Бот. Ґуаякільський парадокс

Післямова

Ви тримаєте цю книгу в руках (сподіваюсь, не просто тримаєте, хочеться вірити, що ви її прочитали та що вона вам сподобалася) винятково тому, що я — невиправний і наївний оптиміст. Саме так, мабуть, кращих слів не дібрати: я — довбаний оптиміст і через це постійно страждаю. Я давно планував написати продовження «Бота», неодноразово говорив, що сиквел обов’язково побачить світ, але ніколи не думав, що це станеться 2015-го.

Отож, чому «Бот-2»?

Чому я взявся за написання сиквелу та чому у ваших руках ця книга опинилася саме тепер?

Об’єктивно на кінець 2015-го технотрилер «Бот» є моїм найбільш успішним романом, хоча я сам не вважаю його найкращим серед опублікованих і тим більше серед запланованих до написання, тож, повірте, це аж ніяк не стало поштовхом до створення сиквелу. Хтось, напевно, вирішить, що я взявся за «Бот-2», оскільки є читачі, які цього дуже хотіли. Ще після першого видання першого «Бота» (пардон за тавтологію, домовимося надалі називати його «Бот-1») мене питали, чи буде продовження. Подеколи запитання звучали настирливіше — а коли буде продовження? Утім, запевняю вас, це жодним чином не вплинуло на мої плани. Щось подібне часто запитують про «Твердиню» — про «темну кімнату», Ґрема, каміння з Паїтіті й отвір у землі, словом, про всі ті моторошні та не до кінця зрозумілі моменти, які лишилися нерозкритими в романі, — та я маю великий сумнів, що коли-небудь повернуся до Левка Бартоша та його пошарпаної в перуанських джунглях компанії. Чому? Бо я не бачу цієї історії. Я намагаюся протиснутися крізь час і відстань і уявити, що сталося з Родом Холмґреном, Ґремом Келлі та рудим, підгледіти, чи зосталися вони в джунглях, чи вирушили до загадкових мегалітів Хаамонга-а-Мауї на острові Тонгатапу в Океанії, хочу дізнатися, як поживає Сатомі та як ведеться Левку, проте не бачу цього. А «Бот-2» я бачив. Я побачив його чітко та практично до кінця ще тоді, коли до завершення «Бот-1» залишалося багато-багато тисяч слів.

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце, де я закінчував «Бот-1»: хостел «Cardboard Box Backpackers», Віндхук, Намібія. Саме тоді в моїй голові виникла ідея сиквелу. Відверто кажучи, січень 2012-го — це дуже умовна дата, мені здається, що задум зародився значно раніше, просто на сьогодні вже не пам’ятаю коли. Все почалося з того, що одного дня, знаючи, що наприкінці першої книги «NGF Lab» буде зруйновано, я раптово збагнув, що підземна лабораторія мікробіології вціліє. Тридцять метрів землі — більше ніж достатньо, щоб уберегти її від 907-кілограмових бомб. Я замислився над тим, що станеться з виробничим цехом, уявив, як якийсь час він працюватиме, продовжуючи виробляти наноагенти, як зрештою крізь тріщини в стелі та стінах просочаться ґрунтові води, що поступово заповнять лабораторію, а тоді… Картинки змінювали одна одну. Я наче сів кіно дивитися. Підземні річки, океан, течія Гумбольдта, рибини, дельфіни, кити, узбережжя Еквадору. За лічені хвилини я промчав над закиданим мертвою рибою пляжем, побачив фермера, який, сунучи полем на тракторі, вимальовує фрактальну криву, простежив, як реагує Лаура Дюпре, зачувши про те, що уражені невідомою речовиною чи вірусом еквадорці в один голос кличуть Тимура… Я розкрив Блокнот — не паперовий, а електронний windows’івський — і швидко накидав сюжет майбутньої книги. Вийшло 573 слова — кільканадцять кострубатих абзаців, так би мовити, витоки історії, яку ви щойно прочитали. Я досі зберігаю той файл — БОТ-2.txt. Він нагадує мені про те, що ідея «Ґуаякільського парадоксу» виникла задовго до того, як було дописано «Бот-1»: у файлі йдеться про Патріса Раньє, а не Лауру Дюпре. Іншими словами, вигадав «Бот-2» до того, як, наслухавшись зауважень від рідерів, вирішив «змінити стать» французького психіатра в «Бот-1».

