Бот. Ґуаякільський парадокс

LXXXIV

П’ятниця, 23 січня, 16:48 (UTC –4)

Траса № 23

1,5 км на захід від Сан-Педро, Чилі

Катастрофа сталася за лічені хвилини після того, як селище Сан-Педро залишилося позаду, а Тимур, Лаура та Ріно зітхнули з полегшенням.

Повертаючись до Калами, Тимур і Ріно їхали назустріч сонцю, промені, які щомить дужче притискалися до землі, сліпили їх, через що засипана піском дорога розпливалась і мерехтіла перед очима. За півтора кілометри від Сан-Педро Тимур, чий скутер знаходився попереду, не помітив нешироку, але напрочуд глибоку вибоїну в асфальті. Переднє колесо «Хобіта» провалилося, у дирчику щось лунко тріснуло, руль викрутило на 90°, а мопед розвернуло впоперек дороги та жбурнуло на всіяне камінням узбіччя; незважаючи на незначну швидкість, француженку й українця викинуло із сидінь, після чого вони, здіймаючи куряву, покотилися дорогою.

Усе відбулося настільки швидко, що ні Тимур, ні Лаура не встигли скрикнути.

Ріно Ґроббелаар зупинив свою «Vespa» та підбіг до місця, де в жахливих позах лежали психіатр і колишній програміст. Джеймі, перелякано кліпаючи, зостався біля мопеда. Спершу ґевал схилився над жінкою. Обережно торкнувся її рукою.

— Жива?

Лаура застогнала. Праву частину її обличчя залило кров’ю. Оглянувши голову, Ріно побачив, що рана, на щастя, нестрашна, просто глибока подряпина та трохи зідраної шкіри на лобі. Якщо француженка не поламала кісток, то, на його думку, буде жити.

По тому преподобний підсунувся до Тимура. Українець простягся ниць і не рухався. Боячись найгіршого, Ріно грубувато поторсав його:

— Альо, — хрипнув він, — ти тут? Ти зі мною? Відповідай!

Тимур закашлявся, випльовуючи з рота пісок і дрібні камінці. Із темного від бруду рота текла кров; із-під розідраної футболки витикалося обчухране об асфальт плече. Ґевал розвернувся, намірившись попросити Джеймі подати йому пляшку з водою, але згадав, що води більше немає.

Ріно допоміг Тимуру перекинутися на спину та похапцем обстежив українця. Розірваний одяг, синці, подряпини, але, схоже, без серйозних травм.

— Будеш жити, фелла, — здоровань криво посміхнувся й акуратно стиснув Тимурове плече. Те, що не обдерте. Українець щось прошамкав у відповідь. Ґроббелаар ще раз зиркнув на криваву слину, що стікала з рота Тимура. Що, коли це не через вибиті зуби чи прикушений язик? Що, коли кровотеча є наслідком пошкодження внутрішніх органів?

Лаура сіла, обережно торкаючись рани на розбитій голові.

— Що трапилося? — кволим, неначе після багатогодинного сну, голосом пробурмотала вона.

Ріно подав руку Тимуру, який вовтузився, також намагаючись сісти.

— Ми не побачили яму, — відповів ґевал, — і перекинулися. Добре ще, хоч їхали нешвидко.

— Пити хочеться, — благально кліпнула француженка.

Ріно розвів руками — води більше не було.

— Скутер… — протягнув Тимур. Кривлячись, він повернув голову та подивився на «Honda Hobbit», який лежав на боку за кілька кроків від них, потріскуючи ще неохололим двигуном.

— Що скутер? — не зрозумів південноафриканець.

— Як ми тепер вибиратимемось звідси?

Ріно метнув погляд на розтрощений мопед. Від удару переднє колесо зігнуло, наче компакт-диск, кілька спиць вирвало з обода, і тепер вони стирчали під кутом до гальмівних колодок. Одного позирку вистачило, щоб утямити, що «Хобіт» своє вже відслужив.

— Ми щось придумаємо, — ґевал спробував заспокоїти Тимура. Кілька секунд задумливо м’яв губи, потім глянув на сонце, а далі, дуже неохоче, повернув голову на схід, у напрямку Сан-Педро. — Йти зможете?

Лаура стала рачки, а потім, похитуючись, підвелася.

— До Калами — навряд. Але кілька кілометрів прошкутильгаю.

Тимур спробував зіп’ястися на ноги, але, закашлявшись, повалився на пісок. Ріно підняв його, закинув праву руку собі на плече, а лівою притримував за тулуб. Знаками здоровань показав Джеймі, щоб той котив за ним мопед.

Узявши курс на схід, Ріно Ґроббелаар закрокував до селища.

— Куди ми? — зморщила лоба Лаура.

— Нам треба знайти укриття, — не вдаючись у подробиці, сказав ґевал.

Вони пошкандибали до Сан-Педро. Попереду рухався Ріно, допомагаючи переставляти ноги Тимуру, за ним — Джеймі, понуро звісивши голову та не відводячи налитого кров’ю погляду від укритого пилом спідометра мопеда, а завершувала ходу Лаура, прикладаючи до рани замість пов’язки останній чистий клапоть від футболки.

Старезний «Honda Hobbit» залишився лежати на узбіччі, припадати піском і чорніти під сонцем, як, зрештою, і все, що потрапляє в пащеку Атаками.

LXXXV

Вони повернулися до трикімнатної хатини, в якій провели попередню ніч. Шукати чогось ліпшого не було ні часу, ні сил. Дорогою до селища Тимур Коршак розходився, оговтався й останні кількасот метрів зміг пройти самотужки. Лаура Дюпре взагалі почувалася як до аварії.

Усі четверо спинилися перед ґанком, за крок від масивних дерев’яних дверей хатини.

— У нас залишився один мопед, — почав Ріно, подивившись на годинник. — І це добре. Це дуже добре, — ґевал спідлоба глипнув на француженку, яка стояла, прихилившися спиною до шерехатої жовто-коричневої стіни, та понуро тупилася в пісок. — Ти зможеш сама доїхати до Калами?

— Що? — стрепенулася Лаура. — Я?

— Так, ти. Я хочу, щоб ти вирушила по допомогу. Сьогодні ж. Зараз же.

— Але до Калами дев’яносто кілометрів! — розгубилася француженка.

— Тебе млоїть після падіння?

— Ні.

— Болять внутрішні органи?

— Ні.

— Паморочиться в голові?

— Та ні!

— Тоді сідай та їдь. Тут єдина дорога, ти не заблукаєш. До заходу сонця три години, ти повинна до темряви дістатися до Калами, — Ріно особливо акцентував на слові «повинна». — Ми з Джеймі та Тимуром чекатимемо на тебе тут. Переночуємо в Сан-Педро.

— Але…

— Завтра зранку ти відшукаєш першу-ліпшу компанію, що здає автомобілі в оренду. Якщо твою картку розблокували, орендуєш машину та забереш нас. Якщо ні — клич рятувальників або шукай кого-небудь із місцевих, хто за гроші погодиться махнути сюди та витягти нас.

— Але я… Коли я приїду, всі офіси з оренди автомобілів будуть зачинені. Без знання мови мені буде важко переконати когось із місцевих пертися посеред ночі до Сан-Педро, до покинутого Сан-Педро. До світанку я точно не виберуся з Калами і… і тому я не розумію, чому маю їхати просто зараз? Може, краще почекати до ранку?

— Бо завтра ми почуватимемося гірше, ніж сьогодні, — почав дратуватися Ріно. — У нас ні води, ні їжі. У нас незабаром глюки почнуться від зневоднення!

— Тоді поїхали зі мною, — благально попросила Лаура. Жінка боялася наодинці гнати через пустелю.

Ґевал тихенько гмикнув, удруге, ніби ненароком, зиркнув на українця та похитав головою:

— Я не залишу Джеймі та Тимура ночувати в Сан-Педро. Їдь, Лауро. Сперечаючись, ти тільки марнуєш час. Завтра вранці ми чекатимемо на тебе на крутому джипі.

Тимур хрипло розсміявся:

— Бери найбільший з усіх, які знайдеш.

— Обов’язково, — силувано всміхнулася француженка, — з отакенними колесами, — її очі стали вологими від сліз. Із невідомих причин у її голові дзиґою закрутилася думка про те, що вона більше ніколи не побачить ні Ріно, ні Тимура.

— Ага, — українець вистромив догори великого пальця. — Рушай уже.

Лаура розвернула «Vespa» в напрямку виїзду із селища, вмостилась на сидіння та, натиснувши кнопку електричного стартера, завела двигун.

— Тільки не жени, — стурбовано проказав Тимур. — Їдь обережно!

— О’кей, — француженка озирнулася на чоловіків, які виглядали так, наче провели в пустелі не один день, а добрих півроку, трохи спохмурніла, помітивши, що Джеймі дивиться в інший бік, а тоді, легко відштовхнувшись від землі ногою, повела мопед до виїзду із Сан-Педро.

Ріно з Тимуром, прикривши носи та роти від пилу, проводжали її поглядом. «Vespa» віддалявся, тягнучи за собою шлейф із куряви. Дирчик зник за крайніми будівлями, а ще через хвилину розчинилось удалині деренчання його двигуна.

— Як гадаєш? — повернувся до Ріно українець. — Протримаємось?

Здоровань спробував облизати сухі губи, але язик ніби обгорнули наждачним папером.

— Нічого не змінилося, фелла. Все, як учора.

— Ага, — саркастично скривив губи Тимур. — Тільки ми тепер без води. І без лопат.

— Ну, так, звісно, — спробував пожартувати преподобний, — без лопат нам тепер справді кранти.

LXXXVI

П’ятниця, 23 січня, 18:07 (UTC –5)

14° 40′ 48″ пд. ш. 73° 51′ 27″ зх. д.

У повітрі над Перу, 11278 метрів над рівнем моря

— Еквадорці розпочали арешт «сутінкових», — неголосно повідомив Джонні.

Ліза Джин Торнтон, яка, заколисана рівномірним гудінням авіаційних двигунів «Rolls Royce» та відсутністю турбулентності, кілька хвилин тому закуняла, відірвала голову від ілюмінатора та невидющими очима втупилася в блондина, що розвалився в кріслі навпроти. На лакованому столику перед Джонні стояв розкритий MacBook. Півтори години тому вони без інцидентів вилетіли з аеропорту Куенки[107], куди ВПС США прислали ще один C-37A. До Куенки з Мачали добиралися на автомобілях.

— Армія та поліція потроху висмикують людей із натовпу, — повторив він, збагнувши, що Ліза не до кінця вловила суть першої фрази. — «Сутінкові» не опираються. Дуже багато мертвих. Вони загнали себе до смерті й тепер мруть, як мухи. У самому Ґуаякілі все спокійно.

— Я зрозуміла, — Ліза погамувала позіх. Перед нею на столику стояла коробка з вистиглою піцою, яку вони захопили перед вильотом. — Що з вантажівкою?

Джонні поклацав по клавіатурі, почекав кілька секунд, а тоді, піднявши брови, ледь нахилився до екрана.

— Воу, — присвиснув він.

— Що?

— Вони випереджають графік.

Жінка потемніла на обличчі. Після аварійної посадки досі боліла голова, і власний голос долинав, наче крізь вату.

— Де вони?

— Не гарячкуй, нічого серйозного, ми все ще… — він ураз стих, вираховуючи, яка відстань від вантажівки до Калами.

— Кажи, де вони, — підвищила голос Ліза.

— Десь під нами, — Джонні понад ноутбуком зиркнув на шатенку та, зауваживши три глибокі зморшки, що пролягали її переніссям, додав: — Я не жартую. Викрадачі нещодавно проїхали Наску. Зараз вантажівка за три з лишком сотні кілометрів на північ від Арекіпи, найбільшого міста на півдні Перу. А від Арекіпи до чилійського кордону — не більше ніж п’ять сотень кілометрів, — чоловік потер носа. — Вони женуть як очманілі.

— Скільки їм залишилося до Атаками?

— До Калами… — Джонні схилився над ноутбуком, пробігся пальцями по клавішах, — …одна тисяча триста, ні, одна тисяча чотириста кілометрів. Якимось дивом ці хлопці витискають із «M939» просто фантастичну швидкість, і вони знову перетинатимуть кордон уночі… Та нам усе одно немає чого хвилюватися: летіти до Калами лишилося менше ніж годину.

— Одна тисяча чотириста, — повторила Ліза Торнтон, постукуючи пальцями по бильцю крісла. — Це найкоротша дорога?

— Інших доріг до Калами немає, — глянув спідлоба Джонні.

— А якщо вони рухатимуться навпростець пустелею? — вона подивилася на піцу. Після того що трапилося в Мачалі, їсти не хотілося. — Як «M939» почувається на бездоріжжі?

