Бот. Ґуаякільський парадокс

LXX

П’ятниця, 23 січня 2015-го, залишилася особливим днем в історії пустелі Атакама. Вітер, вологість, температура й інші чинники, що впливають на погоду та зазвичай вирізняються надзвичайною стабільністю на пустельній рівнині, затиснутій між Андами й узбережжям Тихого океану, раптово набули унікальних для регіону значень і спричинили виникнення погодного явища, якого в Атакамі не спостерігала жодна жива істота від часу іспанської конкісти.

Причини метеорологічного катаклізму крилися в аномальному, навіть як для літа, потеплінні води у південній частині Тихого океану. Через одинадцять днів після нового року холодна течія Гумбольдта — потужна поверхнева тихоокеанська течія, яка є відгалуженням Антарктичної циркумполярної течії, що рухається з півдня на північ уздовж берегів Перу й Чилі та температура якої не сягає вище ніж 20 °C, — чомусь перетворилася на теплу течію Гумбольдта. За чотири тисячі кілометрів на південь від екватора температура води неочікувано підскочила до +26,5 °C. Безпосереднім наслідком потепління були кілька хмарних і вітряних днів у чилійських містах Антофагаста, Ла-Серена, Кальдера, Чаньяраль, Токопійя, а також серія шквалів, які впродовж двох тижнів не менше ніж десять разів накидалися на західне узбережжя країни. Загалом аномалія нагадувала феномен Ель-Ніньйо в Еквадорі, за винятком того, що ніхто ніколи не чув про Ель-Ніньйо на такій відстані від екватора.

Ще один результат потепління течії Гумбольдта — колосальна кількість вологи, яка потрапила в повітря і яку вітер поніс на схід, углиб американського континенту. Ввечері 22 січня насичений водяною парою атмосферний фронт досягнув Сан-Педро. До півночі це ніяк не виявилося. Відносна вологість із 25 % (що норма для Атаками) підскочила до 85 %, повітря стало м’якшим, а температура, яка, як правило, різко падала після заходу сонця, впродовж кількох годин трималася незмінною. Та, попри насичення вологою, хмар не виднілося, повітря стояло прозорим і не могло перешкодити радіаційному охолодженню пустелі. Тепло відходило в чорноту ночі, температура поверхні знижувалася, а з нею охолоджувалося вологе повітря. О пів на п’яту ранку 23 січня температура опустилася нижче від точки роси, та пара, що містилася в повітрі, почала конденсуватися. Легка передсвітанкова димка траплялася в Атакамі раніше, раз чи два на рік, проте завжди розсіювалася в холодній височині до сходу сонця. Так, напевно, трапилося б і цього разу, якби не феноменально велика кількість принесеної від океану вологи, а також зумовлена вже згаданим потеплінням течії Гумбольдта температурна інверсія. Зазвичай температура зменшується з висотою. Інверсія в метеорології — це аномальний, тобто не такий, як завжди, характер зміни температури повітря залежно від висоти. Загалом терміном «температурна інверсія» позначають наявність у верхніх шарах атмосфери стабільного та теплого пласту повітря, який притискає до землі холодніший пласт. Якраз такий шар, значно тепліший за вистигле повітря над поверхнею пустелі, товстою ковдрою накрив центральну частину Атаками, не даючи сконденсованій біля землі волозі підніматися та розсіюватись. Кількість завислих у повітрі сконденсованих крапель неухильно збільшувалася, і через півгодини до світанку селище Сан-Педро-де-Атакама вперше за багато сотень років укутав густий і сірий, неначе намокла після дощу грудка павутиння, туман. Видимість не перевищувала двадцяти метрів.

LXXI

П’ятниця, 23 січня, 06:29 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Незважаючи на пережитий переляк і побоювання, що нічний візитер, який ховався під вікном кімнати, де спала Лаура, може повернутися, за п’ять хвилин до шостої ранку Тимур закуняв. Чоловік розумів, що мусить пильнувати вхід із вулиці, проте впродовж останніх чотирьох годин знадвору не долинало жодного підозрілого звуку, та зрештою втома взяла своє: повіки опустилися, і Тимур вирубився. На лихо, Ріно Ґроббелаар, який, так уже склалося, протягом доби ні разу не склепив очей, за чверть до шостої також заснув, звісивши голову на груди. Через це і південноафриканець, і українець проґавили Джеймі, який позіхаючи та тручи заспані очі, прошкутильгав крізь вітальню та вислизнув на вулицю.

Тимура розбудили тихі стогони та покректування, які вчувалися знадвору. Він зціпився й напружив живіт ще до того, як розплющити очі. Секунду чоловік пожирав очима півтемряву вітальні, женучи геть надокучливі думки про гарячий сніданок, потім глипнув на Ріно. Ґевал, роззявивши рота, розмірено сопів. Наступної миті Тимур повернув голову й утупився у вікно, що виходило на південь. За шибою з щільної, немов вата, сірості випливала частина засипаної піском вулички та вимальовувалися невиразні обриси сусідньої будівлі. Тимур кліпнув, потер пальцями очі, не одразу збагнувши, що сталося. Він підвівся, підступив до вікна та лише тоді осягнув, що на Сан-Педро опустився туман. Сонце ще не зійшло; Тимур подивився на годинник: 6:30, коли знову вловив надсадний стогін, що протискувався крізь стіни. Отже, йому не приверзлося. Чоловік несамохіть відступив від вікна. Спиною пробігли мурашки, а відчуття голоду миттєво відійшло на другий план. Тимур прислухався. Стогони то затихали, то посилювалися, але не припинялися. Він не міг сказати, з якої відстані вони долітають (туман, наче тісто, заковтував звуки), хоч і здогадувався, хто б не видавав те слабке схлипування, він знаходиться поряд із будинком.

Тимур метнувся до Ґроббелаара.

— Ріно… — поторсав велетня за плече. Після першого доторку здоровань розплющив очі. — Вставай.

Ґевал зміряв поглядом українця та насупився.

— Чуєш? — Тимур підняв вказівний палець.

— А-а-а-хе… Е-е-е… о-ох-х…

— Що це? — негучно запитав преподобний.

Тимур знизав плечима. Ріно підвівся та крізь зуби наказав:

— Візьми лопату.

Зі спальні вигулькнула Лаура Дюпре.

— Ти теж почула? — кинув на неї погляд Тимур.

— Так. Це за південною стіною?

— Ага.

— Хто там?

— Ми не знаємо.

— Джеймі немає, — сказала психіатр, зазирнувши до другої спальні.

— Що? — синхронно вигукнули Тимур і Ріно.

— Постіль порожня. Карлик кудись зник.

Преподобний перевів погляд на українця:

— Думаєш, це він?

Замість відповісти Тимур лише нервово облизав губи.

Із лопатами напоготові Ріно та Тимур висковзнули надвір і почали обходити будинок. Лаура не відставала — не так від бажання виявити, хто стогне, як через страх залишатися в будівлі на самоті.

— Це що, туман? — зронила француженка.

— Цить! — шикнув на неї Тимур.

Ґевал крокував попереду. Він обігнув вітальню, після чого, притискаючись до стіни спальні, де провів першу половину ночі Тимур, почав наближатися до рогу будинку. Тимур ішов слідом на відстані трьох кроків від преподобного. Лаура перелякано крутила головою, побоюючись, що в такому тумані їх можуть заскочити зненацька з будь-якого боку.

Біля самого рогу постало очевидним, що стогони чути з-під південної стіни та що стогне Джеймі. «Це він», — озирнувшись, щоб Тимур міг бачити його обличчя, беззвучно, лише губами мовив Ріно. Тимур кивнув і набрав у груди побільше повітря, налаштовуючись побачити розпанахане тільце коротуна.

Ріно Ґроббелаар несподівано (навіть для Тимура) вискочив з-за рогу та замахнувся лопатою. Наступної секунди крик, що зароджувався в бочкоподібних грудях велетня, стих, а гостре лезо лопати опустилося. Натомість пролунало обурене верещання Джеймі.

Тимур із Лаурою вистромили голови з-за стіни й уздріли коротуна, який, плутаючись у спущених штанах, відбігав від будинку.

— Що це з ним? — витріщився українець.

— У карлика запор, — відвів очі Ріно.

Джеймі Макака спинився біля паркану сусіднього подвір’я, сяк-так натягнув штани й обернувся. Його обличчя палало, немов призахідне сонце у вітряний день. Здавалося, навіть маківка почервоніла. Карлик роздратовано лементував:

— Jódanse, idiotas! Estoy cagando! Váyanse al demonio de aquí y déjenme cagar![93]

Преподобний винувато опустив голову та двічі копнув лопатою потемнілий від вологи ґрунт, з таким виглядом, наче саме для цього вийшов із будинку, після чого крутнувся на місці та заштовхав Тимура і Лауру назад за виступ стіни. Вони повернулися до будинку. Лаура пішла збирати речі; Тимур і Ріно викотили скутери надвір.

— Чого вилупився? — наїжачився здоровань, піймавши тоскний погляд українця.

— Їсти хочеться, — Тимур зітхнув та інстинктивно погладив рукою живіт.

Обираючи між біфштексом із кров’ю та кількома годинами сну у звукоізольованій кімнаті з важкими чорними шторами, Ріно обрав би сон. Преподобний нічого не відповів, подав Тимуру пляшку з водою, мовляв, ні в чому собі не відмовляй, фелла, наїдайся, а тоді, прискалившись, зиркнув на південь і дивився довго, дуже довго, так, наче сподівався своїм поглядом випалити тунель у тумані.

— Треба їхати, — зрештою підсумував він. — Будемо сподіватися, що туман розсіється після сходу сонця, інакше ми перетворимося на мумії, поки знайдемо «NGF Lab». Але вшиватися звідси треба в будь-якому разі.

Тимур кивнув. Умовляти його не було потреби.

Вхідні двері будинку прочинилися, і на ґанок прослизнула Лаура з наплічником. Одночасно з-за рогу з’явився Джеймі. Ні на кого не звертаючи уваги, задерши голову з ображено випнутим підборіддям, карлик гордовито продефілював повз Ріно та Тимура і зник у вітальні. Преподобний провів його співчутливим поглядом, а тоді, ляснувши долонею по кишені сорочки, сказав:

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.

Джеймі зосереджено спостерігав за діями свого рятівника.

— Це «Amitiza», — Ріно тицьнув пальцем у назву на звороті пластинки. — Новий агент, як мені говорили, либіпістон чи лубіпростон. Щось таке. Дуже дієвий. Бери, не соромся, мені допомогло.

Макака не рухався і витріщався на здорованя.

— Ти не розумієш? — наморщив лоба Ріно. — Це від того, що в тебе було зранку, — він показав пальцем на живіт Джеймі, потім — на свою задницю та зобразив потуги: — А… а… Втямив? «Amitiza» — во! — вистромив догори великий палець. — Допомагає.

Джеймі нарешті кивнув, забрав пластинку з пігулками від запору та потюпав по свого наплічника.

LXXII

П’ятниця, 23 січня, 06:02 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачала, Еквадор

Стук у двері пролунав через півхвилини після того, як припинила вібрувати мобілка. Якщо гудіння телефона, заваленого скинутим на крісло одягом, Лізиній свідомості вдалося проігнорувати, то настирливий стукіт не залишав шансів і грубо вирвав її зі сну. Американка розплющила очі та сонно кліпнула на годинник. 6:02. «Щось трапилося», — зрозуміла Ліза, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття. Вони розійшлися за двадцять до третьої ночі, а тому ніхто з колег-федералів, які після термінового відступу з Ґуаякіля влаштували імпровізований штаб у п’ятизірковому готелі «Oro Verde» на сході Мачали, не будив би її о шостій ранку без вагомої на те причини.

Ліза Торнтон сіла в королівського розміру односпальному ліжку, ледь скривившись від болю в спині, — вона зовсім не відпочила, — коли стук повторився.

— Я йду! — сердито гукнула жінка.

Загорнувшись у легке простирадло, яким укривалася під час нетривалого сну, Ліза перетнула кімнату та відчинила двері. У коридорі стояв Джонні Лонґбоу, у пом’ятій футболці та коротких шортах, такий же невиспаний, як і вона. У руці він стискав телефон.

— Давно не бачилися, — буркнула Ліза. — Доброго ранку.