Коротше, я заходився коло продовження зовсім не з меркантильних міркувань, не від любові до «Бота», не через бажання потішити читачів, які чекали на продовження, та, звісно, не тому, що залишив відкритим фінал у першій книзі. Я написав «Бот-2», оскільки замисел виник природно, без напруження. Я не витискав його та не «народжував у муках». Просто в якийсь момент — тоді, 2012-го, — я побачив цю історію до кінця. Й усвідомив, що вона варта того, аби бути опублікованою.

Чому саме зараз? Ще рік тому я вважав, що працюватиму над «Ґуаякільським парадоксом» не раніше 2018-го (роман тоді вийшов би друком аж 2019-го). На це запитання я вже відповів: бо я — довбаний оптиміст. Запитаєте: а що поганого в тому, щоб бути оптимістом? Загалом — нічого. Проте є один нюанс. Оптиміст майже завжди переоцінює свої сили — особливо, коли йдеться про дедлайни.

Навесні 2014-го, закінчивши роман «Жорстоке небо», я почав міркувати над тим, що писати далі. Щойно відгримів Євромайдан, і руки зачесалися настрочити щось патріотичне, безперечно вигадане, але максимально вплетене в реальні події. Кілька людей, чия думка для мене важлива, відмовляли мене. Згодом я сам зрозумів, що ідея — хибна. По-перше, я мав сумнів, що стилістично готовий до написання такого роману. По-друге, я не знав, чи готові його читати мої постійні читачі: спливло зовсім небагато часу, надто болючими були спогади про події на Інститутській і на Грушевського та забагато сірих плям мало все, що цих подій стосувалося. Я вирішив, що надійшов час наступного за номером трилеру в робочій теці на комп’ютері, коли на початку літа 2014-го Аркадіуш Наконечнік, видавець польського перекладу «Бота», запропонував написати публіцистичну книгу для поляків про українсько-російські відносини. Як оптиміст із багаторічним стажем я прикинув, що все встигну: закінчу книгу для поляків до початку зими, після чого матиму достатньо часу, щоб до літа дописати новий трилер. І погодився. Так народилися «Небратні». Потім мені щось стукнуло в голову, я прийшов до Марка Оплачка з організації «Література. RV» і сказав: «Слухай, старий, я тут начитався всякого і такий кла-а-асний проект придумав! Це будуть лекції! Шариш? Науково-популярні лекції про те, чому все є так, як є…» Марк послухав і погодився. Так народився науково-популярний проект «Quantum». А потім до мене звернулася Люда Фіть з організації «Книжковий Маестро» та запитала, чи не хочу я провести «Quantum» у Черкасах. Я згодився. А чому ні? (Все буде добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед, вперед, вперед, і ми все встигнемо!) А потім прийшла осінь. Львівський форум, презентація «Бота» у Варшаві, всеукраїнський тур із «Жорстоким небом», «Quantum» у Рівному, «Quantum» у Черкасах, робота над «Небратніми»… Тепер, гадаю, ви зрозуміли, чому я кажу «довбаний оптиміст». Несподівано виявилось, що для підготовки однієї лекції «Quantum» потрібно мінімум п’ять днів, що «мінімум п’ять днів» — це з біса багато. З’ясувалось, що після кожної презентації «Жорстокого неба» я повертаюся додому в стані коняки, яку хіба що лише пристрелити, і ще цілий день по тому не можу витиснути із себе жодного рядка. На початку осені ми з Марком, який, напевно, заразився моїм оптимізмом, ще вірили, що наприкінці жовтня зможемо почати «Quantum» у Києві та Львові (ви уявляєте, бляха, нам МАЛО було!). Тільки на початку листопада 2014-го я визнав, що ми не встигаємо нічого. Я не просто «валю» один із проектів, я закопую їх усі. Відразу.

«Quantum» у Львові та Києві довелося відкласти, тур — скоротити. Я мав закінчити «Небратні» 1 грудня 2014-го. Насправді останню крапку в рукописі поставив на півтора місяці пізніше — 16 січня 2015-го.

