Бот. Ґуаякільський парадокс

XXVIII

Понеділок, 19 січня, 18:12 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо від хостела «Dreamkapture hostal», кімнату в якому забронював Тимур у неділю ввечері, відділяло трохи більше ніж три кілометри, однак ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно після чотирнадцятигодинного перельоту не мали бажання блукати незнайомим містом. Вони взяли таксі. Через кілька хвилин авто зупинилося біля суцільного жовтого муру з матово-зеленими воротами, втиснутого між вулицею Хуана Сиксто Бернала та широкою двосмуговою авеню Франциско Орельяни. Попід муром, що підступав упритул до calle Juan Sixto Bernal, а також за ним, у внутрішньому дворику, росли пальми. Над муром виглядала пофарбована у насичено-синій колір двоповерхова будівля хостелу.

Вечоріло. Вулиця спорожніла.

Лаура Дюпре першою вийшла з таксі. Потягнулася. Зиркнула на затягнуте монотонною сірою плівкою небо.

— Нічого так, — кивнула на хостел. — Мені подобається.

— Ще б пак він тобі не сподобався, — Тимур другим вислизнув із машини. — 7,5 доларів із людини за ніч.

Чоловік забронював одну тримісну кімнату на всіх. Без ванни, туалету та кондиціонера. Зате зі сніданком.

Останнім із автомобіля вибрався Ріно. Сердито форкнувши (ґевал завжди почувався некомфортно в автомобілях, менших за «Toyota Tundra»), подивився на жовто-синій хостел.

Таксі завернуло за ріг і швидко зникло з поля зору.

— Коли їдемо до Тоні? — бадьоро запитав південноафриканець.

Лаура стомлено подивилася на Ріно:

— Сьогодні вже пізно. Тим більше, на відміну від декого, ми не проспали весь переліт і хочемо відпочити.

— Та ну. Я що, так багато проспав?

Тимур підійшов до воріт, спробував зазирнути досередини та кинув через плече:

— Ти спав так, що пілоти приходили подивитися, чи у нас не повідпадали турбіни.

— Ги-ги, — преподобний дурнувато гигикнув. — А я думав, то мені снилося, що мене постійно будила одна й та сама стюардеса.

— Але все одно, мабуть, варто зателефонувати Тоні, — Тимур шукав шпінгалет чи ручку на воротах, але нічого не знаходив, — повідомити, що ми прилетіли.

Лаура дістала телефон:

— Так і зроблю.

— Ліворуч, — пробасив Ріно.

Тимур кинув погляд наліво, побачив металеві двері, такого самого брудно-зеленого кольору, як і ворота, а біля них — кнопку дзвінка. У ту мить француженка стояла ближче до дверей, але, схоже, зосередилася на телефоні, тож Тимур попрямував до входу, намірившись натиснути на кнопку. Ріно залишився за його спиною.

За крок від дверей Тимур несподівано помітив, що Лаура дивиться не на смартфон, який стискала в лівій руці, а кудись праворуч — понад його, Тимуровим, плечем. Водночас українець почув за спиною рокіт двигуна, що наближався. Чи то пак двигунів. Судячи з того, як стрімко наростало рокотання, автомобілі були немалими та мчали дуже швидко.

— Лауро?

Обличчя француженки витягнулося, повіки перелякано затріпотіли.

Наступної миті повз Тимура, обдавши його валом теплого повітря та дощем із дрібних камінців, промчав чорний хетчбек «Dodge Caliber» із тонованими вікнами. Оглушливо вискнувши шинами та залишивши на асфальті дві чорні дуги, «Dodge» загальмував за Лаурою. Кузов занесло, і машина розвернулась, підперши капотом стіну навколо «Dreamkapture hostal» і перегородивши дорогу. Жінка інстинктивно втиснула голову в плечі та підняла руки до обличчя. Водночас за спиною Тимура загальмував другий автомобіль. Чоловік повернув голову і упер погляд у такий же чорний «Cadillac Escalade GMT900» із «триповерховими» передніми фарами та грізно вишкіреною решіткою радіатора. А також із дверцятами, які розчахнулися ще до того, як гігантський позашляховик повністю спинився.

Із салону вискочили троє кремезних чоловіків. Двоє були в бейсбольних кепках, насунутих так низько, що зігнуті козирки затіняли більшу частину обличчя. Останній обв’язав поголену «під нуль» макітру картатою хусткою-банданою. Всі троє ховали очі за вкрай недоречними о шостій годині вечора, та ще й під захмареним небом, темними окулярами. Одяг — неяскравий, такий, що не впадає в очі. І всі білі. Жодного еквадорця.

— Ріно! — похоловши, скрикнув Тимур. Так, наче Ріно, який стояв просто за метр від «Cadillac’а», не бачив, що відбувається.

Подальші події втиснулися щонайбільше в п’ять секунд.

Найближчий до ґевала чоловік, перенісши вагу тіла на ліву ногу, носаком черевика на правій угатив південноафриканцю під коліно. Права нога Хедхантера підломилися, він почав хилитися набік, ніби щойно підрубане дерево, однак упасти не встиг. Двоє інших нападників блискавично підхопили велетня під пахви та заламали руки за спину. Тимур почув надривне охкання і хруст сухожиль. Чоловік у бандані вправним рухом накинув на зап’ястя Ріно пластикову затяжку. Тимур не міг повірити власним очам: за якихось півтори секунди стодвадцятикілограмового велетня зігнули вдвоє, зв’язали та поволокли до машини, неначе лантух зі сміттям. «Вони поламали Хедхантера… — тупо гупнуло в його голові. — Трясця, вони ПОЛАМАЛИ Ріно Хедхантера! Хто? Хто міг таке зробити?» Після подій в Атакамі Тимур уважав накачаного південноафриканця кимось на кшталт непереможного Геркулеса. Хедхантера просто не могли ось так взяти та скрутити. По-справжньому страшно стало тоді, коли Тимур збагнув: проблема не в тому, що Ріно не хотів опиратися. Ґевал просто не встиг зреагувати.

Поруч пронизливо заволала Лаура:

— Ей! Ви чого? ПУСТІТЬ!

На секунду відволікшись, Тимур не помітив, як один із пасажирів «Cadillac Escalade» метнувся до нього та зацідив кулаком у вухо. Тимурові ноги рвучко роз’їхалися врізнобіч, так, мовби він раптом опинився на льодовому катку, а ліва частина голови перетворилася на наповнену склом металеву коробку. Чоловік відлетів до стіни, морок заслав очі. За мить нападник відтягнув його від муру, заклеїв рот смужкою скотчу, після чого хльостким ударом під ребра вибив повітря з легенів і зігнув навпіл. Тимура потягли до п’ятсотлітрового багажника «Cadillac Escalade». Він звивався та намагався кричати, однак крізь заліплений скотчем рот не вилітало жодного членороздільного звуку. Перед тим як кинути до багажника, українцеві, як і Ріно Ґроббелаару, скрутили за спиною руки. Тільки опинившись у машині, Тимур уторопав, що в очах у нього не темніло. Відчуваючи, як під час кожної спроби втягнути носом побільше повітря до ніздрів прилипає пропахле машинним маслом шкарубке сукно, він зрозумів, що йому на голову натягнули цупкий непрозорий мішок.

Як це не дивно, найдовше опиралася француженка. Їй удалося поцілити одному з чоловіків, які вискочили з «Dodge Caliber», у яйця, а другого боляче, до крові, вкусити за передпліччя, проте зрештою їй також заклеїли рота, натягнули на голову мішок, зв’язали та заштовхали на заднє сидіння хетчбека.

Нападники прожогом повантажилися в машини та помчали геть. Вулиця Хуана Сиксто Бернала спорожніла.

XXIX

Понеділок, 19 січня, 18:51 (UTC –5)

На околицях Ґуаякіля, Еквадор

— Де ми? — Лаура короткозоро жмурилася. — Хто ви такі?

Француженка говорила англійською, оскільки жінка, що сиділа з протилежного боку стола, мала типову європейську зовнішність.

— Якщо пообіцяєте, що не втікатимете та не намагатиметеся видряпати мені очі, я звільню вам руки. Що скажете?

«Американка», — за акцентом здогадалася Лаура.

— Я згодна, — буркнула психіатр.

Тимур Коршак просто кивнув. Вухо досі палало, наче його вмочили в розжарений метал. Чоловік не міг себе бачити, бо в кімнаті не було дзеркал, але, судячи з відчуттів, на місці його лівого вуха виросла наповнена тисячоградусною плазмою пухлина завбільшки з баскетбольний м’яч чи навіть більше — із чималенький акваріум.

Поки висока шатенка в простому діловому костюмі — темно-сіра спідниця до колін, приталений жакет без зайвих оздоблень, біла футболка з неглибоким круглим декольте — розрізала ножицями пластикові затяжки на зап’ястях затриманих, Тимур крутив головою і розглядав приміщення, до якого їх привезли хвилин десять тому. Стіл, чотири стільці, ніжно-блакитні стіни, біла, але замащена стеля з неяскравою лампочкою без абажура, пара вузьких, більше схожих на горизонтальні щілини вікон аж під стелею на стіні за його спиною, а також двері — прості дерев’яні двері з того боку, де сиділа американка, ближче до лівого (якщо дивитися з місця Тимура) кутка.

Щойно долоні звільнили, чоловік зиркнув на годинник. 18:57. Отже, перед тим як кинути до цієї собачої буди та зняти з голів мішки, їх везли не менше ніж півгодини.

— Так краще, правда? — американка посміхнулась, обійшла стіл і сіла на своє місце. Довге волосся рівними пасмами спадало на плечі. — До речі, це ваше, — вона витягла з кишені жакета Лаурині окуляри та підсунула їх француженці. Скельця залишалися на місці, тільки одна з дужок трохи погнулася.

— Дякую, — промовила Лаура, спочатку розтерла зап’ястя з червоними слідами від стяжок і тільки потім одягла окуляри.

— Де Ріно? — запитав Тимур.

— Із ним усе гаразд, — волосся гойднулося, зблиснуло у світлі лампи.

Українець вивчав обличчя американки. Без зморщок, але немолоде. Рівний ніс, тонкі губи. Нічого особливого, якби не її очі. Очі були кольору золотисто-димного осіннього світанку над застиглою, ледь укритою туманом поверхнею гірського озера.

— Хто ви? — озвалася психіатр.

— Спеціальний агент ФБР Ліза Джин Торнтон.

