Бот. Ґуаякільський парадокс

XVI

Вівторок, 13 січня, 19:30 (UTC +1)

Міжнародний аеропорт Франкфурт-на-Майні

Франкфурт, Німеччина

У терміналі 2E найбільшого німецького аеропорту пахло парфумами та кавою. Лаура з наплічником за спиною неквапом походжала між яскраво підсвіченими вітринами duty free магазинів в очікуванні посадки на рейс SW286 до Віндхука. Багажу вона не здавала. Усі речі — пару легких кросівок для Намібії, змінну білизну, гігієнічні причандали та роман «Золотий Лис» Уілбура Сміта — вмістила в наплічнику. Попри те, що після Намібії їй, мабуть, доведеться летіти до України, психіатр не прихопила теплого одягу, вирішивши обмежитися тим, що на ній. Біля крамниці з пресою та книгами жінка спинилась і згадала, що за цілий день не зателефонувала Антоніо. Вона дістала смартфон, під’єдналася до мережі та набрала Арреолу через Skype.

З’єднання встановилося через хвилину.

— Привіт, Тоні! — привіталась Лаура. — Як у тебе?

Навіть на крихітному екрані смартфона впадало в око, як змарнів за минулу добу Антоніо. Чоловік відповів утомленим, розчавленим голосом:

— Без помітних змін. Убивств поменшало, за ніч привезли лише десятеро «сутінкових», але поки я не можу сказати, чи то епідемія згасає, чи то поліція та армія силою створили на вулицях міста крихку видимість порядку. Тобто я не впевнений, що кількість «сутінкових» реально зменшується. Можливо, бійці спецпідрозділів просто розстрілюють усіх підозрілих на місці, не чекаючи, доки вони перегризуть комусь горлянку та потраплять до мене. Нормальні люди на вулицю не потикаються.

— А ти сам як?

— Сьогодні ночував у Інституті. Мені здається, тут безпечніше.

— Розумію. Як щодо того, про що я говорила?

— Ти про епіцентр, із якого, ймовірно, поширюється пошесть?

— Так.

— Є одна цікава інформація. За день до перших виявів агресії на південно-західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби. Власне, не лише риби. На берег викинулися кити, акули, морські скати, кальмари, черепахи — все, що було у воді. Місце локалізували, причину досі не з’ясували, але журналісти не сумніваються, що хтось із місцевих рибалок устиг набрати риби до того, як на місце прибули екологи та спеціалісти з рибнагляду, після чого продав її на ринку в Ґуаякілі. Я спілкувався зі знайомими з армії. Вони не заперечують, що такий варіант…

— Це не може бути риба, — урвала його Лаура.

— Чому ти так упевнена?

— Бо я знаю, що це не риба, Тоні.

— Ти ЗНАЄШ?

— Шукайте далі.

— Чорт! — не стримався еквадорець. — Шукати що́? Якщо ти щось знаєш, розкажи мені!

Лаура ніяк не відреагувала, хоча з тону зрозуміла, що Антоніо засумнівався в ній, подумав, що вона пудрить йому мізки.

Видовженим холом термінала пролетіло оголошення про посадку: «Пасажирів рейсу ес-дабл’ю-два-вісім-шість авіакомпанії „Air Namibia“, що летить до Віндхука, просимо пройти до ґейту Е-дев’ять».

— Ти в аеропорту? — здивувався Арреола. — Куди ти летиш?

— До Намібії, — побачивши розчарування на зім’ятому обличчі, Лаура швидко додала: — На день, не більше. Тоні, я все тобі поясню, наберись терпіння. Я лечу до Намібії, щоб… — вона затнулася, не знаючи, як розповісти про Ріно (…щоб запитати поради у відставного найманого вбивці? …щоб поговорити зі святошею?), — …щоб зустрітися з чоловіком, без якого нам із тобою нічого не вдасться, який допоможе нам, Тоні. Розумієш? Я намагатимусь умовити його полетіти зі мною до Ґуаякіля.

Еквадорець трохи ожив, певно, подумавши, що Лаура вирішила привезти до Ґуаякіля професора психіатрії зі світовим ім’ям. Байдуже, що він не знав жодного такого з Намібії.

— Отже, ти прилетиш?

— Обов’язково! Я взяла відпустку на два тижні. Просто дай мені трохи часу.

— Добре, — змирився Антоніо. — Є ще дещо. Вони помирають. «Сутінкові» почали вмирати, як мухи.

— А це погано? — психіатр пожалкувала, щойно слова злетіли з уст. Лікар не має права так казати.

— Помирають найбільш буйні. За добу сконало тридцять чотири, якщо не помиляюсь. Винятково ті пацієнти, у яких за весь час перебування в Інституті не було просвітлень.

— Як саме вони помирають?

— Блюють, верещать, рвуть волосся на голові, корчаться від болю. А потім частина впадає в кому і по-тихому відходить, решта конає у конвульсіях.

Лаура могла б пояснити, що це типовий вияв передозування наноагентами NB-7ЅG або — хто знає? — якимось новішим поколінням нанороботів, хоча Тоні навряд чи повірив би їй.

— Я прилечу за кілька днів, — сказала психіатр, потому хвильку помовчала і додала феєрично підбадьорливу фразу (насправді вона не хотіла, слова наче самі зіскочили з губ): — Спробуй дожити до цього часу.

На екрані за її спиною ведучий випуску новин розповідав про катастрофу рейсу XL516 у Міжнародному аеропорту Маямі.

XVII

Середа, 14 січня, 11:43 (UTC +1)

Джаспер-Роуд, Ґрутфонтейн, Намібія

Умовляти Ріно не довелося.

Лаура приземлилася в аеропорту Хосеа Кутако[40] за розкладом — о 5:30 ранку. Вона проспала весь політ, а тому непогано почувалася перед поїздкою на північ. Багажу Лаура не мала; зразу пройшла до стійки паспортного контролю й уже о 5:45 забирала зі стоянки щойно орендовану в «Hertz» машину. Малолітражок у наявності не було, жінці довелося брати потужний позашляховик «Toyota Hilux», за кермом якого тридцятип’ятирічна Лаура Дюпре мала себе за десятирічну дівчинку, що сіла покерувати батьковим робочим пікапом.

На вулиці перед машиною психіатр перевзулася, закинула зимове пальто на заднє сидіння, після чого роздивилася детальну карту Намібії, яку їй видали в «Hertz». На північ вела одна дорога — траса B1. Орієнтуючись за знаками, Лаура обігнула Віндхук і вибралася на шосе.

Дорога, як і казав Ріно, була ідеальною. Зустрічні машини майже не траплялися, а на відстані ста кілометрів від столиці на узбіччях дороги почали з’являтися тварини: антилопи імпала, зебри, спрінґбоки. Одного разу жінка помітила вдалині трьох височенних жирафів.

Через три години Лаура досягла Отжіваронґо, проїхала центральною вулицею міста, а після знака

повернула праворуч.

Упродовж усієї дороги жінка зупинилася лише раз, щоб попити води, заправитися та сходити до туалету. Ранкове сонце заливало все навкруги м’яким бурштиновим сяйвом, повітря було чистим і п’янким на смак, тож ні сонливості, ні втоми вона не відчувала. Зачарована красою Намібії, француженка в якийсь момент пригальмувала та сфотографувала смартфоном дорогу, що аж іскрилася на сонці, після чого виклала фото на Instagram із підписом: «Just a sunny day. Somewhere in #Namibia».

За двадцять до дванадцятої Лаура дісталася Джаспер-Роуд у Ґрутфонтейні та майже відразу відшукала яскраво-жовту церкву і кілька будинків обабіч, один із яких із темно-синьою черепицею. Біля входу до будинку з черепицею кольору вечірнього неба височіла кремезна постать. Ріно Ґроббелаар чекав на неї.

Не помітивши нічого схожого на стоянку, Лаура запаркувала позашляховик навпроти скромної хатини Хедхантера. Вийшла з автомобіля і розгублено спинилася. Серце нестямно калатало. У ту мить, побачивши Ріно, вона несподівано гостро відчула, що все це не сон, усе насправді, психоістота повернулася, а в Еквадорі п’ятий день поспіль гинуть люди. І їм — чорт забирай, як же їй цього не хотілося! — доведеться туди їхати.

— Привіт, жабоїдко! — прорипів ґевал, розводячи руки для обіймів.

