Бережа

1. Року Божого 3000 до нової ери

Коли Сар'ягн (внутрiшнiй вогонь), Слав'ягн (славний вогонь), Вол'ягн (водяний вогонь), Кiмар'ягн (сплячий вогонь), Краягн (красний вогонь) пiшли шукати свою Долю, Ам'ягна (вогонь, який живе через поїдання), їхня сестра, залишилась сама. Вiд батькiв у спадок їй залишився чарiвний пояс Тар'ягна i таке провiщення. Якщо цей пояс iз притороченим на кiнцi позолоченим коров'ячим рогом хоч одну добу поносить дiвчина, то у звичайний строк вона народить дитину – дiвчинку. Якщо коров'ячий рiг пiднести до губiв, то в ньому з'явиться священний напiй, один раз ковтнувши якого, жiнка стає непереможною поляницею-войовницею.

Отже, вiд Ам'ягни i пояса Тар'ягна пiшов рiд амажонок, i в цю країну не потрапляв живим жоден мужчина, лише витязь роду Краягна по iменi Пал-Котигорошко-Кий, який народиться дуже не скоро, зможе побороти княгиню з країни амажонок.

Столиця амажонок Варта красувалася на березi рiки Вардани неподалiк вiд гирла. Мiсто обнесене кам'яним муром i сiмома брамами i надбрамними вежами. Брама Ам'ягни головна i виходить до рiки Вардани; потiм брама Сар'ягна iз висiченим у каменi мечем над нею; брама Слав'ягна iз висiченою у каменi головою коня Тар'ягна; брама Вол'ягна iз висiченим у каменi списом; брама Кiмар'ягна iз висiченим луком та стрiлами i брама Краягна iз висiченою булавою над нею. Сьома брама – брама Лелi-Ягни виходить на Священне поле i гай, який вiддаляється вiд рiвнини старицею рiки Вардани. Цей острiв був обгороджений щiльно вкопаними високими дубовими палями, якi обросли густим колючим чагарником. Посеред дубового гаю – невелика i немала галявина, а посеред галявини – величезний священний дуб. А пiд дубом стояв залiзний теремок. Теремок був без вiкон, але всерединi стiни його свiтилися м'яким срiбним свiтлом. У теремку стояло широке ложе, а на вiзерунчастiй спинцi лiжка висiв пояс Тар'ягна. До теремка помiж кущами лiщини, дикої рожi, бузини, глоду, калини вела втоптана стежка. Кожну нiч сюди приходила жiнка або дiвчина з мiста Варти, щоб одягти пояс Тар'ягна i поспати в ньому. Коли жiнка лягала на лiжко, свiтло в теремку пригасало i починалося чудодiйство. Поспавши, жiнка ковтала iз Священного рога i купалася в Священному озерi, котре утворювалось у невеличкому ярку, а з озера теж витiкав струмок i тiк у Вардану. У цiй заводi колись давно купались Ладо i Лада.

Раз на мiсяць до теремка приходила Велика княгиня на молитву i раз на три роки, щоб одягти пояс i народити. Як тiльки перша дочка Великої княгинi досягала 25 рокiв, вона йшла у Священний гай i, ставши непразною, приймала посвяту у Великi княгинi. Всi iншi дiвки починали ходити у Священний гай iз 18 рокiв. Коли ж Велика княгиня помирала ранiше, нiж її першiй дочцi виповнялося 25 рокiв, Велику Княгиню обирало вiче.

Амажонки добре скакали на конях, вправно кидали списи, яких до коня було приторочено два, добре володiли мечем та ножем. На тiлi пiд час походу поверх одежi носили лускатий або кiльчастий бронзовий панцир, перехоплений у поясi не дуже широким шкiряним ремiнцем, що був поцвяхований вiзерунком. До ременя на позолоченому мiдному ланцюжку був причеплений золочений коров'ячий рiг для пиття – точна копiя священного рога Тар'ягна. Далеко по свiту розкотилася слава про амажонок як про непоборних войовниць.

Отож одного разу у княгинi Роксолани народилась дочка. З першого дня народження вона була дуже гарною. Назвали її Красулею. Вона була така гарна, що коли виходила iз княжих покоїв i йшла на вежу Ами, щоб помилуватись далеким морем, усi жiнки кидали роботу i дивились на неї.

Усi амажонки були або русявими, або чорнявими, або бiлявими – згiдно трьох лиць Трояна. Красуня волосся мала бiле, як вибiлений льон, брови i вiї чорнi, очi – синi-синi, а колiр обличчя свiтло-смуглявий. В її свiтло-блакитнi очi не можна дивитись, бо вони були безкiнечно бездоннi, здавалось, що за ними починається Нiщо, зваба в них змiшувалась iз прекрасною байдужiстю i холоднiстю. Лице її, на перший погляд блiде i прозоре, освiтлювалось iз середини спалахами кровi.

У призначений звичаєм час пiшла Велика княгиня Роксолана у Священний гай. Надягнула пояс i лягла на лiжко, щоб побути нiч у єднаннi з Богом. Лежала вона, розкинувши руки-ноги i, заплющивши очi. пї тiло налилося солодкою мукою, зникла склепiнчаста стеля теремка iз зображенням Дерева життя. Пояс охопив її всю – вiд п'ят до кiнчикiв волосся на головi, її лоно затремтiло, наче вода пiд легеньким вiтром i гарячим сонцем; i було їй таке провiщення: «Вiд часу, як народилася Красуля, починається занепад держави амажонок. Праправнучка дочки, яку Роксолана народить пiсля цiєї ночi, пошлюбиться iз мужчиною з роду Краягна. Вiд цього шлюбу пiде могутнє плем'я роксоланiв-гунiв.»

На другий день тяжко зажурена ходила Роксолана по своїх пишних князiвських покоях. Шкода їй було, що дочка, яку вона мала народити, втратить священний пояс i змушена буде пiдлягати ненависному чоловiковi. Вирiшила Роксолана, що винна у всьому Красуля, адже з її народження i починається занепад. Зiбрала Велика княгиня Роксолана найстарших жiнок-волхувальниць i розповiла їм про свою печаль. Нiчого не сказали їй ворожки, лише найстарiша прорекла:

– Ти, Роксолано, наймудрiша серед нас, роби як знаєш. Але кому iз нас хоч раз вдалося змiнити волю Ягни? Наше волхвування у вгадуваннi помислiв Божих, у вимолюваннi Божої прихильностi. Молитвою ж ми лише вiдганяємо злих i прихиляємо добрих Духiв. Наш закон забороняє тобi смертельно карати свою дитину, бо тодi i сама помреш.

Три доби думала Роксолана i нарештi придумала. На березi моря теслi спорудили невеликий корабель на одне вiтрило, поставили туди води i їжi на три днi. У червоному покривалi занесли Красулю, пустили кораблик на море, а линву перерубали. Вiтер дув з берега, на морi починалася буря, i нiхто не сподiвався, що цей кораблик далеко запливе. Коли Красулю спустили на воду, їй було 24 роки i незабаром вона мала iти у Священний гай, щоб одягти пояс Тар'ягна.

Два днi носив вiтер суденце, на третiй день його помiтили греки iз свого корабля «Арго». То аргонавти на чолi з Гераклом якраз пливли по пояс Тар'ягна у країну амажонок. Аргонавти побачили, що маленьким корабликом нiхто не керує, i захотiли його упiймати, але вiн танцював на високих хвилях, можливо, Морана вiдштовхувала його вiд «Арго». Тодi аргонавти кинули жеребок, i героєвi Афiн Тезею випало плигнути в море i вплав досягти суденця. Швидко доплив вiн до кораблика i як тiльки взявся за борт, обидва кораблi стали поруч. Зачудованi аргонавти дивились на дiвчину небаченої краси, i їхнiй некерований корабель крутила на одному мiсцi морська течiя. У лляному волоссi мала Красуля кiстяний гребiнь, золотом оздоблений. Лежала вона на дубовому ложi, яке з чотирьох кутiв прикрашали чотири золотi птахи, i яскравi рубiни полум'янiли у пташиних очах. пї пурпуровий плащ iз тонкого ягнячого руна був застебнутий лише на одну срiбну брошку з вкрапленням золота. З-пiд плаща виглядала тонка зелена сорочка, вишита золотом, на грудях намисто в три разки i золота гривна на шиї iз дивними звiрами. Сонячнi променi осявали її, тому слiпуче виблискувало золото i самоцвiти, але не могли вони заслiпити сяєво прекрасного обличчя. Барва її волосся була нiби пелюстки бiлої ромашки, розсипанi по вузьких опуклих плечах, i дiвочi перса, наче два повних мiсяцi, сходили з-за викоту сорочки. Бiлi, як снiг, що випав за одну нiч, руки визирали по плечi з-пiд плаща i закiнчувались пещеними вузькими долонями з довгими непорочними пальцями. Щоки – нiжнi i гладенькi, як гiрська наперстянка. Брови ж такi чорнi, нiби спина жука, зуби – наче дощ перлинний. Очi блакитнi, як лазурит, вуста повнi, наче нiжнi пелюстки рожi. Бiлi, як морська пiна, стегна її i тiло на дотик здавалися нiжнiшi за лебединий пух. Колiна мала круглi, i повнi видовженi литки, i невеличкi ступнi з довгими бiлими пальцями та округлими рiвними п'ятами. Промiння любовi грало в її очах, радiсть палала на щоках, то червоних, як кров теляти, то вкритих бiлiстю снiгу. Голос її був лагiдний, крок плавний i велична князiвська хода. Вона була найвродливiшою з усiх жiнок, якi будь-коли з'являлись на свiтi перед очима мужiв. Усi жiнки можуть бути привабливi, доки їх не порiвняєш з Красулею. Коли мужчина потрапляв на неї зором, навiть загроза смертi зараз же або через нiч спiвжиття з нею не спинили б його бажання злягтися з красунею. Весь свiт зникав зi свiдомостi, з усiма його заборонами, тiльки вона одна, Красуля, панувала.

Лише Тезей не втратив тями вiд цiєї чаруючої вроди, а пiдiйшов до дiвчини i затулив її лице краєм пурпурового плаща. Аргонавти зразу почали рухатись. Вони помолились Зевсу Громовержцю, думаючи, що до їхнiх рук потрапила одна з нереїд, а Геракл розпорядився, щоб їй на носi корабля зробили хатку i щоб Тезей за нею пильнував, бо тiльки його не паралiзувала її зваблива краса. Вiн прислуговував Красулi i говорив з нею, але ближче, нiж на крок, вона його не пiдпускала, бо мала вiдразу до мужчин i разом з тим була такою грацiйною i сильною, що марними були всi його спроби до лагiдностi додати силу, щоб вона йому пiдлягла. Красуля розповiла аргонавтам, що вона амажонка. Тодi Тезей став розпитувати в неї про пояс Тар'ягна, по який їде Геракл з аргонавтами. Амажонка сказала, що лише з її допомогою Геракл зможе взяти пояс, який вона мала скоро одягти. Ще 93 днi плив «Арго» до берегiв країни Артанiї, i за цей час Красуля закохалася в Тезея, бо це був красивий, ставний, славний грецький герой, i їй першiй з-помiж амажонок довелося побути пiд одним дахом так довго iз чоловiком.

Коли «Арго» наблизився до берега, йому назустрiч виплив корабель iз амажонками, i вони повели «Арго» в гавань. У гаванi стояв палац на три поверхи, на кожному поверсi була одна зала i десять кiмнат, де амажонки приймали гостей. Пiсля того, як аможонки дiзналися про мету приїзду аргонавтiв, на Малiй радi вирiшили їх погубити, бо пояс вони вiддати не могли. Домовились, що назавтра Геракл зi своїми супутцями пiде до Священного гаю по пояс, а тим часом уночi засiяли поле зубами непереможного Золотого кабана. Проте вночi Красуля повела Геракла на берег моря, де вiн запалив вогнище i принiс у жертву Ягнi бiлого коня, випив чарiвного трунку, що його приготувала Красуля, i намастив тiло чарiвною маззю, яку йому теж приготувала Красуля, бо вона була також i неперевершеною волхвувальницею.

На другий день уранцi аргонавти вирушили до Священного гаю по пояс. Попереду Геракл iз своєю величезною палицею. Як тiльки Геракл ступив однiєю ногою на Священне поле, встала з чорнозему шеренга величезних закутих у крицю воїнiв. Лише Геракл мiг з ними битися, iншi ж герої зразу вiдступили. Могутнiй Геракл кожним ударом палицi валив на землю одного за одним воїнiв, стршнi ж удари по тiлу Геракла тамувала чарiвна мазь Красулi, i Геракл вiд тих ударiв не вiдчував болю, лише втому. На кожен крок Геракла iз землi вставала залiзна шеренга, так що до вечора Геракл дiйшов лише до середини поля i увечерi, зморений, повернувся на «Арго», щоб назавтра продовжити бiй.

Тим часом наступила нiч, коли Красуля могла безборонно iти у Священний гай, тому нiякi обереги їй не завадили, вона вiльно пройшла в гай, забрала пояс Тар'ягна i втекла до аргонавтiв, якi тiєї ж ночi вiдпливли. Велика печаль, велике горе, велика гризота i велике зло охопило амажонок, коли вони про це дiзнались. Спiшно спорядили кораблi, посадили на них кращих войовниць i на чолi з княгинею Роксоланою погналися за «Арго». В яку землю не припливали амажонки, мiсцевi жителi їм казали, що аргонавти пiвдоби тому як вiдпливли. Тим часом «Арго» заплив до Мiкен, i Геракл вiддав пояс Тар'ягна царевi Мiкен Еврiсфею, якому Геракл змушений був служити. Еврiсфей дав пояс своїй дочцi, але, коли вона його одягла, вiн її так здушив, що лише Красулi дався себе розняти. Еврiсфей перелякався i сказав, щоб пояс залишився у Красулi, а Красулю разом з поясом забрав герой Афiн Тезей, щоб одружитися з нею. Не встигли вони приготуватися до вiнчання, не встиг народ Афiн вiдсвяткувати повернення Тезея, як вiйсько амажонок обложило Афiни i взяло їх штурмом. Афiняни заховалися в Акрополi. На горбi Ареопагу Роксолана поставила свiй княжий намет. Настав день рiшучої битви. На допомогу афiнянам зiйшлися жителi навколишнiх сiл. На чолi афiнського вiйська став Тезей, а поряд з ним у грецькому бойовому обладунку i в закритому шоломi – Красуля. Цiлий день не вщухала битва, i вже перемога хилилася на бiк амажонок. Роксолана метнула списа у Тезея, проте вiн потрапив у шию коня Тезеєвого джури. Роксолана метнула другого списа, i вiн, спрямований рукою Богинi Долi, потрапив джурi в шию, розiрвавши ремiнець, яким крiпився шолом, i сонну артерiю заразом. Впав джура навзнак зi здибленого болем коня, i далеко покотився шолом, випустивши з полону слiпучо-бiле волосся Красулi та її прекрасне обличчя, яке вже пiдсинювала Смерть. Роксолана тим часом зняла з Красулi пояс, а у воїнiв, якi билися довкруж, коли вони побачили лице Красулi, опустились руки iз закривавленими мечами. Бiй поволi вщух. Сторони замирились. Амажонки насипали над своїми полеглими високу могилу i вiдступили на кораблi. Велика гризота напала пiсля цього на Роксолану вiд того, що Красуля загинула вiд її руки.