— Я телефонував тобі, — замість привітання сказав Лонґбоу, який без сорочки та джинсів здавався худішим і вищим, ніж насправді.

— Ага, — Ліза махнула, показавши долонею кудись углиб готельної кімнати. — Я поставила телефон на зарядку та не почула дзвінка, — вона відступила від порога і прочинила ширше двері, запрошуючи Джонні зайти. — Що сталося? «Сутінкові» продовжили ходу? Вони дісталися Мачали?

— Ні, — заперечив Джонні. Він пройшов до кімнати, розвалився у вільному кріслі та випростав непристойно волохаті ноги. — Мене розбудив шеф. Телефонував зі свого кабінету у вашингтонській штаб-квартирі.

— От лайно, — не стрималася Ліза. Погано, коли начальник заскочить тебе не на ногах. І байдуже, що ти проспав усього дві з половиною години. — Якого біса він підірвався вдосвіта?

— Отримали інформацію від АНБ: їм удалося перехопити рапорт полковника Ма́ксимо Креспо, командира 1-ї еквадорської піхотної бригади, вищому начальству. Сьогодні, десь о першій годині ночі, невідомі атакували блокпост на півдні від міста Пасахе, що за двадцять кілометрів на схід від Мачали. Той пост був останнім і тому найменш захищеним на 584-й трасі. Дорога тягнеться на південний схід від Ель-Ґуабо, відтак еквадорське командування не очікувало ускладнень на цьому напрямку. Загинуло восьмеро військових, шістьом із них перерізали горлянки тупими предметами, напевно, саморобними ножами чи взагалі шматками жерсті, двох задушили, крім того, зникло десять одиниць стрілецької зброї та вантажівка. Оскільки «сутінкові» до цього часу не рушили з місця та, зважаючи на стан більшості з них, мабуть, нікуди не рушать, еквадорці вирішили не оприлюднювати інформацію про напад, аби не підживлювати паніку серед мирного населення.

— Ти думаєш, напад має стосунок до «сутінкових»? То міг бути хто завгодно, які-небудь місцеві головорізи, які просто скористалися ситуацією.

— Я знаю. І переконаний, що шеф не смикав би нас через таку дрібницю. Але за півгодини після рапорту «аенбешників» і за десять хвилин до того, як шеф зателефонував мені, ЦРУ знайшло вантажівку.

— ЦРУ нам допомагає? — здивувалася Ліза, все ще тручи почервонілі очі.

— Уяви собі, так.

— І де машина?

— В Перу, — здвигнув бровами Джонні.

— Що?

— У цей момент наближається до Піури[94]. Супутнику вдалося розшукати її годину тому, щойно почало світати.

Ліза Джин Торнтон скулилася від холодного поколювання, що хвилею прокотилося тілом. Вона втупила погляд у ворсистий готельний килим, намагаючись склеїти почуті факти в цілісну, несуперечливу картинку.

— Яка відстань між Пасахе та Піурою? — її голос змінився, м’якість і втома, зумовлені неможливістю нормально виспатися, безслідно щезли.

Джонні не відразу подався будити Лізу. Після дзвінка з Вашингтона він хвилин десять сидів над картами та роздивлявся надіслані з ЦРУ супутникові знімки. Довготелесий блондин підготувався до подібних запитань.

— Триста шістдесят кілометрів.

— Вони їхали всю ніч, — чи то запитала, чи то ствердила Ліза.

— Так. І то не просто їхали, а гнали на повній швидкості.

— Але…

Джонні Лонґбоу передбачив її наступне запитання:

— Знаю, знаю, вони не могли перетнути кордон. Колеги із ЦРУ, — він із особливою, непередаваною інтонацією промовив слово «колеги», — підозрюють, що замість рухатися навпростець, трасою № 25 на південь, нападники після Аренільяса завернули на захід, на трасу № 50, що веде до Уакільяса, великого прикордонного міста на узбережжі.

— А далі? — скептично зиркнула Ліза.

— Вони не дісталися Уакільяса та за кілька кілометрів до міста курнули на південь. Я проглянув Google Maps. На території Еквадору, аж попід кордон із Перу, розташовано кілька невеликих поселень: Чакрас, Ґуабільйо, Карабон — ніде, крім Google Maps, їх не позначено. Ґрунтові дороги, що виходять із цих сіл, підступають упритул до кордону. Рельєф там рівнинний, ущелин чи пагорбів немає, повнопривідний автомобіль, такий, як викрадений американський «M939», може прослизнути до Перу, не привертаючи уваги прикордонників. Хоча це все лише припущення.

— Тобто «цеерушники» не бачили момент перетину кордону?

— Ні. За їхніми розрахунками нападники знаходилися на кордоні між другою та третьою годинами ночі. Нас іще не повідомили про напад на блокпост. І в усякому разі тоді було надто темно, щоб стежити за вантажівкою із супутника.

Ліза Джин Торнтон замислилася, накручуючи на палець кінчики волосся. Зрештою озвалася:

— Ти вважаєш, що напад вчинили «сутінкові», які відкололися від основної групи, що зупинилася на підході до Мачали? Звідкіля жителі Ґуаякіля можуть знати, як непомітно переметнутися через кордон із Перу?

Джонні знову смикнув бровами:

— Те, що вони йдуть із Ґуаякіля, не означає, що вони самі з Ґуаякіля. Можливо, серед них є житель Уакільяса. Чи навіть одного з прикордонних хуторів.

Ліза затихла, нервово водячи кінчиком язика по верхній губі.

— Шеф сказав, що вирішувати тобі, — порушив мовчанку Лонґбоу.

Жінка пирхнула:

— Ну, звісно! Виводить свою задницю з-під удару.

Лонґбоу розвів руками та скривився:

— Який із нього бос, якби він не думав про крісло під своєю задницею? Водночас, Ліззі, ця справа була твоєю від початку. Ніхто за тебе не вирішить, як нам далі діяти.

Ліза сховала язик, губи стислися, від чого довкола кутиків проступили схожі на круглі дужки складки.

— Ви повідомили владу Еквадору про вантажівку?

— Ні. Ні перуанці, ні еквадорці нічого не знають. І, наскільки я розумію, від нас точно не дізнаються: з одного боку, АНБ нізащо не зізнається в тому, що читає офіційні звіти армійського керівництва Еквадорської республіки; з іншого — ЦРУ не розкриватиме положення та технічний рівень обладнання, встановленого на супутниках-шпигунах, через якусь вантажівку, що незаконно перетнула еквадорсько-перуанський кордон.

— О, а як же! — Ліза ляснула долонею по бильцю крісла. Простирадло з’їхало, відкривши очам гладеньку нічну сорочку темно-синього кольору. — Ти розумієш, що через ігри в Джеймса Бонда ми шкодимо справі?!

— Так, — кивнув Джонні, — але тобі не гірше за мене відомо, що АНБ і ЦРУ за жодних обставин не підуть на розголошення добутих таким чином даних. І боюся, нас із тобою перекрутять на фарш, якщо інформацію про вантажівку розголосять агенти ФБР.

Ліза Джин Торнтон насправді не очікувала відповіді, її запитання було риторичним.

— Гаразд, — вона підвелась, — який найближчий аеропорт до руїн в Атакамі?

Джонні не перепитував, чудово усвідомлюючи, про які руїни йдеться.

— Біля Сан-Педро колись знаходився цивільний аеропорт. Упродовж минулих п’яти років ним не користувалися, а тому я сумніваюся, що наш літак зможе там сісти.

— Отже?

— Отже, Калама. Аеропорт «Ель-Лоа», один із найбільших у Чилі. Це приблизно сто кілометрів на захід від Сан-Педро.

— А від Мачали?

Чоловік розгубився, пригадав карту.

— Десь дві з половиною тисячі. Три години льоту.

Ліза дістала із сумки джинси, безрукавку та заскочила до ванної перевдягатися.

— Коли ми зможемо вилетіти?

— Ти впевнена, що вантажівка прямує в Атакаму?

— Джонні, — Ліза додала металу в голос, — я запитую, коли ми зможемо вилетіти до Калами?

Чоловік зітхнув:

— Години за чотири, не раніше.

— Що ти сказав? — Ліза вистромила голову з ванної, брови з’їхались на переніссі.

— Ми не маємо літака напоготові в Мачалі. Якщо мені не зраджує пам’ять, найближчий військовий C-37A[95] в Панамі. Від Панами до Еквадору летіти приблизно дві години, плюс — година на підготовку до польоту, плюс…

— Добре, добре! — зупинила його Ліза. — Владнай це. Через чотири години я хочу бачити «Gulfstream» в аеропорту Мачали повністю заправленим і готовим летіти до Калами, — голова сховалась, але за мить з’явилася знову. — І в нас під рукою немає ніякої групи швидкого реагування?

Джонні Лонґбоу іронічно посміхнувся.

— А, о’кей, я зрозуміла, ми і є група швидкого реагування, — блондин продовжував, розкинувши руки, напівлежати в кріслі, через що Ліза Джин Торнтон підвищила голос: — Ти чого розсівся? Викликай літак.

Джонні без поспіху підвівся, сунув ноги в білі готельні капці.

— Нас тут лише шестеро, Ліззі, — втупившись у килим перед носками капців, зауважив чоловік, — їх більше, вони озброєні, кілька годин тому вони поклали вісім еквадорських солдатів.

— Ти боїшся? — скривилася жінка.

— Я не хочу квапитись.

— Якщо ми не поквапимось, ці вилупки слідом за еквадорськими солдатами спровадять на той світ людей, які, напевно, єдині на цьому континенті здатні пояснити, що за чортівня відбувається в Еквадорі протягом останніх тижнів.

Блондин рушив до виходу з номера. Біля дверей у кишені його шортів пілікнув телефон. Узявшись за ручку, він дістав мобілку та зиркнув на екран.

— От тобі й відповідь, — голосно проказав він.

— Що? — Ліза зачинилася у ванній, але ще не вмикала воду, а тому добре чула все, що говорить її напарник.

— Нове повідомлення від АНБ: згідно з даними еквадорської розвідки Сліпий, який вів ходу від Ґуаякіля, зник. Його немає в натовпі «сутінкових», що зупинився на трасі № 25.

— Я не сумнівалася, Джонні, — долинуло з ванни, — я й так знала, що це вони.

LXXIII

П’ятниця, 23 січня, 06:50 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Краплі туману осідали на шкіру. Хоча, на думку Тимура, нічого приємного в тому не було. Чоловік, зціпившись, вертів головою, очікуючи, що першої-ліпшої миті з густого, наче вата, туману на нього щось кинеться, і безперестану прокручуючи в голові запитання: звідки в пустелі взявся такий туман?

— Я готова, — повідомила Лаура, вмощуючись за спиною українця.

Останнім хатину полишив Джеймі Макака. Усе ще суплячись, він заліз на «Vespa» та прилаштував свій наплічник у себе на колінах. Ріно, який від пробудження не випускав із рук лопати, підступив до скутера.

— То який у нас план? — зронив Тимур.

Ґроббелаар підняв брову. Він мав намір запитати те ж саме, якби Тимур його не випередив.

— Ми можемо поїхати навпростець через Долину Смерті, — почав Ріно. То був найкоротший шлях від Сан-Педро до руїн «NGF Lab»: одна з розколин Valle de la Muerte завертала на південь і виходила на плато, на якому колись звели лабораторію. — Але боюсь, що в такому разі більшу частину дороги ми тягнутимемо мопеди на своїх горбах. Крім того, — здоровань облизнув губи, — ми майже напевно заблукаємо в такому тумані.

«Для чого ми взагалі сюди припхалися?» — вкотре дорікнула собі француженка.

— Пригадуєш, як під час нічної вилазки 2009-го ми прямували на південь від лабораторії? — наморщив лоба Тимур. — А потім курнули на схід і вибралися на трасу.

— Так.

— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.

Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.

— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.

Тимур ще дужче зморщився:

— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.

— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.

— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.

— Ми зробимо гак кілометрів на двадцять, — буркнув велетень.

— Зате не заблукаємо. І сподіваюся, що до того часу, коли дістанемося Токонао, туман розсіється.

— А як щодо палива? — поправила окуляри Лаура. — Маю сумніви, що ми знайдемо хоча б каністру в Сан-Педро.

