Бережа

65. Року Божого 980

Великим київським князем став Володимир, син Святослава. По своєму вокняжiнню вiн зiбрав у Києвi, на Святiй горi, всiх головнiйших богiв Тарiйської землi. Це були шiсть перевтiлень Ягни. I волхви приносили їм жертви, творячи треби. Вся земля Тарiйська, упорядкована Великим князем Святославом, корилась Києву. Вiзантiя платила данину, як i ранiш. 987 року перемiг князя Володимира Змiй спокуси, Золотоголовий кабан. Мало йому стало данини вiд усiх сусiднiх народiв, захотiлося ще й золотих вiзантiйських риз. Чи не помишляв вiн стати ще й iмператором вiзантiйським?

Але якщо ти збираєшся у бойовий похiд, то бери з собою у серце свого Бога, i Слава тебе не омине. Ось уже майже два тисячолiття греки платили українцям дань з деякими перервами i хотiли заарканити могутню тарiйську душу своєю вiрою, та все намарне. Допоки князi-воїни, волхви-пророки, люди-народ молились Ягнi i її перевтiленням, доти український народ єднався, випростувався, можновладний перед будь-якою напастю.

Могутнiм було дерево української держави, коли її князi-воїни, зажершись достатком вiд податей з усього свiту, почали виганяти мечем свого Бога з своєї хати. Горе народовi нашому. Три столiття безбожнi князi плюндрували землю Троянову в усобних вiйнах, аж поки її не потоптали орди Батия. I ось уже 1000 рокiв стогне пiд iноземними ярмами український народ, i не вмирає, i не оживає, а лишень конає та шукає забуту стежку до свого Требища, до свого Артаря. I скiльки вже за цих 1000 рокiв було могутнiх українських героїв, якi хотiли визволити свiй народ з неволi i не змогли, бо не знайшли вiри у свого Бога.

У 988 роцi повелiв князь Володимир поперекидати на Священнiй Горi тарiйських Богiв. Одних порубати, iнших спалити. Перуна ж наказав прив'язати коневi до хвоста i волочити з гори по Боричевiм узвозi. Волочити Бога князiвської звитяги. Горе! Того Перуна, iменем якого клялися у вiрностi один одному всi українцi, i волхви їхнi, i князi їхнi! О горе! О грiх! О напасть i нечестива спокуса злого Золотого кабана! I поставив князь Володимир, боговiдступник, 12 грецьких попiв бити Перуна жезлами. Коли тягнули Перуна до Днiпра, то оплакував його народ, оплакував народ свою долю без найбiльшого i наймогутнiшого заступника Перуна – перевтiлення всемогутньої Ягни-Лелi-Бережi.

Скинули Перуна в Днiпро, а князь Володимир ще й приставив до нього сторожу iз варягiв, наказавши, щоб, коли пристане до берега, вiдштовхували його списами, а як допливе до порогiв, то вже хай як хоче. Попливла з України разом з Перуном воля, злагода i сумлiння тарiйцiв. Перун був пристав до Видубицького бору, бо кияни бiгли слiдом i просили: «Видибай, Боже», але варяги вiдштовхнули його. З цього часу ця мiсцевiсть зветься Видибiр. За порогами Днiпро винiс Перуна на мiлину, i його взяли до себе венеди-уличi. З того часу звила собi там гнiздо Воля України. Перуновi i Богинi-Бережi-Троєручицi молились уличi-запорожцi. Коли смута, розор i забуття витали над Аряною, запорожцi вдихнули у, здавалось би вже мертве тiло, живу душу клятводержця Перуна сина Ягни.

Затим, як з наказу князя Володимира наймане вiйсько розорило святилище шести українських богiв iз шести родiв Тар'ягна, велiв князь Володимир по всьому Києву сказати, якщо не прийде хто завтра на берег Почайни, то буде йому ворогом.

Люди знатнiйшi, якi залежали вiд князя, казали один до одного:

– Якби це не було добре, то не прийняли б цього князi i бояри.

Трохи людей зiйшлося i увiйшли до води. Однi по шию, iншi по груди, деякi, тримаючи немовлят. Попи ж грецькi i корсунськi творили молитву.