— Чудово почувається, — відповів білявий агент. — Але, як на мене, з’їхавши з траси, вони тільки змарнують час. Ніхто не здатен гнати пустелею на п’ятитонній вантажівці зі швидкістю сто кілометрів за годину. Це не ралі Париж — Дакар.

До губ Лізи Торнтон підступило заперечення, але вона змовчала. Прихилившись до поцяткованого морозом вікна, жінка споглядала внизу одноманітну пустельну поверхню зі слідами від давно пересохлих річок, яка в призахідному світлі нагадувала відполіровану до блиску мармурову стільницю. Щось було не так із усіма цими відстанями. Біль розсипався іскрами в її голові, і Ліза ніяк не могла збагнути, що саме.

LXXXVII

П’ятниця, 23 січня, 18:31 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Сонце сліпило, і вона не могла їхати швидко.

За годину Лаура подолала трохи більше ніж сорок кілометрів, до Калами зоставалося приблизно стільки ж, коли раптом двигун скутера «Vespa» закашлявся та заглух.

Руки вмить заніміли від страху, так, наче в них налили розплавленого, але чомусь холодного, мов крига, свинцю. Француженка вирулила на узбіччя та поставила ногу на пісок. Щонайменше хвилину вона сиділа, не наважуючись заводити мопед. Зрештою тремтячими пальцями торкнулася електричного стартера. Двигун чмихнув, задеренчав і… заторохтів рівніше. Намагаючись не дихати, Лаура відірвала ногу від землі й рушила.

Через півтора кілометри все повторилося знову: двигун похлинувся, кільканадцять разів бухикнув, після чого затих. І тоді француженка зрозуміла, що проблема не в двигуні, все значно банальніше — у неї закінчується пальне. Індикатор рівня палива в бакові стримів на міліметр вище від позначки з літерою E — empty[108], проте він тримався на тому самому місці від часу виїзду із Сан-Педро, а це наштовхувало на висновок, що паливомір несправний. Жінка постукала пальцем по скельцю. Безрезультатно — стрілка не зсунулася з місця.

Лаура спробувала знову завести мопед. Цього разу їй удалося лише з третього разу. Протягнувши ще півкілометра, «Vespa» остаточно зупинився та більше не реагував на жодні маніпуляції зі стартером.

— От і приїхали, — прошепотіла психіатр. Від страху руки вкрилися пухирцями, а шкіра на спині та під пахвами — холодним потом. Вона боялась озирнутись і подивитися на схід: їй здавалося, що від гір — зі сходу, звідки виповзає темнота, — за нею поженуться зліплені з піску та каміння монстри.

Лаура спересердя копнула мопед і повалила його на пісок. А потім сіла біля заднього колеса, підтягнула коліна до грудей і розплакалася. Вона плакала хвилин двадцять, а то й півгодини, то затихаючи до ледве чутного квиління, то захлинаючись у заливистих риданнях. Вона втихомирилася, коли почала мерзнути — із настанням вечора температура стрімко падала, — оскільки їй чомусь не вдавалося одночасно плакати та тремтіти від холоду.

Заспокоївшись, француженка спробувала прикинути, скільки кілометрів відділяє її від Калами. Сорок? Сорок п’ять? Якби не втома та відсутність води, вона могла б дійти до міста.

— Могла б?.. — Лаура скреготнула зубами. — Хіба в мене є вибір?

Вона нарешті відважилась й оглянулася на схід, де поміж невисокими піщаними пагорбами зникала занедбана дорога. У призахідному світлі голі андійські схили набули густо-фіолетового кольору і стали рельєфними, немов збільшена під лупою шкіра крокодила. Лаура знала, що за оманливо красивими хребтами ховається бездушна пітьма, яка нафтою поллється на рівнину, щойно сонце сховається за горизонтом. Зволікати не можна було. Вона мусить дійти до Калами або — хай як банально це прозвучить — померти. Сорок кілометрів — десять годин — до ранку вона має дістатися.

Француженка підвелася, закинула наплічник на спину, востаннє кинула тужливий погляд на схід, а тоді, вчепившись долонями за лямки, пішла дорогою на захід.

Над горами за її спиною з безумною люттю спалахували перші зорі.

LXXXVIII

П’ятниця, 23 січня, 19:36 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Преподобний Ґроббелаар присунув диван із однієї зі спалень до вітальні. Підклавши під голову кілька подушок, він умостився таким чином, щоб краєм ока бачити вхідні двері. Тимур Коршак розклав під дальньою від входу стіною матрац, на якому Ріно провів другу половину ночі, та знесилено на ньому витягнувся. Українець почувався так, наче тіло напхали каменями, які труться об кістки та дряпають зсередини м’язи: боліло плече, боліли ребра та ліве стегно (ще після удару в Інституті неврології), кожен подих пропікав жаром пересохлий стравохід, немов замість повітря Тимур удихав гарячі сірчані випари. Хотілося пити, помалу думки про воду витісняли з голови думки про їжу.

(ну, що там?)

(він увесь мокрий)

(то там вода?)

(звісно, там вода)

(ВОДА)

Кожен порух щелепами супроводжувався хрускотом піску на зубах.

Джеймі Макака на кілька хвилин відлучився, а після повернення мовчки вклався, по-собачому згорнувшись клубком на краєчку матраца. Тимур зауважив, що коротун нібито пригас і висох за той час, доки вони їхали від руїн у пустелі, його банькаті очі оскляніли та ввалилися, зіниці не рухалися, сфокусувавшись на одній точці, але зрештою українець вирішив, що то наслідок утоми та голодного виснаження.

Чоловіки німували, думаючи про те, що на них чекає вночі, та дослухаючись, як за стінами хрипло посвистує пустельний вітер. Джеймі лежав із заплющеними очима, хоча, судячи з надломленого дихання, не спав. Мовчанка між ними розросталася, просочуючи невидимою гнилизною мертву сухість кімнати. Через годину після від’їзду Лаури Тимур закуняв. Йому марилося, що він знову опускає Джеймі у шахту, карлик верещить, репетує, Тимур витягує його на поверхню, але бачить, що замість лисуватої, схожої на страусине яйце голови пігмея в отвір протискується вся в складках, укрита виразками морда якогось чудовиська. Гострі ікла дряпають бетон і проіржавілу арматуру. Крізь укриті слизом губи випорскує роздвоєний язик. «Там же вода! — сахається українець. — Вода не могла зробити такого!»

(масовий викид)

(отруєно…)

(це не…)

Тимура вирвав із дрімоти спокійний, але як завжди грубуватий голос преподобного Ґроббелаара.

— Я маю тобі дещо розповісти, — не розплющуючи очей, озвався Ріно.

Тимур підняв голову, витрушуючи з голови шматки моторошного сну, що зависли перед очима, наче клубки отруйного туману, сперся на лікті й упер погляд у Ґроббелаара.

— Про що?

Здоровань розплющив очі, подивився на Тимура.

— Про те, що трапилося 2009-го, про те, що я до цього часу нікому не розказував.

Українець сів і підсунувся до краю матраца. Водночас розплющив очі Макака. У кутку лівого червонів крововилив.

— О’кей, я слухаю.

Ріно протяжно зітхнув:

— Пригадуєш, як ми прощалися в аеропорту Сантьяго? Я, ти, Лаура… — українець ствердно кивнув. — Ви вилітали до Європи, до Парижа, здається, а я ще мусив чекати на рейс до Південної Африки. Так от, я вас проводжав і зупинився біля телевізора, ну, вони всюди висіли, по всьому терміналу, і по тому телевізору показували випуск новин. Англійською. Чомусь так склалося, що саме англійською, — ґевал кахикнув. — Ви з Лаурою не бачили його, не могли бачити, бо екран було розвернуто до мене. Отже, поки ви йшли до рукава, я мимоволі дослухався до того, що говорить дикторка. Вона повідомила про двох малолітніх хлопчаків, яких підозрювали в убивстві одинадцятьох селян в Андах. Білих хлопчаків. Близнюків.

У цьому місці в Тимура відвисла щелепа. Ріно перевів подих, провів рукою по губах і продовжив:

— Коли ви вже зайшли до рукава, що вів до літака, на екрані з’явилося їхнє зображення, ну, тих двох хлопців; не фотографія, а фоторобот, складений зі слів свідків; але все одно я впізнав їх, Тимуре, то були наші малюки.

Джеймі Макака відсунув ноги так, щоб, не піднімаючи голови, йому було видно Ріно Ґроббелаара. Українець не зважав на коротуна.

— Чому ти стільки часу мовчав? — змахнув руками Тимур. Він говорив важко, слова раптово стали в’язкими, липнули до піднебіння, склеювалися на язику. Він промовляв так, ніби йому доводилося їх спльовувати. — І чому не зупинив нас, коли ми з Лаурою прямували на посадку?

Ріно потупився та довго не відповідав.

— Я боявся, — зрештою зізнався здоровань. — Я… ви вже опинилися в рукаві, ви наближалися до літака, а якби я зупинив вас, нам би довелося повертатися, летіти до Болівії, а цього я не хотів. Розумієш?

Українець замотав головою.

— Ні, ні, ні. Я все одно не можу збагнути, чому ти стільки часу нічого не розповідав? Ти злякався в аеропорту, але чому не відкрився в Україні, коли ми готувалися летіти до Еквадору? Адже це все змінює, це примушує зовсім по-іншому поглянути на події в Ґуаякілі! Можливо, замість Еквадору нам треба було вирушати до Болівії!

— Почекай, — зупинив його Ріно. — Це ще не все. Я не сказав вам, бо вірив, що боти загинули. Повернувшись до Африки, я кожного дня передивлявся новини з Південної Америки, переважно з Болівії, але близнюки немов крізь землю провалилися. Присягаюся, якби вони продовжили вбивати, я б зв’язався з тобою чи з Лаурою й все розповів, — ґевал не був певен, чи справді так учинив би; йому дуже хотілось у це вірити. — На початку жовтня 2009-го я натрапив в Інтернеті на статтю про те, що в болівійських Андах група бекпекерів із Бельгії виявила тіла двох юнаків. Болівійська поліція підозрювала, що хлопці заблукали в горах і померли від виснаження. Осіб юнаків не вдалося встановити.

— І ти вирішив, що це — боти, ті, які змогли вибратися з Атаками? — недовірливо, хоча дещо спокійніше запитав Тимур.

Ріно підняв і опустив маслакуваті плечі.

— У тому й проблема. Я не знаю. Я не бачив фотографій, мені навіть невідомо, чи були вони близнюками — про це в статті не написали.

Тимур замислився. Навіть якщо двоє малюків уціліли після бійні на плато Ель-Татіо, це не пояснює, яким чином заразилися наноагентами кілька тисяч людей у Ґуаякілі, а також те, звідки взялися ці наноагенти.

— Як ти вважаєш, — звів голову українець, — той, хто напав на мене минулої ночі, є одним із них? Гадаєш, це бот?

Ріно благодушно посміхнувся:

— Ні. Він не нападав на тебе. Ти припер його до стіни та, судячи з усього, налякав до чортиків. Якби прийшов бот, і якби він напав, ти б зараз не теревенив зі мною. Згадай також альдостерон.

Тимур знову стих, мізкуючи над почутим. Помалу він схилився до того, що двоє ботів, які втекли до Болівії 2009-го, не мали жодного шансу дожити до 2015-го.

— Я думаю, вони загинули, Ріно. Боти були непристосовані до життя з людьми, але й без людей не змогли б існувати. Їм потрібні гормони, ліки, харчі. Якби малюки вижили, ми б обов’язково про них дізналися, почули та зрозуміли, що то вони.

Напівзаплющивши очі, Джеймі дослухався до розмови — до розмови англійською, — з якої розумів кожне слово. От тільки розуміння більше не дивувало його. Чи то пак воно дивувало, та поза тим було щось іще — нове химерне відчуття, яке, шокуючи, глушило решту вражень. Макаці здавалося, наче він знає, про кого розмовляють товстолобий ґевал і русявий вилупок, який спускав його в шахту. Джеймі слухав чоловіків і почувався так, ніби все життя був знайомий із близнюками, про яких вони говорили.

— Я зараз міркую над тим, чи не могли вони пристосуватися, — правив далі Тимур. — Це малоймовірно, але якщо припустити…

— Фелла, — Ріно підняв підборіддя та дивився кудись понад головою Тимура. Голос південноафриканця став водянистим і холодним.

Сутінки крізь вікно вповзали до кімнати.

— Що? — українець обернувся. Його очі розширилися настільки, що, здавалося, ще трохи і вискочать з очниць, покотившись щоками донизу. Тимур підстрибнув, мовби під ним розпрямилася пружина, і за мікроскопічну долю секунди опинився за диваном, на якому сидів ґевал.

Знадвору крізь вікно хтось зазирав до вітальні. Довкола невиразного овалу обличчя на шибі проступали чіткі контури долонь.