Ріно з Тимуром переглянулися. Було дивно, що запитання прозвучало від Лаури.

Здоровань зиркнув на позначку справа на паливному бакові скутера «Vespa». Українець оглянув бак «Хонди». Позначки про об’єм не знайшов, але цим не переймався, оскільки на вигляд бак «Honda Hobbit» здавався більшим за бак «Vespa».

— У мене 8,2 літра, — Ріно постукав кісточкою по металевій поверхні паливного бака. — Ми заправлялись у Каламі. Витрачає цей драндулет від 3 до 3,5 літрів бензину на сто кілометрів. Від Калами до Антофагасти — дев’яносто кілометрів, — ґевал почухав рукою потилицю. Далі він порахувати не міг.

— Одного бака має вистачити на двісті сорок кілометрів, — закінчив розрахунок Тимур. — Нам якраз вистачає, щоб повернутися до Калами.

— Пустеля — це не траса, — із сумнівом проказала Лаура.

— Нам не так багато їхати пустелею, — заперечив Тимур. — І я не бачу нічого страшного в тому, щоб перед Каламою кілька кілометрів поштовхати скутери. Ми надто далеко зайшли, щоб зараз відступати.

— Добре, фелла, — Ріно сів на мопед і завів двигуна. — Сьогодні ти бос. Рушаємо.

Порскаючи з-під коліс піском, скутери рушили до виїзду із Сан-Педро. Досягнувши містка через виярок на півдні селища, Тимур Коршак на хвильку затримався. Поставив ногу на землю й озирнувся. Здійняті хмари піску змішалися з клубками туману і брудно-білою ковдрою сховали поруйновані будівлі та паркани. Тимур намагався проштрикнути ту ковдру очима, подумки навіть приготувався розрізнити обрис людської постаті, що стоїть посеред вулиці та проводжає їх поглядом, але насправді не побачив нічого, лише суміш туману та піску, яка, немов простирадлом, накрила селище. На сході, над Андами, підіймалося сонце, хоча його також не було видно; жоден промінь не проникав через важку та в’язку, наче кисле молоко, імлу.

LXXIV

П’ятниця, 23 січня, 07:26 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачала, Еквадор

— У чому проблема? — так звані гусячі лапки навколо очей Лізи Джин Торнтон проступили надто виразно. Вузькі ніздрі роздулися.

— Вони не можуть вилетіти, — Джонні Лонґбоу виклично задер підборіддя. Він шаленів, коли з ним так розмовляли.

— Що означає, вони не можуть вилетіти? — метала іскри Ліза Торнтон.

Вони зустрілися в заллятому яскравим сяйвом холі другого поверху. Довкола Лізи та Джонні сиділи інші агенти, яких 17 січня відрядили до Еквадору з’ясовувати причини загибелі рейсу XL516 в аеропорту Маямі.

— На південне узбережжя Панами насувається шторм. На найближчі кілька годин усі вильоти з міжнародного аеропорту «Токумен» скасовано, — він не витримав і спалахнув: — Чого ти так дивишся на мене? Це не моя провина, що Панаму накрило негодою!

— Мені потрібен літак! — відчеканила Ліза та примружилась. Світло різало очі. Ламп у холі, напевно, вистачило б, щоб освітити місто Лас-Вегас найтемнішої ночі.

Джонні Лонґбоу стиснув губи так, що заросле щетиною підборіддя посіріло, і на хвилину відвів очі.

— Я можу викликати літак із Флориди, та це займе скількись часу. Невпевнений, чи є у них напоготові вільний чартер і пілоти. На це може піти до двох годин. Сам політ відбере три-чотири години.

— Скільки у нас узагалі часу? — трохи спокійніше поцікавилася шатенка. — І що там із викраденою військовою вантажівкою?

Джонні розгорнув склеєну з роздрукованих на чорно-білому принтері шматків карту. Загін не планував, що доведеться діяти за межами Еквадору, і, відповідно, ніхто з агентів не мав із собою точної та детальної карти Перу.

— Проїхали Піуру, прямують на південь. Я поговорив із шефом, щоб установити, чи не можемо ми попросити перуанців допомогти та затримати вантажівку, але…

— Не потрібно! — ось тут Ліза по-справжньому роздратувалась. Жінку розлютило те, що її напарник, удаючи наче так і має бути, перемовляється з керівництвом за її спиною. — Джонні, може, досить самодіяльності та розмов із Вашингтоном без мого відома?! Я відповідаю за розслідування! Я не вимагаю від тебе приносити мені каву зранку та кричати: «Так, мем!» після кожної фрази, але, Джонні, чорт забирай, наступного разу перед тим, як телефонувати до шефа, просто повідом мене. Просто попередь, що ти хочеш йому казати!

— Я гадав, що ти сама хотіла, щоб ми втягнули в це лайно перуанців! — змахнув руками блондин.

— Я передумала, — відрубала Ліза. — Тепер я вважаю, що ми маємо дозволити «сутінковим» дістатися в Атакаму та дізнатися, що саме вони там шукають. От тільки ми мусимо бути там раніше за них, щоб захистити колишніх учасників проекту «NGF».

— Я не сумніваюся, що дюжина психів, яка мчить у вантажівці до чилійського кордону, знає про те, що в пустелю вирушили колишні учасники проекту «NGF».

— Гаразд, — знизала плечима агент. — Можливо, й не знає. Але я переконана, що і перші, і другі прямують до конкретно визначеного місця в Атакамі, а отже, перетнуться. Джонні, ми вже мали приємність спостерігати біля ґуаякільського аеропорту особливості їхніх зустрічей, — спецагент посунула карту до себе. — І тому я повторюю своє запитання: скільки в нас часу?

Лонґбоу відхилився в кріслі та заклав праву ногу на ліве коліно:

— Викрадачі летять майже на максимальній швидкості, в середньому — 90 км/год. Це немало як для п’ятитонної вантажівки.

— Скільки можна витиснути з «M939»? — озвався один із агентів, голомозий Гаррі Харпер, що цмолив каву з крихітної синьої чашечки із золотим обідком.

— 63 милі за годину, — відказав Джонні, — навіть порожньою на трасі ця таратайка не розженеться до 100 км/год. Відстань між Піурою та покинутим чилійським селищем Сан-Педро, куди, на думку агента Торнтон, — чоловік штрикнув поглядом Лізу, — прямують викрадачі, становить 2296 миль, або трохи більше ніж 2900 кілометрів.

— Це дорогою? Це ж не пряма? — уточнив Гаррі.

Джонні, вигнувши брову, зиркнув на колегу. На його обличчі застиг вираз малюка, якому замість мандаринки підсунули дольку лимона. Секунду він мовчав, і Ліза очікувала, що блондин бовкне щось вкрай образливе, та зрештою Джонні стримано мовив:

— Так, — він провів пальцем уздовж Панамериканської магістралі, котра, практично не відлипаючи від тихоокеанського узбережжя, тягнулася на південь. — Вони вже від’їхали на вісімдесят кілометрів від Піури. Якщо вантажівка зупинятиметься лише для того, щоб заправитись, і якщо викрадачам пощастить так само легко проскочити перуансько-чилійський кордон, приблизно через тридцять годин вони досягнуть Сан-Педро.

Ліза Торнтон, схилившись над картою, прискіпливо роздивлялася північну частину Чилі.

— Вони можуть зрізати, рвонути навпростець пустелею відразу після кордону. І виграють чимало часу. Вони одного разу так уже вчинили.

— Не думаю, — мотнув головою Джонні. — Малоймовірно, що серед викрадачів виявиться хтось, хто добре знає місцевість на південь від чилійського кордону. Я взагалі припускаю, що вони застрягнуть на виїзді з Перу. Чилійці значно краще дбають про охорону своїх кордонів.

Не піднімаючи голови від карти, Ліза звела на нього очі:

— Погано, що після всього, що «сутінкові» накоїли, ти все ще їх недооцінюєш.

— Ти запитала мене, скільки в нас часу, — підвищив голос блондин, — і я відповідаю: на мій погляд, утікачі досягнуть Сан-Педро не раніше, ніж через тридцять годин, орієнтовно опівдні наступного дня за чилійським часом. Отже, у нас ціла доба для того, щоб дістатися до Калами.

Ліза дозволила собі трохи заспокоїтись. Доба — не так і багато, але поки що — більше ніж достатньо. Поки що все під контролем.

— Які прогнози щодо шторму над Панамою?

— Панамський аеропорт закрито на найближчі три години.

— Дякую, Джонні, — Ліза холодно, по-діловому посміхнулась і встала. — Часу вистачає, але розслаблятися не можна. Пропоную всім зібратись і через півгодини виїхати до місцевого аеропорту. Чекатимемо на приліт C-37A там. Поснідаємо також в аеропорту. — Вона глянула на агента із затиснутою поміж долонь синьою чашкою. — Дрон готовий?

— Так.

— Він нам знадобиться, — жінка повернулася до Джонні. Він знудьговано телющився вбік, а тому Ліза нахилилася, щоб чоловік не мав сумніву — звертаються саме до нього: — Будь ласка, проконтролюй, щоб зброю та бронежилети оформили як дипломатичний багаж. І попередь місцеву владу в Каламі. Щоб після прильоту не виникло жодних затримок. Передай пілотам у Панаму: нехай вилітають, щойно отримають дозвіл, — чоловік демонстративно не дивився на Лізу. — Ага, і ще, на момент прибуття в аеропорту «Ель-Лоа» на нас має чекати позашляховик із повними баками та запасами води, готовий негайно вирушити в пустелю.

— Слухаюсь, мем. Усе буде зроблено, мем, — єхидно відрапортував Джонні Лонґбоу.

— І не забудь свій червоний клоунський ніс.

Блондин розтягнув тонкі губи в широкій презирливій усмішці:

— Ага, моя люба. Обов’язково. Як у Пеннівайза.

LXXV

П’ятниця, 23 січня, 07:44 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Просувалися на південь повільно. Приблизно за годину після старту із Сан-Педро Тимур серйозно замислився над тим, що пішки вони могли дійти до руїн швидше. По-перше, трасу № 23, яка тягнеться від Сан-Педро на південь, а через півсотні кілометрів поступово завертає на схід, у гори, до аргентинського кордону, майже повністю засипало піском. Вони витратили годину на те, щоб від’їхати від Сан-Педро на якихось десять кілометрів, і за цей час шість разів зупинялися, оскільки покремсане тріщинами шосе просто зникало під піском. У такі моменти Ріно та Тимур залишали скутери та сунули вперед, по кісточки провалюючись у пісок, шукаючи місце, де траса вигулькувала на поверхню. Натрапивши на продовження шосе, вони поверталися по Лауру та Джеймі. По-друге, заважав туман. Віддаляючись у пошуках дороги, чоловіки втрачали з поля зору француженку та коротуна, які зоставалися біля скутерів. Звісно, вони постійно перегукувалися, сигналізуючи, що все гаразд, але це не дуже допомагало, позаяк на відстані більшій за сто метрів звуки деформувалися, мряковина спотворювала їх, і здавалося, наче голоси линуть звідусіль.

Усі нервували. Навіть Джеймі, який благополучно проспав нічний напад, дивлячись на преподобного з міцно стиснутими губами, наморщеним лобом і недобрим блиском в очах, відчував мульке занепокоєння.

Щоправда, нічого особливого не сталося. Якщо не зважати на те, що таблетки Ріно подіяли. Під час однієї із зупинок, коли дорога вкотре пірнула під пісок, Джеймі несподівано шустро зіскочив зі скутера та зашкутильгав у туман.

— Альо, аміґо, ти куди? — насупився велетень.

Макака обернувся, кисло посміхнувся, погладив лівою рукою живіт, а тоді скривився.

— Валяй, фелла, — Ріно.

— Куди він? — запитав Тимур.

— Завершити те, що не завершив зранку…

Знадобилася ще година, щоб досягти розваленої придорожньої станції Токонао. На шлях, який п’ять років тому займав двадцять хвилин, тепер згаяли дві години.

На протилежному боці дороги, навпроти однієї з погризених вітром будівель Токонао, від траси № 23 відходила ґрунтовка. Петляючи між невисокими пагорками, вона простягалася на південний захід. П’ять років дорогою ніхто не користувався, і вона заросла купчастими, схожими на бурих дикобразів, клубками сухої трави, а наїжджені колії розгладилися, місцями повністю злившись із пустельною поверхнею.