Лаура сторопіла ще дужче. Вона не пам’ятала, щоб Хедхантер коли-небудь із кимось обіймався. Обійми пасували йому, як слону мереживна білизна від «Victoria’s Secret». І все ж вони обійнялися. Зовні Ріно не змінився — той самий грубуватий необтесаний велетень із коротко обстриженим волоссям і крихітними, глибоко схованими під масивним надбрів’ям темними очима. Зміни були, але вони радше відчувалися, ніж впадали в око (якщо не брати до уваги білого комірця священнослужителя). Лаура відступила і відчула, що… чогось не вистачає. Втягнула носом повітря і збагнула: запах. Хедхантер пахнув дешевим лосьйоном для гоління, дещо заношеним одягом, але не смердів цигарками, і Лаура здогадалася, що чоловік давно покинув палити.

«Господи, Ріно, та що з тобою?»

— Звідки ти знав, коли мене дожидати?

— Із Європи до Віндхука один-єдиний рейс — із Франкфурта. Приземляється щодня о пів на шосту. Добиратися сюди годин шість, тож я прикинув, що ти приїдеш десь о пів на дванадцяту — або сьогодні, або завтра.

— Так, справді, все просто, — Лаура відступила ще на півкроку. Її не полишало дике відчуття, що перед нею не Хедхантер, а якась його твереза, добре вимита та напахчена копія.

— То що? — примружившись, запитав здоровань.

— Що́ що? — дурнувато вторила йому Лаура.

— Я готовий летіти.

«Як усе просто».

— Ґроббелаар — дві «б» і дві «а»?

— Так, — підтвердив Ріно. — А що?

— Учора я забронювала два квитки до Києва — на твоє та моє прізвища. Пробач, що ось так — не питаючи, просто у нас дуже мало часу.

— До Києва? — ледь помітно спохмурнів велетень.

— Так, спершу полетимо до України.

— Із якого дива?

— Тимур не хоче зі мною розмовляти. Боїться.

Лаура мимоволі напружилася, за звичкою приготувавшись до потоку лайки і яскраво змальованих картинок того, що чекає на Тимура, коли ґевал до нього добереться. Натомість Ріно тихо сказав:

— Коли б знали, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних[41].

— Це ти про що?

— Це я щойно прочитав. Просто згадалося.

— О’кей, — ошелешено промовила француженка. Вона ні слова не зрозуміла з того, що процитував Хедхантер. Помовчавши, додала: — Виліт завтра о 20:35. Із Віндхука.

— Добре. Встигнеш відпочити, — Ріно нарешті розвернувся і відчинив перед гостею двері: — Заходь. Ти, мабуть, голодна? Пообідаємо. Заодно й поговоримо.

Лаура мала що розказати та показати. Перед вильотом вона чотири години просиділа в мережі, визбируючи інформацію про події в Ґуаякілі. Вони ситно поїли, і психіатр узялася переповідати Ріно все, що знала на той момент. Спочатку поділилася тим, що довідалася від Антоніо Арреоли. Почувши, що в ґуаякільському Інституті неврології утримують більше ніж триста «сутінкових», ґевал сіпнувся і так клацнув щелепою, що ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, — злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь на це запитання не менш важливо, ніж зрозуміти, яким чином стільки людей заразилися наноагентами. Психоістота могла шаленіти просто так, однак із якогось дива панічно шукає програміста, із яким спілкувалася п’ять із половиною років тому. По тому француженка дістала планшет і, гортаючи фотографії, описала Ріно кілька найжахливіших епізодів із того, що відбувалося в Ґуаякілі впродовж минулих днів.

Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне — намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.

XVIII

П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2)

Офіс компанії «Time-To-Play Technologies»

Київ, Україна

— I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], — секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

— Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? — Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. — Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.

За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку — все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °C, — та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °C, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °C. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.

— Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.

— Я вас дуже прошу! — Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. — Це питання життя та смерті.

— Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…

— Що відбувається? — Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: — Вам щось потрібно?

Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто — злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

— Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, — сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. — Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

— Хто його шукає? — зупинив її Пузатий.

— Ми, — психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. — Ми працювали з Тимуром 2009-го.

— Де? — брови метнулися вгору. — У Чилі?

Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

— Так.

— Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

— Де нам його знайти?

Пузатий перевів погляд на Лауру:

— Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

— Ми повинні розшукати Тимура! — вона дивилась просто в очі Пузатому. — Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

— Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

— Так.

Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

— Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

— Так, пане.

— Ви священик, — чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.

— Диякон, — заперечив Ріно, — просто диякон, пане.

— Ага, — гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.

Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу. Від них аж несло неприємностями. Пузатий подумав, що і амбал, і брюнетка, вочевидь, устигли по кілька разів підставити свої задниці, коли Боженька на небесах роздавав пригоди. Та водночас він не міг примусити себе прогнати їх. Вони були такими ж дивними, як і розфранчений, але наляканий Штаєрман, як і Тимур, який, повернувшись із Атаками, не знав, як зліпити докупи два рядки програмного коду. Дивлячись на них, можна було подумати, що Тимурова історія про Атакаму… «Ні, — осадив себе Пузатий, — вона не може бути правдою, не може, і все!» Просто ці двоє чудово вписувалися в ту історію про Атакаму. А Атакама — ось це Пузатий знав напевне — зжерла його найкращого програміста.

— Я дам вам номер його мобільного телефону, — по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку — зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець розірвав зв’язок, а в решті випадків він натискав «Відбій», щойно чув її голос.

Але тут удача вдруге посміхнулася Ріно та Лаурі.

— От лихо, — Дмитро Пузатий гортав пальцем контакти у своєму iPhone. — У мене новий телефон, і я не зберіг контакти Коршака.

— Прикро, — зобразила розчарування Лаура. — І вам невідомо, де він живе?

Чоловік завагався.

— Розумієте, це вже буде… хм… занадто. Я не маю права дати вам його адресу.

У відділі кадрів «TTP Technologies» зберігали паспортні дані всіх співробітників. Ці дані компанія використовувала для оформлення працівникам віз на відрядження за кордон. Дмитро Віталійович пригадував, що перед звільненням Тимур Коршак перебрався до нової квартири, — Пузатий особисто просив програміста надіслати e-mail із ксерокопією сторінки з новою пропискою у відділ кадрів. Директор знав, що без особливих зусиль можна зазирнути в базу даних і дізнатися адресу. Утім, зваживши все, він вирішив, що не робитиме цього. Це справді занадто.

— Ми просто хочемо його побачити, — збрехала Лаура.

— Пробачте, але — ні.

І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

— Відскануйте паспорти, — пробасив він.

— Що?

Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

— У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки — Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

«Це точно. Просто в штани накладе від щастя», — подумав Ріно.

Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:

Він міркував, чому Тимур — якщо він так радітиме зустрічі — не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

— Беріть, скануйте, але дайте нам адресу Коршака, — відчеканив Ріно. Ґевал випнув щелепу й уп’явся в Пузатого промовистим поглядом: «Цей паспорт може стати останнім, що ти бачив у своєму гівняцькому житті, мазефакер». Чи то так лише здавалося Лаурі.

— Він потрібен нам, — благально додала психіатр. — І потрібен нам зараз.

Пузатого огорнуло химерне відчуття. З одного боку, серце підказувало, що, надавши цим дивакам адресу, він зробить Тимуру ведмежу послугу. З іншого — нутром відчував, що вчинить правильно. Ба більше — мусить дати їм адресу. Директор скосив погляд на секретарку, немов чекаючи від неї на знак чи підказку, як діяти, але білявка тупилася в монітор, удаючи, що не дослухається до розмови.

— Гаразд, — сканувати паспорти Пузатий не став, але, не подивившись, забрав Лаурину візитівку. — Зачекайте кілька хвилин, я зараз повернуся, — і закрокував назад до ліфта.

Він піднявся на третій поверх до свого кабінету, вивів комп’ютер зі сплячого режиму, зайшов у базу даних і відшукав адресу Тимура Коршака. Записав її друкованими літерами на блокнотному аркуші, після чого зійшов у хол до відвідувачів.

— Ось, — передав папірець Лаурі. — Вулиця Ванди Василевської, 10, квартира 27. Покажете це таксисту, щоб уникнути плутанини.

— Дякую! — просяяла француженка.

— Господь вас не забуде, пане, — пробасив Ріно, закидаючи наплічник на плече.

— Ага, — витиснув Дмитро Віталійович.

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку:

Він тихо присвиснув. Через п’ять років після таємничого відрядження у пустелю Атакама на півночі Чилі до Тимура навідалися психіатр із Франції та священик із Південно-Африканської Республіки, більше схожий на чемпіона світу з боїв без правил. Дмитро Віталійович Пузатий почухав потилицю і замислився над тим, наскільки нудне його життя.

