Бот. Ґуаякільський парадокс

LXII

Четвер, 22 січня, 19:53 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Краєчок величезного та сліпучого, неначе розплавлена сталь, сонячного диска безшумно зачепив горизонт. У щедрому на кольори передзахідному світлі краєвиди обабіч 23-го шосе нагадували ретельно оброблену у Photoshop’і фотографію: нереально чіткі та контрастні тіні, нереальний пісок, який із буденно-сірого перетворився на розсипи золота, що сяяли всіма можливими відтінками в діапазоні від блискучо-білого до насиченого золотого, та нереально синє небо над усім цим. Небо без жодного натяку на хмари.

Ріно та Тимур, не змовляючись, збавили швидкість. Їхні видовжені тіні, схожі на силуети прибульців зі знятого в 60-х фільму про НЛО, стелилися перед ними. Вдалині, у призахідному мареві, забовваніли обриси Сан-Педро: кілька крайніх, добре освітлених вечоровим сонцем халабуд, такого ж невиразного сіро-жовтого кольору, як і пустеля.

Тимур на ходу повернув голову до Ріно. Здоровань боковим зором помітив рух, але не відреагував. За мить Тимур зиркнув знову, затримав погляд довше та відвів його тільки для того, щоб вирівняти мопед.

— Що? — дивлячись на дорогу, гаркнув Ріно.

Українець вирулив на узбіччя і, не вимикаючи двигун, зупинив «Хонду». Преподобний із карликом загальмували навпроти нього.

— Що таке? — повторив запитання ґевал, здогадуючись, що почує у відповідь.

— Ми не бачили машин від самої Калами, — мружачись, сказав Тимур. Власне, від піску та вітру мружилися вони всі — Ріно, Лаура, Джеймі. Почервонілі очі пекли, наче в них сипнули перцю. Щастя ще, що впродовж минулих трьох годин вони їхали спинами до сонця. — Жодної.

Ріно повільно, ніби знехотя, знизав плечима.

— Тут і раніше машин було негусто.

— Їх було мало, о’кей, от тільки ми сьогодні не зустріли жодної.

Південноафриканець, роздувши ніздрі, втягнув носом повітря, після чого сплюнув на асфальт. Кілометрів за двадцять після виїзду з Калами дорогу час від часу перетинали замети з піску. Ближче до Сан-Педро піщані «щупальці» місцями повністю ховали під собою шосе. В асфальті зяяли розколини, словом, відчувалося, що дорогою № 23 давно не користувалися. Несподівано Ріно страшенно закортіло запалити.

— Думаєш, після того що сталося тут 2009-го, Сан-Педро покинули?

— Так, — кивнув Тимур.

Ґроббелаар поглянув на закріплені на багажниках скутерів сумки, із яких витикалися пластикові пляшки з водою. Він зітхнув, пожалкувавши, що в Каламі вони не купили харчів. Джеймі Макака підозріло переводив погляд із Тимура на Ріно та назад. Йому хотілося з’ясувати, якого біса вони їдуть у пустелю, але він не міг.

— Води нам вистачить, — констатував ґевал. — І заночувати точно знайдемо де.

«Я не про воду та не про ночівлю», — сердито подумав Тимур. Облизавши порепані губи, вголос промовив:

— Поїхали.

Двигун «Honda Hobbit» задеренчав голосніше, і Тимур із Лаурою рушили в напрямку селища. Ріно з Джеймі посунули слідом. У північній частині Сан-Педро ніхто з них не бував. Від траси № 23 відгалужувалося кілька ґрунтовок, але ніхто не знав, куди вони ведуть, тож Ріно зобразив знак Тимуру прямувати далі. Вони зробили гак окружною дорогою та наблизилися до Сан-Педро з півдня — так, як підступали до нього влітку 2009-го.

За кілометр від в’їзду до селища стало зрозумілим, що Тимур і Ріно мають рацію: після подій 2009-го, коли внаслідок нападу ботів загинула більшість жителів поселення, у Сан-Педро-де-Атакама ніхто не жив. Тимур ледве впізнав місток через зарослий шпичаками рівчак, що огинав селище із заходу. Невисокі металеві стовпчики, що тяглися з обох боків містка, перекосилися, вгрузли в землю й аж ізчорніли від іржі. Здавалося, вони можуть завалитися від одного погляду. Будівлі, що межували з пустелею, засипало піском. Гладенькі піщані хвилі плавно підіймалися та підпирали саманові стіни, подекуди видираючись вище від вікон. Чи не половина будинків, які вдавалося охопити зором із містка на в’їзді до селища, стояла без дахів. Над Сан-Педро впродовж останніх чотирьохсот років не випало жодної краплини дощу, роса і та з’являлася з частотністю раз на десятиліття, відтак крівлі будували абияк. Без догляду дахи зруйнувалися та попровалювалися. Та основною ознакою того, що селище давно вимерло, була відсутність доріжок і вулиць. Крайні будинки та паркани захищали від вітру та пилу центральну частину селища, піску там намело менше, проте все ж достатньо, щоб сховати під собою звивисте мереживо ґрунтовок та асфальтованих вуличок, які колись пронизували Сан-Педро. Навіть у найкращі часи пустельне поселення не вирізнялося багатством і чистотою. Після п’яти років без людей воно перетворилося на декорації для бюджетної стрічки про часи Ісуса Христа.

Тимур із Лаурою на невеликій швидкості через місток в’їхали до Сан-Педро. Одразу за рівчаком «Honda Hobbit» угрузла переднім колесом у пісок, із-під заднього колеса в повітря приснули хмари піску та пилюки. Ріно підкотив і спинився ліворуч від українця. Обоє одночасно заглушили двигуни. Джеймі кілька разів кашлянув, після чого винувато принишк. Запала тиша, якщо не брати до уваги стомленого поклацування в гарячих моторах, що помалу остигали. Пісок повільно осідав на землю.

— Вантажівка, — лівим ліктем Тимур прикрив від пилу нижню частину обличчя, а правою показав уперед і прогугнявив: — Упізнаєш?

Посеред ґрунтовки — чи то пак на тому місці, де колись починалася ґрунтовка, що вела вглиб Сан-Педро, — лежали геть чорні рештки вантажівки.

— Так. Та ж сама, — глухо підтвердив Ріно.

Вантажний автомобіль із цистерною, схожий на облите нафтою доісторичне страховище, стояв на тому ж місці, на якому його виявив Ріно під час першої вилазки в Атакаму п’ять із лишком років тому. Ґевал пригадував, що вантажівку спалили, проте зараз не міг визначити, яка частина обвуглилася від вогню, а яка почорніла від іржі та сонця.

— Злізай, — Ріно Ґроббелаар торкнувся рукою Макаки. — Далі підемо пішки, — коротун послухався та зістрибнув на землю.

Насправді піску не навіяло аж так багато, щоб завадити Тимуру та Ріно перетинати Сан-Педро на скутерах. Проблема полягала в іншому: шар піску був достатньо товстим, щоб, катаючись, здійняти хмари куряви, простежувані навіть без бінокля ген від тихоокеанського узбережжя. Ріно цього не хотів.

Лаура зісковзнула із сидіння, потягнулась і по черзі потрусила ногами. Після стількох годин пересування в незручній позі кінцівки здавалися набухлими від води дерев’яними колодами. Тимур і Ріно, притримуючи мопеди обома руками, поштовхали їх углиб Сан-Педро.

Сонце наполовину сховалося за горизонтом. Дорога між будинками тяглася з півдня на північ, довжелезні тіні займали всю її ширину, трансформуючи гладеньку піщану поверхню на подобу шкури зебри. Проходячи селищем, Ріно Ґроббелаар крутив головою у пошуках слідів. Пісок був дрібним і настільки сухим, що зривався в повітря від найменшого подмуху вітру, а відтак навряд чи міг утримувати помітні сліди протягом тривалого часу, але життя навчило ґевала, що від надмірної обережності ще ніхто не помирав.