— Ми так заблукаємо, — промовила на вухо Тимуру Лаура, коли вони збочили з траси на ґрунт.

Чоловік і сам усвідомив, що без сонця за спиною вони далеко не доберуться. Він зупинив «Хонду» та вимкнув двигун. Ріно вчинив так само.

— Хороший був план, — прогудів Ґроббелаар, промацуючи очима туман. Вони віддалилися від дороги не більше ніж на півсотні метрів, а рештки придорожньої станції вже зникли в імлі.

— Почекаємо, доки не сяде туман, — сказав Тимур.

Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.

— Ріно, він хоче щось тобі сказати.

Південноафриканець перевів погляд на Макаку, скупчив брови. Джеймі знову кисло посміхнувся, погладив себе по животі та тицьнув рукою в пустелю. Ріно, як міг, приязно, майже по-батьківськи посміхнувся і кивнув, безмовно демонструючи, що все розуміє. Коротун кивнув у відповідь і задріботів геть, не віддаляючись, а наче провалюючись у туман.

— Що з ним? — запитав Тимур. — Ми ж нічого не їли вже майже добу.

Ріно вдав, що не почув запитання.

Спливла година, перш ніж туман під пекучими променями розсмоктався достатньо, щоб Ріно та Тимур змогли повернутися на ґрунтовку, не ризикуючи збитися зі шляху. Вони рушили на південний захід. Скутери тряслися та підскакували на нерівностях пустельної поверхні. Подекуди доводилося зупинятися та кількадесят метрів фактично нести їх на руках (Джеймі та Лаура тягли лопати та наплічники з речами і водою), проте затримки не були тривалими, і таким чином удавалося зекономити пальне.

Ґрунтовка поступово немовби вицвітала, доки взагалі не зникла, і перед подорожніми розстелилася одноманітна, де-не-де посічена неглибокими западинами та проколота рваними виступами, поверхня Атаками. На щастя, на той момент потреба в дорозі відпала. Лаура, а за нею і Тимур із Ріно помітили сонячні спалахи на гладкому, наче дзеркало, плесі лагуни Баррос-Неґрос. До руїн лабораторного комплексу залишалося не більше ніж 15 кілометрів.

За півтора кілометри до лагуни щезли останні ріденькі жмутки трави, що стриміли з потрісканого ґрунту, а в землі почали з’являтися білі вкраплення — сіль. Тимур і Ріно оминули Баррос-Неґрос із півночі та рушили в напрямку норд-норд-вест. Їм досить швидко вдалося проїхати наступні десять кілометрів, після яких шлях перегородила ще одна лагуна, дещо менша за попередню, — лагуна Тебінкуінче. Лагуну Баррос-Неґрос і Тимур, і велетень слабко пам’ятали, зате Тебінкуінче миттю впізнали всі, крім, звісно, Джеймі.

— Ми майже на місці, — Тимур кректав від напруження, переносячи мопед через чергову розколину в просякнутому сіллю ґрунті.

— Так, — Лаура не могла відірвати очей від горизонту на півночі, — раніше звідси ми б їх уже бачили.

Джеймі Макака насуплено спостерігав за трьома ґрінґо, які, попри спеку, обмежені запаси палива та повну відсутність води, раптово збуджено залопотіли. Карлик здогадався, що вони наближаються до мети своєї подорожі, хоча втіхи від того не відчував. Навпаки, інтуїція підказувала коротуну, що нічого доброго на нього там не очікує.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин Тимур Коршак зупинив свій мопед, зліз із сидіння та став посеред пустелі, повернувшись на північ і впершись руками в боки. Лаура, Джеймі та Ріно обступили його зусібіч.

— І що? — кашлянув ґевал. Його губи чи то ворушилися, чи то подриґували, однак схоже, що Ріно не помічав цього.

Навкруги простягалася одноманітна солончакова пустеля. Далеко праворуч над горизонтом здіймалися в небо Анди. Зліва пустеля тягнулася аж до небокраю та немовби зісковзувала за горизонт, прослизала під вилинялу ковдру неба. Попереду, не так далеко від того місця, де стовбичив українець, невибагливий ландшафт поступався місцем похмурим громаддям, які виповзали із землі і з такої відстані нагадували кам’яні скелі, хоча насправді складалися зі значно більш крихких осадових порід.

— Долина Смерті, — зачаровано прошепотів Тимур, мружачись від яскравого сонця.

— Ніколи не думав, що повернешся сюди, фелла, — фраза прозвучала як запитання, хоча насправді Ріно не запитував.

Лаура озирнулась:

— Мені здається, ми проїхали згарище.

— Вона тут, — не підвищуючи голосу, проказав Тимур. Його очі почали сльозитися, але він не відводив погляду від Долини Смерті.

— Тоді де згарище?

Тимур нарешті опустив очі, відійшов від того місця, де стояли Ріно, Джеймі та Лаура, присів навпочіпки й узявся голими руками розгортати суху та крихку від солі землю. Психіатр наблизилася та зупинилася позаду нього.

— Ти… о… — вона побачила, як пальці Тимура за щось зачепилися.

Чоловік видобув із ґрунту темний продовгуватий предмет, обтрусив його від піску та простягнув їй. Жінка роззявила рота, торкнулася гладенької поверхні пальцями, проте не взяла його до рук. Вона впізнала один із керамічних ізоляторів електричного загородження навколо колишньої «NGF Lab».

— Лабораторія під нами, — неголосно ствердив українець.

— Бляха, — не знати чого проскрипів здоровань.

LXXVI

П’ятниця, 23 січня, 09:51 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Якби не довжина та достатня для приземлення літаків ширина, злітна смуга аеропорту Мачали нічим не відрізнялася б від будь-якої з вулиць міста. Смуга пролягала через житловий квартал, на її нерівному асфальтовому покритті не знайшлося жодної лінії розмітки, не кажучи вже про номери на торцях. Пізніше Ліза Торнтон виявила, що Google Maps навіть позначав смугу як вулицю — трикілометрову вулицю без назви. Ліворуч від брудно-сірого полотна (якщо заходити на посадку з південного сходу) простягалася ділянка вільної землі шириною трохи більше ніж сотня метрів, де-не-де заросла травою, за якою починалися ряди невисоких і вбогих житлових будинків. Справа попід самою смугою тягнулася загорожа з бетонних блоків, у якій повалених блоків було більше ніж тих, що ще трималися вертикально; а відразу за нею височіли такі ж самі, брудні та нужденні, халабуди. Проте найбільше шокувало американців те, що на південно-східний торець злітної смуги можна було без проблем заїхати з проспекту Колона Тиноко, а північно-західний торець упирався (!) в авеню де лас Пальмерас. Ніяких загороджень, шлагбаумів чи хоча б попереджень, що попереду аеропорт.

Диспетчерської вишки не було передбачено взагалі. Пілоти приземляли літаки у візуальному режимі, а дозвіл на посадку отримували з Ґуаякіля.

Та найгірше — не було термінала. Нічого навіть наближено схожого на аеропортовий термінал. Ближче до північно-західного торця до злітної смуги тулився невеликий майданчик — метрів шістдесят на сто двадцять, де, напевно, й зупинялися літаки. В одному з кутів майданчика стояла одноповерхова халабуда з проіржавілим дахом, забитими вікнами та купою битого скла і каміння довкола. Ліза Торнтон так і не визначила, чи слугувала вона коли-небудь «терміналом» аеропорту генерала Мануеля Серрано.

Федерали перебазувалися до аеропорту з готелю «Oro Verde» відразу після восьмої ранку, після чого дві години нудилися біля злітної смуги, обклавшись сумками зі зброєю та спеціальним спорядженням і не маючи можливості сховатися від сонця. Через спеку блондин Джонні припинив глузувати на предмет «стратегічної далекоглядності» агента Торнтон годину тому. Сама Ліза допивала сьому чашку кави, купленої у невеликому бакалійному магазині на вулиці Сан-Мартін, що проходила паралельно до злітної смуги аеропорту. Кава виявилася паскудною: мутною та настільки міцною, що вже після першої чашки на місці живота утворилася болюча холодна діра, а в роті надовго лишався гіркий присмак, наче від жування деревної кори. Та, попри це, Ліза Торнтон цідила чашку за чашкою. Решта скерованих до Еквадору агентів розляглася поміж сумок, понакривавши голови хто чим міг.

На поясі Джонні завібрував мобільний телефон. Чоловік дістав апарат, провів пальцем по екрану та, не стримуючи полегшення, видихнув:

— «Gulfstream» щойно злетів з аеропорту Панами.

Чоловіки поміж сумок, наплічників і чорних пластикових коробок з апаратурою збадьорилися:

— Й-й-йєхоу!

— Нарешті.

Хтось навіть заплескав у долоні.

Лонґбоу повернувся до Лізи й, упершись руками в боки, знущально посміхнувся:

— Мабуть, треба розвести сигнальне вогнище. Що скажете, мем? — один із агентів, мулат Ерік Елдрідж, — гигикнув. — А то раптом пілоти схиблять і приземляться на одну з паралельних вулиць, і нам, не доведи Господи, доведеться тягти все це лайно до літака через кілька кварталів.

Ліза Джин Торнтон навіть не глянула в його бік. Зазирнувши в пластиковий келих, вона мовчки збовтала рештки кави та вихлюпнула чорну гущу на асфальт.

LXXVII

П’ятниця, 23 січня, 11:16 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Лаура та Ріно зиркали навсібіч, не вбачаючи відмінностей між землею під їхніми ногами та рештою пустелі. За п’ять років сонце та вітер затушували, розчинили в піску останні сліди від «NGF Lab». Довкола стелилась одноманітна солончакова рівнина. На півдні, на відстані двох кілометрів, виблискувала на сонці лагуна Тебінкуінче. На півночі та північному заході солончак поступово підіймався, а за п’ять кілометрів від того місця, де стояли Ріно, Джеймі, Тимур і Лаура, у нього, розкришуючи підвищення, вгризалися крайні розколини Долини Смерті.

— О’кей, от ми і тут, — ледь розвівши руками, промовила Лаура. — І що?

Тимур покрутив у руках лопату.

— Ти пам’ятаєш, де розташовувався третій інженерний корпус?

— Десь там, — жінка показала на захід, — найближче до північно-західного кута електричного загородження.

— Ми маємо знайти його.

Лаура повела бровою:

— Що взагалі ми маємо відшукати? — дивно було запитувати про це тільки тепер. Просто тоді, коли вони тікали з Ґуаякіля, Лаура усвідомлювала, що у неї не вистачає коштів, щоби витягти з Еквадору всіх, а тому ідея поїхати до Атаками здавалася напрочуд вдалою та навіть логічною. Нині француженка не розуміла, що вони тут роблять.

Тимур зосереджено роздивлявся глибокі борозни, що пролягали в побілілій від солі землі та нагадували сліди пазурів якого-небудь збожеволілого монстра. Спливла хвилина, перш ніж українець відповів:

— Алан Ґрінлон загинув, а ти вціліла. Ти вижила під час бомбардування завдяки тому, що тебе накрило вирваним вибухом шматком стіни. Звісно, тобі пощастило: якби шматок був пласким, тебе розплющило б, а якби він не долетів до того місця, ти згоріла б живцем, але… — Тимур, піднявши брови, повернув обличчя до Лаури, — ти вижила. У Ґуаякілі я подумав ось про що: якщо ти залишилася неушкодженою завдяки шматку стіни й уламкам, якими тебе засипало, то невже не могло зостатися неушкодженим що-небудь іще?

— Тут слідів людського перебування не знайти… — почав Ріно, але затнувся. Ґевал глянув на Тимура: — Чи ти про…

— Так, Ріно, я кажу про підземну лабораторію мікробіології.

Лаура несамохіть провела поглядом у тому напрямку, в якому щойно показувала. Вона враз усе зрозуміла.

— Тридцять метрів під землею, Ріно, — продовжував Тимур, — тридцять метрів. Я не знаю, чим лупили по «NGF Lab» 2009-го, але, гадаю, точно не ядерними боєголовками. І мені важко уявити, якою має бути звичайна бомба, щоб після влучання отримати в землі воронку глибиною тридцять метрів.

— Воронки не утворилося… — зосереджено киваючи, протягнула Лаура.

