Бот. Ґуаякільський парадокс

XXXVIII

Вівторок, 20 січня, 10:31 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Що там? — Тимур Коршак визирнув із-за спини Ріно, побачив натовп, що зібрався перед фасадом клініки, й умить усе збагнув. Чоловік отетерів, ноги несамохіть підломилися.

Ріно Ґроббелаар спробував хряпнути дверима, але вилицюватий еквадорець зі схожим на дзьоб загостреним носом кинувся в просвіток. Ґевал добряче припечатав його одвірком — захрускотіли кістки, — та чоловік не відступив. Він готовий був пожертвувати собою, аби не дати преподобному зачинити вхідні двері.

Ріно зорієнтувався та швидко змінив тактику. Несподівано послабив натиск, відпустив двері, а тоді, загарчавши, зацідив дзьобатому ногою під ребра. Від удару еквадорець склався, неначе скинута на землю книга, і корком вилетів із ґанку, заразом поваливши на асфальт кількох «сутінкових». Звільнивши прохід, Ріно захряснув скляні двері та поспіхом зачинив їх ізсередини.

Тимур Коршак нарешті оговтався від потрясіння та кинувся навтьоки. Лаура з таким виглядом, ніби щойно проковтнула шершня, спробувала схопити його за руку.

— Тимуре?..

— ТІКА-А-А-А-А-А-АЙ!!!

На відміну від українця, Лаура не потребувала часу, щоб отямитися від шоку. На щось подібне до того, що щойно сталося, вона очікувала. Француженка крутнулася на місці та прожогом помчала геть. Ріно, який не вірив, що двері надовго затримають переслідувачів, дихав їй у потилицю.

Двері здригалися та тріщали під натиском кількох десятків тіл. За хвилину центральний хол виповнився дзенькотом розбитого скла. Скло було занадто товстим, щоб його розтрощити руками, тож як знаряддя «сутінкові» застосували металеву урну для недопалків і кілька знайдених невідомо де цеглин.

Антоніо Арреола позадкував.

Крізь отвори в склі полізли руки. Нападники обдирали шкіру, розрізали вени, поливали підлогу кров’ю. Ще до того як хтось із «сутінкових» дотягнувся до клямки, двері не витримали. Вони прогнулися досередини — замок із тріском кришив і пропорював білий пластик, — а потім розчахнулися, і кільканадцять тіл, мовби вода крізь прорвану дамбу, ввалилися до холу.

— ОХОРОНА! — істерично зарепетував Арреола.

Звертаючи в залитий монохромним світлом коридор, Лаура Дюпре озирнулася.

— Тоні, тікай!

Тимур пригальмував, схопив Лауру за руку та потягнув за собою. Краєм ока психіатр усе ж помітила, як сім чи вісім істот із закривавленими очима накинулися на огрядного Тоні та збили його з ніг. Нападників було забагато, вони заважали один одному, й Антоніо вдалося вирватись. Він проповз півтора метри, перш ніж кілька чоловіків із другої хвилі «сутінкових», яка ввірвалася до холу відразу за першою, взялися нещадно кремсати його спину, сідниці та ноги підібраними з підлоги уламками скла.

— ОХОРОНА! ОХОРОНА! ОХОР-О-О-НА!!! — останній вигук перейшов у відчайдушний вереск, який швидко урвався: сорокадворічний Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, напевно, найстарший із тих, хто добіг до Інституту неврології, ввігнав у шию Арреоли тридцятисантиметровий, вигнутий, наче арабський кинджал, уламок дверної шиби.

У ту ж мить психіатрична клініка неначе вибухнула. Замкнені в палатах «сутінкові» завили, загарчали, почали кидатися на стіни та гамселити кулаками у двері.

Тимур, Лаура та Ріно, не озираючись, мчали коридорами психіатричної лікарні. Вони залишили позаду палати, де утримували найагресивніших пацієнтів, прошмигнули через два погано освітлені приміщення із заскленими шафками з ліками й уперлися в сходи, що вели на другий поверх. Перед сходами коридор розгалужувався надвоє.