В цей час волхв волхвiв, який творив ранiше треби у храмi Перуна, з'явився на днiпровськiй кручi, а з пiвночi над долинами Славути почала пiднiматись невелика, але дуже чорна хмара. Високе небо ще було синє й чисте, i сонце сiяло над усiєю могутньою державою Українською, яка, наче в часи Великого князя Кия, всiма своїми дiтьми i дiтьми дiтей схилилась до свого прекрасного стольного города Києва. I зазвучали слова волхва волхвiв:

– I ти, рiчко Почайно, яка була першою для зневiрених киян, i ти, Володимире, iз своїм князiвським кодлом, розбещеним розкошами, пощезнете з Української землi. О горе українському народовi без пастуха: без Бога i без князя! Як отсi колоди та камiння, се золото та поволоки, так розпадеться держава. Порозтягають її чужi, заллють кров'ю та сльозами доти, доки народ не зречеться всього, навiть сього нового Бога, щоб порвати клятi кайдани. Горе! I твоя могила, Володимире, i твоя Десятинна церква, що її ти збудуєш на нашому священному Требищi, западеться, i твої вiруючi згорять, заваленi камiнням. Горе!

I прийде ворог жорстокий на вас, кияни. Спершу це будуть усобнi братовбивчi вiйни, а тодi, без свого Бога в серцi, ви тiкатимете з поля бою, як останнi боягузи, бо не буде з вами Перуна. I кожен з вас захоче бути князем, але всi разом ви будете лише рабами! Горе!

Довга сива борода волхва замаяла на рвучкому вiтрi, i замаяла на вiтрi його довга вишита сорочка. Грозова хмара вже зайняла пiвнеба, лише волхв стояв на кручi, наче розвихрений вогонь.

Варяги, якi пiдганяли у воду неохочих, почали пускати у волхва стрiли, але стрiли, пiдхопленi потоком Стрибога, летiли врiзнобiч. Зненацька вдарив грiм, Перун потрапив у дерево на кручi, i воно спалахнуло свiчкою.

Сильний вiтер гнав по небу хмари одна за одною, але з них не крапало.

Волхв зник, а люди, трохи пригнiченi, розходились по домiвках.

Трохи ранiше за цi сумнi подiї гуляла Мар'я Всеславiвна по зеленому саду, милувалася квiтами весняними. А iз зеленого листя на неї дивився величезний Змiй-полоз. Задивився добрий Змiй, син Землi, у очi Марiї Всеславiвни, на її бiле тiло, на її стрункий стан та i полюбив її дуже-дуже. Звернувся вiн до Роди-Слави-Дани з такою молитвою:

– Родославодано, мамо! Нащо ти народила мене холодним? Дай у мою кров вогню Ягни, а у тiло вроду юнацьку хоч на один день i на одну нiч, щоб нi одна жiнка земнородна не змогла передi мною встояти, не змогла менi вiдмовити. А тодi я знову стану Змiєм-полозом, твоїм любим сином.

Почула його Родославадана i звернулася до Ягни з такими словами:

– Ягно-Лелю-Коляда, змiни вогонь у тiлi мого сина Змiя-полоза на вогонь теплий, животворний, дай моєму синовi чоловiчу вроду хоч на один день i на одну нiч, таку вроду i звабу, щоб йому пiдлягла та жiнка, яку вiн захоче.

Вийшла Мар'я Всеславiвна на другий день у зелений сад погуляти, сiла пiд глиняною кручею бiля лiщинового куща та й задумалась. Млость на її серце разом з теплим весняним туманом налягла недiвоча, а туга в грудях защемiла неземна. Тут з куща лiщинового звiсився величезний Змiй-полоз, закрутився товстелезними кiльцями i заглянув Марiї в очi. Захопило Марiї дух, а тiло стало нiме. Нi крикнути їй, нi писнути, щоб на помiч покликати. Сидить вона сама не своя, вiд страху очi заплющила. А як вiдкрила очi – стоїть перед нею ставний юнак роду невiдомого, але княжого, бо горить у нього на чолi золочений ремiнець з дiадемою, на шиї блищить гривна княжа золота. Що по верхньому краю гривни птахи по квiтах лiтають, що по середньому ряду гривни князi диких коней упокоряють, що по третьому ряду гривни звiрi коней княжих терзають. Сорочка, вишита жовтою i синьою ниткою, взята пiд шию золотим шнурком, а на рукавах Берегинi знаки повишивано. Перехоплений стан тонкий шкiряним широким поясом, блискiтками-цвяшками розцяцькований, та ще й золотою пряжею, а за поясом запоясник з рукояттю, дiамантами обсипаною. Що штани на ньому iз шкiри змiїної та заправленi в червонi м'якi чоботи.