2. Року Божого 2532 до нової ери

Вийшли старiйшини, князi i волхви п'яти родiв Тар'ягна на Священнi Путi, i нiхто з навколишнiх племен, якi жили за законами Ягни, молились її перевтiленням, не мав права напасти на людей, якi йшли i їхали, несучи поперед себе бiлий бунчук iз хвоста i гриви Священного коня, принесеного в жертву Велесу. Зiбрались вони в урочищi Священнi Путi, що в долинi Днiстра-Бережi, бiля струмка з цiлющою водою. Принесли священнi жертви Ягнi-Лелi-Бережi, послухали бувальщини про подвиги Тар'ягна, i старiйшина з роду Сар'ягна, як найдревнiший серед старiйшин, махнув рукою козаковi бiля литавр. I зарокотали литаври, i ущух гомiн Ради, i почав Добролик:

– Вельмишановнi раднi! Усi ми творимо треби Ягнi. Усiм нам батько Тар'ягн, який зборов злих духiв i загинув за Добро на Землi. Тiльки рiк i час виходу на Священнi Путi зупинив кровопролитну вiйну, яка точилась мiж родом Слав'ягна i Кiмар'ягна. У цю вiйну поступово втягнулись i їхнi сусiди. Ще мiсяць тому нашi князi, котрi ось сидять за спiльною стравою, дивились один на одного з-пiд заборол шоломiв, з-за тятиви лука з накладеною убивчою стрiлою. Проте ми мусимо свято дотримуватись заповiту предкiв i не порушувати меж пасовищ, що їх обмежили нашi прадiди, коли встановлювали звичай збиратись у цьому урочищi, щоб вирiшувати спiльнi справи всього тарiйського народу. Чи нашi волхви забули веди про нашi родовi закони, веди братства, веди побратимства? Чому вони спiвають лише веди звитяги i вiйни?

Довго радилися-сперечалися вождi племен, а коли Дарбог сховався за Овидом, всi розiйшлися по куренях. Завтра наставав останнiй день Ради. Але бачили старiйшини, що цьогорiчна Рада невтiшна. Волхви розпалили вогонь у шатрах, обкурилися конопляним сiм'ям, надiючись, що за цю останню нiч вiща Морана пiдкаже їм нових вед про буття i дiяння тарiйського народу.

Наступного дня, коли компанея iз вогненним трунком була передана до рук наймолодшого серед князiв з роду Сар'ягна, князя Арея, вiн ковтнув iз чашi – позолоченого черепа – трунку i встав. Трунок обпiк вогнем йому гортань i зробив легшим язик. Вiн був високий i ставний, у руцi тримав соболину шапку i княжу булаву. Широкий черес перехоплював тонкий стан:

– Товариство, браття! Хай вибачать менi старшi за мене, що я звертаюсь до них iз своїм неопереним словом, але iз наших балачок, якi тягнуться ось уже сьомий день, мало пуття. Знову нашi козаки вийдуть у степ на пограниччя пасовиськ i забудуть нашi настанови. Бо племена народу тарiйського стали численними i могутнiми, череди безмежними, а трави такi, як i кожного року. А як пiде на ранню засуху, то ще гiршi, нiж ранiше. Донесли менi гайдарi, що за горами Кавказ, шлях до яких лежить понад країною амажонок, є ще гори, а за тими горами є країна, багата травою. Там не треба томити скотину у зимiвниках, бо там, де кiнчаються гори, нема Дудя, який холодить землю. Та країна заселена смуглоликим людом, який, рознiжений щедротами землi, забув Бога свого i забув, що таке вiйна. В iм'я того, щоб смачно їсти або хоч просто їсти, вони бояться смертi в бою. Хочу я спробувати щастя i перегнати через гори худобу у тi долини, але мої старiйшини кажуть, що, мовляв, iди лише своїм куренем, а в нашого роду є свої споконвiчнi шляхи понад рiкою Дон. Проте менi з одним куренем не здолати того народу, то дозвольте i серед ваших родiв кинути клич. Хто чує в серцi звитягу, молодий i дужий, хай iде пiд мiй бунчук. Я поведу їх у країну, де рiки повноводнi, трава висока, лiси повнi дичини, а мiста повнi золота.

Замовк князь Ар'я. Старiйшина з роду Краягна сказав:

– Хто вiдривається вiд своєї землi, той стає iншим.

Старiйшина з роду Кiмар'ягна сказав:

– Там ви забудете своїх Богiв i мову, якою з ними говорили.

Князь волинян Силослав сказав:

– Скiльки вже таких молодих i невгамовних заманив Овид!

Князь слав'ягнiв Владислав сказав:

– Якщо там добре жити пришлеш гiнцiв, i ми дамо козакiв на помiч. Народовi потрiбен простiр.

Тодi князь Ар'я знову сказав:

– Я бачу, що ви не проти. Виберiть iз своїх родiв похiдних князiв, хай зголоситься також з кожного роду волхв, щоб волхви склали бувальщини i пiснi про наших Богiв, нашi землi i води. Щоб ми пам'ятали про наше родство i не воювали мiж собою.

Обранi для походiв князi розiслали по селах вiсникiв з бойовою князевою стрiлою, з червоною китицею бiля оперення. Вiсник iз волхвом заїздили в село i спинялися на майданi, де збиралося сiльське вiче. Вiсник бив у литаври i, коли сходились люди, кричав:

– Молодих i дужих з дружинами i нежонатих зове князь Ар'я пiд свiй бунчук! Хто хоче, берiть свою долю з общини i йдiть з нами!

Волхв спiвав пiд кобзу:

– Високий i ставний князь Ар'я. Дужий, як вепр, i швидкий, як сокiл. Мудрий, як сова, i справедливий, як терези. Важка у нього булава i бунчук, як шовкова трава, яку не можна порахувати. Веде вiн у країну, де рiки молочнi, кисiльнi береги, де на вербi ростуть солодкi грушi, а земля родюча i плодюча. Берiть своїх жон на вози, а списи на перев'язi i збираємося. А хто не має жони, то забере її у того народу, який ми повоюємо, а хто загине, той обнiметься з прекрасною Богинею Славою. Хто має у руцi меч, а на поясi нiж i аркан, хто має тверду руку i серце вовче, той буде дiлити здобич на Великому крузi i пити з кампанеї священний трунок Слави.

Десь далеко вперед пiшла кiнна тисяча гайдарiв, не обтяжена возами i сiм'ями. Це була тисяча хвацьких козакiв iз усiх п'яти родiв, якi нещодавно ще тузилися мiж собою на пограниччях. Козаки – це юнаки, якi досягли повнолiття, але їм ще рано було заводити сiм'ю. Досягши 18 рокiв кожен юнак iз сiм'ї вiльного общинника iшов козакувати на 3-5 рокiв. Бажаючi могли козакувати все життя. Козаки пiд наглядом сотникiв i тисяцьких вивчали вiйськовi звичаї i разом з тим охороняли обводи землi вiд сусiдських вторгнень. На час козакування вони брили голови i бороди, залишаючи на серединi голови лише такий чуб волосся, який можна просунути в каблучку вказiвного пальця. Не голили також вусiв. Звитяга i бажання вiйськового подвигу були головною метою життя козакiв. Вони привчались переносити бiль i зневажати смерть. Смерть у бою була в пошануваннi, але смерть героїчна. У козаче середовище заборонялося приводити жiнок. Тисячею гайдарiв верховодив князь Род.

П'ять куренiв спокiйно й розмiрено, як пiд час лiтнiх пасовищ рухались по слiду розвiдникiв. Попереду куреня Сар'ягнiв на вороному жеребцi, тримаючи спис iз жовто-блакитним трикутним прапорцем, їхав князь Ар'я в оточеннi 33 козакiв. Позад них волхв iз роду кiмар'ягнiв їхав на чотириколiсному возi. На ручицю воза було накинуто довгий повiд, що утримував десь за п'ять лiктiв вiд воза бiлого коня. На конi було легеньке червоне сiдло i розцяцькований дiамантами кантар. На цьому конi їхав Бог вiйни Ар'ягн – Воляслав, але його нiхто не бачив крiм волхва у станi ясновидiння.

За ними – курiнь сар'ягнiв на возах iз скарбом. Осторонь возiв, верхи на конях, їхали дорослi мужчини з мечами на поясах i луками з тулами. Важку зброю – булави, списи, келепи, щити – везли на возах. Позаду юнаки, якi ще не досягли козачого вiку, гнали табуни коней, худобу, овець, свиней, кiз. На чолi валки кожного племенi їхав старiйшина на великому критому шестиколiсному возi, з правого боку до ручицi було приторочено бунчук: висока, гладенька, обстругана i ошлiфована каменем i вовною тичка, пофарбована бичачою кров'ю, на вершечку якої було насаджено оберiг кожного племенi, яке вiдпустило вiд себе бажаючих на новi землi. Вершечок оберега, прикрашений пучком кiнського волосся, а саме оберiг, обвiшаний маленькими дзвiночками.

На возi Сарма був бунчук з мiдною головою коня, на возi роду Слав'ягна на тичцi стримiла мiдна голова корова, на возi роду Вол'ягна – тичка з головою вепра iз коштовним камiнням замiсть очей i iклiв, на бунчуку роду Кiмар'ягна було зображення Лелi у виглядi вагiтної жiнки з шiстьома отворами, з яких витiкало шiсть найбiльших рiк, на яких жив тарiйський народ; на бунчуку роду Країна крiпилась мiдна голова пiвня з червоним рубiновим гребенем, очима i рiзнобарвним хвостом з пiр'я. Цi обереги були в пошанi в тих селах i городах, звiдки родом старiйшини. Оберегами ж родiв, що залишились сидiти на своїх берегах, були: у амажонок – тигр; у сар'ягнiв – лев i лебiдь; у слав'ягнiв – ведмiдь i бусол; у волинян – вовк i горлиця; у кiмар'ягнiв – мамонт i галка; у країнцiв – кабан i соловей.

Як безлiч було сiл, у яких жив тарiйський народ, так безлiч було оберегiв, якi їм послала Ягна. Але весь народ молився Лелi-Ягнi-Бережi i її дев'яти перевтiленням – Перунам, а також синовi Ягни, першiй людинi, Тар'ягновi.

На чолi походу стояв князь сар'ягнiв Арей, на чолi слав'ягнiв князь Славко, на чолi вол'ягнiв князь Вогонь, на чолi кiмар'ягнiв князь Стриягн, на чолi країнських воїв стояв князь Доброслав.

Дiйшли арiйцi до високих Кавказьких гiр. Чим вище i далi вони йшли, тим бiльше летiло в ущелини i зависало на скелях їхнiх зручних возiв. Залишалися лише бойовi двоколiснi колiсницi, якi можна було мiсцями переносити на руках. Так зникли арiйцi в горах, i нiхто про них бiльш не чув.

3. Року Божого 1155 до нової ери

Троя готувалася до вiйни з ахейцями, бо через вивiдачiв дiзнався цар Трої Прiам, що греки всього Пiренейського пiвострова i навколишнiх островiв збираються в ополчення проти Трої, щоб зрiвняти її з землею. Бо Троя перепиняє кораблi з хлiбом, якi пливуть до Афiн з Тарiйської землi. Та ще й син царя Прiама Парiс до того знахабнiв, що потоптав закони гостинностi: коли був гостем у царя Менелая, звабив i вкрав його прекрасну жiнку клену. До столицi держави амажонок Варти вiдпливло посольство вiд царя Трої Прiама просити у Вiча Варти вiйськової допомоги.

А в цей час посольство вiд ахейцiв, очолюване Одiссеєм, висадилось у гирлi Днiпра-Славути, у мiстi Бористенi, i розiслало нарочитих у Переяслав-на-Дунаї, у Галич, у Волин, у Бусел, у Бiлу Вежу з проханням узяти участь у походi проти Трої. За якийсь час у Гiлею прибуло п'ять тарiйських золотих князiв iз загонами воїнiв. Iз Переяслава-на-Дунаї прибув князь Палкий на чолi загону кiннотникiв у тисячу мечiв; iз Галича прибув тисяцький Чепiга на чолi тисячного загону, бо князь галичан Авхат був уже давно старим, мав одного сина Атiла, але його ще юнаком городяни прогнали з мiста за те, що був дуже розбишакуватим i у сутичках калiчив, а то i вбивав одноплемiнникiв. Несамовитий пiд час бiйки, вiн ще десятилiтнiм хлопчаком розiзлив знарошне бiлого Священного бика, i коли той кинувся на нього, схопив бика за роги, повалив на землю i задушив. У князя Авхата був на лобi бiлий знак Сонця, який трохи переходив на волосся, i в чорнявому чубi його бiлiло пасмо, але зi своєю жiнкою Мирославою вони не нажили дiтей. Не було в Авхата дiтей також iз iншими жiнками. Одного разу, пiсля довгих молитов богинi Родi, Лелека принiс їм немовля. У немовляти на лiвому плечi свiтився срiблястий знак Сонця, i назвали вони його Атiлом. Дитина дуже швидко росла, а тому що Атiл був набагато крупнiший за своїх однорiдцiв, вiн всiх кривдив, у бiйцi легко доходив до знетями. Iз Волина вiд волинян прибув князь Дулiб; на чолi полку слав'ягнiв прибув князь Руслав; похiдним князем у сар'ягнiв був князь Казар.

Поки вiйсько збиралось, а греки i слав'ягни готували кораблi для походу, на рiвному полi поблизу мiста Бористена почалися великi змагання у вiйськовiй доблестi. Коли всi учасники iгор зiбралися в одному мiсцi, були обранi розпорядники, i вiйсько, змiшавшись, розмiстилось по обидва боки поля для змагань, на поле зненацька вилетiла бойова колiсниця, запряжена чотирма кiньми, а з бокiв колiсницi скакало двоє молодих вершникiв у повному бойовому обладунку. пхнi золоченi шоломи горiли, як сонце. Але всi дивилися на воїна, який правив бойовою колiсницею. Величезного зросту, статурою як Бог, довге русяве волосся майорiло навколо голови, наче завихрення вогню. Юнаки, якi скакали на конях обiч колiсницi, кричали:

– Атiл, Тар'я-Кiмар-Атiл!

I всi воїни, захопленi прекрасним воїном, видихнули:

– Атiл!..

Кiмарiйськi воїни, якi в цей час стояли вперемiшку з усiма тарiйськими воїнами, почали розказувати, як розлючений натовп, озброєний камiнням i палицями, гнався за десятирiчним Атiлом, щоб убити його, бо вiн силою набагато перевершував iнших людей. Як вiн тiкав по косi, яка з того часу стала зватися Бiг Атiла, як перебiг у землi амажонок, умкнув собi амажонку i жив з нею на березi озера Меотiди. В Гiлею Атiл прибув iз своїми двома старшими синами.

Почалися iгри. Билися на тупих мечах, прицiльно стрiляли з лука по дерев'яних щитах, що їх на всьому скаку проносили вершники, метали списи на дальнiсть, змагалися в перегони верхи на конях i на бойових колiсницях. Найкращим воїном виявився Авхат iз роду Кiмар'ягна. Коли вiн першим досяг рубежу на своїй колiсницi, все вiйсько кричало:

– Атiл, Атiл, Атiл!

Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожаєм усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса.

Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз таємного металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця воїнiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон їй загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря.

Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив:

– Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував.

– Якщо ти там бував, то бачив, якi товстелезнi стiни, кажуть, що їх зводив сам грецький герой Геракл: може, вилiзеш, а може, i на штанях з'їдеш…

– Що козаковi мур, коли козак мов тур! – озвався третiй. – Ось я вже з козакування був додому налаштувався, бо минулої зими на вечорницях гарну дiвку зазнав, обiцяв цього року женитися, та як почув про похiд, та ще з князем Авхом, – то й додому перехотiлося.

Десять рокiв воювали пiд Троєю ахейцi i з ними тарiйцi на чолi з князем Атiлом – кiмарiйцем, та князем Палом – країнцем, та князем Руславом – слав'ягном, та князем Дулiбом – волинянином, та князем Казаром – сарматом. Князь Атiл (греки називали його Ахiллом) дуже здружився з князем Палким (греки називали його Патроклом). Одного разу кобзар спiвав бiля вогнища билицю про дружбу Товариша i Побратима:

– Жили-були у славному роду-племенi слов'янському два молодих звитяжних воїни, Товариш i Побратим. Усi старшi воїни у вiйську мали друзiв, а вони обоє тiльки-но покозачилися i ще нiчого не знали, а всi з них кпили, як з молодих i безвусих. Товариш був високий i гнучкий, а Побратим кремезний, середнього зросту. У Товариша було чорняве гарне лице, а у Побратима руде лице, але мужнє i наче висiчене з каменю. Одного разу Побратим i каже Товаришу:

– Давай i ми станемо друзями, вдвох буде легше серед гурту. Але дружбу нашу освятимо кров'ю, щоб вона була мiцнiша i за родиннi зв'язки, i за любов.