— Це він… знову… — прохрипів Тимур. Українець боявся, що збожеволіє від страху. Раптово всі роздуми про те, що боти не могли вижити без людей, здалися йому придуркуватими та наївними.

Наступної миті Ріно Ґроббелаар зірвався та, ледь не висадивши вхідні двері, рвонув на вулицю.

LXXXIX

П’ятниця, 23 січня, 19:45 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Ель-Лоа»

Калама, Чилі

Гостроносий C-37A приземлився на смугу 28L і підкотив до термінала. Зі скляної будівлі витикалися три довгі сірі рукави, біля одного з яких стояв «Boeing 737» компанії «LAN Chile», готуючись прийняти пасажирів, що летіли до Сантьяго. Навколо авіалайнера з характерним насичено-синім хвостом і сріблястою зіркою снували працівники наземних служб, закидаючи до багажних відсіків останні сумки.

Ліза, Джонні та четверо інших агентів, завдяки дипломатичним паспортам, без затримок пройшли паспортний і митний контролі. На величезній, розрахованій на шістсот місць автомобільній стоянці, що витягнулася перед аеропортом, на них чекав новенький мінівен «Nissan Elgrand» чорного кольору з дворівневими фарами та воістину королівською решіткою радіатора.

— Шестимісний, тридверний, із 3,5-літровим двигуном і… — Джонні Лонґбоу, сяючи, підняв указівного пальця, — …повнопривідний.

Ліза Торнтон звела брови, але не втрималася і шпигнула колегу:

— Феноменально, Джонні! І чому я думала, що тебе тримають у ФБР лише через колір очей і волосся?

— Бо рівень твоїх аналітичних здібностей не дає змоги формулювати більш ґрунтовні умовиводи, — парирував блондин.

Чоловіки швидко завантажили спорядження, розсілися та поїхали.

Аеропорт «Ель-Лоа» знаходиться на південному сході від Калами, відразу за межею міста. Заїжджати вглиб Калами не довелося. Через півтора кілометри на схід від летовища, за південним в’їздом у місто, розташувався чотиризірковий готель «Park Hotel Calama», де для них було заброньовано три номери.

О восьмій вечора чорний «Elgrand» підплив до парадного входу готелю. Скинувши спорядження в найбільшій із кімнат, чоловіки зібралися на нараду в двомісному номері, де зупинилася Ліза. Джонні розвалився на ліжку з відкритим ноутбуком на колінах, простежуючи пересування вантажівки.

— Двісті кілометрів на північ від Арекіпи, продовжують рух на південь, — відказав він на запитальний погляд Лізи.

— Як щодо Коршака, Дюпре, Ґроббелаара?

— Усі телефони поза зоною досяжності. Ми не знаємо, де вони.

— Отже, вони ще в пустелі… — сама до себе промовила Ліза.

— …або в літаку де-небудь над Атлантикою, — доказав Джонні.

— То який у нас план на завтра? — нагадав про себе один із агентів.

Ліза ковтнула води з пластикової пляшки, закрутила її кришкою та поставила на столик:

— Вирушаємо в пустелю за годину до світанку. Зупинимось на трасі № 23 приблизно посередині між Каламою та селищем Сан-Педро-де-Атакама. О’Доноване, — Ліза Торнтон повернулась до дебелого товстошийого техасця зі смолянистим, немов у індіанця, волоссям, — ти запустиш «Папугу», вивчиш із повітря Сан-Педро та триматимеш дрон напоготові на захід від селища — на випадок, якщо він знадобиться. Елдрідже, — вона показала пальцем на коротко підстриженого мулата, — сидітимеш у машині, триматимеш зв’язок із АНБ і спостерігатимеш за даними із супутників. Кожні п’ять хвилин я хочу чути від тебе звіт про місцезнаходження вантажівки і людей, що в ній.

— Оце твій план? — форкнув Джонні.

— Стули пельку, — осадила його Ліза. — Тепер план дій. Якщо «сутінкові» на викраденій вантажівці рухатимуться 23-ю трасою, ми від’їдемо в пустелю та пропустимо їх. Після того Елдрідж за допомогою супутника, а О’Донован — відеокамер «Папуги» контролюватимуть їхнє пересування пустелею. Ми прямуватимемо назирці, але на достатній відстані, щоб залишатися непоміченими. Дуже важливо, — жінка змахнула долонею, — знайти Ріно Ґроббелаара, Тимура Коршака та їхню супутницю, якщо вони досі перебувають у пустелі. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб Коршак і компанія не перетнулися із «сутінковими».

— А якщо «сутінкові» не поїдуть трасою № 23? — озвався Ерік О’Донован.

— Тоді стоятимемо на дорозі та стежитимемо, куди вони прямують, після чого поїдемо слідом. Повторюю: вкрай важливо після сходу сонця визначити місцезнаходження вантажівки і, за можливості, групи Коршака, щоб не допустити їхньої зустрічі. Мені не слід нагадувати, що нас усього шестеро, ми не знаємо точної кількості й озброєння викрадачів, а тому я не маю бажання встрявати в собачі бої з ворогом, який, імовірно, сильніший за нас. Ми супроводжуємо «сутінкових», тримаємося на безпечній віддалі та намагаємося дізнатися, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту.

— Що будемо робити, коли дізнаємося, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту? — запитав лисий агент Гаррі Харпер, той, який першим накинувся на Ріно Ґроббелаара біля «Dreamkapture hostal» у Ґуаякілі.

— Будемо діяти за ситуацією, — Ліза витримала паузу, а потім доказала: — І ще: не світіться — зброю та бронежилети в готелі не одягати. Екіпіруємося, коли опинимося поза межами Калами. На сьогодні все, джентльмени, дякую за терпіння, можете відпочивати.

Один за одним четверо чоловіків вийшли з номера. І тільки Джонні залишився лежати на ліжку.

— Я хочу прийняти душ, — зауважила Ліза, недвозначно киваючи на двері.

Джонні відірвав погляд від ноутбука.

— Чому ти не сповістила хлопців, що чуваки у вантажівці, цілком можливо, їдуть сюди по Коршака та його напарників? Що, як «сутінкові» пронюхали про них?

— Яке це має значення? — насправді це мало значення, і Ліза Джин Торнтон чудово це розуміла. У такому разі їм, майже напевно, не вдасться уникнути вогневого зіткнення з істотами у вантажівці. Джонні мовчав, розпікаючи Лізу докірливим поглядом. Зрештою вона відвела очі та тихо мовила: — Що від того змінилося б?

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».

XC

П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.

А потім утома взяла своє: Лаура вирубилася та без жодного звуку повалилася ницьма на пісок.

Прохолодний вітер кидався ще теплим піском у її скуйовджене волосся…

XCI

П’ятниця, 23 січня, 19:48 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Обличчя зникло за вікном. Ще через секунду від шиби відклеїлися долоні. Тимур розрізнив змазаний сутінками силует, який рвонув убік вулиці.

— АНІ РУШ! — долинув із-за рогу розкотистий голос Ріно.

Українець не замислювався над тим, що робить, і кинувся за преподобним. Він вибіг на ґанок у той момент, коли здоровань, неначе захисник в американському футболі, пірнув навперейми втікачу, у польоті обхопив його за тулуб, повалив навзнак і сам розтягнувся на піску поруч. Тимур не встиг змигнути оком, а ґевал уже сидів на колінах, відводячи праву, із зігнутим ліктем, руку назад. Українець застиг на краю ґанку; через викид адреналіну живіт затопило холодом, а спиною до шиї підіймалися мурашки. Втім, переляк минав. Тимур знав, що зараз буде: «Він його вирубить, зараз Ріно трісне йому в пику і виру…»

Натомість Ріно Ґроббелаар розтиснув кулак і вражено скрикнув.

— ШТАЄРМАН?!! — ліва рука преподобного, яка тяглася до шиї переможеного та практично голого втікача, застигла в повітрі.

Тимур Коршак зіскочив із ґанку та закляк, так, наче його ступні поприбивали цвяхами до землі. «Звідки я знаю це прізвище?» — перше, що він подумав. А наступної миті він витягнув голову, щоб краще роздивитися чоловіка, що простягся біля Ріно на піску, та пригадав.

— Розтуди твою маму! — вихопилося в українця. — Оскаре, це ти?

Незважаючи на скатане в брудні клубки волосся, сплутану із просивинами бороду, що діставала до грудей, і засмагу, Тимур упізнав Оскара Штаєрмана — чилійця з єврейськими коренями, — який у серпні 2009-го особисто прилітав до Києва, щоб запропонувати йому, Тимуру, роботу в «NGF Lab», а опісля відвезти до Атаками. Штаєрман був адміністратором проекту.

Груди заполонив холодок — не так від страху, як через шок від усвідомлення того, що дженджикуватому Оскару Штаєрману, який навіть у найбільш спекотний день розгулював лабораторним комплексом у діловому костюмі та начищених до блиску туфлях, удалося впродовж п’яти з половиною років вижити в пустелі.

А далі сталося щось зовсім неймовірне. Скориставшись заціпенінням преподобного, Оскар видряпався з-під нього та ногою щосили зацідив у груди. Навряд чи Штаєрман прицілювався, але влучив точно в сонячне сплетіння. Ґроббелаар кавкнув, хапнув руками повітря та зігнувся, ледь не торкнувшись лобом землі. Чилієць, на якому з одягу була лиш якась брудна ганчірка на стегнах, перевернувся навкарачки, розпрямився та, задираючи ноги, почесав геть. Коли Тимур присів біля Ріно, Оскар уже зник поміж нагромадженням глиняних будинків на південному сході селища.

— Ти як?

Здоровань скривився та спересердя жбурнув услід Штаєрману жменю піску:

— Козел… — прохрипів ґевал. — Фух… Тварина!

Він спочатку звівся навпочіпки, посидів хвилину, не піднімаючи голови, і тільки потім обережно встав.

Тимур і Ріно перезирнулися й одночасно поставили одне й те саме запитання:

— Що він тут робить?

Преподобний провів пальцями по скуйовдженому волоссю.

— Чекай… — на лобі Тимура пролягли зморшки, — вилетіло з голови, що з ним сталося 2009-го? Хіба Оскар не загинув під час бомбардування?

— Ні, — заперечив Ріно. — Він не витримав. Пішов у пустелю. За день чи два до того, як усе скінчилося.

Обличчя українця посвітлішало:

— От чорт! Я згадав.

Він воскресив у пам’яті той епізод, коли Оскар Штаєрман, залишивши магнітну перепустку в електронному замку, вийшов за зовнішню огорожу комплексу та попрямував у пустелю. Лаура з Тимуром тоді здивувалися, а Ріно пояснив, що таке трапляється. Із його хлопцями, які воювали в Анголі, таке не раз бувало: в голові щось наче лопається, гаснуть усі лампочки, після чого боєць устає і без зброї та бронежилета йде до укріплень ворога. Або ще кудись. Тимур пригадав, як він із Лаурою, Ріно й Аланом Ґрінлоном стояли біля воріт «NGF Lab» і дивилися вслід Штаєрману, доки силует чилійця не злився з пустелею. Відтоді, і аж до сьогодні, Оскара ніхто не бачив. Усі вважали — і це здавалося логічним, — що чилієць загинув у пустелі від зневоднення.

Українець раптом згадав іще один момент.

— Він же не був зараженим! Ми перевіряли його.

Ріно, все ще трохи кривлячись, кивнув:

— Так. Дженджик був чистим.

— Тобто він нормальний?

Здоровань напнувся та смачно сплюнув на пісок:

— Ні, фелла, він який завгодно, але не нормальний. Людину, яка шість років прожила, харчуючись недоїдками з покинутого селища та п’ючи приправлену землею юшку з власноруч викопаного колодязя, не можна назвати нормальною.

Вони повернулись до ґанку. Ріно промацав кишені, дістав достобіса пом’яту цигарку «Belmont».

— І що ми з ним робитимемо? — прохрипів Тимур. — Його не можна просто так лишити в пустелі. Ми мусимо допомогти, забрати його, завезти до якоїсь клініки…

Преподобний Ґроббелаар глузливо, зовсім не по-преподобному зиркнув на українця. Мовляв, на себе поглянь, альтруїсте, ледве на ногах тримаєшся, спершу себе врятуй із пустелі, а потім про ближнього турбуйся. По тому він уставив цигарку поміж зубів, витягнув запальничку, обтрусив її від піску та запалив. Затягнувся, аж прицмокнув від задоволення та, не виймаючи цигарки, сказав:

— Приїде Лаура — буде видно. — Після кількох глибоких затяжок, із насолодою спостерігаючи, як хмарки випущеного з ніздрів духмяного диму пливуть у височину та поступово розчиняються у прохолодному вечірньому повітрі, Ріно Ґроббелаар підсумував: — Добре, що не бот.

