Бот. Ґуаякільський парадокс

IX

Понеділок, 12 січня, 10:03 (UTC +2)

Київ, Україна

На ліжку пульта не виявилося. Тимур розчаровано крекнув, підняв голову та побачив пульт на столі між Аліниною шкіряною сумкою і пакою глянцевих журналів (кілька номерів «Українського тижня», весь український «National Geographic» за 2014 рік, три чи чотири «Cosmopolitan» і один номер чоловічого «XXL» з Астаф’євою на обкладинці, через який чи, певно, більш доречно сказати, через яку Аліна третій тиждень діймала Тимура), але вставати не захотів. Ще рано — десята. У ті дні, на які не випадало чергування у Гідрометцентрі, — і, звісно, якщо дружина була на роботі, — Тимур Коршак дозволяв собі провалятися в ліжку до одинадцятої. Чоловік відкинувся на подушку та натягнув ковдру на носа.

Колись Тимур працював програмістом. Колись… Нині ж час, коли він мусив щоранку прокидатися о сьомій і поспішати на дев’яту в офіс, давно минув.

На початку зими 2009-го — через три місяці після повернення з Атаками[14] — Тимур Коршак звільнився з «Time-To-Play Technologies». Формально — за власним бажанням, хоча насправді його попросили піти. До того клятого відрядження до Чилі Тимура вважали одним із найкращих програмістів у «TTP», його ігрові боти в буквальному сенсі не мали собі рівних не лише в Україні, але й у Європі. Дмитро Віталійович Пузатий, директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» і одночасно начальник відділу Gaming AI, ігрового штучного інтелекту, постійно відзначав Тимура перед босами компанії, натякаючи, що молодого програмера слід берегти та цінувати, що за п’ять років за ним із висолопленими язиками ганятимуться скаути з «Valve Corporation», «id Software» та «EA Games», однак, попри все, повернувшись із чилійської пустелі, Тимур так і не зміг улитися назад у колектив.

Він більше не міг програмувати ботів.

Гаразд, давайте будемо відверті — він більше не міг програмувати взагалі.

Упродовж трьох тижнів після повернення Тимур Коршак годинами сидів перед пласким комп’ютерним екраном і дивився наче крізь нього, згадуючи малюків із кривавими очима, готових роздерти на шматки все живе, що трапиться їм на шляху; згадуючи Долину Смерті та Сан-Педро; згадуючи розкидані пустелею тіла мертвих селян і влаштовану ботами пастку на плато Ель-Татіо. Тимур не замислювався над тим, що його коди коли-небудь знову використають для втілення віртуальних монстрів у плоті — зовсім ні, він не зазирав аж так далеко, — він просто не міг позбутися, відмитися від в’язких і чорних, ніби нафта, спогадів. Спливали години, проходили дні, а на екрані не з’являлося жодного нового рядка програмного коду. Те, чого довелося зазнати в Атакамі, загартувало характер Тимура, але водночас щось зламало всередині, зсунуло якісь коліщатка зі своїх місць, від чого чоловік став цілковито непридатним для роботи програмістом — як солдат після перелому хребта втрачає придатність до служби у війську.

У компанії з мільйонними оборотами довго так тривати не могло. Дмитро Пузатий спробував відверто поговорити з Тимуром. Коршак стисло розповів босу про події в Атакамі (навряд чи Пузатий йому повірив), після чого директор запропонував своєму найкращому програмістові взяти відпустку. Тимур погодився.

11 жовтня 2009-го Тимур Коршак та Аліна Федевич розписалися в центральному київському РАЦСі, що на проспекті Перемоги, 11. Весілля влаштували невелике, на півсотні гостей, але по-європейському стильне та вишукане. Для банкету орендували залу в заміському готельному комплексі «Царьград» на Житомирській трасі, за двадцять хвилин їзди від Києва. Батьки Аліни продали земельну ділянку у Василькові Київської області, а на виручені гроші придбали та подарували молодятам однокімнатну квартиру в дев’ятиповерховому будинку на Ванди Василевської, неподалік станції метро «Політехнічний інститут». На ранок після банкету Тимур та Аліна вирушили у весільну подорож. Спочатку вилетіли до Єгипту, де протягом двох тижнів об’їздили всі древньоєгипетські храми, починаючи з пірамід Гізи біля Каїра та закінчуючи святинею Абу-Симбел у Нубії, на 280 кілометрів південніше від Асуана. Потім поромом через Червоне море попливли до Йорданії, де впродовж тижня відвідали Петру, Мертве море та поселення бедуїнів у пустелі Ваді-Рум. Завершили весільну подорож на узбережжі Середземного моря в одному із п’ятизіркових готелів туніського курортного містечка Сус. 9 листопада подружжя повернулося до Києва.

Утім, після поїздки нічого не змінилося. Тимуру часто снилися кошмари, та основне — він безповоротно втратив здатність зосереджуватися на програмному коді. Раніше — до поїздки в Атакаму — програміст кепкував із людей, яким програмування здавалося складним. Сміхота, хіба ні? Це ж так просто! У листопаді 2009-го Тимур раптом усвідомив, що став таким же, як і ті, з кого раніше підсміювався: чоловік більше не бачив зв’язку між цифрами та латинськими літерами, що миготіли на екрані, та поведінкою ігрових ботів у комп’ютерній стрілялці. Хай як напружувався, він більше не знав, як можна вдосконалити цю поведінку.

10 грудня 2009-го Тимур Коршак написав заяву на звільнення за власним бажанням і назавжди розпрощався з «TTP Technologies». 27 січня 2010-го він улаштувався «провідним програмістом» у технічний відділ Українського гідрометеорологічного центру.

Попри гучну назву, робота Тимура не мала нічого спільного з програмуванням: номінально він виконував обов’язки системного адміністратора. На третьому поверсі будівлі Укргідрометцентру на вулиці Золотоворітській, 6-Б знаходиться сервер, який приймає дані про погоду з інших аналогічних серверів, розкиданих по всій Україні. Завдання «провідного програміста» полягало в забезпеченні безперебійної роботи сервера. Іншими словами, якщо обладнання працювало стабільно та без збоїв, Тимур нічим не займався. Зазвичай так і було — сервер Гідрометцентру «падав» із частотністю раз на півроку, а то й рідше, тож більшість свого робочого часу Тимур Коршак замінював картриджі в принтерах, перевстановлював ОС Windows на приватних лептопах колег гідрометеорологів і переглядав серіали в Інтернеті. Спочатку він підсів на «Lost», потім — усерйоз і надовго — на ситком «Два з половиною чоловіки», а далі пішло-поїхало. На початку 2015-го Тимур узявся по другому колу переглядати «Цілком таємно».

Робота на Українському гідрометеорологічному центрі мала чимало переваг. Офіс знаходився у самісінькому серці Києва — буквально за кілька кроків від Золотих воріт. Зручним був графік роботи — доба через три. Зміна тривала 24 години — з 9-ї до 9-ї, та це не означало, що Тимур мусить не спати всю добу. Спеціально для сну чоловік тримав у серверній надувний матрац, подушку та ковдру. Єдиний недолік роботи «програмістом» Українського гідрометеорологічного центру — це зарплата.

Спочатку через низьку платню Тимур переймався, та не минуло й півроку, як він звик. Розхлябаний режим, купа вільного часу, можливість переглядати новини, фільми та стрічки із соцмереж просто на робочому місці швидко затягнули його. Чоловік не бажав нічого змінювати та не мав стимулів, аби до чогось прагнути. Вони з Аліною мали де жити. Мали автомобіль — «Chevrolet Lacetti» 2002-го року, куплений Тимуром через рік після того, як він улаштувався на роботу до «Time-To-Play Technologies», — старий і пом’ятий, але все ж на ходу. Ну, і він, Тимур, був живий, здоровий і непокалічений — після серпня 2009-го чоловік із якимось особливим трепетом почав ставитися до цього, здавалося б, очевидно-банального факту. Що ще потрібно для щастя? Аліна, яка з 2012-го працювала в маркетинговому агентстві «MCG» і заробляла ледь не на порядок більше від чоловіка, якийсь час натякала Тимуру, що була б не проти, якби він підшукав яку-небудь престижнішу роботу — врешті-решт колись вони все ж заведуть дітей, і тоді їм доведеться жити на його зарплату. Втім, Тимур реагував на її натяки, як жираф на комарині укуси, і згодом дружина залишила його в спокої…

Згадавши, що вчора ввечері вони з Аліною дивилися на ноутбуці «Американський снайпер», Тимур Коршак опустив праву руку та пошукав під ліжком. «Є!» — зрадів чоловік, схопивши пальцями лептоп. Тепер не доведеться вставати по пульт. Він витягнув і поклав ноутбук на живіт. Підняв екран. Почекав, поки відновиться з’єднання з Інтернетом, зайшов на сайт «Української правди» та відкрив розділ новин. Відтоді як чоловік почав працювати у Гідрометцентрі, новини перетворилися на наркотик. Щоправда, після Євромайдану та початку війни з Росією на новиннозалежність страждають заледве не всі громадяни України.

Тимур пробіг очима заголовки.

«Джемілєв заявив, що теракти у Франції вигідні Росії».

«У Криму масово конфіскують приватну власність».

«Президентом Хорватії вперше стала жінка».

«Індонезійські рятувальники підняли на поверхню один із бортових самописців авіалайнера компанії „AirAsia“, який напередодні впав у море».

«Ціна на нафту сорту Brent на торгах лондонської біржі ICE опустилася нижче від 49 доларів».

«За добу проросійські бойовики 63 рази обстріляли позиції ЗСУ».

«Путін відмовляється від зустрічі у „нормандському форматі“ в Астані».

«Учені поки що не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору».

Нижче йшла стаття про спалах насильства в Ґуаякілі. Тимур її не зауважив, узявшись відкривати новини, які найбільше зацікавили, в окремих вкладках.

Через півгодини, вдовольнивши свою пристрасть до читання новин, чоловік нарешті виліз із-під ковдри і в одних трусах і майці почалапав на кухню.

