Безмірна залежність

VIII — Липень

І ось почався найскладніший період — очікування, страх перед майбутнім, бажання передбачити, бажання заснути і прокинутися лише тоді, коли все буде добре. І в той же час мені було цікаво: як скоро Ілля про мене згадає, якщо я не буду йому писати, а буду смиренно чекати? Але як набратися цієї самої смиренності? Після розлучення з чоловіком я була слабкою, я прикипіла до уваги Іллі, його компліментів, тому що після розлучення дуже цього потребувала. І тепер без нього мені здавалося, що я в темряві, нікому не потрібна, і щастя навколо не видно.

Перші три дні без Іллі я провела займаючись собою: відвідала салон краси, купила собі новий одяг; готувалася до святкування дня народження. Здавалося б, можна і розслабитися, проте на душі було неспокійно. Я все одно сподівалася, що Ілля скучить за мною і напише, надішле якесь фото, але він мовчав.

Я поділилася нашою історією взаємин зі своєю подругою — дуже розумною і досвідченою дівчиною — але її слова мене зовсім не втішили. Вона сказала, що Ілля, безумовно, мені бреше, а насправді живе з Оленою, зі мною лише від нудьги коротає час. Масла у вогонь на четвертий день підлив і Андрій, сказавши, що якщо чоловік кохає, то він завжди знайде спосіб написати і зателефонувати своїй жінці.

— Не буває і дня, — сказав він, — аби я не подзвонив своїй дівчині. Поліно, навіщо він тобі потрібен? Йому майже 40 років, у нього не було дружини, ні дітей, він одягається як підліток, поводиться як клоун, тільки красиво говорить. Хотів би, вже давно б до тебе приїхав.

Я намагалася виправдовувати його, але, по суті, мені нічого було сказати. Так і є. Чому? Чому він не писав? Напевно, навіть не згадував. А, може, вже знайшов собі когось? Наприкінці червня, коли у нас все було добре, я написала йому листа, але не відправила. Тепер він втратив свою актуальність, все втрачало сенс.

А тим часом мій день народження наближався. Мені потрібно було триматися, ні за що не писати йому першою. Але хіба кохала я його по-справжньому, якщо намагалася контролювати свої емоції? Де ж та безкорислива любов тоді? А чи любив мене він? Кохав, безумовно, кохав. Як вмів, так і робив це.

Чотири дні без нього стали тортурами. Замість того щоб відпочити, привести свої справи і думки до ладу, я думала про майбутнє і не бачила в ньому нічого втішного.

Я вирішила відпустити ситуацію, чекати дій від Іллі, самій нічого не робити і не нагадувати йому, якщо він забуде мене привітати. Адже він попереджав, що може забути.

І ось довгоочікуваний день настав. День мого народження. Напевно, вперше за все своє життя я прокинулася того ранку в сумному, приреченому настрої. Зібралася, пішла на роботу, приймала вітання, видавлювала з себе посмішки і чекала…

Коли начальниця побажала мені кохання зі словами «Хто не любив, той не жив», я розплакалася. Впевнена, всі думали, що я плачу через розлучення з чоловіком, але знали б вони…

Я намагалася контролювати свої емоції, проте коли мама запитала мене, чи привітав мене Ілля, зірвалася.

«Обіцяла не бути стервом, тому нагадую», — написала я Іллі, прикріпила до повідомлення пісню про день народження і закріпила все це смайликом, що посміхається.

Повідомлення було доставлено, отже, підключення до інтернету в Іллі було. Не міг же він залишити планшет вдома і поїхати до Італії без нього. Мене це засмутило.

«Сумую за тобою дуже в ці дні», — написалая і знову відправила.

«Напевно, зовсім забув мене», — додала я ще хвилин через п'ятнадцять і, нарешті, зайнялася роботою. Я вимкнула інтернет, аби не перебувати кожну хвилину в напрузі. Але всередині мене все переверталося. Після обіду я повинна була святкувати свій день народження з колегами, а після роботи — з батьками в ресторані. Але зараз мені було не до веселощів.

— Йдемо! — сказав Андрій в обід, бачачи мій стан. Ми пішли в кафе, він нагодував мене, напоїв, за все заплатив. Намагався мене веселити, жартував, відволікав усіма силами. Я посміхалася, але це все було удавано. Я мріяла якнайшвидше опинитися в тиші та запустити інтернет.

Але коли я це зробила і побачила, що Ілля так і не відповів, мене кинуло в жар, всередині щось обірвалося, я відчула цілковиту безвихідь, захотілося кричати, вити, битися головою об стіну.

«Все ясно, ти точно собі когось знайшов. Міг би і сказати. Ти ж обіцяв, що будеш зі мною щирим».

Ледве я написала це, як мене понесло далі, і я вже не змогла зупинитися.

«Якщо розлюбив мене, то так і скажи, не варто боятися і жаліти мене. Тільки не треба було мені гори щастя і любові обіцяти. Кінець, так кінець».

«Я так кохаю тебе, Ілля, а ти мене ні. Ну, добре, тоді я відпускаю тебе. І бажаю тобі щастя. Пишу ці слова і плачу. Мій милий Ілля, будь щасливий. Мені дуже шкода, що так все скінчилося».

«Я більше не буду тебе турбувати. Вибач, що лізла до тебе зі своєю любов'ю. Не хочеш відповідати — не треба. Але додай мене тоді до чорного списку, аби я зрозуміла, що не потрібна тобі».

Останнє повідомлення я скопіювала і відправила йому ще в одному месенджері.

Ілля мовчав. В голову почали лізти інші думки: раптом він ці повідомлення не бачить? Може, його планшет дійсно вдома, а він у Римі? Може, він десь на екскурсії? А, може, просто на роботі? Адже минуло лише кілька годин з мого першого повідомлення. Але раптом панічний стан нахлинув на мене з новою силою, і я почала писати йому в соцмережах. Я зайшла в ту мережу, де він практично ніколи не бував. Мені хотілося описати йому свої почуття, але щоб він не скоро це прочитав. Просто шалено хотілося поділитися своїм болем. Я знайшла лист, який написала для Іллі ще в червні, але так і не відправила. Якраз зараз настав час це зробити. У ньому я описувала всі свої переживання, сумніви, турботи, все своє кохання до нього. Насамкінець я додала:

«Сьогодні мене вітали з днем народження. Одна жінка мені сказала, що мій чоловік втратив багато, відпустивши мене. Так ось, Ілля, ти втрачаєш мене. Своєю байдужістю, нещирістю ти мене втрачаєш».