Звідусіль щирилися вибиті вікна, прочинені двері, покинуті пікапи з розчахнутими капотами й ущерть заліпленими піском лобовими шибами — помешкання вглибині селища також стояли спорожнілими. Чи принаймні такими здавалися.

— Тобі не страшно? — Тимур спідлоба зиркнув на преподобного. Кілька разів, коли несподіваний порив вітру з по-кіношному знайомим квилінням виривався з-поміж халабуд, здіймаючи над дорогою химерні фігури з піску, чоловік аж присідав від страху. Він не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають.

— Страшно, — без вихилясів відповів Ріно. Його брови не опускалися, складки на лобі не розгладжувалися. Крихітні очі велетня металися, вишукуючи потенційну загрозу, ніздрі то розширювалися, то опадали, намагаючись уловити підорілі запахи.

Тимур ковтнув слину. Це не те, що він хотів почути. Він очікував на те, що Ріно бовкне щось на кшталт «не дрейф, фелла, це просто покинуте селище», можливо, підбадьорливо стукне кулаком у плече, але точно не зізнається в тому, що боїться.

— У мене паскудне передчуття, — кидаючи навсібіч понурі, сторожкі погляди, проказав Ріно. — Як в Інституті неврології.

— Ти мав передчуття в Інституті? — підняла брову Лаура.

Ґевал промовчав.

Джеймі Макака, який потрапив під варту до того, як у столичних газетах написали про загадкову трагедію в Сан-Педро, а, відповідно, нічого не знав про загибель чотирьох сотень селян, ошелешено крутив головою.

— Porque?.. — мимрив він. — Porque? Чому нікого немає?

Ніхто на нього не звертав уваги.

— Нам треба знайти, де переночувати, — зауважила Лаура. — У нас із собою ні ковдр, ні спальників. А вночі тут буде холодно.

— Гаразд, — Ріно зупинився й упер крихітний дирчик у стегно. Йому було незручно штовхати мопед — доводилося постійно горбитись. — Але спочатку я хотів би поглянути на насосну станцію. А потім виберемо будинок, де заночуємо.

— Тут є насосна станція? — запитав Тимур.

— Он там, — ґевал показав рукою на північ. — Свердловина та велетенський насосний агрегат із двигуном і редуктором, якими забезпечували водою Сан-Педро. Наскільки я знаю, це одне з двох наявних у цій частині Атаками джерел води. 2009-го ми із Джеро викрутили шнек насоса та сховали в одній із будівель, бо думали, що боти його не знайдуть, а якщо й знайдуть, то не зможуть поставити на місце та запустити насос. Хотіли лишити їх без води.

— Води у нас достатньо, — озвалася Лаура.

— Я знаю, — Ріно недоговорював. Він розумів, що води у них удосталь. Насправді чоловік прагнув переконатися, що помпа не працює. Це пустеля, а в пустелі правила прості: немає води — немає проблем. Є вода — отже, хтось може її пити. — Якщо не маєте бажання йти зі мною, почекайте тут, придивіться будинок на ніч, ну, щоб із ліжками. Знайдіть ковдри, — преподобний намагався промовляти безтурботно, що насправді здавалося ще більш підозрілим, ніж якби він тремтів від страху. — А я швидко повернуся.

— Ні, ми з тобою, — синхронно вигукнули Тимур і Лаура.

Ріно витягнув ключ запалення з мопеда.

— Тоді лишаємо ці зламки та ходімо.

Здіймаючи кросівками невеликі хмарки куряви, вони подалися до північного краю Сан-Педро: Ріно, за ним Тимур і Лаура, а насамкінець, не припиняючи блимати навсібіч перелякано витріщеними очима, Джеймі Макака. У ту ж мить із темряви, що клубочилася за притуманеною від піску та пилу шибою в будинку з верандою, якраз навпроти того місця, де зосталися стояти «Honda Hobbit» і «Vespa LX 150», виплила пара каламутних очей. Очі наблизилися до скла, огледіли скутери, а потім змістилися на трьох чоловіків і жінку, що віддалялися, прямуючи вулицею до центру Сан-Педро. Будинок знаходився на східному боці алеї. Косі призахідні промені щедро омивали його західну стіну, робили її рельєфною; кілька з них крізь замащену шибу протиснулись досередини кімнати та ненадовго розігнали пітьму. Якби в той момент Джеймі озирнувся, то спромігся б помітити викочені очі й обпалений сонцем ніс за склом. На жаль, карлик крокував не озираючись. Очі стежили за четвіркою людей, що насмілилися потурбувати мертвотний затишок Сан-Педро, доки останній із них, найменший, не зник за вигином покрученої вулиці, після чого віддалилися від скла та розчинились у пітьмі.

LXIII

Четвер, 22 січня, 19:19 (UTC –5)

Траса № 25, 15 кілометрів на північ від Мачали

Еквадор

Водночас, як пара каламутних очей проступила крізь брудну шибу в будинку на півдні селища Сан-Педро-де-Атакама, незрячий поводир підвівся і втупив порожній погляд у напрямку зюйд-зюйд-ост — туди, де знаходилась Атакама. Двадцять хвилин тому «сутінкові», які без спочину крокували чотирнадцять годин і за цей час пройшли сімдесят сім кілометрів, отаборилися на узбіччі траси № 25, за п’ятнадцять кілометрів на північ від міста Мачала[90] (власне, табору як такого не було, люди просто попадали від утоми на траву й у кущі на узбіччі дороги). Звісно, Сліпий не міг дивитися в буквальному сенсі цього слова (на те він і сліпий), проте навіть якби й спромігся, то не побачив би нічого, крім укритих сплутаною тропічною зеленню пагорбів, що обрамляли трасу. Він лише повернув голову та дужче вирячив цілковито білі очі.

«Сутінкові» довкола Сліпого застогнали, заворушилися. Поводир, піднявши руку, заспокоїв їх. Він стояв так хвилин п’ять, споглядаючи незрячими очима передвечірній морок, слухаючи голос, який клекотів у голові, а тоді посеред розкиданих обабіч траси знеможених тіл почали вставати окремі «сутінкові». Один — тут, інший — там, ще один — через дорогу. Вони випростувалися, повертали голови та понуро глипали в той бік, куди дивився їхній ватажок. Усього встало десятеро — найвитриваліші й одночасно такі, що найлегше підкорялися наказам голосу. Переступаючи через розпростертих людей, вони згуртувалися довкола Сліпого, після чого мовчки полізли на пагорб, що підступав до шосе зі сходу. Відійшовши на достатню віддаль від дороги, одинадцятеро «сутінкових» завернули праворуч і, не шкодуючи себе, подерлися крізь зарослі.

Сліпий покинув напризволяще тих кількасот заражених, які змогли вибратися з ним із Ґуаякіля, та вирішив самотужки пробиватися туди, куди його кликав голос. Із десятьма «сутінковими» він легко прослизнув повз розставлені довкола місця, де зупинився натовп, блокпости та вирушив на південь.

Цього разу він точно знав, куди іти.

LXIV

Четвер, 22 січня, 20:24 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Без скутерів вони за п’ять хвилин дісталися до північної околиці Сан-Педро.

— Отам, — Ріно тицьнув пальцем у перехняблену водонапірну башту. Металево-дерев’яна конструкція пнулася до неба за кількадесят кроків попереду. — Насосна станція — під баштою. Раніше насос подавав воду в цистерну, а вже звідти вона самопливом ішла в будинки селян.

Погризена корозією десятикубова цистерна виявилася порожньою та сухою. Опори, які її підтримували, у багатьох місцях зогнили та стоншилися, схоже, вся конструкція знаходилася у вертикальному положенні лише завдяки тому, що в цистерні давно не було води. Справа під напірною баштою розташовувалася насосна станція. Цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом щільно заросла карликовими деревами та чагарником. За переплетіннями колючок і покорчених, майже безлистих гілок місцями не проглядалися стіни.

Ізсередини не долинало ні звуку.

— Будемо заходити? — спитав Тимур.

— Я сам, — відказав Ріно.