Плита стояла порожньою. Тимур зазирнув до холодильника. Порожнім він не був, однак страв чи продуктів, придатних для миттєвого споживання, також не знайшлося. По-кіношному скривившись, чоловік поліз до шафки по коробку з вівсяними пластівцями й узявся готувати собі вівсянку.

Той період, коли Аліна залишала йому на плиті сковорідку з підсмаженою яєчнею чи каструльку зі свіжозвареною вівсяною кашею, також канув у Лету. Останнім часом вони з Аліною… віддалилися?.. ні, вони неначе зчерствіли, заросли невидимою, але непроникною для хвилювань кіркою, під якою підгнивали та розкладалися їхні почуття. Вони не охололи. Аліна досі любила Тимура. Певна річ, не вмирала за ним, як під час навчання в КПІ, але й життя без нього не могла уявити. Тимур — тією мірою, якою на це здатна людина, що третину свідомого життя длубалася у програмних кодах, — також виявляв свою любов. Просто вони звикли одне до одного, як звикаєш до ексцентричних меблів, надміру яскравих шпалер чи до фонового бубоніння телевізора під час сніданку, і більше не вловлювали ті критично важливі моменти, коли хтось із них потребував іншого. Причому потребував не фізично — із цим, навіть після п’яти років шлюбу, все залишалося гаразд, — а саме духовно. Крім того, існувала проблема, яка зводила нанівець усі їхні спроби погратись у нормальне подружнє життя. Тимуру було тридцять два. Аліні у червні виповнюється стільки ж. І Аліна хотіла дітей.

Точніше, хотіла вона їх у двадцять вісім — упродовж року після повернення чоловіка з Атаками. У тридцять один вона їх ультимативно вимагала.

А Тимур дітей не хотів. Він їх боявся. Після кожної розмови про те, щоб завести малюка, чоловікові снилися кошмари. Точніше, щоразу один і той самий кошмар: Тимур уривається до темної операційної і з жахом спостерігає, як підстаркуватий акушер виймає з утроби його змученої та ледве живої дружини синьооких і білявих хлопчиків. Не одного чи двох, а багато — багато, чорт забирай! — одного по одному, одного по одному. Наскільки багато, Тимур не знає. Після сьомого немовляти чоловік зазвичай прокидався, встигаючи зловити тремтячими губами крик, що рвався з грудей.

Закипіла вода. Тимур, позіхнувши, висипав у каструльку склянку вівсяних пластівців, збавив до мінімуму вогонь на конфорці та почовгав до ванної кімнати. Поки каша звариться, він устигне прийняти душ і почистити зуби. А потім можна переглянути один чи два епізоди «Цілком таємно», поганяти у «World of Tanks» і подумати про те, чим займатися протягом дня.

Настінний годинник у кухні показував 11:03.

X

Понеділок, 12 січня, 15:11 (UTC +1)

Психіатрична клініка Святої Анни Париж, Франція

Унизу під повідомленням Ріка висіла фотографія: його рука із затиснутими між пальцями квитками, ребро долоні впирається в автомобільне кермо. Лаура Дюпре, напевно, півгодини дивилася на розкритий fb-діалог, але досі не знала, як відповісти на запрошення.

Вона познайомилася з Ріком Хоуві в жовтні минулого року на вечірці в подруги — чи то пак, на вечірці в подруги іншої своєї подруги, оскільки Лаура вже не пам’ятала ім’я тієї довготелесої та гостроносої курки, чий день народження вони святкували. Сорокаоднорічний британець працював у «BAE Systems», аерокосмічній корпорації, що володіла 20 % акцій «Airbus» і виробляла частину деталей для літаків A380 і A320, через що часто приїжджав у справах до Франції. Під час одного з таких візитів вони переспали. Секс вийшов поганеньким, і Лаура вирішила, що на тому знайомство обірветься, однак Рік Хоуві, схоже, думав інакше. Під час кожного наступного відрядження Хоуві телефонував і запрошував її на побачення. Востаннє — напередодні Різдва — психіатр відмовила, мотивувавши відповідь зайнятістю на роботі. Лаурі подобалося спілкуватися з Ріком. Чоловік легко її розговорював і навіть — що вдавалося мало кому — міг насмішити, однак був худим, надміру високим і лисим. Не таким лисим, як Він Дизель із «Форсажу», а як… Луї де Фюнес. Тож іще одна ніч із ним не входила в найближчі плани Лаури.

Але Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra»…

«Чорт!» — психіатр прикусила губу й утупилася в стелю просторого кабінету так, наче сподівалася побачити там відповідь. Клятий британець знав, на що тиснути. Під час однієї з прогулянок вечірнім Парижем Лаура розповіла про захоплення книгами Толкіна. Сьогодні ввечері у концертному залі «Palais des Congrès de Paris» Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra» грали саундтреки з третьої частини «Володаря перснів». Лаура ще раз зиркнула на фотографію. Квитки були не простими, а найдорожчими — так званий VIP Gondor Package, 400 євро за штуку. Їй страшенно хотілося піти, але… 400 євро — це занадто. Чоловік, який викидає 800 євро за квитки на концерт симфонічного оркестру, мріє не про те, щоб затягти жінку в ліжко, а про те, як одягне їй на палець каблучку й, метафорично висловлюючись, посадить на ланцюг. А цього Лаура точно не хотіла.

Лаурі Дюпре нещодавно виповнилося тридцять п’ять, вона усвідомлювала, що з кожним роком її зовнішність аж ніяк не кращає. Ще більше з кожним роком псувався характер. Проте виходити заміж вона не мала наміру. Принаймні не за лисуватого британця з чванливим лондонським акцентом.

Але такий концерт!.. Лаура вагалася.

Несподівано з динаміків ноутбука полилося характерне Skype-«булькання». Психіатр сфокусувала погляд на екрані: «Dr. Antonio Arreola is calling you»[17]. Лаура здивовано вигнула брову, але тут-таки згадала. Еквадорець Тоні Арреола навчався у Франції на одному курсі з нею та років вісім тому разом із нею проходив інтернатуру.

Жінка натиснула «Відповісти». З’єднання встановилося миттєво. По центру екрана випливло давно забуте смагляве обличчя зі злегка розкосими індіанськими очима та товстим носом, який через непропорційно великі ніздрі нагадував перекинуту догори дригом літеру Т. Психіатр відзначила, що Антоніо погладшав. І завів борідку. Через подвійні складки під очима обличчя здавалося вкрай утомленим, а зазвичай блискучо-чорне волосся якимось тьмяним. Лаура спробувала підрахувати, котра зараз година в Еквадорі. Десята ранку? Дев’ята?

— Привіт, Тоні!

— Hola, amiga! — посміхнувся еквадорець. Зуби в Антоніо залишалися такими ж білими та міцними; посмішка вийшла непереконливою. — Як воно?

— Ти ж чув, що сталося в редакції «Charlie Hebdo»… Досі ввечері боюсь на вулицю виходити. А загалом можна жити, — Лаура все ще думала, що відповісти Ріку Хоуві. — Що в тебе нового? Де ти зараз?

Підпухлим обличчям метнулася тінь. Жінка відчула, що колишній однокурсник хоче відразу перейти до справи. Та все ж спершу Антоніо відповів на запитання:

— Останні шість років живу в Ґуаякілі. Це на півдні країни. Працюю у місцевому «Instituto de Neurociencias», Інституті неврології.

— Стривай, — на лобі Лаури пролягла складка, — Ґуаякіль… Це не там, де… Я щось чула по «France 24», наче у вас там якісь заворушення чи щось таке.

— Я тому й телефоную.

Психіатр насторожено звела брови.

— Не лякайся, — еквадорець спробував удруге посміхнутися. Вдалося ще гірше, ніж на початку розмови. — Я хочу порадитися. Просто почути твою думку. Тут у нас таке діється…

— О’кей, — кивнула Лаура.

— Співчуваю через «Charlie», але протягом останніх днів у Ґуаякілі відбувається щось несусвітнє. Люди наче показилися та почали вбивати один одного. Протягом трьох діб у місті було скоєно півтисячі вбивств з особливою жорстокістю та принаймні півтори тисячі замахів на вбивство. Це більше, ніж у всій країні впродовж трьох місяців. Бізнесмени, лікарі, вчителі, робітники раптово, нібито без усякої причини, навісніють і кидаються на своїх родичів, співробітників, просто перехожих. Ходять чутки про введення надзвичайного стану.

— Жах! Схоже на початок зомбі-хорору.

Арреола опустив голову. Зітхнув.

— Ти знаєш іспанську?

Лаура помахала в повітрі розчепіреними пальцями:

— П’ятдесят на п’ятдесят.

Вона по-справжньому так і не вникнула в те, що говорив співрозмовник. Її думки витали десь неподалік «Palais des Congrès de Paris».

— Пошукай у Google, подивись, що зараз твориться. Не знаю, що у вас розказують в новинах, але це не схоже на зомбі-хорор. Усе значно гірше, — Антоніо повів рукою, кілька разів клацнула мишка. — Хоча, зажди, зараз скину тобі один файл, сама все побачиш.

Skype «булькнув», сповіщаючи про надходження файла.

— Отримала?

— Зараз, завантажую… Що за?! — Лаура зойкнула та відсахнулася від екрана. — От лайно! На біса ти це скинув мені?.. Пробач, Тоні… — схаменулася. — Господи, я просто не очікувала.

— Позавчора мені привезли здорованя-електрика, який ні сіло ні впало просвердлив електродрилем довбешку своєму напарникові. Це, як бачиш, фотографія напарника. І це лише один приклад. Щось подібне третій день коїться по всьому місті.

— Боже…

— Убивць швидко ловлять, але вони геть неадекватні, тому їх везуть до мене, тобто до психіатричної клініки при Інституті неврології. Я намагаюся з’ясувати, що з ними не так, але… — чоловік потер борідку, — …я не знаю. Симптоми охоплюють розлади емоцій, мислення, орієнтування, сприйняття та пам’яті. Пацієнти цілковито відірвані від реального світу, дезорієнтовані, галюцинують, невиразно сприймають усе, що відбувається довкола, і до того ж неймовірно агресивні. Окремі випадки можна було б списати на психоорганічний синдром, однак у 99 % хворих немає ні слідів від травм, ні ознак ушкодження мозку ззовні.