— Ви з ФБР? — подалася вперед Лаура.

— Так.

— Що ви собі дозволяєте?! — очі за скельцями окулярів грізно виблискували, хоча через погнуту дужку жінка скидалася на затуркану школярку з бідної сім’ї, що не має грошей на нормальні окуляри. — Я громадянка Французької Республіки. Хто дав вам право силоміць затримувати мене посеред вулиці та без пояснення причин, без моєї згоди везти бозна-куди?!

Тимур із сумішшю осуду та легкого переляку кинув погляд на свою супутницю. Штовхнув її ногою під столом, натякаючи, що, напевно, не варто розмовляти таким тоном із людиною, яка причетна до мудаків, які півгодини тому скрутили Ріно в баранячий ріг, а їх самих із мішками на головах затягли до якоїсь халупи за межами міста. Лаура не зважала.

— Чому ви, американці, думаєте, що вам усе можна? Чому ви поводитеся так, ніби хтось поставив вас королями Всесвіту? І що ви робитимете далі? Переправите нас до якої-небудь «третьої країни», — жінка зобразила пальцями лапки, — де тортури узаконено та куди ви відправляєте затриманих в Іраці й Афганістані бойовиків «задля отримання цінних розвідданих»? — повторила жест. — Ідіть ви на хрін! Я простий французький психіатр, і я не маю уявлення, чи є в Іраку ядерна зброя і де ховається Аль-Каїда!

Ліза Джин Торнтон здвигнула бровами, показуючи, як її дістали такі розумники, але погляд відвела. Лаура знала, на що тиснути. Власне, вона й поводилася настільки нахраписто й упевнено, адже розуміла, що після оприлюднення 2003-го фотографій із іракської тюрми Абу-Грейб, на яких зафіксовано, як солдати американської армії заради втіхи мордують ні в чому не винних іракців, і спричиненого знімками міжнародного скандалу американська адміністрація змінила політику стосовно затриманих. Хай там що від них хоче почути ФБР, катувати їх не будуть і до Афганістану чи до Нікарагуа не повезуть. Точніше, Лаурі хотілося вірити, що не повезуть. Бо хто їх знає, цих американців.

— Вас ніхто силоміць не втримує, — спокійно виголосила Ліза Торнтон. — Я просто хочу поставити кілька запитань.

— Та що ви? — скорчила гримасу француженка. — Ви вирубили Ріно! Ви ледь не вбили бідолаху, а нас заштовхали до автомобіля і, ні слова не зронивши, притягнули сюди. Ви півгодини утримували нас зі зв’язаними руками. Якщо це не насильницьке викрадення, то що тоді, на ваш погляд, «затримувати силоміць»?

— Ріно… — американка мотнула головою, міркуючи, як краще пояснити. — Це було необхідністю. Ми не знали, як він відреагує. І ми… вважаємо його небезпечним.

— А я, чорт забирай, вважаю небезпечними грьобаних янкі! — Лаура розходилася не на жарт. Тимур уперше побачив, наскільки французи ненавидять американців. — Вам не спало на гадку просто підійти, представитись і сказати, що хочете від нас почути.

— А ви б погодилися розповісти?

Тимур уловив насмішку в її золотистих очах.

— Так! — рявкнула Лаура.

— Ви впевнені?

Лаура хотіла відповісти, але слова застигли на губах. Вона втупилася в Лізу Джин Торнтон. Американка не зводила очей із француженки. Обидві усвідомлювали, що запекла промова Лаури — лише вистава, дурнуватий і нікому не потрібний спектакль, який вони грають за повної відсутності глядачів. Обидві здогадувалися, що їм насправді є про що поговорити. Але ніхто не хотів першим розкривати карти.

— Яка тепер різниця? — відмахнулась Лаура. — Я не хочу нічого чути, і я ні про що не розмовлятиму, доки не побачу посла Франції. Хтось має відучити вас поводитися, наче дикуни.

Обличчя шатенки залишалося незворушним.

— Якщо ви наполягаєте, я повідомлю своє керівництво, — байдуже згодилася Ліза, — вони зв’яжуться з Вашингтоном і попросять пояснити ситуацію спочатку вашому послу, потім — міністру закордонних справ, а згодом, якщо знадобиться, самому месьє Олланду. Після того вже хтось із Парижа зателефонує послу Франції в Еквадорі та дасть недвозначно зрозуміти, що французьке керівництво не має нічого проти нашої з вами бесіди, — агент додала металу в голос, але продовжувала без притиску, тим самим безпристрасним тоном: — Лауро, ви не гірше за мене знаєте: наша ситуація це дозволяє. Я справді можу зробити так, як перерахувала, офіційні звернення й усе таке, повірте, але це займе тиждень, і тому я сподіваюсь на вашу добровільну співпрацю.

«Яка, в біса, наша ситуація?» — подумав Тимур.

Між бровами Лаури пролягла вперта зморшка. Вона сердито сопіла та не відповідала.

Розцінивши мовчанку як знак згоди, Ліза Торнтон запитала:

— Отже, мета вашого приїзду до Еквадору?

Лаура Дюпре демонстративно відкинулася на спинку стільчика, склала руки на грудях і втупилася в стелю. Агент Торнтон терпляче чекала, не зводячи погляду з француженки.

— Туризм, — уставив Тимур.

Лаура задоволено випнула щелепу.

— О, то ви приїхали відпочивати? — рівним, без найменшого натяку на невдоволення чи роздратування, голосом поцікавилася Ліза.

— Саме так, — кивнув головою Тимур. — Вулкан Котопаксі, Галапагоські острови… тут багато цікавого.

Поки Ліза Торнтон збиралася з думками, двері розчинилися і до кімнати ввалився високий блондин у світло-синіх потертих джинсах і широкій картатій сорочці із закоченими рукавами. Він жбурнув на стіл тонку непрозору течку без жодного напису на титульній сторінці, сів на вільний стільчик ліворуч від Лізи, розвернув його боком до столу та почав розгойдуватись на двох ніжках. Праве передпліччя він поклав на стіл, щоб підтримувати рівновагу і не гепнутись на спину, якщо занадто відхилиться назад. Між вказівним і великим пальцями чоловік стискав запальничку «Zippo» і час від часу постукував нею по принесеній папці. Схоже, один із тих, хто привіз їх сюди.

— Привіт, моє ім’я Джонні Лонгбоу, — він по-американськи широко посміхнувся Лаурі та Тимуру.

Француженка зміряла його зневажливим поглядом, безмовно демонструючи: «Ти що — ідіот?» Ні вона, ні Тимур не відповіли на привітання.

— Як він? — не повертаючи голови, запитала Ліза Джин Торнтон.

— Дивно.

— Що означає «дивно»? — ледь насупилась вона. Її дратувала легковажна поведінка та розхлябаний зовнішній вигляд напарника: сама його присутність перетворювала те, що мало би бути хоча б подобою серйозного допиту, на комедійне шоу. — Він нічого не сказав?

Замість відповіді чоловік звернувся до Лаури та Тимура:

— Ви добре знаєте пана Ріно Ґроббелаара?

— Колись працювали разом, — буркнув Тимур. «А то вам невідомо?»

Чоловік гойднувся на кріслі, театрально кахикнув і звів ліву брову:

— Це той Ріно, що постачав зброю для УНІТА[50] під час громадянської війни в Анголі, торгував важкими наркотиками в ПАР, Свазіленді та Лесото, організував у Намібії озброєну до зубів банду з представників місцевих племен, що діяла, маскуючись під приватну охоронну контору?

— Звідки у вас така інформація? — зобразив здивування Тимур.

— Як думаєш, чийого виробництва зброю ви постачали для УНІТА? — долетіло з протилежного боку стола.

Невиразно ворухнувши губами, українець збрехав:

— Ніколи не чув про таке.

«Ефбеерівець» повернувся до Лізи та нарешті відповів на її запитання:

— Він нічого не сказав. Я, власне, нічого й не очікував. Здивувало інше: містер Ріно Ґроббелаар безперестанку торочить про те, що він диякон католицької місії в Намібії.

Тимур не стримався й усміхнувся. Зиркнув на Лауру. Ліза та її напарник відреагували на поворот голови українця і також втупилися у француженку.

— Шляхи Господні незбагненні, — знизавши плечима, видала та.

Кілька хвилин усі четверо мовчали. Зрештою Ліза Джин Торнтон вирішила першою піти назустріч:

— Гаразд, спробуємо ще раз. Я працюю в спеціальному відділі ФБР, що є частиною Violent Crimes Unit[51]. Цей відділ курує розслідування злочинів, які сталися на території США і які, на перший погляд, не мають раціонального пояснення або ж, імовірно, стосуються надприродного.

— На території США? — не зрозуміла Лаура.

— Ви говорите про злочини, пов’язані з паранормальним? — не довіряючи власним вухам, перервав француженку Тимур. Він думав, що таке буває тільки у фільмах.

Ліза Джин завагалась:

— Можна сказати й так.

— То ви, типу, як Дейна Скаллі з «Цілком таємно»?

— Ге-ге! — реготнув напарник Лізи, а сама агент Торнтон вишкірилася. Попередню незворушність зірвало з неї, неначе целофанову обгортку. Тимур умить збагнув, що він не перший, хто роздрочує її схожим запитанням.

— Так. Я — це, типу, агент Скаллі, — її губи стоншилися, а слова вилітали із сухим клацанням, подібним до звуку, із яким швидкісний лазерний принтер «випльовує» листки паперу в лоток для віддрукованих аркушів. Насправді Ліза Торнтон сердилася не лише через втому від постійного підколювання й украй легковажного ставлення її колег до відряджень, у яких ішлося про щось гіпотетично паранормальне. Першочергова проблема полягала в тому, що робота в спецвідділі була її прокляттям: Ліза жодну справу не доводила до кінця. Це виявлялося неможливим у принципі. Якщо в ході розслідування встановлювали, що в складі злочину немає нічого ірраціонального, непоясненного чи, якщо хочете, потойбічного, всі документи забирали та передавали до відповідного профільного відділу ФБР або поліції штату. Якщо ж у справі, яку вона розслідувала, справді простежували щось загадкове, химерне, недоступне науковому поясненню, як правило, воно таким і залишалося: справу врешті-решт клали під сукно.

— Круто, — з іронією промовив Тимур.

