Бот. Ґуаякільський парадокс

XLVIII

Середа, 21 січня, 07:54 (UTC –4)

В’язниця «Пунта Пеуко»

Околиці Сантьяго-де-Чилі, Чилі

Джеймі Макака вперше за останні 1911 днів переступив поріг в’язниці без металевих браслетів на зап’ястях. Він зиркнув на схід і примружився, піймавши балухатими очима перші промені ще сонного сонця, котре, неначе виштовхнута горами велетенська бульбашка ртуті, підіймалося над кряжем і повільно втискалося в безхмарне небо над Андами. Карлик посміхнувся і з насолодою вдихнув на повні груди. «Який день… Господи, який чудовий день», — Джеймі облизнувся, плямкнув, а потім, не поспішаючи, втягнув повітря ніздрями та застогнав від насолоди. Ще не прогріте та не просякнуте пилюкою вранішнє повітря смакувало краще за духмяний дим найдорожчих у світі сигар. Сантьяго-де-Чилі є одним із найбільш загазованих міст на планеті. Озеленені зони займають не більше ніж 2,5 % території, крім того, місто лежить у котловані, а це заважає нормальному рухові атмосферних мас і сприяє застою вихлопних газів і промислових викидів. Упродовж року над Сантьяго висить важкий смог, який стає особливо густим і нестерпним улітку — з грудня до лютого, — коли немає дощів. Джеймі нічого такого не відчував, для коротуна смогу просто не існувало, оскільки вперше за останні п’ять років, два місяці та двадцять чотири дні повітря для нього запахло свободою.

Учора пізно ввечері начальник «Пунта Пеуко» підписав наказ про його дострокове звільнення.

У минулому житті — до того, як Джеймі побачив Бога та потрапив за грати, — карлик був скромним чилійським мафіозі, який займався перепродажем мексиканської зброї аргентинським бандитам, колумбійським наркоторговцям і перуанським повстанцям, а також приторговував наркотиками — кокаїном і марихуаною — на півночі Чилі. У серпні 2009-го Джеймі Макака, сам того не бажаючи, був утягнутим в атакамську кризу. Тими днями в господарствах, розкиданих довкола селища Сан-Педро-де-Атакама, почали зникати люди, і пустелею поповзли чутки про білявих хлопців, які нібито забирають селян у пустелю. Жителі Сан-Педро та Калами стверджували, що ті хлопчики — демони. Джеймі не вірив у їхні байки, оскільки знав, що хлопчики насправді ангели. 18 серпня 2009-го четверо таких «ангелів» завітали до його будинку в Токопійї[66]. Вони притягли із собою Мігеля — місцевого злидня, який канючив милостиню в токопійському порту, прикидаючись глухонімим, — і через жебрака, за допомогою жестів, наказали Макаці роздобути для них альдостерону та тридцять дев’ять протигазів. Із того часу спливло п’ять із лишком років, Джеймі став таким набожним, що міг своєю набожністю потягатися із самим Папою Римським, але досі так і не наважився запитати Господа, на дідька ангелам знадобилися протигази?

Попервах Джеймі не втямив, що перед ним ангели, і через дурість свою намагався їх перестріляти. Тоді мовчазні хлопчики віддубасили його до безпам’яті та пішли, лишивши записку, де нагадували про гормон і протигази, а ще гроші на їхню купівлю. Джеймі Макака як ніхто розумів мову сили, а тому без нарікань роздобув усе, що в нього просили. Через кілька днів «ангели» повернулися, мовчки забрали пакунки з альдостероном і ящики з тридцятьма дев’ятьма протигазами, після чого вшилися.

Макака усвідомив, що до нього приходили «ангели», дещо пізніше — пізнього вечора 31 серпня 2009-го. Того дня, пригнічений низкою невдач, які переслідували його протягом останніх трьох років і на кінець літа 2009-го практично зруйнували колишнє життя, Джеймі дебоширив і проклинав Господа в кам’яній церковці на березі Тихого океану, за кілька кілометрів на північ від дорожньої станції Калета-Буена. Пігмей кричав, лаявся, плювався. Він знавіснів настільки, що відірвав від стіни чимале дерев’яне розп’яття, жбурнув його на підлогу, після чого (про цей епізод зі своєї біографії Макака волів не згадувати) наготувався посцяти на фігурку Ісуса. У ту мить церковка захиталася, задвигтіла, вікна повилітали з рам і щось рокітливе та могутнє зійшло з небес. Джеймі Макака вибіг надвір, наклав у штани та побачив над океаном лик Господа.

Так, саме так усе було…

Джеймі насправді не здогадувався, що відбувалося в Атакамі протягом серпня 2009-го. Він уявлення не мав про те, ким є дванадцятирічні хлопчаки, яких вважав ангелами. Тим більше карлик не знав, що пізнього вечора 31 серпня 2009-го чотири американські винищувачі-невидимки «F-22 Raptor» та один стелс-бомбардувальник «B-2 Spirit» ущент розгатили пустельну лабораторію, у надрах якої протягом п’ятнадцяти років група блискучих учених вирощувала генетично модифікованих і нашпигованих наноагентами істот, що мали би стати ідеальними солдатами, а в підсумку перетворились на неконтрольованих ботів. Так уже збіглося, що один із «Raptor’ів», ховаючись від радарів чилійської ППО, мчав над пустелею на висоті тридцяти метрів, вилетів до океану точно в той час і точно в тому місці, де бідолашний Макака вирішив з’ясовувати стосунки з Господом. Джеймі вискочив із церковки й у нічному небі над своєю головою побачив дві яскраво-червоні плями — полум’я, що виривалося із сопел реактивних двигунів «Pratt & Whitney F119-PW-100», — які коротун із переляку сприйняв за розгнівані очі Господа. Побачене приголомшило й ошелешило колишнього мафіозі. Джеймі урочисто пообіцяв присвятити своє життя служінню Господу, а наступного дня поїхав до Сантьяго-де-Чилі, де добровільно здався поліції, зізнавшись в усіх злочинах.

Макака напрочуд детально змалював схеми постачання наркотиків до Антофагасти та Сантьяго-де-Чилі, через що досудове слідство тривало недовго. Суд над Джеймі, повне ім’я якого — Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко, розпочали на початку жовтня, а остаточний вирок проголосили 28 жовтня 2009-го. Суддя засудив Джеймі до дванадцяти років позбавлення волі. Макаку відправили відбувати покарання до тюрми «Сан-Мігель». Зважаючи на те, що Джеймі активно співпрацював зі слідством (завдяки його інформації чилійські поліцейські впродовж осені 2009-го заарештували не менше ніж двадцять наркодилерів і кур’єрів), за два тижні після ув’язнення термін покарання скоротили до восьми років із правом клопотання про дострокове звільнення через чотири.

У тюрмі Джеймі взявся виконувати обіцяне. Він робив усе, що наказували, ніколи не сперечався з наглядачами, дотримувався розпорядку та справно молився. До грудня 2010-го Макаку утримували у в’язниці «Сан-Мігель», розташованій на півдні Сантьяго. Умови були паскудними, як, власне, і в інших тюрмах Південної Америки. «Сан-Мігель» розсипався та зогнивав від старості, камери були затхлими, брудними та переповненими. Наприкінці 2009-го у чилійських тюрмах, розрахованих на утримання тридцяти трьох тисяч ув’язнених, перебували п’ятдесят тисяч злочинців. Годували вкрай погано. Їжа була не просто бридкою, її було мало, тому процвітав чорний ринок продуктів харчування, на якому в’язні, що мали гроші, купували харчі, щоб не охляти з голоду. Кожного тижня спалахували бійки між ворогуючими бандами, в яких обов’язково когось убивали. Джеймі також перепадало: п’ять чи шість разів його побили, двічі зґвалтували, один раз примусили привселюдно їсти собаче лайно та витіснили до найгіршої камери в «Сан-Мігелі». Залишається лише дивуватись, як у таких обставинах Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко не зрікся своєї обіцянки та не втратив віри в Господа.

8 грудня 2010 року в тюрмі «Сан-Мігель» сталася пожежа, у результаті якої згорів живцем вісімдесят один ув’язнений і ще дев’ятнадцять отримали різних ступенів опіки. Офіційною причиною пожежі влада назвала сутичку між бандами, хоча насправді (Макака чудово це знав) пожежа була наслідком бунту в’язнів проти нестерпних умов утримання. Злочинці попідпалювали власні матраци, але не змогли впоратися з вогнем, і полум’я швидко поширилося будівлею.

Пожежа в столичній тюрмі «Сан-Мігель» стала найбільшою в історії чилійських тюрем і, відповідно, достатньо резонансною. Начальник чилійської поліції згодом зізнався журналістам, що тієї ночі за майже двома тисячами в’язнів наглядало всього п’ять охоронців. Президент Чилі Себастьян Піньєра попросив вибачення в родичів загиблих, визнав умови утримання в’язнів ганебними та жорстокими й обіцяв реформувати всю кримінально-виконавчу систему. Джеймі Макака, почувши слова президента, написав на ім’я начальника «Сан-Мігеля» прохання про переведення його до іншої в’язниці. Оскільки впродовж року Макака залишався єдиним взірцевим в’язнем у «Сан-Мігелі», його прохання задовольнили.

4 січня 2011 року Джеймі перевели до елітної (за південноамериканськими мірками) в’язниці «Пунта Пеуко». Тюрма «Пунта Пеуко» якісно відрізнялася від решти в’язниць Південної Америки. 1995-го, на час її відкриття, в «Пунта Пеуко» перебував один-єдиний в’язень — колишній полковник армії Чилі Педро Еспіноса, один із трьох посадовців епохи Піночета, екстрадиції котрих — через здійснене 1976 року у Вашингтоні вбивство чилійського емігранта Орландо Летельєра — вимагали Сполучені Штати Америки. 2009-го в «Пунта Пеуко» знаходилося всього сорок дев’ять в’язнів, що відбували покарання за економічні злочини й утиски прав людини за правління Піночета. Джеймі мав окрему камеру, міг прогулюватися та навіть час від часу дивитися телевізор. Ніхто не знущався з нього, не заважав читати книги і, тим більше, молитися. Єдине, що затьмарювало існування в «Пунта Пеуко», — це періодичні запори, які з віком дошкуляли частіше та тривали все довше.

У січні 2014-го Макака написав перше клопотання про дострокове звільнення. Отримав відмову. Через рік подав наступне, яке Комісія з питань дострокового звільнення ув’язнених несподівано задовольнила. Теплого літнього ранку 21 січня 2015 року, відбувши за гратами 1911 днів, Джеймі Макака переступив поріг елітної в’язниці «Пунта Пеуко» вільною людиною.

Карлик ворушив дуплистими ніздрями, за які його й прозвали колись Макакою, та роззирався навкруги, насолоджуючись п’янкими подихами вітру, шелестом трави та кущів під загорожею та хмарками куряви, що здіймалися біля дороги.

— Хороший день, сеньйоре, правда? — Макака посміхнувся озброєному охоронцеві, що відчинив перед ним ворота.

— За п’ять хвилин ітиме автобус до термінала Сан-Борха[67], — непривітно процідив охоронець. — Не проґав, — він сплюнув під ноги Макаці та зі скреготом зачинив ворота.

— Хороший день, Боже, дякую Тобі, який прекрасний день! — ніщо не могло зіпсувати настрій Джеймі.

Він на волі. Сонце підморгувало з-над гір, солодке, наче цукерка, повітря лоскотало ніздрі, а внизу живота розпливалася дивовижна легкість. Учора ввечері — вперше за цілий тиждень — Джеймі гарненько покакав. То був з біса хороший день. Таких днів не випадало за останні років вісім. А то й за всі десять.

О 8:05 перед воротами «Пунта Пеуко» загальмував муніципальний автобус. Так само щасливо посміхаючись, Джеймі заскочив досередини та попрямував до автостанції Сан-Борха, де планував пересісти на автобус до Антофагасти, а звідти, якщо пощастить, до обіду наступного дня дістатися рідної Токопійї.

XLIX

Середа, 21 січня, 16:01 (UTC –4)

Аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»

Сантьяго-де-Чилі

Літак із Ґуаякіля приземлився в міжнародному аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» о 16:02 за чилійським часом. Пілот підігнав 767-й носом до термінала, почекав, доки рукав, що випинався зі скляної будівлі, притулиться до борту лайнера, і тільки після того вимкнув табло «Застебнути ремені».

Лайнер з усіх боків оточили спецпризначенці в масках і зі зброєю напоготові. Біля виходу з рукава на пасажирів чекали озброєні працівники служби безпеки з собаками та лікарі. Перед розсувними дверима, що вели до термінала, стояв спеціальний тепловізор. Кожного, хто прилетів ґуаякільським рейсом, просили стати за кілька кроків від апарата, після чого лікарі роздивлялися зображення на екрані тепловізора. Пасажирів із високою температурою вилучали з натовпу та вели до карантинного приміщення. Насамкінець один із лікарів перевіряв очі щойно прибулих, записував їхні паспортні дані, номери телефонів і тільки після цього — якщо все було гаразд — дозволяв вступити до аеропорту.