— Може, це делірій[18] чи сутінкове потьмарення[19] свідомості, — припустила Лаура.

— Частково ти маєш рацію. Ми навіть називаємо їх «сутінковими». Та це не делірій і не сутінкове потьмарення. По-перше, я ніколи не чув, щоб сутінкове потьмарення свідомості було масовим. По-друге, усі випадки потьмарення свідомості, які мені раніше траплялися, були типово ендогенними, а я маю підстави вважати, що хвороба, яка перетворила кількасот жителів Ґуаякіля на монстрів, є екзогенною.

Більшість психічних захворювань поділяють на ендогенні, тобто такі, що виникли через внутрішні причини (наприклад шизофренія, маніакально-депресивний психоз тощо), й екзогенні, тобто спровоковані дією зовнішнього середовища (наприклад психоорганічний синдром). Причини ендогенних хвороб — це хромосомні аберації (порушення), генетичні захворювання, спадкові відхилення і т. п. Зовнішніми факторами, що спричиняють екзогенні психічні хвороби, можуть слугувати алкоголь, наркотичні речовини, радіація, віруси, мікроби, черепно-мозкові чи психічні травми тощо.

— Ти казав, що у них немає травм голови чи ознак органічного ушкодження мозку.

— Так, нічого такого немає. У крові не виявлено надмірної концентрації алкоголю, наркотичних чи будь-яких підозрілих речовин. І все ж я переконаний, що захворювання, із яким ми стикнулися, — екзогенне. — Розгладивши рукою зморшки на щоках, доктор Арреола витримав паузу — дав час Лаурі осягнути почуте. — Ми поки що ніяк його не називаємо. Але я впевнений, що це щось нове. До цього часу небачене в психіатрії. Більше того, деякі мої колеги схиляються до думки, що це щось може бути заразним.

— Що?! — Лаура уявила божевілля, яке розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, як грип, і здригнулася. — Ти серйозно?

— Поки що я не можу спростувати чи підтвердити таке припущення. Але справа дуже серйозна. Ми з колегами порадились і готуємо статтю. Плануємо подати її до «The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine» чи навіть «Neuropsychopharmacology»[20].

— Тоні, ти справді вважаєш мене аж таким крутим психіатром, щоб питати поради? — об’єктивно Лаура була кращим спеціалістом, але аж ніяк не фахівцем, до якого потрібно звертатися за консультацією з приводу публікації статті в журналах рівня «Psychological Medicine» чи «Neuropsychopharmacology».

— Я потребую твоєї допомоги не як професіонала, а радше як друга. Я справді не знаю, що робити. Розумієш, із цими «сутінковими» відбувається багато дивного. Абсолютно однакова симптоматика, і ще… — Антоніо розвів руками та похитав головою. Не знав, із чого почати. — Є ще більш дивні речі. Власне, тому я й телефоную тобі.

— Конкретніше.

— По-перше, в усіх, кого привезли до нас після 8 січня, виявили надзвичайну чутливість до магнітного поля. Упродовж 9–10 січня хворі прибували щогодини, іноді з поліційних відділків привозили по п’ять людей одразу, і я помітив у всіх новоприбулих абсолютно однакові симптоми. Уже тоді я запідозрив, що захворювання може бути екзогенним. Я порадився з колегами, і ми вирішили скерувати кількох пацієнтів на магнітно-резонансне обстеження. Ми що так, що так не знали причини чи причин нападів агресії, тож подумали, що непогано почати з голови та подивитися, що там у них, ну, сама розумієш… — Арреола принишк.

— Ну і? — Лаура вже тоді мала би насторожитись, проте за п’ять із половиною років її мозок настільки глибоко сховав неприємні спогади, що тривожного дзвіночка не прозвучало.

— Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.

— Коли це сталося?

— Оу, — Арреола не очікував такого запитання, — десь годину тому.

«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».

— Від чого? Ви вже встановили причину?

— Хм… — Антоніо знову на хвильку вмовк. — Формально від інсульту.

— Формально?

— Ну… ем… так, — доктор Арреола м’явся. — Це те, що буде написано у висновку про смерть.

— Від ішемічного чи від геморагічного?[21] — продовжувала уточнювати Лаура.

— Геморагічного.

— Але, як я розумію, є ще якесь «але».

— Так. Насправді той хлопчина помер не від інсульту.

— Тоді від чого? — Лаура починала сердитися на однокурсника. «Хочеш говорити, то говори! Чому я маю витягувати з тебе слово за словом, ніби на допиті?»

Тоні Арреола, немов прочитавши її думки, опанував себе та заходився пояснювати детальніше:

— Першим на томографію відправили пацієнта, якого привезли до нас 9 січня, коли все тільки починалося. Ми накололи його заспокійливими, поклали в камеру й увімкнули апарат. І сталося щось непояснюване: він заверещав! Засмикався та завив так, наче його катували розпеченим залізом чи живцем саджали на палю. Я злякався і наказав вимкнути томограф. Пацієнт не стих, але більше не горлав — просто квилив. Ми витягли його та побачили, що з ніздрів у буквальному сенсі цівками б’є кров, а білки почорніли від крововиливів. — Тільки зараз у Лаури Дюпре щось клацнуло в голові. Перед очима постав спогад про те, як вони з Тимуром Коршаком і Ріно Хедхантером примощували вцілілих учасників проекту «NGF» у спеціальне крісло, у якому за невиконання завдань карали ботів, заштовхуючи їхні голови в магнітне поле невеликої потужності. Вона згадала, як кричав і звивався Ґотто, один із бійців Хедхантера, який був зараженим, і що сталося з його головою, коли… Француженка сіпнулася та швидко заморгала, проганяючи думку, котра, наче огидна масляниста бульбашка, спливла в її мозку. «До біса! Цей кошмар у минулому! Усе давно відійшло». Тоні Арреола прочистив горло та продовжив: — Після нього ми взяли трьох інших. По черзі вкладали їх в апарат і отримували аналогічний результат: верещання, конвульсії, кровотеча. Ми припинили обстеження. У ніч із 10 на 11 січня до нас доправили півсотні нових хворих — усіх із тими ж симптомами та безпричинним бажанням убивати. Я насправді задумався над можливістю епідемії. Власне, про невідому психічну пошесть уже писали в газетах і трубили по телебаченню, хоча ніхто не уявляв, як ця зараза — якщо вона справді є — передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, — Лаура бачила, як розфокусовується погляд її співрозмовника. Говорячи, Антоніо поринав у себе. — Вчора, у неділю, попри надзвичайно складну ситуацію, четверо лікарів і дев’ятеро медпрацівників Інституту відмовилися вийти на роботу. Хтось сказав, що це їхній законний вихідний, а інші понавигадували собі хвороб. Я сам запанікував, — чоловік скліпнув і глянув на Лауру. Він виглядав хлопчаком, якого от-от відлупцюють за розбиту антикварну вазу, і висловлювався так, наче просив вибачення за те, що вчинив. — Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта — сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили — абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і — в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… — голос Арреоли зірвався, — …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.

— Чорт! — спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою — липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.

— Ми зробили томографію мозку після смерті, — проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. — Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.

— Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, — нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. — Ви ж не могли стежити за ним в апараті.

— Ти не зрозуміла, — нахилився до екрана Антоніо, — у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору[22]. У крові — ніякого лейкоцитозу[23], швидкість осідання еритроцитів — у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.

Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:

— Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, — найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, — це малюнки пацієнтів.

— Малюнки? — Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.

— Так, — кивнув еквадорець. — Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому — ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.

— Наприклад?

— Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, — в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. — Фрактали — це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…

Тоні майже закінчив фразу, перш ніж француженка змогла прогнати заціпеніння та зупинити його:

— Не пояснюй. Я знаю, що таке фрактали. Ти можеш показати хоч один?

Еквадорець нахилився, пошукав у шухляді та дістав звідти аркуш альбомного паперу. Підніс його до камери.

— Ти зблідла, — Антоніо примружився та наблизив носа до екрана. — Все гаразд?

— Тобі здалося, — захрипло відповіла жінка. Вона порахувала вікна: по десять у ряду, чотири ряди з кожного боку. Внутрішній двір, оточений глухими стінами. Це не могло бути просто збігом. Перед нею на екрані висіло зображення другого інженерного корпусу «NGF Lab». — Що ще?

— У пацієнтів трапляються нетривалі періоди просвітлення свідомості. Раз чи два на день. Тривають від п’яти хвилин до півгодини. Не більше. Бідолахи не розуміють, чому опинилися в неврологічній клініці, практично нічого не пам’ятають про останні кілька днів, скаржаться на жахливий головний біль, відчуття несправжності власних думок і кажуть, що чують у голові голоси, чи то пак один і той самий голос… Із тобою точно все нормально? Ти виглядаєш так, наче у тебе починається інфаркт.

— Я не думаю, що це епідемія. — Лаура проігнорувала запитання: — Скільки всього цих «сутінкових»?

Після цього запитання підійшла черга Арреоли бліднути.

— Триста шість.

— От лайно, — не стрималася француженка.

— Ага, поки що триста шість, — серйозно відповів Антоніо. — Це ще не все, Лауро.

Вона здогадувалася, що найбільш вражаючі відомості Арреола притримав наостанок.

— Я переконаний, що наші «клієнти» не знають і не знали один одного. Їх доправляли поодинці, ми тримаємо їх в ізольованих камерах, вони сплять і харчуються нарізно, вони занадто агресивні, щоб пускати їх на прогулянки, тим більше разом. Та, попри це, вони всі в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаурі здалося, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння. Перед очима затанцювали темні плями. Такого вона не очікувала. ВСІ — В ОДИН ГОЛОС — КЛИЧУТЬ КОГОСЬ — НА ІМ’Я ТИМУР. Психіатр широко розкрила рота та спробувала вдихнути, однак горлянку неначе стягнуло гнучкою мембраною. Лаура відчула, як ця невидима мембрана прогнулася під тиском повітря та навіть прослизнула у стравохід, але так і не порвалася — жодної молекули кисню не потрапило до легенів.