Був юнак вродливий з лиця, а очi мав наче чорна вода у геть затiнених верболозом рiчкових озерах. У таку воду неможливо довго дивитись, за її блискучою чорнотою – безодня. I це таїнство живої води притягує упасти в неї i не ворухнути нi рукою, нi ногою. Стати очеретом а чи зеленою кугою, яка пузириться таємним диханням де-не-де попiд берегом.

Розiмлiло вiд любовi серце Марiї Всеславiвни, стала падати вона вiд млостi свiтлої, але втрималася за лiщиновий кущ. Мовив слово юнак – наче весiльна музика заграла, руки здiйняв до плечей Марiї Всеславiвни – наче теплий вiтрець повiяв:

– Не багато i не мало у нас часу, Марiє Всеславiвно, а всього лише один день та одна нiч. Тож ми часу не гаймо i поспiшати не маймо, а подiлимо нашу любов на цю добу по хвилиночцi, вип'ємо росу нашого кохання по краплиночцi.

З того часу затяжiла Мар'я Всеславiвна, i настав той час, прийшов той день: засяяло в небi сонечко краснеє, загорiлись-заграли зорi яснiї – то народжувався у Києвi-градi могутнiй боготир по iменi Вольга Всеславович. Задрижала тут земля сира, похитнулось синє море, i риба сховалась у морську глибину; полетiли пташки попiд хмари, всi земнi тварi сховалися, по горах, по долах розбiглися.

Швидко-скоро став Вольга на мiцнi ноги. I став Вольга рости-матернiти не по днях – по часах, по хвилиночках. Скоро вiн вивчився пером володiти, а ще скорiше читати. Тут захотiлося Вользi мудростей пiзнати. Перша мудрiсть: щукою-рибою пiрнати в глибоких морях. Друга мудрiсть-хитрiсть: соколом лiтати попiд небеса. Третя мудрiсть: сiрим вовком чи всякою земною твариною по лiсах-полях гасати.

Замовив волхвам, якi вчили Вольгу мудрощiв, i князь Володимир слово своє:

– Ой ви, гей єси, волхви-мудрецi! Вольга сильний i мудрий стає над усiх. А вiн мiй племiнник, та ще й безбатьченко. Щоб бiди не накоїв, адже в державi неможлива свавiльнiсть, i менi, князевi, доводиться слово вiча виконувати. Найдiть-винайдiть для мене слово заповiтне, щоб мiг я Вольгу богатиря пiд своєю рукою держати.

Послухали волхви князя Володимира, заступив у цей час Мiсяць Сонце, i стало на землi темно. Погасла на якийсь час мудрiсть волхвiв прозорлива, i дали вони князю Володимиру заповiтне слово, вiрили князю Володимиру, бо зiбрав вiн усiх богiв землi Української на Священному Горбi над Днiпром. Вiд Вардани взяв Дарбога, пiд Дону взяв Дану, вiд Днiпра – Арпославу, вiд Бугу взяв Велеса, вiд Днiстра – Роду, вiд Дунаю взяв Морану. I сказав українцям:

Тар'ягни, по землях i весях своїх молiться всiм перевтiленням Ягни i її оберегам, а для всiх людей українських ось святилище Ягни: це коло, викладене з каменю на землi, а вiд нього шiсть променiв, i на кожному променi постава одного з ваших Богiв.

Тож повiрили волхви у глибоку набожнiсть князя Володимира, у вiрнiсть його своїм Богам i дали йому заповiтне слово над Вольгою.

А тим часом Вольга всi науки, всi мудрощi пройшов. Як виповнилось йому дванадцять лiт, став вiн собi дружину пiдбирати. Пiдбирав вiн дружину три роки i зiбрав молодцiв сiм тисяч. Вользi стало п'ятнадцять рокiв i дружинникам його по п'ятнадцять лiт. Вирiс Вольга у плечах широкий, тонкий у поясi, брови чорнi, врозлiт, соболинiї, очi зоркiї соколинiї, кучерi в'ються русiї, кiльцями розсипаються, з лиця бiлий-рум'яний, наче макiв цвiт, очi синiм синi, як чисте небо, а силою та вдачею йому рiвних нема, сам же ласкавий та поступливий.