Преподобний протиснувся крізь отвір для дверей без дверей. Насосна станція мала вигляд суцільного приміщення розміром чотири на п’ять метрів, у центрі якого на масивній чавунній станині покоївся вертикальний ґвинтовий насос. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що насос не запрацює, навіть якщо вставити вал. Редуктор геть прогнив, зубчаті колеса розкришилися, а ущільнення на з’єднаннях розсипалися на порох від одного доторку. Земля під ногами Ґроббелаара (у насосній станції не вимостили підлоги) була сухою та твердою, як бетон. Із цієї свердловини води не викачати. Та, попри це, щось бентежило Ріно.

— Ну, що там? — долинув знадвору голос Тимура.

Здорованю хотілося б відповісти, що водою навіть не пахне, от тільки… водою справді пахло. Він ворушив губами та ніздрями і відчував запах вологи.

Продершись через чагарник, південноафриканець вибрався зі станції.

— Насосу хана, — чим ближче вони опинялися до місця, де колись стояла «NGF Lab», тим більше Ріно скидався на себе колишнього. — Води тут не добути, але я нюхом чую, що водойма десь поряд. Може, звичайна калюжа, але вона є.

Тимур, який уже збагнув, що ґевал не просто так подався до насосної станції, запитав:

— Хочеш пошукати?

Ріно Ґроббелаар кивнув.

Вони обійшли насосну станцію, проминули низку нежитлових будівель незрозумілого призначення та вийшли у відкриту пустелю. Сан-Педро залишилося позаду. До горизонту тягнулося сіре полотно Атаками.

Сутінки густішали. Через тіняву, що насувалася зі сходу, здавалося, що гори стають більшими та непомітно підкрадаються до селища. Ріно втягнув носом повітря та несподівано закрокував пустелею на схід.

— Куди це він? — підняла руку Лаура.

Тимур мовчки припустив за преподобним. Через хвилину вони зрозуміли, що Ріно не помилився. Упершись руками в боки, велетень так само неочікувано спинився й опустив погляд собі під ноги. Тимур, Лаура та Джеймі підійшли та стали обабіч нього. Біля їхніх ніг чорніла діра завширшки метри півтора, яка вертикально занурювалася в землю.

— Колодязь, — прохрипів Тимур.

— Ага, — Ріно присів навпочіпки.

Стіни примітивної криниці були укріплені покладеними одна на одну дошками, колодами, гілками, металевими прутками та дротяною сіткою; а порожнини в саморобному «каркасі» законопачені шматками одягу та жмутками сухої трави. У радіусі двох метрів довкола колодязя пустельний ґрунт потемнів від вологи — він не був мокрим, точніше, недостатньо мокрим, щоб липнути до взуття, радше якимось сирим, — і в кількох місцях на спресованому піску чітко вимальовувалися відтиски людської ступні.

— Сліди! — Тимур показав пальцем на відбитки людських пальців.

У цю мить сонце скотилося за горизонт. Темрява раптово, воднораз, обвалилася на пустелю, втоптавши тіні в пісок і заливши чорнотою кольори, так, наче промені, що слалися понад землею, вистрілюючи з просвітів між будинками селища та пустельними пагорбами на заході, слугували опорами, що стримували пітьму у високості. Отвір у землі став абсолютно чорним, практично невидимим.

Ріно проігнорував українця та, рвучко нахилившись, зазирнув до колодязя. Пітьма не дозволяла визначити, наскільки він глибокий.

— Звісно, ліхтариків ми теж не взяли, — нервово відзначила Лаура. Вона думала не стільки про те, щоб заглянути на дно колодязя, скільки про те, що їм доведеться в пітьмі повертатися до Сан-Педро та вишукувати місце, щоб заночувати.

Здоровань намацав рукою мотузку, прив’язану до однієї з колод, котра, вмурована в суху землю, не давала обсипатися стінам колодязя. Він смикнув за неї і почув, як на дні щось теленькнуло. Ріно взявся швидко витягувати мотузку. Руки миготіли в неймовірному темпі, так, ніби від того, наскільки швидко вдасться витягти мотузку, залежало чиєсь життя. Через півхвилини преподобний тримав у руках казанок із коричневою юшкою на дні.

— Вода? — нахилився Тимур.

Ріно незрозуміло чмихнув:

— Ну, так, тут є вода. Тільки незрозуміло, чого більше: H₂O чи глини. Я не уявляю, щоб жива істота могла таке пити. — Преподобний пожбурив казанок назад у колодязь, той загуркотів об стіни та зрештою плюхнувся в калюжу на дні. По тому Ріно різко випростався: — Дуємо назад. Негайно, — і заледве не побіг у напрямку селища.

— Але ж сліди очевидно людські, — Тимур Коршак рвонув слідом, але не встигав за південноафриканцем.

— Дарма ми залишили мопеди, — зронив Ріно, міркуючи про те, що Сан-Педро від Калами відділяють 90 кілометрів, і, будемо відверті, далеко не найкращі 90 кілометрів на планеті Земля, а в них із собою немає їжі.

— Гадаєш, із ними може щось статися? Хтось може їх пошкодити?

Тимур уловив, що Ріно щось промовив, але не розчув ані слова, оскільки за спиною благально залементував Макака:

— Ей, а я? — Джеймі сапав і задихався, надсилу переставляючи короткі ніжки. — Мене забули!

Коротун відстав метрів на двадцять. Українець озирнувся, вирішивши, що, мабуть, треба почекати на Макаку, а тоді зненацька перечепився на рівному місці; падаючи, встиг лайнутися українською та простягся на повний зріст на землі.

— Бляха… — роздерті долоні запекли, на зубах захрустів пісок. Лівий бік, який уже ніби більше не болів, знову обпалило гарячими різками.

— Тимуре? — гукнула Лаура.

Чоловік почав підводитись і раптом завмер, прикипівши поглядом до землі. Він стояв навкарачки, не зауваживши, як повз нього, тихо охкаючи, прошкандибав Джеймі Макака, та витріщався на розсип камінців поміж долонями. Камінці були не з пустелі. Принаймні точно не з цієї частини пустелі. Невеликі, злегка приплюснуті, овальної чи округлої форми, вони разюче відрізнялися від шкарубких сланцевих уламків невиразного сіро-жовтого кольору та крихких вапнякових брил, типових для Атаками. Камінці нагадували річкову гальку; напевно, вони сформувалися за древніх часів, коли останній, спресований зі снігу та льоду, глетчер відступав на гірські вершини і, неначе кров’ю, спливав талою водою, яка на схилах Анд збиралася в потоки, та мчав рівниною, котру через сотні тисяч років назвуть Атакамою, на захід — до великого океану. Але не тут. Деінде. А потім хтось зібрав і приніс їх сюди.

Проте здивувала Тимура не форма каменів, а візерунок, яким їх було викладено. Українець несподівано усвідомив, що від селища до колодязя тягнеться стежка, чи то пак подоба стежини, звивисті контури якої вибудувані з гальки. Краї стежки виглядали нерівними, покремсаними, їх навіть краями назвати було важко: вони нагадували карту «погризеного» фіордами північного узбережжя Норвегії. Вражала кількість камінців — тисячі, десятки тисяч, — найбільший із них ледве переважав за розмірами ніготь на великому пальці Тимура, і, попри це, чоловік не сумнівався, що візерунки викладала мисляча істота. Або істоти. Між обдертими долонями він бачив три цілковито однакові фрагменти, схожі чи то на жмутки водоростей, чи то на з’єднані хвостами гусениці, кожен із яких здавався меншим за попередній. Не підводячись, Тимур повернувся до протилежного краю стежини та розгледів ще два такі самі, однаковісінькі силуети. Він придивися до контурів із гальки та збагнув, що їх сформовано шляхом багатократного повторення одних і тих самих «вирізів» на різних масштабах.

«Господи, що це? Скільки часу потрібно, щоб викласти все це?..»

— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.

Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.

— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.

Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.

— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.

Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.

LXV

Четвер, 22 січня, 20:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.

— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.

— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.

— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.