— Цього не може бути, — задихаючись, пробелькотіла вона.

Лаура схопилася правою рукою за край ноутбука, а лівою — за верх екрана.

— Я сам розумію, що це звучить абсурдно, та це факт. І це якраз те, чому я тобі телефоную. У них колективні галюцинації! Розумієш, про що йдеться? Менше ніж тиждень тому із цими людьми трапилося щось дуже недобре та водночас неймовірне, щось таке, через що вони незалежно одне від одного почали бачити однотипні марення. Перед їхніми очима зринають одні й ті ж краєвиди, у своїй уяві вони блукають серед загадкових, але повністю однакових будівель, я не можу це довести, але певен, що безтілесний голос, що їх тероризує, також звучить однаково в усіх головах. І вони одержимі пошуками людини на ім’я Тимур! Із цього зазвичай починаються напади: хворий кличе Тимура, а потім навісніє, гарчить і кидається на всіх, коли не отримує бажаного, — Антоніо невиразно змахнув пухкою рукою. — Химерне ім’я, правда? Я пошукав у Google, це ім’я тюркського походження, означає «Залізний». Різні його варіації — Темур, Темір, Томур, Тимер, Теймур — трапляються в узбецькій, казахській, уйгурській, татарській і турецькій мовах. Ім’я також використовують у слов’янських країнах, зокрема в Україні та Росії. Тепер ламаю голову над тим, звідкіля жебраки з…

Лаура Дюпре не почула жодного слова. Вона мовчала, її губи перетворилися на білий, ледь скошений шрам. Доктор Арреола, зауваживши, що жінка не реагує, неправильно потрактував мовчанку і подумав, що француженка йому не вірить.

— У це непросто повірити, — він несамохіть скорчив невдоволену гримасу, — тому я й хотів порадитися. Уявлення не маю, як це все описати в науковій статті, щоб рецензенти не викинули її у смітник після прочитання анотації. Думаю, потрібно залучити якомога більше спеціалістів із закордонних інститутів. Ти згодна? От хоча б тебе. Я був би не проти, щоб ти приїхала. У відрядження. На кілька днів. Звісно, якщо ти маєш час.

Лаура скоса зиркнула на своє відображення на невеликому допоміжному екрані в лівому нижньому куті діалогового вікна Skype. Здавалося, що звідтіля на неї дивиться обтягнутий шкірою череп. Її вирячені очі нагадували відполіровані гранітні кульки, втиснуті в кавалок пластиліну сірого кольору. Вона злякалася і, не бажаючи, щоб Антоніо помітив, що відображає її обличчя, інстинктивно нахилила кришку ноутбука.

— Лауро?.. — не зрозумів Арреола. — Агов! Лауро? Ти чуєш мене?.. Ти тут?

Психіатр нарешті спромоглася заковтнути трохи повітря. Достатньо, щоб витиснути із себе:

— Усе гаразд, Тоні. Дай мені хвилинку.

Її губи тремтіли, а голос змінився так, наче хтось напхав повен рот розпеченого каміння. Антоніо ображено бухикнув і став чекати. Спливло не менше трьох хвилин, перш ніж Лаура підняла екран ноутбука.

— Я приїду, — на її щоки повернувся рум’янець, от тільки шкіра набула неначе якоїсь прозорості, а очі заціпеніло тупилися повз монітор. Лаура тримала обличчя перед екраном, але не дивилася на співрозмовника.

— Чудово! — посміхнувся Тоні.

Погляд умить сфокусувався, Лаура вп’ялася очима в обрамлену пухкими губами, білозубу та кричуще безтурботну посмішку тридцятисемирічного доктора Антоніо Арреоли, і їй стало його жаль. Бідолаха не уявляв, у що вляпався.

— Гадаю, не варто казати, що я обов’язково внесу твоє ім’я в перелік авторів статті, — помітивши, як щось промайнуло в темних очах Лаури, Антоніо заторохтів: — Тобі зовсім не обов’язково щось писати. Я все зроблю сам, просто при…

— Заткнись, Тоні! — гаркнула француженка та прикусила язика.

«Бовдуре! Не про статтю потрібно думати!»

— Пробач. Із тобою справді все гаразд? — еквадорець бачив, що з його подругою щось коїться, треба було бути сліпим, щоб цього не помічати, але не припускав, що її стан якось пов’язаний із тим, про що він розповідає.

— Що ти гадаєш робити зараз? — психіатр акцентувала на останньому слові.

Антоніо Арреола відповів не затнувшись, вочевидь, чоловік витратив не одну годину, обмірковуючи відповідь на озвучене нею запитання.

— Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті — блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше — сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. — (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). — Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину — доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… — чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, — …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.

Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:

— Коли на тебе чекати? — кволо посміхнувся. — Чи ти вже передумала їхати?

— Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.

— Добре.

Лаура скинула голову:

— Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?

— Ні, — зізнався Антоніо. — Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.

Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.

— Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, — сказала вона.

— У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…

— Ти не розумієш! — знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. — Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.

Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:

— Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?

Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.

— І не наближайся до них. Уникай контактів, — не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. — Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.

— Е… — розтулив рота еквадорець.

Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.

— Я зателефоную завтра, — і припинила розмову.

XI

Остерігаючись, що заінтригований і, напевно, трохи наляканий Тоні Арреола надзвонюватиме їй, Лаура вийшла зі Skype, а згодом узагалі вимкнула комп’ютер. Їй потрібно було все обміркувати.

Отже, звідки?

Звідкіля взялася ця потвора?

Яким чином воно повернулося до нашого світу?

І чому Тимур? Навіщо воно кличе програміста, що мав лиш опосередкований стосунок до проекту «NGF»?..

Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.

«Але ж ми знищили психоістоту», — зауважила жінка.

І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.

«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх!»

Справді? Знищили? Ми? Хто це — ми?

Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому — жодних сумнівів. Лаура Дюпре — єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім, вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» — малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же — з їхніх висушених електрошоком мізків — вилізла.

Ідея спрацювала. Тимуру та Хедхантеру вдалося нейтралізувати психоістоту, а потім по одному розстріляти ботів. Принаймні так вони їй сказали.

Справді?

«Навіщо їм брехати? Навіть якщо хтось із піддослідних малюків вижив, це не пояснює, яким чином психоістота пролізла в голови еквадорців, — міркувала психіатр. — Але чому саме зараз? Чому 2015-го, а не п’ять із половиною років тому? І чому воно кличе Тимура?»

Програміст спілкувався з психоістотою, спокусив її фракталами, а потім обманув, знешкодивши ботів.

«Що з того? Це нічого не пояснює. Воно повернулося, щоби просто поговорити?.. Щоби помститися?..»

Від спогадів у Лаури розболілася голова. Вона неусвідомлено терла пальцями скроні та надбрів’я.

«Гаразд, мої мордування нічого не змінюють, — підсумувала жінка. — Треба думати, як діяти далі».

Варіантів було лише два. Перший: вона може вдати, що розмови з Тоні не було. Лаура сумнівалася, що зможе забути бесіду (глибоко в душі психіатр знала, що пам’ятатиме діалог до смерті), проте можна видалити акаунт у Skype, змінити адресу електронної скриньки та кілька місяців не дивитися телевізор, сподіваючись, що еквадорська проблема владнається сама собою. Це, певна річ, не означає, що проблема зникне, втім, можна принаймні спробувати. Це який-не-який, але все ж план.

А другий…

Ти справді вважаєш, що в тебе є варіанти? Гадаєш, удасться знову «врятувати світ», як це випадково трапилося в Атакамі 2009-го? Ти справді так вважаєш, Лауро?

Лаура замотала головою, женучи геть набридливий голос. Варіанти завжди є. Вона не уявляла, чим допомогти Антоніо Арреолі та ґуаякільській поліції, однак залишити все напризволяще не могла. Лаура зиркнула на мобільний телефон. Не на час, а на дату. 12 січня. Як давно все почалося? Антоніо казав про 8 чи 9 січня. Отже, щонайбільше п’ять днів тому. Психіатр не сумнівалася, що на цей момент ніхто — ні в Еквадорі, ні за межами країни — не усвідомлює, із чим насправді стикнулися жителі Ґуаякіля. І, напевно, загине не одна сотня, а може, й тисяча невинних людей, доки хтось усвідомить.

Голову Лаури розпирало від запитань без відповідей…

(…яким чином психоістота змогла пролізти в мізки людей без наноагентів?)

(…а якщо наноагенти все ж були, то звідки вони взялися?)

(…і як опинилися в головах еквадорців?)

(…і чому саме Ґуаякіль? чому, скажімо, не Антофагаста[25])?

(…і що воно робитиме, якщо добереться до Тимура?)

…водночас вона розуміла, що в цю мить у всьому світі оцінити реальні масштаби загрози здатні лише кілька людей, які мали стосунок до проекту «NGF».

Щойно подумавши про це, Лаура з моторошним поколюванням у грудях збагнула, що таких людей лише троє — вона та двоє чоловіків, які 31 серпня 2009-го наважилися вирушити у пустелю, щоб знищити ботів-утікачів: українець Тимур Коршак і південноафриканець Ріно Хедхантер. Лаура заледеніла: крім неї, у всьому Всесвіті лише двоє людей! Двоє чоловіків, які зрозуміють її — які можуть її зрозуміти, — коли вона зателефонує та розповість про те, що відбувається в еквадорському Ґуаякілі.

Зателефонує та розповість.

Щось тихо дзенькнуло в голові. Лаура відчула, що знайшла правильну відповідь. Так, треба дізнатися, чому після стількох років сплячки психоістота прокинулася, з’ясувати, як вона прорвалася в наш світ, і розтовкмачити Антоніо Арреолі, із чим треба боротися. Та все це потім, пізніше, а перед тим… «Потрібно зв’язатися з ними, — Лаура не усвідомлювала, що ворушить губами, беззвучно матеріалізуючи думки. — Потрібно знайти Ріно та Тимура і все їм розказати. Разом — усі разом — ми мусимо щось вигадати».