Я відправила це повідомлення і хотіла вже забути про все, відпустити ситуацію, набратися терпіння і чекати, але в черговий раз мене кинуло в жар, коли я побачила, що Ілля з'явився онлайн у цій соцмережі, хоча ніколи туди не заходив. Повідомлення було прочитано. Виходить, він бачив і інші мої повідомлення, був на зв'язку і просто ігнорував мене? Мої руки тремтіли, коли я зателефонувала йому, але він не відповів.

«Ілля, напиши мені хоч рядок. Нагримай на мене, скажи «Прощавай», але не мовчи. Ілля, благаю», — написалая все в тій же соцмережі, і він знову все прочитав, але не відповів.

Цього дня мій світ було знищено. Я напилася валер'янки, але краще мені не стало. Залишилося ще одне місце, де я Іллі ще не писала. Це була та заблокована соцмережа, з якої я нещодавно видалила свій профіль. Відновивши сторінку, я почала шукати Іллю в списку своїх друзів, але його там не виявилося. Він видалив мене з друзів. Я обливалася сльозами і шукала його. І ось в пошуку з'явилася його сторінка. «Не заблокував», — перше, що промайнуло в голові. Ілля був активним користувачем саме цього сайту, але він не заходив сюди вже п'ять днів з тих пір, як поїхав до Риму. Але як тоді він прочитав мої повідомлення в месенджерах?

Спочатку ніжність, потім образа, злість, а після усього — чергове приниження, спроба достукатися, викликати хоч якусь реакцію — ось, через що я пройшла сьогодні. Але відсутність Іллі п'ять днів на його основній сторінці вселяло надію, що сталося непорозуміння. Можливо, іншу його сторінку зламали. Може, мої повідомлення прочитала Олена, адже у неї, можливо, була прив'язка до його месенджера, через який вона могла зайти на його сторінку в тій соцмережі.

Безліч думок крутилося в моїй голові, але основна була така — Ілля мене кинув, він зник і не захотів зі мною поговорити відверто. Всі повідомлення були доставлені, а десь і прочитані, він видалив мене з друзів. Все закінчилося. І вся казка розвалилася. Але як? Адже він писав, що буде сумувати…

День тривав занадто довго, а вже ввечері щасливі батьки чекали мене в ресторані, щоб привітати улюблену дочку. Я розридалася прямо за столиком у них на очах. Мені було шкода, що я псую їм свято, але я не могла себе контролювати. Це було занадто боляче. Я розповіла їм усе.

— Більше не пиши йому, — сказала мама. — Ти зробила все, що могла для вашої любові. Він її не гідний. Якщо ти потрібна йому, він з'явиться. Хоча я б на твоєму місці з ним більше не спілкувалася.

Бідолашні батьки. У мене не було апетиту, і через мене вони теж нічим не хотіли пригощатися. Це був найжахливіший день народження в моєму житті. У якийсь момент мені навіть здалося, що я втрачаю свідомість. Зі мною подібного на нервовому ґрунті ніколи не відбувалося. Я реально злякалася, тому, коли мама запропонувала поїхати на ніч до них, я погодилася. В той день я була як робот: все робила на автоматі, нічого не бачила і не чула навколо.

Коли ми приїхали додому, я одразу почала збиратися спати, щоб скоріше забутися, в надії, що вранці, можливо, мені стане легше. Але на цьому мої «подарунки» не скінчилися. Перед сном я знову запустила інтернет і побачила повідомлення… від Олени. Минулого разу я заблокувала її номер телефону тільки в одному месенджері, і ось вона знайшла мене в іншому.

«Ілля не напише тобі жодного рядка. Ми з ним у Римі. Просто залиш його в спокої».

До повідомлення було прикріплене якесь відео, але, пам'ятаючи слова Іллі, я одразу все видалила і нічого не дивилася. Лягла в ліжко. Серце шалено калатало. Мама лежала поруч, але я не могла їй сказати про це повідомлення, інакше розплакалася б і вже не змогла б заснути. Але я так і не зімкнула очей. Найжахливіше полягало у тому, що я явно відчувала злість до себе за те, що взагалі написала Іллі. Адже якби я контролювала свої емоції, цього всього не сталося, я просто чекала б його і сумувала, але у мене хоча б залишалися надії і мрії, самоповага…

На жаль, ранок не приніс мені позбавлення від болю. Апетит не повернувся, хвилювання з грудей нікуди не зникло, в душі оселилася безнадійність. Як так сталося, що людина, яку я знала так давно, виявилася зовсім іншою, не такою, якою здавалася весь цей час? Невже я так помилилася? Ні, не могло цього статися. Або могло?

У будь-якому випадку, я зробила вже все, що від мене залежало, але нічого не могла змінити. Ілля зник, можливо, назавжди. І мені треба було вчитися жити без нього. Йому не було прощення, якщо він бачив всі мої повідомлення, сповнені болю, і наплював на них, розтоптав мої почуття.

Але в грудях щось болісно стискалося, варто було мені лише згадати про те, які щасливі моменти у нас були. Дуже складно було змиритися з тим, що це кінець.

Дні минали дуже повільно, я ніби не жила, а майбутні вихідні шалено лякали. Новим ударом була для мене поява Іллі онлайн на його основній сторінці в соцмережі (так, я в черговий раз відновила свою сторінку). Тобто з Риму він вже точно повернувся, отже, бачив всі мої повідомлення. І мовчав. Мені було прикро, що мої почуття нічого для нього не важать. Мені треба було забути його, уявити, що в моєму житті його ніколи не існувало.

Вихідні виявилися найскладнішим випробуванням, тому що я залишилася наодинці з собою. Не життя, а існування, нездатність що-небудь робити, тупий біль. Біль. Біль. Біль. Тяжкість у грудях вже тиждень мене не покидала. Я не могла жити в невіданні, я повинна була дізнатися, що сталося. Але яким чином? У його друга Дениса, якому я писала минулого разу, зникла функція «Написати повідомлення», до того ж, його дівчина могла розлютитися. Залишався інший друг Іллі — Михайло з Німеччини, але він був другом також і Олени.

Найстрашніше полягало ще у тому, що зростало почуття провини, а образ Іллі почав очищатися, прояснюватися. Почуття провини — жахливий стан, тому що тобі починає здаватися, що ти повинен і можеш все виправити, забуваючи, що якщо між закоханими насправді все добре, то виправляти нічого не потрібно.