Тимур спробував усміхнутися, але біль у потрісканих пересохлих губах загасив посмішку в зародку. Чоловік погодився:

— Так, справді. Добре, що він не бот.

От тільки легше від того чомусь не ставало. Тимур не міг збагнути, чому незаражений і, судячи з усього, божевільний Оскар Штаєрман розмальовував фракталами стіни покинутих будинків. А ще з голови не йшов дурнуватий сон про Джеймі та спогади про те, що відбулося в шахті.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

XCII

Субота, 24 січня, 02:25 (UTC –4)

11 км на південь від Арики, Чилі

Сліпий зіскочив із кузова на кам’янисту землю й, обійшовши вантажівку, повернувся на південний схід. Тоненький серпик місяця висів над його головою. Чоловік утягнув носом сухе повітря, розправив плечі та поводив обличчям із боку в бік. Бачити він не міг — жодного іншого «сутінкового», який би слугував йому очима, на той момент поруч не було, всі, крім водія, куняли в кузові, — через те здавалося, наче Сліпий принюхується.

Власне, він і справді принюхувався.

El Ciego вловлював солоний і холодний запах океану — за кілька кілометрів на захід від місця, де зупинилася вантажівка, пролягало Панамериканське шосе, що зміїлося вздовж нерівної берегової лінії. Проте цікавило Сліпого інше — сухий і терпкий запах пустелі, що вчувався з південного сходу. Він ніколи не був у цій частині американського континенту, але щось усередині нього почувалося так, ніби повернулося додому. Сліпий знав — хоч і не усвідомлював, звідки взялося знання, — що поки що завертати в пустелю немає сенсу. Біля кордону з Перу пологе плато проорюють чимало сухих русел, котрі простягаються зі сходу на захід; вони заважатимуть, і щонайменше одне з них військовому ваговозу «M939» нізащо не подолати. Після того як він і його люди з’їхали з шосе та проскочили кордон, голос, який діймав дорогою з Ґуаякіля, вмовк, проте Сліпий не почувався ні розгубленим, ні покинутим: у його голові неначе проектор запрацював, висвітлюючи шлях, яким потрібно їхати. Спочатку — назад на широку асфальтовану Панамерикану, так буде швидше, а через двісті вісімдесят кілометрів — геть із шосе, далі — на схід, навпростець пустелею. Попри нічну пітьму, попри відсутність зору як такого, El Ciego бачив, що за три сотні кілометрів від місця, де він стоїть, починаються більш пологі річища, чимала частина яких відхиляється на південний схід. Роздувши ніздрі, Сліпий подумки переносився далі й далі вздовж вибраного маршруту, мчав у повітрі над руслами, які споглядав немов наяву, і чим більше заглиблювався в надра Атаками, тим чіткішими ставали картинки, які спливали перед внутрішнім поглядом.

Воно поверталося додому.

XCIII

Субота, 24 січня, 05:39 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Зірки втрачали свій лютий блиск і поступово згасали. Небо на сході вкривалося блідо-рожевими мазками — невидимий художник невидимим пензлем починав малювати черговий уранішній шедевр. Холодне нерухоме повітря прослизало в напіввідчинене вікно з боку водія.

— Що означає, їх немає? — Ліза Торнтон крутнулася на передньому пасажирському сидінні та зиркнула на Елдріджа. У передсвітанковій пітьмі, що захопила просторий салон мінівена, підсвічене слабким світлом з екрана ноутбука обличчя мулата здавалося висіченим із каменю.

— ЦРУ шукає вантажівку, але…

— Вони не можуть знайти п’ятитонну вантажівку?

— Виходить, що не можуть, — із глибини салону буркнув Олівер Оллі Вонґ, найменш помітний і напрочуд мовчазний член команди, який, попри китайське прізвище, більше скидався на індуса.

— Не гарячкуй, Ліззі, — заспокоював її Джек Елдрідж. — Почекаймо ще трохи. Зараз надто темно.

— Зачини вікно, Харпере, — наказала вона лисому водієві, який від нудьги бавився із ноктовізором, — мені холодно.

Харпер неохоче натиснув на кнопку, підняв вікно та насуплено втупився в пустелю. У схованому під картатою сорочкою бронежилеті йому було спекотно. Буквально через хвилину вікна «Nissan Elgrand» запітніли від конденсату, проте агент Харпер навмисно не вмикав кондиціонер.

Час спливав. Небо спочатку стало сірим — покручені вапнякові формації, які з трьох боків обступали автомобіль, схований у неглибокій ніші на узбіччі, позначилися чіткіше, — а потім ураз, наче хтось зірвав із плаского нічного неба завісу, набуло шовковисто-блакитного кольору із золотистими переливами на сході. Сонце ще не зринало над горами, але в пустелю вже поверталися кольори.

За чверть до сьомої Ліза Торнтон удруге смикнула Елдріджа:

— Які новини?

Мулат похитав головою та неохоче визнав:

— Схоже, ми її втратили.

— Чорт, це офіційно? ЦРУ загубило вантажівку?

— Так, ЦРУ загубило її.

— Можливо, вони не перетинали кордон, — припустив Лонґбоу.

— «Цеерушники» шукають і на півдні Перу, і на півночі Чилі, — сказав Елдрідж. — Та вантажівка немов крізь землю провалилася.

— Так не буває. Вони перетнули кордон і з’їхали з Панамерикани. Вантажівка зараз у пустелі, — Ліза повернулась до Еріка: — Запускай дрон.

Техасець відсунув праві дверцята та ступив на пісок. Удосконалений квадрокоптер «AR.Drone» виробництва французької компанії «Parrot» був готовий до зльоту. Чоловік запустив двигуни, почекав, переконуючись, що пропелери розкрутилися до максимальної швидкості, а тоді підкинув «Папугу» в повітря. Дрон кілька разів гойднувся, вирівнявся та почав набирати висоту. О’Донован, згорбившись від холоду, повернувся до машини й узяв до рук iPad.

Керування базовою моделлю «AR.Drone» здійснюють через мобільні додатки, які можуть бути інстальовані і на iPhone/iPad, і на Android чи Windows Phone-пристрої. Проблема базової французької моделі полягає в тому, що зв’язок із системою управління квадрокоптера передбачає доступ до wi-fi, а тому «AR.Drone» не може відлітати від оператора далі ніж на 100–120 метрів. ФБР використовує вдосконалену військовими спеціалістами модель дрона, керують якою по радіо через спеціальний підсилювач. Завдяки підсилювачу оператор може знаходитися на відстані десятків кілометрів від квадрокоптера. Крім того, американську модифікацію, яку федерали жартома назвали «Папугою», обладнано більш потужними літій-полімерними акумуляторами, що дають змогу залишатися в повітрі близько трьох із половиною годин і пересуватися значно швидше. Оператор через свій iPad надсилав команди на масивний матово-чорний підсилювач, закинутий углиб мінівена, за пасажирські сидіння, а вже звідти радіохвилями накази передавалися на процесор квадрокоптера.

Ерік О’Донован торкнувся пальцем екрана планшета, активуючи програму управління «Папугою»:

— Фронтальна камера… — на екрані виникло зображення ще сірого, а тому ніби безформного у передсвітанковій імлі пустельного плато на заході та північному заході від «Nissan Elgrand», — …у порядку. — Передня камера мала широкоформатну лінзу з кутом охоплення 93° і могла знімати відео високої роздільної якості з частотою 30 кадрів/сек. — Вертикальна камера, — пробубнів чоловік; зображення на екрані блимнуло та змінилося. Тепер О’Донован бачив мінівен і бескиди, що його оточували, — все о’кей, усе працює. — Другу, спрямовану вертикально вниз відеокамеру з кутом лінзи 64° і здатністю знімати відео у форматі QVGA (роздільна здатність 320×240 пікселів, 60 кадрів/сек.), застосовували не так для ведення спостережень, як для керування та переміщення дрона. — Я готовий, — наостанок відрапортував О’Донован.

— Веди його вздовж траси до Сан-Педро, — наказала Ліза.

Ерік О’Донован активував фронтальну камеру та, ледь нахиливши дрон, скерував його на схід. На екрані з’явилася нитка дороги, що подекуди повністю зникала під піском.

Ліза відкинула голову на спинку сидіння. Тепер усе, що зоставалося, — просто чекати. Жінка налаштувалася на багатогодинне очікування, навіть подумала про те, щоб подрімати, розуміючи, що нинішній день буде не з легких, коли раптом О’Донован заворушився на сидінні та тихо проказав:

— Я бачу чоловіка.

— Де? — кров лупнула їй у скроні.

— Чоловік, лежить долілиць на узбіччі дороги. Не рухається.

Ліза Торнтон поспіхом дістала з ніші в дверцятах мінівена свій планшет. Ще одна перевага використання радіопідсилювача — це можливість спостерігати за камерами дрона з різних пристроїв. Жінка під’єдналася до передавача та побачила на екрані невиразний обрис, частково присипаний піском. Людське тіло — поза всяким сумнівом.

До планшета в руках О’Донована нахилився Джонні Лонґбоу:

— Це зовсім поряд.

— Так, не більше ніж за два кілометри від нас.

— Можеш збільшити зображення? — попросила Ліза Торнтон. О’Донован вирівняв дрон і перемкнувся на вертикальну камеру. — Ще… ще… чіткіше, — «Папуга» опускався, Ліза незадоволено супилася. — Оце й усе? — вона сердито тицьнула пальцем в екран. Обрис усе ще лишався невиразним.

— Лізо, це «Папуга», — виправдовувався О’Донован, розводячи руками над iPad, що лежав на колінах. — Вертикальна камера не дасть зображення з роздільною здатністю більшим за 320×240. Ми могли захопити із собою «Predator»[109], але, боюсь, його не просто протягти через кордон під виглядом дипломатичного вантажу. Навіть у такій лояльній країні, як Чилі.

Ліза пропустила шпильку повз вуха. Підсунувши планшет до носа, вона роздивлялась зображення, яке передавала вертикальна камера. Через півхвилини агент проказала:

— Це не чоловік, ідіоти. Це жінка.

— Що? — Лонґбоу й О’Донован, ледь не зіштовхнувшись лобами, схилилися над планшетом.

— Ви лайно від варення не відрізните, якщо їх не буде підписано. Це Лаура Дюпре, — Ліза штовхнула ліктем Гаррі Харпера, що сидів за кермом. — До неї, негайно!

— А як же наш план? — випростався Джонні. — Що, коли «сутінкові» зараз у Каламі й із хвилини на хвилину вирушать у пустелю?

— Можеш вийти та почекати їх на узбіччі, — відрізала американка.

XCIV

Субота, 24 січня, 06:49 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Протягом ночі Джеймі Макака майже не склепив очей. Біль розпанахував голову: скроні, тім’я та потилиця щеміли так, наче голову коротуна затягнули під воду, на глибину одна тисяча метрів, не менше. Джеймі нудило, та найгірше — через нестерпну сухість у горлі пігмея аж вивертало від кашлю. Усю другу половину ночі Макака кашляв так, що у нього ледь не вилітали мізки.

Під ранок терпкість у горлі минула, проте карлик більше не думав про сон. Джеймі згорнувся калачиком, угризався булькатими очима в темряву кімнати та намагався втямити, що з ним відбувається. Він буквально відчував, як розвалюється на шматки його свідомість. У певний момент власна свідомість стала нагадувати карликові стіну, складену з ретельно припасованих, але, попри це, рухомих кахлів. Кахлі могли прокручуватися, повертатися на 180° на невидимих шарнірах. І лицьовий бік кожної кахлі був Джеймі знайомий. Лицьовий бік — то його власне я, то він сам, таким, яким бачив і уявляв себе впродовж десятків років. Аж раптом кахлі поверталися тильним боком, іноді не до ладу, розрізнено та хаотично, а іноді — всі разом. І тоді Джеймі споглядав свою темну грань — щось таке, про що ніколи раніше не здогадувався. Усі думки затоплювало чорнотою, реальність набувала крихкості, наче вівсяне печиво, і Джеймі німів, усвідомлюючи, як у змучену болем голову прослизає щось холодне та лихе. Відчуття було огидним і страшним — наче до рота заповзає довжелезна змія. У такі моменти Макака втрачав зв’язок із власним тілом. Він чув, як б’ється серце, відчував, як підіймаються й опускаються груди, та водночас розумів, що то не його мозок надсилає імпульси до серцевого м’яза, то не він, а хтось інший — щось цілковито чуже — надимає та стискає легені.

Щоразу разом із чорнотою приходив голос. І Джеймі — хай як йому хотілося — більше не вірив, що то голос Бога. Бог не міг бути злим. Бог ніколи не просив би його вбити Ріно.