XII

Понеділок, 12 січня, 15:43 (UTC +1)

Психіатрична клініка Святої Анни Париж, Франція

Лаура ввімкнула ноутбук і почала міркувати про те, як розшукати Тимура та Ріно. З українцем проблем не мало би виникнути. 3 вересня 2009-го, прощаючись в аеропорту ім. Шарля де Голля в Парижі, вони обмінялися номерами телефонів. Два рази — 2009-го та 2010-го — Коршак навіть телефонував і вітав її з Різдвом. Щоправда, після того вони більше не контактували, і за цей час Тимур міг змінити номер, але все ж це краще, ніж нічого.

Значно важче буде знайти Хедхантера. Вони розсталися в аеропорту Сантьяго, і тоді ні Лаура, ні Тимур чомусь не подумали обмінятися контактами на випадок… «На випадок чого?» — раптом спало на гадку Лаурі. Їм не терпілося звалити з Чилі та забути про все, що сталося в Атакамі. У глибині душі кожен із них сподівався, що більше не побачить іншого. Ніхто не хотів думати про «випадок», через який їм доведеться знову збиратися. І тепер Лаура Дюпре не уявляла, де шукати Ріно Хедхантера. Що там казати: їй невідоме навіть справжнє ім’я ґевала, адже Хедхантер — Мисливець-за-Головами — це просто прізвисько.

Швидко все зваживши, Лаура вирішила почати з важчого та спершу спробувати знайти Ріно Хедхантера. Не хотілося відразу розчаруватися, зателефонувавши Тимуру та почувши у трубці щось на кшталт «номера не існує» чи «абонент не обслуговується». Крім того, вона не уявляла, як скаже Тимуру: «Привіт! Як справи? А знаєш, тут кількасот психів у Еквадорі небавом оголосять винагороду за твою голову». Лаура точно пам’ятала, що Хедхантер і його невелика армія прибули з Південно-Африканської Республіки. Найманці належали до якоїсь приватної охоронної компанії, назви якої вона, на жаль, не знала. Ймовірно, Хедхантер був власником компанії. Відтак Лаура вирішила послідовно телефонувати до всіх південноафриканських охоронних організацій, контакти яких знайде в Інтернеті, і таким чином спробувати що-небудь дізнатися про теперішнє місцеперебування чоловіка на ім’я Ріно Хедхантер. Нічого кращого вигадати їй не вдавалося.

Через Google француженка натрапила на онлайн-каталог «Yellow Pages of Africa», www.yellowpagesofafrica.com, із даними про легально зареєстровані африканські компанії та зі зручною системою пошуку. У спадному списку Activity[26] вибрала розділ GUARDING & SECURITY[27], а в переліку Country[28] — країну South African Republic[29]. У відповідь на запит система видала список із майже сорока приватних охоронних організацій, розкиданих по всій території ПАР. Біля кожної компанії висвічувався номер телефону, зрідка під назвою стояла поштова адреса й e-mail.

Лаура пробігла очима результат пошуку. Не знайшовши жодної назви на зразок «RH Security Services» чи «Rhino Headhunter & K^o», зрозуміла, що цього місяця їй доведеться заплатити за телефон, напевно, вп’ятеро більше ніж зазвичай. Зрештою взяла мобілку, довго крутила її в руках, обдумуючи план розмови, після чого, ледь насупившись, набрала перший номер зі списку.

— Вітаю, мене звати Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти. Приблизно п’ять років тому я працювала консультантом у науково-дослідній організації на півночі Чилі, яка користувалася послугами вашої компанії. На нас працювала група ваших охоронців на чолі з Ріно Хедхантером. Ми хотіли б знову їх найняти.

Лаура дуже неохоче називала рік і місце подій. У серпні 2009-го на півночі Чилі загинули всі бійці, що приїхали разом із Ріно до Атаками, тож жінка боялася, що працівник, на якого вона натрапить, не схоче її слухати, щойно втямить, що розмовляє з людиною, опосередковано причетною до загибелі дев’ятьох своїх колег 2009-го. Француженка насилу згадала імена чорношкірих охоронців: Френкі, Джеро, Нахас, Ндонґа, Сем, Ґотто, Марті та Ті-Джей. Дев’ятого вона не знала. Той гереро[30] загинув до того, як вона прибула до пустельних лабораторій.

У більшості компаній відповіли, що не ведуть бізнес за кордоном і не відряджали своїх працівників за межі Південно-Африканської Республіки. Дехто казав Лаурі, що вона помилилася: Ріно Хедхантер у них не працював і не працює, після чого розривав зв’язок. Три номери телефонів виявилися недійсними, а ще за двома ніхто не озвався.

Після тридцятого невдалого дзвінка Лаура подумала, що її задум абсолютно марний. Ріно або працював нелегально, називаючи «фірмою» ватагу головорізів, що трималася на чесному слові, або відмовився надавати контакти для «Yellow Pages of Africa», або взагалі закрив компанію кілька років тому і тепер займається іншим видом «бізнесу».

Лаура зняла окуляри та потерла пальцями очі. Боліла спина. Француженка почувалася пригніченою та безпорадною. Вона не знала, що робитиме далі, якщо їй не вдасться знайти Ріно. Тимур був важливішим. Та без Хедхантера пхатися до Еквадору зовсім не хотілося. А щось у її серці підказувало, що пхатися туди доведеться.

Випивши кави та відпочивши, Лаура все ж вирішила завершити почате та зателефонувати до охоронних фірм, що залишилися. Тридцять першою в списку йшла компанія з назвою «Bronkhorst S. S.» із Преторії.

— «Bronkhorst Security Services» слухає, — після другого гудка з трубки долинув легкий і шовковистий чоловічий голос. Лаура зауважила, що голос більше пасував би SPA-салону чи якому-небудь сервісу з доставки квітів.

— Вітаю, моє ім’я Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти… — жінка машинально проговорила завчений текст до кінця, — …ми б хотіли знову найняти Ріно Хедхантера.

— А для чого саме він вам потрібен? — недоречна шовковистість поступилась місцем настороженій їжакуватості.

Лаура настільки налаштувала себе на відмову, що не одразу збагнула, що почула у відповідь. Після кількасекундної мовчанки вона перепитала:

— Хто?

— Ріно Хедхантер.

Цього разу жінка відреагувала не затнувшись:

— Я вже пояснила вам: мій бос працював із Ріно 2009-го. А зараз хоче найняти його знову.

— Ріно більше не працює.

Лаура спробувала надати голосу солідності та таємничості. І їй удалося б, якби не скажений французький акцент:

— Ми готові зробити пропозицію, від якої він, гадаю, не зможе відмовитися. — «О, так, Ріно, коли почує цю пропозицію, від щастя, напевно, намотає кишки мені на голову».

— Ви не зрозуміли. Ріно не працює взагалі: п’ять років тому він пішов із бізнесу. Я взагалі не розумію, чому ви телефонуєте до нас. Хедхантер ніколи не мав стосунку до «Bronkhorst Security Services». У нього була власна компанія.

Лаура вирішила частково відкритися:

— Якщо щиро, то я не знаю назви компанії Хедхантера, — а потім почала вигадувати: — На той час я… ну… я ще не працювала зі своїм теперішнім босом, а 2011-го в нас згоріли всі сервери, відтак жодних записів не лишилося. Я намагалася відшукати Ріно, телефонуючи до всіх охоронних компаній Південно-Африканської Республіки, зареєстрованих на сайті «Yellow Pages of Africa». Але наразі нічого не знайшла.

— Не дивно, що ви нічого не знайшли. Компанію Ріно було зареєстровано в Намібії.

«От чорт! — Лаура придушила в зародку розчароване зітхання. — Звідки я могла знати?»

— А вам відомо, де Ріно зараз? — злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: — Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… — чоловік у трубці мовчав. — Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.

— 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.

Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.

За кілька секунд чоловік повернувся:

— Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії — 264.

— Це його приватний номер?

— Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

Лаура сторопіла:

— Ви з мене насміхаєтесь?

— Анітрохи.

— Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

— Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

— Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

— Ну… — під опис підпадало чимало південноафриканців.

— Шрам! — несподівано згадала Лаура. — Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі — носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

— Тоді це Ріно, без варіантів, — упевнено підтвердив чоловік. — Двох таких Африка не витримала б.

— І… — Лаура завагалася. — Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

— Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

— Дякую, ви дуже мені допомогли!

— Радий чути. На все добре, — у динаміку залунали короткі гудки.

Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

— Алло.

— Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

— Ja, мефрау, — неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: — Я вас слухаю.

— Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

— Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

— Ні, ні! Я шукаю не препо… — Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. — Я перепрошую, як-як ви сказали?

— Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

— Преподобного?

— Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично — якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

— У вас справді немає інших Ріно?

— Запевню вас — ні, немає, мефрау.

— Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

— Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

— Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

— Ріно? — ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

— Ріно, це ти?

— Так, — нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись — то був Ріно Хедхантер.

— Це я — Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

— Я впізнав тебе, Лауро, — слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

— Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

— Ґрутфонтейні.

— Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?

— Служу, Лауро.

— Кому?

— Господу.

Француженка пирснула:

— Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?

— Не глузуй із моєї віри, Лауро! — гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. — І не глумися: Господь осміяний бути не може!

Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова — ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:

— Ріно, це точно ти?

— Так.

— І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?

— Так.

— Повірити не можу, — вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». — Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?

— Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні[32]. Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.

Лаура надсилу вірила в те, що чує.

— Ріно, — несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, — ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний — це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!

Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:

— Шляхи Господні незбагненні.

— Ага, — тільки й витиснула француженка.

— Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.

— На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, — кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: — Ріно, воно повернулося.

— Ти про… — чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних — двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, — двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.

— Так, Ріно. Так, — Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: — Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.

Ріно повільно видихнув і повторив:

— Шляхи Господні незбагненні.

Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру — це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а відтак, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.

— Ти не здивований, — похмуро констатувала Лаура.

— Ти впевнена стосовно того, що сказала? — запитав про своє Ріно.

— Так.

— Де?

Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.

— В Еквадорі.

Хедхантер гмикнув:

— О! — і перепитав: — В Еквадорі?

— Ага.

— Звідки воно взялося в Еквадорі?

