Бот. Ґуаякільський парадокс

CII

Дорогою до Калами Тимур Коршак розповів Лізі, Джонні й іншим федералам про ґрунтові води, що затопили підземну лабораторію мікробіології, а також про те, як, на його думку, наноагенти потрапили в рибу та морських ссавців, які викинулися на узбережжя Еквадору, а з риби — до голів жителів Ґуаякіля. Лаура Дюпре також слухала, картаючи себе, що не надала значення словам покійного Антоніо Арреоли. Наприкінці українець натякнув, як можна запобігти подальшому поширенню нанороботів, частина яких, імовірно, досі лишається в затопленому підземному цеху: заборона риболовлі в територіальних водах Еквадору й осушення та подальше бетонування залишків підземної лабораторії. Після нетривалого обговорення Ліза Джин Торнтон і Джонні Лонґбоу погодилися з Тимуром. На півдорозі до Калами Ліза зателефонувала до Вашингтона, стисло переповіла про останні події (жодним словом не згадавши про психоістоту) та попросила керівництво вжити вказані Тимуром заходи.

Американці зволікати не стали. У понеділок, 27 січня 2015-го, до узбережжя Еквадору було терміново переправлено гігантський танкер «MT Nordic Voyager» типу Suezmax[110] (загальна вантажопідйомність — 150 мегатонн), зареєстрований на Кайманових островах, власність компанії «Nordic American Tankers Limited» («NAT»). Того ж дня фахівці ЦРУ інсценували масштабну аварію, внаслідок якої в тихоокеанські води нібито вилилося 130 тисяч тонн сирої нафти. Кадри катастрофи за лічені години облетіли весь світ, хоча насправді у воду зливали абсолютно нетоксичне та нешкідливе чорнило. Кілька тонн справжньої нафти все ж розлили біля берега, щоб переконати в серйозності аварії еквадорську владу, а в сюжети новин для кращого ефекту підсунули кадри з вимащеними нафтою птахами, відзняті на узбережжі Мексиканської затоки 2010-го. Попри те що «MT Nordic Voyager» було зареєстровано на Кайманових островах, допомогти з ліквідацією наслідків зголосилися Сполучені Штати. Аналіз «забрудненої» океанської води проводила компанія «Blackstone Laboratories» із Форт-Вейну, штат Індіана. Результати виявилися настільки жахливими, що з ініціативи UNEP[111], після короткочасного спротиву еквадорського керівництва, було прийнято безпрецедентне у світовій історії рішення: терміном на один рік цілковито заборонити вилов будь-якої риби в Тихому океані на ділянці між узбережжям Еквадору та Галапагоськими островами. Для контролю за дотриманням заборони UNEP США надіслали три швидкісні патрульні кораблі Берегової охорони — «Waesche», «Bertholf» і щойно завершений «Hamilton», — які до цього часу полювали на швидкісні катери наркодилерів, що возили значні партії кокаїну з Колумбії до Коста-Рики. Ніхто не розумів, із якого дива американці «зняли» три найкращі судна служби Берегової охорони США з «кокаїнового маршруту» та перекинули до Еквадору ловити рибних браконьєрів, проте факт залишається фактом — упродовж 2015-го озброєні 57-міліметровими гарматами, зенітно-артилерійськими комплексами та великокаліберними кулеметами новенькі «Waesche», «Bertholf» і «Hamilton» ганялися за еквадорськими рибалками, примушуючи їх викидати в океан усю впійману рибу.

Того ж 27 січня Міністерство оборони США підписало контракт із будівельною компанією «Bechtel», однією з найбільших у Штатах, на здійснення… будівельних робіт. Після бурхливих тритижневих перемовин представники «Bechtel» отримали дозвіл від уряду Чилі на проведення підземних робіт у пустелі Атакама. Наприкінці лютого 2015-го зодягнуті у схожі на скафандри захисні костюми робітники «Bechtel» розпочали відкачування води з підземного резервуара — колись лабораторії мікробіології проекту «NGF». На початку квітня цех осушили, після чого під землю закачали 318270 м³ високоякісного бетону. Для очищення викачаних із-під землі ґрунтових вод американці запросили китайську компанію «Beijing Enterprises Holdings Environment Technology Co.». Після очищення всю воду просто злили на пісок.