Початок нового робочого тижня не приніс полегшення, біль не ослаб, а почуття провини ще більше посилилося. Мені не варто було писати йому погані речі, не розібравшись у тому, що сталося насправді. Можливо, Іллі немає на зв'язку, тому що він ще не повернувся з Риму? Писати йому більше я не наважувалася, адже всі мої повідомлення могла читати Олена, я не хотіла ризикувати. І я знову почала думати про Михайла, який жив з Оленою в одному гуртожитку і познайомив її з Іллею. Так, він був її другом, але він був чоловіком, у нього була дівчина, Ілля відгукувався про нього як про дуже розумного хлопця. Мені здалося, що він збереже наше листування в таємниці.

«Добрий день, Михайле. Я — Поліна, подруга Іллі. Останнім часом у нас з ним склалося романтичне спілкування, ми збиралися одне до одного в гості. Але Ілля поїхав до Риму, і з тих пір не виходить на зв'язок, а Олена написала мені, що вони разом. Я у відчаї. Зглянься хоч ти наді мною. Скажи, вони дійсно разом? Ілля вже повернувся з Риму?»

Михайло прочитав це повідомлення досить швидко і, на щастя, відповів:

«Ілля з Риму повернувся, але що у них відбувається з Оленою, не знаю, тому що не отримував від них звісток вже давно», — написав він досить стримано. Відчувалося, що я для нього чужа людина, не те, що для Дениса з Тюмені, який точно був на моєму боці.

«Ти б не міг зателефонувати Іллі і сказати, що я його шукаю? Просто Олена вже не в перший раз читає наше з ним листування, і я боюся йому знову писати. І, будь ласка, не говори їй про те, що я тобі написала».

Михайло не відповів, але я вирішила трохи почекати, а потім знову написати йому.

А ще я написала одній подрузі Іллі — Насті. Він про неї відгукувався дуже тепло, казав, що у них колись було романтичне спілкування, але потім вона вийшла заміж. Можливо, вона знала його справжню історію з Оленою. Насті я описала свої почуття, переказала нашу історію. Чомусь я була абсолютно впевнена, що вона, як жінка, зрозуміє мене. Так і виявилося.

«Мені Олена ніколи нічого поганого не писала, але Ілля казав мені, що вона його колишня дівчина. Що у нього з нею зараз, не знаю, ми давно з ним не спілкувалися. Знаєш, я знаю Іллю вже шість років, і за цей час ми з ним так і не зустрілися. Він непоганий хлопець, але у мене склалося враження, що він ще не подорослішав. А ще він волелюбний, тому, якщо ти хочеш бути з ним, тобі доведеться самій до нього їхати. Ну, це моя думка тільки. Не хвилюйся, я нічого йому не скажу. Пам'ятай: якщо доля, то ви обов'язково будете разом».

Ось такі гарні слова мені написала Настя, і я зрозуміла, чому Ілля до неї так добре ставився. Її слова підбадьорили мене, але ненадовго. Після обіду я отримала чергове повідомлення від Олени. Писала вона в соцмережі з якоїсь невідомої сторінки:

«Ти хвора? Припини писати нашим спільним друзям, інакше я напишу твоєму чоловікові і родичам і розповім, чим ти займаєшся. Залиш Іллю в спокої!»

Повідомлення мене засмутило і потішило одночасно. Олена не була близька з Іллею і не читала наше листування, бо в іншому випадку вона знала б, що з чоловіком я розлучилася. Мене цей факт дуже потішив. А засмучувало те, що Михайло розповів їй про моє повідомлення.

«Чому ти їй все розповів? Адже я просила не казати», — написала я йому і переслала скріншот її повідомлення.

«Я нічого їй не казав, а лише зателефонував Іллі і передав йому твоє прохання. Якщо вона про це дізналася, то висновки роби сама. Співчуваю», — відповів Михайло.

Його слова завдали мені болю. Денис казав, що в Іллі з Оленою нічого немає, а Михайло не знав точно, але співчував мені. Чи можна було йому вірити, адже він був другом Олени? У будь-якому випадку, він зателефонував Іллі, мені залишалося чекати. Але Ілля мовчав. Я намагалася змиритися з цим, смиренно прийняти все, що відбувається навколо. Мама, тітка, друзі, колеги — всі говорили, що Ілля підступна людина, що він вчинив погано і жорстоко, він негідник. А я? Я відчувала почуття провини, образи, болю і пекучого бажання повернути все назад. Серце болісно стискалося, і сльози мимоволі наповнювали очі, варто було мені згадати, як добре нам було раніше, коли він мені писав, телефонував. А я все зіпсувала своїми претензіями! Адже Настя підтвердила, що він волелюбний, а я тиснула на нього.

Безрезультатно чекаючи від Іллі звісток, я зателефонувала за підтримкою тітці. Описала їй свої почуття, повідомила про бажання помиритися з ним.

— Ти ж не збираєшся перед ним вибачатися? — мою тітку явно не вразили виправдання, які я вигадала для Іллі. Я мовчала, і вона продовжила. — Послухай, ти зараз хочеш повести себе так, як зазвичай поводяться жінки, яких б'ють чоловіки. Ця людина не привітала тебе з днем народження, поїхала до Риму з іншою, не відповідала на твої повідомлення. За що ти хочеш вибачатися?

— Не знаю, — прошепотіла я.

— Не знаєш, бо тобі нема за що просити вибачення. Це він повинен вибачитися і пояснити, чому він посмів ігнорувати тебе. Будемо чесними: якби він по-справжньому тебе кохав, то обов'язково знайшов би можливість привітати тебе. Адже він не в село поїхав, а до Риму. Як би ти вчинила на його місці?

— Я б безперечно його привітала, — прошепотіла я, — зателефонувала по мобільному зв'язку, витратила гроші, знайшла інтернет-кафе, але зробила б це. Але доступ до інтернету у нього був. Просто, можливо, це все Оленині витівки?

— Можливо. Але чому тоді він до сих пір не вийшов на зв'язок?

Мені не було чого відповісти. Тітка, безумовно, була права. Але тільки вона одного не знала — цього ранку я вже написала Іллі:

«Я хочу вибачитися. Мені не слід було писати твоєму другові. Після всього, що сталося, я розумію, що нічого вже не буде як раніше. Але я така, яка є. Можливо, одного разу я стану сильною і буду контролювати свої емоції. Мені варто було дати тобі свободу, а я тебе залюбила. Вибач. Якщо захочеш, то пиши мені принаймні як друг».