— Я не знаю, Ріно, — Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. — Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас із тобою й українця, не усвідомлює, що насправді відбувається.

— Так, ти маєш рацію, треба зустрітись і поговорити, — голос Хедхантера їй геть не сподобався. Загрозливі нотки щезли, і те, що проступило замість них, нагадувало страх. — Я зараз живу в Ґрутфонтейні, це містечко за чотириста кілометрів на північ від столиці Намібії Віндхука. Мій будинок — відразу за церквою на Джаспер-роуд. Блискуча, темно-синя черепиця — не помилишся, він тут один такий. Дороги у нас хороші. Можеш винайняти автомобіль в аеропорту Віндхука і через шість годин будеш у місії, — Хедхантер зітхнув і додав: — Пробач, але в мене немає грошей на переліт до Франції.

— Гаразд. Без проблем. Я вилечу найближчим рейсом.

— Як знаєш.

Лаура невдоволено форкнула. Він не запитав, коли вона прилетить. Не запитав, чи привезе із собою Тимура. Навіть не поцікавився, чи вона вже говорила з українцем.

— Не схоже, що ти закотив рукави та рвешся рятувати планету.

— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом[33].

«Що за?..»

Лаура раптом пригадала один із тих жахливих днів наприкінці серпня 2009-го, коли ситуація давно вийшла з-під контролю, але вони з Тимуром, Ріно, Ральфом Доернбергом і Аланом Ґрінлоном уперто вдавали, що тримають палець на пульсі подій. Того ранку вона йшла коридором житлового корпусу і несподівано вловила запах диму, що пробивався з кімнати Кацуро Такеди, адміністратора комплексу «NGF Lab». Побоюючись пожежі, Лаура прочинила двері та побачила японця, який, присівши навпочіпки посеред спальні, просто на підлозі допалював зошит у цупкій обкладинці. Француженка відразу впізнала щоденник Вадима Хорта, українського програміста, який загинув від рук ботів незадовго до прибуття в лабораторію Тимура Коршака. Вадим першим збагнув, що внаслідок надмірної електричної стимуляції з голів піддослідних малюків вилізло щось таке, чого там не мало би бути, якась незрозуміла та на початку напрочуд наївна форма свідомості. Він спробував спілкуватися з тією сутністю. Спершу це скидалося на гру, яка, втім, незабаром завершилася катастрофою. Той щоденник міг багато чого прояснити і тим самим урятувати чимало життів. Лаура закричала, кличучи на допомогу. На її крики до кімнати прибіг Тимур Коршак, за ним увірвався Ріно Хедхантер. Зрозумівши, що й до чого, українець кинувся гасити рештки зошита, а Хедхантер налетів на молодого японця. Схопивши Кацуро за шию, Ріно почав бити того головою об стіл. На той час із дев’яти бійців, що приїхали в Атакаму разом із Хедхантером, шестеро загинуло в сутичках із ботами, один лежав поранений у лазареті, а двоє зникли безвісти в пустелі (інакше кажучи: або загинули, або заразилися наноагентами, що було значно гірше, ніж просто загинути), відповідно, із мотивацією в Ріно проблем не було. Лаура чудово пам’ятала, як Хедхантер, озвірівши, вдовбував чорняву голову японця в поверхню письмового стола, як ґевал бив, бив і бив, доки Такеда не припинив пручатися, а на столі не утворилась обрамлена мазками крові чималенька вм’ятина. Слухаючи Ріно зараз, вона не могла збагнути, як двометровий велетень, що наводив жах на всіх учених у «NGF Lab», докотився до того, щоб зачитувати напам’ять цитати з Біблії. Невже за п’ять років Хедхантер перетворився на безхребетного слимака?

— Ріно, у тебе все нормально… з головою? — її план «порятунку світу» розсипався на очах, танув, неначе піщаний замок під неухильним натиском прибою. Насправді Лаура Дюпре не мала нічого проти несподіваного перевтілення Ріно, просто на цей момент їй був потрібен нахрапистий і відчайдушний зірвиголова Хедхантер, а не вайлуватий преподобний Ґроббелаар, що у відповідь на ляпас підставлятиме другу щоку.

— Так, Лауро. Приїзди. Я чекатиму. Приїжджай, і ми все обговоримо.

XIII

Понеділок, 12 січня, 17:49 (UTC +1)

Ґрутфонтейн, Намібія

Сутінки густішали, а разом із ними й хмари немовби ближче притискались до землі. Ріно вийшов із прибудови, де знаходився кабінет секретарки, місіс Емілії Ворстер, і підсобне приміщення католицької місії, та присів на одну з лав, що підпирали південну стіну яскравої, нещодавно пофарбованої в жовте церковки. Склав руки, згорбився та сховав долоні між колінами.

Страшенно хотілося вилаятись.

А ще десь глибоко в животі утворилася та поступово набирала обертів крижана кулька, ніби кинутий у воду камінь, поширюючи тілом холодні хвилі страху. Ріно не думав, що коли-небудь знову відчує його морозне поколювання. Страх… Чоловікові не подобалось, як крижані щупальці розповзаються тілом, сковують кінцівки, тягнуться до горла, але він нічого не міг із цим удіяти. Та найгірше — Ріно Ґроббелаар передбачав, що так буде. Усі ці п’ять років знав: те, що трапилося на Ель-Татіо[34], — ще не кінець.

Після повернення з Атаками Ріно спати не міг, постійно згадував про двох ботів, чий фоторобот побачив у аеропорту Сантьяго-де-Чилі. Щоночі, уві сні, він раз у раз повертався до печери на плато Ель-Татіо, де разом із Тимуром Коршаком розстрілював малюків, котрі звивалися в екстазі, а протягом дня намагався уявити, що роблять ті двоє, яким пощастило втекти. Скількох іще людей вони вбили? І скільки ще вб’ють? Кілька тижнів Ріно стежив за новинами, вишукуючи звістку про нові жорстокі вбивства у Чилі, Перу чи Болівії, але малюки наче крізь землю провалилися. Із часом ґевал припинив про них думати. Вирішив, що вцілілі близнюки померли з голоду, або сконали від нестачі альдостерону[35], або замерзли в болівійських Андах. Ріно остаточно заспокоївся, коли на початку жовтня 2009-го натрапив у Інтернеті на статтю про те, що в горах Болівії бекпекери з Бельгії знайшли тіла двох юнаків, які заблукали та померли від виснаження. Стаття не мала фотографій, і Ріно напевно не знав, чи були ті юнаки близнюками (та білошкірими врешті-решт), але примусив себе повірити, що отримав підтвердження загибелі останніх ботів. Йому страшенно хотілося в це вірити.

Тож у жовтні 2009-го неспокій від того, що парочка вирощених у «NGF Lab» ботів досі розгулює на волі, минув, зате нічні жахіття не зникли. Взимку 2009–2010 років кошмари стали нестерпними. Ріно боявся засинати, а якщо й провалювався у сон, то за півгодини прокидався з репетом і криками. Чоловікові снилося, що боти, яких він розстрілює в печері на плато Ель-Татіо, оживають. Він стріляє швидше, на його очах шріт із дробовика шматує хлопчаків, із кожним пострілом вириваючи шматки м’яса з їхніх тіл, однак малюки якимось дивом утримуються на ногах і продовжують напосідати. Ріно стріляє та перезаряджає, стріляє та перезаряджає… доки не закінчуються набої. Боти — зі скажено перекошеними обличчями, палаючими чорними очима, з ніг до голови у крові — навалюються на нього, втоптують у землю, а тоді, повиймавши з ран нутрощі, пхають їх Ріно до рота. Ріно прокидається, горлає, дере пальцями горло, іноді навіть блює, проте не може позбутися відчуття того, як закривавлені уривки шкіри та ще теплі шматки хлоп’ячої плоті…

(кишок)

(кишки — це не просто плоть, фелла, о ні, кишки — це кишки!)

…сповзають униз стравоходом.

Замучений кошмарами, покинутий усіма, Ріно запив. Якогось дня він набрався до безпам’яті та ледь не загинув, похлинувшись власним блювотинням у канаві обабіч шосе, що вело до Столової гори[36]. Його випадково врятував служитель однієї з католицьких церков Кейптауна, який проходив повз, прямуючи додому. Ріно прихистили у притулку біля церкви. Чоловік оклигав і несподівано виявив, що в храмі кошмари більше не мучать його. Наприкінці літа 2010-го, провівши півроку серед священиків і їхніх прислужників, Ріно Ґроббелаар ударився в релігію та вирішив, що час спокутувати гріхи. У вересні 2010-го чоловік вступив на навчання до коледжу Святого Августина в Йоханнесбурзі, який успішно закінчив 2014-го, отримавши ступінь бакалавра з теології. Тікаючи від спокус великого міста, Ріно виїхав до Намібії, осів у невеликому місті на півночі країни та згодом став помічником диякона місцевої католицької місії. Ріно не був священиком. Для цього після коледжу потрібно закінчити Національну семінарію ім. Святого Івана Віаннея у Преторії. На цей момент, як і преподобний Кулутве, Ріно Ґроббелаар займав найнижчий щабель священної ієрархії — був простим дияконом, — однак серйозно замислювався над тим, щоб колись у майбутньому зійти вище.

Точніше замислювався до того, як поговорив із Лаурою Дюпре. Зиркнувши на міцно стиснуті долоні, Ріно Ґроббелаар відчув, як нечестиве бажання вилаятись, викричатися стало корком у горлі. Потилиця та шия засвербіли, кров застугоніла у скронях — так йому хотілося підскочити, зацідити ногою по лаві, роздовбати її, закинути ген у кущі за дорогою, а потім задерти голову та, не добираючи слів, виплюнути в небо все, що нуртувало всередині, — так, як робив це колись.

Ріно стримався. Заплющив очі та згадав одну з настанов диякона Стівена Кулутве: «Нехай із ваших вуст не виходить жодне гниле слово, а лише добре, яке в разі потреби може зміцнити»[37].

І повторив уголос:

— Нехай із ваших вуст не сходить жодне гниле слово, а лише добре, яке… яке в разі потреби зміцнить… чи може зміцнити.