Друзi дiйшли згоди, купили грецького вина, забили бика i зварили його м'ясо, накликали поважних свiдкiв i, посiдавши на шкурi бика, пригощали свiдкiв вином i м'ясом, розказуючи їм про свою дружбу. Потiм Товариш i Побратим надрiзали ножами тильну сторону лiвої руки i в чашу з джерельною водою зцiдили потрошку власної кровi. Тодi вмочили у цю чашу кiнцi своїх мечiв i поклялися Стрибогом, який вдихає в тiло душу, i Мораною, яка виганяє душу з тiла, що нiщо в життi не змусить їх залишити один одного в бiдi. Тодi розлили воду у два позолоченi коров'ячi роги, якi носили пристебнутими до поясiв, i, зчепившись лiктями правих рук, випили цей трунок, а решту з чашi вилили на землю, рештки з ритонiв плеснули у вогонь. Тодi поклялися: «Земля, i Вогонь, i ви, люди, – свiдки нашої дружби, а якщо хтось iз нас поламає її, то хай на нього впаде страшне прокляття Перуна».

На четвертий день пiсля цього обряду почалася погранична вiйна мiж слов'янськими i сарматськими родами, якi тут випасали худобу. Слов'янське плем'я переправилося на лiвий, сарматський, берег рiки Дон, але рiд на чолi з князем Яромиром налетiв на них, вiдбив становище, тiльки кiннi воїни встигли переправитися на свiй берег. Лише Побратим потрапив у аркан сарматам i залишився на лiвому березi. У розпачi слов'янськi воїни дивилися, як на протилежному березi сармати дiлять мiж собою їхнiх жiнок i дiтей. Товариш не мiг роздумувати, заслiплений втратою друга, кинувся у воду без зброї i коня, вигукуючи слово «викуп». Коли його поставили перед князем Яромиром, князь почав його лаяти:

– Споконвiку в урочищi Священнi Путi вам кажуть зась до цього берега, а ви цього разу не тiльки скотину перегнали, а ще й жiнок з дiтьми перевезли! Тепер залишились голими, то чим же ти, голодрабцю, хочеш викупити свого Товариша, коли ти навiть без коня?

– Я вiддам найдорожче, те, чим ми можемо бачити священне сяєво Ягни! – вигукнув Товариш i показав рукою на свої очi.

Холодок пробiг по спинi Яромира, але вiн опанував себе i повелiв:

– Гей, вiрнi, заберiть у нього те, що вiн дає, i вiддайте те, що вiн просить. – Разом друзi перепливли рiку Дон, i, коли прийшли до своїх, Товариш теж себе ослiпив. Все плем'я, а потiм i народ тарiйський здригнувся, але змiцнився духом. Волхв цього пограничного племенi Полiсун сказав:

– Ми непереможнi, коли серед нас трапляється така дружба.

В наступному бою вони вiдбили своє становище, але вiдiйшли на правий берег Дону, бо так велiв закон Священних Путiв. Обряд дружби став називатись побратимством, а Побратим з Товаришем дожили до глибокої старостi i благополучно померли, бо куди б вони не прийшли: чи до сар'ягнiв, чи до країнцiв, чи до вол'ягнiв, чи до кiмар'ягнiв, – скрiзь вони мали одежину, їжу i прихисток на нiчлiг.

Коли кобзар скiнчив спiвати свою билицю, Атiл сказав:

– Багато в мене друзiв, а от побратима жодного, хоча дехто має їх аж по три.

Серце князя Палкого затремтiло вiд якогось великого передчуття, i вiн з тремом у голосi сказав:

– Не можна мати бiльше трьох побратимiв, бо почуття це таке дорогоцiнне, що, навiть подiлене на трьох, воно губиться, наче крупинка золота в пiску. Як на мене, то може бути лише один справжнiй побратим.

Атiл додав:

– Тож i звичай дозволяє мати лише трьох побратимiв.

Пал продовжив, хоча взагалi був неговiркий, а от сьогоднi слова зривалось з язика, наче краплi води з переповненого срiбною росою зеленого листка, коли вони, наче розплавлене срiбло, скочуються i не залишають за собою мокрого слiду:

– Багато хто набивався до тебе, Атiле, в побратими, але ти хоча i найдоблеснiший серед iнших, проте занадто гордий своєю силою i нi вiд кого не хочеш залежати, а в дружбi, а тим паче в побратимствi, ти належиш побратимовi, а вiн тобi. Для справжнього побратимства потрiбна безмежна самопожертва. От так було трапилося з Клером i Кедором з нашого українського роду. Пiдняли вони старого руса на заднi лапи, i Клер вже мав загородити йому списа пiд лiвий сосок, але перечепився за буреломину i впав навзнак, а ведмiдь кинувся на нього i став роздирати груди i горло лапами i зубами. Коли Кедор пiдбiг до них зi своєї стежки, вiн побачив, що побратимовi не допоможе, але кинувся на руса ззаду i став голими руками роздирати йому пащу. Ведмiдь розвернувся i став душити Кедора, i хоча той устиг загнати вуйковi меч у живiт, проте i його ведмiдь доконав. Ми поховали їх разом, а ведмедя неподалiк їхньої могили. Я сказав би, що дружба – це тепло, яке зiгрiває хату, а побратимство – це вогонь, який розплавлює залiзо i може спопелити навiть душу. Хоча душа священна i не горить навiть у вогнi.

Атiл теж перейнявся глибинним трепетом i додав:

– Бачу я, що побратимство – це почуття високе i достойне мужа доблесного. Це клич потаємний до єдностi колись єдиної людської душi, розiрваної численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти.

Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав:

– Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом?

В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумiє це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв:

– Я згоден.

– Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, – твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення.

Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою:

– Ахiлл i Патрокл стали побратимами.

Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Трої. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили їх вiд стiн Трої до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на своїй чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiлеї на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залишає її. Розлючений Атiл махнув своїм величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасної жiнки у розквiтi жiночої краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'є жiнку.

Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою.

Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав своїх вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку – княгиню Брiсеїду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь:

– На герць цього смердючого ахейця! – кричав Атiл. – I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспокоївся, а тодi сказав:

– Хай тiшиться нею, але мої тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужаєте троянцiв.

Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував свої кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльної вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Трої, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Трої, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це єдине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньої боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi країнцiв князь Любим.

На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Трої. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi герої – i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi її спалили i зруйнували.

4. Року Божого 1145 до нової ери

Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа.

Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох їхнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Трої мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, – мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною українською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священної Путi.

I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по своїх землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря:

– Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе.

Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав:

– Пронесе хмару. – Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: – Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу.

Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Українi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi.

Народ – як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, їй треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко – молодий красень. Гарнi – завжди смiливi. Вiн говорив:

– Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо їх i виллємося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей!

Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого.

– Веди нас! – сказали вони.

Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним – вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв їх кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний.

Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно, наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки їх було на свiтi з того часу, як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко.

– Ти, – говорили, – мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i виснажив, i за це загинеш!

– Ви сказали: «Веди!» – i я повiв вас! – крикнув Данко, стаючи проти них грудьми. – У мене є мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для якої є кошара, де на неї чекають рiзники. Надпорив – це випробування народу на виживання!

Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли перетворити на силу для вбивства власного вождя.

– Ти вмреш! Ти вмреш! – ревiли вони.

А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на їхнiх лицях шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть дається людинi Богом вiд народження i зникає, наче звiр у хащах, iз душ простих людей, коли їх тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод, i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави.

От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть – як данина людському, але зразу ж її перемогла шляхетнiсть – як данина Божому, i злiсть зникла в сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести їх на широкий шлях, i тодi в його очах блиснули променi того могутнього вогню – вогню Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн зрозумiв їхнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей їхнiй намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни.

А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ.

– Що я зроблю для Роду?! – сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них своє серце i високо пiдняв над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс замовк, освiтлений цим факелам великої любовi до людей, а Тьма розлетiлась вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди ж, зачудованi, остовпiвпiли.

– Ходiмо! – крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо палаюче серце i освiтлюючи ним шлях своєму народу. Вони кинулись за ним, зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i серце його палало й палало.

I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря, промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ, блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана… Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко.

Кинув погляд поперед себе на широкий степ гордий i смiливий Данко, кинув радiсний погляд на вiльну землю засмiявся гордо. А тодi упав i помер…

Люди поховали його з почестями i насипали над ним високу могилу. Хотiли покласти йому у груди i його серце. Але як тiльки волох дiткнувся до нього пальцями, воно розсипалось на iскри. Тому лiтають степом блакитнi iскри перед грозою.

В той час, як усе тарiйське вiйсько готувалося до зимiвлi, один курiнь з тисячi князя Славка вирiшив через кримськi степи до настання заметiлей добратись до свого роду, який жив селами зразу ж за Кримським перешийком. Вони i справдi благополучно подолали степи, але на перешийку були зупиненi Перекопом. За Перекопом засiли невiдомi вороги, хоча i в одежi слов'янськiй, але стрiляли в кожного, хто пiдходив до рову. А це в роду старiйшини Вушатого, в той час як кращi воїни десять рокiв воювали пiд Троєю, повстали раби на чолi з постiльничим Вушатого Кощiєм. Кощiй забрав собi жiнок Вушатого i став князем, а iншi раби побили мужчин, вiльних общинникiв, i забрали собi їхнiх жiнок. I оце зараз ополчення на чолi з князем Кощiєм стiйко боронило Перекоп, i воїни з куреня Скидана скiльки не йшли на штурм валу, все не могли його подолати. Тодi на Радi воїн на iм'я Хамхун сказав:

– Що це ми справдi воюємо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi батоги – i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка!

I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки воїни князя Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до казана з молоком, щоб вiн до кiнця своїх днiв збивав масло. З того часу повелася серед слов'ян приказка: «сiсти в сiдло Кощiєве», тобто загубити все.

В той час, як тар'ягни воювали пiд Троєю, забравши iз собою кращих витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю Змiй Горинич iз своїм змiїним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат забрав iз собою в похiд чарiвну бартку.

У мiстi Переяславi-на-Дунаї внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i кидати їх у темницю. Пожурилися країнцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з Троєю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий палац ходить, – борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина, княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня Яснослава подумки таку молитву:

– Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти Змiя Горинича i все його кодло.

Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину. А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз безсмертного серця Тар'ягна – одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою взаємною любов'ю мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху.

5. Року Божого 1154 до нової ери

Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги. Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала:

– Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати,

допоможи моєму синовi устати,

Змiя дiстати,

своїх братiв i сестру iз полону визволяти.

Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi:

– Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзивається з печi:

– Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi – пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну.

-Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть.

– Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я їх скажу.

– Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi:

Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати.

Вогонь святий, землю i воду шанувати.

Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю.

Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й дає Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув.

Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу – навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi.

Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже:

– Тепер Змiєве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай свої обiтницi, – i зник.

Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик – Дарбожий синок Лель.

А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дунаї посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, якої нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзної руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втримає нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив.

– Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, – почав Котигорошко.

– Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у твоїй скрутi можу допомогти.

– Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна.

Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук – якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не знає, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд:

– На, потримай, а я колючку з ноги вийму.

Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк її не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко їм i каже:

– Виберете князя, як я своїх братiв iз Змiєвого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звичаїв не знаю то треба менi покозакувати.

Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi:

– Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати.

Почала мати його умовляти:

– Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазяїн, а матерi син.

Але Котигорошко на своєму наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили:

– Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити.

Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Києм. Пiшов вiн тiєю дорогою, що її Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Києва сестричка Оленка:

– Здорова була, дiвчино, – каже Котигорошко-Кий.

– Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'їсть.

– Отже, ще, може, й подавиться оцiєю кiсткою, – показав Кий на булаву. – А ти хто така?

– Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я їм потай їсти ношу, але вони вже там ледь живi.

Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже:

– Ге, людський дух пахне!

– Де б то не пах, – вiдказує Кий.

– Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати?

– А це нам Доля скаже.

– Ходiм на залiзний тiк.

А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже:

– Бий ти перший. А Котигорошко йому:

– Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна – загнав у тiк по колiна, як ударив удруге – по пояс загнав, як ударив утретє – зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому.

От iдуть та й iдуть, а Кий їм не признається, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться:

– Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змiєве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно.

Радились – радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла їх Оленка не робити не по правдi, але вони її не послухали.

Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся – аж прив'язаний. Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж чує – брати прийшли вже та й розпитують у матерi:

– А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри?

– Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Києм прозвали, та пiшов вас визволяти.

Вони тодi:

– Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, – кинулись до дверей, а Кий у дверi заходить та й каже:

– Добридень, рiдна матусю, i ви, браття.

Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн їм не признався, а Кий i каже:

– Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас визволив iз довiчної темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-племєнi не вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму та слави серед народу тарiйського пошукати.

Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiдає. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсовує. Каже Кий:

– Боже, поможи!

– Дай, Боже, здоров'я!

– А що то ти, чоловiче, робиш?

– Гори розпихаю, щоб дорога була.

– А куди ти йдеш? – питає Кий.

– Щастя шукати.

– Ну, то i я туди. А як тебе звати?

– Вернигора, а тебе?

– Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Києм назвали. А взагалi-то я Тар'я-Країн-Пал-Котигорошко-Кий.

– А батька твого чи не Палким звали?

– А таки Палким.

– О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов.

Iдуть вони вдвох, коли бачать – серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i вивертає.

– Боже, поможи!

– Дай, Боже, здоров'я!

– А що ти, чоловiче, робиш?

– Дерева вивертаю, щоб було кудою iти.

– А куди ж тобi йти?

– Щастя шукати.

– Ну, то й ми ж туди чимчикуємо.

– А як же тебе звати?

– Вернидубом, а вас?

– Кий i Вернигора. Ходiмо з нами.

Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього:

– Боже, поможи! А вiн їм:

– Тар'я!

– А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати?

– Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти.

– Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти.

– А хто ж ви такi?

– Ми вiльнi козаки: я – Кий, я – Вернидуб, я – Вернигора.

Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде.

– Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiймає, тому пас шкiри iз спини видирає.

– А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапляється нагода показати козацьку звитягу, – каже Котигорошко.

От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли – нiкого нема. Кий i каже:

– Отут ми й посторожуємо. Якщо Дiдько нас шукає, то тут знайде.

Переночували. На другий день Вернигора залишився їсти варити, а iншi троє пiшли на влови. Наварив Вернигора їсти та й лiг спочити, коли це хтось стукає в дверi:

– Вiдчини.

– Невеликий пан, вiдчиниш i сам.

Дверi вiдчинились i знову хтось кричить:

– Пересади через порiг.

– Невеликий пан, перелiзеш i сам.

Коли це вскакує в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, поїв-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли – уже доварює.

– А чого це ти запiзнився з обiдом?

– Та заспав трохи.

Наїлися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити їсти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив їсти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн їм i каже:

– Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали.

От наварив Кий їсти та й лiг вiдпочити, аж грюкає хтось у дверi.

– Вiдчини!

Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько стоїть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться.

– Пересади через порiг.

Пересадив його Кий через порiг та й каже:

– Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем.

– А ти цю хату будував? – Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду – лап. Почув Дiдько Києву силу, розчепив лапу.

– То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не даєш?

Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин.

– Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо моїх товаришiв.

Приходить товариство.

– А що обiд?

– Давно впрiв.