XIX

П’ятниця, 16 січня, 17:28 (UTC +2)

Київ, Україна

Відчинив Тимур.

Лаура Дюпре, відзначивши, як стримано та чемно поводився Ріно під час розмови з чоловіком у дорогому пальто в офісі «TTP Technologies», пропустила ґевала вперед. Але цього разу прогадала. Преподобний Ґроббелаар розтягнув губи у посмішці (шрам на лівій щоці вигнувся багряним серпом) і насмішкувато пробасив:

— Не чекав гостей, фелла?

У Тимура відвисла щелепа, а очі полізли з орбіт. Вони більшали та більшали, неначе надуті з двох жувальних гумок бульбашки. У якусь мить Лаурі здалося, що ще трохи й очі Тимура луснуть, як бульбашки.

— ТВОЮ МАТЬ, НІ! — верескнув колишній програміст і спробував захряснути двері.

І йому б удалося, якби попереду стояла Лаура. Однак відразу за порогом стовбичив стодвадцятикілограмовий бугай, який устиг поставити руку між краєм дверей та одвірком.

Тимур загарчав і всією вагою наліг на двері.

Із кімнати вистромилася чорнява голова Аліни. Три хвилини тому вона повернулася з роботи і на той момент перевдягалася.

— Тимуре, що сталося? Хто це?! — побачивши, як її чоловік з усіх сил намагається виштовхати за двері двометрового амбала зі шрамом через усе обличчя, жінка зойкнула, а тоді панічно закричала: — Я ВИКЛИКАЮ МІЛІЦІЮ!

— Не викликай! — натужно крякнув Тимур.

Зі словами з легенів випурхнули рештки повітря, і Ріно Ґроббелаар легко струсив його з дверей і відкинув углиб коридору. Тимур відлетів, наче пушинка, і з’їхав на підлогу. Ріно, несподівано знітившись, озирнувся на Лауру та запитав:

— То ми заходимо чи як?

— Так, — підтвердила француженка. — Ми заходимо.

Лаура з Ріно прослизнули досередини та причинили за собою двері.

Колишній програміст підвівся. Аліна забилась у найвіддаленіший куток житлової кімнати і, схлипуючи, намагалася тремтячими пальцями набрати на смартфоні номер 102.

— Якого хріна ви приперлися?! — Тимур збагнув, що говорить українською. Скреготнув зубами. Подумав, що фраза «Why the fuck have you come?!» недостатньо відобразить його теперішній настрій, через що прогорлав: — I FUCKIN’ HATE YOU![43] — тоді повернувся до Аліни: — Поклади телефон. — Дружина не відреагувала. Пішов виклик. — ПОКЛАДИ ТЕЛЕФОН, ТРЯСЦЯ!

Кліпаючи очима, обрамленими перелякано вигнутими півмісяцями брів, вона неохоче натиснула «Відбій». Француженка зазирнула до кімнати, примирливо підняла руки, виставивши долоні вперед, і поцікавилася:

— Ви говорите англійською?

Аліна кивнула.

— Пробачте, що вдерлися до вас. Ми не мали наміру вас налякати.

Аліна чула її, але дивилась на велетня, який скидався на найманого вбивцю.

— Запевняю, що вам немає чого боятися, — продовжувала заспокоювати Лаура. — Ми не завдамо шкоди, ми просто хочемо поговорити.

— Хто це? — напружено повторила запитання Аліна. Жінка зверталась до Тимура і тому сказала українською.

Той не відповів. Лише сердито сопів і спопеляв ґевала поглядом.

З інтонації Лаура здогадалася, яке питання поставила Аліна Коршак. Француженка стримано всміхнулася:

— Моє ім’я Лаура Дюпре, я — психіатр, а це — преподобний Ріно Ґроббелаар. Ми працювали з вашим чоловіком у серпні 2009-го.

— Це правда? — Аліна штрикнула очима Тимура.

— Так, — зітхнув той.

— То чому ви вломлюєтеся до нас, наче терористи? — Аліна нарешті перейшла на англійську. Жінка поволі опановувала себе, істеричні нотки в голосі стихали, поступаючись місцем розлюченим.

— Бо він не бере трубку, — Ріно насупився і тицьнув пальцем у бік Тимура.

— Що? — скривилася Аліна.

— І взагалі, що такого ми зробили? Я був змушений! Якби я вчасно не втрутився і не притримав двері, потім довелося б їх вибивати, а тому… — Ріно, зрозумівши, що лепече щось не те, заглухнув на півслові та знічено почервонів.

Лаура Дюпре смикнула бровою та похитала головою. Ситуація починала скидатись на розборки між дітлахами в дитсадку.

Психіатр повернулася до Тимура.

— Поговоримо?

Припертий до стінки, українець опустив голову.

— Не тут.

— Я розумію, — вона метнула швидкий погляд на Аліну. (Цікаво, як воно: жити з людиною, якій не можеш розповісти про свій найбільший кошмар?) — Ми приземлились у Борисполі опівдні і з того часу нічого не їли. То, може, десь повечеряємо? Я пригощаю.

— О’кей, — буркнув Тимур. — Почекайте за дверима, я вдягнуся.

Ґевал підозріло прискалив праве око. По тому зиркнув повз Тимура на вікно кухні, яке було видно з коридору. Тимур простежив за його поглядом.

— Ти що — ідіот? — зневажливо скрививши губи, просичав українець. — Ми на сьомому поверсі. Ти гадаєш, я хочу втекти через вікно?

Наступної миті вони зустрілися поглядами і раптом збагнули, що думають про одне й те ж — про Долину Смерті, селище Сан-Педро, похмуру печеру на плато Ель-Татіо, засотану пилом лабораторію програмування в «NGF Lab». А також про те, що за кілька днів можуть вляпатись у халепу, через яку пожалкують, що ввечері 16 січня не виплигнули, тримаючись за руки, з вікна Тимурової квартири.

Ріно Ґроббелаар першим відвів погляд і вийшов із квартири. Лаура Дюпре, ще раз прошепотівши слова вибачення Аліні, шмигнула за ґевалом. Тимур почовгав до шафи по одяг.

— Я піду з тобою, — сказала Аліна.

— Ні.

— Упевнений? Ти трохи дивно відреагував, коли їх побачив.

«І „дивно“ — це, мабуть, не те слово», — додала подумки вона.

— Я все владнаю сам, — чоловік, спохмурнівши та дивлячись кудись убік, одягав сорочку. — Не переймайся. Просто… вони з’явилися так несподівано. Не очікував, що вони приїдуть і відшукають мене. Я взагалі не уявляв, що коли-небудь їх побачу, — він вийшов у коридор, накинув куртку та почав узуватися. — Я ненадовго. Повечеряю з ними і до півночі точно повернуся.

Перед виходом Аліна поцілувала його в щоку та зачинила двері.

Ріно та Лаура чекали на вулиці перед під’їздом.

Порівнявшись із Лаурою, але не обертаючись до неї, Тимур роздратовано зронив:

— Який, у біса, преподобний?

— От і я так кажу, — тихо, щоби не почув ґевал, згодилася Лаура.

Утрьох вони закрокували вулицею Ванди Василевської у напрямку метро «Політехнічний інститут».

XX

П’ятниця, 16 січня, 18:09 (UTC +2)

Ресторан «Пиваріум»

Київ, Україна

Тимур завів француженку та південноафриканця до ресторану «Пиваріум» на другому поверсі будинку за номером 31 на проспекті Перемоги. Собі взяв пиво, Лаура обмежилася супом-пюре з броколі та цвітної капусти і салатом «Марсель», зате Ріно замовив курячий бульйон, теплий салат із курячою печінкою, міланський шніцель та овочі на грилі.

— А пика не трісне? — спитав українець, коли принесли страви. Ґевал не реагував, тож Тимур тицьнув пальцем у білий комірець, що виглядав із светра Ріно. — Що це за маскарад?

Здоровань узявся з насолодою сьорбати бульйон, замість нього відповіла Лаура:

— Ріно тепер священнослужитель.

— То це не жарт? — Тимур удавано розсміявся. — Дивні діла Твої, Господи, дивні. Як мені тепер тебе називати? Ти ж уже більше не Хедхантер, правда? Містер Ґрулебабар? Чи як там тебе? Це точно твоє справжнє прізвище? Хоча, ти знаєш, ні, я звертатимусь до тебе не так. Відтепер величатиму тебе не інакше, як помазаник Божий, — чоловік повернувся до француженки і, знущаючись, пошепки поцікавився: — Він справді преподобний?

— Більш-менш, — ствердила психіатр.

Ріно — так само мовчки — перейшов до салату з курятиною. «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить»[44].