— Куди? — зазвичай крихітні, глибоко посаджені очі Ріно від страху вибалушилися так, ніби хтось понадував їх ізсередини. Ґевал важко дихав, Лаура тамувала схлипування. З-поза їхніх спин долинало гарчання, нечленороздільні викрики, лемент і зойки заскочених зненацька працівників Інституту. Переслідувачі наближались.

— Сюди! Сюди! — замахав руками українець, побачивши яскраво-зелений знак «SALIDA»[59] над дверима коридору, що вів у східне крило клініки.

Ніхто не сперечався. Рикання «сутінкових» щомиті ставало дужчим. Південноафриканець, українець і француженка рвонули наліво.

Коридор двічі завертав: спочатку — наліво, потім — направо. Через десять метрів після останнього повороту шлях перегороджували двостулкові металопластикові двері. Тимур, який летів першим, помітив під ручкою електронний замок і зрозумів, що двері зачинено.

— О-о-от чорт, — простогнав він, — тут, мабуть, зачи…

Ріно так не думав. Коли Тимур почав гальмувати, очманілий від страху ґевал підхопив українця під руки та, по суті, ним же висадив двері. ЧШР-Р-РАХ! — із гучним тріском стулки розкололися. Бризнули скалки, у Тимура перед очима затанцювали зірочки. Ґевал і колишній програміст ввалилися до слабко освітленого приміщення, яке на відміну від решти клініки востаннє ремонтували в 1980-х. Правою рукою Тимур чіплявся за шию Ріно, ліва — судячи з відчуттів — полетіла кудись разом зі шматками дверей. Понад плечем південноафриканця Тимур дивився на Лауру — бліду, захекану, із набухлими венами на шиї, — однак бачив її мовби крізь метеоритний дощ. В очах рябіло.

Ріно цілих п’ять кроків пробіг із Тимуром на руках і тільки тоді скинув українця на підлогу. «Щоб ти здох», — Тимур застогнав і вигнувся. Після удару об підлогу окремі зірки, що скакали перед очима, спалахнули надновими.

Тим часом нелюдські рохкання та крики не стихали. Переслідувачі затрималися на місці, де коридор розгалужувався, але Тимур утямив, що раніше чи пізніше частина «сутінкових» так чи інакше зверне в ліву галерею. Скривившись, тримаючись рукою за ребра під серцем, він примусив себе підвестися. Лівий бік, яким Ріно «приклав» його до дверей, наливався болем. Плече палало, ніби його прострелили з дробовика.

— Не відставай! — пробігаючи повз, крикнула француженка.

Пересилюючи оніміння, що киселем розливалося по груднині, українець пошкутильгав за велетнем і Лаурою.

Попереду вигулькнули сходи. Ріно, Тимур і Лаура зійшли на півповерху вниз (сходів далі не було) й увірвалися до цілковито темного підсобного приміщення, де зберігали матраци, подушки, комплекти постільної білизни, старі меблі й усякий інший непотріб. Повітря було затхлим і тугим на дотик. «Глухий кут, глухий кут, нас загнали в глухий кут», — ковзка й огидна, як цвіль, хвиля жаху піднялася до горла, ринула в ніздрі, загупала в барабанні перетинки.

— Шукайте вихід, — скомандував ґевал.

Навпомацки, спотикаючись об коробки та стелажі із запиленим мотлохом, Тимур і Лаура посунули до стін. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут» — українець не усвідомлював, що вишкіряється в темряву і виставляє руки, підсвідомо наготувавшись відбиватися, якщо хтось із пітьми кинеться на нього. Лаурі було легше: здогадалася підсвічувати собі мобілкою.

— Отам! Дивіться! — психіатр підняла руку з мобільним телефоном.

Тимур повернув голову й у рідкому, наче марля, світлі з екрана телефона побачив непоказні сірі двері з горизонтальною ручкою на всю ширину та продовгувату зелену лампу над ними. Лампочка всередині перегоріла, тому напис «SALIDA de EMERGENCIA»[60] потопав у мороці.

Ріно рвонув до дверей. Тимур кинувся навперейми та гукнув:

— Стій! Ріно, зачекай! — на диво, здоровань спинився. Із напівроззявленим ротом і виряченими очима Ріно Ґроббелаар скидався на переляканого до смерті слона, якого третій день ганяють центром Нью-Йорка та ніяк не можуть приспати, щоб затягти назад до зоопарку. Тимур, усе ще мружачись від метеорів, які в півтемряві підсобного приміщення засяяли ще дужче, підійшов до Лаури. — А що, як там теж «сутінкові»? Що, як вони оточили будівлю?