Спливло чверть години, перш ніж Тимур і Лаура потрапили до термінала. Через синець на півобличчя, бандитську зовнішність і недоречний білий комірець Ріно перевіряли довше, ніж будь-кого іншого з рейсу LA359, однак зрештою і його відпустили. Затримали всього п’ятьох людей: двох еквадорців, аргентинця та двох чилійських жіночок, в яких, майже напевно, була звичайна застуда.

Паспортний контроль пройшли без затримок. Ніхто не присікувався до Тимурової візи. А о 17:00 Тимур, Ріно та Лаура зайняли свої місця в новенькому «Boeing 737», рейс LA138, який за двадцять хвилин мав вирулювати на зліт і нести їх на північ країни.

Політ пройшов без пригод. О 19:40 — точно за розкладом — літак авіакомпанії «LAN Chile» успішно приземлився в Антофагасті.

L

Середа, 21 січня, 19:52 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Церро Морено»

Антофагаста, Чилі

— Déja vu, — Тимур не очікував, але слова самі злетіли з уст.

Преподобний Ґроббелаар штрикнув його поглядом, мовляв, краще помовч. Вони стояли на автомобільній стоянці перед невеликою, завдовжки сто метрів, будівлею аеропорту Антофагасти. Кожен згадував про своє. Вітер куйовдив волосся, торсав футболки, теплими моцаками пролазив під пахви та за спину. Від стоянки на схід тягнулась асфальтована дорога, яка через півкілометра впиралася в Панамериканську магістраль, що йшла строго на південь, до Антофагасти. Обабіч шляху — і зліва, і справа — лежала сіра, одноманітна рівнина, ще не зовсім пустеля, радше напрочуд неприваблива, вбивчо безлика пустка, котра сягала горизонту. У Чилі — розпал літа, сонце хилилося до заходу, але ще не сіло; густі, насичені (як це завше буває перед заходом) промені слалися над землею, мчали на схід, ні за що не чіпляючись, і розбивалися, наливаючи бронзою м’язисті андійські масиви, які, неначе зуби на викопаній з єгипетської гробниці щелепі мумії, виступали над небокраєм.

— Коли то було, — чи то запитала, чи то просто зронила думку, яку не мала наміру озвучувати, Лаура.

— Я прилітав 15 серпня, — Тимур вдихав повітря, зі змішаним почуттям іскристої полегкості й ірраціональної тривоги впізнаючи характерний для Антофагасти запах. Повітря здавалося сухим, аж шкарубким на дотик, і одночасно вщерть насиченим ароматами океану. За два кілометри на захід від злітно-посадкової смуги 01–19 розкинувся Тихий океан. Таким дивовижним повітря могло бути лише в Антофагасті — на кордоні між найбільшим світовим океаном і найсухішою пустелею на Землі.

— Пам’ятаю, — кивнула француженка. — На тебе всі чекали. Кейтаро та Ральф два тижні не могли нічого зробити з малюками, які втекли. Усі думали, що ти приїдеш, сядеш за клавіатуру та миттю все виправиш.

— Тільки я прилітав у обід, а не ввечері, — чоловік тицьнув пальцем у чисте від хмар небо. — Сонце стояло над головою.

— А мене забирали приблизно в такий самий час — перед заходом сонця, а тоді у пітьмі доправляли до комплексу. Тільки холодніше було. Відчутно холодніше.

2009-го Лауру Дюпре викликали раніше за Тимура, в той час, коли працівники «NGF Lab» ще не боялися виїжджати в пустелю після заходу сонця.

— Пішли, — буркнув ґевал, поправляючи лямку наплічника. За день до того, як він вирушив до аеропорту Антофагасти забирати Тимура Коршака й Оскара Штаєрмана, боти захопили та потягли в пустелю одного з його хлопців — гереро на ім’я Том. Ріно не розумів, який кайф у тому, щоб стовбичити посеред ще не вистиглого асфальтового майданчика та жувати шмарклі, згадуючи те, що давно минуло.

Вони не бронювали готель перед вильотом, а тому попросили таксиста підкинути їх до якої-небудь недорогої нічліжки неподалік центру. Шофер привіз їх до бюджетного, але ошатного готелю «Santa Eulalia» на вулиці Токонао в північній частині міста. Гордістю «Santa Eulalia» вважали його розташування: за триста метрів від океану та за кілометр від нової автобусної станції Антофагасти на перехресті вулиці Пайуано й авеню Педро Агірре Седра. Байдуже, що на кілометри довкола простягалися промислові квартали.

Єдина тримісна кімната виявилася вільною. Оглянувши її, Лаура залишилася задоволеною; чоловікам було байдуже: вони хотіли їсти та спати. Кімната коштувала 43 тисячі песо, або майже 66 євро за ніч, — геть немало для південноамериканської країни. З іншого боку, навряд чи Ріно, Тимуру та Лаурі вдалося б знайти щось дешевше: Антофагаста є потужним індустріальним центром із найбільшим у Чилі (практично європейським) рівнем прибутку на душу населення та, відповідно, вже багато років найдорожчим містом республіки. Коршак запропонував заплатити за всіх і розрахувався карткою. Після успішної транзакції його рахунок став «легшим» на 1322 гривні.

Ванна кімната, як і в ґуаякільському «Dreamkapture hostal», була загальною, причому єдиною на поверх, а тому митися довелося по черзі. Першим пішов Тимур, за ним — Лаура, останнім у душ поліз Ріно. Поки Ріно мився, Тимур скористався планшетом Лаури та зайшов на свій акаунт у Facebook, обмірковуючи те, що написати дружині. В Україні була третя ночі, Аліна спала та не могла відповісти, що, відверто кажучи, не надто засмутило Тимура. Він не хотів устрявати в чергову сварку. Чоловік швидко написав: «Привіт! У мене все добре, ми вилетіли до Чилі. На днях вирушатиму додому. Коли саме — ще повідомлю. Цілую» і натиснув кнопку «Надіслати». По тому кілька хвилин він переглядав новини про Україну. На сході точилися бої за Донецький аеропорт. Бойовики ЛНР погрожували обстрілами жителям селищ Щастя та Станиця Луганська, якщо ті не вийдуть на мітинг проти українських військ. Під Маріуполем терористи завдали масованих ударів і висунули техніку під місто. В Україну ввійшли ще дві тисячі російських військових. Долар на міжбанківському ринку сягнув позначки 16,22 гривні… Тимур закрив браузер, щоб не накручувати себе. Він відчував, що збожеволіє, перегорить, як лампочка розжарення від раптового стрибка напруги, якщо до всього, що пережив учора та сьогодні, додадуться думки про події в Україні.

До кімнати повернувся Ріно. Вони домовилися, що перед сном вийдуть повечеряти в місто. Лаура та Тимур стояли готовими, преподобний узявся швидко одягатися. Українець, скептично вигнувши брову, спостерігав, як здоровань защібує сорочку на всі ґудзики та дбайливо поправляє білий комірець.

— На біса ти надягаєш цей комірець? — Тимур тицьнув пальцем у шию Ґроббелаара. Ріно не зреагував. — Чувак, я серйозно. Я, звісно, можу встромити собі в задницю фазанячі пера та почати кудахкати, але це ж не означає, що я павич, правда?

Ріно глипнув на Тимура, як на таргана, що повзе по стелі, але до якого ліньки звестися, щоб убити, і продовжив незворушно прилаштовувати комірець.

На шафці під дзеркалом, біля якого чепурився преподобний Ґроббелаар, дзенькнув телефон. Ріно ледь насупився, зиркнув на апарат і підняв слухавку.

— Алло.

Лаура та Тимур зацікавлено дивилися на ґевала. Несподівано лоб Ріно збрижився, а шкіра, яка після душу пашіла рум’янцем, перетворилася на безбарвний струхлявілий пергамент. Складалося враження, наче здорованю плеснули в обличчя сірої фарби. Вивчаючи його поглядом, Тимур відчув, як живіт вистиг, кишками поповзла льодяна змія та раптом дуже захотілося до туалету: якщо Ріно блідне, так і знай — жди неприємностей. Із біса великих неприємностей.

Ріно Ґроббелаар відхилив слухавку від вуха, прикрив її долонею та глянув на українця:

— Це тебе, — слова звучали так, наче здоровань промовляв, заштовхавши до рота чималий кавалок мокрого картону.

Попервах Тимур не зрозумів:

— Із рецепції?

— Тимур Коршак, — тим самим «картонним» голосом сказав Ріно. — Закордонний дзвінок. Хтось телефонує з-за меж Чилі та просить до телефона Тимура Коршака.

Лаура зіскочила з крісла, ніби її вдарило струмом:

— Хто може знати, що ми тут?

— Ніхто, Лауро, — прошипів Тимур і подивився на ґевала так, мовби той стискав у руці чорну мамбу, а не телефонну трубку. — Ніхто.

LI

Джеймі Макака без проблем дістався до Terminal San Borja (колись — Terminal Norte) на півночі Сантьяго-де-Чилі. Під час звільнення із в’язниці держава надала карликові одноразову допомогу в розмірі 100 тисяч песо (приблизно 152 євро) на «облаштування» нового життя, 30 тисяч із яких він витратив на купівлю квитка на автобус до Антофагасти. Автобус залишав Terminal San Borja о другій пополудні та прибував до пункту призначення через 19 годин — о дев’ятій ранку наступного дня. Звідти було рукою подати до Токопійї. Згідно з вироком суду в Джеймі конфіскували майже все рухоме та нерухоме майно, зокрема два будинки на узбережжі та мопед. Єдине, що лишили, — крихітну однокімнатну квартиру на сході Токопійї. Суддя вирішив, що Джеймі придбав її до того, як став бандитом. Крім того, та квартира виявилась єдиним житлом, яке не використовували як склад для зброї та наркотиків. За умовами дострокового звільнення впродовж трьох днів після прибуття до Токопійї Джеймі мусив зареєструватися в найближчому до місця проживання поліційному відділку та щотижня з’являтися до чергового полісмена, інакше ризикував знову потрапити за грати. Чилійська республіка також зобов’язувала його впродовж двох тижнів знайти роботу. Якщо через чотирнадцять днів після звільнення Макака не покаже правоохоронним органам довідку про працевлаштування, його силоміць запроторять шахтарем на одну з численних мідних копалень, розкиданих довкола Антофагасти.

Перед відправленням Джеймі Макака пообідав, купивши в привокзальній ятці варені боби та булку з шоколадом, після чого придбав собі нову sim-картку оператора «Movistar». Мобільний телефон, який йому повернули перед тим, як випустити за ворота «Пунта Пеуко», працював, але номер давно заблокували. У кишені залишилося 58 тисяч песо.

Комфортабельний автобус класу «semi cama»[68] вирушив у дорогу о 14:10 і швидко виїхав за межі міста. Джеймі відхилив спинку крісла, настільки великого, що міг витягнутися на повний зріст, і промацував очима пустельний пейзаж, що тягнувся вздовж Панамерикани. Поступово перша хвиля ейфорії відступила, а на її місце прийшла щемлива чорнота. Джеймі замислився над тим, як тепер житиме, і що більше думав, то більше супився. Він нікому не потрібен, на нього ніхто не чекає, йому доведеться вперше в житті піти на роботу, де за кожним його рухом наглядатимуть… Несподівано Джеймі Макака збагнув, що життя на волі майже не відрізнятиметься від перебування в «Пунта Пеуко», тільки працювати доведеться більше. Він довго вагався — минуло шість годин, небо над пустелею почало заростати пітьмою, — перш ніж наважився зателефонувати Леонардо Каберрі, мексиканцю, який більше півтора десятка років нелегально проживав у Токопійї, займаючись дрібними та зазвичай такими, що не вирізнялися кришталевою чесністю, оборудками, а також підторговуючи травою. Про Каберру говорили, що за гроші він здатен дістати будь-яку річ у межах Латинської Америки, і таке твердження загалом відповідало реальності. Після того як 18 серпня 2009-го до Джеймі завітали «ангели», Макака подався по протигази й альдостерон саме до Каберри. І мексиканець за лічені дні все дістав.

Джеймі Макака, все ще вагаючись, натиснув кнопку виклику. Він боявся почути повідомлення про те, що номер недійсний, і водночас боявся, що Каберра відповість. Пігмей сам не знав, навіщо телефонує мексиканцю. Мабуть, тому, що більше не мав кому телефонувати. Леонардо був чи не єдиним кримінальником північного Чилі, який уникнув облав і не загримів до в’язниці у вересні — жовтні 2009-го після того, як Макака завалився до законників у Сантьяго та виклав усе про наркоту та решту своїх доблесних учинків упродовж останніх десяти років.

У слухавці пролунали довгі гудки, а через кілька секунд Леонардо Каберра відповів сонним і, як завжди, вдрузки обкуреним голосом:

— Що за паскудство? Хто це? Хто це, на хрін, телефонує мені?

— Hola, mexicano[69], — холодно привітався Макака, думаючи про те, що на волі навіть голос бринить по-іншому. — Це Джеймі.

— Який Джеймі? — не вкурив Каберра. — Я, курва, не знаю ніяких Джеймі.

— Джеймі з Токопійї.