— Ти впевнений? — Тимур руками стискав кермо свого «Хобіта» так, наче боявся, що хтось може забрати мопед. — А раптом їх більше? — чоловік насправді хотів договорити «…просто вони всі однакові», але не наважився озвучити другу частину фрази вголос.

Ріно замислився й уперше від часу вильоту з України згадав про хлопчаків, фоторобот яких бачив в аеропорту Сантьяго на початку вересня 2009-го. Чи справді вони загинули в горах Болівії? Чи він сприйняв бажане за дійсне та стільки років дурив сам себе? Він же так і не відшукав знімка їхніх мертвих тіл, уся його впевненість базувалася на одній-єдиній статті з Інтернету, розміщеній на вкрай підозрілому ресурсі.

— Щонайбільше їх двоє, — припустив ґевал. — Та й то я в це не вірю. Якби більше — були б іще сліди, — здоровань кинув погляд на Макаку, який продовжував лежати та бідкатися, що його примусили бігати. — І це нічого не змінює. Хай там скільки їх є, для нас безпечніше зостатися в селищі, ніж на цих недомотоциклах спробувати пробитися назад до Калами, — Тимур і Лаура кивнули, підтакуючи. Ріно зосереджено продовжив: — Нам треба будинок із дахом, із якомога меншою кількістю вікон і з одним входом. Бажано такий, щоб можна зачинитися зсередини, — потім помовчав, поворушив щелепою. І нехотячи витягнув посірілий від пилу комірець із сорочки. — А мені потрібна зброя. Без зброї ми тут, наче команда одноногих калік на світовій першості з копняків.

Вони розділилися. Ріно Ґроббелаар на мигах попрохав Джеймі лишитися біля мопедів, після чого подався до центру селища, сподіваючись знайти хоча б щось, із чого можна стріляти чи чим різати. Лаура та Тимур узялися оглядати будинки неподалік того місця, де розмістили скутери. Француженка обходила халабуди зі східного боку вулиці, українець — із західного.

Насамперед Лаура Дюпре підступила до більш-менш пристойного на вигляд будинку з верандою та мансардними вікнами на покатому даху, що знаходився за кілька кроків від мопедів. Жінка торкнулася дверей веранди, трохи штовхнула їх. Легкі дерев’яні двері виявилися незамкненими та зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, як у гузні. Лаура озирнулась, немов шукаючи підтримки, але в загуслій пітьмі ледве розрізнила коротуна, який, сховавши долоні під пахвами, тупцяв біля скутерів і дивився їй услід. Француженка переступила поріг веранди та ледве стрималася, щоб не вистрибнути назад. Причина крилася не в темряві — у приміщенні кепсько пахло. Запах дуже контрастував із сухим і запиленим повітрям пустелі. Смерділо вогкістю, цвіллю, чимось ядучо-застояним і гнилим. Так тхне у квартирах старих, які місяцями не виходять надвір і не провітрюють житло.

Лаура перетнула веранду та підійшла до основних, більш масивних дверей. Вони також виявилися незачиненими, зате скрипіли не так голосно, як двері веранди. Жінка прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Вона не уявляла, як вони ночуватимуть в одній із таких будівель. Темрява здавалася відчутною на дотик. Якби вона заплющила очі, темніше точно не зробилося б. Запах став гострішим. Немилосердний сморід теплими зміями прослизав у ніздрі та глотку. Лаурі довелося з усіх сил напружувати живіт, щоб не виблювати. Утім, щось не давало жінці зачинити двері та повернутися на вулицю. Не заходячи, психіатр просунула руку в приміщення та ліворуч від входу намацала вимикач. Клацнула — безрезультатно. Звісно, яке світло в мертвому селищі? Спересердя вона п’ять чи шість разів поклацала перемикачем, подумки клянучи всіх за те, що не здогадалися захопити кілька потужних ліхтарів, і тільки тоді подумала про мобілку. Вона дістала з кишені джинсів свій смартфон, увімкнула розміщену біля вічка фотокамери лампочку-спалах і спрямувала промінь усередину кімнати.

Струхнявілі меблі, грубо витесаний дерев’яний стіл, рештки керамічного посуду, розкидані по підлозі старі зіжмакані газети. Під столом якийсь сферичний предмет. Лаура нахилилася і побачила, що то вкритий пилом глобус із величезною проламаною діркою на місці Індійського океану та Мадагаскару. Підлога довкола глобуса була встелена пошматованими упаковками з-під круп, пластівців і борошна, обгортками від печива, порожніми консервними бляшанками, обгризеними качанами кукурудзи. Посвітивши в темні закутки біля дверей, психіатр наважилася переступити поріг. Дерев’яна підлога моторошно скрипнула, ніби протестуючи проти того, що її потривожили. Зціпившись так, наче очікувала удару в сонячне сплетіння, Лаура наблизилася до столу. Спалах на телефоні вигризав у пітьмі світловий тунель завтовшки з її руку, він майже нічого не освітлював, зате робив довколишню темряву ще більш непроникною. Праворуч за столом відкривався прохід до сусідньої кімнати, трохи світлішої, тому що її вузькі вікна виходили на вулицю. Лаура повагалася, чи не зазирнути туди, але раптово передумала. «Дурепа! — розсердилась сама на себе. — Що ти тут шукаєш? Ніхто ж не спатиме в такому смороді!» Психіатр розвернулась до виходу, і тієї миті кволий промінь ліхтарика вихопив із темряви наполовину віддерті від стін шматки шпалер довкола виходу на веранду. Лаура здивовано вигнула брову. Розбитий посуд, зогнилі меблі, розкидані по підлозі обгортки й інший мотлох загалом вписувалися в її бачення того, що сталося із селищем Сан-Педро-де-Атакама. Спочатку — напад ботів, які, неначе худобу, погнали селян у гори, за кілька тижнів по тому — зачистка чилійськими військами. Але обдерті шпалери? Лаура могла уявити, наприклад, селянина, якого роз’ярілі дванадцятирічні малюки тягнуть голяка на вулицю та який чіпляється за стіл і скидає на підлогу посуд, або чилійського солдата, який від нічого робити лупить носаком черевика по глобусу. Чого вона не могла уявити, так це чилійського солдата, який би взявся під час зачистки Сан-Педро обдирати шпалери в одному з будинків.

Жінка повела променем направо. Найперше, що усвідомила, — це те, що шпалери цілковито, дощенту обдерто з північної стіни. По тому, вражена побаченим, тим, що було на стіні, вона затулила долонею рота та лише за кілька секунд зуміла закричати:

— Тимуре! Ріно! РІНО-О-О!

Українець мигцем опинився на вулиці:

— Що таке?!

Через темряву, яка остаточно затопила Сан-Педро, він не зразу визначив, звідкіля вчуваються крики. Із півночі долинуло гупання — Ріно Ґроббелаар біг від центру Сан-Педро.

— Сюди, мерщій! — гукнула з будинку психіатр.

Чоловіки кинулися на голос Лаури і, штовхаючись, перетнули веранду й одночасно вломилися до темного смердючого приміщення.

— Що сталося? — Тимур скривився від смороду та випростав перед собою руку із затиснутим у долоні мобільним телефоном. Він нагадував героя голлівудської саги про упирів, який із розп’яттям уривається у вампірський барліг де-небудь у горах Трансильванії.

— Дивіться, — Лаура показала на північну стіну кімнати.

Ріно, затиснувши носа пальцями, також витяг свою мобілку, й утрьох вони зібралися біля стіни. На нерівній, абияк обробленій вапняком поверхні, яка раніше ховалася під шаром шпалер, вимальовувалися чорні кола різного діаметра. Ближче до правого краю стіни кола більшали й уміщували в себе менші, через що вся картина набувала об’єму.

— Що це? — майже благоговійно прошепотів Ріно.

— Фрактали? — витиснув крізь зуби Тимур.

— Не схоже, — пошепки, як і Ріно, проказала Лаура. І додала: — Але хтось добряче попітнів, доки обдер усі шпалери та розмалював стіну.

— Чим малювали? — запитав преподобний.