Ліза Торнтон проігнорувала насмішкуватий тон і продовжила:

— Чули про катастрофу рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador» в аеропорту Маямі? — Тимур і Лаура синхронно кивнули: п’ять днів про неї торочили по всіх телеканалах світу. — Через неї я тут, — (Тимур здивовано повів бровою.) — 12 січня пасажирський лайнер, що летів із Кіто до Маямі, за хвилину до посадки несподівано відхилився від глісади, почав набирати швидкість і врізався в один із терміналів аеропорту. Загинули всі, хто був на борту літака, плюс 37 пасажирів літака компанії «American Airlines», який стояв біля термінала, і ще 21 людина в терміналі. Зважаючи на масштаби катастрофи, мабуть, варто сказати: лише 21 людина в терміналі. Загалом — 237 осіб, переважно громадяни Еквадору та США. Оскільки на той момент найбільш імовірною причиною катастрофи вважали теракт, розслідування очолили ФБР і ЦРУ. У ніч після трагедії наші спеціалісти дослідили рештки «Boeing 767», проте не знайшли слідів вибухівки. По тому проаналізували досьє пілотів. Як стало відомо, ні командир екіпажу, ні другий пілот ніколи не контактували з представниками терористичних організацій, не підтримували радикальні течії чи партії, були зразковими пілотами й, у всіх сенсах, жили нормальним життям. 15 січня віце-президент виступив із заявою про те, що теракту не було, а наші хлопці приготувалися передати справу NTSB[52], коли… коли надійшли розшифровки бортових самописців, — Ліза Джин подивилася на Тимура. Українець і француженка мовчали.

— І? — запитала Лаура.

— Те, що сталося в Miami International, — не зовсім теракт. Це те, що ми, американці, називаємо deliberate act[53]. За даними «чорних скриньок» з’ясували, що посадку виконував другий пілот, проте за хвилину до приземлення керування на себе взяв командир екіпажу — сорокашестирічний Мігель Віктор Суеро. Він вивів двигуни на повну потужність, повернув лайнер уліво, після чого усвідомлено ввігнав його в будівлю термінала. Чому? Ми не знаємо. На перший погляд, жодних мотивів. Мігель Суеро пристойно заробляв, мав двох дочок, красуню дружину, володів квартирами в Кіто та Ґуаякілі, будинком біля океану, не мав боргів. Однак найбільше ФБР уразило не те, що вчинив пілот, а те, що він говорив, скеровуючи літак до будівлі термінала Міжнародного аеропорту Маямі. Мігель Віктор Суеро кільканадцять разів повторив щось на кшталт «знайдіть мені Тимура… мені потрібен Тимур Коршак» і т. п., — Ліза Джин Торнтон не без зловтішного тріумфу відзначила, як зблідло обличчя українця. — Пілот повторював ім’я Тимура Коршака весь час, доки лайнер мчав до термінала. Говорив дуже дивним голосом, глибоким і спотвореним, спочатку ми навіть подумали, що в кабіні був хтось третій, і лише під час експертизи вдалося підтвердити, що за штурвалом знаходився саме Мігель Суеро. Мої колеги оперативно злітали до Еквадору, де опитали родичів, співробітників і знайомих загиблого командира. Ніхто з них не знав і ніколи не чув про людину на ім’я Тимур Коршак, тож пізнього вечора 15 січня справу перекинули мені.

Тимур від хвилювання роззявив рота. Ліза Торнтон свердлила його очима та ледь помітно, але переможно всміхалася. Всім своїм виглядом американка наче промовляла: «Ну, що, вам ще хочеться пожартувати?»

— Найперше, що я зробила зранку, перевірила базу даних АНБ[54] і, як ви, напевно, здогадуєтесь, швидко виявила, що український програміст на ім’я Тимур Коршак 2009-го виступав консультантом у надсекретному проекті Міністерства оборони Сполучених Штатів за назвою «NGF», New Generation Fighter[55]. Власне, це все, що попервах удалося знайти про проект: він діяв, був згорнутий у вересні 2009-го, решта — засекречено. Тоді я ще не била на сполох, оскільки не припускала, що Мігель Віктор Суеро згадував саме того Тимура Коршака, який працював на наших військових. Якщо щиро, на той момент я більше схилялася до думки, що це просто збіг. Я думала так рівно добу, бо після обіду 17 січня надійшла інформація про те, що на ім’я Тимура Коршака було замовлено авіаквитки, причому не будь-куди, а до Ґуаякіля, міста, із якого тиждень тому вирушив у свій останній політ Мігель Віктор Суеро.

— Ви говорили, рейс був із Кіто, — буркнула Лаура. Її початковий запал остаточно згас.

— Так, але робочий день капітана Суеро почався в Ґуаякілі. Він прийняв літак, що прилетів із Мадрида, і повів його до Маямі… — Ліза Торнтон зиркнула на француженку, з уст американки не сходила ледь угадувана напівпосмішка, — …із проміжною посадкою в Кіто.

Тимур утупився в стіну за спинами федералів: якого біса послухався Аліну та не залишився вдома. Кажуть же, що послухай дружину та вчини навпаки.

— Я звернулася до керівництва, розписала все в яскравих барвах, наплела нісенітниць про загрозу національній безпеці й уранці наступного дня отримала доступ до документації проекту «NGF». І знаєте, я сама практично повірила в те, що нагородила своїм босам, коли усвідомила, що разом із містером Тимуром Коршаком до Ґуаякіля прилітають Лаура Дюпре та Ріно Ґроббелаар — єдині, хто вцілів після знищення лабораторного комплексу «NGF Lab».

Не змовляючись, Тимур і Лаура схилили голови.

— Отож, я запитую ще раз: мета вашого приїзду до Еквадору?

Українець неспокійно засовався на стільці.

— Як багато вам відомо про проект «NGF»? — поцікавився він.

Лаура штрикнула Тимура осудливим поглядом і штовхнула коліном під столом.

— Тут ми ставимо запитання, — грубувато озвався блондин, що далі розгойдувався на стільці та, наче запрограмована машина, прокручував пальцями «Zippo».

Ліза підняла руку, жестом просячи його не втручатися. Чуття підказало їй, що Тимур похитнувся, що він готовий розповісти, й американка ступила ще крок назустріч:

— Не скипай, Джонні. Не бачу причин не відповісти. Після того як я з’ясувала, що чоловік на ім’я Тимур Коршак вилітає до Ґуаякіля, мені надали необмежений доступ до засекреченої інформації, що стосувалася проекту «NGF», тобто я могла запитувати, про що завгодно. Вищий рівень доступу тільки в президента. Я провела ніч, вивчаючи документи, та дізналася, що 1996-го з ініціативи полковника ЦРУ Пентагон виділив чималі кошти на будівництво таємної лабораторії в пустелі Атакама на півночі Чилі. Це стало початком утілення ідеї про створення бійців нового покоління. Наскільки я зрозуміла, то мали бути солдати, у чиї голови вживлюють спеціальні наноагенти, які дають змогу об’єднувати мізки в одну мережу, неначе комп’ютери. Перші прототипи, яких назвали ботами, завдяки цьому змогли діяти як єдиний організм, миттєво, у режимі реального часу обмінюючись тактичною інформацією. У документації вказано, що через сформовані з наноагентів плати розробники могли безпосередньо надсилати команди в мозок і керувати діями піддослідних, але мені в це важко повірити. Мені відомо, що як піддослідних у «NGF Lab» використовували немовлят. Відомо, що через певні технологічні особливості до них застосовували електросудомну терапію, або електрошок. Мені також відомо, яку функцію кожен із вас виконував у проекті, — агент по черзі показала пальцем на Тимура та Лауру. — Влітку 2009-го частина піддослідних, які на той час досягли дванадцятирічного віку, втекла. Двоє науковців, японець і канадець, які керували проектом, спробували владнати ситуацію, не повідомляючи про це Пентагон, однак їм це не вдалося. — Тимур про себе відзначив, що Ліза Джин Торнтон не озвучує жодне ім’я. Вона, безперечно, знала імена Вілла Ноланда, Ральфа Доернберга, Кейтаро Роки й інших, проте обмежувалась неконкретними згадками на кшталт «полковник ЦРУ» чи «двоє науковців». — Ситуація швидко стала неконтрольованою, частина працівників «NGF Lab» загинула, боти вбили від 200 до 300 чилійських селян, після чого Пентагон вирішив припинити функціонування проекту. Попри те, що в «NGF Lab» вклали не менше ніж сорок мільярдів доларів, лабораторію знищили. Ви двоє та Ріно Ґроббелаар уціліли. Півтора року ЦРУ й АНБ відстежували ваші пересування та переписку, після чого вас залишили в спокої, вважаючи, що ви більше не становите загрозу національній безпеці США.

Тимур дещо раптом зрозумів. Вони не знають. Пентагон так і не знає найважливішого — ні старий Джеп, ні канадець Ральф Доернберг не писали про це у своїх доповідних, відповідно, Пентагон і ФБР уявлення не мають про психоістоту! Чоловік повернувся на стільці й утупився в Лауру:

— Вони не знають.

Не піднімаючи підборіддя, француженка вдруге штовхнула його коліном.

— Що ми не знаємо, Тимуре? — риси обличчя американки загострилися, золотисті очі спалахнули. — Що кілька сотень еквадорців протягом останніх днів, так само, як і пілот «LAN Ecuador» Мігель Суеро, одержимі пошуками людини на ім’я Тимур Коршак?

Тимур відмахнувся. Він не здивувався, що ФБР поінформоване про колективні галюцинації в «сутінкових».

— Придурок, — прошипіла Лаура.

— Тоді що ще? — наполягала Ліза Торнтон. — Чому вони вас шукають? Не мовчіть, Тимуре.

— Вони можуть допомогти, — ігноруючи американку, Тимур звернувся до Лаури.

— Це довбані янкі! — виплюнула француженка, скинувши голову. — Ти забув, як вони допомогли минулого разу? Якби не вони, Алан Ґрінлон зараз був би живий! Я ледь не загинула через їхню «допомогу».

— Мігель Віктор Суеро чимось заразився? Як це пов’язано з тим, що відбувалося в Ґуаякілі протягом минулого тижня? Як це пов’язано з проектом «NGF»? Чому пілот кликав вас і одночасно вів літак до загибелі? — Ліза Джин Торнтон напосідала. — Відповідайте!