— Макака?! — у запитанні Каберри змішалися здивування, настороженість і ще дещо, чого Джеймі спочатку не зауважив, а може, не захотів зауважити. І дарма. — Розтуди його!

— Я повертаюся додому, mexicano, — сказав коротун.

— Ти ж мав ще відсидіти чортзна-скільки! — зірвалося з уст мексиканця.

— Відсидів уже, — буркнув Макака. — Відпустили.

— О-о, — тим самим насторожено-фальшивим тоном протягнув Каберра. — І де ти зараз?

— Прямую до Антофагасти. Виїхав із Сантьяго шість годин тому.

— О-о, — повторив Леонардо. — І… і що?

— Нічого. Хотів запитати, як у тебе справи? Що нового в Токопійї? Що з моєю квартирою?

— Е-е, — зам’явся мексиканець. — Токопійя стоїть на місці, а справи — кепсько. Тобто не так щоб хріново, але хорошого мало. А у квартирі зараз живе Бруно.

— Який іще Бруно? — роздув ніздрі Джеймі.

— Ну, Бруно Верґара, а це, цей… коротше, ти його не знаєш, — Каберра напружено кашлянув. — Пробач, Джеймі, там зараз такий срач у твоїй хаті. Ми не думали, що ти отак… ну, як сніг на голову.

— Нічого. Я розумію.

— А ти коли приїжджаєш? — поцікавився мексиканець.

От тут Джеймі щось відчув. До суду та рандеву з Господом Макаку більше ніж десять років уважали неформальним босом токопійської мафії, який одноосібно контролював канали надходження наркотиків на північ Чилі з Венесуели та Болівії. Втримуватись на вершині злочинної піраміди вдавалося не так через крутий норов чи навички вправної стрільби, як завдяки прозірливості й умінню тонко відчувати настрої людей. Джеймі насторожився й облизнув губу. Вчувалася якась гнилизна в голосі Каберри.

— Агов, Джеймі, чуєш мене? Чуєш? Алло! Я питаю, коли ти прибудеш?

— Навіщо тобі?

— Ну, та ми тебе зустрінемо, братан! Стільки не бачились!

Макака відірвав мобілку від вуха та, ще дужче насупившись, втупився в посірілий від часу телефон.

— Алло! Джеймі, ти тут? — скрипів динамік. — Ми за ніч приготуємося, встигнемо прибрати у квартирі.

Коротун раптом збагнув, що йому не треба було телефонувати мексиканцю. Не через обітницю Богові та навіть не тому, що такий дзвінок — як не крути — повертав Макаку до колишнього недостойного життя. Він уловив у словах Каберри добре приховану, але цілком реальну загрозу, відчув, як початкове здивування поступилося місцем чомусь каламутному та слизькому, й уторопав, що голосу, який линув із трубки, більше не можна довіряти.

Джеймі Макака натиснув «Відбій» і відразу по тому вимкнув телефон.

Холодне, з особливим пластмасовим присмаком повітря в автобусі більше не пахло свободою.

LII

Середа, 21 січня, 20:46 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі

Тимур узяв слухавку й акуратно, наче боявся, що вона може якщо не вибухнути, то принаймні довбонути струмом, приклав до вуха:

— Тимур Коршак слухає.

— Тимуре, привіт! Це Ліза Джин Торнтон.

Чоловік видихнув:

— А, це ви.

— Ви чекали на когось іншого?

— Ні. Суть якраз у протилежному — я ні на кого не чекав. Як ви нас знайшли? — Тимур спочатку запитав, а вже потім збагнув, що запитання, по суті, безглузде.

— Я працюю у ФБР, — повільно, неначе для розумово відсталого пояснила Ліза.

— Жучки.

Із трубки почулося сухе та здушене, а тому якесь ніби несправжнє фиркання. У Тимура в голові спливла ідіотська думка про те, що федералів у їхніх центрах підготовки, напевно, вчать не лише стріляти, але й правильно фиркати: спокійно та витримано, так, щоб співрозмовник не здогадався про справжні наміри агента та не викрив його істинні думки.

— Ви передивилися фільмів про Джеймса Бонда. Я дізналася, що ви забронювали квитки до Антофагасти, а сьогодні о 16:34 перетнули кордон Чилійської республіки в аеропорту «Комодоро Артуро Меріно Бенітес». Усе просто.

— О’кей, — погодився Тимур, — а готель?

— Цього я вам уже не розповідатиму.

— Добре, — він знав, що наполягати марно. — Ви досі в Еквадорі? Чого вам від мене треба?

— Поговорити, — просто сказала американка.

Надійшла черга Тимура презирливо пирхати:

— Хочете допитати мене по телефону? Це такі новітні технології від ФБР, так? Сподіваюся, мені хоч не доведеться оплачувати міжнародний дзвінок.

— Тимуре, не треба єхидності. Поясніть, що сталося в аеропорту Ґуаякіля.

— Нічого не сталося.

— Тимуре…

Чоловік замовк. Мабуть, Ліза Торнтон подумала, що українець має намір кинути слухавку, бо затараторила:

— «Сутінкові» напали на аеропорт через вас? Вони гналися за вами? Те, що трапилося в Інституті неврології, також пов’язане з вашим візитом? Ви ж були там, я знаю. У вівторок, коли все почалося.

Тимур стомлено зітхнув:

— Навіщо ви запитуєте, якщо стежили за нами та самі все знаєте?

— Я не можу збагнути, чому «сутінкові» йшли на смерть, щоб дістатися до вас. Вони діяли як абсолютно свідомі та добре навчені вояки, за винятком того, що не відчували страху. Я не розумію, що вони робили б посеред того пекла, якби схопили вас.

— Нічого нового до того, що я розповів вам у Ґуаякілі, я не додам. Ми вирішили полетіти з Еквадору, а психоістоті це не сподобалося.

— І тепер?..

— І тепер я дуже сподіваюся, що воно не знає, де нас шукати, — із притиском проказав Тимур.

— Припиніть знущатися! — не стрималася американка. — Я запитую, що ви плануєте робити в Чилі? Ви повертаєтесь в Атакаму? До того місця, де стояла «NGF Lab»?

— Так.

— Чому?

«Хороше запитання», — подумав чоловік. І знову нічого не відповів. Він упивався відчуттям, що цього разу, під час цієї розмови всі козирі в нього.

— Я можу чимось допомогти? — озвалася Ліза.

«О, як ви заговорили».

— Дозвольте поцікавитися, а що змінилося? Ви перелякалися, що ця зараза доповзе до Америки?

— В учорашній бійні загинуло двадцять вісім американських громадян. Більшість із них застрелили еквадорські військові. Та питання не в тому, хто застрелив, а в тому, через що почали стрілянину. Мій бос учепився зубами мені в задницю та вимагає пояснити, що сталося в Ґуаякілі.

— А я тут до чого?

— Скажімо так: я готова вам повірити, але поки що не готова розповісти про все керівництву. Мені потрібні більш переконливі докази. А тому я хочу знати, що ви шукаєте. І справді хочу допомогти.

«Бляха-муха, — обурився Тимур. — Загинуло три десятки ваших співвітчизників. Яких ще вам треба доказів?»

— Я не потребую вашої допомоги, пані Торнтон, — відрубав українець. — Якщо хочете допомогти, знайдіть місце, звідки поширилася ця зараза, та зателефонуйте. От тоді й порозмовляємо, — і поклав слухавку.

Лаура та Ріно обступили його.

— Що хотіла? — спохмурнівши, запитала психіатр.

— Розпитувала про події в аеропорту. Просила надати докази того, що психоістота реальна.

— Чого раптом?

— Сьогодні вранці під терміналом загинуло двадцять вісім громадян США. Більшість розстріляли військові, та це неважливо — американці вимагають відповідей.

Лаура спохмурніла ще більше та похитала головою.

— Ти відмовив їй.

Тимур зиркнув на француженку, здивовано звівши брову:

— Думав, ти стрибатимеш від радощів.

Жінка підібгала губи та невиразно змахнула руками.

— Ситуація змінилася, — підвела очі на українця. — Катастрофа літака через умисні дії еквадорського пілота — це одне. Зовсім інше — цинічний розстріл мирних громадян за крок від входу до міжнародного аеропорту.

— То й що? — огризнувся Тимур.

— Штати вступають у гру. Тепер уже всерйоз. Не треба нариватися.

— Начхати, — відмахнувся чоловік. — Через три дні нас тут не буде, — він легенько відсторонив Лауру, протиснувся повз тушу Ґроббелаара, який похмуро спостерігав, як українець і француженка жбурляють один в одного недомовками, і попрямував до виходу з кімнати. — Хочеться поговорити — поговоримо за вечерею. Я голодний. І хочу пожувати щось краще за запаяні у фольгу напівфабрикати з літаків.

LIII

Повечерявши, Тимур, Ріно та Лаура повернулися до готелю. Спати нікому не хотілося — напевно, підсвідомо вони боялися того, що може прийти до них уві сні, — водночас через фізичну втому блукати вечірньою Антофагастою теж не було бажання. Вони порозлягалися на ліжках. Тимур увімкнув телевізор — не кращий за той, що був у «Dreamkapture hostal», — і ліниво перемикав канали. Лаура відгородилася від телевізора планшетом. Ріно лежав, заплющивши очі та склавши руки на животі, хоча з дихання було чути, що ґевал не спить.

За кілька хвилин француженка відірвалася від Інтернету та повідомила:

— Я знайшла компанію, що здає в оренду автомобілі. «Europcar». Біля автовокзалу, десь за кілометр звідси.

— Ага, добре, — зронив Тимур. А потім замислено промовив: — Нам треба лопати.

— Що ти сказав? — повернула голову Лаура.

— Я думаю, нам слід узяти із собою лопа… — чоловік не завершив. — ҐУАЯКІЛЬ! — від крику Тимура Ріно сів у ліжку та вирячився так, що прорізалося підбите око. — Показують Ґуаякіль!

Три пари очей прикипіли до телевізора. Йшов вечірній випуск «Chilevisión Noticias» — програми новин на каналі «Chilevisión». У правому верхньому куті висів прямокутник із застиглим зображенням поруйнованого Інституту неврології. Хоча ошелешило Тимура не це; його анітрохи не здивувало б, якби журналісти чилійських новин розповідали про вранішню бійню в Ґуаякілі. Дивним здавалося якраз те, що розказували не про бійню в аеропорту. Йшлося про щось інше. Студійна камера вимкнулася, та на екрані з’явилося зображення нічної дороги.

Нешироке двосмугове шосе. Темрява. І стовпище людей, яке суне дорогою. На цій ділянці шосе придорожніх ліхтарів не було, натовп узагалі лишався б невидимим, цілком укритим пітьмою, якби не потужні прожектори, тремтливі промені яких лизькали щільну масу з людських тіл. Та маса пульсувала, мінилася та, неначе якесь жахливе в’язке вариво, повзла асфальтом.

Тимур не бачив, звідки вистрілюють промені прожекторів, — оператор стояв спиною до джерел світла, скерувавши камеру на людей на дорозі. Лише через півхвилини українець зауважив напис «live» у лівому верхньому куті екрана.

— Це пряма трансляція, — не знати до кого проговорив він.

Зображення тремтіло та час від часу підстрибувало. Схоже, оператор тримав камеру на плечі та постійно рухався. Невдовзі Тимур зрозумів, що еквадорець задкує, відступаючи перед юрмою. Натовп крокував доволі швидко (принаймні точно швидше, ніж співробітник каналу «Chilevisión» задкував із камерою на плечі) та поступово наближався, тож через півтори чи дві хвилини Тимур розгледів, що в юрми є поводир. Збіговисько, ніби отара, прямувало за засмаглим, злегка згорбленим еквадорцем середнього зросту, який неприродно рівно тримав голову і тупився не під ноги та не поперед себе, а кудись угору, немовби намагався зазирнути за прожектори, котрі негнучкими променями-щупальцями обмацували юрму. Він ішов на два кроки попереду клубка з людських тіл, не вимахуючи руками, не сповільнюючись і не пришвидшуючись. І, схоже, не кліпаючи. Він не здавався незграбним, але відчувалося щось неприродне в його руках. Поводир нагадував паралітика, який більшу частину життя провів у інвалідному візку, а тут раптом, ні сіло ні впало, навчився ходити, набув здатності без обмежень пересуватися на своїх двох, проте ще не встиг призвичаїтися до нового вміння.

Хтось — чи то диктор у студії, чи то репортер, який не потрапляв у камеру, — запекло коментував процесію. Тимур не міг зрозуміти жодного слова. І не лише тому, що коментарі звучали іспанською. У перші хвилини зображення на екрані настільки поглинуло його, що чоловік не сприйняв би жодного слова, навіть якби репортер раптово заговорив українською.

Несподівано оператор розвернувся. Зображення спочатку розпливлося, а потім різко сфокусувалося. Стало видно дві відкриті вантажівки із солдатами в кузовах і один «Humvee» з кулеметом на даху. Тимур нарешті побачив прожектори, що вистрілювали променями з кузовів. Вантажівки трималися на відстані сотні кроків від натовпу та від’їжджали одночасно з тим, як натовп наближався.