Лаура скерувала промінь смартфона собі під ноги. Попід стіною валялися стерті вуглинки.

— Сажею. Хтось обпалював сухе гілля в багатті, а потім використовував його замість крейди.

— Це ж скільки треба було мудохатися, щоб таке намазюкати, — не зміг стримати здивування Ріно.

Тимур згадав розсипи камінців на шляху до колодязя. «Точно не менше, ніж із тією галькою за селищем». Хоча Лаура мала рацію: зображення на стіні, на перший погляд, не мало нічого спільного з фракталами.

— Може, це намалювали до того, як в Атакамі все почалося? — із кволою надією в голосі припустив Ріно.

Лаура з Тимуром перезирнулися. Українець торкнувся пальцями чорних кіл — на пучках лишилися сліди сажі — та смикнув плечима. Хтозна, все можливо.

— Треба оглянути решту будинку, — вирішив він.

Цього разу не розділяючись, стуливши докупи кволі промені з мобільних телефонів, вони оглянули три кімнати на першому й одну, єдину, на мансардному поверхах. В інших приміщеннях шпалери знаходилися на місці. Під ліжком із відбитою ніжкою, котре стояло під нетипово широким для Сан-Педро вікном у мансарді, вони виявили джерело смороду, що заполонив будівлю, — труп невідомої пустельної тварини. Тільце завбільшки з невелику собаку було пошматоване до невпізнання. Жмутки сіруватої шерсті та шматки зогнилого м’яса валялися по всій мансарді посеред таких самих, як і на першому поверсі, обгорток і порожніх бляшанок. Лаура через сморід так і не змогла вступити до горішнього приміщення, а чоловіки більше нічого підозрілого не виявили.

Прямуючи до виходу, психіатр похнюпилася:

— Мабуть, я дарма здійняла стільки галасу.

Лаура сповільнила ходу, огинаючи стіл, що перегороджував прохід, через що Тимур уткнувся грудьми їй у спину. Почекавши, доки жінка звільнить дорогу, він переступив поріг вітальні та торкнувся шкарубкої дерев’яної поверхні.

— Він так і стояв тут?

— Е… що? — не відразу збагнула Лаура.

Українець підсвітив дерев’яний стіл, що займав центральну частину кімнати з обірваними шпалерами та чорними колами на стіні.

— Так, — сказала Лаура. — А що? Тобі це здається дивним?

Стіл справді знаходився не на своєму місці, займаючи центральну частину не надто просторої кімнати та частково перекриваючи прохід до сусіднього приміщення. Разом із тим Лаура, напевно, мала рацію: його міг зсунути хто завгодно — боти під час нападу, чилійці під час утечі чи військові під час зачистки.

Попри це, Тимур не заспокоївся. Несподівано він видерся на стіл, випростався на повен зріст і підняв руку з увімкненим мобільним телефоном до стелі.

— Що ти надумав? — задерла голову психіатр.

Стіл похитувався та скрипів; із поверхні на підлогу зсипався пісок.

— Будь ласка, подай свій смартфон, — попросив Тимур.

Жінка підійшла й уклала в простягнуту руку телефон. Українець став у центрі стола і, тримаючи смартфон на рівні пліч, навів промінь на стелю.

— Бляха! — проскрипів зубами Ґроббелаар. — Яка чудова була ідея сюди полетіти!

Стелю прикрашав ще один чорно-білий малюнок — зображення наче якоїсь потойбічної химери, що, розпростерши крила, проривається в кімнату з пітьми. Ріно зморщився від неприємного свербіння, що зародилося на спині під шиєю, сковзнуло під лопатки та заповзло до шлунка; куприк стиснувся, неначе крізь нього пропустили розряд електричного струму. Ґевал злякався. Неподоланний страх затопив усе тіло, розм’якшуючи кістки, згущуючи кров і тремтінням наповнюючи м’язи. Ріно боявся, оскільки розумів, що не здатен протистояти тому, чого не знає і не може осягнути розумом. І ні його фізична сила, ні нещодавно набута і, напевно, через те така вразлива віра в Господа не могли позбавити його цього страху.

Здоровань позадкував до веранди, але жалібний скрип підлоги під ногами змусив його спинитися.

— Що це може бути? — голос Лаури вібрував. — Що воно зображує?

— Я не знаю, — зізнався Тимур. По тому черкнув пальцями по малюнку. Сажа — як і на стіні. — Воно симетричне, бачиш? — він поводив Лауриним телефоном, із різних боків підсвічуючи малюнок. Так, мовби це щось пояснювало. — Зображення ідеально симетричне, ніби його під копірку малювали.

— Як щодо будинку, який оглядав ти? — пробелькотіла психіатр. Її не так цікавив той будинок, як муляло бажання вийти на вулицю.

— Не знаю, там теж темно. Я не дивився на стіни.

Вони швидко вискочили надвір, затрималися на кілька секунд, щоб подихати чистим повітрям і заспокоїти Джеймі, який цокотів зубами від холоду та щось обурено белькотів іспанською, дорікаючи, що їм не варто залишатися на ніч у такому місці; після чого пірнули у двоповерховий будинок на протилежному боці вулиці.

Усередині виявився ще більший гармидер і хаос, ніж у будівлі з чорними колами й імпресіоністською примарою на стелі, так само розбитий посуд і купа обгорток від їжі, зате тут не дошкуляв ядучий сморід. Більшість віконних рам була без шибок, через що кімнати першого поверху засипало піском.

Нишпорячи в кімнаті, яка колись слугувала спальнею, перечіпляючись через стільці та струхнявілі рештки подушок і ковдр, Тимур швидко знайшов те, що вони шукали. Чоловік став на широке дерев’яне бильце та, задля збереження рівноваги вимахуючи правицею, ліву руку із затиснутим між указівним і великим пальцями телефоном підніс до стелі.

— Є, — без особливої радості оголосив він.

Спершу чоловік помітив нерівний чорний кружечок у центрі стелі, неподалік від місця, де висіла лампа. Круг розташовувався в центрі білого клаптя із зубчатими краями, із якого під прямими кутами вистрілювали тонкі білі промені, що тяглися до стін, формуючи білий хрест. Решта малюнка ховалася в пітьмі.

За кілька секунд до спальні забігла Лаура, подала Тимуру свій смартфон, який давав змогу висвітлити більшу частину стелі. І чоловік збагнув, що та ділянка зображення, яка попервах здалася йому темною через нестачу світла, насправді густо замальована сажею. Насичена вугільна чорнота розпливалася в усі боки, обриваючись візерунками, схожими чи то на паморозь на склі, чи то на річкові русла, сфотографовані з висоти пташиного польоту. А також на контури з гальки, які обрамляли стежку, що вела до колодязя на півночі Сан-Педро.

Тимур, не опускаючи рук із телефонами, зістрибнув із бильця та спробував охопити оком одразу все зображення. Воно було розмитим, грубуватим, однак усе ж упізнаваним. Особливо білий хрест із кружальцем посередині.

Фрактал. Тепер уже без сумнівів.

— Я так і знав, — просичав він.

— Що?

— Це Мандельброт. Множина Мандельброта[91]. Це те, що психоістота вимагала у Вадима Хорта, ті самі малюнки, які ми показували малюкам із даху головного корпусу «NGF Lab» 2009-го. За колодязем, у тому місці, де я перечепився й упав, схоже зображення викладено маленькими камінцями.

— Не може бути, — Лаура витріщалася на стелю, усвідомлювала, що Тимур має рацію, та все одно не могла повірити.

— Поглянь на краї малюнка. Його точно намалювали після того, як селище збезлюдніло. Я сумніваюся, що хтось хотів би засинати, маючи перед очима ось це.

Із сусідньої кімнати долинув напружений голос Ріно Ґроббелаара:

— Підійдіть сюди, — ґевал силкувався говорити стримано та відсторонено, але йому це відверто не вдавалося.

Світячи собі під ноги, українець і француженка пройшли до коридору. Здоровань, перехилившись через перила сходів, що вели на другий поверх будинку, важко дихав і водив рукою перед стіною, частково закритою верхнім маршем.