На прохання Тимура Коршака в неділю, 26 січня, Джек Елдрідж, Олівер Вонґ, Ерік О’Донован і Гаррі Харпер повернулися до Сан-Педро та відшукали збожеволілого Оскара Штаєрмана. Чилійця підстерегли біля колодязя на півночі селища, коли він витягав із нього тіло Сліпого. Агенти ФБР захопили колишнього адміністратора «NGF Lab» і, попередньо засипавши землею викопану ним криницю, привезли до Калами. На початку лютого 2015-го Оскара Штаєрмана переправили до столичного «Instituto Psiquiátrico Dr. José Horwitz Barak». Установити, яким чином Штаєрман вижив упродовж шести років, носячи в голові повністю функціональну колонію з нанороботів, так і не вдалося.

Незважаючи на розгорнуті розшуки й іще один приїзд до Сан-Педро перед появою там працівників «Bechtel», федерали не спромоглися відшукати ні самого Джеймі Макаку, ні його тіла чи слідів. Коротун безслідно щез. Лаура Дюпре та Тимур Коршак припустили, що після ліквідації Оскарової криниці Джеймі Макака не мав шансів вижити та сконав від виснаження де-небудь у пустелі.

Лаура Дюпре тільки в Каламі дізналася, що в чорному мішку, який федерали привезли із Сан-Педро, лежить тіло Ріно Ґроббелаара. Француженка відреагувала на смерть здорованя не менш гостро, ніж Тимур. Жінка не уявляла, наскільки звиклася із присутністю Ріно, з його грубуватими манерами та гідними чи то жалю, чи то захвату намаганнями розпочати праведне життя. До кінця неділі Лаура перебувала в Центральній клінічній лікарні Калами, ні з ким не розмовляла, навіть Тимура уникала, безмовно звинувачуючи його в смерті велетня.

У неділю зранку Тимур Коршак придбав чилійську телефонну картку та зателефонував Аліні. Жінка спочатку зайшлася сльозами та мимоволі вимкнулася, впустивши телефон. Через хвилину Тимур набрав дружину знову, і вони розмовляли сорок хвилин. Тричі — що десять хвилин — у Коршака закінчувалися гроші, тричі він поповнював рахунок і знову телефонував Аліні. Він розповів усе, що міг, — якраз достатньо, щоб вона не почала думати, що в нього поїхав дах, — і пообіцяв, що найближчим часом повернеться, перед тим завершивши одну справу. Почувши про повернення, Аліна знову розплакалася та сказала, що по нього двічі приходили з воєнкомату та що його заберуть на навчання, щойно він вийде на роботу. Тимур ніяк не зреагував. Якщо покличуть — піде служити. Зронивши якусь банальщину, він попрощався з дружиною.

Справою, яку мав завершити Тимур, було поховання Ріно Ґроббелаара. Ліза Торнтон повідомила українцеві, що ФБР, неформально визнаючи часткову причетність американської сторони до подій минулих тижнів, погодилося оплатити його та Лаури переліт до Європи, але клопотатися про доправлення тіла Ріно до Намібії навідріз відмовилося. Упродовж усієї неділі Тимур безрезультатно пробував переконати американку. Крім власного небажання займатися доправленням тіла, Ліза Торнтон називала чимало об’єктивних причин, які унеможливлювали перевезення загиблого Ґроббелаара до Ґрутфонтейна, основна серед яких — це три дірки від куль у тілі, походження яких доведеться пояснювати й у Чилі, й у Намібії. Про таємне доправлення транспортними засобами ФБР не могло навіть ітися. Бюро не витрачатиме кошти на перевезення тіла колишнього найманця та торговця наркотиками. Утомившись від Тимурової наполегливості, Ліза виділила кошти для поховання Ріно Ґроббелаара на міському кладовищі Калами.