— От і я про те!

— Це дурня якась, — спробував заперечити Ріно. — Кейтаро, Доернберг і Штаєрман наймали ватагу для обслуговування комплексу. Лабораторія, навіть якби вціліла, не могла працювати після знищення наземних будівель.

— У тому то й річ, що могла! — запально вигукнув Тимур. — Вам проводили екскурсію після першого приїзду до «NGF Lab»? — він зиркнув спочатку на Лауру, потім — на Ріно. Француженка ствердно гойднула головою, ґевал підібгав губи та розвів руками, промимривши щось на кшталт «більш-менш». Тимур здогадався, що п’ять років тому ніхто не подбав про те, щоб просвітити Ріно Хедхантера, детально пояснивши, як функціонує комплекс. Здоровань мусив дбати про безпеку співробітників «NGF Lab», не вникаючи в сутність технологічних процесів. — Ральф Доернберг особисто показував мені третій інженерний корпус, підземну лабораторію мікробіології та виробничий цех, де продукували нанороботів. Канадець наголошував на тому, що процес збирання наноагентів повністю автоматизований, а ще підкреслював, що третій інженерний — це єдиний із корпусів «NGF Lab», що забезпечений власним джерелом енергії. Це було пов’язано зі значними енергетичними затратами на виробництво нанороботів, а також необхідністю постійно підтримувати тиск, більший за атмосферний, у підземному цеху, щоб туди не потрапляли пил, бруд і мікроорганізми із зовнішнього світу. Якщо бомбардування не вивело з ладу сховані під землею генератори третього інженерного, — Тимур, як і Лаура, тицьнув пальцем на захід, — лабораторія мікробіології не просто могла, вона реально якийсь час працювала після нальоту американців. І в такому разі тривало створення нанороботів доти, доки не скінчилося б пальне у генераторах.

Джеймі Макака, вирячившися, дивився на Тимура. Йому не подобалося, наскільки затято та запекло розкидався словами русявий чоловік, не подобалося, як серйознішали від того обличчя Ріно та Лаури.

— І що? — гмикнув здоровань. — Хтось же мав їх витягти звідти… — ґевал умовк на півслові. Перед очима вдруге за минулі кілька годин спливли обличчя ботів із Болівії. Невже ці вилупки вижили та повернулися до «NGF Lab»? Ріно похолов: хай йому грець, а хто, як не вони? Крім нього, Тимура та Лаури, ті двоє близнюків були єдиними, хто мав стосунок до проекту «NGF» і хто дожив до 2 вересня 2009-го. Вони єдині знали про місцезнаходження лабораторного комплексу. Думки переметнулися на загадкового босого візитера, який уночі накинувся на Тимура. Хто він? Один із малюків, який виріс і скніє в покинутому пустельному селищі?

Хід його думок урвала Лаура:

— Якщо нанороботів вивезли з лабораторії після бомбардування, то як вони потрапили до Ґуаякіля? І чому ви виявили себе аж через п’ять років, а не 2009-го чи 2010-го? Генератори неспроможні функціонувати стільки часу.

Ріно нарешті надумав учинити те, що потрібно було зробити ще 2009-го.

— Послухайте, — крекнувши, почав ґевал, — я вам тоді, ще коли ми прощалися в аеропорту Сант…

Тимур не вловив серйозності та пригніченості в голосі дебелого південноафриканця, а відтак не усвідомив, що той налаштувався повідомити щось справді важливе. Він дивився на Лауру та відповідав Лаурі:

— Ми поки що не знаємо, чи хтось опускався в лабораторію мікробіології після того, як комплекс зрівняли із землею. І це саме те, що ми можемо зараз перевірити, — українець демонстративно взявся за лопату.

Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав, що таке боти та на що вони здатні. Вони були дещо загальмованими з усіх поглядів. Єдине, що боти по-справжньому вміли, — це вбивати. Якби минулої ночі під будинком причаївся бот, він би викрутив Тимурову довбешку на 180°, перш ніж українець розтулив би рота, щоб вигукнути «Ріно». Цього не сталося. Через це преподобний Ґроббелаар сумнівався, що на Тимура скоїв напад один із хлопчаків, вирощених у лабораторіях супертехнологічного комплексу, на руїнах якого вони зараз стояли.

— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.

LXXVIII

Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.

Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.

— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.

— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?

— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.

— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.

— Так, — Тимур увіткнув лопату у вершину пагорбка.

— Ти серйозно? — Лаура вперлася лівою рукою в бік, а праву піднесла до очей, затуляючись від променів.

— Ні, Лауро, я притягнув вас сюди, щоб позасмагати, — українець покрутив лопатою. — Гадаю, ліфт, яким спускалися до лабораторії мікробіології, десь тут, піді мною.

Тимур і Ріно роздяглися до пояса, замотали голови футболками й узялися копати. Лаура, яка навідріз відмовилася просто стояти та спостерігати, бралася за лопати по черзі з Джеймі. Карлик був геть не в захваті від ідеї гребтися в пустелі під палючим сонцем, однак Тимур знаками дав йому зрозуміти, що заперечення не приймає.

Земля була сухою та крихкою, тож попервах працювалося легко, зате згодом почали траплятися уламки стін і клубки покорченої, сплавленої арматури. З останньою мороки вистачало. Не маючи інструменту, щоб розрізати товсті металеві прути, Тимуру та Ріно доводилося підкопуватися під арматуру, розкопувати і вшир, і вглиб, після чого витягати металевий каркас разом із нанизаними на нього грудками бетону на поверхню. Унаслідок цього яма не тільки поглиблювалась, але й ширшала, і то ширшала, напевно, більше, ніж росла в глибину.

— І скільки ми плануємо так гарувати? — поцікавилася Лаура, забираючи лопату з рук Джеймі.

Тимур передпліччям розмазав піт по лобові:

— Доки я не побачу вхід до шахти. Або обвалене бетонне перекриття, що його затуляє.

— Або поки не попадаємо непритомні від голоду, — пробурчала француженка.

Чоловіки без перерви прокопали майже годину (Джеймі Макака радше імітував копання, ніж справді копав), після чого о 12:30 сіли перепочити. Тимур залишився біля ями, а Джеймі та Ріно відійшли до іншого пагорка. Від голоду в українця трусилися руки, а перед очима плавали мерехтливі продовгуваті цятки, схожі на кишкові палички під мікроскопом. Розглядаючи викопану яму, він міркував про те, наскільки безглуздою була його ідея. Що вони накопають без їжі та нормального спорядження? Якби Сан-Педро функціонувало, вони взяли б із собою намети, їжу, більше води, а відтак могли б лишитися на кілька днів. А так… Чоловік обдивився тремтячі долоні. Скільки ще він протримається? Півгодини? Годину? А потім? Їм же ще їхати до Калами.

Тим часом Джеймі Макака підсунувся ближче до Ріно Ґроббелаара і, потупившись, тихо заговорив:

— Hoy he cagado tres veces. Y es grandioso[96], — Макака промовляв іспанською, але із жестів (спочатку він виставив перед Ріно три пальці, після чого тицьнув на дірку в дупі та скривився, нібито від великого напруження) Ріно все зрозумів.

— От і я про те, брате, — пророкотав велетень. — Буває сру п’ять разів на день. Хвала Ісусу!

— Pero[97]…

— Що?

— Acabo de cagar y siento… que mi culo se quema[98].

І знову переклад не знадобився. Ріно здогадувався, про що говорить недоросток. У нього самого іноді пекло так, що сльози на очі наверталися.

— Ну-у, — похитав головою здоровань, — є трохи. За все треба платити.

Макака його наче не чув.

— Me duele tanto que no me lo puedo ni limpiar[99]…

Ріно та Джеймі привернули увагу Тимура. Він намагався вловити, про що вони перемовляються, коли до нього гукнула Лаура:

— Чувак, може, ми не там копаємо? — француженка, на якій поки що не позначилася відсутність їжі, зісковзнула у викопану яму та ліниво розгрібала ногами купи уламків на дні. — А що як шахта деінде?

— Але ми не наштовхнулися на фундамент, — заперечив Тимур. — Під нами щось є.

— Звідки ти знаєш, чи від того фундаменту що-неб…

Ш-Ш-ШУРХ…

Українець повернув голову. Там, де він мить тому краєм ока бачив груди, плечі та голову Лаури, нічого не було. Чоловік рвонув до ями, послизнувся, впав на живіт, на руках підтягнувся до краю та зиркнув униз.

— Лауро?

LXXIX

П’ятниця, 23 січня, 11:39 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Від кави страшенно розболівся живіт. Від спеки під пахвами стало мокро від поту. Ліза Торнтон зі змішаним почуттям роздратування та заздрості спостерігала за чоловіками, які чомусь значно легше переносили еквадорську спеку.

— Що із «сутінковими», які залишалися на трасі перед містом? — не повертаючись до Джонні, запитала вона.

Лонґбоу дістав телефон і, скориставшись закритим каналом, зателефонував агенту, який безперервно моніторив ситуацію. Вислухавши доповідь, Джонні кількома фразами переповів суть:

— Вони на тому місці, де зупинилися вночі, — за весь час не було жодної спроби продовжити ходу. Військовим удалося взяти людей у кільце. Що найдивніше — півгодини тому кілька «сутінкових» попросили про допомогу. До натовпу пропустили медиків і працівників еквадорського Червоного Хреста з водою та припасами. Лікарі щойно повідомили, що серед юрми чимало мертвих. Про точну кількість невідомо, йдеться про десятки. Причини смерті — фізичне виснаження, дегідратація та спричинене останніми загострення хронічних хвороб.

— Воно покинуло їх, — неголосно сказала Ліза.

— Воно? — Лонґбоу досі вважав розповідь Тимура вигадкою та вірив, що ґуаякільські парадокси мусять мати задовільне раціональне пояснення.

Ліза Торнтон відмахнулася.

— А вантажівка?

— Також без змін: прямує на південь.

Один із чоловіків, дебелий техасець із ірландськими коренями Ерік О’Донован, підвівся та, приклавши долоню до лоба, підступив до посадкової смуги.

— Наш «Gulfstream» на підході, — сказав він.

Ліза та Джонні поглянули на схід, у тому ж напрямку, куди дивився агент, і серед білих із темними пласкими черевами хмар побачили застиглу цятку. Літак порівнявся зі смугою, а тому їм здавалося, що він майже не рухається та висить на одному місці, неначе пришпилений до небесного полотна. Через хвилину цятка збільшилася, і Ліза впізнала характерні обриси реактивного C-37A з Т-подібним хвостовим оперенням і з розташованою під хвостом парою бочкоподібних двигунів.

— Устаємо, джентльмени, — Ліза Торнтон двічі плеснула в долоні. — Час рушати.

За п’ять хвилин, здіймаючи хмари куряви, здуваючи до країв траси дрібні камінці та сміття, C-37A торкнувся асфальту та підкотив до майданчика, на якому чекали федерали. Ліза, інстинктивно мружачись від реву потужних авіаційних двигунів, із неприхованою радістю окинула поглядом красень-літак: білий фюзеляж із синім черевом, біла зірка в синьому колі з боків турбін — символ військово-повітряних сил США, напис «UNITED STATES OF AMERICA» над шістьма великими ілюмінаторами з кожного боку. Пілот, розрізнивши в групі жінку, нахилився до вікна і по-кіношному відсалютував. Ліза сяйнула у відповідь посмішкою та кивнула.

Пілоти не стали глушити двигуни. Двері-трап опустилися й у проході вигулькнула кучерява голова командира екіпажу. На вигляд йому було не більше двадцяти шести.

— Лейтенант USAF Вілсон, мем, — йому доводилося кричати через рев двигунів. — До ваших послуг!

Ліза, а за нею Джонні з велетенською чорною сумкою на плечі ступили на трап.

— Спецагент Торнтон, завідувач цього дитсадка, — жінка хитнула головою в бік чоловіків, що збилися докупи за її спиною.

Лейтенант Вілсон реготнув і відступив углиб салону:

— Ласкаво прошу на борт! — коли Ліза Торнтон зайшла до літака, пілот тицьнув пальцем у найближчий ілюмінатор і запитав: — А це часом не ваші «сутінкові»?