Ніхто не намагався спинити юрму. От тільки і солдати у вантажівці, і кулеметник у броньованому «Humvee» тримали на мушках людей, що простували дорогою. У світлі прожекторів їхні очі моторошно виблискували. Подеколи, коли один із променів підіймався зависоко, зображення темніло, і на екрані залишалися лише вуглинки очей, які, ледь погойдуючись, пливли над дорогою.

Перед камерою промайнув військовий, схоже, офіцер, який, постійно озираючись на мовчазну юрму, тримався поряд із вантажівкою та постійно повторював: «No dispare! No dispare!»[70]

Оператор знову навів камеру на людей на дорозі.

— Це «сутінкові»? — не відводячи погляду від екрана, пролепетала француженка. — Це все «сутінкові»?

Їй ніхто не відповів, оскільки в кадрі з’явився репортер. Тонкий рівний ніс, рельєфне підборіддя, мікрофон у руках. Він виглядав би симпатичним, якби не важка амуніція. На чилійцеві був масивний «натівський» бронежилет, який закривав не лише тулуб, але й шию, кевларова каска та кулетривкі окуляри. Репортер важко дихав — броня тиснула його до землі.

Не відриваючи мікрофон від губ, чоловік у касці схвильовано говорив далі: «…поліція наразі просто не знає, що з ними робити. Вони крокують уже кілька годин, просто йдуть — нікого не чіпають і ні на що не реагують. Це дуже моторошне видовище, ви можете бачити самі. Незважаючи на комендантську годину, всім цим людям удалося вислизнути з Ґуаякіля. Куди вони прямують — нікому не відомо. Чи вони заражені? Чи стануть убивати за межами охопленого хаосом міста? Ось запитання, які без перебільшення хвилюють увесь світ. І людей надто багато, щоб їх арештувати».

— Що він каже? — Тимур несамохіть тицьнув пальцем в екран.

— Це іспанська, — Лаура, не дивлячись на Тимура, здогадалася, що він звертається до неї.

— Я бачу, що не китайська, але твоя мова найближча до іспанської, — Тимур не був певен, чи справді іспанська аж так схожа на французьку. Просто йому так здавалося. І ще дуже хотілося зрозуміти, про що повідомляє кореспондент. — Ти хоч щось уловлюєш?

Лаура махнула рукою, примушуючи його замовкнути.

Репортер «Chilevisión Noticias» правив далі: «Нам не вдалося сьогодні потрапити до Ґуаякіля — фінансовий центр Еквадору повністю заблоковано військами та поліцією, але з надійних джерел надійшла інформація, що всі ці люди, всі ці чоловіки та жінки, впродовж дня зуміли обійти розставлені пости, кордони та патрулі, зібралися за містом і вирушили на південь».

Репортер закашлявся. Його обличчям стікали великі краплини поту; коли він підносив мікрофон занадто близько до губ, чулося хрипке, пришвидшене дихання. Перевівши подих, чилієць заговорив знову: «Ми продовжуємо пряму трансляцію з еквадорської траси № 25, що веде від міста Ґуаякіль на південь до еквадорсько-перуанського кордону. Загадкова хода, яку почали сьогодні ввечері за межами Ґуаякіля й у якій на цей момент узяло участь щонайменше п’ять чи шість сотень жителів міста, триває. Нагадаю, що приблизно дві години тому еквадорські військові спробували зупинити, локалізувати натовп. Вони влаштували загорожі на дорозі, зосередили значну кількість особового складу, проклали колючий дріт. У результаті вдалося лише ненадовго затримати ходу. Натовп розпорошився, після чого учасники процесії поодинці, продираючись у темряві через чагарники, навпростець полями, обійшли лінію, на якій їх планували зупинити, зібралися за спинами солдатів і продовжили похід. За неперевіреними даними, військові готують нову операцію з затримання, оскільки, попри відсутність агресії, ніхто не знає справжніх намірів учасників процесії. Водночас один з еквадорських офіцерів, які перебувають поруч зі мною, запевнив, що від командування отримано суворий наказ не відкривати вогонь».

Напружившись, Лаура почала вирізняти знайомі слова й узялася уривками, узагальнюючи, переповідати Тимуру та Ріно те, що казав журналіст у шоломі.

— Вони обійшли блокпости… зібралися за Ґуаякілем… п’ять, може, шість сотень людей… ідуть на південь, ніхто не знає, куди і чому… військові намагалися їх зупинити, але… вони розбігаються та поодинці обходять блокпости… потім продовжили йти на південь до кордону…

Репортер на мить умовк, просунув пальці під кевларову каску, краї якої потемніли від поту, та приклав їх до вуха. Напевно, притискав пальцями навушник. «Режисери нашого репортажу щойно повідомили мені, що готовий раніше відзнятий сюжет. Отже, послухайте, що про сьогоднішні події говорить шеф поліції Ґуаякіля, сеньйор Ектор Баутиста».

Кадр змінився, на екрані з’явився огрядний чоловік із бульдожими щоками, подвійним підборіддям і вередливо відкопиленою нижньою губою. Синя, ретельно напрасована форма та вишиті золотом погони виблискували у світлі лампи камери. Сеньйор Баутиста розтулив рота та розпочав: «Я рішуче відкидаю звинувачення в бездіяльності. Поліція Ґуаякіля, як і раніше, повністю контролює ситуацію. Так, нам відомо, що серед натовпу, який вийшов із міста, є особи, відповідальні за вбивства та дебош у ґуаякільському Інституті неврології, але ми не маємо змоги виявити їх та арештувати, доки вони ховаються в юрмі, — промовляв він більш-менш упевнено. Зраджували Баутисту очі, які металися, наче у психічно хворого. — І, так, я підтверджую наказ не відкривати вогонь. Досить із нас смертей. Я особисто розмовляв із генералом Оскаром Альваресом — військовим наказано стріляти лише в разі очевидної загрози своєму життю або життю мирних громадян». Кого в ситуації, коли, з одного боку, сунули озброєні до зубів солдафони, а з іншого — кількасот відірваних від реальності чоловіків і жінок із незрозумілими намірами, він називав «мирними» громадянами, залишалося незрозумілим. Про одне шеф поліції Ґуаякіля не збрехав: після розстрілу десятків іноземців під терміналом аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо два десятки еквадорських послів дерли на шматки в усіх закутках світу та керівництво Еквадору готове було на що завгодно, аби уникнути нової бійні.

— То як — думаєте, вони заражені? — запитала француженка, зиркнувши на Тимура.

Українець знизав плечима.

Режисери знову ввімкнули live stream із шосе № 25. Оператор і журналіст відступали, проте відстань між ними та передніми рядами ходи помітно скоротилася. На передньому плані опинився чоловік, що очолював процесію. Розгледівши його зблизька, Тимур роззявив рота. Очі еквадорця виглядали цілковито білими. Він ішов уперед, тримаючись середини дороги, він не дивився під ноги та крокував нібито впевнено, та все ж не так, як крокує зряча людина. Українець кілька секунд не вірив у те, що споглядає: кількасот еквадорців, яким пощастило вирватися з Ґуаякіля та вирушити до кордону з Перу, веде за собою сліпий.

Репортер кивнув комусь за кадром, напевно, оператору, інформуючи про те, що знає про завершення інтерв’ю, та поновив своє торохтіння: «Шеф ґуаякільської поліції не зміг дати відповідь на запитання щодо особи, яка керує процесією. Єдине, що можу сказати напевно, — і це якась дивовижа! — ця людина, найбільш імовірно, сліпа. Цілковито незряча! Мої колеги з Аргентини так і назвали його — El Ciego[71]. Я спробував з’ясувати…»

— Їх веде сліпий? — Ріно, не моргаючи, тицьнув пальцем в еквадорця, чиї вибалушені молочно-білі очі скидалися на намазані жиром м’ячики для гри в настільний теніс.

— Схоже на те, — підтакнула Лаура, — якщо я не помиляюся, журналіст щойно сказав про те, що їхній поводир — El Ciego, тобто Сліпий.

Тимур ствердно замахав головою:

— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.

— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.

— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.

— І що? — не зрозуміла француженка.

Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.

— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.

— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?

Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.

(у ці вихідні все раптово скінчилося…)

(…найбільш агресивні померли, решта перейшла на малювання)

Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.

(вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю…)

(у нас повно таких малюнків…)

(…ви знаєте, де це?)

Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:

— Це безглуздя. Цього не може бути.

Українець промовив:

— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.

Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи:

— Навіщо?

Тимур розвів руками та хмикнув:

— Це запитання на мільйон баксів, — чоловік звернув увагу на екран. Оператор крупним планом знімав Сліпого. Мармурово-білі очі погойдувалися та поблискували в пітьмі, ніби два однакові супутники на орбіті невідомої планети. Попри це, голос Тимура звучав не надто стурбовано. — Гадаю, це щось на кшталт жесту відчаю з боку психоістоти. Воно не зловило нас в аеропорту й тепер не має вибору, крім як гнати цю орду в Атакаму. Я можу тільки порадіти, що ми зараз не там, не в Ґуаякілі.

— Але вони йдуть до нас! — емоційно скрикнула Лаура.

Тимур стримано всміхнувся:

— Їм невідомо, що ми тут, Лауро. Подумай сама. І взагалі, для нас це більше не проблема. Поглянь на них. Ти гадаєш, їх пустять у літак? Від Атаками їх відділяє три тисячі кілометрів і два кордони. Невже ти припускаєш, що перуанці та чилійці просто спостерігатимуть, як півтисячі еквадорців, очманілі від невідомої психічної хвороби, перетинають державний кордон? Навіть без перешкод їм знадобиться два місяці, щоб дістатися Атаками, — пряме включення з Еквадору завершилося. Диктор у студії почав викладати наступні новини, а Тимур відкинувся на подушку. — Можливо, я помиляюся, і психоістота знає, для чого веде їх у пустелю. Та це лише підтверджує, що я мав рацію, і нам треба дізнатися, що відбувається на місці розбомбленої лабораторії. Й основне — тут, у Чилі, немає заражених, відповідно, воно не знає, де ми знаходимося. Воно більше не здатне переслідувати нас. Розслабся і дихай вільно.

Водячи пальцем по бровах і переніссю, Лаура дивилася на Тимура. Він говорив виважено й аргументовано, йому хотілося вірити. Вони в безпеці, «сутінкові» далеко, все гаразд. От тільки серце її не заспокоювалося та тривожно постукувало під давно не праною футболкою. Лаура не говорила іспанською, та все ж сяк-так ухопила зміст того, про що розповідав репортер «Chilevisión Noticias». І найбільше з побаченого та почутого її вразила не кількість «сутінкових» і не сам факт того, що більше півтисячі людей із незрозумілих причин покинули Ґуаякіль і вирушили на південь країни. Найбільше шокували слова про те, що ці півтисячі примудрилися непоміченими прослизнути повз блокпости на виїздах із Ґуаякіля, а потім спокійнісінько обійшли встановлене військовими загородження на шосе № 25. Виникало логічне запитання: що їм заважає розосередитися і так само обійти прикордонні пропускні пункти на кордоні між Еквадором і Перу, і згодом — між Перу та Чилі? Лаура подумала, що правильно — нічого. Залишалося покладатися винятково на відстань від Еквадору до Атаками. Три тисячі кілометрів — це багато. Але й тут щось підказувало Лаурі, що розслаблятися не варто. Недобре передчуття каменем тиснуло на серце. Раціонального пояснення цьому вона не знаходила, хоч як пристрасно длубалася у власних почуттях, і через те на душі ставало ще більш неспокійно.

— Я лягаю спати, — Тимур вимкнув телевізор і заліз під легку ковдру.

— Хтось заводить годинник? — запитав Ріно.

— Я заведу, — відгукнулася Лаура. — На сьому ранку.

— О’кей, — позіхнув Тимур. — Поснідаємо та підемо по машину.

Він відвернувся обличчям до вікна, вдаючи, що поринає в сон, але ще довго лежав із розплющеними очима, обмізковуючи побачене у випуску новин. Його внутрішній стан не відповідав безтурботному голосу. Щоправда, на відміну від француженки Тимур Коршак не сумнівався, що їм удасться вшитися з пустелі до того, як «сутінкові» перетнуть чилійський кордон. Якщо взагалі перетнуть. Він був упевненим, що ґуаякільський кошмар завершився та більше ніколи не з’явиться в його житті.

— Добраніч, — побажала Лаура та вимкнула світло.

LIV

Четвер, 22 січня, 08:42 (UTC –4)

Офіс компанії «Europcar»

Антофагаста, Чилі

— Я перепрошую, ваша картка не працює, — менеджер компанії «Europcar» з оренди автомобілів винувато простягнув назад кредитку.

— Це неможливо, — заперечила Лаура.

Ріно з Тимуром зупинили вибір на чотиримісному пікапі «Mitsubishi Katana» і майже узгодили всі деталі, коли електронна система відмовилася приймати картку Лаури. Молодий чилієць із вибритими скронями й очима кольору пляшкового скла без нарікань спробував ще раз провести транзакцію. Результат той самий, тобто нульовий. Хлопчина поклав картку на стійку та підсунув до француженки.