I ось вирiс Вольга до козака зрiлого, молодця змужнiлого та й сказав матерi:

– Ой ти, матiнко моя, добрая-ласкавая! Ти спечи менi в торбу хлiба житнього та клади в клунок рушник-дорiженьку, попоїжджу я навкiл Києва, навкiл Києва по крутих ярах, по байраках та по чистих полях. Або стрiну я звiра сильного, або стрiну я змiя злючого, або стрiну я бусурмана-грабiжника, щоб з ним силою молодецькою помiрятись.

Ой виходив вiн з палат бiлокам'яних на широкий, на просторий двiр, виводив з конюшнi коня богатирського та й став засiдлувати: спершу наклав пiтничок, а на пiтничок наклав войлочок, а на войлочок сiдло троковицьке, шовком-золотом оторочене; дванадцять пiдпруг ремiнних затягнув. Пряжки в пiдпругах – чисте золото, а шпинi у пряжках залiзнiї, не заради краси, заради мiцностi. Ремiнь не рветься, золото не iржавiє, богатир на конi сидить – не старiє. Потiм приладнав до сiдла колчан зi стрiлами, взяв тугий богатирський лук розривчастий, меч двосiчний, запоясник гострий, приладнав до сiдла тяжку палицю, один довгий i два коротких списи подав парубку. Видно, як богатир на коня вимахує, та не видно, як з двора вилiтає. Тiльки пил стовпом та курява.

Виїхав Вольга та в чистеє поле, бачить сили бусурманської пiд Києвом видимо-невидимо, вiд крику людського та iржання кiнського сум на серце чорною габою спадає. Виїхав Вольга на високий горб-могилу, подивився в сторону, де сонце сходить, i побачив далеко-далеко шатро бiлеє коноплянотканеє. Направляв туди свого коня богатирського, промовляючи:

– Видно, там стоять нашi тарiйськi богатирi, про напасть-бiду не знаючи.

Приїздить вiн на заставу богатирськую, зайшов у курiнь до богатиря Дуная Русиновича, свого божатого, а богатирi пiд ту пору якраз обiдали.

- Хлiб та сiль, богатирi святороськiї!

Вiдповiв йому Дунай Русинович:

– А дивiться, наш славний богатир Вольга Всеславович! Сiдай з нами обiдати, хлiба-солi скуштувати.

Тут вставали богатирi на ноги дужiї, обiймали Вольгу, троєкратно чоломкалися, за обiднiй стiл побратима запрошували.

– Спасибi, богатирi-побратими божатiї! Не обiдати я приїхав, а привiз вiстi нерадiснi. Стоїть пiд Києвом ворог силою небаченою. Грозиться хан Калiн наш стольний город на сулицю взяти – спалити, киян-городян вирубати, дочок у полон забрати, а князя Володимира з княгинею Апраксiєю злою смертю скарати. Я приїхав до вас кликати з ворогом ратитися.

Вiдповiв йому на те Дунай Русинович:

– Не тi часи тепер, як за Великого київського князя Руса Дiровича, як сидiли ми, тарiйськi богатирi, бiля нього по праву руку, як громили ми пiд його знаменом орду аварську. Ця орда, яка зараз пiд Києвом, не рiвня тiй ордi, що насунула була на всю землю Українськую. Не станемо ми, Вольга Всеславович, коней сiдлати, не поїдем ми битись-ратитись за князя Володимира та княгиню Апраксiю. Великий князь стольно-київський ближчих князiв та бояр поїть-кормить i жалує, iз корсунськими попами по кутках перешiптується, а нам нема нiчого вiд князя Володимира. Не вмовляй ти нас, Вольга Всеславович, Володимирiв племiнничок.

Не до шмиги Вользi Всеславовичу тi речi прийшлись. Вiн сiв на свого коня доброго i поїхав до полчищ ворогових. Став вiн силу ворожу конем топтать, списом колоть, мечем рубать, булавою бить. Б'є-косить без втоми i вiддиху. А кiнь богатирський мовить до нього:

– Не побить тобi, Вольго, сили ворожої. к в хана Калiна могутнi богатирi i поляницi завзятiї, а в чистому полi виритi пiдкопи глибокiї. Як просядем ми в пiдкоп – iз першого пiдкопу я вискочу, i з другого пiдкопу я вискочу i тебе, Вольгу, винесу, а з третього пiдкопу я хоч вискочу, а тебе не винесу.