Ріно Ґроббелаар вишкірився, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби, після чого інстинктивно відступив від аварійного виходу. Він нічого не сказав. Він просто не знав, що говорити.

Лаура затулила долонями обличчя та скулилася, тамуючи неконтрольоване схлипування.

— Нам тепер кінець? — слова застрягали в горлі.

— Нам не кінець, якщо там… — Тимур знову махнув рукою на двері, — …нікого немає. — Але подумки згодився, що їм, мабуть, таки кінець. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут». Їх загнали в пастку, як щурів. Якщо за дверима «сутінкові», вони проживуть не довше за кілька хвилин. (У голові Тимура наскрізною канвою таких здогадок пульсувала невиразна думка — навіть не думка, а туманний, змазаний образ, — що його «сутінкові» залишать живим. От тільки від цього не ставало легше. Радше навпаки.) — Треба перевірити.

Вікон у приміщенні не було. Визирнути назовні вони не могли.

— А їх не замкнено? — давлячись словами, витиснула Лаура.

— Це аварійний вихід, — прохрипів Тимур. — Він має відчинятися ізсередини без ключів. У будь-якому разі треба спробувати прочинити двері та виглянути.

Ніхто не зрушив з місця. Ґевал мимоволі мотнув головою. Тимур не спостеріг того руху, почув лиш, як хруснула шия південноафриканця.

— Добре… фух-фух… о’кей, — українець відчув, як долоні вкриваються потом. Очі Лаури нажаханими катафотами виблискували праворуч від нього. Мобілка згасла. — Я зараз спробую… я відчиню.

Він підійшов до аварійного виходу, поклав долоні на горизонтальну, на всю ширину дверей, ручку. Набрав у груди повітря. Але натиснути не відважився. Мабуть, щось подібне коїться із сапером, що вперше застиг над міною, яку повинен знешкодити. Піт проступив не лише на руках, але й під пахвами, на верхній губі, у ямці під шиєю, на куприку. Ноги трусилися, Тимур не міг вдихнути, відчуваючи, як через нестачу кисню починають зотлівати легені. Якщо не брати до уваги нічної вилазки до Атаками в серпні 2009-го, то був найстрашніший момент його життя.

Шум, який від моменту вбивства Антоніо Арреоли прошивав наскрізь усю клініку, не стихав, однак раптом на його тлі Тимур, Ріно та Лаура почули чиєсь шипіння та хекання просто в себе за спинами. Один із «сутінкових» нечутно зійшов сходами до підсобки.

— Тут хтось є, — щоб не закричати, Лаура затиснула рота рукою. Спотворені акцентом і проштовхнуті крізь пальці слова злиплися в безформний кавалок.

Тимур натиснув на ручку. Оглушливо клацнув механічний замок. Істота, що рискала в пітьмі, насторожено рохнула. Українець прочинив двері — смуга денного світла розітнула пітьму, й у ту ж мить безумна потвора за їхніми спинами переможно загарчала — побачила. На рик миттю відгукнулися сотні голосів у клініці.

Тимур підібрався, напружився, наче людина, що втупилася в спрямований на неї пістолет і готується отримати кулю в живіт, і просунув голову в отвір.

Нікого.

— Погнали, чуваки! — випалив Тимур і вискочив на вулицю.

Ріно та Лаура вибігли за ним. Вони опинилися біля східної — суцільної, без вікон — стіни Інституту неврології. Уздовж неї — з півночі на південь — тягнулася асфальтівка, яка після засадженого вигонистими вічнозеленими деревами гаю, що підступав до південної стіни психіатричної клініки, завертала на захід. На присипаних гравієм узбіччях широкої дороги стояли легкові автомобілі.