Українець зухвало зиркнув на амбала:

— То що, помазанику, ти більше не лаєшся? Ти тепер не скажеш «гівно», навіть якщо тобі напхають його до рота? — (Ріно не реагував.) — Ти думаєш, якщо начепив на себе цю білу штуку, то можеш косити під святошу? Ти б ще балетну пачку та пуанти напнув, а потім розповідав усім, що ти — прима-балерина.

Ґевал різко припинив чвакати. На вилицях, немов льодяні тороси, збурилися м’язи. Ґрулебабара, гівно і помазаника Божого він ще стерпів, а от приму-балерину…

— Заспокойтесь! — Лаура поклала долоню на передпліччя Ріно. — Ви наче малі діти, слово честі. Ми не для цього тут зібралися, — вона сердито зиркнула на Тимура: — Тебе це теж стосується. Ми пролетіли десять тисяч кілометрів, щоб тебе побачити, можеш принаймні нас вислухати?

— Я вас сюди не запрошував, — ледь чутно промимрив Тимур.

Лаура замовила чаю, почекала, поки доїсть Ріно, і лише тоді взялася до розповіді. Вона говорила довго, поступово викладаючи все, що знала про Криваву П’ятницю в Ґуаякілі, про перший дзвінок Антоніо Арреоли, про малюнки будівель, які нагадують корпуси лабораторії «NGF Lab», про дію магнітного поля на голови «сутінкових» і, зрештою, про те, що пацієнти психіатричної клініки при ґуаякільському Інституті неврології шукають когось на ім’я Тимур — як п’ять із половиною років тому боти, що втекли з «NGF Lab» до пустелі, вимагали зустрічі з програмістом Вадимом Хортом.

— Вадима кликали не боти, а та примара, що вилізла з їхніх мізків, — гробовим голосом заперечив Коршак. — Їй потрібні були фрактали. І досконаліший програмний код, який би дозволяв малюкам швидше навчатись.

Лаура змовчала. Ріно також німував, сонними очима ковзаючи по залу «Пиваріума».

Через хвилину Тимур озвався:

— Чого ви хочете від мене?

— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.

— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.

Психіатр не вгавала:

— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?

— Я нікуди не полечу.

Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.

— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що як у добрі давні часи) вип’яв щелепу — верхня губа практично повністю сховалася за нижньою.

Українець звів голову:

— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?

Очі Хедхантера блиснули:

— Так.

Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:

— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.

Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:

— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.

Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.

— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!

Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.

Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.

Зрештою Тимур не витримав:

— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.

— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А це, — тицьнула пальцем у планшет, — ти зупинити здатен.

Тимур прикусив язика.

— Нічого я не здатен! — він розпачливо змахнув руками. — Ти бачила курс гривні до долара? Я більше не працюю в «TTP», у мене немає грошей навіть на переліт до Еквадору!

— Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх[45], — глибокодумно виголосив Ріно (тріщина зімкнулася, він знову став смиренним і миролюбним, а радше, законопатив її чимось… тимчасово), — і не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе саме поклопочеться[46].

Тимур звів ліву брову й ошелешено вирячився на Хедхантера:

— Таке враження, що тіло його, а довбешку прикрутили від когось іншого.

— Точніше не опишеш, — кивнула Лаура і додала: — Я можу заплатити за переліт. А в Еквадорі, гадаю, нам багато грошей не знадобиться.

Українець склав руки на грудях і замислився. Француженка напружено покусувала губу, розімлілий після вечері ґевал клював носом.

Відсунувши від себе порожній келих, Тимур підсумував:

— Я мушу подумати.

— О’кей, — згодилася Лаура. «Мушу подумати» — все ж краще, ніж відмова. — Ми з Ріно зупинилися в чотиризірковому готелі «Космополітъ». Здається, це десь поруч. До твого будинку на таксі доїхали хвилин за п’ять.

— Так, я знаю, де це.

— Чудово. Ми чекатимемо тебе в готелі протягом завтрашнього дня.

— Домовилися, — Тимур підвівся.

Ріно труснув головою:

— Тільки не здумай… — почав ґевал, однак Лаура обірвала його, наступивши на ногу під столом.

— Завтра ми чекатимемо на тебе, Тимуре, — повторила вона.

XXI

П’ятниця, 16 січня, 23:39 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна закінчила намазувати кремом ноги та пірнула під ковдру.

— Розкажи, про що ви говорили, — промуркала вона, притискаючись до Тимурової спини.

Чоловік кілька секунд німував, міркуючи про те, чи не прикинутися, що спить, аби уникнути розмови. Зрештою ліг на спину та глянув на дружину:

— Вони хочуть, щоб я поїхав із ними.

— Куди?

— До Еквадору.

— Навіщо?

«Прикопати старе лайно, яке чомусь знову засмерділо». Тимур думав хвилини дві, перш ніж відповісти:

— Завершити те, що не завершили 2009-го.

— Це важливо? — навіть у темряві кімнати, яка слугувала подружжю і спальнею, і вітальнею, а нерідко і кухнею, Тимур помітив, як довкола губ Аліни пролягли невдоволені складки.

— Так.

— Але ти ж не поїдеш, — слова прозвучали безбарвно та відчужено, але не тому, що Аліні було байдуже. Просто в ту мить вона балансувала на хисткій межі — точно посередині між вуркотливою кішечкою та готовою видряпати очі гарпією, і від відповіді Тимура залежало, у який бік наступної секунди схилиться її настрій.

— Ні, — сказав Тимур.

— Добре, — Аліна позіхнула. «Правильна відповідь». — Вони якісь стрьомні, правда? А той чувак узагалі на бандита схожий.

Жінка помізкувала, чи не запитати про те, що ця фантастична парочка намірюється робити в Еквадорі. Ще років два тому вона неодмінно поцікавилася б, а якби Тимур не схотів розповідати, довбала б чоловіка доти, доки він не виклав би все до останнього слова. Але сьогодні… вона страшенно втомилась і хотіла спати. Крім того, Аліна Коршак розуміла, що тема Еквадор—2015 безпосередньо пов’язана з темою Атакама—2009, а Атакама—2009 — найстрогіше табу в їхній сім’ї. Події під час відрядження до Чилі 2009-го — це єдине, із чим Тимур їй досі не відкрився і, напевно, довіку не відкриється, хай як вона благатиме чи наполягатиме. Попервах це страшенно дратувало Аліну. Доходило до істерик: вона ледь не з криком доводила Тимуру, що між ними не може бути таємниць, що чоловік і жінка, які не до кінця відверті між собою, ніколи не збудують нормальної сім’ї, однак Тимур лишався неухильним: Атакама—2009 — табу, і крапка. Із боку Тимура Коршака ні докорів, ні ультиматумів не звучало. Аліна зрештою втямила, що варіантів у неї лише два: або змиритися, або розірвати стосунки. Вона змирилася.

— Завтра субота, — позіхнула Аліна. — Зранку я в тренажерку. А потім давай підемо кудись?

— Давай. У кіно. А перед тим можна на суші в «Мафію».

— Я люблю тебе… — прошепотіла Аліна.

Тимур зморщив лоба, пригадуючи, коли востаннє чув ці слова від дружини, не зміг пригадати і машинально відповів:

— І я тебе люблю, сонце.

— Добраніч.

Аліна вткнулась носом у плече чоловіка і за мить тихо засопіла, поринувши в сон.