Пообiдали, а тодi Кий i каже:

– А ходiмо я вам таке покажу, що ну!

Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з їхнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi.

Кий каже:

– Ковтнемо, браття, по черзi iз цiєї братини по одному разу, а лишок виллємо на землю бiля вогню.

Так i зробили.

– Тепер ми побратими, i нiхто хай не криється iз своєю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати.

А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибокої ями, що дна їй не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли їх, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом.

– Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'єднатися з неосяжною Ягною, – сказав Кий. – Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чекає живе дiло.

За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк.

– Це вже моя робота, – сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньої рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли.

– Це межа мертвого i живого, – сказав Кий. – Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i миттєва кончина праведним.

На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло.

– Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i її законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв – пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забуває своє попереднє плотське життя i вiдчуває себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, – сказав Кий. – Може, он у тому палацi i Дiдько проживає?

Зайшли вони у чорний палац, аж вибiгає їм назустрiч князiвна, та така гарна, що, здається, у свiтi кращої немає.

– Ой, – каже, – люди добрi, чого ви сюди зайшли?

– Та шукаємо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав.

– Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати.

– Ну, цього вже йому не буде!

– А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути.

– А що ж йому можна зробити?

– Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивної сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний.

– Як не можна його убити, то хоч бороду утну, – каже Кий.

Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько:

– Випусти мене, Кию, що загадаєш, те i зроблю.

– Ось їх запитай, – показує Кий на товаришiв, – ти перед ними в боргу.

– Хай нас на наш свiт винесе, – заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi думає: «пх я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий».

От Дiдько й каже:

– Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави.

Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже:

– Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе обов'язково прилетить, але не вiдчиняй її, бо зразу Той свiт змiшається з Цим свiтом, Свiтло змiшається з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що протiкає на межi життя i смертi.

Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Києву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня її не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиняється, лише вiдчув, що вона вдвоє важча за його булаву, i чим довше вiн її тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не має сили її тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо своєю киреєю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й питає дiтей:

– Хто це вас укрив?

– Як не з'їси його, то ми скажемо.

– Нi, – каже Орел, – не з'їм. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки моїм пташенятам час вилiтати з гнiзда, пускається град i вибиває їх до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами – то велика таємниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цiєї таємницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про таємницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково її спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожної людини має вразливе мiсце, наче броня Атiла.

Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Києвi:

– Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав.

От летять вони. Дiдько думає, як Кия з бороди струсити, а Кий думає, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запитує:

– Чи ти думаєш, Дiдьку, мене додому нести?

– Не думаю, – вiдповiдає Дiдько, – сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш.

Тут Кий чує, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репетує:

– А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе їсти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'їсти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере.

Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiтає до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не махає, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, троє круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чує Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуляє:

– Ти моїх пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе?

– Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував.

– Важко це зробити, але можна. Заготуй собi їсти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться.

Принiс Орел Києвi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх своїх припаси не поїв i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющої, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись.

Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм їм загадує залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить – молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою:

– Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти її не можна!

– Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, – каже їм старезний дiд, – щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити.

– Як це булава може зайняти всю землю? – запитує молоденький козак.

– А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, – повчає дiд.

Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже:

– Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути моєю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш – чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр.

А людям вiн сказав:

– Я, Тар'я-Країн-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу – як дiвчина без роду.

Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають.

– А де ж, люди добрi, вашi воли?

– Немає. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще є трохи худоби на розвiд, то цiєї ночi прилетить та доїсть, а тодi i нас їсти почне.

– А кудою вiн ходить?

– Вiн не ходить, а на конi їздить, на тому, що жар їсть, полум'я п'є, як бiжить – дерева листя опускають.

Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй їздив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтiла земля. Чує Кий – питається Жеретiй свого коня:

– Чого це ти, коню, спiткнувся, адже проти нашої сили немає супротивної сили. к тiльки Котигорошко, що його Києм звуть, але вiн на Тому свiтi в мого брата Дiдька загостився, а хто в мого брата в гостях, то вже його не знайдеш i по костях. Звiдти i ворон костi не донесе.

– Ворон костi не донесе, а путнiй козак пiшки дiйде, – озвався Кий.

– Чи битися, чи миритись прийшов?

– Помирить нас, либонь, сира земля-мати.

Бились вони, бились. У Жеретiя з 12 голiв лише три зосталося, а Кий уже по пояс землю ногами вибив, от-от зовсiм охляне.

– Слухай, – говорить змiй, – у тебе батько був?

– Та, либонь, був батько – князь Тар'я-Країн-Палкий, але я його не пам'ятаю, бо вiн пiшов у похiд пiд Трою, як я ще тiльки зачатий був.

– Тож твiй батько, як робив важку справу, вiдпочивав?

– А що, вiдпочивав. Не може людина працювати без перепочинку.

– От давай i ми вiдпочинемо.

– Давай.

– На цьому мосту ми вже всю землю вибили, – хитрує далi Жеретiй, – а за дев'ять верстов вiдсiль є залiзний мiст. От туди завтра вночi i приходь.

– Добре, – говорить Кий.

Змiй на свого коня – i полетiв, а Кий пiшов до джерела, щоб напитися, а вже почало на день займатися. Бачить Кий, стоять бiля джерела два прекрасних юнаки у повному бойовому обладунку, коней за вуздечки тримають i вже от-от хочуть вихоплюватися на коней.

– Стiйте, козаки! – гукнув їм Кий.

Притримали вони своїх коней. Пiд одним юнаком кiнь бiлий, як вогонь, а пiд другим чорний, наче темна весняна нiч. Один юнак бiлявий, а другий чорнявий.

– Мене звуть Києм, а як вас звати, козаки?

– Я звуся Щек, – сказав чорнявий. – Я добрий Дух ночi.

– А я звуся Хорив, – сказав бiлявий юнак. – Я добрий Дух дня. Ми iдемо вiдсiля, бо тут завiвся злий Дух ночi i дня, i нема витязя, щоб його перемiг. Але той витязь без нас не зможе перемогти Жеретiя, а ми без нього не зможемо перемогти.

– А я Тар'я-Країн-Кий, син Пала, тiльки що з тим Жеретiєм цiлу нiч бився, але нi вiн мене, нi я його не зборов. Як сам б'єшся, то нiкому i води подати. Може б, поїхали, молодцi, зi мною до залiзного мосту та разом дамо тому Жеретiєвi раду?

Скрiпили вони побратимство та й пiшли до залiзного мосту. Посiдали пiд мостом, аж Жеретiй їде, всi дванадцять голiв змiя гарячий дим виригують.

– Як я йому голову зiб'ю, то ти, Щек, бери голову за вуха i геть вiдкидай, а ти, Хорив, те мiсце, де голова була, розпеченим до червона мечем припiкай, а я вже буду києм махати, то, може, таким чином удасться його трохи налякати, – радить Кий.

Почали вони з Жеретiєм бiй, i таки за нiч i день зосталася з нього купа попелу. Кий осiдлав того коня, що жар їсть, полум'я п'є, i поїхали вони далi. Бачать, волиняни до мосту останню худобу женуть.

– А женiть ви цю худобу на пашу, та не забувайте i помiч нашу, як хто iз наших родiв тарiйських до вас коли приб'ється, хай йому у вас смачно поїсться i поп'ється, – сказав їм Кий.

Тут волинськi старiйшини наперед виступають, до козакiв-молодцiв, своїх заступникiв, крилате слово промовляють:

– А годi вам, юнаки, козакувати, можемо вам у жiнки по найкращiй дiвцi дати, а тобi, Кию, як найдужчому, – князiвну.

Тут двоє дiвчат прекрасних на чолi з князiвною наперед виступають, хлiбом-сiллю, холодною водою джерельною витязiв пригощають. Кий, Щек i Хорив шоломи i шапки познiмали, по глибокому поклону людям поклали, а тодi Кий мовив:

– Хай вашi дiвчата ще трохи почекають, бо ще i слав'ягни, i сар'ягни пiд Змiїним кодлом страждають. Як дасть найдосконалiша Ягна менi Змiїне кодло i могутню Дiву побороти, то посватаю вашу князiвну, а у моїх побратимiв своя воля i своя дорога.

По цих словах витязi поїхали далi. Кий каже своїм побратимам:

– Я ще тiльки коня придбав, а пiшки я мало свiта повидав. Ще моя молода кров грає, на теплiй печi ще менi мiсця немає.

пдуть Кий, Щек i Хорив далi. Де стануть – обiд зварять, коней попаcуть, а де у доблеснi iгри пограють. Доїхали так до славного мiста слав'ягнiв Бусла. Стоїть славен город Бусел на горi Буслiвцi, високим земляним валом з дубовими зрубами обгороджений, у ровi вода з рiчки Буслiвки протiкає. Всi чотири брами повiдчинювано, сторожi на воротях немає, таке враження, що слав'ягни або нiкого не бояться, або вже їм нема чого оберiгати. На арцi над брамою – буслине гнiздо, а в гнiздi – бусол iз малими бусленятами дзьобами стрекочуть. Перше коло будинкiв, та все одноповерхових, бiлою глиною обмазаних, попiд самим валом iде; друге коло довгих будинкiв, та все двоповерхових, з рiзьбленими дерев'яним мереживом вiкнами, i дверима, i ворiтьми, – усерединi першого кола, а мiж ними широка вулиця; третє коло довгих будинкiв, та все триповерховi тереми, – усерединi другого кола будинкiв. А посеред города великий майдан круглий. В центрi майдану тулумбаси пiд шатром, бiля них дубовий помiст для старiйшин i великий древнiй дуб з сухим вершком, на якому теж буслине гнiздо з бусленятами. Весь майдан вiдгороджений вiд будинкiв високим лозовим плотом з перелазами, лише з чотирьох широких вулиць у плiт вмонтовано четверо широких двобрамних ворiт. Вiчове мiсце теж обгороджене вiд майдану невисоким плотом з перелазами. Худоба була на випасi, майдан порожнiй, поодинокi жителi у жалобному вбраннi пробiгали понад трiйкою прекрасних витязiв, що дуже пасували своїм гордим виглядом до славного мiста слав'ягнiв Бусла, але над мiстом зависла печаль, i бiля вiдчинених на майдан ворiт було багато черепкiв вiд мальованого буслiвського посуду, яким слав'ягни славились серед усiх тарiйських племен та й навiть далi. На багатьох будинках виднiлись лелечi гнiзда, але на деяких гнiзда були порожнi, з них стирчало невпорядковане галуззя.

Сумний та невеселий зустрiв витязiв князь слав'ягнiв Володимир, адже Змiй Горинич, найстрашнiший серед змiїного кодла, сьогоднi князеву дочку Либiдь до себе силою забере, а як вона не пiде, то вiдкриє пащу, i туди Днiпро потече, а тодi вигорить весь край i загине народ.

– Хто ж ви такi будете? – питається в них князь Володимир.

– Ми по свiту їздимо, козакуємо, слави шукаємо.

– Я – Кий.

– Я – Щек.

– Я – Хорив.

Розказав їм князь Володимир про скруту своєї землi:

к вище по Днiпру, неподалiк города Бусла, три гори, на тих горах лежить три Змiїнi голови, а тiло десь далеко на пiвнiч сягає.

У цей день челядь князiвська князiвну Либiдь у дорогу виряджала, до Змiя Горинича в неволю. Глянув Киян на прекрасну князiвну Либiдь, i серце його вперше вiд дiвочої краси знiтилося. От вiн i каже:

– А дозвольте, шановнi бусляни-лелеки, щоб ми доправили князiвну Гориничевi.

Посадили вони князiвну Либiдь на лодью, а лодью висадили на сани, а в сани впрягли п'ять пар волiв i рушили дорогою понад Днiпром навстрiч Гориничу. Приїхали таким чином до рiчки Почайни. Сiли троє витязiв на коней, а в цей час iз трьох гiр почали спускатися до води три вогненнi голови Змiя Горинича. Отут побратими подiлилися: Кий напав на середню голову, Щек –на лiву, а Хорив – на праву. Те мiсце, де витязi подiлилися, щоб iти битися на три шляхи, стало зватися Подiл. Три ночi i три днi билися вони зi Змiєм Гориничем, над горами стояв дим i курява, на четвертий дим i курява розвiялись, i побачили слов'яни на горах три княжих шатра. На горi Хоривицi – золоте шатро, на Києвiй горi – червоне шатро, на Щекавицi – блакитне шатро. А за горами чорний дим валує, то безголовий Змiй Горинич, обкладений сухим хмизом, догорає.

Заледве не згодився князь Кий одружитись на князiвнi Либiдь, та в останню мить серце його вiдступило вiд голови i вiн згадав, що не виконав своєї обiтницi.

Справили слов'яни на трьох горах велику учту. Пiднiсши у двох руках братину-компанею, князь Кий сказав:

– Ще ми, браття-побратими, iз себе козацької обiтницi не складали, щоб iз жiнками на печах вiку доживати, ще треба нам, добрим юнакам, чуби пiдголяти, оселедцi козацькi залишати, бороди оратайськi пiдголяти, вуса козацькi довгi запускати, у чистому полi iз сулицею, арканом, булавою погуляти. к у чистому полi єдина стежка, веде вона до мiста Бiла Вежа. Сюдою наш єдиний прабатько Тар'ягн уперше iшов, не пошкодуємо ж i ми кiнських копит i своїх пiдошов.

Князiвна Либiдь дуже журилася тим, що витязi їдуть далi, а вони тим часом сiли у велику лодью, Кий почав кийлювати, а буселяни на весла, коней плавом пустили i попливли на лiвий берег Днiпра. А князiвна Либiдь стояла з дiвчатами на київськiй обривi i махала їм хусткою, бажаючи хуткого повернення. На горах, де стояли шатра Кия, Щека i Хорива, виросло три городи, а для князiвни Либiдь князь Володимир побудував високий терем з вiкнами аж пiд небом. Князiвна Либiдь сидiла бiля вiкна, плакала i вишивала рушник, довгий, як Києва дорога. Вiд слiз Либедi пробився з-пiд гори струмок i побiг по долинi до Днiпра, а в нього потекли iншi струмки, i виникла таким чином рiчка Либiдь. Князь Володимир оголосив через гласних, що хто iз витязiв доскочить на конi до вiкна терема, проти якого сидить князiвна Либiдь, i вона йому подарує перстень, той вiзьме її за жiнку i разом все князiвство на додачу. Назвав народ терем, у якому сидiла князiвна Либiдь, Києвим, бо скiльки не з'їздилося витязiв iз усiєї Тарiйської землi до Києва, нiхто не змiг доскочити князiвни. Тож люди i говорили, що то Київ терем i Київна там сидить.

Тим часом Кий, Щек i Хорив їхали на конях степом, якраз була середина лiта. Коли проїздять байрак, Кий наглянув джерело.

– Отут ми, братове, i коней напоїмо, i самi нап'ємося. Щек його спиняє:

– Пiдожди, хай я до цього джерела придивлюся, – та як ударить по водi мечем, так вода i стала чорною. Тодi вже i Кий iз Хоривом побачили, що навкiл цiєї води не росла трава, у водi не жила нiяка риба-жаба чи павучок-рибачок. А це донька самої Нечистої сили, матерi Змiя Горинича, джерелом стала, щоб потруїти витязiв, якi зганяють з бiлого свiту Змiїну рiдню. Поїхали вони далi, скiльки не пильнують – нiде нiякої дичини нема, зголоднiли i пити похотiли, коли дивляться – у вибалку хатина стоїть. Заходять у хатину, а там на столi усяких наїдкiв i напиткiв, тiльки що господаря в хатi нема. Незручно без господаря за чужий стiл сiдати, от Хорив i каже:

– А погляньте-но, братове, на покуть, на сволоки та на дверi, нiде тут нема нi знаку, нi образу Ягни, – та як ударить мечем навхрест столу: – Ось я цей знак ставлю!