CIII

Вівторок, 27 січня, 14:36 (UTC +1)

Муніципальне кладовище

Східна околиця Калами, Чилі

Гаряче повітря безшумно пливло понад усіяним невисокими надгробками полем. Товстий, із лисою, обрамленою лише півмісяцем сивого волосся маківкою й обвислими, немов у класичного англійського бульдога, землистими щоками священик із собору Сан-Хуана Баутиста, головного католицького храму в єпархії Сан-Хуан-Баутиста-де-Калама, скептично окинув поглядом поминальну процесію із чотирьох людей, двоє з яких були копачами, найнятими, щоб закидати могилу. Собор Сан-Хуана Баутиста розташований у центрі Калами з видом на площу 23 березня, і святий отець, одягнутий у білу альбу та фіолетову сто́лу[112] з вишитими на краях золотими хрестами, добряче спітнів, поки дійшов до муніципального кладовища.

Паралельно до викопаної ями, на двох табуретках, стояла примітивна дерев’яна труна. Тимур вибрав найбільшу з усіх, які зміг знайти в Каламі, та, попри це, Ріно Ґроббелаара ледве вклали в неї. Руки ґевала випиналися над тілом, через що складалося враження, наче Ріно от-от упреться в краї домовини, сяде та бовкне щось про те, що мав він у сраці такі розкла́ди, у цьому ящику задихнутися можна.

— Ким був померлий? — неочікувано правильною англійською запитав священик.

Тимур розгубився. За українця тихим голосом відповіла Лаура:

— Він був дияконом, отче.

— Дияконом? — не стримав здивування канонік.

— Так.

Тимур прискіпливо подивився на товстуна. Перед похованням Ріно обмили й одягли в новий, спеціально куплений одяг, а відтак навряд чи священик знає про вогнепальні поранення під темно-сірою сорочкою з нерозгладженими після пакування складками. З іншого боку… Калама — маленьке місто, в якому чутки та новини поширюються швидко.

— Він був дияконом римо-католицької місії в місті Ґрутфонтейн, Намібія.

— А, — зронив товстун, ніби це щось пояснювало.

Клірик підійшов до труни, дістав молитовник і почав читати. Іспанською.

Панахида тривала чверть години, після чого священик глянув на українця та француженку, які, схиливши голови, переминалися з ноги на ногу перед свіжовикопаною ямою.

— Хтось із вас може сказати слово, — запропонував святий отець.

Тимур зиркнув на Лауру. Та стояла, потупившись, і жувала губу. Спостерігши, що чоловік на неї дивиться, вона коротко, заперечуючи, мотнула головою та штурхнула його ліктем.

Тимур Коршак підступив до труни:

— Я скажу.

Священик кивнув, поступаючись місцем.

Тимур намагався відводити очі від посірілого кутастого обличчя Ріно. Він зчепив руки на рівні живота та довго м’яв пальці, перш ніж почати. Зрештою розтулив рота та заговорив:

— Ріно був класним преподобним. Він ніс… ніс Слово Боже… — Яке, в біса, Слово Боже. Якщо африканець щось і приносив із собою, то тільки хаос, гармидер і дурнуваті туалетні жарти. І ще проблеми. Без проблем Ріно ніколи не з’являвся. А в останні дні перед смертю він узагалі жартував, кричав і лаявся, як колись. Ну, майже як колись. А як ефектно він дав тягла тим нахабам, що чіплялися до Джеймі. Замилуєшся. Упродовж останніх тижнів Ріно став собою — безпосереднім, грубуватим і простим. Він став справжнім — таким, яким і має бути чоловік: казав те, що думав, і робив те, що казав. Однак навряд чи священик із собору Сан-Хуана Баутиста оцінить, якщо йому все це розповісти. — Кхе-кхе, — прокашлявся українець і видав: — Ріно прагнув зробити цей світ кращим. І йому вдавалося. Іноді.

Можливо, він додав би щось іще, але в цей момент робітники притягли до могили поспіхом виготовлений надгробок — просту прямокутну гранітну плиту з невигадливим написом:

Тимур відступив від труни та знаком показав чилійцям: завершуйте. Двоє робітників підняли кришку, накрили нею домовину й узялися прибивати її цвяхами.