Тимур похитав головою та промовчав. Лаура частково мала рацію, і він вагався, чи варто розповідати федералам про психоістоту. Тимур боявся, що ФБР перетворять його на приманку. Та, попри все, вирішив розказати:

— Припускаю, що у ваших звітах про проект «NGF» не зазначено, чому саме боти втекли, — він зиркнув на американку. Та кивнула, заохочуючи його продовжувати. Блондин припинив розгойдуватися та крутити запальничку. — Все, що ви знаєте зі звітів Кейтаро, — це те, що в певний момент боти нібито без причини почали поводитися неадекватно, а згодом утекли. Та це не так. Причина була. — Протягом п’яти хвилин колишній програміст виклав, як Лаура Дюпре виявила перші зблиски загадкової форми свідомості, що вивільнилась унаслідок тривалого застосування до піддослідних малюків електрошоку, як психіатр зробила висновок, що ця свідомість є чимось на кшталт пазла зі шматків несвідомого, захованого глибоко в мізках усіх людей, як через залишений Вадимом Хортом передавач вони спілкувалися з примарою, яку назвали психоістотою, а також те, як психоістота завдяки мозковим платам із нанороботів у головах малюків почала використовувати боти як ляльок-маріонеток, що й призвело до загибелі людей і краху проекту «NGF». — Я розумію, що вас дивує, чому Мігель Суеро, який увігнав літак в один із терміналів аеропорту Маямі, безперестану повторював моє ім’я. Але ви мусите усвідомити: зараз запитання «чому?» не стоїть. Я сам до кінця не усвідомлюю, чому ця потвора — психоістота — шукає мене. Значно важливішим є запитання — «як?». Пілот літака заразився наноагентами, тими, які виготовляли в лабораторії «NGF Lab» в Атакамі, я не маю в цьому сумнівів, але я не уявляю як. Психоістота може впливати на мозок людини лише за умови, що в мозковій корі сформована так звана колонія з наноагентів. А наноагенти не беруться з нізвідки. Спочатку їх потрібно «зібрати» з поодиноких молекул за конкретним алгоритмом. Потім запрограмувати, щоб вони знали, що робити, потрапивши в кров. Урешті-решт потрібно ввести або хоча б вилляти їх на організм, оскільки повітряно-крапельним шляхом вони не передаються.

Блондин презирливо чмихнув і підвівся:

— Що за єресь? Ви хочете, щоб я повірив, що мікроскопічні роботи, які не наділені пам’яттю, не просто вціліли після знищення «NGF Lab», але й запам’ятали ім’я одного з учасників проекту та тепер осмислено його розшукують? О Боже, навіщо? Я що, схожий на ідіота? — він забрав зі стола течку, поклав руку на плече агента Торнтон: — Ти марнуєш час, — і вийшов із кімнати.

— Він нічого не зрозумів, — розвів руками Тимур.

Лаура тільки повела бровою, мовляв, я ж тобі говорила.

— Це правда? — після кількасекундної мовчанки Ліза Джин Торнтон звернулася до француженки. — Ви можете підтвердити слова Коршака?

Лаура Дюпре не відповіла, прикипівши поглядом до своїх нігтів.

— Перевірте голови заражених тут, в Еквадорі, та переконайтеся, що я кажу правду! — запекло доводив Тимур.

— Сумніваюся, що це реально. Ми в Еквадорі, а не в Штатах. Крім того, єдина голова, яка нас по-справжньому цікавить, — це голова Мігеля Віктора Суеро, а від неї, як ви розумієте, мало що лишилося. Та навіть якщо ви кажете правду, — із нотками розчарування підсумувала американка, — ви ж розумієте, що я не напишу про таке в рапорті. Я розслідую катастрофу рейсу XL516, а не причини зомбі-хорору в Еквадорі.

— Тоді пишіть «туризм», — ще більш розчаровано протягнув Тимур. — Ми з Лаурою та Ріно приїхали полазити в горах, крапка. Тепер ми можемо бути вільні?

— Так, — Ліза Джин Торнтон легким кивком вказала на двері. — За коридором сходи нагору. Машина та водій чекають надворі. Вас відвезуть назад до хостелу, біля якого ми вас підібрали.

Тимур хотів щось бовкнути з приводу «підібрали», але роздумав і встав з-за столу.

— А Ріно? — підводячись, Лаура похмуро прошивала Лізу очима.

— Не хвилюйтеся, його привезуть слідом за вами. Обіцяю. І ще раз перепрошую за незручності.

Тимур перетнув кімнату, відчинив двері, пропустив Лауру вперед. Двері виходили в тісний коридор з облупленими стінами, який упирався в бетонні сходи, що вели нагору. Від стін тхнуло цвіллю та вогкістю, як і в будь-якому підвалі. Ліворуч від сходів було видно ще одні двері. Напіввідчинені. За ними відкривався огляду перпендикулярний коридор. «Мабуть, десь там утримують Ріно», — відзначив Тимур.

Коли Лаура Дюпре переступила поріг, Ліза Джин Торнтон несподівано повернулася на стільчику та голосно запитала:

— Що, на вашу думку, могло спричинити до появи нанороботів у Ґуаякілі?

Тимур знизав плечима:

— Найпростішою відповіддю було б: неподалік Ґуаякіля хтось збудував «NGF Lab-2».

— Але ви в це не вірите?

— Ні.

Американка випросталася, розгладила складки на спідниці. Лаура поспіхом вийшла геть, не дослухаючись до розмови. Тимур, неначе згадавши щось, затримався:

— А яка була ваша основна версія до зустрічі з нами?

Лаура Дюпре дійшла до сходів і почала підніматися. Якби в цей момент українець повернувся, то побачив би лише її литки.

— Риба, — відповіла Ліза Торнтон.

— Риба? — перепитав Тимур.

— 7–8 січня на безлюдному пляжі на західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби і морських ссавців. Ми другий день в Еквадорі, але я маю підстави вважати, що рибу було отруєно невідомою психотропною речовиною, а також те, що окремі недобросовісні рибалки продали частину цієї риби на ринку в Ґуаякілі. Відповідно, всі, хто з’їв цю рибу, також отруїлися. Якби не передсмертні слова Мігеля Суеро і ваш несподіваний приліт до Еквадору, ця версія була б основною та цілком вичерпною.

Тимур скривився.

— Це не риба, — відрубав він і, більше не озираючись, закрокував до сходів.

Хтозна, як би все повернулося, якби Лаура Дюпре залишилися — затрималася хоча б на хвильку — і дослухала їхню розмову до кінця.

XXX

Понеділок, 19 січня, 20:58 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Автомобіль, той самий «Dodge Caliber», у якому дві години тому до орендованого федералами будинку на північному заході Ґуаякіля привезли Лауру, зник за вигином, що вів до проспекту Бенхаміна Карріона Мора. Тільки після того, як звук двигуна розчинився у фоновому шумі міста, француженка обізвалася:

— Думаєш, вони від нас відчепляться?

Тимур тричі поспіль натиснув на кнопку дзвінка біля дверей «Dreamkapture hostal»:

— Сумніваюся, — клацнув електричний замок, чоловік відтулив важкі металеві двері та пропустив Лауру вперед. — Я буду здивований, якщо вони не вшили в наші наплічники, — він смикнув плечем, струшуючи рюкзак, — GPS-локатори чи жучки для прослуховування. Проблема в іншому: ФБР могло б допомогти, а так — вони не вірять і тільки заважатимуть.

— Нарешті, Капітане Очевидність! Вони нам так чи так заважатимуть.

Жовта стіна оточувала нешироке, але по-домашньому затишне патіо з мініатюрним басейном і засадженою тропічною зеленню альтанкою. По периметру басейна, звісивши ноги у воду, сиділо кілька бекпекерів, на вигляд — студенти, подивившись на яких, Тимур відчув себе стариганем. В альтанці інша група молодих дівчат і хлопців щось жваво обговорювала, незважаючи на новоприбулих. На порозі рецепції на гостей уже чекала усміхнена присадкувата еквадорка років сорока — господиня хостелу.

— Bienvenidos! Welcome! — еквадорка привітно замахала руками.

Лаура махнула рукою у відповідь, але перед тим, як пройти до рецепції, притримала Тимура:

— Тобі не страшно? Цей пілот… стільки людей…

Українець не відповів і пішов у напрямку рецепції.

Тимур і Лаура встигли заселитися та навіть прийняти душ перед тим, як на чорному «Cadillac Escalade» до хостелу підвезли преподобного Ґроббелаара. Вони саме зійшли до рецепції та розпитували господиню, де можна повечеряти, коли знадвору долинули крики, лайка, кілька глухих ударів, після чого повітря затремтіло від гуркітливого голосу Ріно. Тимур і Луара кинулися до хвіртки та вискочили на вулицю в той момент, коли «Cadillac Escalade», від’їжджаючи, порівнявся з церковкою «Iglesia Evangelica Kurios», яку від хостелу відділяло півтори сотні метрів. Позашляховик набирав швидкість, тягнучи за собою непоказний шлейф із куряви. Габаритний наплічник Ріно лежав у пилюці за крок від металевих воріт. Сам Ріно, набравши в жменю каміння та грудок асфальту, жбурляв їх услід «Cadillac’у». На підборідді велетня теліпалася не до кінця відірвана смужка скотчу. На зап’ястях проступали червоні сліди. Схоже, його до останнього тримали зв’язаним.

Слідом за українцем і француженкою до воріт патіо наблизилися кілька розбурханих галасом постояльців «Dreamkapture hostal».

Тимур сконфужено спостерігав, як незграбний південноафриканець, злісно чмихаючи та шалено вимахуючи дебелим ручищем, жбурляє каменюки в позашляховик. Клейка смужка ніяк не відліплювалася від губи. Камені, деякі з яких були чималими, із тихим посвистом розрізали темряву. Один із останніх із гучним «дун-н-н!» таки влучив у багажник акурат над номерним знаком.

— Отак вам, скоти!

Зрештою снаряди Ріно більше не долітали до автомобіля. Чорний «Cadillac», востаннє змигнувши стоп-вогнями, зник за поворотом. Ріно, важко віддихуючись, випростався посеред вулиці й уперся руками в боки.

— Ти в нормі? — запитала Лаура. Здоровань не відповів. — Ріно?

На лівій вилиці, під оком ґевала, розпливався синець. «Ліхтар», мабуть, поставили щойно — він збільшувався на очах.

— У тебе синець, — тицьнула пальцем психіатр.

Ріно труснув головою, неначе муху відганяв:

— Пусте! Невдало моргнув, коли виходив із машини.

— Ти точно о’кей? — озвався Тимур.