Тимур так легко заснути не зміг. Він лежав на спині, телющився в стелю і думав. Із голови не йшли показані Лаурою фотографії вчинених «сутінковими» звірств: чиїсь голови з порожніми зіницями та заліпленими мухами ротами; кінцівки, що стирчать із-під розтрощених ущент машин; молода жінка, перекинута догори ногами і прибита цвяхами до дерев’яного стовпа; сім’я — чоловік, дружина і двоє дітей, — зарізана просто за обіднім столом (мабуть, їх розсадили вже мертвими — Тимур уявити не міг, як можна прикінчити чотирьох людей без того, щоб вони принаймні не позіскакували зі своїх місць); розстріляний поліцейський посеред двосмугового шосе та загін спецпризначенців, які, ховаючись за бронетранспортером бразильського виробництва «Engesa EE-11 Urutu», шмаляють у натовп цивільних на іншому боці дороги, не надто вникаючи, хто з них заражений, а хто ні. Найгірше було згадувати дітей. Їхні понівечені тіла нагадували Тимуру відторгнуті та забуті, покинуті в пилюці біля залитих кров’ю олтарів безглузді жертви якому-небудь лютому та напрочуд зажерливому божеству. Чоловік боявся заплющити очі. У кімнаті й так панувала темрява, однак щойно він стуляв повіки, як його огортала особлива, значно глибша й об’ємніша темінь, пітьма, у яку можна провалитися, як у колодязь. Хоча проблема крилася не в тому. Найгіршим здавалося те, що в такому мороці загиблі на вулицях Ґуаякіля діти розплющували очі, після чого довго та не зморгуючи дивилися на нього.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

І то був лише початок. Як і Ріно Ґроббелаар, Тимур Коршак привіз із Атаками власне жахіття. От тільки Тимурів кошмар не мав нічого спільного з розстрілом дванадцятирічних хлопчиків у печері на плато Ель-Татіо, спогади про який терзали Хедхантера. Ідея того розстрілу належала Ріно, Тимур майже не брав у ньому участі (що важливо — багато років тому Тимур подумки обґрунтував для себе його необхідність, а отже, зміг сяк-так ужитися із жахливими спогадами). Не так часто, як Ріно, та все ж достатньо часто українець боровся з власним кошмаром, у якому щоразу був змушений убивати бразилійку Тіану Емерсон, мікробіолога проекту «NGF», чудово знаючи, що жінка не заражена наноагентами. Упродовж перших років після повернення до України та непотрібна смерть найбільше дошкуляла йому, пронизуючи жаром і болем, немов рана від розривної кулі.

(Невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш врятувати життя?)

«Клята Лаура! — чоловік безшумно, щоб не розбудити дружину, стискав пальцями подушку. — Ненавиджу… НЕНАВИДЖУ ЇЇ».

Чоловік не заснув, а радше занурився в якусь спотворену форму напівзабуття о пів на четверту ранку. Йому снилася лабораторія програмування у другому інженерному корпусі «NGF Lab» і Тіана Емерсон — заплакана, розхристана, із розкошланим волоссям і божевільним блиском в очах. От тільки замість благати не вбивати її, як це відбувалося зазвичай, бразилійка гарячково шепотіла: «Допоможи… допоможи… допоможи…»

О пів на дев’яту ранку, збираючись до тренажерного залу, Аліна намагалася розштурхати чоловіка. Тимур удав, що не прокинувся, і продовжував лежати, підтягнувши коліна до грудей, повернувшись обличчям до стіни і думаючи про те, скільки іще людей прикінчить психоістота, доки він валятиметься в ліжку.

XXII

Субота, 17 січня, 09:10 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна Коршак вийшла з ліфта. Вставляючи навушник у праве вухо, вона помітила, що з поштової скриньки за номером 27 стирчить краєчок конверта. Здивовано звівши брови, жінка витягнула лист.

У правому нижньому куті кривим, украй недбалим почерком було нашкрябано їхню адресу: Київ, Ванди Василевської, 10/27. Нижче — прізвище й ініціали її чоловіка. Зліва вгорі — на місці адреси відправника — стояла широка прямокутна печатка. Позаяк під’їзд тонув у півтемряві, Аліні довелося вийти на вулицю, щоб роздивитися штамп.

— Бляха, — вихопилося в неї, а спиною вздовж хребта пробігли мурашки.

Тремтячими руками Аліна розірвала конверт. Усередині виявився тоненький аркуш сірого паперу. Повістка. «Мол. л-т Коршак Тимур… Ванди Василевської, 10, кв. 27… На підставі Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу“ наказую Вам 20 січня 2015 р. о 9:00 прибути до Київського МВК за адресою: вул. Шамрила Тимофія, 19. Із собою мати документи, вказані на зворотному боці. За неявку в указаний строк Вас буде притягнуто до відповідальності за Законом. Військовий комісар — О. Дублян». Підпис. Печатка.

Жінка згадала сюжет із новин про підготовку до третьої хвилі мобілізації. Ще кілька секунд тому це здавалося таким далеким.

Зіжмакавши папірець і конверт, Аліна Коршак ледь не бігцем кинулася до метро. Біля станції вона зупинилася і розплакалася. Чому її Тимур? Він відвідував військову кафедру в КПІ, але який із нього військовий? Чому? ЧОМУ?!! Хвилину потупцявши на місці, марно намагаючись приборкати емоції та вгамувати сльози, жінка збагнула, що фітнес-тренування — це останнє, що їй зараз потрібно, і повільно закрокувала в напрямку парку, затиснутого між проспектом Перемоги та кампусом КПІ.

Заспокоїлась вона аж на алеї, що вела до головного корпусу політехнічного інституту. Коли виплакалася, Аліна усвідомила, що досі стискає в кулаці лист із ненависною повісткою. Сердито звівши брови на переніссі, вона порвала на дрібні шматки і конверт, і повістку, після чого змахнула обривки з долонь у смітник.

Жінка міркувала, чому повістку вкинули до поштової скриньки, а не вручили особисто Тимуру. Вона вирішила, що не казатиме чоловікові, хоч і розуміла, що це нічого не змінить: раніше чи пізніше представники воєнкомату прийдуть до них додому або навідають Тимура на роботі, і тоді… Сльози знову полилися щоками, розбиваючись на струмки, які швидко холонули на вітрі, збігаючи з підборіддя на шию та комір зимової куртки. Лиш уявивши, що може безповоротно втратити Тимура, Аліна відчула, наскільки прикипіла до чоловіка. Її почало трусити, потім кинуло в жар, потім знову затрусило від холоду. Від думки про те, що вона залишиться сама, що її чоловік може опинитися серед тих бідолах, чиї понівечені тіла в намертво запаяних трунах привозять зі Сходу, підгиналися ноги. Здавалося, що м’язи перетворюються на віск, який від емоційного жару м’якшає та деформується. Кволий голос совісті озвався, пробелькотівши щось на кшталт «а хто, як не він?.. у більшості його друзів давно є діти», однак Аліна з несамовитою злістю його заглушила. Ну й що з того, що в когось є діти?!! Це її чоловік, і він не повинен іти на війну, вона не допустить цього, вона…

«А що ти зробиш?»

Аліна спинилась і різко видихнула, втупившись у хмарку пари, що повільно танула перед її обличчям.

Еквадор.

Жінка витерла долонями сльози. Рішення прийшло миттєво, і було настільки простим та очевидним, що вона спочатку не повірила. ЕКВАДОР! Йому потрібно виїхати з країни. І тоді, коли по нього прийдуть, вона скаже, що чоловік поїхав на заробітки та не повернеться. Дуже довго не повернеться.

Аліна закрокувала швидше, щоб зігрітися. Через хвилину, відчувши, як тепла кров розходиться кінцівками, жінка заспокоїлася. Нервове тремтіння минуло. А ще за п’ять хвилин вона навіть посміхнулася. Вона знала, що робитиме: нічого не скаже Тимуру та виштовхає його до Еквадору. Якнайдовше. «Нехай їде. Негайно. Зараз же! — у голові вибудовувала план розмови з Тимуром. — Хай поїде туди на місяць, ще краще — на два. Як 2009-го».

Хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Аліна не усвідомлювала, до чого підштовхує чоловіка. Якби вона хоч на мить уявила, що чекає на Тимура в Південній Америці, вона власноруч затягла б його до воєнкомату та стояла б під ґанком, доки на нього не начепили б каску та бронежилет, а потім махала би хусточкою, радіючи, що чоловік поїхав у зону АТО. Замість Ґуаякіля. Звідки їй було знати, що тієї зими в зоні проведення антитерористичної операції на сході України Тимур Коршак мав на порядок більші шанси зберегти життя, ніж у ту саму пору в нібито мирному Еквадорі?

XXIII

Субота, 17 січня, 14:07 (UTC +2)

Київ, Україна

— Ти якась дивна, — Тимур притримав Аліну за плечі та прискіпливо розглядав. Він сам почувався так, наче його пропустили через м’ясорубку, після чого отриманий фарш перемішали з лайном, але зміг уловити раптову зміну настрою дружини. — Ти плакала?

Аліна щойно вискочила з душу, сліди від сліз зникли, однак у глибині карих очей залишався малопомітний сумовито-наляканий осад. Щось невидиме в ній звивалося та викручувалося, неначе на гарпун наштрикнуте.

— Ага, звісно, на фітнесі ревла так, що сльози насосом відкачували. Не вигадуй! — ховаючись від погляду, вона чмокнула Тимура в щоку, а тоді запитала: — Наскільки для тебе важлива поїздка до Еквадору?