Розгодований священик у білій альбі, напевно, розсудивши, що сповна виконав свій обов’язок, розвернувся і, витираючи хусточкою лоба, задріботів у напрямку авеню Ла-Пас, що вела до центру міста. Тимур спочатку подався слідом, але згодом спинився, зауваживши, що Лаура не зрушила з місця.

Низько нахиливши голову, француженка стояла біля краю могили та спостерігала, як сльози падають до ніг, залишаючи в сухій, розпушеній землі конічні заглибини, схожі на сліди від мініатюрних авіаційних бомб.

CIV

Середа, 4 лютого, 20:51 (UTC –7)

Міжнародний аеропорт «Sky Harbor»

Фінікс[113]>, штат Аризона, США

Даяна Ромеро, двадцятисемирічна аспірантка факультету неврології Університету штату Аризона, впізнала їх одразу, щойно юнаки вийшли з митної зони до зали прильотів 4-го термінала. Мексиканка за походженням, чиї батьки перебралися до Сполучених Штатів, коли Даяні було шість, уражено звела брови. За непрозорими розсувними дверима, які не встигали зачинятися через велику кількість пасажирів, що поспішали до виходу з термінала, стояли два високі біляві близнюки. Рівні спини, широкі накачані плечі, м’язисті передпліччя. Даяна здивовано хмикнула: хлопці більше скидалися на моделей із глянцевих журналів чи на гравців американського футболу, ніж на ботанів, які тиждень тому отримали стипендію на навчання в її університеті. Вона раптом спіймала себе на думці, що геть не проти закрутити щось з одним із них. Або… а чому ні?.. відразу із двома. Даяна ковзнула язиком по нижній губі, відчуваючи, як унизу живота зароджується скрадливе поколювання. На хлопцях були світло-сині джинси, прості ганчір’яні кеди та футболки з абстрактними візерунками. Якось аж надто по-американськи. Близнюки, як вона й очікувала, виглядали втомленими, але, попри перший візит до Штатів, анітрохи не розгубленими. Один із них, напевно, згадавши, що в північній півкулі зима, та втямивши, що за скляною стіною термінала температура не набагато вища за 10 °C, нахилився до сумки на коліщатках, дістав вітрівку й одягнув її поверх футболки.

Даяна вирішила, що достатньо намилувалася на новоприбулих, і підступила до стрічки, що перегороджувала вхід до митної зони.

— Лукасе, Ейнджеле! — дівчина замахала руками над головою, привертаючи до себе увагу. — Привіт!

Близнюки побачили її та пішли назустріч. Ось тут смаглява, пишногруда та ненаситна в ліжку Даяна Ромеро, яка обожнювала високих блондинів, несподівано відчула, як згасає тепле поколювання, що іскрами розходилося в нижній частині живота, а натомість вгору по спині повзе огидний холодок. Коли близнюки підійшли, вона все ще посміхалася, але подумки пообіцяла, що краще піде в черниці, ніж ляже в ліжко з одним із болівійців. Від них несло чимось фальшивим. Непевним і лихим.

— Моє ім’я Даяна, я — аспірантка факультету неврології, і мене попросили зустріти вас. Привіт іще раз і ласкаво прошу до Америки! Хто з вас Лукас? Хто Ейнджел?

— Я — Лукас.

— А я Ейнджел.

Дівчина по черзі потиснула їхні руки. Долоні були сухими, еластичними та теплими.

— Ейнджел, Лукас, — вона по черзі показала на них пальцем і посміхнулася (дещо штучно). — Правильно, авжеж? Гаразд! Сподіваюсь, я вас не плутатиму, — хлопці були близнюками, та все ж достатньо різними, щоб не заплутатися. — Ходімо, візьмемо таксі, — дівчина жестами поманила їх за собою. Виходячи на стоянку перед терміналом, Даяна зронила через плече: — Як долетіли?