Мені все ще не вірилося, що Ілля з власної волі так зі мною вчинив. Це якось не в'язалося з тією людиною, яку я знала вже більше двох років, людиною, яка завжди була мені другом, відповідала на всі повідомлення, нехай іноді з запізненням, вміла мене розвеселити, зробити приємне. Куди зник той Ілля? Ні, це все непорозуміння, не може цього бути!

Але при всьому цьому я не сподівалася на відповідь від Іллі. Занадто багато часу минуло, проте мені хотілося вибачитися і жити спокійно далі, аби більше не звинувачувати себе.

Я була у фіскальній службі, коли мій телефон завібрував:

«Потрібно писати завжди мені, а не друзям. Добре, що ти це розумієш. Залюбила? Це від якого слова? Вперше чую».

Серце вискакувало з грудей. Яке щастя! Яке диво! Ілля! Той самий Ілля повернувся! Я вирішила не відповідати йому одразу, не набридати своїми повідомленнями, але довго триматися не змогла.

«Від слова «любити», тобто любити занадто сильно. Я зрозумію, якщо ти більше не захочеш спілкуватися. Хоча я б хотіла продовжити. Рада, що ти написав».

Тільки написавши це, я, нарешті, задумалася: Ілля не спитав, що сталося, нічого не пояснив, отже, він все знав і розумів, і дійсно не відповідав мені тому, що я йому набридла своїми претензіями. Мої почуття його не цікавили. Невже він справді мене не кохав? У будь-якому випадку, він написав, і тепер ми могли закінчити спілкування на добрій ноті.

Увечері Ілля знову мені відповів:

«Як я можу припинити спілкування з такою дівчиною? Тим більше, коли у неї такий багатий словниковий запас любовної лексики. Я б не відмовився від лекції».

Ілля жартував, і це тішило — отже, не сердиться.

Поступово наше спілкування відновлювалося, і я поверталася до життя. Хвилювання в душі зникало після його повідомлень, а коли він довго мовчав, тяжкість і страх поверталися.

Я теж намагалася писати йому не часто, аби не набридати. Але він писав мені ще рідше. Наприклад, наступного дня він так і не з'явився, але вночі, коли я вже спала, скинув близько двадцяти пропущених викликів і написав пару ніжних слів. Так ми і спілкувалися: одним-двома повідомленнями на день.

Я нікому не сказала, що Ілля знову мені пише, бо довелося б зізнатися, що я сама перед ним вибачилася. Мене б не зрозуміли. Всі вважали, що Ілля грає моїми почуттями, а можливо, навіть сміється наді мною. Але моє серце не могло мене обманювати, я ніколи не помилялася в людях. Просто Ілля дорожив своєю свободою.

Я не наважувалася писати йому про своє кохання. Хвилювалася, що він знову зникне. А ще я розуміла, що тільки моє мовчання може торкнутися чогось в його душі, і тоді він зрозуміє, що я потрібна йому. Тому я з усіх сил намагалася бути стриманою.

Можливість зникнути з його життя і дати час все обміркувати мені випадала наприкінці липня — ми їхали з мамою на море. Я дуже раділа, що вона їде разом зі мною, тому що наодинці з собою — без Іллі — це було б нестерпно. Я думала про те, що, можливо, перед від'їздом мені варто написати Іллі про свої почуття, і на два тижні просто відключити інтернет. Дати Іллі час визначитися, зрозуміти, хоче він бути зі мною чи ні, набратися сил і бути щирим, адже він не любив завдавати людям болю.

Але все залежало від того, як буде складатися наше спілкування до моєї відпустки, а поки я задовольнялася лише його нечастими повідомленнями. Він мені не телефонував.

Останній день на роботі перед відпусткою минав в шаленому темпі. Протягом тижня я змогла зосередитися на якісному виконанні своїх функцій, і тепер мені залишилося лише трохи напружитися, а потім — насолоджуватися відпочинком. Хоча… Кого я обманювала? Було страшно, адже я знала, що моя відпустка може перетворитися на справжнє пекло, якщо Ілля знову зникне.

Я сиділа на нараді. Мене з'їдали тривога і страх, а ще якась приреченість, коли раптом Ілля написав мені:

«Як же я хочу стояти перед тобою на колінах і цілувати тебе всю. Кохана моя».

Я ожила. Напевно, це було перше повідомлення за весь тиждень, коли Ілля, нарешті, виявив емоції. О, яке ж це було щастя! Він почав писати мені те, що було невід'ємною частиною нашого спілкування ще в червні. І ось тепер все поверталося на свої місця.

Безумовно, я підхопила його настрій і почала активно підігравати йому. Але в самий розпал наших палких ніжностей Ілля раптово перестав мені писати. Може, на роботу пішов? Я хоч і засмутилася через це, але в цілому була дуже щасливою. Вперше за весь час після тривалих непорозумінь ми повернулися до звичного спілкування. Отже, можливо, в Іллі залишалися до мене почуття?

Наступного дня я поїхала у Київ до тітки, ми мали піти на концерт легендарної рок-групи, а з Києва я їхала до Одеси.

Ілля все ще мовчав, і я вже починала хвилюватися, що він знову зник. Він поводився непередбачувано. Цілий день я знемагала в очікуванні концерту, постійно заглядала в телефон, плакала. І все сильніше в моїй голові зміцнювалася думка, що я повинна написати Іллі прощального листа і відключити інтернет на час відпустки. Не хотілося провести два тижні в очікуванні і сльозах.

Ця рок-група була однією з моїх найулюбленіших, я чекала її концерту більше півроку, але тепер не могла ані очікувати майбутнє шоу, ані насолоджуватися ним.

Уже там, на стадіоні, коли глядачі ревли від захвату, я плакала. Кожна пісня про любов боляче стискала моє серце.

– Ілля, милий мій, почуй мене. Відчуй всю мою любов, візьми її. Будь щасливий, коханий мій, це все, що мені потрібно, — шепотіла я тихо, дивлячись в небо і мріючи про те, аби вся позитивна енергетика цього концерту перейшла до Іллі.

Об 11 годині ночі концерт закінчився, мобільний інтернет не працював через велику кількість людей, я не знала, писав мені Ілля чи ні, мені хотілося спати, я нервувала, а навколо були люди, і я не могла просто взяти і завити, виплеснути весь свій біль назовні.