— Пробачте.

— Там більш ніж достатньо коштів, — розгублено проказала вона. Оренда коштувала з біса дорого — 140 євро/день, що забагато навіть для Європи, однак Тимур і Ріно прикинули, що за три дні вони встигнуть «владнати» всі свої справи в пустелі та повернутися, а відтак наявних на Лауриному рахунку коштів мало б вистачити з головою.

— Я не заперечую, однак ваш банк блокує транзакцію.

Жінка розгублено похитала головою.

— Ви можете почекати? Я хочу зателефонувати у свій банк.

— Будь ласка, — клерк підсунув телефон. — Можете скористатися нашим телефоном.

Лаура Дюпре набрала номер, указаний на звороті кредитки, після чого кілька хвилин запекло жбурлялася французькими словами у слухавку. Зрештою щось прокричала та кинула слухавку на тримач телефонного апарата.

— Що таке? — запитав Тимур.

— Мій рахунок заблокували.

— Чому?

— Через учорашні події в Ґуаякілі. Останню транзакцію було проведено з Еквадору, тому мій банк, побоюючись шахрайства, заблокував картку. Я подала заявку на розблокування, але мене повідомили, що платежі, які приходили чи надходили до Еквадору впродовж останніх трьох-чотирьох днів, перевірятимуть на ймовірний зв’язок із тероризмом або з відмиванням грошей, пов’язаних із тероризмом, відповідно, за найкращих обставин рахунок розблокують не раніше, ніж у суботу, а якщо точно — аж у понеділок. Я намагалася довести, що гроші потрібні мені просто зараз, але безрезультатно. Це не політика банку, це вимога спецслужб.

— Чудово, — простогнав Тимур.

— А ти? — Ріно ляснув долонею по плечу українця. — Спробуй свою.

Тимур неохоче дістав банківську картку і, наперед знаючи результат, подав її працівнику «Europcar». Він провів її крізь щілину термінала, почекав трохи та повернув назад.

— Недостатньо коштів на рахунку.

— У тебе кредитка? — без особливої надії в голосі поцікавилася Лаура.

— Ні, просто дебетна картка.

— Гаразд, — згодився Ріно, — не проблема, візьмемо седан. Або малолітражку.

Тимур не уявляв, як вони продиратимуться на малолітражці через кряжі та піски Долини Смерті. Та це не змінювало суті.

— Боюсь, у мене не вистачить коштів навіть на малолітражку.

Ґевал насупився, склав руки на грудях і відступив на півкроку від стійки. Зеленоокий чилієць терпляче чекав, що вони вирішать.

Лаура, похнюпившись, мовчала. Озвався Ріно:

— Ми не можемо сидіти та чекати, поховавши голови в пісок.

— За два дні вони не дійдуть до Атаками, — не так щоб аж дуже впевнено проказав Тимур. — У нас удосталь часу.

— Зате за два дні вони можуть доїхати до Атаками, — докинула Лаура.

— Яким чином? — трохи ображено запитав українець.

— Вони ні на кого не нападають. Якщо вони розійдуться та поодинці перетнуть кордон, то за два дні на автобусах спокійно дістануться до Чилі.

— Це малоймовірно, — не здавався Тимур.

— Але можливо.

У працівника «Europcar» нарешті урвався терпець:

— То що ви вирішили? Берете іншу машину? — він, як і раніше, говорив чемно, та цього разу в голосі прорізалися недвозначно холодні й не надто люб’язні нотки.

Чоловіки опустили голови. Лаура намалювала на обличчі посмішку й мовила:

— Дякую, сеньйоре, ми ще маємо подумати.

— Дякую, що завітали, — хлопчина сяйнув у відповідь такою ж пластмасовою усмішкою. — У «Europcar» вам завжди раді!

Тимур, Лаура та Ріно вийшли на авеню Педро Агірре Серда та неквапом рушили в напрямку готелю. Сонце піднялося достатньо високо та нещадно смалило. Ліворуч від них височіла сіра бетонна будівля з глухими стінами, фасадом із темно-синього скла та написом на одній зі стін «Terminal de Buses Cardenal Carlos Oviedo»[72]. Вокзал нагадував німецький бункер часів Другої світової війни, оскільки, крім скляного фасаду, вікон будівля майже не мала. Понад головами провисали чорні дроти.

— Ми можемо спробувати доїхати на автобусі до Калами, — запропонувала Лаура.

— А далі що? — гмикнув Тимур. — Ми також можемо спробувати автостоп, от тільки я маю сумніви, що за останні п’ять років до «NGF Lab» проклали дорогу та пустили регулярні автобусні рейси.

— Не смішно, — огризнулась француженка.

— Може, це знак, що туди не варто пертися? — висловив припущення Ріно.

Заштовхавши руки до кишень джинсів і туплячись собі під ноги, Тимур відвернувся від автобусного термінала та почовгав геть.

— Можливо, й так, — стиха, наче сам до себе, буркнув він. — Все одно без грошей ми нікуди не подамося.

Ріно наздогнав українця та закрокував поряд. Вони перетинали промислову зону. Довкола громадилися огороджені бетонними парканами неохайні будівлі складів, майстерні, гаражі. Поміж них углиб кварталів тягнулися запилені ґрунтові вулички. Людей майже не було, і що далі Тимур, Ріно та Лаура відходили від автостанції, то менше їх ставало.

— У мене є одна ідея, але навряд чи вона вам сподобається, — потерши пальцем носа, сказав Ріно Ґроббелаар.

— Яка? — Тимур більше з осторогою, ніж із надією глянув на преподобного.

— 2009-го ми із Джеро пробивалися через Долину Смерті на мотоциклах. Не пам’ятаю, на «Ямахах», здається.

Тимур зиркнув на Лауру, наче боявся, що озвучену думку та забракує. Як виявилось, боявся даремно.

— А це ідея! — француженка збадьорилася.

— Ми використовували мотоцикли, оскільки Долиною Смерті неможливо пересуватися на повнопривідному автомобілі, — правив далі Ріно. — І я подумав, якщо ми на байках проїхали половину Valle de la Muerte, то чому ми зараз не можемо доїхати туди, де колись знаходилася «NGF Lab»?

— Ти геній, Ріно, — випалив Тимур. — У «Europcar» були мотоцикли?

— Не знаю, — стенула плечима Лаура. — Я не бачила. Треба повернутися та запитати.

Вони кілька секунд постояли, дивлячись один на одного так, наче чекали, що хтось таки скаже, що пертися в Атакаму на мотоциклах — не найкраща ідея, а тоді одночасно розвернулися на 180° і заквапилися назад до автовокзалу. І до офісу «Europcar», компанії з найму машин.

LV

Четвер, 22 січня, 09:25 (UTC –4)

Автобусний термінал ім. кардинала Карлоса Ов’єдо

Антофагаста, Чилі

Голодний і добряче пом’ятий після сну Джеймі Макака вивалився на заллятий сонцем бетонний майданчик перед автобусним терміналом і потягнувся, хрускаючи суглобами, наче заіржавілий робот, якого розробники востаннє змазували ще в минулому столітті. Пасажири згуртувалися біля багажних відсіків, забираючи сумки та рюкзаки. Джеймі багажу не мав, тож обігнув похмуру будівлю автовокзалу та вийшов на авеню Педро Агірре Серда. Спинився і замислився.

Обвислий живіт коротуна роздуло від газів. Після того як він багато годин протрясся в автобусі та проспав у незручній позі, кишківник збунтувався й відмовився випихати з організму продукти життєдіяльності. Джеймі почувався так, ніби з’їдені вчора булка та боби перетворилися на цемент, який намертво закупорив усі проходи в нижній частині тулуба. Карлик переступав із ноги на ногу, кривився, вигинав хребет то в один, то в інший бік, то напружував, то розслабляв живіт, словом, усіляко намагався перднути, щоб хоч трохи випустити гази та полегшити біль, проте гази вперто не виходили.

Зрештою Джеймі здався: опустив голову та склав руки за спиною. Він не знав, що далі робити — і не лише із животом. Макака усвідомлював, що до Токопійї йому краще не потикатися. Схоже, Господь знову позбиткувався з нього.

Джеймі й до ув’язнення ніхто особливо не любив. Усе своє життя він залишався маленьким, сірим і злостивим; йому знадобилося п’ятнадцять років — п’ятнадцять напрочуд кривавих років — для того, щоб стати одним із найвпливовіших бандитів і наркоторговців північного Чилі. Не менше ніж півтора десятки чоловіків, які мали відмінне від Макаки бачення розвитку кримінального світу Антофагасти, попрощалися не лише зі своїми ідеями та поглядами, але й із життям, нерідко — у вкрай неприродний, навіть як на північночилійських наркодилерів, спосіб. Макаку терпіли та боялися, що в злочинному середовищі варто тлумачити як «поважали». Водночас ця «повага» трималася винятково на усвідомленні того, що будь-яка спроба обдурити чи зашкодити Джеймі обернеться стократ більшими проблемами для того, хто на таку спробу наважиться. Джеймі не прощав. Нікому й нічого. До 2009-го. На початку осені 2009-го, після «побачення» з Богом, Макака пішов до столичної поліції, де виклав усе про себе, про свої славні діяння, а також про своїх колег із Токопійї та Антофагасти, хто цих діянь стосувався. Учинок Джеймі виявився неабияким сюрпризом для десятків причетних до наркотрафіку ділків північного Чилі. Напевно, якби над Атакамою промчала злива, вони здивувалися б менше. У тюрмі «Сан-Мігель» Джеймі Камподóніко тримали окремо від чоловіків, які опинилися за гратами його стараннями, справедливо побоюючись, що карлик не переживе випадкової зустрічі з ними. Щоправда, Джеймі не ховався. Навпаки — він сам шукав зустрічі з тими, кого запроторив до тюрми. Хотів розповісти про те, що бачив Бога, та переконати розкаятися. На щастя для Джеймі, ні з ким із колишніх компаньйонів він так і не перетнувся, інакше — сумніватись у цьому не доводилося — замість покаяння вони доламали б своїми довбалками його й так не надто справну задницю.

Загалом завдяки особливій зовнішності, сповненій звірячими вчинками кар’єрі та раптовій трансформації в релігійного фанатика, а також через зраду всіх, із ким мав справи, Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко став легендою. Легендою, яку осіб із двадцять у Токопійї та ще не менше ніж півдесятка в Антофагасті мріяли повісити.

Мексиканець Леонардо Каберра не працював безпосередньо із Джеймі Макакою. Вони добре знали один одного, але вкрай рідко перетиналися «по роботі». Відтак Каберра уникнув хвилі облав, яка прокотилася регіоном восени 2009-го, через що Джеймі сподівався, що мексиканець не тримає на нього зла. Як видно, помилявся.

Макака зітхнув і задер голову, радше із свинцевим сумом, ніж із докором утупившись у блакитне небо. Господь знову влупив йому по яйцях. Як завжди. «За що Ти караєш мене? — безмовно запитав карлик. — Скільки я буду спокутувати скоєне? Я ж не прошу нічого! Я хочу лише спокою. У думках і в душі, — він поворушив ніздрями та гірко підібгав губи, збагнувши наївність своїх учорашніх радощів і втіхи. — Господи, навіщо було мучити мене думками про волю, коли я сидів у в’язниці? Тільки для того, щоб я почав думати про в’язницю, коли опинився на волі? Це несправедливо, Господи!»

Чоловічок опустив підборіддя та роззирнувся. Люди виходили з автостанції, оминали його, не кидаючи навіть погляду, та швидко віддалялися. Широкою вулицею, над прогрітим асфальтом якої вже спливало тремке марево, проїхало кілька пікапів і один седан. «Гаразд, — смиренно подумав Макака. — Господу звідтіля видніше, що таке справедливість і несправедливість. Але… що мені робити зараз?» Макака покрутив головою. Упродовж шести років Антофагаста відчутно змінилася. Раніше Джеймі двічі бував на півночі міста — 2005-го та 2008-го, але зараз не впізнавав нічого.

— Дай мені знак, Боже, — пошепки попросив він. — Я все стерплю, як терпів у «Сан-Мігелі» та «Пунта Пеуко», я пройду через усе, що Ти накажеш, щоб очиститися, але дай мені знак, куди тепер йти та що вчинити.