У Лізи заледве не підломилися ноги. Вона підскочила до вікна та відчула одночасно і злість, і полегшення, зрозумівши, що Вілсон пожартував: з-за покинутого будинку, який колись, імовірно, слугував терміналом, а також понад сірими від бруду блоками бетонної загорожі витикалося зо три десятки замурзаних дитячих облич. Рев двигунів притягував дітей до майданчика перед злітною смугою, неначе яскравий електричний ліхтар мошкару посеред ночі. Найбільш сміливі вибралися з-за огорожі та, ніяково ховаючи рученята за спиною, із захватом роздивлялися американський літак.

— Схоже, їм нечасто випадає побачити реактивний лайнер, — Ліза погамувала злість на пілота.

Лейтенант Вілсон погодився:

— Мабуть, так, мем. Сподіваюся, вони не будуть гнати з нами наввипередки, коли я розпочну зліт, — він знову розсміявся пустотливим, геть не дорослим сміхом.

Посадка тривала хвилину. По тому Вілсон підняв двері-трап і повернувся до кабіни. Чоловіки та Ліза розсілися в зручних шкіряних кріслах у салоні.

Стугін двигунів став густішим, корпус дрібно затремтів, і літак почав розворот, повертаючись назад на злітну смугу.

— Пристебніть ремені, злітаємо, — попередив по інтеркому Вілсон і розпочав розгін.

Ліза Торнтон визирнула в ілюмінатор і поглянула на зграйку малюків. Більшість була дошкільного віку. Хтось проводжав літак поглядом, дехто біг наздогін, щосили метеляючи босими ніжками, кілька старших хлопчаків жбурляли вслід лайнеру камені. Через секунду все зникло. Літак, гуркочучи, помчав уперед, а ще за півхвилини задер носа та легко відірвався від землі.

Ліза видихнула.

— Машини готові? — вона повернула голову наліво. — Джонні сидів поруч із нею.

— Так.

— А документи про дипломатич…

Блондин закотив очі:

— Усе добре, Ліззі! Заспокойся, — він зиркнув на годинник на руці. — У Чилі ще немає й першої. Ми все владнаємо та навіть устигнемо поспати, доки ті люди, які вкрали вантажівку, доберуться на гарматний постріл до чилійського кордону!

Ліза відвернулась і втупилася в ілюмінатор. «Gulfstream» наближався до хмар. Удалині від землі ті здавалися пухнастішими та білішими, схожими на мотки цукрової вати. Несподівано жінка зауважила, як повз фюзеляж промайнуло щось чорне. Раз, іще раз, потім знову. А тоді весь літак струснуло від потужного удару.

— Що це?! — Ліза інстинктивно затягла тугіше пасок і вчепилася пальцями в бильце крісла.

Із правого боку, від хвоста літака, долинули лячне металеве деренчання та ще серія звуків, що нагадували підсилене динаміками бухикання хворого на грип стариганя. КБУХ-КБУХ-КБУХ! За мить подібні звуки докотилися з лівого борту.

— Я не знаю! — Джонні оглянувся та дивився у хвостову частину салону.

Літак трясло. Ліза вихилилася з крісла та спробувала зазирнути до кабіни пілотів. Крізь прохід вона бачила праву руку Вілсона, що металася по панелі керування.

— Що сталося?

Пілоти не чули її. Жінка нахилилася в інший бік і прикипіла до ілюмінатора. C-37A має достатньо великі двигуни — їх видно з ілюмінаторів. Із жахом, від якого кров перетворювалася на лід, Ліза усвідомила, що під час кожного «КБУХ!» крізь лопаті вентилятора турбіни пробиваються сполохи червоно-чорного полум’я. «Чорт, це недобре, це недобре, чорт, це дуже недобре…» — вона дужче стиснула бильця та подумала, наскільки безглуздою виглядатиме смерть у країні, де протягом кількох тижнів триває фактично війна із психами.

Раптово деренчання та бухикання, що вчувалися від правого двигуна, вщухли. Ліза знову приклеїлася до вікна. Полум’я більше не проскакувало між лопатями, разом із тим вона помітила, що вентилятор зупиняється. Одночасно ввімкнувся інтерком і незнайомий, захриплий і напружений, голос проказав:

— Ми влетіли у птахів. Помпаж у правому двигуні. Повертаємось до Мачали.

Щойно інтерком вимкнувся, припинилося гупання з боку лівого двигуна. У салоні стало тихо. Упродовж кількох секунд було лише чути, як шурхотить повітря об фюзеляж, а тоді з кабіни пілотів вибухнули лайка та гарячкове клацання перемикачів: пілоти відчайдушно намагалися перезапустити двигуни.

— Оце вплипли, — просипів Джонні.

Швидкість літака неухильно падала. Щоб підтримувати висоту, автопілот задер ніс, відразу після чого відносну тишу розітнуло скигління сигналізації та моторошний комп’ютерний голос, який попереджав, що літак будь-якої миті може зірватися з потоку та шугонути вниз:

— STALL! STALL! STALL![100]

Без шуму двигунів усі звуки здавалися посиленими в стократ.

— Ніс униз! Ніс униз! — загукав другий пілот.

— Усе нормально, я тримаю його.

Ніс літака вирівнявся та відразу трохи опустився. Лайнер, набираючи швидкість, помчав до землі та саме завдяки цьому тримався в повітрі.

— STALL! STA… — сигналізація обірвалася.

Тільки зараз Ліза збагнула, що незнайомий голос з інтеркому належав Вілсону, просто в ньому не лишилося й сліду від жартівливості та ледь не дитячої безтурботності, котрі так і перли з командира екіпажу, коли вона сходила на борт. Лейтенант розвертав літак, готуючись до приземлення з обома непрацюючими двигунами.

Скрипнув інтерком:

— Приготуватися до аварійної посадки! Повторюю: приготуватися до аварійної посадки!

Ліза Торнтон визирнула у вікно. Земля була неймовірно близько. Крихітні халупи з брудними стінами та проіржавілими дахами миготіли під літаком із кошмарною швидкістю.

— А знаєш, що найсмішніше? — прошепотів їй у вухо Джонні. Ліза злякано глипнула на напарника. Що, в біса, смішного може бути в цій ситуації? А тоді помітила, що блондин, як і вона, вчепився пальцями в лаковані підлокітники шкіряного крісла. — Пілот здійснить аварійну посадку. Нас торохне об землю, але ми виживемо. От тільки тут немає рятувальних служб, — Джонні огидно, майже по-жіночому пискляво розсміявся. — Розумієш, Ліззі? Тут немає грьобаних пожежників і лікарів. Ми живцем смажитимемось у літаку, який повільно згорятиме, і ніхто нас не витягне. І всі оті замурзані обірванці спостерігатимуть за нашою смертю.

LXXX

П’ятниця, 23 січня, 12:57 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

— Я туди не полізу, — пирхнув Ріно, зазираючи під плиту.

— Ти щось бачиш? — поруч із велетнем сидів Тимур.

— Ні.

Хвилину тому вони витягли Лауру, яка по пояс провалилася крізь дно викопаної ями, й узялися вивчати отвір, куди, шурхочучи, осипалася земля. Психіатр, досі трохи перелякана, відчищаючись, стояла біля краю ями. Навпроти неї, осудливим поглядом пронизуючи чоловіків (так, наче вони робили щось украй бридке й аморальне), стримів Джеймі Макака.

— Тут є трос, — Ріно потягнувся рукою, намагаючись вхопити щось у темряві.

— Ти знайшов трос? — пожвавішав Тимур.

— Так, це ліфтова шахта, тепер немає сумнівів.

Частину отвору закривала обвалена бетонна плита, схоже, уламок стіни наземної частини лабораторії. Край плити притискав до кромки шахти жмут сталевих тросів різної товщини, якими колись опускався та підіймався ліфт підземного виробничого цеху.

— Дай глянути.

Ріно Ґроббелаару вдалося зачепити та підтягти до отвору один із тросів. Попри те що ним стільки років не користувалися, на металевому канаті залишалася змазка — долоня Ріно стала чорною від мастила. Тимур узяв трос із рук велетня та посмикав його.

— Туди можна спуститися, — мовив українець.

— На хріна? — як на божевільного подивився на нього Ріно.

Не відповівши, Тимур виліз із ями та присів біля свого наплічника. Він дістав одну з невипраних футболок і по шву розірвав її навпіл. Задню частину розпанахав іще надвоє, після чого кожною з ганчірок перемотав долоні, залишаючи вільним великий палець. Насамкінець чоловік натягнув на обгорнуті футболкою пальці кожної руки, від указівного до мізинця, по шкарпетці й таким чином зафіксував імпровізовані рукавиці.

— Не дурій, — спробувала зупинити його Лаура, — трос може обірватися. Під тобою тридцять метрів порожнечі.

Здіймаючи невеликі лавини з піску, Тимур зісковзнув на дно ями.

— Не тридцять, а двадцять сім. Цей трос витримував багатотонний ліфт, — він звів голову на француженку. — Дай свій телефон, щоб підсвічувати.

Лаура дістала смартфон, увімкнула спалах і подала його Тимуру. Той акуратно вклав телефон у задню кишеню джинсів.

— Я лишень погляну, що там, і назад.

Жінка підібгала губи та скептично похитала головою.

Ріно всівся біля краю отвору, ступнями вперся в плиту, що його частково закривала, та підтягнув до себе трос.

— Я підстрахую.

Тимур мовчки, кивком голови, подякував.

Обхопивши трос руками, він протиснувся в отвір. За мить русява голова зникла в шахті. Трос смикався та подригував у руках Ріно.

— Ну, що там? — буквально через півхвилини не стрималася Лаура.

— Тут багато технологічних ніш, — долинув із-під землі голос Тимура. — Спускатися неважко.

Джеймі Макака, вирячившись від здивування, спостерігав за діями трьох ґрінґо.

Хвилин за п’ять натяг зник і трос вільно повиснув у отворі.

— Ей! — Ріно нахилився та поторсав за металевий канат. — Ти де?

— Як на мене, десь посередині шахти, — голос Тимура ледве пробивався на поверхню. Окремі слова звучали так, наче їх промовляв сторічний старець. Окрім того, їх спотворювало, зминало особливе колодязне відлуння. Ріно був змушений наставляти вухо аж до отвору. Лаура знову зсунулася на дно ями, стала на коліна поруч із велетнем і також дослухалася. — Тут купа уламків.

— Уламків чого? — гукнула в діру француженка. — Ліфта?

— Ні… уламки стін… арматура… щось іще.

— Вилазь звідти! Досить! Лабораторію зруйновано.

Секунд тридцять із шахти не вчувалося ні звуку, а тоді українець відказав:

— Ні, — пауза. — Скиньте мені лопату!

— Ти здурів! — гаркнув Ріно.

— Ріно, я не запитую, що ти про це думаєш… Я прошу скинути мені лопату.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — склавши долоні рупором, прокричала Лаура.

— Тут ще один завал… — долетіло з пітьми. — У шахті застряг чималий шматок арматури, якісь грати чи щось таке… перегородив шахту… на ньому тримається чимало уламків і землі.

— Куди ти хочеш докопатися? — почав дратуватися Ріно. — До самого цеху? Лізь назад!

— Чорти б вас забрали! — спалахнув Тимур. — Ви можете, бляха, скинути лопату чи ні?! Кілька тросів проходять крізь завал, вони рухаються вільно, отже, піді мною є вільний простір. Піді мною порожнеча, розумієте?

Лаура та Ріно перезирнулися.

— Подай лопату, — попрохав ґевал. — Якщо цей пришелепуватий хоче впасти й убитися — так тому й бути.

Жінка потягнулася по одну з лопат і передала її Ріно. Здоровань схилився над отвором.

— Я скидатиму її біля південно-східного кута шахти. Якщо маєш змогу, відійди до протилежного кутка.

— Добре…

— Я кидаю, — Ріно опустив лопату в отвір гостряком уперед. — Якщо вона розклинить навпіл твою довбешку, знатимеш. На твоєму надгробкові я так і напишу: «Він прагнув, щоб його зарубали лопатою».

— Кидай уже!

Здоровань розімкнув пальці — лопата шугнула в пітьму. Метрів п’ять вона летіла рівно, а потім зачепилася за трос, перекрутилась у повітрі та застрибала від стіни до стіни. На щастя, це сповільнило швидкість падіння, і Тимур не поранився.