І ось, опинившись вдома, я, нарешті, змогла увімкнути інтернет. Пропущені виклики від Іллі о 19:37, 21:40, 23:00. Справжні пропущені виклики. Він дійсно хотів зі мною поговорити. Я одразу зателефонувала йому, але він не відповів. Було вже за північ.

«Що тобі потрібно?» — написав він через п'ять хвилин. Ілля часто писав в такій манері, тому я не образилася.

«Тільки прийшла з концерту. Це було неперевершено!» — відповіла я.

Хвилин через п'ять Ілля зателефонував. Це була наша перша розмова за 19 днів. І все відбувалося так, наче ми і не припиняли спілкуватися.

— То як минув концерт? Розкажи.

— О, я ще ніколи не була на такому чудовому шоу! Правда, організація заходу не дуже. Повільно пропускали людей через контроль. Я запізнилася через це на одну пісню, а хтось запізнився навіть на п'ять!

— Кепські справи.

Ілля жартував, щось розповідав, а у мене в голові були чіткі запитання.

— Скажи, ми з тобою ще плануємо зустріч? — запитала я, набравшись сміливості.

— Маковцева, не дратуй мене.

— Тобто? Так чи ні? Просто дай відповідь.

— Я ж кажу — не дратуй мене своїми дурними запитаннями.

— Невже так складно відповісти?

— Звичайно, що плануємо! — сказав Ілля, і я відчула полегшення.

— Дуже добре, тоді плануємо на вересень. Я завтра їду до Одеси на море.

— Ось як? А як же наша зустріч у липні?

— Приїжджай. Якщо ти приїдеш, я нікуди не поїду. Або ти можеш приїхати до Одеси. Відпочинемо на морі.

Але Ілля лише розсміявся.

— Проміняла мене на море, — заявив він.

— Одне твоє слово, і я все скасую.

— Не варто, у мене зараз все одно не вийде. У вересні, так у вересні.

— Ти не привітав мене з днем народження. Я писала тобі, а ти не відповідав. А потім мені написала Олена, що ви разом у Римі, — я зважилася торкнутися болючої теми.

— Так, ви знову розвели безлад, — спокійно відповів Ілля.

— Ми?

Він розсміявся:

— Так. Олена також була в Римі. Ми жили в одному номері вп'ятьох. Як я розумію, вона побачила, як твої повідомлення висвічуються на моєму планшеті, коли я виходив з номера, а потім написала тобі.

— А ось ти мені так і не відповів.

— Звичайно, не відповів! По-перше, про твій день народження я забув, мені соромно за це. І раптом я отримав від тебе купу гнівних повідомлень. Я просто сторопів і нічого не зрозумів.

— Я так чекала від тебе хоч слова, а ти зник. Мені було боляче. І Михайло… Він написав, що співчуває мені.

— Так, з Михайлом взагалі цікаво вийшло. Він зателефонував і сказав, що ти йому написала. Я знову розлютився. Навіщо потрібно було його чіпати?

— Тому що ти не відповідав, а я хвилювалася. Потім Олена знову мені написала, зажадала, аби я більше не писала вашим спільним друзям. Це ти їй наказав написати мені?

— Ні, звичайно, я нічого їй не говорив.

— Михайло сказав, що також їй нічого не казав.

— Ну, йому в цьому питанні не варто довіряти. Він дружить з Оленою вже давно, вони разом за однією партою сиділи. Він більше її друг, аніж мій.

Після цих слів мені стало легше. Ілля все пояснив, нарешті, був щирим, і все стало на свої місця. Ми поговорили ще про все на світі, а потім почали прощатися.

— Мила, я був шалено радий тебе чути. Я цілую тебе міцно-міцно. Ти моє диво, — прошепотів він мені перед сном, і я лягла спати зі щасливою посмішкою.

На мене чекала прекрасна відпустка в Одесі, і тепер відключати інтернет я не збиралася.

Відпочинок розпочався чудово. Я їхала в поїзді Київ-Одеса, і всю дорогу слухала музику і читала. На душі вперше за місяць було відчуття спокою. Мама вже чекала на мене в Одесі.

Зустрівшись на вокзалі, ми сіли в таксі і поїхали в санаторій. О, як же нам тут сподобалося! Нас швидко поселили в комфортний номер, і ми одразу вирушили на обід. Їжа була дивовижною, я давно так ситно не їла, тому що практично нічого собі не готувала, особливо в останні місяці.

Потім ми вирушили на пляж. Я була вперше в Одесі, а на морі не була вже два роки. Насолоджувалася кожним промінчиком сонця, відчувала кожну краплю води на своїй шкірі. Яке блаженство чекало на мене у найближчі дванадцять днів, який спокій.

Я вийшла з моря, а на мене вже очікувало повідомлення від Іллі. Між нами знову розпочалося легке, невимушене листування. Все налагодилось. Я так довго страждала, що тепер могла заслужено знову бути щасливою.

З дороги я дуже втомилася і вже о дев'ятій лежала в ліжку. Ми листувалися.

«Дуже втомилася, милий. Збираюся лягати спати. На добраніч», — написала я і вимкнула інтернет, але, не зумівши заснути, знову взяла телефон до рук.

«Кохана, звичайно, відпочивай. Цілую тебе ніжно. Солодких снів», — написав Ілля і зателефонував, але через те, що інтернет був відключений, я не змогла відповісти. Тому лягла спати з почуттям легкого роздратування, бо не знала, коли Ілля тепер знову зателефонує. І навіщо я вимкнула інтернет? Я дуже на себе злилася. А наступного дня я вже нервувала, бо не знала, як бути тепер, — писати йому першою чи чекати?

А ввечері Ілля сам мені написав, і я знову була на сьомому небі від щастя. Він давав мені поради, як правильно харчуватися в ситуації, коли нас тут так щільно годували. Але ми недовго листувалися, на моє останнє повідомлення він так і не відповів, і мені довелося сумувати в тривалому очікуванні.

Ілля не змусив себе занадто довго чекати (ніщо не могло зрівнятися з моїм очікуванням, коли він був у Римі), і наступного дня, коли я повернулася з пляжу, мене чекала від нього звістка: він повчав мене правильно пити кефір. Зав'язалася розмова, яка повільно перейшла у романтичне листування.

«Я мрію, — писав Ілля, — про те, як у вересні ти опинишся в моїх обіймах. Спочатку у вересні, а потім і назавжди».

«Ілля, милий, так і буде. Все в наших руках», — писала я тремтячими руками, настільки його слова зачепили струни моєї душі. Поруч сиділа мама і щось розповідала мені про тата, а я лише посміхалася і мрійливо дивилася вдалечінь.