Пігмей стояв обличчям до гір на сході, і сонце нещадно смалило голову, шерехатим язиком облизуючи шкіру на лобі, щоках і лисуватому тім’ї. Від жару трохи запаморочилася голова. Джеймі несамохіть перейшов на інший бік вулиці — у затінок під паркани та будівлі, востаннє озирнувся на футуристично понуру коробку термінала імені кардинала Карлоса Ов’єдо та рушив на північ. Він кривився і тужився, намагаючись пукнути та спустити гази, через що з боку нагадував не дуже буйного шизофреника, якому ввижається, наче він у зоопарку, корчить гримаси біля кліток із мавпами, і водночас пригадував, хто із жителів Токопійї чи Антофагасти не бажає його смерті. В Антофагасті кандидатів виявилося лише двоє: повія Саломе Боске, до послуг якої зрідка вдавався Джеймі, й Ікер Кардозо, підстаркуватий чилієць, що тримав майстерню з ремонту вживаних автомобілів і в якого Макака колись купив мопед. Коротун справедливо розсудив, що Саломе Боске навряд чи буде рада бачити його з міцнющим, як бетон, запором і практично порожніми кишенями. Майстерня ж старого Ікера, хоч і знаходилася на півночі міста, проте Джеймі не сумнівався, що відшукає її. От тільки не уявляв, що скаже сеньйору Кардозо, якщо той іще живий. «Привіт, Ікере, пам’ятаєте мене? Ви не проти, якщо я поживу у вас трохи? Десь так до самої смерті…»

Поринувши в задуму, Джеймі Макака не помітив, як за його спиною, ледь порипуючи шинами, сповільнювався полинялий від порохняви та бруду чорний автомобіль із зигзагоподібною тріщиною, що по діагоналі перетинала лобове скло. Краєм ока зауваживши широченний капот, Джеймі почав поворот голови, але так і не завершив його. Погляд прикипів до чоловіка, який витріщався на нього з протилежного боку дороги. Макака раптом збагнув, що цього дебелого урвиголову з фіолетовим синцем під лівим оком десь уже бачив.

LVI

Преподобний Ґроббелаар розмашистими кроками прямував до офісу «Europcar», намагаючись притлумити надокучливий, неначе муха, внутрішній голос, який не просто казав, а горлав як недорізаний про те, що йому слід зупинитися і зупинити інших, доки не пізно. Чому саме зупинитися, Ріно не розумів, а тому продовжував рішуче марширувати на південь. Лаура та Тимур ледве встигали за велетнем.

Крокуючи, Ріно зиркав навсібіч. Окидав поглядом вивіски — їх було зовсім мало, — розглядав номери автомобілів, що проїжджали вулицею, оглядав дроти, які хаотичним плетивом висіли над авеню. За сотню кроків від автобусного термінала ґевал несподівано спинився. Загальмував так різко, що Тимур уткнувся носом у його спину, а Лаура за інерцією пройшла кілька кроків і тільки потім розвернулася.

— Ти чого? — відступивши на крок, мотнув головою Тимур.

Ріно не відповів. Примружившись і випнувши щелепу, він дивився на протилежний бік дороги. Тимур простежив за його поглядом і побачив незграбного карлика, який крокував тротуаром, ледь згорбившись, заклавши короткі руки за спиною та ворушачи губами так, наче розмовляв сам із собою.

— Що там? — витягнула шию Лаура.

Тимур, як і Ріно, одразу впізнав чилійського коротуна.

«Не може бути!» — руки Тимура вкрилися гусячою шкірою.

У ту мить Джеймі став, повернув голову та витріщився на преподобного. Секунду, не більше, його опуклі очі насторожено виблискували, а потім у них засяяло впізнання. Макака згадав. Він кинув швидкий погляд на Тимура та Лауру і пригадав і їх також. Наступні кілька секунд здоровань і карлик, підозріло прискалюючись і синхронно посхилявши голови до пліч, роздивлялися один одного, витягуючи із закапелків пам’яті подробиці першої зустрічі. Тимур раптом подумав, що цей момент потребує тільки музики, як в американському вестерні.

— Це не… — ґевал тицьнув товстим пальцем у Джеймі. — Це не той?

Ще тоді, під час першої випадкової зустрічі, Ріно та Джеймі відчули непояснювану спорідненість, здогадалися, що, попри разючі зовнішні відмінності, їхні глибинні сутності мало чим відрізняються. От і зараз ґевал і карлик проштрикували один одного поглядами та, не промовивши й слова, лише за виразом облич і невловним дрижанням зіниць розуміли, що знаходяться на одній хвилі, перебувають на лише їм доступному еволюційному рівні, — двоє немолодих розбишак, які вирішили покаятися, наготувалися сповна розрахуватися за давні гріхи та шаленства, але не сподівалися, що шлях до Бога виявиться настільки ковзким і тривалим.

— Той, — підтвердив Тимур.

Один раз побачивши, Джеймі було неможливо забути: величезний приплесканий ніс із носовими пазухами, що нагадували отвори дул великокаліберної двостволки, вибалушені безбарвні очі, короткі підсмикані руки з непропорційно накачаними передпліччями, покаті плечі та, звісно, живіт — єдине, що змінилося за майже шість років, — який тепер скидався не на футбольний м’яч, а на запхану під футболку гігантську подушку. Усе було як колись. Ну, майже як колись, тоді, під час першої зустрічі. За п’ять із лишком років у в’язниці коротун не полисів. Точніше, не став іще більш лисим. Із тім’ячка стирчали ті ж самі пучки ріденьких, але старанно зачесаних назад волосин, хіба що серед них з’явилися цілковито сиві.

— Я назвав його чикою, — задумливо прогудів Ріно.

— Так, — кивнув Тимур, усе ще не вірячи, що таке буває. — А він без усякої на те причини дав нам два з половиною мільйони песо, яких якраз вистачило на дорогу додому.

Джеймі здибався з Тимуром, Ріно та Лаурою вранці 1 вересня 2009-го, коли ті поверталися від «NGF Lab» (чи то пак від того, що залишилося від лабораторії після бомбардування) до цивілізації. Того ранку пігмей зганяв у пустелю до одного зі своїх потаємних сховків, де тримав гроші, підроблені документи та зброю. Сповнений благочестивого бажання почати праведне життя, Джеймі порвав на дрібні шматки болівійський паспорт. Гроші — п’ятнадцять мільйонів песо[73] готівкою — спочатку надумав розвіяти пустелею, але потім вирішив віддати їх тим, кому вони справді потрібні. Дорогою назад, до Антофагасти, на узбіччі маловідомої ґрунтової дороги, Макака натрапив на трьох суттєво пошарпаних подорожніх, які клигали в напрямку міста, — двоє чоловіків і молоду жінку. Праву руку жінки було ганчір’ям примотано до тулуба, а її плече неприродно стирчало вгору й уперед. Лице худорлявого чоловіка зі скуйовдженим русявим волоссям рясно вкривали подряпини, настільки лячні, що складалося враження, наче бідолаху прив’язали за ноги до пікапа та кілометрів вісім тягали пустелею. Та найдивніше — у ґевала, який вирізнявся слонячими габаритами, було підбито ліве око. ЛІВЕ! Розчепивши долоні, Джеймі Макака поклав їх на живіт, подивився через дорогу на Ріно Ґроббелаара і, як і Тимур, не повірив власним очам: в одоробла з вепрячими очиськами, пурпурним рубцем на щоці та квадратною, наче шухляда, щелепою синець вимальовувався під тим самим оком, що й п’ять із половиною років тому! Тоді, 2009-го, бажаючи довести Господу серйозність своїх намірів, Джеймі віддав Тимуру та Ріно частину грошей, яких їм якраз вистачило, щоб купити квитки додому. Тепер, невпевнений, що йому не примарюється, коротун просто не знав, як реагувати.

— Оу, справді, це він! — нарешті впізнала Лаура. — Він був на мопеді та віддав нам гроші, а ще… ще він чомусь смердів лайном.

Зненацька Макаку майже повністю загородила чорна машина, що повільно підкотила до тротуару, — старезний (важкий, неповороткий і ненажерливий) американський чотиридверний седан «Chevrolet Impala» 6-го покоління, випущений далекого 1985 року.

Водій залишився на місці. Розчинилися праві дверцята седана і на тротуар вискочили двоє чоловіків: один — високий, жилавий, трохи засмиканий, із водянистими, немов у риби, очима; другий — трохи нижчий, круглолиций, із густою бородою, що майже повністю ховала подзьобані слідами від прищів щоки.

LVII

— Привіт, Джеймі, — виставивши напоказ жовті зуби, вищирився Каберра.

Коротун стрепенувся, відвів погляд від здорованя із синцем під лівим оком і зиркнув наліво. Вочевидь, Макака тільки зараз помітив автомобіль і двох чоловіків, які, по-бичачому нахиливши голови, сунули на нього.

— Здається мені, ти крапаль не доїхав до Токопійї, — засичав мексиканець. — Хіба ні, Джеймі? Ти забув, де твій дім?

Джеймі позадкував, але відповів із неочікуваним для Каберри запалом:

— На відміну від тебе я знаю, де мій дім, mexicano, — про себе подумав, що він не такий «знак» просив у Господа.

Леонардо Каберра смикався та дрібно тремтів, незважаючи на те, що сонце сяяло на повну та температура повітря перевалила за +25 °C. Губи мексиканця подригували та сіпалися, не завжди до ладу зі словами, які він промовляв, через що фрази виходили зім’ятими. Макака не уявляв, скільки кокаїну всмоктав у себе Каберра, щоб устати в таку рань і припхатися до Антофагасти.

— Сука, — зашкварчав Каберра, — як ти ще насмілюєшся глузувати після всього, що зробив? — він потягнувся тремтячою рукою до Макаки. — Сідай у машину!

Джеймі відсахнувся.

— Ні!

За спиною та трохи правіше від мексиканця стояв Омар Аїт ель Саїд, емігрант із Лівану, якого Джеймі раніше ніколи не бачив. Власне, коротун і не міг його знати, оскільки схожий на бойовика Ісламської держави ліванець прибув до Антофагасти не так давно, у квітні 2012-го, тікаючи чи то від ліванських, чи то від ізраїльських спецслужб, які вважали його причетним до організації терактів і викрадення людей на півдні Лівану. Омар ель Саїд не мав ніякого стосунку до карлика, якщо не зважати на той факт, що араб збудував власний бізнес на руїнах кокаїнового королівства Джеймі Макаки. Що більше важливо — ліванець нічого не чув про крутий норов Макаки, а відтак не єрепенився, коли його попросили поїхати до Антофагасти та «зустріти» колишнього токопійського авторитета. Ще одним сміливцем, що вирушив разом із Каберрою до столиці провінції, був Бруно Верґара — він залишився в машині та стежив за вулицею. Молодий Верґара, як і Омар ель Саїд, не зустрічав Макаку. Щось колись чув, але особисто не перетинався. Він погодився поїхати з Каберрою, тому що розраховував, що в разі вдалої «зустрічі» Макаки отримає в довічне користування тісну токопійську квартирку Джеймі, в якій проживав упродовж минулих трьох років. Принаймні так Бруно пообіцяли чуваки, які вціліли під час облав 2009-го і які дуже хотіли побалакати з Джеймі. Дуже.

— Я не бажав вам зла, — Макака промовив швидко, проте без благальних ноток у голосі, чим іще більше роздратував мексиканця. Джеймі не виправдовувався. На підтвердження цього він перестав задкувати та спинився, гордо задерши голову. — Каберро, зрозумій, я на власні очі бачив Бога. Присягаюся, я бачив Його! І Він сказав, що ми — грішники, ми маємо покая…

У цю мить без попередження і без очевидної причини Омар ель Саїд вихилився з-за спини Леонардо Каберри та зацідив правою рукою Макаці у вухо. Коротун не очікував удару й гучно охнув, за інерцією відхиляючись управо. Втім, чи то араб ударив не надто сильно, чи то недоросток виявився міцнішим, ніж здавався, Джеймі встояв на ногах. Ліванець, форкнувши, обігнув Леонардо за спиною та другим ударом — правим прямим просто в голову — звалив Макаку на асфальт.

— Сідай у машіну! — із жахливим акцентом закричав Омар. — Тобі сказаль: сідай у машіну!

Із ніздрі коротуна через губи на підборіддя потекла цівка крові. Соваючи короткими ніжками, Джеймі намагався відповзти від нападників, разом із тим у широко розплющених очах коротуна не читалося переляку.

— Не примушуй нас лупцювати тебе до напівсмерті, — худою рукою Леонардо Каберра притримав Омара, та це не допомогло. Араб підступив до Джеймі та влупив ногою карлику в живіт. Макака скрючився так, наче в нього влучили з вогнепальної зброї. Здутий від газів живіт вибухнув убивчим болем, який нервами, неначе бікфордовими шнурами, розповзався по всьому тілу. Кілька секунд Джеймі відчайдушно сапав ротом, намагаючись втягнути в занімілі легені повітря, після чого захрипло проказав:

— Я нікуди з вами не поїду. Я більше не один із вас, Каберро. І не вам мене судити.

— Поїдеш, — просичав Каберра. — Поїдеш, недомірку ти довбаний!

Мексиканець нахилився, схопив Макаку за барки і, ставлячи на ноги, потягнув на себе.

LVIII

Побачивши, як бородань угатив ногою в живіт чоловічкові з по-мавпячому великими ніздрями, Лаура втиснула голову між пліч.

— Що вони роблять? — очі француженки розширилися.

— Е-е… — розтулив рота Тимур.

Кістлявий чоловік із мутними очима намагався зіп’ясти коротуна на ноги. Карлик кривився від болю після удару в живіт і несамовито пручався. Несподівано Тимур зауважив, як, напружившись, здулися м’язи грудей і трапеції преподобного. Комірець урізався в шию і, здавалося, затріщав. Очі ґевала підсвітилися зсередини та запалахкотіли холодним, давно забутим вогнем.