Коли ставало зовсім страшно, коли відірваність від власного тіла починала здаватися незворотною, Джеймі Макака напинався, замружувався, зціплював губи в риску й уявляв, як кахлі повертаються назад, безшумно крутяться на своїх шарнірах і завмирають так, як стояли завжди. І, на диво, кахлі поверталися. Не всі та не відразу, але поверталися.

За десять хвилин до світанку змучений і наляканий Джеймі провалився в якусь подобу сну. Він спав із розплющеними очима та бачив двох білявих юнаків, близнюків, у просторій кімнаті зі столом, шафою та двома ліжками, застеленими картатими ковдрами. Сновидіння було навдивовижу реальним і геть не скидалося на сон. Джеймі ввижалося, наче він справді стоїть у кутку тієї кімнати, він відчував, що може випростати руку та торкнутися одного з близнюків. І він знав напевне, що хлопчина відчує той доторк. От тільки торкатися чомусь геть не хотілося. Макака втискався в куток і мовчки спостерігав, як юнаки пакують речі у велетенські дорожні сумки.

Зненацька Джеймі збагнув, що це саме ті близнюки, про яких говорив Ріно. «Вони живі! — сам не знаючи чого, сполошився Макака. — Вони не загинули! Вони виросли і… і живуть поміж людей! Треба попередити Ріно, він не знає цього, не знає, що вони живі, йому треба обов’язково сказати, треба…» Карлик, не прокидаючись, ворушив губами, повторював уві сні, що мусить розповісти все, щойно прокинеться, налаштовував себе, щоб не забути, аж доки кахлі не повернулися, і знову наповзла чорнота.

XCV

Субота, 24 січня, 07:23 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Перші сонячні промені прослизали між упадинами далеких кряжів.

— Он вона! — мружачись, простягнула руку Ліза Джин Торнтон.

Голомозий Гаррі Харпер буркнув, вивертаючи кермо:

— Бачу, — і зупинив мінівен навпроти знайденого тіла.

Ліза та Джонні вискочили з автомобіля та підбігли до Лаури Дюпре. Блондин обережно перевернув француженку навзнак і приклав указівний палець до шиї, шукаючи артерію. Ліза підібрала із землі брудні окуляри.

— Жива, — сказав він, — хоча пульс ледве чути.

— Дайте води, — озирнувшись, скомандувала Ліза.

Гаррі передав їй півторалітрову пляшку з водою. Ліза обтрусила від піску лице Лаури, після чого поклала її голову на коліно. Сидіти навпочіпки було незручно — заважав важкий бронежилет. Спочатку Ліза Торнтон обмила водою обличчя француженки, потім, розтиснувши пальцями щелепи, влила їй до рота трохи води. Лаура закашлялась — вода вихлюпнулася на щоки, потекла по підборіддю — та повільно розплющила очі. Зіниці звузилися. Протягом кількох секунд Лізі здавалося, наче Лаура впізнала її, але згодом повіки здригнулися й опустилися, а тіло француженки знову зм’якло.

— Чорт! — вилаялася спецагент.

— У неї рана на голові, — Лонґбоу м’яко торкнувся цурпалків засохлої крові, які на тлі чорного волосся кидалися в очі.

— Так, — погодилася Ліза, — це не тільки зневоднення.

Джонні взяв Лауру на руки та поніс до автомобіля. Чоловіки похапцем звільнили задні сидіння, скрутили з одягу подобу подушки та, підклавши їй під голову, вмостили психіатра.

Поки Джонні та Ліза намагалися привести Лауру до тями, Ерік О’Донован не відлипав від планшета. Ще до того як вирушити по француженку, Ліза наказала йому скерувати дрон на схід уздовж траси № 23.

— Я дещо знайшов, — повідомив О’Донован.

Ліза відірвалася від непритомної Лаури:

— Що?

— За три кілометри від нас на узбіччі лежить покинутий мопед.

— Вона поїхала в пустелю на мопеді? — очі Лізи Торнтон поповзли на лоба.

— Так, я впевнений, це не мотоцикл, звичайний мопед, — наполягав О’Донован.

— Щось, окрім мопеда?

— Ні. Я не бачу ні води, ні запасів, ні спорядження.

Джонні випнув нижню губу:

— А що ти хотіла від людей, які стверджують, що електросудомна терапія вивільнила з голів закатованих хлопчиків безплотну потвору, яка…

— Мене не цікавлять ваші роздуми, агенте Лонґбоу, — обірвала його Ліза та повернулася до Лаури. — Нам треба відвезти її до Калами та передати лікарям.

— Ліззі, не дурій, — посерйознішав Лонґбоу. — Ми не можемо зараз повернутися до Калами. Ти скерувала дрон до Сан-Педро. Крім того, доки не дізнаємося про місцезнаходження вантажівки, ми…

— Вона може померти без допомоги!

Блондин умовк.

І тут озвався Джек Елдрідж:

— Народ, вони знайшли її, — у мінівені стало тихо, всі повернули голови на мулата. Він склав речення практично з одних займенників, але нікому не треба було пояснювати, хто і кого знайшов. — Мені щойно скинули координати.

Координати. Отже, вантажівка не на дорозі.

— Я так і знала, — прицмокнула Ліза, — вони в пустелі.

— Двадцять два градуси, тридцять дев’ять мінут, дві секунди південної широти та шістдесят вісім градусів, чотирнадцять мінут, дев’ять секунд західної довготи, прямують на південь зі швидкістю 30–40 км/год, пришвидшуються.

— Де це? — гарячкував Лонґбоу. — Де вони? Як, чорт забирай, вони можуть пришвидшуватися в пустелі?

Елдрідж поставив ноутбук так, щоб екран було видно колегам.

— Я завантажую фотографії.

— До біса фотографії! — рявкнув блондин. — Мені й так відомо, як виглядає «M939» із висоти пташиного польоту. Покажи на карті, де в цей момент знаходиться вантажівка!

Елдрідж перемкнувся на інше вікно — спеціалізований аналог програми Google Maps — і ввів координати. На екрані з’явився супутниковий знімок пустелі, і за кольором, і за структурою подібний до поверхні Марса. В центрі екрана — з півночі на південь — тягнулося звивисте, пересохле ще в доісторичні часи сіре річище, обрамлене темно-коричневими сланцевими бескидами.

— От гівнюки, вони сунуть пересохлим руслом, — зронив О’Донован.

— Як ці вилупки на нього натрапили? — Джонні Лонґбоу зблід. — Таке враження, що в них обладнання краще за наше!

У Лізи Джин Торнтон від поганого передчуття розширилися очі.

— Спустись руслом униз, — наказала вона Елдріджу. Униз означало «на південь».

Мулат прокрутив зображення. Річище, майже не відхиляючись, збігало на південь і через тридцять кілометрів проходило через Сан-Педро, огинаючи поселення з південного заходу.

— Це Сан-Педро, — скреготнула зубами Ліза Торнтон і штрикнула розлюченим поглядом Джонні. — Ще ж навіть восьмої ранку немає…

Кілька секунд вона вагалася, із жалем косуючи на непритомну Лауру, а тоді стиснула плече О’Донована:

— Мені потрібен дрон над Сан-Педро, — у такі моменти жінка наче перевтілювалась: якби не довге доглянуте волосся та все ще м’який, хоч і рішучий, голос, Джонні сприйняв би її за чоловіка.

— Двадцять хвилин, босе, — відгукнувся техасець.

— Добре. — Ліза звернулася до Джека Елдріджа: — Відстань між вантажівкою та селищем?

Пальці мулата забігали по клавіатурі.

— Двадцять дев’ять кілометрів.

— Від нас до вантажівки?

Елдрідж прокрутив зображення ліворуч, до того місця, де на трасі № 23 стояв їхній «Nissan Elgrand», поставив маркери, після чого програма миттєво розрахувала відстань.

— Сімнадцять з половиною, — доповів він, — навпростець. Судячи із супутникових знімків, навпростець ми не проїдемо, це неможливо, — випереджаючи запитання Лізи, Елдрідж проказав: — До Сан-Педро — близько сорока п’яти кілометрів. Фактично, це єдине місце, де можемо перетнутися.

— Дякую, — Ліза поправила пасмо, що вибилося з туго затягнутого хвоста. — Отже, так. Ми зараз рушаємо до Сан-Педро, але до самого селища не наближаємося, чекаємо, доки «сутінкові» проїдуть поселення, дивимося, куди вони прямують далі, і сідаємо їм на хвіст.

— А що з француженкою? — нагадав Джонні.

Ліза Торнтон опустила погляд, знаючи, що не пробачить собі, якщо Лаура не виживе, та водночас усвідомлюючи, що не має іншого вибору.

— Рушаємо до селища, — рішуче відчеканила вона. — Я спробую їй допомогти.

XCVI

Субота, 24 січня, 08:52 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Хропіння урвалося, і Ріно Ґроббелаар розплющив очі. Здоровань спробував ковтнути слину. Задубілий язик неслухняно ткнувся в зуби, а піднебіння та горло спалахнули гарячим болем. Здавалося, наче вночі хтось залив його ротову порожнину клеєм, який до ранку засох на камінь. Та загалом преподобний, якому анітрохи не заважало бухикання Джеймі Макаки, непогано виспався. Ріно перекинувся на бік (у животі надсадно забурчало) та поглянув на Тимура та Джеймі, які, скоцюрбившись і з головами вкрившись запиленими ковдрами, спали на краях матраца. Джеймі вві сні ворушив губами.

Ріно зиркнув на наручний годинник і спохмурнів. Рука тремтіла від виснаження. Хоча насупився не тому. Уже майже дев’ята ранку — він заспав.

Ґевал сів на дивані, перевів подих, борючись із запамороченням, яке чорною хвилею піднімалося до голови, по тому, крекчучи, підвівся та пошкандибав до виходу.

Сонце смалило на повну. Преподобний зійшов із ґанку та прискіпливо обдивився пісок довкола будинку. Не помітивши свіжих слідів, здоровань підняв голову, приклав долоню до лоба, затуляючи очі від сонця, і подивився на південь.

Нікого. Нічого.

Ріно спробував прикинути, скільки часу знадобиться Лаурі, щоб орендувати машину. Вона вміє переконувати та знає, як примусити менеджерів не зволікати. Отже, кілька хвилин, не більше. Їй відомо також, наскільки вони з Тимуром і Джеймі виснажені через відсутність їжі та води, а відтак гнатиме на повну. Дев’яносто кілометрів, що відділяють Сан-Педро від Калами, для хорошого джипа — ніщо. Дев’ята година, рівно дев’ята… Француженка вже мала б наближатися до селища.

Чоловік знову спробував ковтнути, але йому не вдалося.

«Це, звісно, якщо вона дісталася вчора до Калами…»

Ріно стулив потріскані губи та прислухався, сподіваючись розчути вдалині торохтіння потужного двигуна. Вітру не було, і південноафриканець справді щось почув, щоправда, не рев мотора, а рівномірне комашине дзижчання. Здоровань наморщив лоба, поросячі оченята недобре блиснули: звук точно не міг видавати позашляховик, оскільки — Ріно рвучко задер голову — долинав згори.

Масивна щелепа Ґроббелаара відпала: просто над його головою висів квадрокоптер. Лаури немає, натомість над селищем кружляє радіокерований дрон.

Ріно розвернувся до входу в будинок — подумав, що треба піднімати українця, щоб показати йому «пташку», — й уздрів Джеймі. Макака стояв на ґанку, витягнувши голову, та витріщався на південноафриканця налитими кров’ю очима. Сиві волосини стирчали навсібіч. Ніздрі напружено роздулися, а губи кривилися від болю.

— Ти паскудно виглядаєш, фелла, — Ріно переборював бажання здригнутися та струсити холодних мурашок, що висипали на спину. Він не раз бачив такі очі та знав, що вони означають, але відмовлявся вірити.

— Я маю тобі дещо сказати, — Джеймі промовляв так, наче мав повен рот битого скла.

— Га? — хапнув повітря ґевал. Голос, попри хрипкість і виснаження, без сумніву, належав Джеймі, от тільки… щось було негаразд, щось в озвученій коротуном фразі — й узагалі в тому, як усе відбувалося, — було жахливо, катастрофічно неправильно. І це щось, неначе кігтем, роздирало свідомість Ріно.

— Вони живі, і це важливо, — так само жахливо неправильно промовив коротун, — це чомусь важливо.

Ріно здалося, наче в його голові завила сирена.

«Що не так? Що не так? ЩО НЕ ТАК?!»

— Х-хто живі? — він глянув на небо. Квадрокоптер висів на місці. «Ні, це не те, щось із Джеймі, щось не так із цим триклятим недоростком».

— Близнюки, — сказав коротун. Він з останніх сил утримував кахлі своєї свідомості лицьовим боком догори.

