. А в тебе хай вiд кохання до мене серце лопне.

Змiй упав мертвий.

Вiдтодi сказано:

Не заклинай iменем Бога, бо сам станеш вразливим до супротивних прокльонiв.

Через три тижнi Горлиця ожила, залетiла у Вол'ягнову свiтлицю i стала прекрасною князiвною. Вiд шлюбу Вол'ягна i Горлицi пiшов рiд волинян, а стольним мiстом Волинського князiвства став город Волин. Греки ж називали волинян венедами.