— Я мушу втрутитися, — Ріно Ґроббелаар промовив таким тоном, ніби наперед просив прощення за те, що має статися. — Так не можна. Я мушу…

Секунду повагавшись, несміливо переступивши з ноги на ногу, здоровань зійшов на дорогу та закрокував до протилежного тротуару. Що ближче він підходив до краю авеню, то ширшими ставали його кроки.

— Як він із ними розмовлятиме? — дурнувато промимрив Тимур. — Він же не знає іспанської.

Лаура не встигла відповісти, бо вже наступної секунди стало зрозуміло, що вербальні навички преподобному не знадобляться.

Ріно підійшов і зупинився за спиною Леонардо Каберри. Мексиканець, страшенно пітніючи, намагався скрутити руки Макаці, щоб затягти карлика на заднє сидіння машини. Джеймі, попри те, що був маленьким і за п’ять років у в’язниці втратив форму, з успіхом боронився. Мабуть, саме через це Леонардо не помітив гігантської тіні, що витяглася навскоси через тротуар, і не зміг своєчасно оцінити, як несподівано та разюче змінилося розташування сил у спровокованому ним конфлікті з Джеймі Макакою. Власне, Каберра взагалі — ні зараз, ні згодом — не допетрав, що трапилося.

Омар ель Саїд побачив і тінь, і самого Ріно Ґроббелаара, але, зауваживши габарити південноафриканця, не насмілився втручатися. Він розтулив рота, бажаючи попередити свого напарника, проте не встиг витиснути ні звуку. О 9:27 22 січня 2015-го для Леонардо Каберри завершилося. Преподобний Ріно Ґроббелаар замахнувся й щосили ввігнав свій кулак у потилицю мексиканця. Від удару Каберра дзьобнув себе підборіддям у груди, а тоді, не пискнувши, усією вагою наліг на Макаку та притиснув того до тротуару.

(Трохи згодом, під ранок п’ятниці, коли мексиканець очуняє, Омар ель Саїд розкаже Каберрі про здоровенного, неначе мамонт, чолов’ягу з комірцем священика на мамонтячій шиї, синцем на півобличчя та кулаками завбільшки з покришки від трактора, який, ні сіло ні впало, підкрався до нього ззаду і без попередження однією із цих, прости Господи, тракторних покришок торохнув по його чорнявій мексиканській макітрі. Каберра, звісно, не повірить. А може, й повірить, але соромитиметься визнати, що його так легко нокаутували, а відтак надалі розповідатиме всім, що напередодні перегрівся на сонці й утратив свідомість від перенапруження та теплового удару.)

Джеймі Макака щось лепетав, виборсуючись з-під нокаутованого мексиканця, а преподобний Ґроббелаар повернув голову наліво та запитально подивився на бороданя. Омар примирливо підняв руки, показуючи, що він тут просто так, собачку вигулював чи щось таке, та з якоїсь причини той жест здався Ріно недостатньо переконливим. Ґевал рвонув уперед і, перш ніж Омар ель Саїд устиг зреагувати, схопив ліванця за шию лівою рукою. Ще через секунду кулак правої з достобіса лячним, неначе динаміками підсиленим, «ТРІСЬ!» зустрівся з бородатою головою араба. Удар припав просто на підборіддя, і його виявилося цілком достатньо, щоб вибити Омара з реальності. Ріно, не розуміючи, що бородань утратив зв’язок із дійсністю, труснув ліванця та щось проговорив просто в бородате обличчя. Певна річ, Омар ель Саїд не почув ні слова. Тимур, який, роззявивши рота, стояв з іншого боку дороги, і бачив, як підломилися, смикнувшись, ніби через них пропустили струм, ноги чорнявого бороданя, у тому не сумнівався. Навряд чи чоловік, чиї ступні, завернувшись, немов у ганчір’яної маріонетки, волоклися по землі, а голова теліпалася, як прив’язана мотузкою до шиї надувна кулька, впродовж найближчих кількох годин зможе що-небудь почути.

Бруно Верґара, спостерігши, як розвивається ситуація, завів двигуна і помчав геть — на північ, до шосе, що виходило на Панамерикану, і далі, — не спиняючись і не переймаючись тим, як його напарники добиратимуться додому, аж до Токопійї. Верґара ніколи не зустрічав Джеймі Макаку особисто, зате чув про пігмея достатньо, щоб не картатися через покинутих напризволяще товаришів. Як то кажуть, своя сорочка завше ближче до тіла. А ще він думав, що квартира на сході Токопійї і так була затісною.

Зрештою преподобний Ґроббелаар збагнув, що бородань не опирається та не реагує, і з відразою відкинув його. Араб гепнувся на спину, розкинувши врізнобіч руки. По тому Ріно нахилився, відшпурнув геть кістляве тіло мексиканця та допоміг Джеймі підвестися. Макака все ще кривився і тихо постогнував, цідячи повітря крізь стиснуті зуби. Живіт зотлівав у вогні — трикляті гази ніяк не відходили.

Тимур і Лаура перебігли дорогу та зупинилися по обидва боки від Ріно.

— Ти о’кей, фелла? — захриплим від адреналіну голосом запитав преподобний.

— Я думаю, він не розуміє англійської, — припустила Лаура.

Джеймі звів голову й утупився вологими від сліз очима в обличчя велетня. За мить погляд ковзнув донизу, на посірілий від бруду та поту комірець священнослужителя. Банькаті очі Макаки ще більше округлилися. Гримаса болю поступилася місцем здивуванню, а потім навіть більше — благоговійному переляку. Джеймі згадав, як 1 вересня 2009-го ледь не пристрелив велетня тому, що той назвав його «чикою». Насправді Ріно не мав наміру ображати коротуна, якраз навпаки, хотів подякувати за гроші, а відтак весело промовив: «Muchas gracias, chica!»[74], — сплутавши слова chico[75] та chica. Макака вмить забув про «зустріч» із Богом і палку обіцянку виправитися та лише дивом утримався від того, щоб не пристрелити Ріно. Зате тепер, дивлячись на потертий комірець, Джеймі пополотнів. Кров відринула від обличчя, через що червона цівка, що тяглася з розбитого носа, стала більш виразною, а перед очима затанцювали темні плями. Бідолаху то пробирало холодом, то наче окропом обливало від думки про те, що п’ять років тому він стояв за крок від того, щоб застрелити священика. Уявити тільки — він міг ГРОХНУТИ СПРАВЖНЬОГО СВЯЩЕНИКА! «Стільки часу минуло, — зміркував Макака, — а я тільки зараз збагнув, наскільки серйозним було випробування».

Те, що сталося далі, цілковито шокувало Тимура, Ріно та Лауру. Джеймі, не зводячи погляду з південноафриканця, переступив через простягнуті ноги Каберри та стиснув поміж долонями праву руку Ґроббелаара.

— Padre, — сказав він; у голосі проступили і вдячність, і покірливість, і легке відлуння страху від усвідомлення непоправності лиха, яке він міг скоїти п’ять років тому в Атакамі. — Lo siento, Padre, por favor discúlpame![76] — після цих слів Джеймі Макака підніс пошерхлу руку преподобного до обличчя та приклався губами до її тильного боку.

Ріно Ґроббелаар сконфужено кліпав на карлика, Тимур помітив, як напружилися м’язи його правиці, проте долоню преподобний не висмикнув.

— Що це з ним? — вирячившись, прошепотіла Лаура.

Українець знизав плечима. Надмірно палкий вияв вдячності насторожував, водночас Тимур не міг не визнати, що він виглядає щирим.

Макака відпустив долоню. На шерехатій шкірі преподобного лишилися сліди крові. Побачивши їх, Джеймі похапцем утер носа рукою. Він не був дурнем і, чудово розуміючи, як його вчинок виглядає з боку, випростав ліву руку, обережно вказав пальцем на комірець Ріно та протараторив іспанською:

— Por poco y asesino al Padre hace 5 años. Lo recuerdas? Cuando nos conocimos en el desierto…[77]

Цього разу Лаура нічого не зрозуміла.

Тим часом Тимур Коршак, нахилившись, приклав палець до шиї ліванця. Із пульсом усе було добре. Погано було те, що довкола розпростертих посеред тротуару тіл починали збиратися люди. Із хвилини на хвилину хтось обов’язково викличе поліцію.

— Чуваки, — спокійно повідомив українець, — нам треба по-хорошому вшиватися звідси.

Ріно стрепенувся, глянув навкруги, після чого розвернувся і закрокував на південь. Чилійці, похмуро зиркаючи, розступалися перед ґевалом. Тимур і Лаура, не вагаючись, шаснули за велетнем. Джеймі Макака кілька секунд глипав вибалушеними очиськами то на Каберру, то на Саїда, то на те місце, до стояв чорний «Chevrolet Impala» із квадратними фарами, а тепер тупцяли роззяви, а тоді кинувся наздогін південноафриканцю.

Учотирьох вони пірнули до офісу компанії «Europcar» за мить до того, як від центру міста долинули сирени поліцейського автомобіля та карети швидкої допомоги.

LIX

Четвер, 22 січня, 10:04 (UTC –4)

Офіс компанії «Europcar»

Антофагаста, Чилі

У прохолодному холі Тимур нарешті помітив, що Джеймі ув’язався за їхньою компанією.

— Чекай, — чоловік притримав Лауру за руку, — пігмей іде за нами.

Лаура та Ріно спинилися. Джеймі став перед ними та випростався, наче школяр перед директором. Схоже, він здогадався, що зараз вирішуватиметься його доля. Він не мав куди йти і небезпідставно припускав, що друга зустріч із ґевалом та його супутниками аж ніяк не є випадковістю, водночас Джеймі не мав уявлення, як це все пояснити. І як переконати, що він хоче залишитися з ними.

— Може, він боїться, що його переслідуватимуть, — припустила Лаура.

— А може, не варто було в це встрявати? — пробурчав Тимур. — Преподобний, звісно, молодець, гарно віддухопелив їх в ім’я Господа, але хто дасть гарантію, що ті двоє вилупків через півгодини не приведуть сюди ватагу з півсотні осіб?

— Якщо пощастить, за півгодини ми їхатимемо геть з Антофагасти.

Ріно довго роздивлявся Джеймі, відчуваючи, як ниє праве плече, м’язи якого впродовж минулих чотирьох років відвикли завдавати удари. Зрештою здоровань мовив:

— Якщо малий захоче — нехай іде з нами.

Запала кількасекундна мовчанка. Усі розглядали карлика.

— І в Атакаму також? — скептично підняв брову Тимур.

— І в Атакаму також, — поважно пробасив преподобний.

Українець роззявив рота, щоб запитати навіщо, проте Ріно випередив його, жестом пояснивши, що не бажає чути заперечень. Макака за інтонацією збагнув суть того, що сказав здоровань. Ступивши крок уперед, карлик урочисто простягнув південноафриканцю руку:

— No nos hemos presentado[78], — й урочисто додав: — Jamie.

Преподобний ледь помітно кивнув й акуратно, самими лише пальцями потиснув правицю.

— Ріно, — долонька Макаки повністю зникла в долоні велетня.

Із незмінно серйозним виразом на обличчі Джеймі вивільнив руку та повернувся до француженки.

— Лаура, — посміхнулась та і потиснула руку з короткими та пухкими пальцями.

Останнім, скептично звівши обидві брови, потиснув руку українець:

— Тимур.

До холу ввійшла чилійка в зелено-жовтій уніформі компанії «Europcar».

— Te puedo ayudar de alguna manera?[79]

Усі повернули голови в бік дівчини. Дженджик із вибритими скронями кудись зник.

— Ми хотіли дізнатися, чи можливо орендувати у вас мотоцикли для поїздки в пустелю, — англійською відгукнулася Лаура.

— Мотоцикли? — не приховувала здивування чилійка. — Я можу запропонувати вам чудові повнопривідні позашляховики за гарною ціною…

— Дякую, — зупинила її Лаура, — нам потрібні саме мотоцикли.

— Я перепрошую, але мені здається, що «Europcar» не здає в оренду мотоцикли.

— Ви впевнені чи вам здається? — не втрачала надії Лаура.

— Якщо ви почекаєте, я зателефоную й уточню.

— Так, будь ласка, — кивнула француженка.

— Ходіть за мною.

Вони знову опинилися біля глянцевої зеленої стійки, за якою півгодини тому Лаура Дюпре намагалася розрахуватися за оренду пікапа «Mitsubishi Katana». Працівниця «Europcar» узяла телефонну слухавку та почала набирати номер центрального офісу.

— Qué es lo que quieren?[80] — поцікавився Макака, чиє підборіддя на якихось п’ять сантиметрів вивищувалося над стійкою.

— Necesitan motocicletas para ir al desierto[81], — не забираючи слухавку від вуха, відповіла чилійка. Вона здивовано зиркнула на трійцю, а потім знову на карлика, не розуміючи, чому він запитує, якщо зайшов до офісу разом із ними.

— Por qué no les das las motocicletas?[82]

— No tenemos motocicletas aquí, — дівчина махнула рукою вбік стоянки, де знаходилися лише позашляховики й одна чи дві малолітражки. — Y, si las tuviéramos, sería muy poco probable que les permitiéramos ir a Atacama[83].