Трохи розгрібшись, я знову подумав про те, що робити далі. За традицією кожної осені починається черговий промо-тур із новою книгою. Логічно, що тур можна почати лише з чимось, його не організуєш, якщо немає книги. Щоб до початку вересня опублікувати нову книгу, її потрібно завершити у травні. Після того як я відправив рукопис «Небратніх» польському видавцеві, до травня залишалося чотири місяці. Хтось може зі мною посперечатися, проте я переконаний, що цього замало, щоб написати «повнометражний» трилер не менше ніж на сто тисяч слів.

Я не знав, що робити. А скасовувати осінній тур не хотілося. Звісно, я міг учинити, як на початку літа 2014-го: махнути рукою та, замружившись, увірувати, що встигну. (Все добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед… ну, ви розумієте.) Проте я не хотів, щоб мою біографію завершували слова: «…останній роман письменника, який він почав у тридцять років, так і залишився недописаним». І тоді я подумав про «Бот-2». У титрах до цієї книги є один рядок, про який я поки що не згадував: 16 травня 2013 — 6 червня 2013. Це період між закінченням «Твердині» та початком «Жорстокого неба». І, так, у цей час я писав уривки з «Бот-2». За три тижні я «промалював» чимало шматків тексту (переважно діалогів): перша розмова між Лаурою та Ріно, допит федералами Тимура та француженки, історія «перевтілення» Ріно Хедхантера тощо. Загалом двадцять п’ять тисяч слів.

Таким чином, у січні 2015-го я не мав вибору. «Бот-2: Ґуаякільський парадокс» був єдиною історією з моєї робочої теки, яку я міг дописати до травня і водночас не загнати себе. Ось так, завдяки низці збігів і моєму патологічному невмінню адекватно оцінювати необхідний для вчасного завершення роботи проміжок часу, ви отримали можливість прочитати «Бот-2» принаймні на чотири роки раніше, ніж я гадав, що ви його прочитаєте.

Щодо самого роману та його закінчення… Знову відкритий фінал. Власне, я його не закривав. Від початку я усвідомлював, що «Бот-2» буде просто відгалуженням від «Бот-1» і не стосуватиметься двох малюків, які вціліли наприкінці першого роману. Що з ними сталося в Болівії? Я сам до кінця не знаю. Поки що не знаю. Озираючись і подумки переносячись до Південної Америки, я бачу чимало темних плям у їхній історії. Зате я точно знаю, чому вони приїхали до Темпі, штат Аризона. І куди вони вирушать далі.

Так, так, це саме те, що ви подумали: «Бот» стане трилогією, і за кілька років ви матимете змогу прочитати новий техно — «Бот-3: Земля фон Неймана».

Хоча, якщо пощастить, ви прочитаєте роман раніше, бо життя мене нічого не вчить, і я все той же невиправний довбаний оптиміст.

Дякую Тані Іллюк, яка терпляче вислуховувала мене та допомогла залатати дірки в сюжеті ще до того, як я почав переносити «Ґуаякільський парадокс» на папір. Я ціную твою допомогу та ще більше — незмінну віру в те, що я роблю (дуже ціную, повір… попри те, що ти вперто відмовляєшся це помічати й іноді цілковито ігноруєш те, що я кажу).

Дякую Марку — за те, що гребеш зі мною в одному напрямі. Навіть коли доводиться гребти проти вітру. Особливо, коли доводиться гребти проти вітру.

Дякую батькам за затишок і підтримку. Рідний дім — це найкращий writing house з усіх, про які лише можна мріяти.

Кажу спасибі моїм рідерам: Тані Іллюк, Маркові Оплачку, Анастасії Євдокимовій, Тетяні Моцак, Андрієві Новікову, Володимиру Яковлєву, Святославу Кіралю та Sanchos Rodriges’у. Я можу з цілковитою впевненістю сказати, що цьогорічна команда рідерів є кращою, ніж будь-коли. Я задоволений вашою роботою та надіюся, ви втішені тим, що читали, незважаючи на те, що писанина, яку я вам підсовував, була сирою. Сподіваюся, ви й надалі дбатимете про те, щоб мої історії ставали все більш напруженими та соковитими.