Тi речi Вользi не сподобались. Пiдняв вiн нагайку сирицьову i став приказувати:

– Ах ти, вовче м'ясо, трав'яний мiшок! Я годую тебе, пою та вичiсую, а ти хочеш мене згубити?

Тут просiв кiнь з Вольгою у перший пiдкоп. Звiдти кiнь вискочив i богатиря винiс. I знову став Вольга ворожу силу бить, як траву косить. I вдруге просiв кiнь з Вольгою у глибокий пiдкоп. I з цього пiдкопу кiнь з Вольгою вискочив. Б'є Вольга бусурман та приказує:

– Самi не йдiть, дiтям-внукам закажiть воювати землю Київську!

Тут просiли вони з конем у третiй глибокий пiдкоп. Його вiрний кiнь з пiдкопу вискочив, а Вольгу Всеславовича винести не змiг. Набiгли бусурмени коня ловити, та кiнь не дався, поскакав у чистеє поле. Тодi десятки богатирiв, сотнi воїнiв напали в пiдкопi на Вольгу – зв'язали, скували йому руки-ноги i привели в шатро до хана Калiна. Зустрiв його хан Калiн ласкаво-привiтливо, наказав розв'язати i розкувати:

– Сiдай, Вольго Всеславовичу, зi мною, ханом Калiном, за один стiл, їж, чого душа забажає, пий вина заморськiї. Я дам тобi дорогу одежу, скiльки хочеш дам тобi золота. Не служи князю Володимиру, а служи ти менi, хану Калiну, будеш ближчим князем-боярином.

Глянув Вольга на хана Калiна, усмiхнувся недобре та й вимовив:

Не сяду з тобою за один я стiл, не вгощатимусь твоїми стравами, не скуштую твоїх вин заморських, не треба менi золотої одiжi, не треба менi твого золота. Я не стану тобi служить! А я завжди буду боронить землю Троянову, буду битися за великий Київ – стольний град, за народ свiй український, за князя Володимира!

Зi словами цими з шатра вискочив. Розметав-розкидав сторожу з оковами, на високу могилу вихопився, свиснув по-богатирському. Тут прибiг до нього його вiрний кiнь. Скочив-вискочив Вольга на коня могутнього, розмахнувся залiзною рукавицею i сказав:

– Ти лети, рукавиця з правої руки, та впади на груди моєму божатому, могутньому богатирю Дунаю Русиновичу. Вiн про скруту мою здогадається. Став би я ясним соколом та полетiв у небо чистеє, а чи бистрим вовком, чи рибою, але ж не пiдуть вiд того вороги з землi рiдної. Треба менi зараз бути лише героєм землi Тарiйської, своєї батька-матiнки.

Вiдстiбнув вiд сiдла троковицького булаву шишастую i почав колошматити рать поганую.

Як упала залiзна рукавиця на бiлий курiнь, прорвала полотно бiлеє та й упала на груди Дунаю Русиновичу. Прокинувся Дунай Русинович, пiдняв рукавицю залiзну закривавлену, скочив на ноги проворнiї, закричав могутнiм голосом:

– Вставайте, богатирi могутнiї тарiйськiї! Прилетiла вiд божатича залiзна п'ятiрня – вiсть нерадiсна, треба йому пiдмога в бою з бусурменами.

В скорому часi прискакали на пiдмогу тридцять два богатирi, а Вольга iз ними тридцять третiм був. Накинулись вони на полчища ворожiї, прибили-притоптали кiньми сили пiдступнiї, самого хана Калiна у полон взяли, привели у Київ до князя Володимира.

Раз поїхав Вольга Всеславович на Карпатськi гори, що постали вони, як кинув Тар'ягн ув озеро Змiя срiбного. А на горах жив богатир Святогор Родович, сила-могута йому була дана немiряна. Не могла його з конем земля-мати втримати, то гуляв вiн по кам'яних Карпатських горах. Святогор Родович запитав коня вiщого:

– Хочеться менi по Тарiйськiй землi погуляти, в усiх краях мого батька, Бога Рода, побувати. Чи понесе нас мати, сира земля, коли спустимось ми iз камiнних гiр?

Вiдповiв йому кiнь:

- Легким поступом поїдем – земля видержить, а на грунь перейти чи галопом скакать – то провалимось.