— Дивіться.

У немічній латці світла від телефону на гладенькій вапняковій стіні проступив дивний малюнок — щось схоже на вигонисті безлисті дерева, що тягнуться у височінь. Як і всі інші, зроблений сажею.

— Мені страшно, — не стрималася Лаура.

— Схоже на дерева, — невпевнено проказав Ріно.

— Дерева — теж фрактали, — відгукнувся Тимур.

Лаура раптом відчула, як горло стискається, не пропускаючи в груди повітря, а живіт роздирають пазурі страху. Жінці стало тісно в неширокій сходовій шахті, а будинок почав здаватися пасткою.

— Питання не в тому, фрактали це чи ні, — резюмувала вона. — Питання в тому, хто це намалював.

LXVI

Упродовж наступних півгодини Ріно, Тимур і Лаура обстежили не менше ніж двадцять будинків. У шести з них на стінах і стелях натрапили на химерні чорно-білі зображення, які так чи так стосувалися фракталів. У будівлях, розташованих неподалік від центру Сан-Педро, а також у південній частині селища малюнків не виявили. Знайдені зображення були однотипними, не точнісінькими, та все ж подібними, і всі погодилися, що їх, вочевидь, малювала одна й та сама рука.

Закінчивши ревізію житлових халупчин у південній, східній і центральній частинах Сан-Педро, Тимур, Ріно та Лаура зібралися біля мопедів і обговорили ситуацію. Очевидно — в селищі хтось живе. За відсутності води зі свердловини п’є воду з власноруч викопаного колодязя, харчується невідомо чим і на стінах покинутих будівель малює сажею чудернацькі, здебільшого фрактальні малюнки. Тимур припустив, що таємничим художником є один із жителів Сан-Педро, якому пощастило пережити вчинену ботами різанину та сховатися від армії, що зачищала поселення кілька днів тому, але не вдалося уникнути зараження наноагентами. Ґроббелаар, який, зростаючи в Намібії, краще за інших знав, що таке пустеля, висловив сумнів, що людина здатна прожити в пустелі впродовж шести років без контактів із цивілізованим світом. Лаура заперечила, нагадавши південноафриканцю, скільки обгорток, упаковок і порожніх консервних бляшанок вони знайшли в покинутих житлах. До нападу ботів у Сан-Педро проживало від шести до семи сотень селян. Навряд чи солдати чилійської армії, які обшукували селище на початку вересня 2009-го, намагалися вивезти із Сан-Педро все їстівне. Відтак для однієї людини могло знайтися достатньо припасів, які не псуються, щоб сяк-так прохарчуватися впродовж років. Проблема була з водою. Але, схоже, химерний відлюдник примудрився самотужки викопати колодязь до того, як у селищі закінчилися запаси води. Тимура непокоїло дещо інше. Українець міркував про те, яким чином людина, котра заразилася дорослою (в тому, що «художник» заражений, він не сумнівався… інакше навіщо загадковому чилійському відлюдникові визбирувати в горах гладенькі камінці, тягати їх до Сан-Педро та викладати фрактальні візерунки на підходах до свого «водопою»?), спромоглася прожити шість років із бодай і неповною колонією нанороботів у голові? Проте свої побоювання Тимур не озвучив.

Зрештою Ріно сказав, що вибору в них немає — вони так чи так залишаються на ніч, і спробував переконати Лауру та Тимура (а може, й самого себе), що з одним здохляком вони впораються.

О десятій вечора вони підшукали більш-менш пристойну хатину — одноповерхову, із потрощеними стінами, але цілими шибками та дахом, і глухою, без вікон, задньою стіною. Дім складався з трьох кімнат і мав форму грубої літери Т: дві суміжні спальні та розташована перед ними продовгувата кімната, що одночасно слугувала коридором, кухнею та вітальнею. До переваг дібраного житла належало те, що в спальнях стояли ліжка та диван, а у дводверній шафі Лаура відшукала неторкані, хоч і дещо запорошені ковдри та стос пухових подушок. Ріно вподобав будівлю через міцні дерев’яні двері з громіздким засувом і металевим одвірком, а також невелику кількість вікон — усього три, по одному в кожній кімнаті. Серед недоліків вибраної халупи — відсутність туалету. Схоже, колишні господарі халабуди, попри показну ошатність будинку, не гребували справляти нужду деінде в Сан-Педро.

Лаура зайняла ліву (якщо дивитися від входу) спальню. Джеймі, який увесь вечір щось невдоволено бурмотав іспанською та побивався через власне непродумане рішення попертися з трьома ґрінґо в пустелю, подався до правої. У тій кімнаті стояли ліжко та тапчан; Макака розташувався на тапчані. Тимур із Ріно домовилися, що чатуватимуть по черзі біля вхідних дверей: Ріно стоятиме на варті протягом першої половини ночі, з десятої до другої, Тимур вартуватиме решту часу, із другої ночі до шостої ранку. О сьомій світатиме, і вони зможуть вирушити в пустелю, до місця, де колись стояла «NGF Lab». У другій спальні, де розмістився Джеймі, лишалося одне ліжко, тож Тимур та Ріно зможуть по черзі трохи поспати.

Перед тим як забарикадуватися в хатині, Ріно ще раз обійшов прилеглі будинки. Не стільки заради перестороги, скільки в пошуках зброї. Він конче потребував хоча б чогось, що стріляє (в їхній ситуації здоровань погодився б на однозарядний карабін XIX століття), або чогось гострого, що можна метати. Знайти що-небудь не вдалося. Схоже, військові, котрі зачищали Сан-Педро у вересні 2009-го, забрали чи знищили всю зброю, яка зберігалася в селян. Якщо така, звісно, була. Відтак із озброєння в Ріно та Тимура, як і раніше, залишалися тільки лопати.

Єдиною цінною знахідкою Ріно Ґроббелаара стала нерозпечатана пачка чилійських цигарок «Belmont» і побуріла від часу, але досі справна запальничка. Ґевал довго дивився на синю з тонкими білими смужками пачку, половину якої займала антиреклама паління: чорно-біла фотографія лисого чоловіка на лікарняному ліжку — охлялого, обплетеного дротами та катетерами, із запалими очима й немічно опущеними повіками, — із написом «EL CÁNCER SE EXTIENDE EN MI CUERPO»[92]. Напис південноафриканець не зрозумів, але здогадався, що нічого доброго той не містив. Ріно страшенно хотілося палити, проте той бідолаха на пачці відлякував. Не через те що Ріно боявся захворіти на рак, просто лисий чилієць, який, неначе намагаючись щось проказати, хилився до камери, до біса нагадував «сутінкового». Зрештою здоровань потягнувся до пачки, зірвав целофанову обгортку й утягнув ніздрями ароматний запах тютюну. Стільки років у сухому кліматі на цигарках ніяк не позначилося. По тому Ріно витрусив цигарки на долоню, розклав їх по кишенях сорочки, а пачку зі страхітливим зображенням зіжмакав і викинув.

Поки Ріно нишпорив сусідніми будівлями, Тимур Коршак заштовхав до вітальні мопеди. Чекаючи на повернення Ріно, він випив води, щоб хоч на кілька хвилин перед сном пригамувати голод. Лаура оглянула два найближчі будинки, проте нічого їстівного не знайшла. Насправді в одній із хатин француженка надибала кілограмовий нерозпечатаний пакет із рисом. Але, порадившись із Тимуром, залишила його. Для приготування потрібні казанок, дрова та вода; і якщо казанок і поліняччя для вогнища можна було знайти, то з водою виникала проблема: завтра вони ввесь день тинятимуться пустелею під палючим сонцем; тих пляшок, якими запаслися в Антофагасті та Каламі, мало б якраз вистачити на день, але не більше. А тому Лаура вирішила, що краще зостатися без вечері та сніданку, ніж завтра в пустелі без води.

Після того як з’явився південноафриканець, Тимур стягнув із себе джинси та футболку (попри холод у кімнаті, чоловікові не хотілося спати в просякнутому за день потом і пилом одягові), завалився на сяк-так прибране Лаурою ліжко та накрився двома ковдрами.