Замість відповіді здоровань випалив, люто блискаючи очима:

— Ви бачили, як вони на мене налетіли? Членосмоки хрінові! Гівноїди сракоголові! Втрьох на одного.

Ріно не любив програвати, і цю рису його характеру не змогло викорчувати навіть чотирирічне длубання в біблійних текстах. Лаура прикусила губу. Тимур відвів погляд, силкуючись не розсміятись. Довкола збиралося все більше бекпекерів із хостелу.

— Чого вони так витріщаються? — сердито прогавкав преподобний.

— Бо, напевно, знають англійську, — пояснила Лаура, а тоді підійшла й акуратно відірвала скотч від підборіддя Ріно. — А ще на тобі комірець священнослужителя.

— Курва! — вилаявся здоровань. — От і я про те! Як вони посміли так поводитися з римо-католицьким дияконом?! — По тому доказав спокійніше: — Пішли десь поїмо. А то я голодний, як лев після злучки.

— Супер, — Лаура ще дужче прикусила губу, але не змогла стримати посмішку.

— Що? — вирячився на неї Хедхантер. — Коли в левиці тічка, то лев її по сорок разів на день шпокає. Ти що, не знала? Вони на цей час навіть від їжі відмовляються. Це ж, бляха, загальновідомий факт!

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.

XXXI

Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль (Junta de Beneficencia de Guayaquil). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.

У січні 2015 року Інститут неврології вперше в історії виявився заповненим на 80 % — наприкінці місяця в клініці перебувало 644 пацієнти. 318 із них були «сутінковими».

XXXII

Вівторок, 20 січня, 09:33 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Інститут, у якому працював доктор Антоніо Арреола, був розташований зовсім поруч з аеропортом. Центральний в’їзд на територію психіатричної клініки знаходився приблизно на півтора кілометри південніше від міжнародного термінала. 5-та Північно-Східна авеню, або, як її ще називають, вулиця Педро Менендеса Хілберта, до якої підступав західний мур інституту, огинала аеропорт зі сходу й упиралася у вантажний термінал на півночі летовища.

Таксі зупинилося біля чорних розсувних воріт, поряд із якими височів контрольно-пропускний пункт, наче дві краплі води, схожий на КПП військових частин в Україні. Справа від КПП і зліва за воротами здіймалася бетонна стіна заввишки два з половиною метри. Над бетонним муром пролягала півтораметрова загорожа зі звичайного дроту, а понад нею, з ухилом досередини, тягнулася півметрова смуга з колючого дроту. Саме тому ґуаякільський Інститут неврології більше скидався на американську військову базу чи в’язницю строгого режиму.

Тимур розрахувався з таксистом. Коли авто від’їхало, погляду відкрився велетенський рельєфний напис на стіні ліворуч від воріт:

— за чотири роки після перейменування його так і не спромоглися змінити.

Ріно та Лаура пішли до будки з охоронцем, а Тимур на хвильку затримався і втупився в небо. Він нервував. І не лише від усвідомлення, що десь там, за колючим дротом, сидять кількасот істот, готових перегризти горлянки всім, до кого можуть дотягнутися, аби тільки побачити його. Тимур придивлявся до затягнутого рівною плівкою неба та почувався так, ніби хтось бабрався пальцями в його животі. Небо не подобалося йому. Воно здавалося безкровним, невиразним, неживим. Хмар, по суті, не було: жодного завитка чи завихрення на цілковито однотонній сірій плівці, що тяглася від горизонту до горизонту. Плівка залишалася незмінною: не піднімалася та не опускалася, не грубшала та не стоншувалась, через що Тимура огортало дивне відчуття, мовби час під таким небом зупинився, мовби він, Тимур, потрапив у особливий інший світ, у задзеркалля, де годинники стоять, де завмерло все живе, а жити можуть лише мертві.

— Ти там заснув, фелла? — гукнув Ріно від КПП.

Тимур стрепенувся і, переборюючи млість у животі, заквапився до сторожової будки.

Охоронець на КПП перевірив паспорти Тимура, Ріно та Лаури, без запитань видав усім трьом тимчасові перепустки та пропустив на територію інституту. Відразу за пропускним пунктом на них чекав Антоніо Арреола.

— Hola, amiga! — еквадорець звично привітав Лауру, вони обнялися. — Не передати, який я радий тебе бачити!

— Привіт! — відступивши та злегка нахиливши голову, француженка окидала поглядом однокурсника. Вчора ввечері до кінця виправити дужку не вдалося, а тому окуляри сиділи криво та надавали жінці злегка навіженого вигляду. — Ти чудово виглядаєш.

Насправді Тоні не виглядав аж так чудово. Лише за минулий рік чоловік набрав десять кілограмів і наживо постав геть не таким, як на екрані Skype: ще не потворним, але вже з біса огрядним. Якщо, примружившись, придивитися здаля, фігура доктора Арреоли нагадувала поставлену черешком догори грушу з прикрученими знизу короткими ніжками. Втім, Лаура не лукавила. Порівняно з тим, яким Тоні був тиждень тому, сьогодні еквадорець здавався добряче обробленою в Photoshop’і копією самого себе: ясний погляд, чорне волосся акуратно зачесане назад і блищить, без мішків під очима. Тож Антоніо Арреола справді виглядав непогано. Особливо як на людину, якій залишилося жити трохи менше ніж годину.

— Ну, що ти, що ти. Припини лестити, — щоки розтяглися в посмішці. — Я добре знаю, що став жирним, як кабан. Принаймні так каже дружина… Гаразд, — Тоні відірвався від Лаури. — Досить люб’язностей. Може, представиш мені своїх колег, — психіатр підозріло кинув погляд спочатку на заплиле око та дивовижної краси синець, який за ніч набув брутально бузкового відтінку (мабуть, такий колір має захід сонця на Нептуні, як резюмувала зранку Лаура), а потім на потемнілий і дещо зіжмаканий після вчорашніх перипетій білий комірець Ріно.

— Без проблем, — Лаура розвернулась і показала долонею на ґевала. — Це — Ріно Ґроббелаар із Південної Африки.

— Доктор Антоніо Арреола, — еквадорець спочатку наголосив на слові «доктор», а тоді поблажливо додав: — Для друзів пані Дюпре просто Тоні.

— Радий знайомству, — прогув Ріно, тицьнув пальцем у синятину під оком і пояснив: — Занадто кліпнув.

— А, о’кей, так, я все розумію… — Арреола нічого не втямив. — До речі, я вперше зустрічаю психіатра, який поєднує професійну діяльність із… хм… проповідництвом, — Тоні вдруге глипнув на білий комірець.

— Він не психіатр, Тоні, — промовила Лаура. — Й узагалі не лікар.

Доктор Арреола почав червоніти.

— Як це? Я не розумію. Хто він тоді?

— Диякон.

Еквадорець витріщився на француженку. Диякон із «ліхтарем» на півобличчя? Що за безглуздя?

— А цей? — Арреола безцеремонно вказав пальцем на Тимура.

— Програміст, — відповіла Лаура.

— Програміст???

— Якщо бути точним, то наразі — системний адміністратор, — додав Тимур. — Я вже давно не працюю програмістом. Якось так.

Кадик Арреоли смикнувся, брови сердито з’їхалися на переніссі. Ввічливу маску зірвало з лиця. Він підступив до Лаури, нахилився до її обличчя та швидко заговорив, не переймаючись, що чоловіки чують кожне слово:

— Лауро, для чого ти привела сюди південноафриканського священика, якому хтось натовк писок, і програміста? Зверни увагу на це все, — він обвів пухкою рукою довжелезний мур, увінчаний колючим дротом. — Я не екскурсію тобі влаштовую. Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало в такий час вибити перепустки для трьох іноземців? Сотні людей загинуло, у мене в клініці триста психів, які заразилися невідомо чим, і я не маю наміру…

Лаура і собі звела брови докупи та рішучим жестом попросила еквадорця замовкнути:

— Заспокойся, Тоні, — вона взяла Арреолу за лікоть, повернула обличчям до Тимура. — Бачиш цього чоловіка? Він з України, його ім’я Тимур.

— Стій, ти… ти хочеш сказати, що…

— Так.

— Ти знущаєшся з мене?!

Лаура повторила:

— Його ім’я Тимур Коршак, Тоні, і це не екскурсія. Веди нас до своїх «сутінкових».

XXXIII

За муром пролягала простора заасфальтована ділянка, розмежована навпіл клумбою з низькорослими пальмами та ще якимись деревами, яких Тимур ніколи раніше не бачив. Більшість будівель довкола здавалися новими (або нещодавно відремонтованими). Попід їхніми стінами, на ретельно позначених місцях для паркування, стояло зо два десятки автомобілів працівників Інституту.

Від прохідної до входу в основне приміщення психіатричної клініки просувалися мовчки. Доктор Арреола був надто вражений, щоб говорити, а Тимур, Лаура та Ріно кожен думали про своє. Тимур ішов останнім.

Фасад клініки нагадував би парадний під’їзд якого-небудь фешенебельного котеджу — скляні двері, розкішно оздоблені стіни, — якби не червона табличка «EMERGENCIA»[56] ліворуч від входу. Антоніо прочинив двері та жестом запросив гостей досередини.

У центральному холі лікарні панувала прохолода. Черговий у заскленій буді праворуч від входу кивнув доктору Арреолі та відвернувся. Троє чоловіків і жінка мовчки закрокували далі. Уже за десять кроків денне світло почало пригасати, через що Тимуру здалося, наче він занурюється під воду. Із кожним кроком це відчуття посилювалося. Крадькома зиркнувши на Ріно, українець відзначив, що ґевал також нервує: його очі неспокійно бігали, а на скроні виступила краплина поту.

— Сюди, будь ласка, — Антоніо розчахнув наступні двері.

Тимур, Лаура та Ріно потрапили до довжелезного коридору без вікон (лише з дверима вздовж дальньої від входу стіни), заллятого білим світлом монохромних ламп. І тільки тоді Тимур по-справжньому осягнув, де вони знаходяться. Контрастуючи з рафінованою тишею холу, коридор виповнювали характерні звуки психіатричної лікарні. Звідусіль долинали стогони. Час від часу, тупими ножами кремсаючи нестерпно біле світло, у коридор проривалися приглушені крики. Нагорі хтось відчайдушно стукав і зрідка підвивав. Тимур відчув, як шкіра вкривається кіркою льоду, що поступово проникає вглиб. Ядуче сяйво продовгуватих ламп пропікало очі. Лаура також скулилася, настрахано блимаючи навсібіч.