Тихо їхав конем Святогор Родович та й задрiмав-заснув вiд похитування. Коли їде назустрiч Вольга Всеславович. Бачить – легенько богатирський кiнь чалапає, а копитами, як хата, груддя вивалює, на конi тому богатир сидить, сидя спить, ще й носом посвистує. Дужим голосом гукнув Вольга вершника. Раз, i вдруге, i втретє – не спиняється. Тут Вольга узяв списа довгого, повернув його тупим кiнцем та легенько ударив Родовича в плече могутнєє. Два ударив, аж з усiх сил ударив – Святогор прокинувся.

– Думав, комарики-цюбрики кусаються, аж тут славний богатир Вольга Всеславович довгою сулицею тiшиться! – Вiн нагнувся з сiдла, ухопив Вольгу разом з конем, лiвою рукою пiдняв, оглянув i заховав у сакви, їхав годину-другу Родович, бачить: кiнь спотикатись став, а то вже й на колiна став.

– Що ж ти, вовча сить, трав'яний мiшок, на колiна став? Чуєш, може, бiду яку на мою голову?

Вiдповiв Святогорiв кiнь:

– Тому я спотикатись став, що замiсть тебе одного несу двох могутнiх богатирiв, а на додачу ще й коня богатирського, а бiда на твою голову не тепер прийде, а через три роки.

Святогор-богатир дiстав Вольгу Всеславовича та й поставив на матiр-землю з конем. Каже вiн йому такi слова:

– Будь ти, Вольго Всеславовичу, моїм братом названим. Тобi у бою смерть неписана, а менi така сила-могута дана, що ледве носить нас iз конем земля-матiнка. Як колись на землi Тарiйськiй всi богатирi такi, як я, були, – не було в нас ворогiв анi в ближчих, анi в дальнiх краях. Тому що занадто важкий я з конем своїм, тому i застава моя – на камiнних горах. I доки я тут, на горах, прогулююсь, не пройдуть вороги з-за Карпатських гiр.

Тут приїхали вони до трьох дорiг. Одна дорога – у град стольний Київ. Друга – у незвiданi краї, а третя дорога – на Житомирський гранiтний щит i далi – на гори Карпатськiї. Тут побратими-богатирi i роз'їхались.

А в ту пору в Київ прийшли вiстi нерадiснi: грозиться бусурманський хан, похваляється, хоче Київ-град вiн приступом взять, житло спалить, воїв вирубать, а дiвчат молодих у полон забрать.

I сказав Вольга князю Володимиру:

– Не пiд стiнами Києва нам бусурмана ждать, а в його кублi осиному нам би його мечем дiстать! Дозволь, княже Володимире, молодшу дружину в похiд зiбрать.

Пiшов Вольга у похiд. Ратникiв-дружину кормити-поїти треба, одягати, взувати. Дружина спить, а Вольга не спить. Обернувся вночi сiрим вовком, бiгав-рискав по темних лiсах, по чагарниках, бив оленiв, лосiв, спуску ведмедям не давав, та й зайцями i лисицями не гордував. Вiн кормив-поїв свою дружину хоробрую, взував, одягав добрих молодцiв. Носили вони шуби соболинiї, на перемiну носили опанчi барсовiї.

Перевертався Вольга ясним соколом. Летiв вiн далеко на синє море. Вiн бив там гусей, бiлих лебедiв, та й сiрими качками не гордував. I поїв, одягав свою дружину хоробрую, всi страви на перемiну.

У путi-дорозi став Вольга допитуватись:

– А ви, гой єси, смiливi добрi молодцi! Не багато вас i не мало, а сiм тисяч. А чи є серед вас, юнаки, такий чоловiк, щоб обернувся буйним туром i збiгав у ханство бусурменське, розвiдав-провiдав би про хана Салтана Ставруловича?

Як трава пiд вiтром хилиться-стелиться, вся дружина йому поклоняється, i кажуть йому дружинники-ратники:

– Немає серед нас такого козака, опрiч тебе, Вольга Всеславович.

Тут сам Вольга обернувся гнiдим туром Золотi Роги – i побiг до ханства бусурменського. Перший скок – на верству скочив, а другий скок – вп'ятеро бiльше першого. Притомився туром скакать, обернувся ясним соколом. Прилетiв, досяг ханства бусурменського i сiв там на палати бiлокам'янi, на тiї палати на ханськiї примостився на косяк вiконечка, став слухати-прислухатися, як хан iз ханум розмову ведуть. Молода ханум Азв'якiвна чоловiку своєму вимовила:

– Ой ти, славний хан Салтан Ставрулович! Чи зволиш та виряджатися Україну воювати?