Поступово в моїй душі знову почала з'являтися впевненість в «нас» і наших відносинах. Мені вже не було страшно писати йому першою. Ілля знову був на зв'язку і не збирався нікуди зникати.

В обід я надіслала йому романтичну пісню, і він відповів:

«Боже, яка страшна співачка! Ну, і смак у тебе!» — безапеляційно заявив він. Але я лише посміхнулася на це: в музиці у нас були абсолютно різні уподобання. Хоча я сподівалася, що він оцінить слова пісні.

Весь вечір він писав мені ласкаві, ніжні повідомлення, примішуючи до них легкі еротичні послання, які зводили мене з розуму. Але я не могла дозволити собі зайвого в присутності мами, і мені довелося швидко побажати Іллі на добраніч.

«Добраніч, кохана. Люблю тебе так, як нікого ніколи не любив. Ти найпрекрасніша дівчина у всьому всесвіті. Солодких снів, мила. Цілую тебе тисячу разів».

Безперечно, саме в цьому повідомленні я повністю впізнала Іллю, з яким попрощалася в кінці червня, коли він поїхав до Риму. Він остаточно повернувся. На душі було так спокійно, що навіть не було потреби в постійних зізнаннях в любові, досить було просто знати, що ми є одне в одного.

Наступного ранку я прокинулася щасливою і заспокоєною, впевненою в завтрашньому дні. Ми з мамою прекрасно відпочивали, я відчувала, як мій фізичний стан поліпшується. Нарешті трохи набрала вагу, тому що за останні півтора місяці сильно схудла, переживши сильніший стрес, ніж після розлучення з чоловіком. До речі, тепер з колишнім чоловіком у мене були нормальні, дружні відносини, шкода, що ми не спілкувалися так раніше. Але тепер це вже не мало значення.

Загалом, настрій у мене був чудовий, доки після обіду тітка не надіслала мені посилання на одну статтю про психологічне насильство. Я знала, навіщо вона це зробила: моя тітка дуже мудра і добре розбирається в людях. Ще тоді, коли Ілля зник перший раз в червні і мені написала Олена, вона сказала, що я не можу залишити цю ситуацію без уваги. Події в Римі остаточно відвернули її від Іллі, особливо той факт, що він так і не вийшов на зв'язок, доки я знову не написала йому першою. А ще її чомусь дуже образило, що він не привітав мене з днем народження, хоча для мене це було не так вже й важливо.

У будь-якому випадку, стаття справила враження, і мій настрій знову зіпсувся. Я раптом згадала, яким холодним і жорстоким був Ілля на початку липня. Така поведінка свідчила про одне — він мене не кохає. Але чому ж тоді він пише про любов тепер? Ні, це було непорозумінням. Ми разом пережили стільки прекрасних моментів, він кохає мене… Кохає, але він одинак, йому потрібен час. Проте бажання писати йому що-небудь в цей день у мене зникло.

Ілля вмів створювати незабутні моменти. Він сам мені зателефонував. Шкода, що я була на пляжі і не змогла відповісти. Опинившись в номері і побачивши пропущений виклик, я одразу передзвонила, але Ілля не відповів. Я знала, що він передзвонить, але очікування вивело мене з рівноваги. Вперше за ці п'ять днів у мене зник апетит. За вечерею я практично нічого не їла.

У цей вечір ми з мамою запланували поїздку в місто. Коли ми їхали в трамваї, Ілля зателефонував, але я не відповіла, бо було дуже гамірно, і я все одно нічого не почула б.

«Я в транспорті, тут дуже гамірно, не можу говорити», — написала я йому.

«Мені начхати. Якщо я телефоную, то ти повинна відповідати».

«Я зателефоную тобі, коли повернуся в номер. Це буде близько дев'ятої вечора».

Але Ілля нічого не писав. Коли ми з мамою вийшли з трамвая, я передзвонила йому, але він знову не відповів.

«Злюка», — написала я і спробувала зосередитися на тому, що відбувається навколо, хоча тепер це було складно — я хвилювалася через те, що Ілля на мене образився.

Коли ми їхали назад, я знову зателефонувала йому.

— Кохана! — вигукнув він, відповівши на мій виклик. — Нарешті, я вже зачекався.

— Я ще не звільнилася. Десь через сорок хвилин вже приїду.

— Поспішай, я вже не можу чекати. Скучив. Зараз надішлю фото, аби ти побачила, як сильно я скучив.

– Ілля!

— Усе! Я пішов фотографуватись. А ти — бігом додому! — і він завершив розмову.

Але буквально через п'ять хвилин почав писати мені непристойні повідомлення і висилати свої фото.

«Як тільки приїдеш, ти зробиш десять своїх фотографій і відішлеш мені», — написав він.

Мені це не сподобалось. Після Риму Ілля більше не просив мене це робити. І мені було так набагато комфортніше. До того ж, він повинен був розуміти, що я не вдома зараз, а в санаторії, серед людей.

«Ілля, я ніяк не зможу цього зробити, я живу не одна в номері».

«Мені абсолютно все одно, як ти це зробиш, але без фотографій можеш мені не писати».

Мені подобалося, коли Ілля мною командував, хоча одного разу ми через це вже сварилися (це було ще на початку літа). Тоді я написала йому «Це вже занадто», і він припинив відповідати мені, доки я не запитала прямо, на що він образився.

«Я так радів, що вигадав щось цікаве для нас обох, оригінальне, незвичне. Так старався, а ти як завжди не оцінила», — пояснив тоді він.

З тих пір я намагалася цінувати його вигадки, але сьогодні це був точно перебір. Але я так скучила за ним…

О десятій вечора я вийшла з номера в хол, де вже нікого не було, і зателефонувала Іллі. Він не відповів.

«Я чекаю», — просто написав він.

«Ілля, ти повинен мене зрозуміти, я не одна».

«Вигадай що-небудь», — сказав він. Я знову зателефонувала йому, але він не взяв слухавку.

«Я стою зараз в коридорі, як дурепа, телефоную тобі, а ти мовчиш. Мені повернутися у номер? Сенсу знову телефонувати немає?»