Уже поринаючи в сон, чуючи, як під боком похропує Джеймі Макака, Тимур уловив носом легкий тютюновий аромат, що просочувався з вітальні, але вирішив, що йому це вже сниться.

LXVII

П’ятниця, 23 січня, 01:23 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Перше, що протиснулося у свідомість, — це стійкий запах пилу. Тимур розплющив одне око та кілька секунд не міг зорієнтуватися, де знаходиться. Зрештою розгледів на нерівній підлозі чотири прямокутні латки зоряного світла, що вливалося до спальні через засмальцьовану шибку, та збагнув, що лежить на розхитаному тапчані в напіврозваленій хатині на півдні Сан-Педро. Латки були тьмяними та розмитими, ледве вирізнялися на тлі сірих дощок, і Тимур зрозумів, що ніч сьогодні безмісячна. А ще, судячи з того, як задубіли ніс і пальці на ногах, надворі відчутно похолоднішало.

Чоловік відгорнув пропахлу пилюкою ковдру і сів. Ліва рука затерпла. Він поворушив пальцями та покрутив кистю, розганяючи кров. Вертів п’ятірнею цілу хвилину, доки не осягнув, що тягне час. Страшенно хотілося відлити, от тільки виходити на вулицю не було бажання.

Від мимовільної думки про вулицю нужда стала нестерпною. Невдоволено, але тихо, так, щоб не розбудити Джеймі, скрегочучи зубами, чоловік підвівся, натягнув футболку, взув на босі ноги кросівки та почовгав до виходу.

Почувши кроки, Ріно Ґроббелаар смикнувся та скинув голову. Занадто різко, щоб Тимур міг переконати себе, що велетень не спав. Наблизившись до дверей, українець нічого не сказав Ріно.

— Ти куди? — пошепки запитав ґевал. Останні сумніви розвіялися: голос звучав сонно та винувато (достоту як у сторожа, якого заскочили сплячим на прохідній якого-небудь заводу), а лопата під час сну з’їхала на підлогу. — Можеш ще півгодини покуняти.

— Треба відлити, — так само сонно буркнув Тимур.

— Ага. Ну, давай, — позіхнув Ріно.

Тимур вийшов із хатини. На хвильку затримався, задер голову, прикипівши поглядом до розсипу зір, настільки густого, що нічне небо здавалося дірявим ситом, яке проціджує сяйво з інших світів, і навскісної смуги Чумацького Шляху. У жодному іншому місці на планеті брудно-біла, зі рваними краями та, неначе ластовинням, поцяткована зірками смуга рідної галактики не проступала настільки чітко та виразно, у жодному іншому місці Тимур Коршак не відчував настільки пронизливо та глибоко власну крихкість, обмеженість і нікчемність. Місяця, як він і думав, не було.

Сечовий міхур нагадав про себе пекучим свербінням. Опустивши голову, українець почовгав за ріг будинку. Надворі було темно та моторошно, проте не настільки, щоб відливати просто перед ґанком, під дверима, за яким куняв Ріно Ґроббелаар.

Тимур завернув за ріг, і раптово навіть кволе світло від зір відступило. Під північною стіною прохолодна чорнота заковтнула Тимура. Стіна тягнулася на схід, потім під прямим кутом завертала на північ. За кілька кроків від місця, де вона обривалася, височів чи то наполовину розвалений, чи то недобудований паркан сусіднього двору. Виходило, що стіни напирали на Тимура з трьох боків, ущільнюючи й без того липку, наче нафта, темряву. Відразу за рогом знаходилося вікно, і то немаленьке — якраз у тій кімнаті, де спала Лаура Дюпре, — але світла з нього не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.

Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.

Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт, хляп-хляп-хляп, а тоді — знову хрускіт. Волосся на руках і ногах здибилося, і цього разу не від нічного холоду. Звук вчувався вогкий, м’який, геть не схожий на хлюпання рідини об неживу поверхню. Хляпало об плоть.

Тимур широко розплющив очі та нахилився. Член утягнувся, а яйця від страху стали твердими, немов алмазні самородки.

Дві ступні. Дві голі ступні. Все, як має бути, — ліва та права, почорнілі від бруду, зашкарублі, із кошмарними потрісканими нігтями та мокрі від сечі. Поза всяким сумнівом — дві людські ступні. Тимур рвучко випростався. За той час, поки він знаходився у П-подібній ніші поміж стіною будинку та парканом сусіднього двору, очі трохи призвичаїлися до пітьми, і чоловік несподівано чітко розрізнив людський силует у кутку. І то не був витвір зацькованої небезпеками уяви чи марево, що зачаїлося в мозку після сну. У кутку, за півтора кроки від Тимура, хтось стояв. І дивився на Тимура темними, як ніч, очима.

Від стравоходу до кишок неначе потік напалму прокотився. Тимур хапнув ротом повітря та несамовито заволав:

— РІ-І-ІНО-О-О-О-О-О-О!!!

LXVIII

П’ятниця, 23 січня, 00:36 (UTC –5)

Перехрестя траси № 59 та регіональної дороги № 584

Півкілометра на південь від Пасахе, Еквадор

На мосту через річку Хубонес, що за півкілометра на північ від Пасахе, містечка в низинній частині еквадорської провінції Ель-Оро з населенням 121 тисяча людей, знаходився потужно укріплений блокпост еквадорської армії, через що бійці 1-ї піхотної бригади «Ель-Оро», виставлені на перехресті траси № 59 із регіональною дорогою № 584 (тобто на півдні, за містом), почувалися спокійно.

Контрольні пункти на в’їзді та виїзді з Пасахе встановили пізно ввечері 21 січня, коли остаточно стало зрозуміло, що кількасот жителів Ґуаякіля, які, нехтуючи оголошеним у місті надзвичайним станом, прокралися повз блокпости на виїздах із наводненої військами «фінансової столиці» та попрямували на південь країни.

Насправді солдатам 1-ї бригади, які байдикували, граючи в карти та передивляючись порнофільми на ноутбуці старшого сержанта Еміліано Кіко, слід було б поворушити мізками та бути обережнішими. Особливо зважаючи на те, що ці кількасот таємничих «ґуаякільських паломників», усупереч тому, що обидва великі мости, які дозволяли дістатися з Ґуаякіля до траси № 25 (перший — через Ріо-Ґуаяс у районі міста Дурóн, другий — через Ріо-Бабаойо, на десять кілометрів північніше), було наглухо перекрито, впродовж кількох годин примудрилися, хто на човнах, хто вплав, відпочиваючи на острові Сантай, вибратися з Ґуаякіля та згуртуватися далеко за містом, на перехресті трас № 25 та № 40, що більш важливо, далеко за військовими постами, які мали на меті не випустити їх із Ґуаякіля.

Попри все це, восьмеро бійців із відділення старшого сержанта Кіко, котрі заступили на чергування чотири з половиною години тому, били байдики та нудьгували. Дехто закуняв. Сам старший сержант навіть подумати не міг, що йому варто чимось перейматися. На вечірньому шикуванні, перед тим, як вийти на пост, солдатам його відділення повідомили, що вимучені практично безперервним переходом «паломники» зупинилися за п’ятнадцять кілометрів від Мачали, неподалік Ель-Ґуабо, тобто на іншій дорозі, західніше від тієї, яку вони охороняли. Ґуаякільці були виснаженими, ослаблими без води та їжі, семеро знепритомніли перед Ель-Ґуабо, скільки попадало від знесилення дорогою від Ґуаякіля, ніхто не рахував. Із якого дива Еміліано Кіко мав їх боятися? Ще один чинник, який сприяв розслабленню старшого сержанта Кіко, — це припущення, що навіть якщо «паломники» почнуть колотнечу, подібну до скоєної в аеропорту Ґуаякіля, вони не досягнуть південної частини Пасахе, не перетнувши контрольований десантниками міст через Хубонес. Відтак старший сержант Кіко вважав, що в разі тривоги матиме більше ніж достатньо часу, щоб привести ввірене йому відділення в стан бойової готовності.