— Що? — отетерів Ріно. — Звідки ти про них знаєш?

— Вони живі, — повторив Макака. — Вони зараз у великій кімнаті далеко звідси, але вони живі, і вони пакують речі, щоб кудись полетіти.

Ріно Ґроббелаар по-справжньому так і не осягнув суті того, що повідомив карлик, оскільки враз зрозумів, що так бентежило і шарпало його. Несамохіть стиснувши кулаки та ледь нахиливши голову, ґевал рявкнув:

— Джеймі, фелла, ти зараз зі мною розмовляєш англійською?

Макака не відповів. Його верхня губа вигнулася, оголивши криві зуби гірчичного кольору, а з правої ніздрі витекла цівка темної венозної крові.

XCVII

Субота, 24 січня, 08:54 (UTC –4)

Траса № 23: 7 км на захід від Сан-Педро, Чилі

— У нас нові проблеми, — оголосив Ерік О’Донован.

— Що таке? — обернулася Ліза Джин Торнтон, якій, попри всі маніпуляції, не вдавалося привести до тями Лауру Дюпре.

— Селище не порожнє.

— Хто там? — шатенка нахилилась, зиркнула на планшет у руках техасця і відразу впізнала: — Ріно Ґроббелаар!

— Українець із ним? — озвався Джонні Лонґбоу.

— Біля нього хтось стоїть, — торкнувся пальцем екрана О’Донован.

— Наблизь, — попросила Ліза.

Техасець збільшив зображення.

— Це не Тимур, — замотала головою жінка. — Біля Ґроббелаара якийсь карлик. — У її голові в гуркітливому торнадо завертілися з десяток запитань. Де українець? Чому Лаура Дюпре ризикнула наодинці їхати через пустелю? Що за коротун стримить біля Ґроббелаара? Й основне — чи відомо про них «сутінковим», що наближаються до Сан-Педро? — Де вантажівка? — запитала агент. — Елдрідже, де зараз еквадорці?

Мулат через спеціальний додаток вийшов на зв’язок із супутником. Зображення не завжди транслювалося в режимі реального часу, але він гарантовано отримував найсвіжіші дані про останнє місцезнаходження об’єкта, за яким ведуть стеження.

— Упс, — збентежився Джек. — П’ять хвилин тому вантажівка зупинилися за кілометр від селища.

І тут-таки вклинився О’Донован:

— Я бачу їх!

— Вантажівку?

— Ні, «сутінкових»! Вони вийшли з автомобіля. Кілька постатей прямують на південь уздовж західної межі Сан-Педро.

Обличчя Лізи Торнтон стало сірим, як брудна постільна білизна:

— Тимур там! Тимур десь біля Ріно! — затараторила вона. — Вони знають про це й оточують селище.

— Скільки їх? — поставив більш практичне запитання Джонні.

О’Донован розвернув дрон на північний захід і повів до краю Сан-Педро.

— Троє… семеро… восьмеро…

— Он ще один, — підказав Елдрідж.

— Ага, бачу, дев’ятеро… ще двоє… одинадцятеро… Не менше ніж одинадцять, Джонні. Озброєні. Двоє щойно ввійшли в Сан-Педро. Рухаються до халабуди, біля якої ми помітили амбала з Африки.

Зненацька, заворушившись, застогнала Лаура Дюпре. Ліза Торнтон ледве стрималася, щоб не вилаятися. «Ну, чому все одразу?..» Її очі заметалися, потемніли до кольору бронзи, жінка розгубилася, не знаючи, що вирішити та за що вхопитися.

Замість Лізи рішення прийняв Джонні Лонґбоу.

— Готуємо зброю, хлопці, — неголосно наказав він, чіпляючи на вухо переговорний пристрій, — доведеться трохи постріляти. — Випроставши руку, блондин поплескав по плечу голомозого Харпера. — Гаррі, друзяко, вези нас до селища.

XCVIII

Субота, 24 січня, 08:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Незважаючи на кричуще виснаження й отримані під час падіння зі скутера травми, Тимур, як і Джеймі, спромігся заснути лише під ранок. Заважало все: думки про Штаєрмана, хропіння преподобного та, звісно, кашель Макаки. А ще дошкуляла якась незавершеність у всьому, що відбувалося впродовж останніх днів. Тимуру не вдавалося звести все почуте та побачене до спільного знаменника. Підсвідомо він сподівався натрапити на докази роботи підземної лабораторії мікробіології впродовж певного часу після зруйнування наземного комплексу. Цей факт, звісно, не дав би змогу пояснити, яким чином наноагенти з чилійської пустелі потрапили до еквадорського Ґуаякіля, зате став би, чи принаймні міг би стати, першим щаблем на драбині, яка привела б до розгадки ґуаякільського парадоксу. Але якщо підземний цех затоплено, то звідки врешті-решт узялося стільки нанороботів? Навіщо тоді «сутінкові» прямують до Атаками (якщо вони справді подалися до пустелі на півночі Чилі)? Якщо ні, то куди? Цікаво, де вони зараз? А ще цікаво, яким чином і навіщо Оскар Штаєрман викладав із камінців фрактальні візерунки біля колодязя на півночі Сан-Педро? І чи мають до цього стосунок боти, про яких згадав Ріно?..

Тимур заснув і йому наснився допит, улаштований стрункою американкою з рідкісними золотистими очима. Він перенісся до напівпідвальної кімнати в котеджі на околиці Ґуаякіля, де знову запекло доводив Лізі (так, здається, її ім’я…) та її зарозумілому колезі, що воно існує, що психоістота цілком реальна та здатна впливати на матеріальний світ. Тимур знову зазнав гіркоти розчарування від того, що йому не повірили. Останній епізод — прощання з Лізою Торнтон — постав напрочуд яскравим. Тимур бачив американку особливо чітко, проте висмикував із підсвідомості лише уривки закарбованих під час прощання фраз.

(…ваша основна версія до зустрічі з нами?)

(риба)

(риба?)

(на безлюдному пляжі стався масовий викид риби…)

О 8:55 Тимур Коршак розплющив очі з відчуттям, наче летить у прірву, випустивши з рук…

(щось очевидне, щось надзвичайно важливе та водночас просте)

…мотузку, за яку тримався.

Українець лежав і не рухався, намагаючись виловити у пошматованих уривках сну, які, неначе клубки туману, досі металися перед очима, проґавлену істину. Ліза Торнтон сказала, що, на її думку, причиною заворушень у Ґуаякілі стала отруєна невідомою психотропною речовиною риба, яка напередодні викинулася на узбережжя Еквадору і яку недобросовісні рибалки сплавили на ґуаякільському ринку. Хребтом шугонуло поколювання, немов від електричного розряду. Тимур Коршак захрипів, стиснувши пальцями ковдру.

Риба…

Риба на західному узбережжі Еквадору…

Риба, яка викинулася з води.

І попри те, що остання думка здавалася по-дитячому наївною та банальною, адже всім відомо, що риба не може викинутися з повітря чи виповзти із землі, Тимур ураз усе зрозумів.

ВОДА!

Його очі розширилися, подих перехопило, і перед внутрішнім поглядом промайнуло кілька яскравих картин.

Перша — Джеймі Макака, мокрий від голови до ніг, відпльовуючись і чортихаючись, вилазить із підтопленої ґрунтовими водами ліфтової шахти, котра колись вела до підземної лабораторії.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

Далі Тимур пригадав шкільні роки, уроки географії, на яких учителька розповідала про чинники, що формують земний клімат, зокрема про течії, про могутні океанські течії, а серед них — про течію Гумбольдта, яка проходить уздовж берегів Чилі та Перу, підіймається до узбережжя Еквадору, після чого повертає на захід. Усе живе прямує за течією з півдня на північ: течія несе за собою планктон і поживні речовини, за планктоном іде риба, а за рибою — великі ссавці.

По тому українець пригадав статтю на «Українській правді» — «Вчені не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору», — а також слова Лізи Торнтон про те, що «сутінкові», майже напевно, потруїлися рибою, яку рибалки з прибережних сіл назбирали до того, як місце викиду встигли ізолювати.

Насамкінець Тимур Коршак побачив перед собою малюнки на стінах будівель у Сан-Педро та розсипи принесених з узгір’їв камінців на шляху до примітивного колодязя. Раптово Тимур зрозумів, чому Оскар Штаєрман із таким завзяттям малював на стінах фрактали. Із тієї ж причини, чому знавісніли кілька тисяч жителів Ґуаякіля, — він був зараженим. А заразився Штаєрман, оскільки пив ту саму воду, що затопила підземний цех «NGF Lab».

— От чо-о-орт! — Тимур ривком сів на матраці. — Ріно! — глянув, що диван порожній, і гукнув голосніше: — РІНО!

Двері прочинилися, до кімнати зайшов Ґроббелаар. За ним протиснувся Джеймі. Ріно насторожено косив оком на коротуна, та Тимур цього не помітив.

— Я мушу тобі дещо сказати! — випалив українець.

— Е, взагалі-то я теж! Там…

Тимур його не чув.

— Я зрозумів! Я збагнув, яким чином психоістота повернулася!

Ріно витріщився на нього.

— Це все вода! Ґрунтові води! — українець угатив кулаком по долоні. — Як же все просто! Чорт забирай, якби я уважніше слухав, що розповідала Ліза Торнтон в Еквадорі, то здогадався б про все значно раніше. Це все риба! Наноагенти опинилися в рибі з Тихого океану!

— Я тебе не розумію.

— Ми не знаємо, коли саме ґрунтові води затопили цех, — узявся пояснювати Тимур. — Я переконаний, що після бомбардування підземна лабораторія мікробіології залишилася неушкодженою. Навіть якщо бетон не витримав і де-не-де тріснув, генератор продовжував працювати, а отже, підтримував підвищений тиск у цеху, не пропускаючи туди ні повітря, ні воду. Це означає, що весь час, доки в генераторах було пальне, лабораторія функціонувала та виробляла нанороботи в автоматичному режимі. Мільярди, — українець скинув руки, — та де там — трильйони мікроскопічних роботів. А потім пальне закінчилося. Виробництво припинилося, тиск упав, і крізь тріщини в бетоні до виробничого цеху почала просочуватися вода. За якийсь час ґрунтові води заповнили весь цех і навіть частину ліфтової шахти… Ти ще не втямив?

Ріно мовчав. Джеймі, не відводячи очей, дивився на українця.

— Ґрунтові води не беруться нізвідки та не стоять на місці, — правив далі Тимур. — На поверхні Атаками немає річок, зате під пустелею однозначно проходять підземні потоки. І як ти гадаєш, Ріно, куди вони течуть? — запитання було риторичним. — На схід? Забудь. Там гори, там Анди. Ці підземні річки прямують лише на захід, — чоловік тицьнув рукою в напрямку вхідних дверей, — до океану. Ґрунтові води потихеньку вимивали розчин із нанороботами та несли його до океану. Там наноагенти потрапляли в тіла морських жителів — медуз, кальмарів, риб, китів, я не знаю, в кого ще, — і щойно знаходили істот із кровоносною системою, робили те, на що їх було запрограмовано: пробивалися до мозку та формували в ньому колонії. Припускаю, що психоістоті не дуже вдавалося керувати мешканцями океану. Усе, що та потвора могла, — доводити заражену рибу до сказу, через що риба й поперла на берег. На тому, можливо, все закінчилося б, але риби виявилося занадто багато, і хтось із місцевих рибалок таки спокусився та повіз її на ґуаякільський ринок. Риба опинилася на столах, і так усе закрутилося.

Тимур перевів подих. Ріно нарешті вставив:

— Коли ми були в Україні, я чув, як той еквадорський лікар, Арреола, під час розмови по Skype із Лаурою згадував про те саме. Казав, що причина в рибі, а француженка йому не вірила.

— Чому вона не розповіла мені про це?

Ріно знизав плечима:

— Напевно, вважала, що це несуттєво.

Українець пригадав власну реакцію на слова Лізи Джин Торнтон. «Це не риба». Він уявити не міг, що причиною кривавих подій у Ґуаякілі став масовий викид риби.

— Основне, що тепер нам відомо, як зупинити це божевілля: по-перше, треба переконати еквадорську владу заборонити риболовлю в океані щонайменше на рік, і це буде неважко, адже вони самі вважають, що причина в рибі; а по-друге, потрібно викачати воду та залити бетоном підземний цех — останнє, що лишилося від «NGF Lab», — виговорившись, Тимур нарешті помітив сконфужений вигляд преподобного і те, як він косо дивиться на Джеймі. — А що ти хотів сказати?

Ріно кілька секунд помовчав, не знаючи, із чого почати:

— Я бачив над селищем радіокерований дрон.

— Що? — вирячився Тимур. — Де?

— Над нами.

— Чому ти мовчав?