Вiдповiв їй Салтан Ставрулович:

Ой ти, красуне ханум Азв'якiвна! Чи ти знаєш, чи ти вiдаєш? У полях тепер трава не так росте, i квiтки цвiтуть не по-старому. Мабуть, богатирi тарiйськi перевелись. Поїду я з вiйськом на Київську Русь, покорю-вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую городами дев'ять своїх синiв, а тобi, ханум, подарую соболину шубоньку.

Промовила молода ханум Азв'якiвна:

– Ой ти, гой єси, славний хан Салтан Ставрулович! А я знаю про те ще й вiдаю: на Вкраїнi трава росте все по-старому i квiти цвiтуть, як колись цвiли. Ти про те не вiдаєш, що в Києвi народився могута-богатир, тобi, хане, супротивничок. А менi вночi у снi видiлось, нiби iз захiдного боку летiв сокiл, а зi схiдного – чорний ворон. Сокiл з ворона пiр'я повискубував, на вiтрi порозвiював. Той сокiл – то є богатир Вольга Всеславович, а чорний ворон – славний хан Салтан Ставрулович.

На тi слова-речi мовив хан Салтан Ставрулович:

– Ой ти, ханум, молода Азв'якiвна! Казано: волос у баби довгий, а розум короткий. Пiду я повоюю Тарiйську землю. Вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую тими городами дев'ятьох своїх синiв, а тобi привезу шубу соболиную.

А Вольга, на косячку вiконнiм сидячи, слухав тi речi-розмови таємнiї. Вiн розумний був, догадливий: обернувся малим горностаєм, побiг по пiдвалах-погребах, по високих теремах: у тугих луках тятиви понадкушував, гартованi стрiли поприламував, гострi шаблi повищерблював, палицi залiзнi у дугу погнув. Пiсля цього обернувся Вольга сiрим вовком, скочив-поскочив на конюшню, там усiх коней перебрав-подушив до єдиного. А тодi обернувся ясним соколом, знявся високо в пiднебесся, полетiв далеко до своєї дружини хороброї. Дружина спить, та Вольга не спить. Розбудив вiн дружину-ратникiв, закричав дужим голосом, як в трубу заграв:

– Ой, ви, добрi козаки, дружинники хоробрiї! Не час спать, пора вставать, та пiдем у ханство бусурменськеє.

Тут швидко-скоро всi дружинники пiднiмалися, i прийшли всi сiм тисяч до стiни бiлокам'яної. Мiцна та стiна бiлокам'яна в небо верхом упирається. Нi пролому нема в стiнi, нi малої щiлини, i залiзнi ворота закритi мiцно-накрiпко, крюки-засуви у воротах мiднiї, а бiля ворiт варта бусурменська, лiку їй нема. В пiдворiтню лиш мурашка пройде. От всi ратники-дружинники зажурилися-засмутилися.

– А як нам в бусурменський город потрапити? Через стiну не перебратися, а залiзнi ворота не виломать, та i варта у воротях надiйна, як ворота ламать, лишень голови свої пiдставлять.

Молодий Вольга Всеславович розумний був, догадливий. Обернувся вiн малої мурашкою i сiм тисяч ратникiв-дружинникiв в мурашок обернув. В пiдворiтнi була вузенька щiлинка, i всi ратники через неї в город потрапили. Обернув їх Вольга в добрих козакiв зi всiєю зброєю. Вартовi бусурменськi забiгали, за зброю хапаються. А палицi залiзнi в дугу зiгнутi, шаблi гострi всi пощербленi, стрiли рiвнiї поламанi, тятива в тугих луках рветься, як гнилi нитки. Закричали на пiдмогу кiннотникiв, прибiгли вершники на конюшню, а там всi конi пiдсiдельнi побитi лежать.

Тут Вольга Всеславович зi своєю дружиною хороброю бусурменських ратникiв побив-повоював, а ще бiльше у полон узяв. Бабусь, дiдiв та малих дiтей дружинники не чiпають, а молодих красних дiвчат полонили сiм тисяч, щоб на кожного юнака жiнка прийшлась.

А сам Вольга у палати пiшов, в тi палати ханськiї, до того хана бусурменського. Дверi в палатах були залiзнi, крюки-засуви – золочена криця. I сказав тут Вольга Всеславович:

– Хоч ногу зламаю, а дверi виставлю!