— Ну як? — поцікавився Ріно. — Голова на місці?

— Усе добре. Дякую! І постарайтеся не засипати мене, доки я копатиму.

Потяглися довгі хвилини очікування. Лаура час від часу озивалася до Тимура, той відповідав, що все нормально, та знову стихав. Зрештою за двадцять хвилин до першої трос, яким Тимур спускався до шахти, знову натягнувся — українець підіймався на поверхню.

Упираючись ногами в стіну шахти, йому вдалося досить швидко наблизитись до отвору, де Ріно підхопив його під пахви та допоміг вибратися на поверхню.

— Ну що, — форкнув преподобний, — заспокоївся?

Тимур мотнув головою, заперечуючи.

— Я розчистив отвір, але він замалий. Через арматуру мені в нього не протиснутися. Плечі точно не пролізуть.

— Тим краще, — проказала Лаура та ледь язика не прикусила, коли простежила, куди спрямували погляди Тимур і Ріно. — Ви ж не думаєте спускати туди карлика? Вам мало того, що він дав нам грошей п’ять років тому, дістав за безцінь мопеди і…

Джеймі, відчувши недобре, відступив на крок від ями. Тимур викарабкався на пагорб і, не надто переконливо посміхаючись, наблизився до коротуна. Як, не говорячи іспанською, переконати недоростка полізти в шахту? Українець відчайдушно виколупував із пам’яті іспанські слова, які знав. На жаль, таких було вкрай мало.

— Джеймі, — тоном молодого політика, який переоцінив власну харизму, почав українець, — нам потрібна твоя допомога… help, ем-м… ну, ayuda… un poco… entiende[101], розумієш мене?

Макака, не кліпаючи, втупився в чоловіка. Тимур показав пальцем на отвір у землі, потім ткнув себе в груди, повагався і тицьнув у груди Джеймі, а тоді знову в лаз шахти.

— Я хочу, щоб ти спустився зі мною.

Макака не втямив жодного слова, але зміст ухопив. Злісно мотнув головою:

— No.

— Будь ласка, — Тимур благально склав долоні на рівні грудей. — Por favor. Es importante[102], — чоловік навздогад переробляв англійські слова на іспанський лад і іноді, як от зараз, промовляв практично правильною іспанською.

— No, señor. No!

Тимур заціпився, стримуючи роздратування, та почав гарячково пояснювати:

— Там маленький отвір, я не можу в нього пролізти. Я хочу, щоб ти спустився, просто спустився і поглянув, що там.

Макака не дивився йому в очі, супився та рішуче мотав головою.

Зрештою українець махнув рукою та відійшов на інший край ями. У розпачі сів на землю й обхопив коліна руками.

— Навіть якщо ти спустиш коротуна, він там нічого не побачить, — Лаура спробувала заспокоїти Тимура. — А якщо щось і побачить, то нічого не розповість. Чи точніше — ми не зрозуміємо його.

Чоловік розпачливо змахнув рукою:

— Дурниці, Лауро. Мені достатньо знати, чи вільний коридор, що вів до цеху. А це він зможе розказати. Якщо прохід вільний, отже, підземна лабораторія вціліла і якийсь час працювала після знищення наземних будівель.

Француженка зітхнула:

— Ми надто поспішаємо. Треба повернутися до Калами, запастися мотузками, їжею, ліхтарями, а тоді приїхати сюди…

— …щоб нарватися на «сутінкових» з Еквадору.

Жінка вмовкла. Після того надовго запала тиша, і тільки кволий вітер щось вишіптував, жбурляючи на солончак пригоршні солі та піску.

Макака втомився. Після таблеток здорованя живіт спорожнів і обвиснув, а пігмею страшенно закортіло їсти. Він глипав витрішкуватими та мутними очима на Ріно, Лауру та Тимура й міркував про те, що вони не вшиються з пустелі доти, доки не дістануть те, чого хоче русявий чоловік. Джеймі злостився. На себе — через те, що попхався з ними, на ґрінґо — за їхню тупість (ну, хто преться в пустелю без запасів їжі?), на життя — яке знову не залишало йому вибору.

Коротун обійшов яму та спинився за два кроки від Тимура. Коли той сидів, його голова знаходилася ненабагато нижче від голови Макаки.

— Bajaré, — проговорив він, косуючи на отвір на дні ями, — pero entonces…[103] — коротун жестом обвів їх усіх і показав долонями на північний захід, — …nosotros regresamos[104].

— Що він каже? — Тимур метнув погляд на Лауру.

— Він згоден. Але хоче, щоб після того ми відразу поїхали назад.

— Так ніхто ж не сперечається, — Тимур скочив на ноги та потрусив чилійця за плече. — Sí, amigo! О’кей! Ми вирушаємо додому, щойно піднімемося на поверхню.

Прокопуючись крізь завал, що перекривав шахту, Тимур помітив клубок тонкого троса, який обірвався, коли від вибуху бомби зруйнувало наземну частину третього інженерного корпусу. Перед тим як спускати Джеймі, чоловік поліз у шахту сам і витягнув трос на поверхню. Той виявився завдовжки метрів двадцять і при цьому достатньо гнучким, щоб із нього можна було зробити петлю. Тимур дістав футболку, Лаура Дюпре пожертвувала своїм светром: вони старанно обмотали трос, щоб він не тер і не муляв Макаку під час спуску. Зрештою Джеймі посадили в петлю та спустили на завал. Тимур спустився сам. Ріно скинув йому вільний кінець троса, а до іншого кінця вони прив’язали карлика. Після цього українець допоміг Макаці просунутися крізь продовбану в завалі діру, тицьнув у руку телефон Лаури з увімкненим спалахом і почав повільно занурювати пігмея в темряву.

Лаура та Ріно притиснулися до входу в шахту, дослухаючись до звуків, що долинали з-під землі. Кожні десять-двадцять секунд Тимур і Джеймі перегукувалися, щоб зрозуміти, чи все в порядку. Вони не могли розмовляти, а тому обмінювалися банальними «о’кей».

— О’кей? — наступивши ногою на вільний кінець тросу, запитував Тимур.

— О’кей… — буркотливо відказував Джеймі.

Згодом Лаура та Ріно перестали вловлювати приглушене «о’кей», що звучало у відповідь, до них долинав лише голос Тимура, який, наче папуга, посилав у вогку пітьму найкоротші у світі запитання: «О’кей?.. О’кей?.. О’кей?»

Раптом запитання обірвалися. Ріно почув, як Тимур щось напружено вигукнув, але не розібрав слова. Тепер уже ґевал, неначе перейнявши естафетну паличку, рикнув у чорноту шахти:

— Усе о’кей, фелла?

— Він щось пищить… — долетіло знизу.

— Що? — Ріно Ґроббелаар наставив вухо, ледь не встромивши голову в отвір. І враз усе почув. Джеймі Макака репетував настільки голосно, що його почула навіть Лаура.

— Sácame! Sácame! Hay mucha agua aquí! Está por todos lados y me voy a ahogar![105] — коротка пауза. — No sé nadar! Ayúdame! Hay mucha AGUA-A-A![106]

— Виймай його! — пробасив преподобний.

Проте Тимур і так тягнув Макаку назад. За хвилину йому вдалося підняти коротуна до завалу та просмикнути крізь отвір в арматурі. Крики пігмея стали гучнішими, правда, тепер він лише чортихався.

— Ну, що там? — зазирнула в шахту Лаура.

— Він весь мокрий, — озвався Тимур. — Джеймі мокрий із голови до ніг. — Лаура, звівши брову, зиркнула на Ріно. Той тільки знизав плечима. Кілька секунд українець щось випитував у Джеймі, після чого, задерши голову, перепросив: — Пробач мені, Лауро.

— Що? Що трапилося?

— Він упустив твій телефон.

Француженка апатично махнула рукою, зіштовхнувши коліном у шахту трохи піску. Скривилася, подумавши, що Тимур може вирішити, наче вона вчинила так навмисно, а потім озвучила:

— Начхати на телефон! Вилазьте звідти…

LXXXI

П’ятниця, 23 січня, 12:03 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Перед зіткненням зі зграєю птахів C-37A піднявся на висоту дев’ятиста метрів над землею, що було достатньо для того, щоб навіть після відмови обох двигунів розвернутися та повернутися до посадкової смуги.

Лейтенант Ервін Спенсер Вілсон вирівняв літак уздовж смуги, приготувавшись до аварійної посадки. За хвилину до приземлення, коли C-37A знаходився на відстані двохсот метрів над землею, він раптом збагнув, що швидкість лайнера надто висока, він може не зупинити літак до кінця смуги. Лейтенант Вілсон, піднявши спойлери на крилах літака, спробував зменшити швидкість, от тільки із відстовбурченими спойлерами C-37A втрачав не лише швидкість, але й висоту. Розуміючи, що летить надто низько, щоб піти на друге коло та намагатися наново зайти на посадку, лейтенант опустив спойлери.

Вирівнювати та задирати ніс перед посадкою, щоб пом’якшити торкання, лейтенант не став — у такій ситуації кожен зайвий метр смуги міг набути значення межі між життям і смертю. Пілот умолотив літак в асфальт відразу за південно-східним торцем смуги та щосили натиснув на гальма. Колеса завищали, з-під шасі порснув сизий дим, фюзеляж задвигтів від нерівностей смуги.

За відсутності реверсної тяги двигунів гальма лишались єдиним, що давало змогу зупинити пошкоджений авіалайнер. До упору витискаючи педалі гальма, пілот не відводив очей від індикатора швидкості. 270… 260… 240… 220 км/год. Приземкуваті халабуди пролітали за вікном, кінець смуги неухильно наближався, а швидкість спадала вбивчо повільно. «Чорт, ми не встигнемо, не встигнемо», — загупало в голові молодого лейтенанта. Він почав підсвідомо приглядатися до кінця смуги та вибирати об’єкт для зіткнення, бажано якийсь паркан, щось невисоке, тільки не будинок чи…

— Ервіне! — несподівано скрикнув другий пілот, проте Ервін Вілсон і сам побачив.

— Цього ще не вистачало!

За півкілометра від них — просто на шляху літака, може, трохи ближче до правого краю смуги — стояв кудлатий малюк років трьох-чотирьох. Заклавши великий палець до рота, він перелякано телющився на лайнер, який із гуркотом сунув на нього. Від бетонного паркану до хлопчика метнулася дещо старша дівчинка, але Вілсон відразу осягнув, що вона не встигне добігти та забрати малого зі смуги.

— Тікай! Чого стоїш?! — скрипнувши зубами від злості та відчаю, гаркнув лейтенант.

Малюк зіщулився, заплющив очі та… не поворухнувся.

Для прийняття рішення лишалися долі секунди.

Не вагаючись, Ервін Вілсон повів лайнер ліворуч. C-37A виїхав на ґрунтову ділянку зліва від смуги. Затрясло пекельно. Із гучним металічним «КРР-Р-Р-РЕНК» зламалася передня стійка шасі, ніс уткнувся в землю, у вікна бризнули пісок, грудки землі та шматки дерну. У салоні залунали крики. Крізь відчинені двері до кабіни занесло якийсь предмет, який гучно вдарився об спинку сидіння другого пілота. Лейтенант більше не міг натискати на гальма. Та найгірше полягало в тому, що літак почало розвертати лівим крилом уперед.

«О, ні, ні, НІ! — похололими руками Вілсон учепився в крісло. — Тільки не це».

А тоді раптово стало тихо. Кілька секунд лейтенант Вілсон сидів, не розплющуючи очей і не розчіплюючи побілілих від напруження пальців. І тільки тоді, коли справа від нього кахикнув другий пілот, зрозумів, що вони зупинилися. C-37A, в’язнучи в ґрунті, спинився за п’ятнадцять метрів від північно-західного торця посадкової смуги.

Кабіну поступово заповнював їдкий запах диму. Десь у надрах літака щось горіло, і від того вогню плавилася пластмаса.

— Покинути борт! — неочікувано голосно скомандував лейтенант.

Хтось із федералів відчинив аварійний вихід.

— Забирайте зброю! — наказав Джонні Лонґбоу.

Лейтенант Вілсон розстебнув паски, що втримували його в пілотському кріслі, хутко допоміг відстебнутися другому пілоту й увалився до салону.