— Важлива? — Тимур вирячився. Сьогодні чоловік вибрався з ліжка о дев’ятій, раніше ніж зазвичай, і поліз до Інтернету. Взявся шукати інформацію про події в Ґуаякілі. Ще до десятої Тимур сформував уявлення про перебіг подій у фінансовому центрі Еквадору протягом минулого тижня — значно краще, ніж мав після розмови з Лаурою Дюпре. За п’ять на десяту він зайшов на YouTube і став переглядати відео. Мабуть, саме останнє змінило все. Бачити фотографії розтоптаних, розстріляних, роздертих тіл — це одне. Зовсім інше — спостерігати на відео, як «сутінкові» вбивають людей. Тимур до пів на першу не вилазив із ліжка, забув про сніданок. А коли підвівся, зміркував, що триклята француженка мала рацію: вони мусять поїхати. Хай там що на них чекає в Ґуаякілі, вони повинні спробувати припинити цей жах. — Я ненавиджу навіть думку про неї! Просто… виходить, ніби… Я не знаю, як пояснити двома словами. Скидається на те, що в серпні 2009-го ми дещо недоробили. І от тепер це дещо вилізло на поверхню.

«І сьогодні всю ніч я обмірковував те, що це щось без нас назад не залізе», — хоча цього не озвучив.

— Я думаю, що тобі треба поїхати, — сказала Аліна.

— Що?!

— Я серйозно. Я відчуваю, як ти терзаєшся і картаєш себе, — Аліна не здогадувалася, що цієї ночі її чоловік майже не склепив очей, не знала, що совість укупі зі зневагою до себе зранку молекула за молекулою вижирали його зсередини. Вона вирішила пальнути наосліп і ненароком влучила в «десятку». — Якщо ти хочеш поїхати, я не проти.

Тимур дивився на дружину, як на незнайомку, яка посеред вулиці поцілувала його:

— Вони, мабуть, наполягатимуть, щоб я вилетів сьогодні, — зронив він.

— Я допоможу тобі зібратися.

— А гроші? У мене немає грошей, — перед приходом дружини він перерахував свої заощадження. 7149 гривень. Ніби немало, але за нинішнім курсом вистачить якраз, щоб долетіти до португальської Мадейри в Атлантиці, а далі доведеться гребти вплав.

— То це, типу, не відрядження? — розгубилася Аліна. Вона виявилася не готовою до такого повороту.

— Ну, це не відрядження… — Тимур не хотів, щоб дружина знала, що француженка заплатить за авіаквитки, — але переліт мені оплачують.

— Чудово! На решту в нас із тобою вистачить, — вона наголосила на слові «нас».

— О’кей, але я не знаю, коли повернусь, — насторожений несподіваною піддатливістю дружини, чоловік інстинктивно опирався.

— Нічого. Просто час від часу виходь на зв’язок, добре?

Погляд Тимура став ще більш підозріливим:

— Що з тобою? Ти наче виганяєш мене.

Аліна притулилася до чоловіка й удавано сердито відрізала:

— Не кажи дурниць!

— Тоді що змінилося за півдня?

Жінка зітхнула:

— Я згадала тебе… таким, яким ти був восени 2009-го… яким повернувся з Чилі, — вона торкнулася пальцями волосся за Тимуровим вухом, скуйовдила пасма, знаючи, що йому подобається, коли вона так робить, тягнучи час, щоб придумати переконливу причину. — Я не уявляю, що трапилося під час того відрядження, але пам’ятаю, наскільки ти змінився, і тому розумію, що в Чилі, напевно, відбулося щось дуже важливе. Сьогодні зранку я подумала, що, мабуть, тобі варто поїхати. Я хочу, щоб ти поїхав, але не лише для того, щоб виправити те, що ви недоробили 2009-го. Я хочу, щоб ти поїхав і знайшов себе. Повернув себе.

Тимур відсторонився, опустив погляд у підлогу. Що він може змінити? Що вони втрьох здатні зробити? Вони уявлення не мають, яким чином психоістота повернулася до матеріального світу. Із чого взагалі почати? Як і з чим боротися? Запитання градом стукотіли в голові, але приглушеним монотонним тлом до них звучала фраза Лаури.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

Зрештою одного разу їм удалося.

— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.

— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді не хоче летіти, і на мить, на мікроскопічно коротку мить у її голові промайнула юродива думка «а може, краще АТО?», яку Аліна тут-таки прогнала. Тимур договорив: — Я не хочу, Аліно, але я мушу.

XXIV

Субота, 17 січня, 15:22 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.

Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.

— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?

Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.

— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…

Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:

— Hola, amiga!

Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.

— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?

— О пів на дев’яту.

— Пробач, якщо розбудила.

— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.

— О!

— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.

— Круто! Рада, що все добре.

— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.

— А як твої пацієнти?

— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.

— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?

Еквадорець зам’явся.

— Ем… Ні. Трохи більше. Підвозять нових.

Лаура здивовано блимнула очима:

— Ти ж щойно сказав, що…

— Я сказав, що припинилися вбивства. «Сутінкових» продовжують доправляти. Не поліція. Переважно їх привозять родичі, які щось запідозрили, помітили тривожні зміни в поведінці когось із членів сім’ї.

— Новоприбулі не виявляють агресії?

— Чому не виявляють? Виявляють. Правда, лише тоді, коли їх силоміць тягнуть до клініки. В усьому іншому — абсолютно однакова симптоматика. Марення, відірваність від реальності, колективні галюцинації та бажання знайти людину на ім’я Тимур.

Ріно Ґроббелаар відірвався від Біблії, хоча Лаура цього не помітила. Жінка затихла і мовчала так довго, що Антоніо був змушений озватися до неї:

— Де ти зараз?

— В Україні, — відповіла француженка.

— Де? — не зрозумів еквадорець.

— Київ, Україна, — Лаура невесело всміхнулась: — Намагаюся «завербувати» ще одного члена команди.

— Ого, — здивувався Арреола. — Збираєш цілий консиліум.

— Типу того.

— І коли ви прилітаєте?

— Хм, — Лаура кинула погляд на Ріно. — Плануємо вилітати завтра, отже, прибудемо до Ґуаякіля десь у понеділок. Я зателефоную тобі перед вильотом і повідомлю точніше.

Антоніо здивувався, що вона досі не має квитків, але нічим цього не виказав.

— Я вас зустріну.

— Не варто, Тоні. Займайся своїми справами. Ми заселимося в хостел, відпочинемо, а потім провідаємо тебе в Інституті.

— Хай так, тобі видніше. Ну, тоді бувай!

— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?

Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:

— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому[47], — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.

— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.

Ґевал ледь схилив голову та насупився.

— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.

Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.

— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.

— Це я, — рикнув південноафриканець.

— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.

— Що сталося?

— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.

— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.

Ґевал поклав трубку.

— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?

Хедхантер тріумфально вищирився:

— Він чекає в холі внизу.

XXV

Субота, 17 січня, 15:38 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

Тимур Коршак ковзав поглядом по інтер’єру лоббі-бару на першому поверсі готелю «Космополітъ», поки Лаура підшукувала квитки до Ґуаякіля. В оформленні переважали сірі, матово-чорні та сині кольори. Іншим разом Тимур, напевно, оцінив би стиль та європейську вишуканість інтер’єру, однак сьогодні бар видавався йому надміру понурим і гнітючим, і це нервувало.

— На завтра немає нічого, — Лаура зиркнула на українця поверх окулярів. — Є один варіант на понеділок: рано-вранці вилітаємо з Києва, приземляємось у Ґуаякілі о 16:55 того ж дня. Одна пересадка в Амстердамі.

— Нормально, — неуважно глипнув на неї Тимур. — У чому затримка?

— Дорого, — скривилася француженка.

Дістатися до Ґуаякіля виявилося непросто — як це завжди буває, коли починаєш бронювати квитки за день чи два до вильоту. Переліт, запропонований компанією KLM, із одним трансфером в Амстердамі, обходився в 1548 євро з людини. Дешевший варіант — по 1090 євро — передбачав дві проміжні пересадки: у Франкфурті та Мадриді. Останній не підходив, оскільки Тимур не мав Шенгенської візи і, відповідно, міг летіти через Європу лише транзитом, не перетинаючи кордон із ЄС. На неділю, 18 січня, був варіант з однією пересадкою через Мадрид, однак на рейс до Ґуаякіля залишалося лише два вільні місця. Лаура не мала вибору, крім замовити три квитки в голландської KLM.

4644 євро! Психіатр почухала голову, закусила губу та подумала, яка сума залишиться на її рахунку в BPCE[48] після купівлі білетів.

— Усе так страшно? — Тимур спробував зазирнути до її планшета.

— Ні, — Лаура підтягнула планшет до себе. — Я вже бронюю.

Через п’ять хвилин на її e-mail надійшло підтвердження про купівлю авіаквитків.