— Добре, дякую, — коротко відповів Ейнджел.

— Летіли через Маямі?

— Ні, через Вашингтон.

— О, це ж який гак, — зобразила співчуття аспірантка.

Ніхто із близнюків не відповідав, проте Даяна не відводила погляд, тож зрештою Лукас неохоче обізвався:

— На інші рейси не було квитків.

— Нічого, незабаром відпочинете.

«Що з ними таке?» Близнюки скидалися на пластикові ляльки. Будь-який хлопчак на їхньому місці, у сімнадцять років, отримавши стипендію на навчання в одному з найкращих державних університетів США, стрибав би до стелі від радощів, а вони поводяться так, наче їм байдуже.

Даяна Ромеро підкликала таксі. Лукас і Ейнджел умостилися на заднє сидіння, Даяна розташувалася біля водія. Машина рушила, і дівчина взялася розказувати:

— Ми зараз заїдемо в кампус, я покажу вам ваші кімнати, ви залишите речі, і ми всі разом підемо повечеряємо. А вже завтра зранку я влаштую вам екскурсію по університету, — вона сиділа впівоберта на кріслі та прискіпливо роздивлялася болівійців, які були схожими на кого завгодно, але тільки не на болівійців, і не могла зрозуміти, що так непокоїть її. — У нас чотири кампуси. Перший — основний — у Темпі[114], це на південному сході від Фінікса, до нього п’ять кілометрів. Там навчаються майже п’ятдесят тисяч студентів, і ми зараз саме туди прямуємо. Інші кампуси — Політехнічний, Західний і кампус у Даунтауні Фінікса — значно менші. А загалом в університеті на сьогодні навчається шістдесят сім із половиною тисяч студентів. Іноземців серед них — усього 6 %, так що ви можете пишатися.

Попри всі намагання, розговорити близнюків не вдавалося. Даяна помовчала трохи та згодом знову спробувала:

— Дивно, що ви захотіли приїхати так рано. До початку навчального року аж шість місяців.

— Ми хочемо відвідати курси англійської перед початком занять, — пояснив Лукас, — щоб підтягнути рівень мови.

«Це брехня, — вирішила смаглявка. — Ви розмовляєте не гірше за мене». Крім того, вона знала, що без складання тесту TOEFL їм би не призначили стипендію. А ще вона намагалася дошукатися, що ще, крім зовсім не латиноамериканської зовнішності, їй муляє. Адже було щось іще — дівчина не сумнівалася.

— А чому ви вибрали Університет штату Аризона? — Даяна поквапилася додати: — Ви нічого не подумайте, універ класний, але з такими знаннями, як у вас, ви могли подаватися на стипендію куди завгодно. І чому саме факультет неврології?

— На цьому факультеті колись працював професор Ральф Доернберг, — поважно виголосив Ейнджел.

Даяна наморщила лоба:

— Ем-м… щось я не пригадую такого.

— Навряд чи він мав ступінь професора, коли працював в ASU[115], — поправив брата Лукас. Насправді Ральф Доернберг не був професором узагалі. Він був блискучим нейрохіміком і, безперечно, із часом обов’язково отримав би професорське звання, якби не японець Кейтаро Рока, якого канадець зустрів усередині 1980-х, і їхні спільні шалені ідеї, що призвели до виникнення «NGF Lab». Ральф Доернберг — «батько» ідеї техно-синапсу, він першим у світі створив наноагентів, що можуть пробиратися до людського мозку та самостійно з’єднуватися з окремими нейронами, та, попри це, за життя так і не опублікував жодної статті, яка увічнила б його ім’я у сфері неврології. Даяна Ромеро нічого не знала та не могла знати про Доернберга, оскільки для міжнародної наукової спільноти канадця просто не існувало. Лукас роз’яснив: — Він був аспірантом професора Стівена П. Массіа.

— Массіа? — перепитала дівчина.

— Так, — кивнув Лукас. — Ти його знаєш?

— Звісно, я чула про професора Массіа, але це було…

— Давно, — незворушно додав Лукас. — На початку вісімдесятих.