— Ласкаво прошу до психіатричної клініки імені Лоренцо Понсе, — холодно блиснувши очима, виголосив Арреола. — Учора ситуацію в місті повністю нормалізовано. Цей понеділок — перший день від початку кризи, протягом якого до Інституту не доправили жодного нового хворого. — Він сховав руки до кишень лікарського халата і з виглядом «на біса ви сюди приїхали» запитав: — Що ви хочете побачити?

Чоловіки розгубилися. Лаура розтулила рота, наміряючись щось сказати, але в ту мить хтось (щось?..) загарчав за дверима навпроти неї. Звук увігнався в її тіло, наче гарпун, жінка інстинктивно відскочила й так і не витиснула із себе ні слова.

— На першому поверсі ми втримуємо найбільш неспокійних і галасливих, — пояснив Антоніо. — Не бійтеся. Їх надійно замкнено.

Тимур уважніше придивився до дверей. Металеві, кольору кислого молока, зовсім трохи темніші за стіни, із круглим, ніби корабельний ілюмінатор, вікном на висоті людського зросту від підлоги; трохи нижче під «ілюмінатором» — горизонтальним отвором для подавання таць із їжею; ще нижче — електронним замком із п’ятисантиметровою щілиною для карткових ключів.

— Це все «сутінкові»? — ледве ворушачи занімілим із переляку язиком, прошамкала Лаура.

— Переважно. На 90 % «сутінкові».

Француженка підійшла до одних із дверей, наступних за тими, звідки вчулося гарчання, що її налякало, й обережно зазирнула в кругле вікно. Спочатку нікого не помітила; вона навіть повернулася до Антоніо, щоб запитати, чому в цій палаті нікого немає, коли в «ілюмінаторі» раптово зринуло перекошене обличчя.

Лаура голосно зойкнула, затулила долонею рота та відсахнулася від вікна.

Істота за дверима мало скидалася на людину. Голова більше нагадувала навдивовижу реалістичну ляльку з кімнати жахів. Щоки, ніс і лоб укривали виразки, із яких сочилася кров упереміш із гноєм. Губів практично не лишилося — на їхньому місці ворушилися зеленувато-червоні струпи. Істота притиснулася обличчям до вікна, розвозячи по склу мазки гною, слизу та крові, і вишкірилася. Кількох зубів не вистачало, ясна набубнявіли від крові, пожовтілі передні зуби хиталися, вигиналися вперед і стирчали практично горизонтально. Та найстрашнішими були очі: цілковито чорні, каламутні, аморфні, схожі на дві грудки змоченої нафтою землі. І до того ж — сповнені люті.

Істота захрипіла, висолопила язик і грюкнула лобом об шибу.

— О Боже… — Лаура несамохіть відступила ще на крок. Ріно зблід, а Тимуру здалось, наче в пряму кишку одночасно ввігналося десь із півсотні осиних жал.

— Ага, — гмикнув Арреола, намагаючись не показувати, що йому теж моторошно. — А тепер уявіть, що такі «клієнти» кілька днів поспіль гасали вулицями міста.

Ступаючи обережно, неначе боячись порушити спокій когось із мешканців палат, Тимур пройшов повз еквадорця та зазирнув до однієї з кімнат у центральній частині коридору. Ніяких меблів, туалету чи умивальника, лише м’яка, приглушено-зелена оббивка на стінах і щось схоже на матрац у віддаленому правому куті. Посеред палати, впівоберта до «ілюмінатора», стояла худа жінка в закаляних лайном довгих шортах і порваній футболці. Футболка радше нагадувала шмаття, відкриваючи погляду праве плече й обвислі груди. На вигляд жінка мала не менше сорока п’яти. Вона безгучно (наскільки міг судити Тимур) ворушила губами, покарлюченими пальцями дряпала шию — за вухами, під потилицею, біля хребта — і ледь помітно притупувала на місці. Придивившись, він помітив, що кістлявими ногами пацієнтки на підлогу стікають струмки сечі.

— Вони, як звірі, — доктор Арреола випередив Тимурове запитання: — Доводиться їх присипляти, щоби прибрати у палатах.

Українець зиркнув на Антоніо:

— Ми можемо побачити когось спокійнішого?

— Можливо, вам ще устриць із шампанським подати? — дізнавшись, кого привела Лаура Дюпре, Тоні Арреола дивився на Ріно та Тимура, як патрицій на плебеїв.

Тимур пропустив шпильку повз вуха:

— Кого-небудь із тих, кого привезли останніми.

Антоніо зробив невиразний жест рукою, вказавши на протилежний кінець коридору:

— Пішли на другий поверх.

Піднявшись сходами, вони наштовхнулися на двох санітарів у бірюзових халатах, які штовхали перед собою каталку із прив’язаним до неї пацієнтом — широкоплечим і засмаглим юнаком років двадцяти. Ноги над стопами, коліна, кожне із зап’ясть, окремо груди та плечі хлопця були обтягнуті широкими шкіряними ременями, та, попри це, молодик викручувався та сіпався, нібито простирадло під ним палахкотіло вогнем. Хлопець здавлено хрипів. Гарчати на повну заважала хитромудра конструкція, закріплена гумовою розтяжкою на голові, яка не давала йому змоги стулити рота. Ледь нахилившись, Тимур почув, як тріщать шкіряні ремені та… ще якийсь звук, здається, то розкришувалися від прикладеного до щелеп зусилля зуби бідолахи.

— «Сутінковий»? — глянувши на очі, Лаура збагнула, що могла не запитувати. Із повік на простирадло скапувала темна кров. — Що з ним?

— Агонія, — Тоні знизав плечима. — Він звиватиметься так хвилин сорок, а потім помре. Якщо він якимось дивом переживе больовий шок, то через дві-три години сконає від крововиливів у мозок.

— Не схоже, що ти цим надто переймаєшся.

— Я переймався тим, що творилося на вулицях Ґуаякіля тиждень тому. До цього я вже звик. Крім того, ми нічим йому не допоможемо. Я намагався.

Коридор другого поверху за довжиною не поступався коридору першого, але на тому подібності закінчувалися. Хоч інтервали між дверима були більшими, останні розташовувалися з обох боків коридору. Кожна кімната мала вікно заввишки півтора метри та завширшки не менше ніж два, що виходило на коридор, а у дверях не було вічка для подавання їжі. Навіть світло здавалося не таким ядучим і яскравим.

Антоніо Арреола підвів Лауру та чоловіків до палати за номером 205 (третя від сходів уздовж лівої стіни) та зупинився біля вікна:

— Ось, будь ласка.

Тимур, Лаура та Ріно притулилися до скла.

— Що він робить? — запитала француженка.

Усередині стояло лікарняне ліжко, пластмасовий столик без гострих кутів, два стільці та тумбочка. Зліва від вікна, в кутку кімнати, перегородкою із розсувними дверцятами було відокремлено приміщення площею два квадратні метри для унітаза й умивальника. Єдине, що нагадувало про те, що палата розташована в психіатричній клініці, а не у звичайній лікарні, — це те, що вона не мала вікна, яке б виходило назовні. Замість нього в протилежній від входу стіні проглядалося заглиблення розміром метр на півтора з уклеєною фотографією гірського озера. На одному зі стільців сидів молодий еквадорець із довгим, давно немитим волоссям. Він схилився над столом і щось зосереджено виводив на аркуші формату A4.

— Малює, — пояснив Тоні.

— Я можу з ним поговорити? — несподівано для всіх видав Тимур.

— ЩО? — вирячилась Лаура.

Ріно зблід ще більше та відступив на крок від вікна:

— Якщо він схопить тебе за горлянку, я по тебе туди не полізу.

— Ти не повинен цього робити, Тимуре.

Українець повернувся до француженки:

— Я знаю, що не повинен. Мені страшно, як і вам. Але, чорт забирай, так і має бути в психлікарні. Тут психи, і їм властиво гарчати, пускати слину та кидатися на людей. Поки що я не побачив нічого, що б слугувало підтвердженням, що причиною їхнього божевілля є психоістота. Та потвора пам’ятає мене і, напевно, відреагує, коли мене впізнає, але для того, щоб воно мене впізнало та відреагувало, цей хлопчина, — він тицьнув пальцем у патлатого еквадорця в палаті, — мусить мене побачити.

Лаура голосно ковтнула слину та перевела погляд на Антоніо.

— Він точно безпечний?

— Гадаю, що так.

— То як? — Тимур подивився на Арреолу.

Той смикнув плечима. Антоніо мав повне право їм відмовити, втім, психіатру самому було цікаво, що з того вийде.

— Ходімо.

Доктор Арреола дістав з кишені халата пластикову картку-ключ і вставив її в шпарку. Замок тихо дзизнув, двері відчинилися. Хлопчина ніяк не зреагував, продовжуючи щось зосереджено вимальовувати на альбомному аркуші.

Антоніо Арреола зайшов першим, за ним безгучно прослизнув Тимур, після чого еквадорець зачинив двері.

Тимур закляк біля входу з роззявленим ротом і перелякано витріщеними очима. Він споглядав пацієнта, очікуючи, що той будь-якої миті струсне масні пасма з очей, загарчить і кинеться на нього. Серце калатало так швидко, що Тимур не встигав порахувати удари, але патлатий еквадорець не ворушився. Лише рука з фломастером ледь помітно переміщалася над аркушем.

Арреола попрямував до хлопчини, зупинився біля стола, зиркнув на малюнок. По тому знаком дозволив Тимуру підійти.

Українець наблизився.

— Aquí es Tymur[57], — упівголосу проказав доктор Арреола.

Хлопчина нарешті відірвав голову від аркуша. Глипнув на доктора Арреолу, на мить затримав погляд, а тоді звернув увагу на Тимура. Праве око запливло кров’ю, але чорним не було — мутно-коричнева зіниця чітко вирізнялася на червоному тлі. Ліве око виглядало цілком здоровим. Він узагалі не був схожим на психічно хворого. Ні на мить не затримавши погляду на українцеві, молодий еквадорець опустив голову та повернувся до малювання.

«Оце й усе?» — Тимур через плече глипнув на Лауру, яка спостерігала за ним через вікно. Жінка розвела руками.

— Можеш присісти, — так само тихо запропонував Антоніо.

Сідаючи на вільний стілець, Тимур мимоволі зиркнув на годинник.

10:07.