Тимур перетнув асфальтівку та помчав на схід — не тому, що побачив сховок, а просто для того, щоб вшитися якнайдалі від клініки. Ріно та Лаура не відставали. Не озираючись, вони перемахнули тенісний корт із порепаним покриттям, поле для мініфутболу, після чого вискочили на встелений сірою пилюкою пустир… за яким тягнувся 2,5-метровий бетонний мур, увінчаний сітковою загорожею та колючим дротом. І Тимур, і Ріно, і Лаура загальмували, шоковано роззявивши роти. Вони забули, що знаходяться на території Інституту неврології, а відтак вислизнути з клініки — це ще не означає врятуватися.

— Тільки не це… — вихопилося в Тимура.

— І що тепер? — у голосі Лаури зашурхотіли істеричні нотки.

На віддаленій крайці футбольного поля вигулькнув низькорослий еквадорець. Він був зовсім малим на зріст, через сутулі плечі та горб узагалі скидався на карлика. Помітивши втікачів, чоловічок спинився та нахилив голову. Вибалушені очі заметалися в очницях. Тимур і Ріно не бачили його, доки коротун, розуміючи, що заслабкий для того, щоб затримати втікачів, не взявся кричати. Карлик репетував, немов підстрелена мартишка, виставляючи напоказ криві зуби, підскакуючи та судомно звиваючись у корчах.

Вибору не залишилось. Тимур, Ріно та Лаура кинулися на південь. Через сто метрів добігли до місця, де суцільний мур крутнув на захід. За огорожею проходила 10-та Північно-Східна вулиця, в тунель буквально за кілька кроків від масивної стіни пірнало східне відгалуження авеню Педро Менендеса Хілберта. Крізь мур час від часу вчувався шум автомобілів, який дражнив і шарпав і без того наелектризовані нерви.

Уздовж стіни, що тягнулась на захід, росли поодинокі невисокі дерева (найвищі досягали рівня натягнутого колючого дроту) та височіли два ряди будівель. Лаура та Ріно крутили головами, вивчаючи мур, Тимур утупився в одну з будівель, південна стіна якої зливалася з муром.

Карлик, який заливисто горлав, однак завбачливо тримався на віддалі від утікачів, несподівано вмовк.

— Погляньте, — сказав українець.

Ріно та Лаура повернули голови. Тимур показував на місце, в якому жовтий бетонний мур вливався в триповерхову цегляну будівлю.

— Що там? — рявкнув Ріно.

Замість вереску карлика від психіатричної клініки долинув тупіт ніг. Перші «сутінкові» з’явилися на пустирі за футбольним полем.

— Цей будинок є частиною муру, — похапцем пояснив Тимур. — Якщо в південній стіні є вікна, ми зможемо через них вистрибнути за мур.

Ріно не відповів і мовчки чкурнув до будівлі; Лауру також не довелося запрошувати двічі.

Будівля виявилась інститутським Центром вивчення структури мозку й об’єднувала в собі кілька лабораторій, у яких проводили неврологічні дослідження. Працівники центру зібралися перед ґанком, занепокоєно переглядалися та збуджено гомоніли. Дехто тримав біля вуха мобільний телефон, інші просто дослухалися до звуків, що прилітали з півночі. У цей час із-за рогу вискочив преподобний Ріно Ґроббелаар. Сорокатрирічна лаборантка, яка стояла осторонь натовпу, ближче до рогу будівлі, побачила ґевала першою. Її щелепа відвисла, а в голові щось наче розірвалося: просто на неї мчав накачаний бугай із перелякано вибалушеним правим оком, космічним синцем під лівим, багряним шрамом на півобличчя, слиною, що зривалася зі збілілих губ, і мокрою від поту сорочкою. Навіть якби еквадорка була глухою, наче равлик, і не чула криків і ґвалту, що линули від клініки, вона все одно сприйняла б Ріно за «сутінкового». Лаборантка тонко вискнула і, хитнувшись, зомліла. Решта співробітників витріщилася на Ґроббелаара.

Ріно, який теж не мав змоги, біжучи, визначити, хто перед ним, — звичайні люди чи «сутінкові», — видав горлянкою дивний і напрочуд сильний за рівнем гучності звук, який згодом сам навряд чи описав би (вигук віддалено нагадував суміш трубного стугону слона та воронячого каркання у співвідношенні 3:1), що, вочевидь, також не сприяло налагодженню порозуміння.