Ілля мовчав. Зараз було б правильно вимкнути інтернет, піти в номер і лягти спати. Але я вже знала, що буде потім: Ілля буде мовчати, а я буду сумувати, плакати, вибачатися. Я знала, що буду відчувати себе приниженою або відчувати почуття провини, або просто страждати. Тому я пішла шукати затишне містечко, щоб зробити вульгарні фотографії…

«Я кохаю тебе, — написав мені Ілля, коли все скінчилося, — у всьому світі немає нікого прекрасніше за тебе. Я не вірю, що зустрів тебе. Ти справжня жінка, найкраща, найулюбленіша. Тільки ти можеш зробити мене щасливим. Кохаю. Кохаю. Кохаю…»

«Кохаю. На добраніч», — просто відповіла я, не бажаючи більше ані бачити, ані чути його. Так, я також отримала задоволення, так, це було чарівно. Але чи варто було це мого душевного спокою? Мене морально зґвалтували. Ілля казав, що любить мене, але в той же час він поводився зі мною непристойно. Але я сама йому це дозволила, я сама це терпіла, а могла припинити в будь-який момент. Але я не хотіла його втрачати. Ілля був особливою людиною, незвичайною, ми підходили одне одному. Принаймні, зі мною він був самим собою, і я цінувала хоча б це. Він так себе висловлював, іноді, можливо, був грубий, але він кохав мене. Кохав, як умів.

Я втомилася. Повернувшись у номер, я відразу лягла спати, намагаючись забути про своє приниження. Намагаючись його пробачити або забути. Мені не хотілося про нього думати.

Наступного дня я відпочивала від Іллі. Мені зовсім не хотілося з ним спілкуватися. Ми з мамою їздили на екскурсію по Одесі, і я розвіялася, заспокоїлася, пробачила і себе, і його. До мене повернулися світлі думки, і я знову почала мріяти.

Прокинувшись наступного ранку, я в першу чергу перевірила пошту: Ілля не писав. Але нічого, так само, як я втомилася від нього, він теж, найімовірніше, хотів відпочити.

Ближче до вечора ми з мамою пішли до монастиря. Це я її попросила. Останнім часом у мене була потреба помолитися, я бажала єднання з вищими силами: це вселяло у мене надію і навіть впевненість, що все буде добре.

У монастирі я молилася: аби ситуація з Іллею вирішилася якнайшвидше, аби я змогла зрозуміти, що він насправді до мене відчуває, аби мій біль минув. Я почала сумувати за ним. Хвилювання поверталося.

Весь наступний день я намагалася налаштувати себе на позитивну хвилю, але нічого не виходило. Я плакала з самого ранку: крадькома, аби мати не помітила. Варто було їй відлучитися, і на очах виступали сльози.

— Ой, я забула телефон у номері. Почекай мене тут, — сказала мені мама, коли ми вже спустилися вниз, у хол санаторію, щоб йти обідати. Вона пішла, а я присіла в крісло. Сльози знову покотилися по щоках.

— Посварилися з мамою? — запитав мене чоловік, який сидів у сусідньому кріслі.

— Так, — відповіла я просто так, щоб нічого не пояснювати.

— Ви не турбуйтеся, з рідними завжди так. Мене Гриша звуть. А вас?

— Поліна, — я спробувала посміхнутися.

— Складно відпочивати на морі з мамою. Вам потрібно розвіятися. Давайте обміняємося номерами телефонів, зателефонуємо, погуляємо по місту.

«Бачиш, Ілля, я подобаюся чоловікам, подобаюся, а ось ти мене втрачаєш», — подумала я.

— Звичайно, записуйте.

Гриша записав мій номер, і ми попрощалися. Але від цього знайомства мій настрій не поліпшився. На додаток, в кінці дня я відчула, що застудилася. Апетит зник, я практично нічого не їла, а мамі казала, що всьому виною моя застуда. Мій відпочинок ставав все «краще і краще», а все через те, що Ілля мовчав.

З самого ранку наступного дня я вже вся була на взводі. Ілля так нічого не написав. Починався четвертий день його мовчання. Невже йому дійсно було все одно, що зі мною, як я? Невже він не хотів почути мій голос, запитати, як я відпочиваю? А до чого тоді були всі ці слова про неземне кохання? Мене всю трясло від душевного болю, через хворобу я не пішла на пляж, минулого вечора я не відповіла на дзвінок Гриші. Я знову схудла. Можливо, Ілля, чекав на повідомлення від мене? І я написала:

«Привіт, милий, думаю про тебе. Відпочиваю добре, море тепле, тільки трохи застудилася».

Ще в кінці червня Ілля обіцяв мені замовити платівку одного з моїх улюблених виконавців. Я вирішила, що сам він про це не згадає (як і про мій день народження), і надіслала йому посилання, за яким можна було цю платівку замовити.

«Це та сама платівка. Буду дуже вдячна, якщо ти її замовиш. Гроші я поверну».

Коли я написала йому, мені стало трохи легше, немов я знову зробила все, що від мене залежало. Лишалося тільки чекати.

Чекати довелося довго. Після обіду я поїхала ще на одну екскурсію. В автобусі познайомилася з одним чоловіком — він виявився теж з Тюмені, як і мій Ілля. Я дивилася на цього чоловіка, як на дивину, намагаючись впізнати в ньому риси свого коханого. Ми дуже мило спілкувалися, я розповіла йому про Іллю. Чоловік посміхався, слухаючи мене, а потім просто сказав:

— Та ну, не мають ваші стосунки майбутнього! Це всього лише інтернет!

Було неприємно це чути, тим більше, що він був не першим, хто мені таке казав. Потім він ставив мені запитання про Іллю: ким працює, скільки заробляє, хто його батьки, де саме живе, коли ми зустрінемося. А я не знала відповіді на жодне з цих запитань. Невже я зовсім не знала Іллю?

На прощання цей чоловік подарував мені магнітик із зображенням Тюмені зі словами «Покажеш Іллі по відео».

Ось тільки я в цьому сумнівалася, тому що він все ще мовчав.

Вранці я насамперед схопила до рук телефон.

«Думати про мене потрібно частіше, а фотографій надсилати більше», — ось і все, що він мені написав.

«Просто не хотіла тебе відволікати», — відповіла я жартівливо, розуміючи, що знову буду весь день мучитися в очікуванні хоча б слова у відповідь.