— Hi!.. I am Tymur. This is me… Do you hear me?[58]

Хлопчина знову звів голову, огледів Тимура. Погляд був неосмисленим і притуманеним. Ніщо не ворухнулося за скривавленим оком, на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я не впевнений, що він говорить англійською.

Голова знову опустилася, заскрипів фломастер.

— Ви впевнені, що він «сутінковий»?

Арреола підняв праву брову:

— «Сутінковий» не є строго визначеним медичним діагнозом. Так ми назвали групу пацієнтів зі схожими, але непояснюваними симптомами, які потрапили до Інституту протягом минулого тижня.

— Він кликав ме… — Тимур урвав, — він кликав когось на ім’я Тимур?

— Так. Щонайменше одного разу. Коли його привезли сюди. Але відтоді стих. Ні на що не реагує, тільки малює постійно.

Незважаючи на почуте, Тимур розслабився. Він роздивлявся хлопчину із брудними пасмами на лобі та відчував, як страх відступає. Ситуація все більше нагадувала розіграш. Він нахилився до хлопчини та попросив:

— Можна, я візьму твій малюнок?

Пацієнт припинив малювати. Попри те, що українець звертався англійською, еквадорець, схоже, зрозумів прохання. Підсунув аркуш Тимурові. Українець забрав аркуш, розглянув малюнок і підвівся.

— Ми можемо йти.

Розчарований і тому ще більше сердитий Антоніо Арреола рушив до дверей. Поки він уставляв картку в шпарину замка, Тимур приклав листок із малюнком до скла так, щоб Ріно та Лаура могли його бачити.

— Господь Всемогутній! — збілів здоровань.

Тимур та Антоніо вийшли в коридор.

— Що це? — запитав доктор Арреола.

— Одна з ущелин Долини Смерті.

— Ви знаєте це місце? Вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю. У нас повно таких малюнків. Ви знаєте, де це? — у голосі еквадорця нарешті забриніла цікавість. — Вам справді знайоме це місце?

Замість відповіді Тимур поцікавився:

— У вас є відеозаписи того, як ваші пацієнти кличуть чоловіка на ім’я Тимур?

— Ні, — відповів Антоніо. — Минулого тижня нам було не до записів. У п’ятницю я захотів когось із них записати на плівку — ну, для статті, — але в ці вихідні все раптово припинилося. Найбільш агресивні померли, решта наче заспокоїлася та перейшла на малювання.

Тимур ще раз роздивився листок, передав його Лаурі. Француженка не брала участі у вилазках до Атаками 2009-го, тому відразу тицьнула малюнок Ріно. Ґевал зиркнув здаля та жестом показав, що брати його до рук не має наміру.

— Це справді Атакама? — Лаура труснула аркушем перед обличчям Тимура. — Що ти про це думаєш?

Українець скептично випнув нижню губу:

— Це просто малюнок, Лауро. Просто малюнок… І ти свідок — вони ніяк не реагують на мене.

XXXIV

Вівторок, 20 січня, 10:07 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Тимур помилявся. «Сутінкові», може, й не зважали на нього, однак те, що сиділо всередині них, побачило й упізнало його. І, що найгірше, — блискавично зреагувало.

Рівно о 10:07 Умберто Сотома́йор Кінто́н, шеф-кухар ресторанчика «Cevichería Montañita», що на вулиці Мігеля Уртадо Антоніо, відклав довгий ніж, яким нарізав цибулю для салату, і підняв голову. Із боку могло здатися, наче Умберто до чогось дослухається. Він і справді дослухався, от тільки не вухами.

Голос несподівано покликав його. Покликав ізсередини.

Упродовж минулих п’яти днів Умберто Кінто́н поводився дивно: пізно приходив на роботу, часто не озивався, коли до нього зверталися, почав абияк готувати страви (за що позавчора отримав прочухана від сеньйора Ґолдбаума, власника «Cevichería Montañita») й основне — майже не розмовляв і зовсім не всміхався, що було вкрай дивно, оскільки всі, хто працював із ним на кухні, знали, що більше за приготування м’ясних страв Умберто любить лиш одне — розповідати за роботою вульгарні анекдоти. Крістіан Осоріо, старший помічник Умберто по кухні, занепокоєно глипнув на шефа.

— Сеньйоре Кінто́н, щось не гаразд?

Умберто Сотома́йор Кінто́н не відповів і навіть не поглянув на Крістіана. А наступної миті, не знявши фартуха, зірвався з місця та пошкварив на вулицю, перекинувши дорогою каструлю з недовареним супом.

На авеню 9 жовтня до Умберто Кінто́на приєдналася Олівія Моралес Навас, покоївка з готелю «Oro Verde Guayaquil», яка впродовж останнього тижня ледь не сконала від головного болю. Удвох вони помчали на схід, проскочили американське консульство, а перед Судом провінції Ґуаяс завернули на північ. За мить по тому з вікна свого кабінету на першому поверсі будівлі суду на газон вискочив Марібель Естрада Васкес, молодий адвокат, і, розштовхуючи людей, полетів навздогін Олівії й Умберто. Усі троє рухалися, як професійні спринтери, високо підіймаючи ноги та притискаючи лікті до корпуса. Серця шалено колотилися, в очах темніло від нестачі кисню, але вони продовжували бігти, бігти так, як ніколи раніше в житті.

За будівлею Міністерства трудових відносин до них приєдналося ще четверо.

Рівно о 10:07 Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, який читав лекцію для одного з потоків факультету архітектури та містобудування (Facultad de Arquitectura y Urbanismo), урвав розповідь на півслові та повернув голову на північний схід. Секунд п’ять він мовчав, червоними очима туплячись в одну точку, потім підійшов до вікна, а ще за мить розвернувся та вихором вилетів із лекційної аудиторії. Ошелешені студенти бачили, як їхній сорокадворічний викладач перетнув 10-ту Північно-Західну авеню та чкурнув у невідомому напрямку.

Не більше ніж через півхвилини слідом за ним ринулися кілька студентів із розташованих поряд факультету зовнішньої торгівлі, факультету медичних наук і головного корпусу.

Рівно о 10:07 Рауль Суріта Санчес, продавець сувенірів на ринку, перекинув свою ятку і, мов гравець в американський футбол, що проривається до лінії воріт, посунув крізь покупців до виходу з ринку. Його очі закам’яніли. Здавалося, хтось притримує їх за нервові закінчення всередині голови, дозволяючи дивитися лише в той бік, куди йому потрібно прямувати.

Поки Рауль дістався до ринкових воріт, до нього приєдналося ще двоє продавців.

Рівно о 10:07 Карлос Монтальво Вальверде, працівник автозаправної станції «Primax», що на перетині 12-ї Північно-Східної вулиці та проспекту Америкас, торкнувся пальцями скроні, постояв так із півхвилини, а потім жбурнув геть пістолет для подання палива та помчав на схід. Дорогою до нього приєдналися водій муніципального автобуса, вчитель англійської та п’ятнадцятирічний школяр, який повертався з ранкового тренування з боксу. Завертаючи на 2-гу Північно-Східну, вони влилися в іще більший гурт, який нараховував майже два десятки жителів Ґуаякіля. Усі разом рвонули на південь. Вони галопували, не шкодуючи себе, зіштовхуючи перехожих із тротуарів, стрибаючи по дахах машин, що зупинялися на червоне світло…

І так усюди — в усьому Ґуаякілю. То тут, то там люди спинялись, завмирали та дослухалися до голосу, що батогом виляскував у голові, кислотою в’їдався в мізки і тупим болем віддавав у вухах. Той голос благав, вимагав, наказував.

Неподалік міського стадіону, де сходяться проспект Америкас і 9-та Північно-Західна вулиця, скупчилося стільки народу, що автомобілям довелося стати. Водії сигналили та проклинали розумника, якому спало на гадку без усякого попередження, посеред будня проводити ідіотський марафон у центрі міста. Щоправда, ще до того, як дивний натовп пробіг перехрестя, найкмітливіші почали здогадуватися, що це ніякий не марафон. Сумніви розвіялися після того, як останній із бігунів перетнув проспект Америкас: на площі перед стадіоном залишилося лежати два тіла. Чоловіки. Один із них — старший — помер миттєво від розриву серця. Інший — банківський касир, який із дитинства мав слабке серце, — не витримавши, звалився з нападом стенокардії. Але навіть задихаючись, відчуваючи, як пекучий біль розпливається по груднині та паралізує руки, він совав ногами та намагався повзти в напрямку Інституту неврології.

XXXV

Вівторок, 20 січня, 10:13 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Не розумію, чому ти так скептично налаштований! — змахнула руками Лаура.

— Нас водять за носа, — відрізав Тимур.

— Ти заговорив до нього англійською, і він тебе зрозумів!

— То й що? Він знає англійську зі школи.

— А малюнок?!

Тимур, перераховуючи, загинав пальці:

— Він бачив фото в Інтернеті, він мандрував чилійською пустелею, намальоване взагалі не є Атакамою… та що завгодно може бути!

— А дія магнітного поля? Ти забув про це?

Тимур не мав чим крити, та все одно слова Лаури його не переконали.

— Стривайте, — урвав їх Антоніо Арреола. — Я щойно згадав: я маю доказ того, що «сутінкові» кликали Тимура.

Українець і француженка синхронно звели брови.

— Справді?

— Ідіть за мною.

Доктор Арреола повів їх назад на перший поверх, а потім — до однієї із найвіддаленіших палат у західному крилі.

— Вона порожня, — прокоментував він, уставляючи картковий ключ в електронний замок. — Пацієнт помер днів п’ять тому. Сподіваюсь, її до цього часу не відмили.

Із відчинених дверей війнуло застояним смородом. Тимур, який ішов першим, прикрив носа ліктем.

— Боже, як смердить, — скривилась Лаура, сумніваючись, що їй удасться зайти до палати.

— Таке враження, наче ви його досі не прибрали, — крізь руку прогудів українець.

Запах був настільки терпким, що виїдав очі. Зрештою чоловік пересилив себе та зайшов досередини. За ним, затуляючи рота долонями, прослизнула Лаура. Ріно обмежився тим, що виткнув голову з-за дверей. Ґевал вирішив не заходити, але не через запах: учотирьох їм було б затісно в кімнаті.

— Отут, погляньте, — Антоніо показав пальцем на стіну ліворуч від входу.

— А що та… — почав Тимур і заткнувся. Він не зразу помітив, на що вказував доктор Арреола.