— Бо ти почав говорити про воду, наноагентів і «NGF Lab». Я подумав, що дрон неважливий, і… — Ріно повернувся до Джеймі та, несамохіть відступаючи від коротуна, тицьнув у нього пальцем. — Ем-м, чувак, якщо ти маєш рацію, то він також заражений.

— Може, він не… — Коршак хотів щось вигадати, щоб заспокоїти передусім самого себе, але нічого путнього на гадку не спадало. Навіть гірше, Тимур раптом усвідомив: якщо Оскар Штаєрман заразився, п’ючи воду з викопаного на півночі Сан-Педро колодязя (а чилієць, безсумнівно, заражений, інакше не малював би з такою скрупульозністю фрактали на стінах покинутих халуп), то немає жодної причини, через яку Джеймі Макака, скупавшись у воді з ліфтової шахти, не підхопив наноагентів.

І тут Ріно пробасив:

— Недоросток щойно розмовляв зі мною англійською.

У ту мить коротун здався: всі кахлі повернулися тильним боком, вогник свідомості загасила холодна пітьма.

Українець обернув голову до Джеймі та здригнувся, немов від удару струмом. На місці пігмея, здавалося, стояла зовсім інша істота: риси обличчя спотворилися до невпізнання, губи підібгалися, щоки вкрилися сіткою фіолетово-чорних вен, а почорнілі очі ледь не випадали з орбіт. Тимур спостерігав подібну переміну лиш один раз, та й то у кіно, на початку першої частини «Володаря Перснів», коли хобіт Більбо Баґґінс не схотів віддавати Перстень Влади Фродо. Таке несподіване, майже фізично неможливе перевтілення навіть у фільмі пробирало до дрижаків. Споглядаючи щось подібне наживо, Тимур не стримав крику.

Істота, яка колись була Джеймі Бруно Рікаурто Камподоніко, по-зміїному зашипіла та заклацала зубами. Від страху і Тимур, і Ріно відступили вглиб вітальні. Скориставшись цим, коротун шмигнув до дверей і вискочив на вулицю.

— Ти це бачив? — преподобний намагався приховати тремтіння, що спотворювало голос.

— Стривай, — Тимура вдруге пересмикнуло, — якщо він інфікований… це означає, що психоістоті відомо про нас.

— Е… — видав Ріно.

— Воно тепер знає, де ми знаходимося.

Українцю здалося, наче в грудях загупало ще одне серце. Він знову подумав про Штаєрмана.

— Воно знало давно, — Тимур, загрібши з-під стіни наплічник, підскочив до Ріно та схопив велетня за руку: — Треба звалювати із Сан-Педро. Вшиватися геть із пустелі. Пішки, поповзом, як завгодно, але ми маємо драпонути звідси якнайшвидше.

Секунду вони витріщалися один на одного, а потім здоровань розвернувся, штовхнув двері та переступив через поріг.

У ту ж мить із вузьких проходів між приземкуватими будинками на протилежному боці вулиці вихопилися хльосткі звуки пострілів. Тимур збагнув, що по них відкрили вогонь, коли з дверної рами ліворуч від голови Ріно йому в обличчя бризнули дерев’яні скалки. Кілька куль з утробним «чшух!» угризлися в крихку саманову стіну будинка. Одночасно знадвору долетів звук розбитого скла. Тимур устиг збагнути, що куля влучила у вікно кімнати, в якій позаминулої ночі спав Джеймі, а тоді почув три огидні звуки — чвак! чвак! чвак! — схожі на ляскіт від падіння пласких каменюк у трясовину чи в багно, та зрозумів, що Ріно, чудернацьки розставивши дебелі ручища, завалюється на нього.

Наляканий і розгублений Тимур, замість того, щоб підтримати велетня, зробив крок назад. Ріно Ґроббелаар рефлекторно та незграбно, мовби сліпець, шкрябнув розчепіреними пальцями по одвірку, намагаючись як не встояти на ногах, то хоча б пом’якшити падіння. Українець побачив, як ззаду на сорочці преподобного розпливлася темна пляма, невиразна на синій тканині, після чого, глухо застогнавши, велетень повалився навзнак.

Тимур опустив погляд і занімів. Йому здалося, наче тіло вкрилося товстим шаром холодного липкого слизу, який повільно стікає на підлогу. На тулубі південноафриканця зяяли три страхітливі вогнепальні рани: дві — на животі, одна біля одної, ніби сліди від укусу гігантської змії, й одна — під правою ключицею. Вся сорочка спереду стала чорною та блищала від крові. Із ран поштовхами била кров. Груди під нею судомно здіймалися й опускалися.

— РІНО-О-О!!! — Тимур затулив нижню частину обличчя руками та захлинувся власним криком.

Після того як ґевал упав, постріли враз припинилися.

Тимур опустився на коліна, зиркнув крізь дверний проліт на вулицю (ноги африканця не давали дверям змоги зачинитися), проте нападників не вгледів. По тому схопив Ріно під пахви та спробував ривком затягти вглиб вітальні. Із першого разу не спромігся — надто важким виявилось тіло Ґроббелаара. За другим разом українцю вдалося стягнути здорованя з порога, і масивні двері з легким стуком зачинилися.

— Чувак, — Тимур не усвідомлював, що з його очей струменять сльози, лишаючи сліди на брудних щоках. — Чувак…

Ріно Ґроббелаар надсадно хрипів — вдихи були короткими та поверхневими, неначе ґевал боявся вдихнути на повні груди, цідячи повітря крізь зціплені зуби, як людина цідить щойно заварений, дуже гарячий чай, — і тупився в Тимура виряченими від страху та здивування очима.

— Мене підстрелили, фелла? — Ріно наче досі не вірив у те, що з ним сталося. — Вони добряче дістали мене, так?

Зціпивши губи в тонку бліду риску, Тимур Коршак тамував схлипування та намагався не дивитися на рани, з яких на вкриту пилом підлогу хатини стікала кров.

XCIX

— «Сутінкові» відкрили вогонь, — О’Донован негучним, але високим від напруження голосом проказав у мікрофон. — Карлик завернув на схід і вибіг у пустелю.

Ліза Джин Торнтон та Ерік О’Донован залишились у мінівені. Автомобіль сховали за півкілометра від південного в’їзду до селища на випаленому сонцем і всіяному цупким висхлим бадиллям майданчику, який колись був полем для сої чи кукурудзи. Ліза не відходила від Лаури Дюпре, яка нарешті розплющила очі, а чорнявий техасець відстежував через дрон пересування «сутінкових». Троє інших агентів на чолі з Джонні Лонґбоу вирушили до хатини, в якій зник Ріно та його низькорослий супутник.

— Стріляють із провулка між глухою білою будівлею та напіврозваленою крамницею навпроти неї, — продовжував коментувати О’Донован. Раптово він вигукнув: — А хай йому! Лайно! Вони когось підстрелили. Джонні, Джеку, ви бачите? Хтось стояв на порозі, коли почалася стрілянина.

Ліза відвернулась від Лаури та глянула на екран.

— Бачу, — притискаючи пальцем навушник, підтвердив Лонґбоу. Довготелесий агент зайняв позицію південніше від халабуди, в якій Ріно, Тимур і Джеймі провели ніч: заліг за невисокою та порожньою (за винятком, звісно, сухої, як камінь, землі) дерев’яною клумбою, притуленою до шерехатої коричневої стіни, що витягнулася на півкварталу. Він не зауважив, хто впав, але через оптичний приціл карабіна M4 чітко проступали ноги, що не давали змоги дверям зачинитися. Джек Елдрідж, Гаррі Харпер та Оллі Вонґ підкрадалися до будинку зі сходу.

Несподівано ноги смикнулися — не ворухнулися, а саме смикнулися — та щезли в будівлі.

— Хтось затягнув тіло досередини, — затуливши долонею тонкий дротяний мікрофон, зазначив Джонні, — в будівлі є хтось іще.

— Це Тимур, — прошепотіла Ліза Торнтон. На ній не було мікрофона, її слова ніхто не почув.

— Еріку, — покликав блондин.

— Джонні, — відізвався О’Донован і попередив: — Двоє виходять на дорогу.

Два невисокі еквадорці вигулькнули з провулка, із якого обстріляли Ріно. Незграбно тримаючи перед собою штурмові гвинтівки, вони посунули до будинку. Лонґбоу затамував подих, злився щокою з прикладом і натиснув на спусковий гачок. 5,56-міліметрова куля розтрощила щелепу першого з нападників. Уламки кісток розкраяли горло. Еквадорець, виючи та харкаючи кров’ю, впав на пісок. Наступний, хто йшов за ним, розвернувся туди, звідки прилетіла куля, але чи то через те, що забув уставити новий магазин, чи то тому, що не бачив, у кого стріляти, так і не відкрив вогонь. Лонґбоу прицілився і точним пострілом у шию звалив еквадорця.

— Гаррі, четверо в завулку, ліворуч за наступним поворотом, — поінформував О’Донован.

Харпер, який перед тим, як уступити в Сан-Педро, пов’язав голову незмінною банданою, переніс палець на спусковий гачок підствольного гранатомета. Продираючись крізь внутрішні патіо, він опинився північніше від будинку, в якому знаходилися Ріно та Тимур.

— Зрозумів, — коротко відповів він і метнувся до рогу перед поворотом. — Як далеко від мене?

— Рухаються до тебе, але дивляться в тому напрямку, звідки щойно стріляв Джонні.

— Чудово, — прошепотів Гаррі, опустився на праве коліно, вихилився з-за стіни та, не прицілюючись, гахнув із гранатомета в бік «сутінкових».

Граната розірвалася між нападниками. Трьох пошматувало, немов ганчір’яні ляльки. Четвертого лише поранило, відкинувши на середину завулка. Бідолаха підвівся й одразу впав. По тому спробував відповзти під захист найближчої будівлі, але за півтора метри закляк, уткнувшись лобом у землю.

— О’Доноване, підкинь когось мені, — пролунав у навушниках голос Вонґа. — Я на даху, на п’ять годин від Т-подібного перехрестя, на якому Джонні завалив двох перших.

— О’кей, Оллі, — відгукнувся О’Донован, — зараз щось придумаємо…

C

Від вибуху затремтіла підлога, а зі стелі та стін посипався тиньк.

Тимур інстинктивно сховав голову між пліч, але від Ріно не відсунувся. Українець не бачив, як Джонні Лонґбоу розстріляв двох «сутінкових», що наближались до вхідних дверей будинку, чув лише постріли та глухе «бух» від падіння тіл, але за мить після того крізь вікно, що виходило на південь, запримітив постать худорлявого спецагента. Джонні, пригинаючись, метнувся на інший бік вулиці й утиснувся в нішу дверей. Тимур упізнав біляву шевелюру федерала. Він відразу здогадався, що агенти ФБР устряли в перестрілку із «сутінковими», які дісталися Сан-Педро. Незважаючи на це, українець злостився на американців. Якби вони з’явилися хоча б на хвилину раніше, Ріно Ґроббелаар не стікав би зараз кров’ю на брудній підлозі з трьома дірками в тілі. Тимур не знав, яким чином інфікованим ґуаякільцям удалося так швидко опинитися в Атакамі, не уявляв, скільки їх, але не дивувався їхній появі. Оскар Штаєрман побачив і впізнав його, Тимура, два дні тому та миттю, можливо, сам того не усвідомлюючи, сповістив психоістоту.

Ріно закашлявся. Кров тепер цебеніла не лише з ран, але й із рота преподобного.

— Тримайся, — Тимур гнівався на себе, адже на язиці крутилися самі лише банальності на кшталт «все буде добре» чи «потерпи». — Тримайся! Лаура мені голову відірве, якщо з тобою щось станеться, ти ж розумієш. Так що не здумай викидати коники, чуєш мене?

— Усе нормально, фелла… Все гаразд… — здоровань спробував посміхнутися. Він уже втямив, що не вишкребеться. Кров, що проступала з ран на животі, виглядала чорною, мов нафта. Велетню вистачило сил, щоб підняти голову з підлоги та подивитися. — Я радий, що помираю не сам…

— Ти не помираєш, чувак, не кажи цього! — українець не стримався, та сльози знову закапали з очей. — Бляха, ти не можеш померти!

— Усе нормально… так мусило бути… я завжди поводився так, наче намагався вирвати у світу якусь винагороду для себе… ніби я заслуговував на щось більше, ніж мав.