— Diles que yo les puedo dar las motos, — упіймавши здивований погляд чилійки, Макака ствердно труснув головою. — Diles eso![84]

Працівниця «Europcar» опустила слухавку і зміряла поглядом Тимура та Лауру.

— Ваш… е… друг каже, що знає, де дістати мотоцикли.

Ріно, Тимур та Лаура одночасно повернули голови й утупилися в Макаку. Той по-конячому підтягнув у посмішці верхню губу і ствердно замотав головою, підтверджуючи, що чилійка за стійкою переклала правильно.

— Motocicletas, — Джеймі шморгнув носом, розставив руки так, наче стискав ними мотоциклетне кермо, і для більшої певності диркнув, імітуючи звук двигуна мотоцикла: — Дрин-дин-дин-дин-дин-дин!

— Де? — нахилив голову Тимур. Їхнє перебування в Антофагасті ставало щомить дивнішим і нереальнішим.

— Dónde? — продублювала запитання чилійка.

— Vamos! Ven conmigo![85] — коротун поманив їх до виходу.

LX

Четвер, 22 січня, 11:06 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі

Майстерня Ікера Кардозо знаходилася вглибині неохайного кварталу, затиснутого між вулицями Аматиста, Амачуко й авеню Ероес де ла Консепсьйон, на півночі Антофагасти. Вона була звичайним саморобним гаражем зі стінами з гофрованих металевих листів, пофарбованих синьою фарбою, і такого ж металевого даху, під яким одночасно розміщувалося не більше ніж два автомобілі. Власне, гараж слугував лише складом для зберігання інструментів і запчастин (здебільшого крадених), а ремонт автомобілів відбувався на витоптаній ділянці площею кілька акрів, яку з усіх боків оточували подібні гаражі.

Устромивши руки до кишень джинсів і відчуваючи, як футболка під лямками рюкзака просякає потом, Тимур Коршак мружився та розглядав півколо кострубатих майстерень і гаражів. Лаура Дюпре сховалася в затінку під гофрованою стіною і бавилася із дружелюбним кудлатим дворнягою, який, задерши лапи, звивався перед нею і, граючись, норовив схопити зубами француженку за пальці. Ріно Ґроббелаар, рівно та непорушно, неначе пам’ятник, стримів перед розчиненими воротами майстерні.

П’ять хвилин тому, поблукавши поміж гаражами, Джеймі привів їх до майстерні Ікера Кардозо, яку її власник патетично величав «Estudio del trabajador»[86]. У пилюці перед воротами стояли три автомобілі — синьо-зелений дводверний пікап «Mitsubishi Triton» 1996 року випуску, брудно-білий седан «Nissan Datsun Bluebird» 1990-го та позашляховик «Chevrolet Suburban», випущений наприкінці 1980-х, — принаймні один із яких (ущерть роздовбаний «Suburban») призначався не для ремонту. Ліворуч від того місця, де стовбичив Ріно, підпираючи одну зі стулок воріт, височіла кучугура з автомобільних шин. Углибині майстерні Джеймі про щось домовлявся з її власником.

Через хвилину Джеймі й Ікер вийшли з гаража. Макака знаками попросив Лауру та чоловіків почекати, після чого заквапився за старим Кардозо, який, накульгуючи, зник поміж майстернями.

Ріно, Тимур і Лаура чверть години смажилися під сонцем, доки з-за гаражів долинув металевий стукіт і скрип піску під шинами, після чого в проході між сусідніми металевими стінками вигулькнув Джеймі. Коротун штовхав поруч себе запорошений і подряпаний скутер «Vespa LX 150». За спиною карлика важко дихав старий Ікер, рукою притримуючи допотопний, більше схожий на дитячий велосипед японський мопед «Honda Hobbit». Обидва транспортні засоби були настільки давніми, що всі хромовані деталі стали матовими, потьмяніли та зовсім не виблискували на сонці. Зате виблискував, неначе начищена бляха на ремені, Джеймі Макака, мовляв, ось, що я дістав. Ікер Кардозо тримався віддалік, замислено витираючи ганчіркою мастило з-поміж пальців.

Тимур і Ріно цілу хвилину роздивлялися скутери. Українець прискіпливо оглянув «Vespa LX 150». Скутер був не таким уже й старим. Щонайбільше — років вісім від моменту сходження з конвеєра, об’єм двигуна — 150 см³, максимальна швидкість — 95 км/год. Не так уже й погано, та все ж не надто обнадійливо, зважаючи на те, куди вони хочуть їхати. До «Honda Hobbit» Тимур не наважився наближатися. Останній серійний екземпляр «Хобіта» випустили в Бельгії 1991-го. Чоловік цього не знав, але здогадувався, оскільки мопед виглядав відповідно: оригінальний жовтий колір практично розчинився під плямами іржі.

Першою, на диво, озвалася француженка.

— Це мотоцикли? Це ж не мотоцикли, — Лаура випросталась, вперлася руками в боки й із підозрою глипала на два двоколісні транспортні засоби, які роздобув Макака. — Це скутери.

Тимур провів пальцем по затертому трикутному сидінні «Хобіта», який, здавалося, міг розсипатися від подуву вітру.

— Якщо бути точним, то принаймні один із них — це мопед. Я сумніваюся, що у цього об’єм двигуна більший за п’ятдесят кубічних сантиметрів.

— Яка різниця між скутером і мопедом? — зиркнула на нього Лаура.

— Останній навіть у місті ледве їде.

Забувши, що Джеймі не розуміє англійської, Тимур обернувся до карлика і, тицяючи в «Хобіта», саркастично запитав:

— Він хоч до 60 км/год розганяється?

Макака вловив насмішкуваті нотки і припинив посміхатися.

— Es casi nueva! — замахав руками коротун. — El motor es nuevo![87]

— Що він лопоче? — насупився Тимур.

— Каже, що в «Хонді» новий мотор, — відповіла Лаура.

Ріно, не вимовивши ні слова, підійшов і вмостився на «Vespa». Скутер просів під його вагою, але потім вирівнявся. Ключ стирчав у запаленні. Преподобний простягнув руку та крутонув ключа. Мотор умить задеренчав, із вихлопних труб чвиркнули струмини сизого диму. Ріно відштовхнувся правою ногою і покотив по колу, об’їжджаючи гаражі та повільно набираючи швидкість. Проводжаючи його поглядом, Тимур не міг позбутися придуркуватої думки про слона на триколісному дитячому велосипеді, та, попри це, скутер непогано тримався. За мить українець сидів на «Honda Hobbit» і торсав ногою важіль стартера. На диво, після другого натиску мотор заторохтів. Ще більшим здивуванням для українця стала швидкість мопеда. Він крутнув ручку газу та, не встигнувши прибрати ногу, ледь не злетів із сидіння. Двигун виявився новим і відчутно потужнішим, ніж у базової модифікації «Хобіта».

Намотавши по два кола на майданчику між гаражами, Тимур і Ріно спинилися перед воротами «робочої студії» Ікера.

— Як тобі, розумнику? — блиснув очиськами Ґроббелаар.

— Їздять трохи краще, ніж виглядають, — стисло схарактеризував Тимур. — Хоча я все одно не уявляю, як ми сунутимемо на них крізь пустелю.

Ріно обвів рукою півколо перехняблених гаражів і майстерень.

— Ти бачиш кращі, фелла? Тут справжній ажіотаж серед чуваків, які хочуть здати в оренду пару добрих скутерів. — Ґевал ураз посерйознішав: — До Сан-Педро доберемось, а там і пішки можна дійти. Я вже ходив, я знаю, — а тоді повернувся до Макаки та виставив угору великий палець на правій руці: — О’кей, аміґо! Ми беремо твої драндулети.

Тимур знизав плечима. Вибору справді не було.

— Трес діас… нам треба вони всього на… трес діас. Розумієш? — українець відігнув три пальці — вказівний, середній і безіменний. — Кванто? — і потер одна об одну пучки великого та вказівного пальців. — Кванто коста твої мотосіклетас пара трес діас?

— Oh, no! — замахав головою Джеймі. — No señor, yo separaré todo![88]

Макака схилився до старого чилійця та щось зашепотів. Ікер Кардозо дивився перед собою і наче й не чув, що йому нашіптує коротун, а потім, не ворухнувши жодною зморшкою на поритому складками та неголеному обличчі, тихо назвав суму: п’ятдесят тисяч за три дні оренди. Як гарантію Джеймі Камподо́ніко залишав свій паспорт. Макака з готовністю дістав із кишені зім’яті банкноти та відрахував Ікерові необхідну суму, після чого із дещо меншим завзяттям передав старому свій паспорт. Насамкінець Ікер Кардозо заправив до краю мопеди.

Лаура вмостилася позаду Тимура на затертому сидінні «Honda Hobbit». Маленькому Джеймі довелося сідати попереду ґевала на «Vespa», оскільки, сидячи ззаду, карлик не міг обхопити дебелого південноафриканця. Макаці не вистачало довжини рук, відтак коротун ризикував злетіти зі скутера на першому повороті. Зважаючи на габарити та конфігурацію «Vespa», виходило, що Джеймі стримів на колінах Ріно Ґроббелаара. Здалеку їх цілком можна було сприйняти за татка та синочка, котрі недільного ранку їдуть за місто порибалити.

Коли всі розсілися по місцях, за мить перед тим, як рушати, Ріно Ґроббелаар оглянувся на Тимура та переможно вишкірився, показавши два ряди міцних квадратних зубів:

— А тепер скажи мені, розумнику, як би ми добиралися до Сан-Педро, якби не мій комірець.

LXI

Вони повернулися на авеню Педро Агірре Серда та попрямували на південь до центру міста. Джеймі Макака показував дорогу.

Через чотири з половиною кілометри Ріно та Тимур зупинили скутери на перехресті з вуличкою Ріо де лос Сіпресес, навпроти баптистського коледжу. За коледжем височіла схожа на авіаційний ангар будівля супермаркету «Jumbo»[89]. Українець збігав у відділ домашнього приладдя та будівельних інструментів, де придбав три штикові лопати, які, на його думку, знадобляться їм на попелищі, що лишилося від лабораторії. Лаура та Джеймі купили води в дорогу. Потім усі четверо пообідали в забігайлівці з чудернацькою назвою «Doggis», розташованій під одним дахом із supermercado «Jumbo».

О 12:25 Тимур, Ріно, Лаура та Джеймі вийшли до покинутих на вулиці скутерів. Пляшки з водою сяк-так закріпили на багажниках. Для лопат місць не знайшли, а тому довелося тримати їх на колінах, немов якусь химерну середньовічну зброю. Прямою, наче стріла, авеню Педро Агірре Серда скутери проїхали п’ять кілометрів на південь і лише тоді, досягнувши центральної частини розтягнутого вздовж океану міста, завернули на авеню Президента Сальвадора Альєнде, яка через півтора кілометри вивела їх за межі Антофагасти — на початок траси № 26.

26-те шосе, злегка петляючи, тягнеться на захід і приблизно за десять кілометрів уливається в Панамериканську магістраль, котра веде на північний схід, просто до Калами. На автомобілі відстань, що розділяє Антофагасту та Каламу, можна подолати за дві години та сорок хвилин. Не маючи шоломів, позамотувавши голови футболками та сорочками, щоб хоч якось уберегтися від палючого сонця, дратуючись від того, що важкі лопати постійно норовили висковзнути з рук, Тимур і Ріно не ризикнули розганятися до швидкості більше ніж 60 км/год, а відтак дісталися південної околиці Калами лише о 16:10.

У Каламу не заїжджали. На кільці перед в’їздом до міста Джеймі показав на поворот праворуч. Скутери промчали естакадою та вискочили на авеню Сіркунбаласьйон, що огинала Каламу з південного сходу. За порадою коротуна вони зупинилися біля ресторану «Las Parinas», щоб розім’яти ноги, перекусити та заправити скутери, і через годину рушили далі. На сході Калами авеню Сіркунбаласьйон перетинається з добре знайомою всім, крім, напевно, Лаури, дорогою № 23, яка завертає на південний схід і тягнеться до Сан-Педро.

О пів на шосту крайні будівлі Калами розчинилися в тріпотливому мареві на заході. Сонце без поспіху схилялося до горизонту та більше не пекло.

Джеймі, зручно влаштувавшись між руками Ріно, смиренно спостерігав за поки що одноманітними, але такими рідними пустельними ландшафтами. Ріно Ґроббелаар супився, згадував іскристу ейфорію, яка, наче бульбашки, заповнила тіло, коли він поколошматив двох нахаб, що лізли до Джеймі, а ще розмірковував про Бога, про віру та про лицемірство. Лаура ховала обличчя від вітру за шиєю Тимура та гнівалася на себе, не до кінця розуміючи, навіщо пертися в Атакаму. І тільки Тимур Коршак, єдиний серед усіх, думав про те, чому ніхто не здогадався перед виїздом із Калами зазирнути в перше-ліпше інтернет-кафе, щоб дізнатися, що сталося із Сан-Педро після 2009-го…

До селища, яке п’ять із половиною років тому було одним з епіцентрів атакамської кризи, залишалося менше ніж сто кілометрів.