Але чому ці слова, такі гарні та правильні, насправді не зміцнюють і не допомагають? Чому йому досі хочеться волати так, щоб аж іскри летіли і повітря плавилось від лайки? Ріно почувався курцем, який покинув палити, п’ять років не торкався цигарок і раптом, після того, як віддубасив застуканого в ліжку дружини коханця, вловив ніздрями аромат запашної цигарки.

Сонце сідало, захмарене небо на мить стало сіро-блискучим, як ртуть.

«Потрібно було залишитися і добити їх тоді, — подумав він. — Знищити, поки вони були слабкими та наляканими. А тепер…»

Тепер уже нічого не зміниш.

Преподобний Ріно Ґроббелаар підвівся. З півночі долинув відгомін грому. Пітьма повільно сунула зі сходу.

Ріно був людиною твердих рішень і дії. Прийнявши рішення, він більше не гаяв часу на непотрібні сумніви, спрямовуючи всю енергію на досягнення мети. Так було завжди: під час громадянської війни в Анголі, в пустелі Атакама 2009-го, ба навіть чотири роки тому, коли ґевал надумав вступати до коледжу Святого Августина (із грецькою трохи не склалося, зате решту предметів, серед яких — політологія, етика, філософія, теологія та гомілетика, здоровань склав на відмінно). От і тепер Ріно знав, що має чинити.

Випроставшись, він промацав пальцями біцепс на лівій руці. Об’єму той не втратив, однак м’язи здавалися податливими та безформними. Ну що ж, це не смертельно, все можна швидко виправити. Лаура прилітає в четвер, може, навіть у середу, і кількох днів точно не вистачить для того, щоб повернути собі форму. «Ну, й що з того? — міркував Ріно. — Починати все одно треба. Що раніше, то краще».

Чоловік зайшов до будинку, де жив, без поспіху скинув сорочку та штани, замість них одягнув легку футболку з обрізаними рукавами та шорти, взувся у кросівки та повернувся на вулицю. Повітря обважніло від вологи, далеко на півночі затушований сутінками горизонт затулила суцільна стіна дощу — напевно, не найкращий час для стаєрських пробіжок, — але преподобному було начхати.

— Що раніше, то краще, — ґевал кілька разів удихнув на повні груди та порухав угору-вниз маслакуватими плечима, розминаючи м’язи трапеції, шиї та спини. — Три кілометри, — прошепотів він. — О’кей, два. І півгодини на перекладині. — Ріно покинув палити ще в коледжі, але йому вже давно за сорок, тож у перший день рекорди, мабуть, ставити не варто. Лаура не зрадіє, якщо дізнається, що за день до її прильоту він гепнувся з інфарктом посеред вельду[38].

Ріно Ґроббелаар востаннє шумно видихнув і, нахиливши голову, підтюпцем побіг назустріч дощу.

XIV

Понеділок, 12 січня, 18:07 (UTC +1)

Париж, Франція

Лаура ледь не сповзла під стіл. Вона нарешті збагнула, що Хоуві закохався: «Pierre Gagnaire» є одним із найкращих і найдорожчих ресторанів не лише в Парижі, але й у світі, вартість вечері в ньому — від 350 євро на людину; «Guy Savoy» 2002-го отримав три зірки Мішлена. Про «L’Astrance» Лаура нічого не знала, але припускала, що понтів у ньому не менше, ніж у двох попередніх. Ніде правди діти, її тішило усвідомлення, що — якби захотіла — могла б залишити чванькуватого британця без штанів, але зараз було не до того. На той момент Лаура завершувала купівлю авіаквитків до Віндхука. Наступного дня о 16:40 рейсом AF1118 компанії «Air France» вона вилітає до Франкфурта, звідки о 20:10 літаком «Air Namibia», рейс SW286, попрямує до Віндхука.

Лаура закрила вкладку з Facebook, щоб уникнути виснажливої та безглуздої розмови. Взяла до рук мобільний телефон, відшукала номер Тимура Коршака та натиснула клавішу «Виклик». Гудки пішли відразу, отже, принаймні номер дійсний. Через кілька секунд у динаміку пролунало невпевнене:

— Алло.

— Привіт, — сухо озвалася француженка.

— Це-е… це ти?

Він упізнав одразу.

— Так, Тимуре, це я — Лаура.

— Ого! Як ти? Стільки часу не чулися!

«Рано радієш».

— Я в нормі, ніби в нормі, а ти… взагалі ти можеш зараз говорити?

З її тону Тимур збагнув, що трапилося щось недобре, і відповів без запалу, тихіше:

— Так. Я тебе слухаю.

— У мене, на жаль, погані новини.

Лаура, як і в розмові з Ріно, не знала, з чого почати. Фрази, що крутилися на язиці, дратували своєю банальністю.

— Що сталося?

— Воно повернулося. Я вже розмовляла з Ріно, а тепер телефоную тобі.

— Що́ повернулося? — українець чи то не розумів, чи то вдавав, що не розуміє. Лаура схилялася до другого.

Жінка зітхнула:

— Психоістота.

— Ти думаєш, що говориш? Як? Звідки воно повернулось? Ми ж убили їх усіх, а янкі зрівняли із землею лабораторію, — Тимур докладав чимало зусиль, щоб не виявити справжніх емоцій, які крижаними клешнями стиснули горло, але швидкість, із якою слова вилітали з рота, і слов’янський акцент, який раптово посилився, зводили всі намагання нанівець. — Лауро, це якась…

— Бачив новини про спалах насильства на півдні Еквадору та про те, що причиною, ймовірно, є невідомий вірус чи бактерія?

— Ні.

Француженка прицмокнула.

— Я справді не бачив, — запевняв Тимур, — щось чув про масовий викид риби та китів у тій місцині, але нічого про спалах насильства. Не думаю, що новини про далекий Еквадор аж так цікаві українським телеканалам.

«Такі новини мали б зацікавити», — подумала Лаура.

— Загалом протягом кількох останніх днів у еквадорському Ґуаякілі відбулося різке зростання кількості тяжких злочинів. Люди без усілякої пояснюваної причини втрачали розум, кидалися на близьких, нападали на просто перехожих. Причому нічим не вмотивовані напади агресії траплялися однаковою мірою в представників різних верств — і серед бідноти, і серед заможних громадян. За три дні в Ґуаякілі скоїли більше убивств, ніж в усьому Еквадорі протягом трьох місяців. Зрештою поліція мобілізувалася, та ситуацію вдалося взяти під контроль: усіх чи, напевно, більшість божевільних переловили та доправили до «Instituto de Neurociencias»…

— Це що таке?

— Неврологічний інститут, місцева «психушка».

— О’кей. Що далі?

— В «Instituto de Neurociencias» працює Антоніо Арреола, мій колишній одногрупник. Саме до нього звозили впійманих психопатів. Тоні зателефонував мені сьогодні вранці, щоб поділитися враженнями та попросити поради. Каже, що ніколи такого не бачив. Ситуація, хай як це абсурдно звучить, скидається на епідемію повільного перетворення жителів півдня Еквадору на зомбі. Антоніо перерахував мені симптоми: страшенний головний біль, кровотеча з носа та очей, потьмарення свідомості з дуже нечастотними та нетривалими періодами рецесії, болюча реакція на магнітне поле. Й основне — у його хворих однакові галюцинацію, вони всі…

— Я зрозумів, Лауро, — урвав її Тимур. — Навіщо ти телефонуєш? Який стосунок еквадорська епідемія зомбі має до психоістоти?

Жінка ледь стрималася, щоб не викрикнути: «Невже ти досі не втямив?»

— Ці люди… ну, психи, яких утримують в «Instituto de Neurociencias» і з якими зараз працює Тоні… вони в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаура Дюпре усвідомлювала, що Тимур Коршак навряд чи стрибатиме від радощів після її слів, але настільки полум’яної реакції не очікувала.

— ЙДИ НА ХРІН! — випалив українець і поклав трубку.

XV

Понеділок, 12 січня, 18:37 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Маямі

Маямі, штат Флорида, США

— Усе нормально, капітане?

П’ятдесятидворічний Аріель Домінго Квінтана, другий пілот рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador», що летів із Кіто до Маямі, скоса зиркнув на Мігеля Суеро, свого найкращого друга, із яким не розлучався від часу служби в еквадорських ВПС. Мігель Суеро займав ліве від Аріеля капітанське крісло. Аріель Домінго був на шість років старшим і точно не менш досвідченим за свого товариша, тож мав би давно стати командиром одного з лайнерів «LAN Ecuador», проте досі літав у правому кріслі. Спочатку 2004-го у дружини Аріеля діагностували рак, і лікування, що тривало три з лишком роки — до самої її смерті, відібрало забагато часу та сил, а невдовзі по тому через проблеми з важкими наркотиками Аріель відправив до реабілітаційної клініки старшого сина. Чоловікові просто ніколи було займатися кар’єрою. 2008-го Квінтана нарешті виявив бажання пройти атестацію, однак отримати погони з чотирма золотистими смужками завадила чергова економічна криза, яка восени того року докотилася до Еквадору. Як і десятиліття тому, найбільше постраждав банківський сектор, «здулося» кількадесят страхових компаній, люди почали менше літати, і керівництво «LAN» натякнуло Аріелю, що в найближчі п’ять-шість років компанія не розширятиметься, дай Бог «утримати в повітрі» той флот, що вже є, а отже, нові командири екіпажів їм точно не знадобляться. Більшість капітанів, що працювали у «LAN Ecuador», була приблизно того ж віку, що й Квінтана, здебільшого — навіть молодшими, відтак сподіватись, що хтось із них найближчим часом склеїть ласти та звільнить місце, не доводилося. Квінтана вирішив не йти з компанії, якій віддав більше двадцяти років життя, та поступово змирився з тим, що до пенсії літатиме в кріслі другого пілота. Зважаючи на все це, звертання «капітане» в устах Аріеля зазвичай мало напівжартівливий, удавано зневажливий відтінок. Зазвичай, але не сьогодні. Дивлячись на Мігеля Суеро, другий пілот занепокоєно супився.