— Геть із літака, НЕГАЙНО!

Блондин, затуляючи долонею рота та носа, вдав, що не почув його та повторив:

— Нічого не залишайте! Всю зброю і… — він закашлявся, — все із собою!

Попри все, евакуація тривала не більше ніж дві хвилини. C-37A — невеликий літак, тож і пілотам, і пасажирам удалося опинитися на смузі до того, як полум’я досягнуло салону.

Тепер довкола них згуртувалися не лише дітлахи, але й дорослі.

— Усі живі? — Ліза Торнтон окинула поглядом бліді обличчя. П’ятеро агентів, двоє пілотів — усі на місці.

Хтось глухо буркнув:

— Так.

Спецагент перевела погляд на Джонні Лонґбоу:

— Тоді викликай чартер із Флориди…

LXXXII

П’ятниця, 23 січня, 14:21 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Джеймі, мокрий як хлющ і страшенно сердитий, видерся на поверхню. Він більше не лаявся — тільки гнівно морщив носа, через що, відкриваючи нерівні жовті зуби, войовниче задиралася верхня губа, й ображено зиркав на Ріно, немовби докоряючи ґевалу, що той не заступився за нього та дозволив русявому вилупку спустити його на самісіньке дно шахти.

— Що там трапилося? — наблизилася до Тимура Лаура. За нею височів Ріно.

— Я спускав коротуна, він заверещав, я його витягнув, а він виявився мокрим.

— То там вода? — француженка поправила окуляри, нарешті помітила, що від бруду на скельцях майже нічого не бачить, зняла їх і взялася натирати скельця краєм футболки.

— Ну-у, — Тимур глипнув на Джеймі та смикнув носом, — я не знаю, можливо, він примудрився обісцяти себе з голови до ніг, поки теліпався на тросі.

— Я серйозно! — зашипіла Лаура.

— Звісно, там вода, — стомлено ляснувши долонями по стегнах, промовив українець. — Шахту ліфта затопили ґрунтові води.

— Але виходить, що…

— Так, — підтвердив Тимур, — підземну лабораторію мікробіології також затоплено. Правильна відповідь завжди найпростіша. Із підземним цехом із виробництва нанороботів сталося те, що трапляється з усіма підземними приміщеннями, за якими не доглядають, — його затопило ґрунтовими водами. Це означає, що ми дарма сюди перлись. Навіть якщо цех працював якийсь час після знищення наземного комплексу, ми точно знаємо, що наноагенти, якими заразилися жителі Ґуаякіля, походять не з Атаками.

Лаура, так і не начепивши окуляри назад на ніс, опустила руки. А як же «сутінкові», що вирушили на південь? А як же малюнки на стінах покинутих хатин у Сан-Педро? Утім, жодне із запитань вона так і не озвучила.

— Поїхали звідси, — запропонував Ріно, після чого, на ходу одягаючись, пішов до свого скутера.

Тимур востаннє зиркнув на викопану яму, носком кросівка жбурнув туди трохи землі, розвернувся та закрокував слідом за південноафриканцем.

Через п’ять хвилин вони вирушили на північ. Тимур і Ріно погано пам’ятали цю частину Атаками, водночас чоловіки усвідомлювали, що, прямуючи на північ, раніше чи пізніше впруться в 23-тю трасу, яка приведе їх до Калами.

LXXXIII

Вони вибралися на дорогу за п’ять кілометрів на південь від Сан-Педро, влаштували невеликий привал, під час якого допили залишки води, та невдовзі поїхали в напрямку Калами.

Не встигли вони від’їхати на кілометр від місця привалу, як Джеймі поторсав Ріно Ґроббелаара за передпліччя. Преподобний збавив швидкість і вирулив на цілковито засипане піском узбіччя.

— Що — знову? — із легким шиплячим невдоволенням на денці голосу проказав Ріно.

Карлик кивнув.

— Звідки в тобі стільки лайна, фелла? Ні, я серйозно. Ми за добу навіть хлібних крихт не бачили. Таке враження, наче ти впродовж минулих п’яти років випорожнявся тільки у великі свята, — здоровань уже пожалкував, що поділився з коротуном пігулками «Amitiza».

Тимур зупинив «Honda Hobbit» за крок від скутера Ріно.

— Що — знову? — луною повторив запитання українець.

— Їдьте, — махнув рукою преподобний. — Ми вас наздоженемо.

Тимур кивнув, крутнув ручку газу, але рушив уперед повільно, стрілка на спідометрі не досягала 20 км/год. Удалині, праворуч від дороги, позначилися перші будівлі Сан-Педро. Наближаючись до селища, Тимур Коршак не мав великого бажання далеко відриватися від південноафриканця.

Джеймі Макака зісковзнув із сидіння та винувато мовив:

— Dos minutos, — після чого на пальцях зобразив, що затримається не довше ніж на дві хвилини.

— Іди вже, — змилосердився Ріно, — какай на здоров’я.

Коротун задріботів до вапнякових бескидів, що випиналися із землі за двадцять метрів від дороги. Вапнякові формації були невисокими, здіймалися над пустелею не більше ніж на півтора метри, що, втім, якраз вистачало, щоб повністю сховати Джеймі.

Пірнувши за перший вапняковий виступ, Макака озирнувся. Переконавшись, що Ріно його не видно, карлик сперся рукою на крихкий вапняк, низько нахилився та по-собачому висолопив язик.

— От прокляття, — скривившись, прошепотів він. Із носа виткнулася нитка непрозорого слизу, а з очей на пісок скапували гарячі сльози.

(…звідки в тобі стільки лайна, фелла?)

Джеймі не хотів зізнаватися Ріно, а навіть якби й хотів, то не знав, як пояснити здорованю, що попросив його зупинитися не тому, що знову припекло. Завдяки чудодійним пігулкам «Amitiza» пігмей очистив кишківник задовго до того, як вони відшукали загублені посеред пустелі руїни «NGF Lab». Цього разу, під час цієї зупинки, все було інакше. Усе було не так.

Джеймі давно не почувався настільки кепсько.

Насамперед буквально за кілька хвилин після того, як Ріно з Тимуром покинули руїни, лишивши напівзасипані піском залишки зрівняних із землею лабораторних корпусів у мерехтливому мареві на півдні, у Джеймі розболілася голова. Пігмей і раніше страждав через біль у потилиці, тім’ї чи над скронями, але сьогодні йому здавалося, ніби макітра смажиться в тисячоградусному полум’ї сталеплавильної печі. Кожен рух, кожен, навіть найменший, поворот голови відлунював оглушливим бухканням у скронях. Деренчання 150-кубового моторчика скутера «Vespa» гарпунами вгризалося у вуха, терзало мозок, тупою бензопилою намагалося покремсати череп. Подекуди біль ставав настільки нестерпним, що з очей Макаки цівками збігали сльози.

Далі — гірше. Після привалу Ріно з Тимуром поїхали швидше — під колесами миготіла, бодай і занедбана, та все ж асфальтована дорога. І тут Джеймі, який півжиття провів, гасаючи Токопійєю на скутерах, почало захитувати. Відчуття було з біса нереальним. Карлик знав, що шлунок порожній (якщо не брати до уваги випитої впродовж дня води), та, попри це, його нудило так, наче він з’їв миску тухлої риби. Чим швидше гнав Ріно, тим дужче млоїло Макаку, й у якусь мить коротун був змушений попросити здорованя зупинитися.

Джеймі нахилився ще нижче, так, що голова опинилася на рівні колін, і спробував виблювати. Особливо напружуватися не довелося — гаряча струмина прожогом піднялася стравоходом. Водночас, як і очікував карлик, із горлянки не випорснуло жодного шматка неперетравленої їжі, лише коричнювата юшка, суміш води та гарячої жовчі.

Чоловічок сплюнув. Від болю перед очима пливли чорні кола. Не розуміючи, що з ним відбувається, Джеймі сів на пісок і відкинув голову, торкнувшись тім’ям гарячого та розсипчастого вапняку. Через головний біль і нудоту він не помічав свербіння в ногах, зате зараз, виблювавши, відчув себе трохи краще, біль на якийсь час відступив, і несподівано коротун усвідомив, що нижню частину кінцівок затопило дивне морозне поколювання. Макака відгорнув праву штанину та не стримав зойку. Тремтячою рукою відгорнув ліву та до болю прикусив губу.

«Що зі мною? — він перелякався не на жарт. — Що це таке?»

Обидві литки були рясно всипані крихітними червоними цятками, що нагадували укуси невідомих комах. Із кількох цяток струменіли тонесенькі цівки крові.

Джеймі похапцем закотив штанину до стегна. Він не знав, що слугувало причиною висипки, від якої його ноги стали виглядати так, наче їх облили окропом, але несподівано збагнув, коли і як ця висипка з’явилася.

«Вода… — серце Макаки скажено затанцювало. — Це все ВОДА З ШАХТИ!»

Трохи вище правого коліна, навскоси через стегно, проходила уявна, але чітка лінія, вище від якої шкіра не мала подразнення. Невидима риска точно відповідала рівню, до якого він занурив у воду праву ногу під час спуску в ліфтову шахту.

Коротун обдивився ліву ногу та виявив таку ж картину: почервоніння сягало певної межі, а тоді обривалося. «Господи, за що це мені?!» Джеймі насилу тримав себе в руках, не даючи паніці затопити мозок. Чоловічок зиркнув на долоні, на передпліччя, задер футболку та поглянув на живіт. Плями тут були не такими виразними, більше схожими на лишай, але всюди, куди потрапляли краплі води з шахти, шкіру вкривали розсипи дрібних рожевих цяток.

(таке враження, наче впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Але й це ще було не все. Крім нестерпного головного болю, нудоти та червоних цяток на ногах, ще одна річ намагалася продертися у свідомість Джеймі. Точніше, вона вже продерлася, от тільки Макака обрав тактику страуса, що ховає голову в пісок, відмовляючись вірити, що таке буває.

(…стільки лайна, фелла)

(…я серйозно…)

(…впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Зупинившись на узбіччі, Ріно Ґроббелаар промовляв англійською — у цьому Джеймі Макака не сумнівався, — проте коротун не міг позбутися лячного відчуття, що він зрозумів кожне слово, кожне довбане слово з того, що проказав здоровань. Він не просто здогадався, не схопив суть, як це бувало раніше, а розпізнав кожен звук, ніби від народження спілкувався англійською.

І це лякало Джеймі більше за нудоту, більше навіть за почервоніння на ногах.

«Я божеволію? — попри спеку, затремтів коротун. — Боже, що мені робити?»

«Не розповідай нічого».

Слова пролунали мовби грім серед ясного неба. Від несподіванки Джеймі похлинувся власною слиною, впав на руки та навкарачки відповз від вапнякового валуна. Розвернувся та відхилився, впершись долонями в пісок.

Нікого.

Сонце сліпило його. Чоловічок витягнув голову та зазирнув за валун. Ріно, поставивши одну ногу на порепаний асфальт і делікатно повернувшись спиною до валуна, терпляче чекав на узбіччі. Тимур і Лаура від’їхали на півкілометра дорогою.

— Quién eres? Хто ти? — прошепотів Макака.

«Не кажи їм. Удавай, що нічого не сталося, — Джеймі скулився, розуміючи, що голос звучить у його голові, — інакше вони покинуть тебе в пустелі».

— Я… е… — серце бухкало, як крупнокаліберний кулемет.

«Поводься природно. А потім я скажу тобі, що робити…»

— Ти…

«Потерпи. Все буде добре».

Це Господь! У Макаки відлягло від серця. Від усвідомлення, що Господь не покинув його, він на цілу хвилину забув про нудоту та біль, що лещатами стискав голову. Його все ще непокоїли цятки, які вкривали чи не половину тіла, але хто переймається через дрібниці, коли до тебе звертається сам Господь Бог?

— Я все зроблю, Господи. Я зроблю, як накажеш. Присягаюся!

Джеймі підвівся, відкотив холоші штанів, стер зі щік сліди від сліз і витер із підборіддя залишки жовчі. Почувши шурхіт, Ріно Ґроббелаар озирнувся та махнув рукою, підганяючи коротуна:

— Ти, мабуть, піраміду Хеопса там наклав, фелла. Хіба ні?

Макака витиснув із себе кислу посмішку та зашкутильгав до мопеда.