Так стiл i знявся чорним димом, а хатка зникла.

– Не журiться, побратими, вже коли вибалки починаються, то скоро i рiка Дон, а там город Бiла Вежа, там нащадки Тар'ягна живуть.

Аж ось i Дон. Напоїли коней, самi напилися. Тiльки Дон перепливли, за хвости коней узявшись, та одягли свiй бойовий обладунок, як потемнiло крайнебо на заходi. Оглянулись, аж наздоганяє їх сама Нечиста сила. Одна губа у неї аж пiд небесами, а друга понад землею.

Кий говорить до побратимiв:

– Помолимось, товариство, Ягнi та її звитяжному синовi Тар'ягну, може, вони нам допоможуть та пiдкажуть, що дiяти, бо без Божої помочi ми тут нiчого не вдiємо.

Тiльки склали вони втрьох молитву Слави Ягнi, як побачили пiд мiстом Бiла Вежа величезну кузню. Пришпорили коней, постукали у дверi. Ковалi вiдчинили їм 12 залiзних дверей, i вони влетiли в кузню просто на конях, а дверi миттю зачинилися. Стала Нечиста сила вогненним язиком дверi пролизувати. Кий гукає до ковалiв:

– Скорiше робiть залiзне рало, та таке, щоб аж пiд стелю кузнi, i величезнi щипцi!

Почали ковалi швиденько кувати, тiльки що закiнчили, як Нечиста сила вже останнi дверi пролизала i язик до кузнi просунула. Як дихнула вона раз, так усi ковалi зразу i померли. Тут Щек розпеченими щипцями Нечисту силу за язик ухопив i тримає, Кий махнув булавою, розвалив кузню, вибiгли вони з Хоривом надвiр, швидко запрягли Нечисту силу в рало i почали нею орати. У Нечистої сили на шиї дванадцятеро залiзних дверей висить, а Щек її за собою щипцями тягне, Хорив на чепiги налягає i веде таку борозну, що в нiй коня разом з вершником невидно, а Кий булавою Нечисту силу лупить, щоб скорiше тягла. Так вони сiм разiв навкiл города Бiла Вежа оборали. Як тiльки зайшли на восьмий круг, Нечиста сила так розiгрiлася, що парою та димом зiйшла, а рало так i застрягло в землi, що його вже нiхто не мiг витягнути. Голосними криками «слава» вiтали витязiв жителi города Бiла Вежа. Став Кий розпитувати людей про країну амажонок, бо туди заповiдана йому дорога старшим волхвом роду Країна. Люди розказали йому туди дорогу, проте їхати розраювали.

Сiли побратими на своїх добрих коней та й рушили у дальню дорогу. Коли ж напала на них у дорозi страшна недуга. Як надихались вони чаду вiд Нечистої сили, то у Кия на тiлi почали з'являтися вавки, Щек не мiг напитися – все йому хотiлося пити, а Xорив не мiг нiяк наїстися, все йому хотiлось їсти. Стали побратими худющi i, похнюпленi, їхали, куди дорога вела. Коли назустрiч їм бiлий-бiлий Дiд. Зажуренi, вони навiть не привiтались, тодi Кий схаменувся, завернув коня та й каже:

Добридень, Дiдусю. Нас така недуга до землi пригнула, що й привiтатись забули, а нас же батьки вчили старших шанувати.

Дiд їм каже:

– А куди ви їдете? То, може, й мене вiзьмiть, я вам дорогу до Великої Знахарки покажу, бо далека вам дорога, а здоров'я вас покинуло.

Сiв Дiдо-Всевiдо на круп Києвого коня, i поїхали вони далi. пдуть, а Дiдо бувальщини розказує:

Добре, синки, що старших шануєте. От колись було на нашiй землi – старих не шанували. Як уже старе не може чи то з сулицею, чи то за чепiгами ходити, чи вже не може i за дiтьми доглянути, то лобанили i справляли похоронну утчу. Один син дуже любив свого батька, i коли община стала йому говорити, що це зайвий рот, все батька виправдовував: вiн, мовляв, ще менi дiтей глядить, хоча, як приходила весна, то син, щоб сусiди не бачили, виносив батька на призьбу i садовив грiтись на сонечку, бо той уже сам i вийти не мiг. Сказано, чоловiк пережив сам себе, проте Яма не приходила по нього. Аж незабаром настав дуже важкий рiк для народу. Зима була холодна, i весна холодна i затяжна. Люди поїли все, i дiйшло навiть до того, що поїли i насiннєве зерно. Так перебились ще й корiнням до того часу, коли можна було копати землю, а от що кинути в неї, щоб вона вродила, – не було. I от батько люблячого сина, який дожив до цiєї весни, порадив людям розкидати по землi торiшнiй околот, i жито зiйшло. Бог дав, не дуже густо, але колоски були, як прачi, 3 того часу старих людей стали поважати i догодовувати їх до смертi. Отак-то. А ви, молодцi, куди мандруєте?

– Та оце їдемо в країну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покидає, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк наїстися, i я його зву пм не наїмся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл поїдають i випивають i залишається голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою.

Аж ось степ закiнчився, i в'їхали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями – блакитнi озера, мiсцями – пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тiєї розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли їхнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'їдала листя, а на її вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i їли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод.

Першу русалку звати – Господиня.

Другу – Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде.

Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд.

Четверта – Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджується всяка живнiсть.

П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав.

Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу.

Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла їх полохливiстю перед чоловiчим сажалом.

Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер її доля – то любов, то розлука.

Дев'яту звати Лона, опiкується жiночим лоном, доглядає плоди, ходить з розпущеним волоссям i має на головi золоту пов'язку.

Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i питає дозволу в Господинi, чи їх з'єднувати. Як отримає дозвiл, то пускає кошик пливти по водi, а як не отримає, то серця випурхують з кошика горлицями.

Одинадцята – Соня, вона склеплює очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiгає їх увi снi.

Дванадцята – Гнана, яка є гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх.

Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'їхали витязi до озера Бублик, щоб напоїти коней. Як тiльки їхнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у їхнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi.

Там, де була Iва, рiс величезний Ясень, пiд ним ходив Бик i об'їдав з нього листя, на гiлках Ясеня ходило чотири Оленi, а на верхiвцi сидiв Орел. Вода в озерi Бублик вирувала, а навколо трьох коренiв Ясеня заплiвся величезний Змiй. Перший корiнь – це Мужнiсть, другий – Мудрiсть, третiм коренем було джерело Вар. Бiля кожного кореня сидiла Дiва. Одна давала Долю, друга – Рiст, третя – Мету. Всi троє весь час поливали Ясень, черпаючи з джерела Вар воду з мулом. З цього джерела витiкає сiм рiк:

Холодна, Гаряча, Поглинаюча, Несамовита, Швидка, Хижа, Плесо.

Озирнулись витязi – аж навколо них город, у якому двадцять чотири палаци. З них дванадцять – блакитних, а дванадцять – золотих. Посерединi – найбiльший палац, наполовину замальований у блакитну фарбу, а наполовину-в золоту. А город цей обнесений стiною вогню, так що з нього виходу нема. Стриножили вони коней i вiдпустили, а самi пiшли до золото-блакитного палацу. В ньому було дванадцять дверей, якi вели в одну велику залу. Посерединi зали стояло кругле крiсло, а в крiслi сидiла Ягна. З якого боку не глянеш, вона повернута до тебе лицем.

Золота корона сяяла на її бiлому, як вибiлений льон, волоссi, розчесаному на продiл, а ззаду взятому в серпанкову намiтку. Кругле лице її було папiрно-бiле, але за цiєю бiлiстю просвiчувався ясний вогонь. Синi, блiдо-синi очi дивились нiби i на витязiв, i разом з тим здавалося, що дивляться вони безмежно далеко, i хоча на її червоних, як вишнi, губах грала привiтна посмiшка, за цiєю посмiшкою стояв безмежний смуток, так що козакам стало не по собi. Вони хотiли завертати, але жiнка сказала:

– Зайдiть, юнаки, до мене в господу, я знаю, куди ви мандруєте, але якщо ви не помиєтесь у моїй лазнi, то нiчого вам далi їхати, там вас не чекає удача.

Одягнена вона була у бiлу полотняну сорочку, пишно вишиту по широких рукавах i манишцi, а на шиї в неї сяяло намисто iз дiамантiв у три ряди. Чорна запаска облягала її стрункий стан i по подолу була вишита зеленим i червоним хрестиком, а на ногах мала срiбнi сандалi, i золотi пряжки на сандалях виблискували дорогоцiнним камiнням. Аж тут iз одних дверей вийшов вродливий юнак. Одежа щiльно облягала його струнке тiло i свiтилася срiблом. Каже вiн їм:

– Я Полель, ходiмо зi мною.

Пiшли вони за Полелем всi троє, а Дiд зробився невидимим i теж пiшов з ними. Вийшли з палацу i пiшли лiсовою стежкою. Пiдiйшли до гранiтної брили сажнiв п'ять заввишки. Як пiдiйшли до неї, замшiлий камiнь розступився перед ними склепiнчастою аркою, i зайшли вони у кам'яну свiтлицю без вiкон, лише з-пiд округлої стелi лилося м'яке бiле свiтло. Позадирали вони голови. Стеля була опуклою i бiлою, наче яєчна шкаралупа, а пiд самим верхом, там, де в яйця пуха, рiвно зрiзана, i свiтло лилося через прозору плiвку.

Посеред круглої свiтлицi стояв круглий стiл, заставлений рiзними напоями i наїдками. Навколо нього було розставлено напiвм'якi крiсла. Глянули вони, а там закусок на цiлий полк, серед столу засмажений цiлий бик, уперся носом у писок вепра, великi тарiлi зi смаженою, в'яленою, копченою i тушкованою рибою, холодець, пампушки з часником, вареники з маком у меду, з яблуками, сиром м'ясом, сметана в полумисках, узвар у корчагах, вино в невеликих бочечках, барила пива стоять у чотирьох нiшах обабiч столiв, мед хмiльний у куманцях, гарячий український борщ iз сметаною парує в глибоких мисках, пироги з капустою, квасолею, калиною i з вишнями, миски з квашею, ряжанкою i рiзними киселями, яблука, грушi, сливи, помiдори, редька, огiрки у полив'яних розмальованих мисках, кавуни, динi, виноград, печеня в горщиках, хлiб бiлий i хлiб чорний, смажена птиця, коржики, пундики, цукерки, цибуля зелена з бiлими головками, зайцi фаршированi, полуниця i мед в стiльниках. I ще було там усякого: хрiн, часник, перець, салат, крiп…, отже, нi в казцi сказати, нi пером описати. Посiдали вони за стiл, от Кий i каже:

– Воно-то смачно, але хiба ми його поїмо?

Але пм не наїмся i П'ю не нап'юся як узялись до того всього, то геть i впорали. Як поїли i попили напої, то розчинилась стрiльчаста брама, та й зайшли вони до роздягальнi. Роздяглись, аж вiдчиняється ще одна брама. Зайшли ще й туди. Там вода з труб гаряча i холодна бiжить, великi кадуби дубовi стоять, щоб у них паритись, цiлий вiз березових вiникiв. Стали вони потроху паритися. Коли чують, задуха гаряча душить. Дивляться на стiни а вони зразу були чорно-синi, а зараз червонiти стали. П'ю не нап'юся каже:

– Я вже пити не хочу.

пм не наїмся каже:

– Я вже їсти не хочу.

А в Кия тiло очистилось вiд струпiв стало молоде, ясне та чисте. Кий мовить:

– Тут ми й згоримо, товаришi, хоча з нас уже й спало наслання Нечистої сили.

Тодi Дiдо-Всевiдо, що з ними теж викупувався, питає:

– А що, браття, ще терпите чи вже не можете?

– Уже не можемо, – волають усi троє. Тут Дiд одну волосину iз бороди висмикнув, стало так, як спекотного лiтнього дня. Вiн ще одну висмикнув, стало наче теплою весною.

– Ну, а тепер як? – питає.

– Добре, Дiдусю, треба вдягатися, щоб б не простудитись.

Вийшли вони в роздягальню, а там нiби i не було спеки. Пиво прохолодне iз в'яленою таранею. Випили по кухлю. П'ю не нап'юся вiдчув, що йому бiльше пити не хочеться, пм не наїмся одну таранину з'їв i вiдчув, що ситий. Тут вiдчинились боковi дверi, i в кiмнату заглянув свiтлий сонячний день з травою, деревами, птахами i повiтрям, яке тривожив вiтер, i побратими мерщiй вийшли на простiр. Груди їхнi ледве не рвалися вiд простору i запiненого вiтром повiтря. Бiля озера Бублик пiд Ясенем на дерев'янiй лавцi сидiла мати Ягна i приязно до них посмiхалась. Помитi юнаки опустились перед нею на одне колiно, як личить козакам, i схилили в поклонi голови. В цей час заграла Божиста музика i вiдчинилися дверi двадцяти чотирьох палацiв. Iз дванадцяти блакитних палацiв вийшли дванадцять русалок, тих, що подорожнi бачили пiд Iвою, а iз дванадцяти золотих палацiв вийшло дванадцять русiв.

Першого руса звати Ясень-Триглав-Господар.

Другого – Брунатий, був вiн володарем поля, яке дає силу.

Третiй витязь звався Радний, вiн головував на Майданi Згоди. Був дуже гарний i доброчинний, навiть брови i вiї мав, як борошно, а очi – як свiтла вода. В його оселi нiколи не порушувався звичай.

Четвертого звати Ан, вiн носить кораблi, управляє рухом вiтрiв, пасе рибу i вичiсує водянi рослини тризубим гребiнцем. Дуже багато має скарбiв.

П'ятий витязь по iменi Хун, немає нiкого за нього нахабнiшого. Йому пiдкоряються дощi i сонячне свiтло. Йому треба молитись, коли просиш дитину або урожаю.

Шостий звався Юр, дуже меткий, вправний до всякого бою i хоробрий.

Сьомий – Хмiль: мудрий, веселий, складає пiснi i вiршi, робить мед хмiльним.

Восьмий витязь, Сторож, живе крайнеба, оберiгає Вогняне мiсто. Чує, як росте трава i вовна на вiвцi.

Дев'ятий витязь – Хитрий, котрий може обдурити i розумного.

Десятий витязь – Слава, який нiчого не боїться, а якщо пiднiмає меча, то всi воїни стають п'янi, неначе вони обпилися хмiльного.

Одинадцятий витязь звався Сила – вiн такий сильний, як всi дванадцять витязiв заразом.

Дванадцятий витязь мав iм'я Честь, вiн нiколи нiкого не мiг обдурити.

Голови витязiв поголенi, залишенi лише оселедцi, якi були заплетенi в кiску. Русалки – з розпущеним волосям, на головах – вiнки з живих квiтiв, босi, у приталених сорочках з блакитного краму. Руси були вдягнутi у бiлi вишитi сорочки, червонi штани i високi чоботи. На правому плечi i передплiччi святковий обладунок: металевий наплiчник, налокiтник i обручка. Вони взялися за руки i почали водити коло навкруг матерi Ягни i трьох схилених юнакiв. Тодi кожен з них поклав по черзi руку на голову князя Кияна, i стали вони вiддалятись, вiддалятись, доки i зовсiм зникли. Ягна погладила Кия по головi, як малу дитину, дала подивитись у дзеркало i пiднесла до його уст позолочений коров'ячий рiг iз священним трунком, перед тим ковтнувши з нього раз сама. Звiвся Кий, встав на рiвнi ноги i випив трунок до дна, вiдчувши у своєму тiлi силу велику i владу безмежну. пм не наїмся i П'ю не нап'юся продовжували стояти на одному колiнi, трiшки схиливши голови. I сказав їм Кий:

– Вiднинi ти, пм не наїмся, будеш зватися Гiнцем, а ти, П'ю не нап'юся, Джурою.