— Там, за стіною, федерали, — швидко заговорив Тимур, — прикинь, прийшли по нас! Мабуть, це Лаура постаралася. Серйозні хлопці, купа стволів. І знаєш, чим вони зараз займаються, чувак? Вони надирають задниці витрішкуватим вилупкам із Ґуаякіля. Аж пір’я летить. Чуєш? — постріли лунали звідусіль, зокрема й над їхніми головами: хтось стріляв із даху сусіднього будинку. — Ми переграли їх! Федерали перестріляють цих вилупків, заллють бетоном кляту підземну лабораторію, і психоістота більше ніколи не поверне…

Несподівано погляд ґевала провалився, язик нерухомо застиг у закривавленому роті. Тимур скулився й умовк недоговоривши. Зненацька Коршак напрочуд чітко усвідомив, що Ріно помре — Ріно, який здавався кулетривким, який сам міг завалити кого завгодно і який нічого (ну, гаразд, майже нічого) у цьому світі не боявся, — сконає у нього на руках, якщо він, Тимур, нічого не зробить.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Сюди! Швидше! ДОПОМОЖІ-І-ІТЬ! — він скочив на ноги та підбіг до вікна. Джонні Лонґбоу вистромився з ніші та стріляв поодинокими, прицілюючись у когось далі по вулиці. Тимур ляснув руками по склу. — ДОПОМОЖІТЬ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

— Фелла… — долинуло з-за спини.

— Що? — озирнувся Тимур.

— Підійди.

Українець кинувся назад, присів біля південноафриканця та стиснув його руку. Долоня була холодною, неначе загорнута в шкіру брила льоду. На посірілому обличчі преподобного виступив холодний піт.

— Я тут, Ріно, я поруч.

— Воно повернеться, — прохрипів південноафриканець.

— Що ти верзеш?! — не стримався Тимур.

— Воно повернеться, фелла… Джеймі…

— Він заразився, я знаю, та це нічого не змінює! Він стане останнім із людей, хто постраждав від тієї потвори, от побачиш!

Ріно Ґроббелаар наморщив лоба та сердито мотнув головою:

— Послухай… коротун сказав мені… — останній порух забрав забагато сил, ґевал почав задихатися, крізь міцно стиснуті зуби вихоплювалася рожева піна. Зібравшись із силами, Ріно спробував завершити почате: — Він… ну, перед тим… він заговорив англійською…

— Так.

— І він сказав… що ті д… дв… двоє… во… вони…

Він так і не закінчив. Зіниці розширилися, а м’язи на вилицях, які зі страшною міццю зціплювали вимащені кров’ю зуби, раптово розгладилися, розслабилися. Кров більше не виходила поштовхами.

— Ріно… — Тимур міцніше стиснув долоню велетня. — Ріно, чувак! Агов! Не мовчи, — він акуратно смикнув ґевала за руку, голова зсунулась на дощатій підлозі, але Ріно ніяк не відреагував. Українець смикнув сильніше. Нічого не змінилося. — Ні, ні, ні!!! — пронизливо закричав Тимур. — НЕ ЙДИ-И-И!!!

Двері розчахнулися і до вітальні, тримаючи напоготові карабін, увірвався Джонні Лонґбоу. Втім, нічого цього Ріно Ґроббелаар уже не чув. Тимур Коршак відпустив долоню преподобного, обхопив руками його голову та схилився над обличчям. Він бачив, як на місці розширених і чорних, немов п’явки, зіниць виникли глибоченні колодязі, в які, неухильно набираючи швидкість, падали вогники життя.

Коли спецагент Джонні Лонґбоу підійшов до витягнутого посеред кімнати тіла, очі преподобного Ріно Ґроббелаара назавжди згасли.

Напевно, за мить до смерті Ріно згадав (а може, й побачив…) щось дуже приємне, оскільки на сухих потрісканих губах південноафриканця застигла ледь вловлювана усмішка.

CI

Усе вщухло за три хвилини. Олівер Вонґ за допомогою О’Донована підстрелив ще трьох «сутінкових», двох, що лишилися, Лонґбоу, Елдріджу та Харперу пощастило захопити живими. Серед полонених виявився чоловік із цілковито білими та вибалушеними очима — El Ciego, Сліпий, — той, хто вів натовп із Ґуаякіля, а потім організував викрадення військової вантажівки.

Коли сутичка закінчилася, Ерік О’Донован вивів «Nissan Elgrand» зі сховка та підігнав до будинку, у вітальні якого лежало тіло преподобного Ґроббелаара. Ліза Торнтон кинулася до розпростертого на підлозі велетня, але, оглянувши його зблизька, опустила руки. Одного погляду було достатньо, щоб збагнути: навіть якщо вдасться якимось дивом запустити серце Ріно, із такими ранами він не житиме.

Лаура Дюпре до того часу опритомніла достатньо, щоб засипати Еріка О’Донована запитаннями про те, де вона та що взагалі відбувається. Ліза Джин вирішила не випускати її з машини, щоб зайвий раз не травмувати.

Тимуру Коршаку дали води та кілька солоних крекерів. Воду він випив, а до крекерів, незважаючи на виснаження, не доторкнувся. Українець сидів на ґанку, впершись ліктями в коліна й обхопивши долонями голову. Він чув голос Лаури, що долинав із мінівена, але не мав ні сил, ні бажання, щоб підвестися та поговорити з француженкою.

Усе змінилося, коли до будинку, на порозі якого було вбито Ріно Ґроббелаара, Харпер та Елдрідж привели полонених. Тимур підняв голову, зауваживши Сліпого, зірвався на ноги. Він скочив так рвучко, що Джонні довелося притримати його за плече. Поруч із El Ciego ледь тримався на ногах бородатий еквадорець з обличчям у зморшках і великими вухами. В обох бранців руки було стягнуто за спиною пластмасовими стяжками. Бородань мав серйозні поранення: права штанина від поясу до литки потемніла від крові, а шию обмотувала брудна ганчірка, з-під якої на кістляві груди скапувала кров. Час від часу Джеку Елдріджу доводилося підтримувати еквадорця, щоб той не впав.

— Що ви думаєте із ними робити? — запитав Тимур.

Джонні Лонґбоу зиркнув на Лізу Торнтон. Із цим виникала проблема. Шестеро агентів ФБР цілком легально перетнули чилійський кордон, однак перетнули його як дипломати. Офіційно федерали в пустелі Атакама не перебували та не мали би бути. І це означало, що полонені їм ні до чого. З іншого боку, страчувати захоплених під час сутички «сутінкових» ніхто не хотів.

Почувши голос Тимура, поранений бранець підняв голову. Щойно він уп’явся очима в обличчя українця, на Тимура звів моторошні білки Сліпий.

— Як вони знайшли вас? — змінила тему Ліза Джин Торнтон.

Не відводячи сповнених гніву очей від Сліпого, Тимур відказав:

— Один чилієць, колишній учасник проекту «NGF», усі ці роки провів у Сан-Педро. У це важко повірити, але він вижив посеред пустелі. Він також виявився зараженим, побачив нас два дні тому і таким чином викрив наше місцезнаходження для психоістоти, — українець спробував підступити ближче до El Ciego. Джонні не пустив його, міцніше стиснувши плече. — Зараз це неважливо, — Тимур повернувся обліпленим кіркою засохлої крові обличчям до Лізи Торнтон. — Вони прийшли по мене.

— І?.. — звела брову американка.

Чоловік опустив голову, розмірковуючи.

— Мені відомо, через що все почалося, — зрештою сказав він.

— Ви з’ясували причину епідемії?

— Так. Я знайшов, де все зародилося, та знаю, як припинити поширення наноагентів. Причина там — у пустелі, — Тимур випростав руку в напрямку півдня. — Я поясню докладніше, та перед тим хочу дещо показати, — він ледь опустив голову та спідлоба кинув хльосткий погляд на Сліпого. — Це поряд, за кілька кроків на північ від селища.

Джонні та Ліза вдруге перезирнулися.

— Ви зможете йти? — запитала Тимура американка.

— Так.

— Тоді ходімо, — вона знаками поманила Джонні йти за ними.

— Я хочу, щоб вони також пішли, — Тимур кивком голови вказав на «сутінкових».

— Навіщо? — насупився Лонґбоу.

— Вони також мають подивитися.

Ліза спинилася, хвильку повагалася та зрештою жестом звеліла Елдріджу повести бранців слідом за Тимуром. Ушістьох — Джонні, Ліза, Джек Елдрідж, двоє «сутінкових» та українець — вони попрямували до північної околиці Сан-Педро. О’Донован залишився біля Лаури. Вонґ і Харпер загортали тіло Ріно Ґроббелаара, готуючись забрати його із собою.

Через кілька хвилин українець привів своїх супутників до викопаного Штаєрманом колодязя.

— Що це? — Ліза обережно наблизилась до краю ями.

Тимур не відповів.

— Що ти хотів нам показати? — нетерпляче роззираючись, озвався Джонні.

Українець не реагував. Натомість підступив упритул до Сліпого та захриплим, ламким від напруження голосом звернувся:

— Ти бачиш мене?

— Я бачу тебе, Тимуре, — то були перші слова, вимовлені Сліпим відтоді, як його взяли в полон. Голос прозвучав зверхньо, фальшиво та насмішкувато. З одного боку, Сліпий говорив як учень молодших класів, який уперше в житті переказує тільки-но прочитаний текст англійською; з іншого — попри скажений іспанський акцент, він розмовляв так, наче це Тимур знаходився в полоні, а не навпаки.

Усі погляди були прикуті до El Ciego. Скориставшись цим, Тимур Коршак накинувся на другого еквадорця. Схопивши бранця за бороду, він повалив його на землю. Заскочений зненацька, Елдрідж не встиг перешкодити. «Сутінковий» простягся ниць і зашипів. Пісок під ганчіркою, що обвивала шию, швидко темнів від крові.

— Ей! — Джонні Лонґбоу рвонувся вперед, щоб стримати українця, але Ліза Торнтон, піддавшись раптовому імпульсу, зупинила блондина.

Тимур накинувся на бороданя, притиснув лівою рукою його голову до землі, правою загріб жменю піску та буквально втер її в очі бранцю. По тому скочив на ноги та налетів на El Ciego.

— А тепер? Тепер краще? — високим, зривистим голосом вигукнув українець. — Тепер ти бачиш мене?!

Сліпий мовчав, хоча стало помітно, що він більше не «дивиться» на Тимура, — страхітливі білки нерухомо застигли. Після того як українець сипнув піску в очі бороданеві, El Ciego реагував лише на звук його голосу.

Несподівано Сліпий розтягнув губи в посмішці.

— Припини посміхатись, — просичав Тимур. El Ciego не поворухнувся: стояв зі скуйовдженим волоссям, посмішкою, що намертво прилипла до обличчя, і телющився в нікуди білими, мов молоко, очима. Коршак зірвався на крик: — ПРИПИНИ ПОСМІХАТИСЯ!

Ліза, Джек і Джонні, не втручаючись, мовчки спостерігали за неосягненою для них драмою, що розгорталася посеред пустелі.

Тимур підступив упритул до Сліпого. Їхні обличчя розділяло не більше ніж сантиметр. Українець міг чути неприємний солодкавий запах, що розходився від El Ciego та, здавалося, липнув до шкіри.

— Ти смієшся? Гаразд! Але послухай мене, — тремтячи від гніву, заговорив Тимур. — Ти шукало мене, бо зрозуміло, що не можеш керувати людьми, як ботами. Шукало, бо усвідомило, що заражені дорослі рано чи пізно помирають. А якщо помирають вони — помирає частинка тебе. Можеш вишкірятися скільки завгодно, але я знаю, як ти боїшся смерті, як боїшся повернутися в ту чорноту, з якої тебе витягли. І я хочу, щоб ти затямило: тобі кінець. Відтепер жодна людина більше не заразиться. Заражені ґуаякільці по одному вмиратимуть, а ті кілька нещасних, що виживуть, до кінця своїх днів сидітимуть у психушках. Ти сидітимеш разом із ними, рік за роком скнітимеш між сірих стін, аж поки вони не сконають. І тоді ти провалишся назад у своє нікуди!

Тимур важко дихав. Він відступив на крок і знеможено хитнувся. Здавалося, ще мить — і чоловік звалиться на землю від виснаження. Проте українець устояв на ногах.

— Чому ти мовчиш?

Сліпий продовжував знущально посміхатися:

— Ми ще побачимось, Тимуре.

— Здохни, — хрипнув українець.

Перш ніж Джонні Лонґбоу та Ліза Джин Торнтон усвідомили, що має статися, Тимур Коршак схопив Сліпого за барки та зіштовхнув у колодязь.

Б’ючись об його стінки, еквадорець шугонув униз.

Якби руки El Ciego не були скручені за спиною затяжкою, він іще міг би вціліти, чіпляючись за дошки чи гілля, вмуровані у стіни криниці. Із зав’язаними руками він не мав шансів. Сліпий поводир, який вивів півтисячі «сутінкових» із Ґуаякіля, який провів десять заражених ґуаякільців через півконтиненту до пустелі Атакама, зламав карк ще до того, як пролетів половину глибини колодязя.

Тимур, як міг, помстився за Хедхантера.