Зі стіни — від стелі до підлоги — було начисто обдерто м’яку оббивку. На світло-сірому бетоні проступав напис зі збляклих кривих літер:

Лаура та Ріно витріщалися на напис з острахом. Тимура — у перші секунди після того, як прочитав своє ім’я, — також пересмикнуло. Серце завмерло та стислося, обпалені спогадами нерви завібрували, гарячими струнами дірявлячи м’язи рук, грудей і живота. Щоправда, за мить чоловік опанував себе і поглянув на напис зі змішаним почуттям відрази та скепсису. Він відмовлявся сприймати очевидне. Свідомість невидимою гільйотиною відсікала млосні страхи, що піднімалися з нутра, й уперто чіплялася за заспокійливі вигадки — це якийсь фейк, це розіграш! — такі ж крихкі, як і кришталь.

— Чим це написано? Кров’ю? — запитав Тимур.

— Сумішшю венозної крові, сечі та калу. Якимось чином пацієнту вдалося зірвати захисну оббивку. Далі він безшумно перегриз вени на руках, на підлозі, неначе на палітрі, змішав венозну кров і свої випорожнення, після чого, продовжуючи стікати кров’ю, взявся малювати. Його знайшли вже непритомним.

Лаура, кавкнувши, вискочила з палати.

— Хто б міг подумати, — іронічно прохрипів українець. Виходячи в коридор, він озвався до Антоніо: — Я так розумію, що відеозапису того, як хворий виводив цей напис, у вас немає.

— У клініці забагато палат, щоб у кожній ставити відеокамеру.

— Логічно, — буркнув Тимур.

XXXVI

У цей час на контрольно-пропускному пункті біля центральних воріт Інституту неврології тридцятитрьохрічний охоронець Марсело Камачо, закинувши ноги на стіл, зосереджено переглядав січневий номер перуанського журналу «jHola!». Марсело з головою поринув у статтю про колумбійських моделей-близнючок Маріану та Камілу Давалос, плакат із якими висів у охоронця за спиною. Якщо говорити відверто, то Марсело більше роздивлявся фотографії, на яких апетитні сестрички позували в прозорих трусиках і бюстгальтерах із останньої колекції «Besame Lingerie», відомої південноамериканської компанії з виробництва білизни, ніж читав статтю.

Припікало. Розкачаний по небу тонкий шар хмар нікуди не зник, але сонячні промені, розсіюючись, все одно протискалися крізь нього, і температура неухильно зростала. Приблизно о 10:20 Марсело Камачо потягнувся, щоб увімкнути вентилятор, і несподівано помітив, що за кілька кроків від будки стоїть і споглядає його чоловік. Марсело не те що не злякався, він навіть не зацікавився, однак щось змусило його затримати погляд на незнайомцеві. Із чоловіка градом стікав піт, а груди під наскрізь мокрою сорочкою судомно здіймалися. Звісно, на вулиці було гаряче, та не настільки, щоб пітніти, наче в сауні. І хекати, як собака. Ковзнувши поглядом униз, охоронець із подивом відзначив, що на правій нозі незнайомця не вистачає черевика.

Марсело відвернувся, думаючи, що чоловік піде собі в справах, але сконцентруватися не зміг: Маріана та Каміла раптово відійшли на другий план. Охоронець знову зиркнув на вулицю і насторожився, оскільки біля незнайомця в одному черевику стримів тепер іще один. Другий чоловік був у костюмі, такий же захеканий і мокрий.

Марсело прочинив вікно своєї будки та прокричав:

— Пішли геть! Чого стали? — ніякої реакції. — Валіть звідси, я кому сказав!

Він захряпнув вікно та відвернувся, показуючи тим самим, що просто уявити не може, що хтось після таких слів ризикне залишитися на місці.

Утім, вони ризикнули. Коли Марсело Камачо втретє звів голову, чоловіки стояли там, де й раніше. І тупилися в нього. «От гівнюки», — подумав охоронець. Роздратовано, без тіні страху. Можливо, якби Марсело мав трохи кращий зір і роздивився, які в них очі, він би не дратувався даремно, а почав би барикадуватися та кликати на допомогу, однак із такої відстані охоронець не міг розгледіти криваві потьоки.

Поправивши пояс, Марсело підвівся й рішуче попрямував до дверей КПП. Узявшись за ручку, він на хвильку затримався. Раптом у животі похололо, а пряма кишка стислася, що було безпосереднім результатом моторошної здогадки, яка розжареною голкою пропорола мозок. А що, як ці двоє втекли з Інституту? Або навіть гірше — раптом вони такі ж, як і ті, що тероризували місто тиждень тому? Тривога швидко розвіялася. Упродовж п’яти діб, що минули, на вулицях не скоєно жодного вбивства — поліція зачистила місто та повністю контролювала ситуацію. Навіть якщо це «сутінкові», Марсело Камачо прикинув, що має достатньо засобів, щоб із ними впоратися: на поясі висіли гумовий кийок, балончик із газом, електрошокер і газовий пістолет. Пістолети охоронцям Інституту видали недавно — у неділю, на третій день після подій Кривавої П’ятниці.

Надавши обличчю якомога грізнішого вигляду, Марсело штовхнув двері та вийшов на ґанок пропускного пункту.

— У вас проблеми зі слухом? Я ска…

У ту ж мить на охоронця накинулися восьмеро чоловіків, які причаїлися в кущах під муром. Його повалили на асфальт, перечавили горло, видушили очі та виламали обидві руки, вщент розірвавши зв’язки на плечових суглобах. Через тридцять секунд Марсело Камачо був мертвий. Коли охоронець припинив смикатись, один із нападників прослизнув до будки та відчинив головні ворота. І тоді, немов за командою, із двох паралельних вуличок, які із заходу вливалися в авеню Педро Менендеса Хілберта, до відкритого проходу в мурі ринули десятки людей із чорними, як ніч, очима.

XXXVII

Вівторок, 20 січня, 10:27 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Доктор Антоніо Арреола насилу стримував роздратування, яке, неначе кипляча вода з казанка, норовило вихлюпнутися назовні. Цілий ранок згаяв на цих фриків! Він сподівався, що Лаура допоможе зі статтею, підкине кілька хороших ідей, урешті-решт виступить незалежним стороннім спостерігачем, чиє ім’я над заголовком статті підвищить шанси пройти рецензентів у серйозному журналі, а вона привезла йому двох клоунів. Дивлячись просто перед собою, Антоніо впевнено крокував до виходу з клініки.

Слідом за ним, тручи підбите око, яке, після задушливого смороду палати з кривавим написом на стіні, нестерпно засвербіло та засльозилося, марширував Ріно Ґроббелаар. Позаду велетня пліч-о-пліч простували Тимур із Лаурою. Жінка понуро тупилася собі під ноги.

— Отже, що ми маємо, — українець намагався говорити впевнено, та через стогони, що долинали з-за стін, голос зривався і вібрував, — малюнок, який віддалено нагадує одну з ущелин Долини Смерті, а також зроблений кров’ю напис з ім’ям «Тимур» в одній із палат. Ти реально вважаєш, що це щось доводить? Гаразд, для Еквадору моє ім’я справді є рідкісним, та це не… — він замовк, збагнувши, що Лаура його не слухає. Махнув рукою.

Троє чоловіків і жінка ввійшли до центрального холу. Вікна парадного входу були товстими та тонованими до кольору кави з молоком. Це не мало б завадити Ріно, Антоніо чи Тимуру побачити, що коїться на подвір’ї перед дверима клініки, якби не низка нещасливих збігів.

По-перше, місце чергового в скляній будці біля дверей спорожніло — саме в той час він відлучився до туалету.

По-друге, Антоніо Арреола раптово вирішив не проводити Лауру та її напарників до дверей. Еквадорець зупинився посеред холу та сухо проказав:

— На все добре, — він демонстративно не виймав рук із кишень халата, показуючи, що не має настрою тиснути комусь руку на прощання. — Гадаю, ви не заблукаєте і дійдете до воріт без мене.

Ріно Ґроббелаар неприязно глипнув на Арреолу, обійшов психіатра та попрямував до виходу. Тимур, ковзнувши поглядом по схованих у кишенях руках, так само мовчки пішов слідом за Ріно. Лаура, ніяково потупившись, зупинилась перед однокурсником.

— Пробач. Усе вийшло якось… не так, — вона не знала, що говорити. — Сподіваюсь, ти будеш не проти ще одного візиту, якщо раптом ми виявимо…

— Ні, Лауро, — обірвав її Арреола. — Досить.

— Тоні…

— Радий був тебе бачити, Лауро.

По-третє, за п’ять кроків до виходу з клініки в Ріно Ґроббелаара раптово засльозилося праве, непідбите око. Мружачись, шкірячись і нестямно ялозячи пальцями змокрілі очі, він не дивився, куди йде. Здоровань узявся за ручку та штовхнув двері від себе. І тільки після того звів голову і поглянув уперед.

— Господь мій сраний пастир, — голос Ріно стоншився і став писклявим, через що здавалося, що, богохульствуючи, преподобний Ґроббелаар одночасно давиться персиковою кісточкою.

На ґанку клініки, на відстані витягнутої руки від Ріно, стояв чоловік із худою шиєю та вваленими щоками. Схиливши голову, тупився в південноафриканця. Його очі набухли від крові, зіниці неправдоподібно розширилися, а з кутика рота звисала цівка в’язкої білої слини. Чоловік насмішкувато щирився. Ріно Ґроббелаар миттю пригадав 19 серпня 2009 року, коли в одному з відгалужень Долини Смерті він зустрівся із зараженою наноагентами істотою — істотою, яка колись була американцем Віллом Нолландом, — і вперше в житті дізнався, що таке справжній, непереборний і всепоглинаючий страх. Та мить навіки відкарбувалась у його пам’яті. Цього разу все повторилося: у животі забилася поранена пташка, тельбухи почали звиватися та пульсувати, неначе половинки розрізаного лопатою черв’яка. Щоправда, сьогоднішній день усе ж відрізнявся від 19 серпня 2009-го. Тоді Ріно стикнувся з одним Віллом Нолландом. Окрім американця, якого за п’ять днів до того зловили та потягли в пустелю боти, ніяких інших почвар довкола не було. Зате сьогодні за чоловіком із запалими щоками, який, схиливши голову, багатозначно посміхався, стояло ще дві сотні таких самих, як Вілл, ні живих, ні мертвих чоловіків і жінок, які прийшли по Тимурову голову.

— Що там? — запитав українець, визираючи з-за спини Ріно.