Півдня я була поглинена думками про Іллю. Я все думала, гадала, чому він так написав. Може, образився, що я довго йому не писала? Скучив, і сам цього злякався? Можливо, наша сварка на початку місяця змусила його засумніватися в щирості моїх почуттів? Може, мені варто було сказати йому, який він дорогий мені, що нічого не змінилося, і я так само сильно його кохаю? Поділитися з ним своїми страхами, розкрити душу, стати ще ближчою? Можливо, якщо я це зроблю, Ілля розкриється переді мною остаточно? І я написала:

«Мій милий Ілля. Любий мій. Я пишу тобі цього листа, тому що мене переповнює ніжність до тебе. І страх. Після того, що сталося в Римі, мені стало страшно відкривати свої почуття. Ти завдав мені багато болю. Але я про все забула. Все погане зникло, тому що я знаю тебе — ти найщиріша і найчуйніша людина в моєму житті. Ти пізнав цей світ, відчуваєш його. Ти робиш мене щасливою, і я хочу зробити щасливим тебе. Можливо, іноді я роблю помилки. Пробач мені це, навчи мене, як правильно. Я довіряю тобі. Ти не уявляєш, як багато значиш для мене. Люблю тебе всією душею. Шкода, що не можна прокричати це прямо в серце. Ілля, приїжджай до мене на будь-які вихідні серпня, а я приїду до тебе в вересні. Це будуть найкращі дні в моєму житті. Ми не можемо так жорстоко обійтися з нашим коханням».

О, як же мені стало добре і спокійно. Це було найкраще моє зізнання Іллі. Найщиріше, відверте. Хоча ні. Я згадала, що писала йому про свої почуття і в квітні, і в травні, і на початку місяця (коли це прочитала Олена). Так, писала. Але саме зараз, можливо, все зміниться.

Ввечері я побачила, що Ілля онлайн, але моє повідомлення залишалося непрочитаним. Я вже сумнівалася, що він дійсно їх читає. Як я розумію, всі повідомлення Ілля бачив у спливаючих вікнах, і він відкривав їх лише тоді, коли хотів на них відповісти. Тому завжди виходило так, що Ілля одразу відповідає на повідомлення, ось тільки він міг не читати його кілька днів.

Цього разу мені довелося чекати всього кілька годин, перш ніж я все ж побачила довгоочікувану відповідь на мій крик душі. Тремтячими руками я відкрила вхідні повідомлення.

«Пупсику мій, ти просто диво. Ти просто дівчинка моєї мрії», — написав Ілля і вийшов з мережі.

Моє серце стиснулося від розчарування, але я задушила в собі сльози. Ні, Ілля не міг написати так мало на всі мої зізнання, на моє прохання приїхати, на мої слова про той біль, якій він мені заподіяв. Напевно, йому просто потрібно йти на роботу, а коли повернеться, він точно напише більше. У будь-якому випадку, мене тішило те, що він не відштовхнув мене. Я була дівчинкою його мрії. Що ж, хоча б це мені написав. Але я розуміла, що мені на ці його слова нема чого відповісти, адже я і так сказала все, що могла, і навіть більше.

Наступного ранку нових листів від Іллі не було, але і в мережі весь цей час він не з'являвся, тому зі спокійною душею я пішла з мамою на пляж. Нарешті я почала одужувати, і останні два дні могла провести на сонці. Як могла, я приховувала від мами свій смуток, але вона все бачила і розуміла, просто не хотіла ятрити мої рани.

На дзвінки та повідомлення Гриші я не відповідала, бо не горіла бажанням з ним бачитися, спілкуватися, тому що розуміла, що в цей час я буду думками не з ним, і це завдасть ще більшого болю.

Після обіду я постійно заглядала в телефон, але Іллі не було онлайн. Прийнявши душ перед вечерею, одягнувшись, нафарбувавшись, я знову перевірила соцмережу: повідомлень не було, але Ілля… він був в мережі і навіть розмістив на своїй сторінці декілька веселих записів. І саме зараз він був онлайн, але нічого мені не писав. Про те, що кохає, що йому також боляче усвідомлювати те, як сильно я страждала, що він збирається приїхати. Нічого.

— Зробити тобі зачіску? — запитала мама. Я мовчки кивнула і підійшла до неї. Раніше я не дозволяла їй торкатися мого волосся, але зараз я хотіла хоч якось відволіктися.

Вона стояла позаду, розчісувала мене і щось розповідала, а у мене по щоках текли сльози. Раптом я вихопила з її рук гребінець і впала в її обійми, розплакавшись.

— Він тобі не пише? — запитала вона, і я їй показала наше останнє листування.

— Він зараз у мережі, але більше нічого не пише. Я дівчинка його мрії — ось його відповідь на всі мої відверті зізнання.

— Я благаю тебе — зітри його зі свого життя, це все пусте, — сказала мати, і я розплакалася ще сильніше, — ти вся схудла, постійно на нервах, хіба це нормально? Він не приїде, Поліно, для нього це все гра. Він з Оленою.

— Ні! Вони точно не разом! Ні! — запротестувала я.

— Він лежить на дивані і пише тобі, а коли потрібно діяти, мовчить. Він нічого не зробить. Тобі взагалі потрібно припинити з ним спілкуватися.

— Мамо, — я не закінчила речення, але знову її обійняла, і вона заколисувала мене, поки я не прийшла до тями.

Після вечері ми пішли на прогулянку. Довго ходили містом, набережною, говорили про чоловіків, стосунки, життя.

— Чоловіки — ледачі боягузи, — казала мати, — з ними завжди потрібно грати, контролювати себе, інакше вони просто тікають. Ніколи не можна розслаблятися. Ось Ілля твій казав, що не любить, коли дівчина користується косметикою, ходить на підборах, але коли він по фотографіях допомагав тобі обрати босоніжки, то йому сподобалися ті, що на підборах. І так у всьому. Тільки відкриєш їм душу, вони в неї плюють.

Багато в чому я не була згідна з мамою, але обговорюючи з нею Іллю, я відчувала себе краще.

Настало 31 липня. Увечері ми повинні були виїхати додому. Я чекала цього з нетерпінням, хоч і боялася опинитися одна в квартирі, наодинці з сумними думками. І все ж це було краще, аніж постійно бути серед людей. До того ж, я повинна була вийти на роботу, де змогла б відволіктися. Проте майбутнє мене лякало, нічого не тішило і здавалося, що біль ніколи не мине.

День тягнувся довго, як і всі мої дні без Іллі, але й він підійшов до кінця. І ось ми з мамою вже стелили постіль в поїзді. Я мріяла скоріше заснути і забутися. Перед сном знову перевірила пошту — повідомлень від Іллі не було.

«Господи, коли це все закінчиться? — запитала я подумки і закрила очі. — Прощавай, Одесо, прощавай, Ілля».