Висловлюю вдячність Юлії Шушкевич за допомогу з пошуком біблійних цитат. Мені шкода, що я не попередив, що використаю їх не зовсім за призначенням, і цим, можливо, образив тебе.

Мій товариш Мігель Ґонзалес із Мексики (якого найвідданіші читачі, ймовірно, пам’ятають з автобіографічного роману «Мексиканські хроніки») переклав усі репліки іспанською, що трапляються в тексті. Muchas gracias, amigo!

Спасибі Юлії Мендель з «Еспресо TV» за те, що не забуваєш, та Анастасії Федченко з «ICTV» за інформаційну підтримку.

Дякую Світлані Скляр, Галині Сологуб, Івану Лопатченку й усім, хто працював над романом у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля».

Насамкінець величезне дякую всім — організаторам, волонтерам, журналістам, — хто допомагав із проведенням туру на підтримку мого попереднього роману «Жорстоке небо».

Марк «Big Boss» Оплачко, Віка Дикобраз, Аня Невірковець і Маргарита Самборська з організації «Література. RV»

Юля Михалецька, Вікторія Морозюк

Ельвіра Яцута, Таня Бондарчук, Іванка Антонюк із мистецького об’єднання «стендаЛь»

Світлана Ніколіна та К^о

Ксенія Субурай

Зоряна Биндас, Дмитро Андрощук, Наталія Соболівська

Роман Повзик, Іринка Мисник, Роман «Містер Коржик» Грицун, Анна Єгорова і решта чуваків із незалежного мистецького об’єднання «Magnum Opus»

Катруся Танчак, Марія Беновська, Ірина Особа, Софія Челяк, Марта Бартошевська, Алла Васьковська, Марта Мала

Ірена Яніцька, Юрій Матняк

Сашко Топорівський

Марина Лібанова

Сашко Вешелені, Анна Савчинська

Людмила Фіть, Антоніна Захарченко й організація «Книжковий Маестро»

Іван Лопатченко, Ігор Зарудко, Діма Бірюков

Євгеній Філатов, а також — як завше — всі Померенки у Франику: Олексій, Марина, Андрій, Оксана, Кирюха, Назар

Іванна Немиришина та колектив Рівненської обласної бібліотеки для молоді

Галина Дольник

Аліна Ткачук

Інна Левицька, Наталія Козловська

Катя Гончарова

Євгенія Новачок

Вероніка Петрик, Олеся Лапикова

Якщо когось забув, будь ласка, не ображайтеся! Я ненавмисно. Я обов’язково знову завітаю до вашого міста й особисто попрошу вибачення!

І найважливіше — я дякую Тобі, мій Читачу.

www.vk.com/max_kidruk_writer

www.twitter.com/max_kidruk

www.facebook.com/kidruk

1. All Good Things — Fight.

2. Nightwish — Shudder Before The Beautiful.

3. Rise Against — I Don’t Want To Be Here Anymore.

4. Hollywood Undead — Day Of The Dead.

5. Metallica — King Nothing.

6. Hollywood Undead — How We Roll.

7. All Good Things — Get Up.

8. Black Veil Brides — In The End.

9. Nightwish — Élan.

10. Five Finger Death Punch — Far From Home.

11. Nightwish — Edema Ruh.

12. Linkin Park — Lost In The Echo.

13. Linkin Park — In My Remains.

14. In Flames — Filtered Truth.

15. Metallica — Fuel.

16. Rise Against — A Beautiful Indifference.

17. Nightwish — Alpenglow.

18. Metallica — The Memory Remains.

19. Rise Against — Methadone.

20. Hollywood Undead — Usual Suspects.

21. Rise Against — Awake Too Long.

22. Nickelback — Make Me Believe Again.

23. Hollywood Undead — Gravity.

24. Linkin Park — I’ll Be Gone.

25. In Flames — In Plain View.

26. Nigthwish — My Walden.

27. Black Veil Brides — Lost It All.

28. Nickelback — What Are You Waiting For.

29. Nightwish — The Eyes Of Sharbat Gula.

30. Yahel — Fear Of The Dark (Iron Maiden cover).