— Я в нормі. Все добре, — нечітко відповів Мігель Віктор Суеро.

От тільки Аріель Квінтана розумів, що його напарник каже неправду. Суеро виглядав хворим і якимось несфокусованим ще у залі відпочинку членів екіпажу аеропорту Ґуаякіля, де вони очікували на найсвіжіші метеорологічні звіти про погодні умови на шляху до Кіто та Маямі. Шкіра на його щоках набула попелясто-сірого відтінку та звисала, неначе намокла постільна білизна. Потискаючи колезі руку, Аріель здивувався, настільки гарячою та сухою була долоня в Мігеля, а ще в момент привітання вловив терпкий запах і з відразою та ще більшим здивуванням усвідомив, що капітан Суеро — фанатичний чистьоха та педант — щонайменше два дні не ставав під душ. Квінтана запитав товариша, як той почувається, на що Суеро знизав плечима, несамохіть скривив верхню губу та пробубнів щось про проблеми зі шлунком.

На передпольотному брифінгу Мігель Суеро відзначався небагатослівністю, говорив невиразно та неохоче, майже не розтуляючи рота. Голос долинав, наче крізь вату. Квінтана подумав, що так, напевно, розмовляють пірнальники під водою: ледь розтуляючи губи, щоб не випускати з легенів дорогоцінне повітря.

«Boeing 767», яким вони летіли спочатку до Кіто, а звідти — до Маямі, прибув до столиці Еквадору з Мадрида о 10:40 ранку. Квінтана та Суеро перекинулись кількома словами з екіпажем, який вів лайнер із Європи (якщо бути точним, то спілкувався лише другий пілот, капітан Суеро не зронив ні слова), після чого, не виявивши проблем, офіційно «прийняли» літак і почали готуватись до вильоту.

На брифінгу в аеропорту Квінтана із Суеро домовились, що під час сьогоднішнього рейсу Квінтана здійснюватиме зліт із Ґуаякіля та посадку в кінцевому пункті призначення, тобто у Міжнародному аеропорту Маямі, а Суеро відповідатиме за проміжну посадку та виліт з аеропорту Кіто. Зліт пройшов як по маслу, зате на шляху до столиці виникли проблеми. Спочатку Суеро повів 767-й до старого аеропорту. Новий аеропорт — «Маріскаль Сукре» — відкрили в лютому 2013-го біля містечка Табабела за 18 кілометрів на схід від Кіто, оскільки старий знаходився просто в межах міста, за п’ять хвилин ходьби від центру, і його більше не могли розширяти. Квінтана вказав на помилку, і Суеро поспіхом виправив курс, зате під час приземлення в Кіто вмолотив лайнер у смугу з такою силою, що з багажних відсіків під стелею пасажирського салону повипадали сумки. Оглядаючи шасі на стоянці перед терміналом І нового аеропорту, Квінтана думав, що їм ще пощастило, що після такої посадки ніхто з людей на борту не зламав собі ребра… З Кіто вони вилетіли майже вчасно, о 14:26, і знову з проблемами. Під час зльоту Аріель Квінтана мусив тричі повторити Мігелю Суеро, що 767-й досяг швидкості відриву, перш ніж капітан зреагував і потягнув штурвал на себе, відриваючи ніс авіалайнера від землі.

У небі над Карибським морем Мігелю Суеро погіршало. Його тілом розбігалися судоми, на лобі та верхній губі кожні десять хвилин проступали краплини холодного поту, капітан безупинно щось бурмотів, а ліве око — зі свого місця Квінтана цього, на жаль, не бачив — цілковито заплило кров’ю.

О 18:05 пілоти розпочали підготовку до посадки в Міжнародному аеропорту Маямі. Сонце щойно зайшло, але безхмарне небо зберігало достатньо світла для чудового огляду. Другий пілот, як і було домовлено, перебрав керування; капітан стежив за приладами.

Передпосадковий check-list пройшли без заминок. 767-й планомірно знижувався, підскакуючи та подригуючи на турбулентних вихорах. До приземлення лишалося не більше двох хвилин.

Зашипіло радіо, і Квінтана почув у навушниках голос диспетчера:

— Ікс-ель-п’ять-один-шість, ваша смуга — 26L, посадку дозволено, — дозвіл був формальним. Аріель завчасно вирівняв лайнер уздовж смуги та добре бачив, що вона вільна. Після офіційної частини диспетчер вирішив нагадати: — Спостерігайте за вітром.

Із ранку над аеропортом дув сильний вітер із поривами, що в довільний момент змінювали напрямок і ускладнювали посадку.

— Диспетчерська, вас зрозумів, 26L, — відповів Квінтана, кладучи руки на штурвал. — Дякую.

«Boeing 767» труснуло. Одночасно в кабіні пролунав безбарвний голос машини:

— One hundred, — бортовий комп’ютер підказував пілоту, що літак перетнув позначку висоти 100 метрів.

Аріель Квінтана відімкнув автопілот і доповів:

— 26L, смуга вільна, сідаємо.

Капітан не відреагував. Хоча мав би.

Зліва вимальовувалися блискучі будівлі Північного термінала.

Через кілька секунд вдруге озвалася машина:

— Fifty.

767-й задер ніс, але Квінтана миттю його вирівняв, віддавши штурвал від себе.

Несподівано Мігель Суеро поклав руки на штурвал і глухо витиснув:

— My airplane[39].

В авіації фраза «my airplane» означає, що пілот, який її промовив, бере керування на себе та надалі повністю контролює політ. Її може бути проказано одним із пілотів перед зльотом чи посадкою — таким чином льотчик підтверджує, що саме він керуватиме літаком, — або командиром екіпажу під час екстреної ситуації. В останньому разі «my airplane» слугує беззастережним наказом для другого пілота відсторонитися від керування. Чимось на кшталт «руки геть від штурвала та нічого не роби, поки я не попрошу».

— Мігелю? — Квінтана відчув, як із живота стравоходом підіймається чорна хвиля жаху. Причому найбільше його налякало не те, що Мігель Суеро дивився вперед холодними очима ящірки. І навіть не тонка цівка крові, що виткнулася з правої ніздрі та втратила колір, змішавшись із потом на верхній губі. Чомусь Аріель Квінтана найдужче злякався того, що Суеро звернувся до нього англійською. На коротку мить Аріелю здалося, що в лівому кріслі сидить хтось чужий, якась невідома йому істота, яка використовує тіло його товариша лише як оболонку, непрозору та гнучку шкаралупу для прикриття своєї лячної суті.

Довго розмірковувати про це він не зміг. Мігель Суеро поклав праву руку на важелі керування тягою двигунів і різким рухом поставив їх у крайнє переднє положення. Двигуни заревли, Квінтана відчув, як спину втиснуло в пілотське крісло — 767-й почав набирати швидкість. Швидкість — але не висоту.

«Друге коло? — подумав Квінтана. — Навіщо?»

Уголос повторив:

— Навіщо? — незважаючи на переляк, другий пілот дотримувався правил і не заважав командиру керувати лайнером.

Суеро щось зашепотів, проте слова потонули в реві двигунів.

— Що не так?! — рявкнув Квінтана.

Замість того щоб потягнути штурвал на себе та піднімати літак, Мігель Суеро нахилив стійку вліво. 767-й, не набираючи висоти, небезпечно накренився на лівий бік.

— Мігелю… крен, крен! — скрикнув другий пілот. Лайнер зійшов з осі посадкової смуги. Про приземлення більше не могло бути мови. Треба негайно вирівнювати літак і набирати висоту — йти на друге коло.

— Знайдіть Тимура, знайдіть Тимура, знайдіть мені… — Суеро заговорив англійською.

Аріель подумав, що марить, йому сниться кошмар, це не може відбуватися насправді.

Їх неухильно зносило вліво. Краєчок лівого крила знаходився за лічені метри над землею.

— Мігелю, не туди! Що з тобою?! Вправо давай, ВПРАВО-О-О!!!

Під носом 767-го замиготіли руліжні доріжки. Засмагле обличчя Аріеля Квінтани стало сірим, як у мерця. Мігель Суеро осатаніло чеканив:

— Мені потрібен Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур Коршак!

Ліворуч промайнуло праве крило Північного термінала.

— Ні! Ні! Ні-і-і!!!

«Тільки не в термінал!»

— Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур…

«Висоту! Висоту! Набирай висоту, йолопе!» — Квінтана нарешті схопився за штурвал і потягнув його на себе, одночасно повертаючи ручки вправо.

Проте вже було пізно. На відстані двохста метрів від височенних панорамних вікон зали D Міжнародного аеропорту Маямі «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Ecuador» черкнув крилом асфальт. Лівий вінґлет перетворився на іскристий феєрверк.

— О Боже…

— Тимур Коршак, Тиму…

Наступної миті двадцятиметрове крило розрубало навпіл фюзеляж «Boeing 737–800» компанії «American Airlines», що стояв біля одного з рукавів зали D і в салоні якого якраз розсідалися пасажири. Заповнений паливом 737-й миттю вкутало вогнем.

— О БОЖЕ, НІ-І-І-І-І!!!

Ще через півсекунди стотонний «Boeing 767» на швидкості 290 км/год урізався в будівлю термінала.

Останнім перед очима Аріеля Домінго Квінтани постав темношкірий кучерявий хлопчина років п’ятнадцяти, який стовбичив біля вікна термінала з фотоапаратом. Підліток не тікав і до останнього моменту не відривав камеру від ока. Напевно, сподівався, що літак пройде повз і впаде трохи далі, а може, почувався надміру захищеним за товстими вікнами термінала. Юнак не був професійним air spotter’ом; він просто вирішив познімати авіалайнери в очікуванні посадки на рейс до Х’юстона, де мав зустрітися з батьком. Його камеру знайшли вранці наступного дня серед решток трьох літаків і обгорілих уламків того, що було залою D Північного термінала. Карта пам’яті дивом уціліла, і протягом наступних двох днів чіткий і якісний знімок велетенського авіалайнера з обламаним лівим крилом, який продавлює носом височенну шибу суперсучасного аеропортового термінала, облетів увесь світ.

До кінця тижня Америку лихоманило, як 2001-го.