I копнув ногою в дверi, залiзом кованi – поламав усi засуви, пробої булатнiї. У свiтлицi брав за руки самого хана бусурменського i говорив такi слова:

– Похвалявся ти, Салтане Ставруловичу, на Україну йти, а поляни ось до тебе самi прийшли, не треба тобi, Салтане, нiг томить – я накину на плечi ханум Азв'якiвни соболину шубоньку.

Помiнявся в лицi бусурменський хан:

– Недарма казала менi ханум Азв'якiвна, свiй вiщий сон переказувала. Ти не бий, не карай мене, Вольго Всеславовичу, я й сам не пiду воювать Рос великую i дiтям, внукам закажу в мирi з тар'ягнами жить i данину платить з року до року! Ми запишемо цю заповiдь на срiбнi листи.

Як прийшов Вольга з походу дальнього в стольний город на Днiпрi Київ з полоном великим i дарунками, а Великий князь Володимир його й стрiчать не став. Бо стрiчав якраз гречинiв золоторизих, та цiлував Бога їхнього, та за себе брав царiвну царгородську, жiнку брата свого рiдного, якого сам пiдступно вбив. Душу продавав та на царство Вiзантiйське мiрився. У палатах Володимира бiлокам'яних ллються вина, та все заморськiї, i нема серед них домашнiх медiв. За столом та все гречини-ромеї, та попи золоторизiї, та бояри боговiдступники, та нема серед них богатирiв. Нема нi Дуная Русиновича, нi Святогора Родовича. Бо вся сила їхня вiд Ягни-Бережi йде, а князь Володимир – на грудях з розп'яттям. Богатир Вольга Всеславович образився. Та й виходив вiн на вулицю, тугий лук натягував, став стрiляти по церковних макiвках i кричав городянам київським:

– Позбирайте срiбнi-золотi церковнi макiвки, несiть у кружало – корчму мужицькую. Заведемо свiй бенкет невиданий на увесь робочий люд київський.

Князь Володимир стольно-київський розгнiвався, наказав посадити Вольгу у поруб пiд баштою. Наказать наказав, а бояться челядники i гридники до Вольги пiдступить та за руку взять. Тут сказав йому Вольга Всеславович:

– Ти, вiдступнику, Володимир-князь, оскверняєш вiру дiдiв наших, обiдняєш ти силу богатирiв наших, не бувать по тому Києву добра, а твоєму княжому роду миру! Ти послав Богiв моїх у Днiпро та ще й бити їх батогами смiв. Я ж тебе рiшу i твiй поганий рiд, щоб землi Тарiйської не поганили!

Накладає Вольга стрiлу гартовану. Тут згадав князь Володимир слово чарiвнеє, що йому дали, не подумавши, волхви роськiї, як Вольгу скорить. Не страхаючись, князь Володимир до Вольги пiдступається, та до самого вуха дотягається, та й говорить йому чарiвнi слова. Тут Вольга руку зняв з лука могутнього, меч сховав i палицю викинув, звiсив голову та й у поруб пiшов своєю волею, у пiдземелля глибокеє. Тут попи гречинськi закричали:

– Володимир святий скорив словом диявола, словом, iз книг гречинських зчитаним!

Так сидiв Вольга у вогкiм порубi i вже мохом бравсь, аж прийшов до нього батько-полоз – Землi син.

– Як не можеш ти, Вольго, жить на землi людиною, то ставай же i ти таким, як я. – I забрала їх назад мати сира Земля.

Як прийшов Дунай Русинович до Карпатських гiр, стрiв вiн Святогора Родовича. Святогор якраз iз коня зiйшов та iшов спати у печеру пiд Говерлою. Тiльки-но Дунай Русинович хотiв його погукати, щоб про сумну долю Вольги Всеславовича розказати, щоб разом якось раду цьому дiлу дати, як стулилися челюстi гiр. Що не ламав Дунай Русинович списа об скелi, що не лупив булавою могутньою, що не рубав мечем, а по скелях лиш залiзнi смуги. Засмутився-зажурився Дунай Русинович, що забрала Земля Вольгу Всеславовича, що забрала Земля Святогора Родовича, та й зажурений поїхав на Дунай-рiку, свою матiнку. Та як в'їхав на конi в прибережнi кущi, в очерети високiї, так i зник навiк з очей воїнських. Так не стало на Українi трьох найдужчих богатирiв.