— О’кей, — здвигнула плечима Даяна. — То ви знайомі з цим професором?

— Ні, — заперечив Ейнджел. — Читали його праці.

«Шикарна мотивація», — іронічно подумала дівчина.

Близнюки стихли, вперто відмовляючись підтримувати розмову. Даяна Ромеро, косуючи на юнаків, усе ж наважилася поставити ще одне запитання.

— Не хочу видатися нахабою, — чемно почала вона, — але ви, хлопці, не надто схожі на болівійців. Точніше, зовсім несхожі. Ви більше скидаєтеся на норвежців чи голландців. Ваші батьки мігрували до Південної Америки з Європи чи як?

Лукас з Ейнджелом перезирнулися. І тоді один із них — у півтемряві салону Даяна не розгледіла, хто саме, — відповів:

— Ми зростали в інтернаті. У нас немає батьків.

— Пробачте, — дівчина, викрутившись на сидінні, повернулася до близнюків. — Я не знала, я… — слова вибачення застрягли в горлі.

У ту мить таксі проминуло міст через озеро Темпі-Таун, виїхало на яскраво освітлену вулицю, і зненацька Даяна Ромеро побачила, що так турбувало її. Очі! Їхні очі — світло-сірі, немов дим над багаттям із вологих галузок, у Лукаса та блакитні із зеленкуватими кільцями довкола райдужних оболонок у Ейнджела — виглядали несправжніми. Придивившись, Даяна зрозуміла, що близнюки носять лінзи. Хоча, звісно, шокувала її не наявність лінз із намальованими райдужками, а те, що за межами їхніх гладеньких і блідо-молочних дисків, у самісіньких кутиках очей, очні яблука болівійців здавалися чорними.

CV

Середа, 5 лютого, 09:17 (UTC –7)

Ґлендейл[116], штат Аризона, США

— Фредді, не мороч мені голови, я на об’єкті!.. Яке замовлення? Хто?.. Гаразд, якщо вже морочиш, то говори голосніше, я тебе не чую за цим проклятущим бетононасосом! — рожевощокий технічний директор «Fleming West Building Company» повернувся спиною до будівельного майданчика, однією рукою затулив ліве вухо, другою дужче притиснув до правого мобільний телефон. — Га?! Що вони хочуть, щоб ми побудували?.. Лабораторію? Пф-ф-ф. Де?.. Я тебе правильно почув — в Антарктиді? Фредді, це якась школота бавиться, а ти через це марнуєш мій час! Не дратуй мене, ми на місяць запізнюємося з перекриттями.

«Наче немає чого робити», — подумав чоловік, сердито натискаючи «Відбій».

За хвилину Фредді зателефонував удруге.

— Ти нариваєшся! — багровіючи, закричав технічний директор. — Я на об’єкті, я не можу зараз зайти в Інтернет і переглянути рахунки. У мене немає часу займатися дурни… Що ти сказав? — брови з’їхалися на переніссі, після чого чоловік затих і секунд двадцять німував. Зрештою він обережно перепитав: — Скільки мільйонів?.. Ти серйозно? Це не помилка?.. Та вірю, вірю. А хто замовник? Якийсь правник із Болівії?.. Ні, я розумію, що він представляє чиїсь інтереси, але… Слухай, ти впевнений, що гроші чисті? Це ж Болівія… Чорт забирай, я знаю різницю між Болівією та Колумбією й усвідомлюю, що Болівія — це не Венесуела… Ти ще раз скажи: мені не почулося?.. Ох ти ж розтуди мою маму! Знаєш, що я гадаю, Фредді? Ми все одно будуватимемо не в США, правда? То яка, в сраку, різниця?.. От і я говорю: яка прекрасна думка!.. Так, так, згоден, за такі гроші можна почати будувати на Місяці… Гаразд, друже, чекай на мене, я вже їду. Я просто зараз вирушаю до офісу, Фредді…

Січень 2012

Намібія

16 травня 2013 — 6 червня 2013

19 січня 2015 — 20 травня 2015

Рівне, Україна