Блокпост, за який відповідав Еміліано Кіко, складався з двох пропускних пунктів на заході та півночі перехрестя. Кожен пункт виглядав як викладена з брудно-білих мішків із піском оборонна точка у формі літери П і перекривав третину дороги. За мішками лежали ланцюги із залізними шипами для загородження дороги та нерозмотані бухти колючого дроту. Перед укріпленням стриміло кілька знаків «STOP» і плакати з проханням пред’явити документи на вимогу військових. У південно-східному квадранті перехрестя на спеціально розчищеній ділянці стояла армійська вантажівка «M939», залишена інженерним підрозділом, який підвозив мішки, ланцюги та колючий дріт, і два броньовані позашляховики «Humvee», на яких на пост прибуло відділення старшого сержанта. За вантажівкою звели невеликий намет для відпочинку, в якому розмістили переносну радіостанцію. За п’ять метрів від намету, ближче до дороги, із кількох порожніх ящиків із-під боєприпасів бійці 1-ї піхотної бригади влаштували імпровізований стіл.

За двадцять хвилин до першої ночі заколисаний шепелявими звуками еквадорської ночі Еміліано Кіко задрімав, розвалившись на розкладному стільчику, який, якщо його правильно поставити, цілком міг замінити пляжний шезлонг. Еміліано випростав ноги, вмостив зручніше голову та засопів. Позавчора він півночі сварився з дружиною (правда, вже не пам’ятав чому) і після того весь день ходив злий і невиспаний. Почувши сопіння командира, солдати 1-ї піхотної бригади остаточно попустилися. Двоє рядових, що мусили стежити, відповідно, за трасою № 59 і регіональною дорогою № 584, покинули обкладені мішками з піском укріплення та приєдналися до товаришів, які мали ноутбук, термос із чаєм і фляжку з дечим, що міцніше за чай. Перехрестя залишилося без нагляду.

Старший сержант проспав хвилин п’ять, не більше, коли його розбудив дивний, але достатньо гучний звук. Від того місця, де стояв «стіл» із ящиків і де вільні від чергування солдати грали в покер, долинало надривне кумкання. Еміліано спочатку здалося, наче хтось із його бійців перебрав дешевого пійла і тепер потайки блює в кущах. Еквадорець розплющив очі й отетерів. Він розтулив рота, проте від обурення впродовж перших секунд не зміг витиснути із себе жодного звуку. Еміліано не помилився: хтось із його солдафонів блював — у слабкому світлі від рідиннокристалічного дисплея ноутбука він не розрізняв, хто саме. Та це було лише мікроскопічною частиною проблеми. Найгірше полягало в тому, що цей хтось вивергав уміст свого шлунка просто на комп’ютер Еміліано.

Старший сержант нарешті струснув заціпеніння.

— Та що б ти! — заричав він, підводячись. — Припини негайно! Я тебе, мудака, зараз порву на хрящики, а з яєць паштет зроблю! Як ти смієш…

Еміліано Кіко перечепився через щось м’яке, чого не помітив у пітьмі під вантажівкою, та гепнувся на траву. Підтягнувши ноги, чоловік хутко розвернувся і наткнувся на ще тепле тіло рядового Феліпе Тапіа — того, що мав стояти на посту на трасі № 59, — із перерізаною горлянкою. Рана була настільки глибокою, що Еміліано не міг із певністю сказати, чи голова все ще з’єднана з тілом.

Трава довкола стала слизькою та липкою від крові.

— Феліпе? — немов оглушений, прошамкав Еміліано.

А тоді старший сержант крутонув голову до дороги та зненацька збагнув, що рядовий, який схилився над ноутбуком, не блює. Еміліано заледенів, поволі усвідомивши, що солдат, чий силует чітко вимальовувався на тлі всипаного зірками нічного неба, впирається руками в ящик і відчайдушно намагається встояти на ногах, а те, що він, Еміліано, спочатку сприйняв за блювотиння, — це насправді кров, яка з кожним до жаху подібним на жаб’яче квакання хрипом виплескується на клавіатуру з перерізаної горлянки.

Старший сержант Еміліано Кіко встиг подумати про рацію, про залишену біля крісла штурмову гвинтівку і навіть про дружину, за ще одну сварку з якою — ніколи не подумав би про таке, правда? — віддав би що завгодно, після чого на нього накотилося щось смолисто-чорне та важке. Тіло… Тіла?.. Чиїсь заболочені чорнотою очі… А згодом щось холодне та загострене черкнуло по шиї… Відбиваючись, Еміліано відчув, як ламаються кістки, і нарешті закричав, хоча крик вийшов невикінченим і приглушеним, пекучою грудкою застрягнувши в розкраяному горлі.

LXIX

П’ятниця, 23 січня, 01:37 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Кістляві, наче пташині лапи, руки штовхнули Тимура в груди. Чоловік похитнувся, хапнув долонями пітьму, намагаючись у порожнечі відшукати опору, коли другий, більш сильний поштовх остаточно звалив його з ніг. Українець приземлився на гепу та за інерцією відхилився, впершись ліктями в пісок. Суха зашкарубла земля до крові роздерла шкіру на ліктях. Відповзаючи, Тимур перекинувся на правий бік, підтягнув коліна до грудей і закрив руками голову. Він весь напружився, очікуючи на удар — чи то рукою, чи то ножем.

Наступної миті він почув шерхіт ніг об пісок, короткий надсадний хрип, а потім — удар об землю за своєю головою. Тимур здогадався, що істота, яка ховалася під будинком, перестрибнула через нього. Одночасно розчахнулися двері вітальні, й українець радше почув, ніж уловив вухом, як Ріно Ґроббелаар вискочив на вулицю.

— Де ти є?! — густим насиченим басом, що зароджувався в надрах дебелого тулуба, гаркнув південноафриканець.

Ріно розрізнив нечіткий обрис на землі та метнувся до нього, тримаючи лопату, ніби спис, гостряком уперед.

— Це я, Ріно, — не прибираючи передпліч від голови, проказав Тимур.

Мертвотну тишу покинутого містечка збурило виразне «гуп-гуп-гуп» — тупання ніг, що затихало, швидко віддаляючись на північ. Разом із тим воно було достатньо гучним, щоб Ріно, не напружуючись, зауважив його та здогадався, що хтось прожогом вшивається в напрямку центру Сан-Педро.

— Хто це? — запитав велетень.

— На мене напали.

— Ти його бачив?

— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.

— Розгледів його?

— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.

Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.

— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.

— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.

— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.

— Можливо.

Преподобному Ґроббелаару несподівано виразно постали перед очима обличчя двох білявих ботів, які вціліли під час атакамської кризи 2009-го, перетнули гори та дісталися Болівії. Невже він помилявся? Невже один із них — або відразу двоє — уцілів?

— Де Джеймі? — озвався Ріно.

— Спить, — відказала Лаура. — Схоже, його й гарматою не розбудити.

— Повертаймося до будинку, — наказав ґевал.

— Ти за ним не поженешся? — Тимур збагнув, наскільки ідіотським є його запитання, вже після того, як воно прозвучало.

Ріно тицьнув держаком лопати в живіт, трохи нижче сонячного склепіння:

— Як маєш велике бажання, вперед. Я краще тут посиджу до ранку.

Вони зайшли до хатини, після чого здоровань ретельно замкнув двері.

Лаура сховалася в спальні, залишивши двері, що вели до вітальні, відчиненими.

За десять хвилин Тимур мусив ставати на чати. Взявши ковдру, чоловік перейшов до вітальні й умостився в кріслі, в якому чотири попередні години просидів Ріно. Здоровань спати до спальні не пішов. Натомість зняв із ліжка матрац, притягнув його до вітальні, зігнув літерою L і впер у стіну. Поклавши на підлогу лопату, Ріно Ґроббелаар усівся на матрац обличчям до дверей.

Тимур не заперечував. Отак вони й сиділи та, не склепляючи очей, ловили кожен звук, що долітав знадвору.