— Усе, — підсумувала француженка. — Летимо. Виліт із Борисполя в понеділок о 5:45. О 7:35 ми в Амстердамі. Звідти вирушаємо рівно о 10:00 і о 16:55 за еквадорським часом прибуваємо до Ґуаякіля.

Чоловіки сприйняли звістку про успішне придбання квитків без ентузіазму. Тимур тупився в чорні кахлі на підлозі та міркував про те, із ким домовитися, щоб його підмінили на роботі протягом наступного тижня. Ріно замовив усім по пиву.

— Що ми маємо там робити? — поцікавився українець. — У нас є якийсь план?

— Для початку зазирнемо до Тоні та поглянемо на його «сутінкових», — відповіла Лаура і… примовкла.

Несподівано Тимур дещо запідозрив і перелякано витріщився:

— Ви ж не хочете показувати їм мене?

Ріно та Лаура перезирнулися. Ніхто не промовив ні слова.

— ТА ІДІТЬ ВИ В СРАКУ! — із Тимурового рота аж слина полетіла. Двоє барменів з-за стійки незадоволено кидали погляди в бік їхнього столика. — Я НА ТАКЕ…

— Заспокойся!

— Я СКАЗАВ: ДО СРАКИ!

— Охолонь! — замахала руками француженка. — Тебе ніхто ні до чого не примушує. Просто… ну… в тебе ж виходило спілкуватися із психоістотою.

— То й що? У тебе теж, Лауро! Я не буду приманкою, навіть не думайте!

Ріно зітхнув й узявся роздивлятися нігті на пальцях правої руки. Лаура подумки продовжила: «Але чомусь воно кличе саме тебе», однак озвучити не наважилася. Хвилин п’ять вони мовчали, сьорбали пиво, уникаючи поглядів один на одного, аж доки Тимур не запитав:

— Ви думали, що могло статися, ну, що спричинило той хаос у Ґуаякілі?

Передпліччя Ріно напружилися, і він несамохіть сильніше стиснув пивний келих: згадав про ботів, що втекли до Болівії. Втім, ніхто цього не помітив.

— Не знаю, — сказала Лаура. — А ти? Маєш якісь припущення?

— Так. Я думав про це весь ранок. І весь час, поки йшов до готелю. Все дуже дивно.

Українець замовк, чекаючи на реакцію Ріно, на який-небудь уїдливий коментар на кшталт «ти просто король умовиводів, розумнику!», проте здоровань не вимовив жодного слова. Тимур продовжив:

— Наскільки ми знаємо, психоістота не може виявитися сама по собі. Щоб впливати на людей, їй потрібні наноагенти, чи то пак сформовані з наноагентів мозкові плати, які, з одного боку, вивільняють підсвідоме, а з іншого — дозволяють психоістоті слати сигнали назад у мозок і таким чином повністю або частково контролювати зараженого індивіда. Іншими словами, жителі Ґуаякіля мусили якось заразитися.

— Усе правильно, — підтакнула Лаура.

Тимур неуважним поглядом пробігся по підсвіченому синім світлом лоббі-бару.

— Є два можливі варіанти. Перший, — він відігнув вказівний палець. — 2009-го Кейтаро Рока розповідав, що малюки під час утечі з лабораторії забрали з собою півтори сотні ампул із наноагентами. Пригадуєте? — Лаура та Ріно кивнули. — Я тоді ще здивувався: чому? І Ральф Доернберг пояснив, що боти, напевно, просто переплутали. Вони хотіли забрати ампули з розчином альдостерону. Навряд чи боти розуміли, що їхній організм не виробляє гормону, однак відчували, що фізично залежать від нього, отже, усвідомлювали, що без ін’єкцій не виживуть. Боти не могли з’ясувати, що насправді знаходиться у вкрадених ампулах, швидше за все, про це подбала психоістота, оскільки пізніше з цих ампул хлопчаки заразили Ігоря Ємельянова, Кацуро Такеду, твоїх зірвиголів, — Тимур показав пальцем на Ріно, — а також чилійських селян із Сан-Педро. Скількох, ми точно не знаємо. Припускаю, що якась частина ампул залишилася в пустелі. Їх хтось знайшов, привіз до Ґуаякіля та свідомо чи ненавмисно використав. — Тимур помовчав, після чого до випрямленого вказівного додав середній палець: — Другий варіант, — витримуючи драматичну паузу, українець глипнув на Ріно, потім на Лауру, — хтось в Еквадорі збудував нову лабораторію.

Ріно смикнув плечима та заворушив губами, намагаючись щось сказати. Зрештою лише шумно хмикнув і відпив пива, одним махом видудливши половину келиха.

— Але, — продовжив Тимур, — жоден із цих варіантів не витримує елементарної перевірки логікою.

— Ти це про що? — насупився ґевал.

— Я не можу повірити, що в еквадорських Андах збудували експериментальний комплекс, подібний до атакамського. По-перше, мені важко збагнути, навіщо зводити таку лабораторію неподалік тримільйонного міста. По-друге, і Кейтаро Рока, і Ральф Доернберг, які були «мізками» проекту, загинули. Відновити проект «NGF» може одна-єдина країна у світі — США, тому що всі звіти та документація, якщо такі вціліли, належать Пентагону. Та навіть якщо припустити, що збережених документів у принципі достатньо, щоб відродити виробничий ланцюжок із вирощування та програмування ботів без Кейтаро та Ральфа, я не вірю, що Пентагон коли-небудь на таке відважиться.

— Чому? — запитала Лаура.

— Бо це алогічно! П’ять років тому Пентагон зрівняв із землею «NGF Lab» із усіма, хто знаходився всередині, залучивши до операції найновіші бомбардувальники-невидимки. На біса так ризикувати, щоб потім почати проект із нуля? Ви тільки вдумайтесь, який галас здійнявся б, якби про бомбардування суверенної держави дізналися у світі. Американці на рожен лізли, щоб від «NGF Lab» не лишилося ні сліду, ні згадки, і тут — на тобі! — по суті, відразу після бомбардування (якщо взяти до уваги час, необхідний на побудову лабораторії) починають спорудження такого самого комплексу в Еквадорі.

— О’кей, а ампули з пустелі? — не відступала француженка.

Тимур похитав головою:

— Їх замало. Я не знаю, на скількох людей вистачить розчину зі ста п’ятдесяти ампул. На сто п’ятдесят? Більше? Нехай на двісті. Скільки інфікованих ізольовано в психіатричній клініці, де працює твій друг?

— Було триста шість, потім частина померла, але їх досі допроваджують до клініки.

— Отже, триста осіб, — Тимур тицьнув пальцем у Лауру. — І я гадаю, що це далеко не всі. Я не стежив за новинами, тому добре не знаю, що коїлося в Ґуаякілі, але з твоїх слів, Лауро, можна зробити висновок, що протягом тижня не один десяток, а можливо, і сотню цих бідолах перестріляли солдати та спецпризначенці. Скажімо сотня — вважатимемо, що сотню заражених еквадорців солдати розстріляли на вулицях міста, через що «сутінкові» не потрапили до клініки, де зараз відпочивають три сотні їхніх колег. Також цілком вірогідно, що частина інфікованих досі жива та зачаїлася. І таких теж може бути сотня. А порахуймо ще тих, хто через передозування помер упродовж перших хвилин після зараження та чиї тіла сплутали з тілами жертв, що загинули протягом Кривавої П’ятниці. То скільки їх насправді? — чоловік змахнув руками. — П’ятсот? Шістсот? Тисяча? Частину розчину з викрадених ампул боти використали для того, щоб інфікувати учасників проекту — Вілла Ноланда, Кацуро, Ребекку, Ємельянова. А ще чилійські селяни! — він знову замотав головою. — Навіть якщо щось і залишилося, цього однозначно недостатньо для того, щоб заразити півтисячі людей і заподіяти стільки шкоди в Ґуаякілі. Та що я кажу: 2009-го такої кількості наноагентів не було в усьому довбаному комплексі!

Тимур відкинувся на спинку та трохи з’їхав на стільці, жалкуючи, що проказав уголос останню фразу, бо насправді та думка лякала його до чортиків. Він розумів, що американці точно не зважились би будувати в Еквадорі другу «NGF Lab». Водночас Тимур не сумнівався, що нанороботів, яких у серпні 2009-го зберігали в лабораторії, однозначно не вистачило б, щоб інфікувати ту кількість людей, яку, схоже, інфіковано в Ґуаякілі. Заводу немає, але звідкись узялося достатньо наноагентів, щоб на тиждень охопити хаосом тримільйонне місто.