Встали всi троє на рiвнi ноги, а Ягна їм i каже:

– Тепер, пiсля мого благословення, вислухайте ще й мою одну пораду. Зараз на Великому Столi в країнi амажонок сидить Марiя. Як будете ви, козаки, укладати умови герцю Кияна з Марiєю, то оговорiть, щоб перша сутичка була на сулицях при повному бойовому обладунку, друга – лише iз щитами, а третя – без нiякої зброї i поясiв. Бо якщо ви погодитесь на три сутички у всеоружжi, то буде вам смерть, а слави не буде. Стримiтимуть вашi голови на стiнi.

Поклонились вони Ягнi в пояс, сiли на коней i наструнчились на пiвденну дорогу. Тут Дiдо-Всевiдо їм i каже:

– Тепер ви, дасть Бог, i без моєї помочi висватаєте Марiю.

Попрощавшись зi Всевiдом, витязi пустили коней трушака. Скiльки вони там їхали, та й приїхали в країну амажонок до мiста Варти. Виїхав назустрiч полк озброєних амажонок у сто воїнiв. От сотниця їх запитує:

– Хто такi, куди мандруєте? Ще такого не бувало, щоб до брами нашого мiста аж троє мужчин прибувало, бо ще ми так близько нi одного не бачили.

– Я – Тар'я-Країн-Котигорошко-Кий, син Пала, це Джура, а це Гонець, – заявив Кий. – Тепер ти скажи, Джуро!

– Приїхали ми сватати вашу князiвну Марiю, – промовив Джура.

– А умови ви чували?

– Одним вухом чували, а в друге випускали, – докинув Гонець.

Вiдвели їх амажонки у розкiшнi покої вiдпочити i приготуватись до герцю.

На другий день вивели витязiв на рiвну, широку сонячну галявину, оточену стiною молодого дубового лiсу. Довкола лiсу стало вiйсько амажонок, повернене лицями назовнi кола. Лише три амажонки, в тому числi i князiвна Марiя, гарцювали на конях з одного, полуденного, боку галявини, а з пiвнiчного вирiвнювали коней ув одну шерегу троє витязiв-мужчин. Джура i Гонець з'їхалися iз двома амажонками посеред галявини обговорити умови герцю. Скiльки амажонки не настоювали, щоб усi три сутички були смертельними, Джура i Гонець не погоджувались. Нарештi амажонки згодились на умови Кияна, бо ще нiякий витязь не витримував першого удару їхньої князiвни i не падав мертвим.

Наче вiтер i швидше вiтру мчали конi витязiв, як влитi, сидiли вершники, закованi в броню, прикрившись щитами. Кожен мiтив у центр щита супротивника, бо удар мусив бути страшної сили i щит повинен лопнути перед всепроникним вiстрям списа, голодного живим тiлом витязя. Коли супротивники зiткнулись, бiлий вогонь спалахнув на їхнiх щитах. Марiя проскакала мимо до протилежного кiнця галявини, Кий же вилетiв iз сiдла, перевернувшись у повiтрi, став на ноги лицем у той бiк, куди поскакала Марiя. Ще нiколи вiн не одержував такого сильного удару, проте, стоячи на ногах, прийшов до тями, а Джура пiдвiв йому коня. Скочивши на нього, Кий виїхав на рубiж, Марiя i Кий вiдкинули списи, мечi, ножi i тiльки з щитами ринулись назустрiч одне одному. Пiсля дзвiнкого удару їхнi щити розлетiлись на друзки, проте обоє вершникiв втримались у сiдлi, послабивши i повернувши корпус за щитом у момент удару. Амажонки зрозумiли, що цей витязь незвичайний. Третiй раз зiйшлися супротивники, скинувши броню, шоломи i пояси. Кий залишився у бiлiй вишитiй сорочцi, синiх шароварах i жовтих чоботях. Марiя – у бiлiй вишитiй сорочцi i зеленiй плахтi, вишитiй жовтим i червоним хрестиком. Коли Марiя скинула пояс Тар'ягна i повiсила на рукiв'я увiткнутого в землю меча, то вiдчула, що вона не витязь, а лише жiнка. У високiй квiтучiй травi по пояс зiйшлися вони втретє помiрятися силою. Ледве Кий узяв Марiю у свої могутнi обiйми, як вона стала нiжною i податливою. Легко поклав вiн її у траву. Коли устав, на шиї у нього була пов'язана Марiїна вишивана хустка. Опоясався Кий поясом Тар'ягна i помахав рукою до Джури й Гiнця, якi чекали далеченько в кiнцi галявини. Свiдки герцю пришпорили коней, i двоє козакiв i двi амажонки прискакали на середину галявини, де Марiя й Кий тримались за руки.

Вiд пошлюблення Кия i Марiї народився перший чоловiк в роду амажонок, i назвали його Гуном, бо вiн, на противагу малят-дiвчаток, якi пищали в колисках, гув хлопчачим голоском. Жителi країни амажонок стали зватися гуни, або роксолани. Коли Марiя пiдлягла Києвi, то й усi молодi амажонки захотiли мати собi чоловiкiв. Зiбрались вони на Раду, i Кий порадив їм таке. У долинах рiк Дунаю, Днiстра, Бугу, Днiпра i Дону молодi хлопцi тарiйських родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна i Сар'ягна пасуть товар. Хай молодi амажонки розiб'ються на п'ять загонiв i стануть таборами бiля пасовищ, де юнаки тирлуються разом зi своїм товаром. Отож хай кожна дiвчина привабить собi юнака.

Так вони й зробили. Коли юнаки внаджувались до стоянок амажонок, тi дуже ласкаво їх приймали, але якщо хлопцi хотiли женитися, амажонки казали:

– Ми ваших звича'їв не знаємо i не вживемося з вашими матерями. Краще берiть у своєї общини кожен свою долю та й поїдемо до нас.

Нiчого було юнакам робити, мусили на те приставати. За якийсь час всi загони амажонок прибули на берег рiки Вардани з чоловiками.

Одного разу пiшов князь Кий на озера полювати. Пiсля полювання сiв iз товаришами на березi озера i почали, вечеряючи, розповiдати рiзнi бувальщини. Один козак розповiв, як колись вцiлив стрiлою лебедя, а лебiдка вслiд за лебедем розбилась об землю. Тодi Кий згадав, що десь за ним побивається князiвна Либiдь. Забрав вiн iз собою Марiю i поїхав на Днiпро. На тому мiсцi, де вони колись з Щеком i Хоривом перемогли Змiя Горинича, вже було збудовано город, i люди звали його Києвом. Кий там поселився i взяв собi ще одну дружину, князiвну Либiдь. Потiм узяв собi за дружину князiвну Галю галицьку, потiм узяв собi за дружину князiвну волинян – Дану, потiм ще узяв собi за дружину князiвну Сарму Бiловезьку.

Син Марiї, Гун, пiшов князем у землю амажонок. Тому що Кий утяв бороду Дiдьковi, жив вiн аж 300 рокiв. Усi землi тарiйськi: Ами, Сарма, Слава, Волi, Кiмара, Країна – ходили пiд його рукою. Тому що сам Кий був з роду Країна, загальною назвою народу тар'я стала назва – українцi. Великий князь Кий сидiв на столi у стольному городi Києвi на Днiпрi.

На тiй горi, де голову Змiєвi стяв Щек, Кий поставив капище, де волхви вчиняли треби Щеку; на тiй горi, де голову Змiю стяв Хорив, Кий збудував капище, де волхви творили треби Хориву, а на своїй горi збудував капище, де волхви творили треби Ягнi-Лелi-Араянi.

За 300 лiт князювання Кия український народ став незчисленним. Люди не хворiли i жили по 150 рокiв, а тодi їхнi душi безболiсно покидали тiло i линули на вiчноквiтучi луки, а тiло з почестями ховали в землю. У всьому свiтi для народу українського не було ворогiв, бо у всесильного немає ворогiв.

6. Року Божого 854 до нової ери

Приснився князю Кию вiщий сон. Снилося, що вiн сидить у свого прадiда Тар'ягна ще зовсiм маленьким на руках. На другий день вiдчув, що сили з нього витiкають, наче вода з надтрiснутого дзбана. Душа стала просвiтлюватись. Зiбрав князь Кий Малу раду з найсвiтлiших князiв, найпочеснiших волхвiв i найповажнiших старiйшин i звернувся до них iз такими словами:

– Дiти мої, скажу я вам напутнє слово про князiв. Князя Богиня Ягна сотворила з дев'яти своїх перевтiлень-Перунiв, i вiн блиском перевищує всiх живих. Народ, який не береже свого князя вiд ворожої зброї власним тiлом, подiбний до лебедя з вiдтятою головою, який ще довго борсається i сильно б'є лапами i крильми, але все одно конає. Тому народ, який вознiсся гординею i не признає над собою князя – це юрба овечок, це пожива для вовкiв, це розплiдник рабiв для сильнiших народiв.

Князь, подiбно до сонця, пече i очi, i серце, i нiхто на землi не може довго дивитись на нього. Князя, навiть коли вiн ще дитина, не слiд зневажати, думаючи, що вiн тiльки смертний, бо вiн є Божество, втiлене в людинi.

Якби князь не карав невтомно тих, кого слiд покарати, сильнiшi замучили б слабших, як кiт мишу. Ворона почала б клювати жертовний пирiг, а собака – лизати жертовну їжу, i не стало б нi в кого власностi, i лежнi та п'яницi понукали б поетами, мудрецями i волхвами, i не було б чого їсти дiтям, щоб змiцнювався народ.

Де не дiє чорне червонооке покарання, що знищує злочинцiв, там пiдданi повстають, якщо вождь добре не наглядає. Князь, який охороняє свiй народ i пам'ятає обов'язок воїна, викликаний ворогом, рiвним собi силою, сильнiшим або слабшим, хай не ухиляється вiд битви. Князi, що б'ються на герцi, б'ються на всю свою силу i не вдаються до втечi. Хоробрий козак пiсля смертi прилучається до Бога. Коли князь б'ється на герцi, вiн убиває ворога лише чесною зброєю, не застосовуючи для вбивства нi отруєних, нi зубчастих стрiл.

Князь не має права вбити нi того, кого вiн вибив з бойової колiсницi, нi того, хто загубив шолом i його волосся розпущене, нi того, хто говорить «я твiй раб», нi того, хто не має кольчуги. Князь не має права вбити нi того, в кого зламана зброя, нi тяжко пораненого, нi зляканого, нi того, хто кинувся тiкати. Князь не може вбити хворого, сонного, голого, беззбройного, того, хто не б'ється, а лише дивиться, i того, хто б'ється з iншим.

Князь завжди пам'ятає обов'язок справжнього воїна.

Колiсницю, коня, жiнок, зерно i всi речi переможеного в герцi забирає переможець. Для князя дається iз вiйськової здобичi найкраща частина: здобич, завойована дружиною князя, справедливо розподiляється Кругом мiж усiма воїнами.

Князь завжди готовий вжити силу, виявити хоробрiсть, вiн береже державнi таємницi i вивчає слабшi сторони своїх ворогiв. Завжди готового вжити силу боїться весь свiт, князь пiдкоряє собi все живе саме силою.

Князь намагається перемогти ворогiв свого народу примиренням, подарунками, сiянням помiж ними ворожнечi: всiма засобами, разом чи по одному, i не вдається до битви, якщо її можна уникнути. Через те, що для обох воюючих сторiн перемога а чи поразка в битвi невiдома. Перемiгши, нехай вiддасть шану Богам, а пiдданим дарує полегшення податкiв.

Князю Кию вiд Вардани до Дунаю корився весь народ, спорiднений походженням вiд Тар'ягна, воїна i рятiвника. Деякi з цих племен орали землю i розводили худобу, iншi випасали лише товар: коней, корiв, овечок, кiз, свиней, ще iншi ловили рибу в рiках та озерах i морях землi Тарiйської, всi вони звали себе українцями-тар'ягнами, а князь Кий був для них Великим Золотим Князем.

За князювання Кия український народ вiдчув себе тiлом Священного Оленя. Ротом i носом цього Оленя було Закарпаття; очима i рогами – гори Карпати, головою – Волинь; переднiми ногами – Подiлля; Київ був його серцем; Чернiгiвщина – його легенями; Полянщина – шлунком; Сарматiя – крупом; Варданiя i передгiр'я Кавказу – його заднiми ногами з копитами. Пасся цей жертовний Олень на Лукомор'ї Азовського i Чорного морiв i дозрiвав для жертви.

Пiдупав князь Кий на силi, i дiйшов до зрiлостi величезний, величний Олень, i жертовне тiло його було могутнє, єдине, прекрасне – призначене для жертви. Вже на околицях за Волгою i за Карпатами, за Чорним морем i за Балтiйським заворушилися грифони, химери, змiї, вовки i пардуси. Ах, якщо тiло дозрiває, то це жертва. I було пророцтво волхвовi волхвiв. Три тисячi рокiв рватимуть його могутнє тiло хижаки i розiрвуть на частини, i буде вiн жити по частинах, як розрубана змiя. I стане серед своєї країни як перекотиполе, як опале листя, як летючий пiсок у пустелi. I будуть запитувати зайди, мовляв, як звався цей народ, що оце стiльки могил залишив серед степiв i лiсостепiв Пiвнiчного Причорномор'я? I самi тарiйцi-українцi дивитимуться на могили своїх предкiв i говоритимуть:

– Ми не знаємо, хто лежить у цих могилах i по якому обряду вони похованi. Ми забули свого Бога, i Душi в нас нема. Бо Душа народу – це його Бог.

Але Душа народу прилетить через ворота розпростертих рук Бережi-Оранти, тої, що в Києвi, у Софiйському соборi пiд склепiнням дзвiницi. Але це тiло знову вiдродиться i Левом, i Тигром, i Ведмедем, i Вовком, i Мамутом, i Кабаном i нарештi зростеться в одне тiло – iм'я якому народ Тар'ягна. А в цiлому тiлi завжди, наче серце, пульсує Ядро. I стане говорити Ягна устами багатьох українських пророкiв-волхвiв, аж доки цi пророцтва не складуться у священну Книгу. Стане український народ молитися знову своєму Боговi, i буде дружна наша молитва! Прилетить Жар-птицею наша Душа з небес, вiд Ягни – небесного животворного вогню, – i заб'ється серце Оленя. Хто народився, той повинен умерти, щоб знову народитись.

Могутнiм був Золотий Олень, i не страшнi йому хижаки. Став зачахати князь Кий, i ще багато мало бути по ньому князiв, але все менших i менших, аж поки не перевелись вони нiнащо.

Зiбралися бiля рiчки Почайни у Священному гаю волхви i поставили собi шатра. У шатрах мiднi казани з водою, обкладенi камiнням i сухими дровами. Коли вода вiд вогнища нагрiлася, а камiння розпеклося, волхви кидали на камiння сiм'я конопель, а також кидали у воду розпечене камiння, умивались гарячою парою, очищались для гадання. Витерлись конопляними вибiленими рушниками, надягли поверх бiлих вишитих сорочок червонi довгi кожухи i вийшли з непокритими головами та й сiли кожен бiля свого куреня. Спершу гадали три вiдунки. Першу вiдунку звали Влада, другу – Слава, третю вiдунку звали Злата. Розкладали вони на земляних квадратних жертовниках гiлочки з червоної верби i бубонiли про себе лише їм вiдомi молитви. У Влади випало, що князя Кия кличуть предки у Вирiй, бо такий вищий закон: хто постарiв, той умирає. У Слави вийшло, що Великого князя Кия кличуть предки у Вирiй. А у Злати вийшло, що князь Кий тому заслаб, що князь Країнської землi Остромир поклявся вогнищем князя Кия i не дотримав свого слова.

Привели князя Остромира, вiн нещодавно лише прийшов з козакiв, ще не встигла вiдрости в нього чуприна, недавно одружився. Стрункий, гожий князь. На смерть прирiкала його вiдунка Злата. Князь Остромир повернувся лицем до жертовного вогнища, поклав руку на серце, схиливши голову, i голосно промовив:

– Богине Ягно-Мамо-Леле! Хай я буду проклятий тобою на вiки вiчнi, i нiколи душа моя не прилине до твоєї вiчної душi, i хай душа моя буде неприкаяна, хай твої перуни знищать мене i мiй рiд до дев'ятого колiна, якщо я коли-небудь не виконав своїх клятв.

Страшна була ця клятва, i волхви бiля своїх куренiв попадали на землю ниць, а люди, якi оточували Капище, стояли на схилах яру i сидiли на деревах, глухо зойкнули i затулили очi руками. Тодi з Храму вийшов волхв волхвiв i оголосив, що дев'ять волхвiв погадають на нутрощах молоденьких ягнят на справжнiсть Остромирової клятви. Дев'ять учнiв волхвiв пiшли у кошари князя Кия вiдiбрати дев'ять молодих ягнят. Коли дев'ять волхвiв принесли цих дев'ять ягнят у жертву Ягнi, нутрощi всiх дев'яти ягнят виявилися чистими, i волхви в один голос виголосили:

– У недомаганнях князя Кия виявляється воля Божа. Тар'ягн, воїн i рятiвник, кличе нашого князя.

Князь Кий, сивий, аж бiлий, наче снiг, сидiв на похiдному тронi, якого йому зробили славетнi майстри з мiста Бусла, тi, якi робили обладунок для Атiла. Довгi бiлi його пальцi нараз напружились на кiнцях пiдлокiтникiв, охоплюючи мiцно голови золотих кабанiв. Сила з усього тiла стеклася у цей потиск рук. Князь Кий промовив:

– Хай жереб вирiшить долю Злати i її найкревнiших, – i безсило прихилився до спинки трону.

Знову з Храму вийшов найперший волхв iз довгим посохом, а обабiч нього двоє молодших волхвiв, хоча всi троє були древнiми старцями, бо бороди, вуса i волосся в них були молочно-бiлими; найперший волхв – вищий, стрункий i сухорлявий.

Вiдунка Злата колись була гарною чорнявою дiвкою i зараз ще була гарна. Кругловида, пов'язана чорною хусткою понад самими бровами, але в очах її поблискували недобрi вогнi. Коли вона почула голос великого князя Кия, її очi стали чорними i бездонними. Хтось iз гурту вигукнув:

– Вiдьма Чорнобогова!

Тодi двоє з молодших волхвiв зав'язали Златi очi чорною хусткою i дали в руки розмальований таємничими знаками горщик, обiпнутий бiлим полотном. Злата потрусила горщиком i вiддала першому волхву. Волох зняв з горщика полотно i витрусив жеребок на землю. Тодi зняв з очей Злати пов'язку, i вона глянула на землю. Жеребок лежав доверху чорним личком.

– Каюся, Велика богине Ягно! – заволала Злата. – Знарошне хотiла я погубити князя Остромира за те, що погордував моєю дочкою.

– Очищення, очищення! – залементувала юрба, i охочi почали зносити на велику купу хмиз, а волхви вкопали посеред кола, яке виклали з сухого хмизу люди, три стовпи i прив'язали до них Злату, її дочку i сина.

Хай звершиться! – виголосив найперший волхв i пiшов у Храм. З Храму вийшло троє волхвiв i запалили вiд жертовного вогню три смолоскипи. Потiм усi троє кинули смолоскипи у хмиз, стiна вогню затулила жертви вiд очей.

На другий день помер князь Кий. I сказали волхви дiвчатам з Києвої челядi i отрокам з молодшої дружини:

– Хто хоче супроводжувати князя Кия у Вирiй?

Багато було бажаючих iти зi своїм князем, але волхви вибрали лише одну найкращу – дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулися волхви, i їхнiй шепiт наповнив Храм до самого верху.

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в глибоку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнувся Храм, i четверо молодих виученикiв пiдняли мари i занесли у правий притвор.

Над тiлом князя Кия волхви чаклували три днi, нарештi набальзамували, покрили його шаром воску, одягли в дорогу одежу, посадили на мари, засланi ведмежими шкурами i гарно вишитими полотнами, а мари висадили на шестиколiсний вiз, запряжений двома парами волiв. Тим часом зiбралися супроводжуючi iз побратимiв, родичiв i дружини бойової i рушили по головних тарiйських землях. Так об'їхали Українську, Кiмарiйську, Волинську, Слов'янську, Сарматську i Роксоланську землi, аж тодi знову привезли тiло князя Кия в город Київ. Справили тризну в дворi терема i понесли тiло на корабель. На кораблi посадили в курiнь, обтягнутий оленячими шкурами, на золочений похiдний трон. Прибрали його покiй чебрецем, любистком, шавлiєю, липою i вербою. Був мiсяць вересень, ще стояло майже лiто, але в повiтрi вже з'явилась прозорiсть.

Дарину в цей час готували, наче до шлюбу. В золотому вiнку з рiзноколiрними стьонжками в косах, вона веселилася, пила хмiльний трунок i їла найкращi страви. Двоє дiвчат невiдступно за нею ходили i виконували всi її забаганки, але разом з тим пильно стежили, щоб з нею не трапилось чогось непередбаченого. Вони роздягали її до сну i мили ноги. Перед останньою нiччю дiвчата розтерли на каменi шматки кипариса, кедра i ладану, пiдливаючи води. Потiм у лазнi обмазали цим тiстом її тiло i лице. На наступний день Дарину вимили теплою водою, i вона стала нiжною, запашною, чистою й бiлою. Вона ще була юнкою непорочною, i її тiло було прекрасне. Так вiльнонародженi тарiйськi жiнки готуються до ночi кохання, коли якийсь залюблений мужчина повiсить на її воза свою нагайку. I хоча має постiйного чоловiка, призначеного їй Сварогом, вона має право вирiшувати, чи прийняти їй на одну нiч закоханого мужа. Тому був у тарiйських чоловiкiв звичай говорити на всiх тарiйських дiтей «синку» або «доню» як признання свого вiтцiвства.

Так готували Дарину. пї вбрали у бiлу-бiлу пишно-пишно вишиту на манишцi i рукавах сорочку. Правий рукав був вишити жовтогарячими квiтами, а лiвий – синiми взорами. Зелена плахта, вишита червоними деревами, i бiлий шкiряний кептар, вишитий рiзноколiрними вовняними нитками, оторочений по краю хутром iз живота чорного бобра. На ноги взули також червонi сап'янцi, а поблiдлi щоки нарум'янили. Кругле рум'яне лице її було втомлене, але радiсне. Вона усмiхалась сонцю i спiвала пiсень.

Сонце, що вже ледь хилилось на захiд, а в його свiтлi з'явилась барва кровi, грало на хвилях, золотом скапувало з весел, вигравало на золоченiй головi i в рубiнових очах корабля, який тягнув на линвi корабель iз князем Києм в останню дорогу. I багато човнiв рiкою, а вершникiв i пiших по лiвому i по правому берегах Днiпра iшли до перевозiв, щоб пiд кiнець дня прийти на Поле поховання князiв, що було на березi Десни.

Люди стояли по цiлому полю не суцiльним натовпом, а родами, селами, вулицями, на старих могилах i доокiл по рiвнинi. А навколо свiжовикопаної кiмнати, сiней, комори i стайнi для коней стояли 33 молодi воїни-вершники у повному бойовому обладунку в золочених шоломах, i кожен тримав пiд рукою довгий спис. I витягли корабель з води, поставили на сани i потягли до могили. Волхви, побратими i ближчi родичi поралися бiля корабля. В чотири кути вiдкритої князевої кiмнати-могили увiткнули 4 жезли iз бронзовими позолоченими навершями, що зображували Корову, Жiнку-матiр, Оленя i Ведмедя. На навершях було навiшано багато бронзових дзвiночкiв, проте їхнього мелодiйного дзвону не було чути серед могутнього приглушеного гамору тисяч людей. На кораблi стало троє сивих волхвiв i одна знахарка-волхвиня: баба могутньої статури, стара, худа i сутула, запнута до брiв чорною хусткою i в чорнiй свитi. А на щоглу корабля сiла сiра ворона, i її нiхто не проганяв.

Була п'ятниця. Сонце над обрiєм набрякло кров'ю. Привели Дарину. Поставили на порiг чотирикутної дерев'яної фiгури, що зображувала пройму дверей, лутки були обгорнутi червоними стрiчками. Троє сильних мужiв пiдняли фiгуру разом з Дариною на рiвень грудей. Дарина вигукнула:

– Ось я бачу свого батька й матiр! – пї опустили, а тодi знову пiдняли. Дарина знову вигукнула: – Ось усi ранiше померлi родичi мої сидять у квiтучому саду! – пї знову опустили, а тодi знову пiдняли втретє: – Ось я бачу свого володаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, i з ним мужi i отроки, i ось вiн кличе мене, так ведiть же мене до нього!

Даринi подали курку, вона вiдрiзала їй голову i кинула на корабель. Тодi всi побратими i родичi стали попарно i заплели руки, i Дарина пiшла по руках на корабель. На її грудях пересипалося дев'ять разкiв зеленого намиста i золота коробочка, бiля якої на кiльцi висiв невеликий кинджал у шкiрянiй золоченiй пiхвi з золоченим рукiв'ям, обсипаним дiамантами на яблуку. Прийшла старша вiйськова дружина князя в повному бойовому обладунку, але пiшо, i стала доокiл могили, а волхв подав Даринi келих iз п'янким трунком, Дарина випила i почала спiвати. Тодi волхви дали їй ще один келих трунку i попiд руки пiдвели до входу в курiнь. Довго Дарина допивала той трунок, спiваючи в перервах мiж ковтками, нарештi волхвиня в чорнiй хустцi їй шепнула:

– Пора, доню!

I Дарина глянула невидющим поглядом десь понад людьми, вихопила з пiхви кинджал i поспiшно, майже не розмахуючись, вдарила ним себе в груди. I вдарили мечi плазом об щити, заспiвали жiнки веселої прощальної, а волхвиня пiдхопила Дарину, ще не встигла кров виступити з-пiд рукiв'я, швиденько завела в курiнь i уже, як нiхто не бачив, увiгнала їй пiд лiву лопатку жертовний нiж. Обгорнула її червоним покривалом, зняла корону i запнула чорну хустку, вишивану великими червоними маками, посадила бiля нiг князя Кия. пї володар сидiв i дивився вже аж на Той свiт, i двоє волхвiв узяли князя на руки, пiдтримуючи пiд плечi, i знесли в пiдземний дiм; за ним винесли Дарину, закутану в покривала, i посадили бiля князя Кия. I принесли хлiба, м'яса, вина i поставили бiля них в горщиках. Тодi волхви пiдiйшли до невеликого гурту людей i взяли пiд руки виночерпiя, тiлоохоронця i конюха, розвели по пiдземних покоях, умертвили коцом, розiклали по своїх мiсцях. Потiм розсiкли собаку i кинули бiля входу. Потiм принесли князеву зброю i поклали в коморi. Потiм загнали до поту двох коней, розсiкли мечами i вкинули в стайню, тодi привели двох корiв-первiсток, зарiзали i поклали в могилу, тодi двох молодих овечок, двоє кiз, пiвня i курку зарiзали i вкинули в могилу. Тодi перекрили могилу колодами i солом'яними матами i сипали землю жменями, шапками, возили возами i сипали, сипали, сипали, доки могила не стала вища за iншi. Потiм поставили на могилi дерев'яний образ Тар'ягна, помили руки й лиця у водах Десни i сiли справляти тризну тут же, на березi.

Через рiк, коли душа князя, попрощавшись iз Цим свiтом, мала iти на Той свiт, на луги очищення i перевтiлення, було влаштовано на могилi князя Кия годовини – тризну велику. На могилi i навколо неї постелили довжелезнi рушники, наставили страв i трункiв. Дружина князя Кия, побратими i родичi славили князя Кия, згадували походи, їли i пили. Бiля самої фiгури Тар'ягна встановили велику дубову бочку, налили її п'янким медом, i двоє поважних мужiв закликали:

Пiднесемо цю компанею Буй-туровi, який нi з одної битви не прийшов без ворожої голови, тому, хто носить найважчу пiсля князя Кия булаву i вбиває одним ударом i вершника, й коня.

Отрок, який ще не вбив жодного ворога, брав обiруч подвоєну братину i пiдносив Буй-туровi. Буй-тур брав келих-двiйнятко i проголошував:

– Хай наша Слава не вмре, не поляже од роду i довiку! Славний був князь Кий Палович Котигорошко, земля йому пухом, хай не довго вiн митариться на лузi з золотими пiвниками, хай нам Бог пошле достойних ворогiв, щоб помiрятися з ними силою.

Випив, стоячи, трунок, а те, що не допив, плеснув у вогонь. Вогонь зблискував вiд трунку бiлими язиками, i дух розпареного хмiльного меду слався над рiвниною. А поважнi мужi знову виголошували iм'я славного воїна, i отрок пiдносив йому братину. Так поступово братина-компанея iшла по колу за сонцем.

А за окремим довгим рушником волхви пригощали шiстдесятьох молодих воїнiв, за кожним келихом бризкаючи на їхнi поголенi пiд оселедець голови краплi вина з келихiв. Не раз i не два пiдносили вони до губiв золочений рiг з чар-трунком, i коли загальна тризна тiльки розгулася, всi шiстдесят козакiв уже ледве тримали голови на в'язах i в очах їхнiх зависла поволока. Тодi по двоє волхвiв взяли кожного юнака попiд руки i повели у шатра, якi великим колом оточували могилу. Там кожного юнака загорнули в бiлi коноплянi покривала, тодi загорнули в м'якi вовнянi коци i скручували їх кiнцi, аж поки душа не вилiтала з тiла. I тодi, як усi веселились i спiвали, волхви вичистили мертвi тiла юнакiв, наповнили товченим кiпером, насiнням селери, ладаном i висiвками, покрили воском. Вставили уздовж хребта вербовi кiлки, через шию аж до голови, i зашили. Потiм на попарних кiлках, вкопаних навколо могили, закрiпили по пiвколеса iз великих возiв. Переднiй обiд тримав плечi шiстдесяти забитих коней, а заднiй пiдпирав живiт бiля бедер. Народ пiсля тризни став вiддаля, тримаючи смолоскипи над головами. Волхви одягли на коней кантарки, щоб дати поводи юнакам в руки. Всiх шiстдесятьох набальзамованих юнакiв посадили на коней, нижнi кiнцi кiлкiв, що протикали юнакiв, уставили в отвори кiлкiв, якi протикали коней вздовж хребтiв. На непорушних лицях кiнної князевої сторожi, на мертвих очах коней, на металi кантарок виблискував вогонь вiд жертовного вогнища i смолоскипiв. Люди iз смолоскипами помалу вiдходили в темiнь, на верху могили ще горiло багаття, бiлiли рушники з поперекиданим посудом, i мовчазнi вершники з голими по пояс тiлами виблискували пiд промiнням холодного мiсяця. Та вiтер розвiвав жмутки чубiв на бритих головах князевої сторожi.

А берегом i рiчкою вервечками i поодинцi блискотiли рухливi вогнi смолоскипiв, розтiкаючись по обiйстях.

Синам князя Кия, якi народилися вiд княгинi Либiдь, залишились такi священнi речi: золотий рiг, пристебнутий до розцяцькованого вiйськового пояса, золотий плуг з ярмом i золота сокира-бартка. Троє його синiв – Лiпослав, Арпослав i Колослав – уже були дорослими мужами i мали дiтей. Коли найстарший син, Лiпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб забрати їх собi, як найстаршому синовi, який мав право по старому закону на вiтцеву владу i маєтки, золотий рiг з поясом i золота бартка спалахнули чарiвним вогнем i не далися йому в руки, i вiн змiг узяти лише золотого плуга з ярмом. Став вiн старiйшиною над старiйшинами землеробiв i пастухiв. Коли середульший син, Арпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб заволодiти ними, то золота сокира-бартка спалахнула чарiвним вогнем, а золотий рiг з поясом вiн забрав. Став пiсля того Арпослав волхвом над волхвами. Коли наймолодший син князя Кияна, Колослав, простягнув руку до золотої бартки, вона далася йому в руки, i став вiн князем над князями. Таким чином, Боже провидiння подiлило спiльноту українського народу, який до цього був трудiвником, воїном i волхвом ув однiй особi, на три стани. Колослав був мудрим князем-воїном i розважливим державцем.