Звідки?

У фантастичних романах про молекулярні нанотехнології нанороботи зазвичай здатні до саморозмноження, тобто вміють копіювати самі себе. Такі молекулярні механізми навіть отримали власну назву — машини фон Неймана, оскільки їх уперше описав угорсько-американський математик єврейського походження Джон фон Нейман. На основі теоретизувань фон Неймана фантасти вигадали гіпотетичний сценарій кінця світу, за яким спроможні до самореплікації нанороботи стають неконтрольованими та, виконуючи програму саморозмноження, починають продукувати самі себе, доки не поглинають всю речовину планети. Тимур міг би припустити, що нанороботи із залишених у пустелі ампул навчилися відтворювати самі себе, розмножилися та якимось чином дісталися до Ґуаякіля. Але це життя, а не фантастичний роман. Теоретично в «NGF Lab» можна було створити молекулярні машини з потенціалом до побудови власних копій, однак для цього їх потрібно спочатку запрограмувати на самовідтворення. Влітку 2009-го Тимур Коршак мав доступ до програмних кодів, які керували і наноагентами, і — на макрорівні — істотами, у чиї голови їх вживлювали, і з нічим подібним не стикався. Нанороботи NB-7ЅG відтворювали б самі себе лише тоді, якби їх цього попередньо навчили. Розглядати гіпотезу про те, що NB-7ЅG через яку-небудь спонтанну мутацію могли навчитися розмножуватися, — це все одно, що припускати, що сині кити чи кашалоти коли-небудь навчаться народжувати танки «M1 Abrams» із заправленими баками та повним боєкомплектом. Цей варіант Тимур навіть не згадував.

— Отже?.. — Лаура зазирнула в обличчя Тимуру, наче чекала, що він от-от озвучить третій варіант.

Українець знизав плечима:

— Отже, ми не знаємо, звідки і як усе почалося. Або… психоістота не поверталася, ми без причини накрутили самі себе, а еквадорці мають справу з невідомим вірусом, бактерією чи просто з першим в історії випадком колективного божевілля.

Психіатр скептично посміхнулася:

— А як же малюнки?

— Вони щось доводять? Таких будівель — сотні в усьому світі.

— А той факт, що «сутінкові» кличуть когось на ім’я Тимур?

— До твого відома, я не єдиний Тимур на планеті. Крім того, ти сама чула, щоб вони когось кликали?

Лаура опустила погляд. Тимур викручувався, чіплявся за соломинку, якої насправді не існувало, і вони обоє це розуміли.

— Саме тому ми летимо, — зауважила француженка, — ми мусимо дізнатися, у чому причина.

Тимур промовчав, так стиснувши губи, що на підборідді утворилась ямочка. Вони полетять — питання вирішене, — але він усе одно вважає це безумством.

Ріно Ґроббелаар подумав, чи не розповісти йому про малюків, які вціліли 2009-го. Він навіть розтулив рота, але в останню мить передумав. Яка різниця? Ті вишкварки давно мертві. На дідька зараз розповідати про те, як він ледь не надув у штани в аеропорту Сантьяго п’ять років тому. І Ріно вивергнув малозмістовну фразу:

— Хе, програмісте, як у тебе все гарно виходить.

— Я більше не працюю програмістом, — заперечив українець.

— Я знаю. Але яка, на хрін, різниця? Бути програмістом — це як народитися калікою: нікуди від того не подінешся.

— Ріно, ти сказав «на хрін»? — погамувавши посмішку, повернулася Лаура.

— Де? — ґевал сконфужено зиркнув на практично порожній пивний келих, немовби натякаючи на те, що він не винен: міцне слівце плавало в пиві, він його ненароком заковтнув, а отепер виплюнув замість відрижки. «То не я, я не бачив, „на хрін“ сховалося за піною!»

— Ти щойно промовив «на хрін».

— Я нічого такого не говорив!

— А як же оте твоє «я тепер ПРЕ-ПО-ДОБ-НИЙ»? — Лаура спробувала відтворити голос Хедхантера: — «Я читаю проповіді та розказую діткам про Бога».

— Відчепись! Тобі вчулося.

— Твоє «преподобний» таке ж саме, як його, — жінка кивнула вбік Тимура, — «я не програміст». Ви що — страуси? Повиймайте нарешті голови з піску, припиніть корчити із себе тих, ким ви не є, й удавати, ніби те, що відбувається в Еквадорі, нас не обходить! У нас попереду багато роботи, і ви потрібні мені такими, якими були 2009-го.

— Це якими «такими»? — єхидно поцікавився Тимур.

— Чоловіками з яйцями, — відрубала Лаура.

XXVI

Увечері, повернувшись до номера, француженка перевірила баланс на банківському рахунку. Залишок становив 3501 євро.

Лаура Дюпре довго дивилася на чотиризначну цифру на екрані свого планшета, не розуміючи, що її непокоїть, доки з глухим щемом у грудях не усвідомила, що грошей у неї залишилося лише на два зворотні квитки.

XXVII

Аліна не поїхала з Тимуром до аеропорту. Вони розпрощалися вдома, о третій ночі у понеділок, 19 січня, після чого Тимур зійшов униз до таксі, в якому на нього вже чекали Ріно та Лаура.

Рейс KL1382 прибув до Амстердама без запізнень. За дві години француженка, українець та південноафриканець пішли на посадку у величезний «Boeing 767», рейс KL755, що летів до Еквадору.

Через три години після вильоту з аеропорту Схіпхоль, у повітрі над Атлантикою, преподобний Ґроббелаар заснув. А за Азорськими островами — захропів. Причому захропів так потужно, що в моменти, коли брав найвищі ноти, у салоні не було чути стугону двигунів 767-го. Оскільки пасажирів у економ-клас напаковують зі щільністю, що не поступається щільності сардин у консервній бляшанці, всім, хто летів у хвостовій частині лайнера, можна було лише поспівчувати. Із 31-го до 39-го ряду не спав ніхто.

Першим не витримав низькорослий лисуватий еквадорець, який займав місце попереду Ріно та дуже хотів виспатись перед прильотом додому. Втомившись від ведмежого гарчання в себе над вухом, чоловічок скочив на ноги і, вдавлюючи до упору кнопку виклику стюардеси, заверещав:

— Carramba! Jiho de la puta![49]

Після нього бідолашну стюардесу (під ідіотське іржання Тимура та Лаури) викликали разів п’ять і щоразу примушували будити Ріно. Дівчина боязко торсала ґевала за плече, той піднімав важкі повіки та глипав на пасажирів налитими кров’ю вепрячими очиськами. У перші секунди після пробудження пальці Ріно самовільно стискалися, він грізно випинав щелепу, шукаючи, кого б гепнути своїм масивним кулачищем і тим самим пояснити, що його не слід будити без причини, а потім здоровань, напевно, згадував, що він — преподобний, смиренно бубонів «pardon» і засинав. За якусь хвилину шоу починалося знову.

Тимур і Лаура, які, природно, також хотіли спати, за весь політ не склепили очей. Зате вволю наговорилися.

— …коли мені на вулиці посміхається незнайомий чоловік, я думаю, що, можливо, він і не є незнайомцем. Може, цей чоловік знайшов спосіб мандрувати в часі та прилетів у 2015-й із майбутнього і знає мене. Через те й посміхається. А я посміхаюсь у відповідь, попри те, що не знаю його.

Розмовляли про все: стосунки, «Charlie Hebdo», російські війська в Україні, збиття лайнера «Malaysian Airlines», про те, що після тридцяти починаєш поступово відмовлятися від мрій, які плекав, коли тобі було двадцять, а також, звісно, про психоістоту.

— Чому ти це робиш? — раптом запитав Тимур.

— Що?

— Чому вирішила поїхати до Еквадору?

— Що означає «чому»? Ми зобов’язані поїхати.

— Ми нікому нічим не зобов’язані, Лауро, — Тимур повторив слова, проказані в залі «Пиваріуму» двома днями раніше, однак цього разу з іншою, помітно м’якшою інтонацією.

— Не знаю. Я не можу відшукати себе. Мене гнітить щоденна рутина, я ненавиджу свою роботу. І я ненавидітиму її завжди, хай скільки за неї платитимуть. Вона безглузда. Все, що я роблю, — безглуздя. Ідіотизм! Мабуть, я вважаю, що там, в Еквадорі, зможу зробити щось справді важливе.

— Не кажи так. Ти — лікар. Ти щодня робиш щось важливе.

— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?

Тимур мляво хитнув головою:

— Так. Я розумію.

Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.

Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:

— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…

Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.

В Еквадорі — на них уже чекали.