7. Року Божого 851 до нової ери

Пiсля трьох рокiв князювання Колослав вирiшив iти походом на мiдян. Але перед тим хотiв пересвiдчитися, чи велика його країна i чи вона вся визнає його зверхню руку. Колослав наважився на жертву священного коня. По всiй Араянi було передано вiсть, що князь Колослав хоче принести в жертву бiлого коня. До Києва з'їхались побратими i родичi князя Колослава. Вiд роксоланiв прибули витязi пiд рукою князя Володимира, вiд сар'ягнiв – витязi пiд бунчуком князя Алана, вiд волинян – витязi з князем Дулiбом на чолi, вiд кiмар'ягнiв – витязi з князем Антом, вiд країнцiв – князь Дрегович з витязями. Зiбралася також дружина князя Колослава i тисяча воїв старiйшини Лiпослава. На тирловищi бiля Подолу, де був шмат рiвного низького берега, витязi змагалися в доблестi на заклад. Кидали хто якнайдалi сулицю, камiнь, стрiляли хто влучнiш з лукiв, скакали навперегони на конях i бiгали наввипередки. Силачi боролися, голi по пояс, а вправнi рубаки билися короткими тупими мечами пiд судом старiйших витязiв. А багато хто ходив у повному бойовому обладунку, з дорогою зброєю, обвiшаний засушеними шкiрами з голiв колишнiх ворогiв, були й такi, що носили цiлу людську шкiру, натягнуту на лозовий пiдрамник, якщо переможений ворог був дуже знаменитий. Мiняйли носили помiж куренями нову зброю, збрую, наїдки, а скоморохи самi веселилися i людей веселили. Осторонь спiвцi спiвали думи i бувальщини про подвиги витязiв Тарiйської землi.

А на Києвiй горi стояв Храм. Чотирикутна дерев'яна будiвля з притворами з чотирьох сторiн свiту, а на нiй – кругла баня, пофарбована в синiй колiр. По синьому тлi – золотi зорi. Зовнi на стiнах Храму були вирiзьбленi божистi подiї. Рослини, тварини, люди i Боги рiзьбленi так достовiрно i такi яскравi були кольори фарб, нiби дощi i снiги не дiймали їх. Навколо Храму стояли рiзьбленi лави i столи, а над ними – двосхилi шатра з дранки. У роковi свята за цими столами i просто за рушниками, розстеленими на травi, вiдбувалися трапези весi. У дворi Храму була стайня, звiдки молодий виученик вивiв священного бiлого Коня. В цей час iншi волхви застромили у землю перед входом у Храм шiсть списiв попарно навхрест, викопали мiж першою парою списiв i порогом Храму ямку i поклали туди три чорно-бiлих лички жеребкiв. Iз схiдних дверей Храму вийшов найперший волхв, взяв за кiльце кантарки Коня i завiв його в Храм з боку сходження на небо Дарбога. Провiв коня понад фiгурою Триглава, вiдслонюючи барвистi верети, що звисали аж з-пiд самої стелi Храму, творячи навколо фiгури Бога чотирикутне барвисте шатро, i пiдвiв Коня до вихiдних дверей, з боку заходу Сонця.

Волхви, якi стояли двома шерегами в Храмi i бiля Храму обiч шляху Коня, пильно стежили, з якої ноги вiн почне переступати загородженi в землю списи. Уважно обнюхавши порiг i форкнувши, Кiнь переступив порiг з правої ноги, i це був добрий знак. Так само з правої ноги вiн переступив i три пари схрещених списiв, лише переступаючи останню пару, злегка зачепився правою задньою ногою об древко списа. Волхви стиха зiтхнули. Головний волхв Храму запитав Арпослава:

Чи будемо кидати жеребки, а чи залишимо таємне таємним?

Арпослав вiдказав:

– Жеребки пiдкинемо перед походом, а у святковi днi буває i хмарна погода.

Сказано: хто хоче знати майбутнє, той ризикує втратити спокiй.

Кiнь був бiлої мастi, лише трошки вище копит вiнчики чорного обвислового волосу i навколо носа рiс чорнуватий пушок. Очi в коня були червонi, глянувши в них, людина переймалася страхом перед вогнем, що є вогнем животворним. Цей Кiнь нiколи не був пiд сiдлом, лише носив чорний ремiнний кантар iз дорогоцiнним камiнням на заклепках i золотою бляхою iз зерню на чолi, на якiй було зображено Тар'ягна на конi, коли вiн женеться за кабаном, наклавши на лук стрiлу. 3 правого боку кантарки було приковане, масивне мiдне кiльце для поводу, коли Коня прогулювали, але зараз у тому кiльцi не було повода. З того часу, як волхви взяли його ще рiчним лошам до Храму, цей Кiнь не ходив з пастухами в степ понад Днiпром, аж до Лукомор'я i назад, на осiннiй розподiл рiчного приросту товару мiж общинами i общинниками. Вiн пасся пiд наглядом молодших волхвiв в урочищi Почайни i Глибочицi, але сьогоднi нiхто не мiг заступити йому шлях, бо позад нього їхали на бойових конях кращi витязi України, їхала дружина князя Колослава i сто княжих бойових колiсниць, iшла пiшки тисяча старiйшини Лiпослава i принаймнi половина волхвiв iз усiєї тарiйської землi – численне духовне воїнство волхвiв Арпослава.

Батьками Коня були: бiлий жеребець країнського князя Дулiба i бiла кобила Великого тарiйського князя Кия. Колись князь слов'янський Напiйслав хотiв зберегти чистоту породи свого племiнного табуна i злучив бiлу кобилу Зорю iз її ж сином, бiлим жеребцем Мiсяцем, який рiс окремо вiд матерi у табунi роденських козакiв. Пiсля того, як князь Напiйслав їх злучив, вiн залишив їх у одному косяку, i вони розпiзнали одне одного. Бо одного ясного лiтнього дня, коли над високими степовими травами хвилювалося запахуще мрево, жеребець i кобила в обiдню пору зiйшли на високу днiпровську кручу. Була саме обiдня година, коли у розiмлiлий дурманом трав i спекою степ не можна виходити самому, бо блукатимеш, ошуканий Блудом, i можеш зайти у такi вибалки, що i не виблукаєш. В таку годину можна наткнутись в степу, коли ти сам, i на Русалку, коли вона об'їздить на санках, запряжних баранцем, темний гайок серед степу. Санки ледве торкаються трави, i Русалка може взяти тебе на санки до себе, i ти вже нiколи не повернешся. Князь Напiйслав iз десяткою молодшої дружини якраз триножили коней, як раптом почули голосне парне iржання i побачили, як двоє бiлих коней стоять на кручi, обнявшись бiлими шиями. Не встигли козаки чогось подумати, як обоє коней разом стрибнули з кручi i загинули. З того часу для племенi українцi брали жеребцiв або кобил iз дальнiх табунiв.

Минав дев'ятий мiсяць ходiння жертовного Коня по тарiйських землях. У яку землю не приходив Кiнь, його радо зустрiчали, це було знаком, що вони згоднi ходити пiд рукою Великого київського князя в сукупнi далекi походи i жити в мирi помiж собою. Колослав їхав на сiрому в яблуках жеребцi, Арпослав на вороному, а Лiпослав на гнiдому. Проте Арпослав бiльше їхав у чотириколiсному зручному возi, обтягнутому червоною повстю.

Одного разу, коли Кiнь пасся у Лукомор'ї бiля рiчки Дунай, а вiйсько i дружина стали табором i лише з десяток козакiв наглядали за жертовним Конем, до Арпо на вiз прийшов Лiпо. Випивши пива, що вони його вимiняли в дулiбiв, брати розговорилися. Арпослав сказав:

– Дуже могутнiм став наш молодший брат Колослав. Ось уже роксолани, i алани, i слов'яни, i волиняни, i кiмарiйцi, i країнцi прийняли добре жертовного Коня. Ще пройдемо до тих же країнцiв, якi звуться букачами, галичанами, троками та деревлянами, – i до Києва на велику тризну.

Лiпослав скривився й промовив:

– Як було до цього часу, стiл переходив у спадок старшому синовi, в даному випадку менi б, у мене аж у грудях пече, як згадаю отой урок старого князя Кияна iз золотими речами.

Арпослав кивнув, але заперечив для годиться:

– Волхви говорять, що Коло – то син Кия i Лелi, яка на Новий рiк спускається iз Неба i ходить мiж людей, даруючи тарiйцям добробут. Тодi вона зветься Колядою, щоб її не упiзнали злi Духи. Бо коли вона стає дiвчиною Колядою, тодi не така всесильна, щоб князь Кий мiг її покрити. А потiм Ягна напустила на нашу матiнку княгиню Либiдь чари, щоб вона подумала, нiби непразна, i в урочний час пiдклала їй своє дитя.

Лiпослав зауважив:

– Мало чого не кажуть вашi волхви, лише б прославити свого Великого князя. Одначе з цього виходить, що Коло нам не зовсiм рiдний брат, а син останньої батькової любовi Лелiйки родом з мiста Родня, куди вiн останнiм часом частенько їздив наглянути на своїх чистопородних кобил. Я чув, що Лелiйка одягалася як проста общинниця, носила бiлу вишиту сорочку i плахту, а вiнок не золотий, а iз звичайних польових квiтiв.

Арпослав сказав:

– Сумнiв зароджує зневiру в Бога, а зневiра – це пряма дорога до грiха. Може, вона була Русалкою, Ягна може перевтiлитися в кого захоче.

Проте Лiпослав уже закусив вудила i сказав напрямки:

– Треба з цим кiнчати, поки Кiнь не прийшов у Київ, бо тодi вже буде пiзно.

Арпослав зрозумiв до чого йдеться, але туманно прорiк:

– Ти старший, брате.

У лузi рiки Збруч прокинувся князь Колослав перед вранiшньою зорею. Склавши вранiшню молитву, пiшов провiдати жертовного Коня. Пастухiв, якi стрiли його, вiдiслав. Кiнь зрiдка лише скубав стару траву, форкав, поглядав на схiд сонця, що вже ледь просвiтлiв. Закiнчувався серпень, i десь за млiючим теплом вже ховалася скляна прозорiсть. Князь Коло пiдiйшов до Коня i, взявши його за мiдне кiльце, погладив попiд шиєю. I тут у якусь частку митi вiн почув посвист стрiли, i поряд з його рукою у бiлу шию Коня вп'ялася стрiла. Озираючись, князь Колослав побачив, як до нього з-за кущiв верболозу швидко пiдходить старший брат Лiпослав, на ходу накладаючи другу стрiлу. Позад нього крокiв за п'ять поспiшав Арпослав з оголеним мечем.

«Друга стрiла для мене», – за тисячну частку митi встиг подумати князь Колослав i безпорадно озирнувся довкола. Ще за мить вiн побачив спис, що стримiв майже поряд, – його залишили тут пастухи. Коло метнувся до списа, i в цей час друга стрiла вп'ялася йому в груди. Проте тiло його ще було сильним i гнучким, ще смерть лише входила в оселю життя, ще князь Колослав устиг вихопити спис, вдарити ним Лiпослава, пробити його наскрiзь i разом з ним Арпослава, що якраз набiгав ззаду iз занесеним мечем. За ту тисячну частку митi, коли ще думки пробiгали в головi Колослава з неймовiрною швидкiстю, вiн не встиг подумати, чи то Арпослав теж хотiв на нього напасти, чи вiн хотiв убити Лiпослава за те, що той наважився убити молодшого брата, чи вiн хотiв його убити вже пiсля того, як Лiпослав уб'є Колослава, щоб самому залишитись спадкоємцем Великого стола? То було вiдомо лише Боговi. Князь Колослав дiяв у поривi бою i, тяжко поранений, останнiм могутнiм зусиллям пiдняв обох братiв на довгому пастушому списi i через себе, падаючи, кинув їх разом iз списом у рiку Збруч. I, вже падаючи, побачив бiля себе конаючого бiлого Коня. Ясночервона, як очi Коня, кров виступила навколо стрiли i потекла, нiби зачинаючий рiку струмок, вниз по бiлiй шиї. Кiнь борсався в передсмертних судомах, i червонi бризки кровi i кривавої пiни з рота Коня обляпали його бiлу шкiру, i листя, i траву, i рiчку. Було видно, що наступає осiнь. Тепле повiтря десь розтануло, i подув холодний вiтер.

Зiйшлися волхви, i князi, i люди. Дарбог-Сонце в цей час визирнуло з-за обрiю лише одним променем – Полелем. Ще люди дотумкувалися, що тут сталося, а волхви, мудрiсть яких була стiйкою перед лицем смертi, витягли стрiлу з шиї коня. Кiнь сконав i затих.

– Горе нам, князь Колослав помре! – Сказав головнiший волхв.

Вiн пiдiйшов до князя Колослава i побачив, що стрiла увiйшла пiд лiвий сосок, але, мабуть, не зачепила серце, бо князь ще живий. Проте витягнути стрiлу не було нiякої можливостi. В цей час люди, що пiсля першого зацiпенiння роззирнулись довкола, побачили внизу пiд обривою двох братiв, нанизаних на один спис, i все зрозумiли, бо Лiпослав був iз затиснутим у руцi луком, а Арпослав з порожнiми пiхвами, меч його стримiв iз неглибокої води. В момент, як Колослав кидав братiв у рiку, повний блiдий мiсяць ще був на небi, бо сонце ще не зiйшло, i на його поблiдлому з жаху диску вiдбилася тiнь Колослава, який пiдняв на спис двох братiв.

Волхви взяли князя Коло на ношi i понесли в Київ. Ще три мiсяцi повiльно умирав князь Колослав, i в цей час на українськiй землi ставало все холоднiше й холоднiше, день меншав i меншав, смуток, горе i печаль розлилися українською землею. Золотий плуг з ярмом i пояс iз рогом стали залiзними, лише сокира-бартка лишилася золотою.

Отже, влада князя Коло i його княжих нащадкiв стала переважати владу старiйшини-землероба i волхва. Князь Коло, доки жив, звелiв роздiлити всю українську землю помiж своїми трьома синами Вартанiєю, куди увiйшли роксолани i сармати, став правити Гелослав; Куявiєю, куди увiйшли Слов'янська i Волинська землi, – Сокiлслав; Славiєю, куди увiйшли Кiмарiйська i Країнська землi, – Святослав.

Тим часом день все коротшав i люди боялися: Дарбог зовсiм перестане зiгрiвати Землю. Отже, волхв iз роду Арпослава Свiтовид, праведний серед праведних i найдоброчеснiший серед доброчесних, помолившись Ягнi i принiсши в жертву їй ягня, в присутностi людей, якi покинули всяке дiло i тужили за Колославом, котрий помер у перших числах грудня пiшов до священного дуба. Хоча душа Колослава ще не покинула Землю, але зразу наступила холодна зима. Полiз Свiтовид 19 грудня на височенного дуба-нелиня, щоб запитати волю Божу i передати благання вiд усього арiйського народу, щоб Ягна забрала Колослава iз володiнь Морани. Три днi не злазив Свiтовид з дуба, лише одразу, як вiн долiз до вершини, вдарив страшної сили грiм i небом жахкали Божi Перуни. Люди, якi чекали на Свiтовида, помалу розiйшлися, лише троє волхвiв – Авх, Бож i Рус – чекали.