На щастя, ніхто з працівників центру вивчення структури мозку не мав із собою зброї, інакше Ріно просто пристрелили б. Чоловіки та жінки, штовхаючись і лементуючи, кинулися навтьоки. Ґевал увірвався до порожнього Центру. Через десять секунд до цегляної будівлі забігли Тимур із Лаурою.

Як і слід було очікувати, на першому поверсі вікон не було. У глухих, але добре освітлених приміщеннях знаходилися холодильники з органічними зразками, апарати для транскраніальної магнітотерапії, електроенцефалографи, комп’ютерний нейроміограф і апарат для МРТ.

Ріно, Тимур і Лаура метнулися сходами на другий поверх і розбіглися по кабінетах, шукаючи вікон, які б виходили назовні. І таки знайшли їх — от тільки всюди загратовані.

За хвилину зібралися в коридорі.

— Є ще третій поверх, — пробасив південноафриканець.

Тимур замотав головою:

— Ми поламаємо ноги, і вони нас точно дістануть.

— Можемо не поламати.

— А можемо поламати!

Ізнадвору долинув тупіт ніг, нечленороздільне гикання, брязкіт скла. Француженка кинулась до кабінету, із якого відкривався вид на територію Інституту неврології, стала поруч із вікном і обережно виглянула. Перед входом до Центру снували «сутінкові». Двоє схилилися над непритомною жінкою, але зразу ж покинули її. Кілька інших, роззираючись і наче принюхуючись, зайшли до будівлі. Лаура попередила:

— Вони тут.

Ріно клацнув зубами, на вилицях проступив бугристий візерунок.

— Барикадуємося в одному з кабінетів, — наказав він, — я спробую вибити віконні грати.

Тимур і Лаура заскочили до найвіддаленішої від сходів кімнати й узялися стягати до входу меблі, яких, на жаль, виявилося небагато: стіл, дві шафи, диван, офісні крісла. Ґевал дістав із кутка вогнегасник, відчинив вікно і, розмахнувшись, ударив по сталевих, потемнілих від вологи прутах, що відділяли їх від волі.

Бризнули іскри, звук від удару розлетівся будівлею. Гратка навіть не смикнулася. Ріно вгатив ще раз. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз, укладаючи в удари всю свою силу. Сталева решітка лишалась на місці.

— Чорт, — Тимур опустив руки. Груди затоплювало відчуття порожнечі, наче хтось повільно випускав повітря з надутої під серцем повітряної кульки.

У коридорі пролунало тупання ніг.

— Вони на поверсі, — відсахнулася від дверей Лаура.

— Я ЗНАЮ! — прогарчав велетень. Удари посипалися частіше, іскри летіли навсібіч, не гаснучи, на вогнегаснику з’явились ум’ятини, але решітка не піддавалась.

Спочатку з-за дверей чулося лише вовтузіння. По тому кілька разів смикнулася ручка дверей. Зрозумівши, що двері відчиняються досередини, «сутінкові» щосили загупали. Двері затряслися. Зі стіни посипався тиньк. Кулька в грудях Тимура стислася до розміру тенісного м’яча, а Лаура перелякано забилася в куток.

— Поставте диван сторчака та підіпріть ним шафи! — Ріно важко дихав, шкіра на шиї та щоках стала багряною і маслянистою від поту.

Француженка не відреагувала, Тимуру довелося самотужки ставити диван набік і тягти його до шаф і стола, що підпирали двері.

— Що там? — запитав українець, піддержуючи диван і шафи, які від кожного удару в двері норовили відсунутися, роз’їхатися, завалитися на бік.

Ріно не відповів, хоча Тимур і сам бачив, що нічого. Прути були товстими та міцними. Тимур подумав, що ґевал швидше роздовбає на друзки вогнегасник, аніж переламає хоч один із них. І щойно ця думка проскочила в голові, решітка щезла. Її зникнення стало несподіванкою не лише для Тимура, але й для Ріно. Здоровань за інерцією послав уперед вогнегасник, але, оскільки грат більше не було, вийшло, що він просто викинув балон на вулицю й одночасно, не зустрівши опору, сам ледве не шугонув за ним у вікно.

— Fucking hell! — не стримався велетень.

Ізнадвору долетів звук від удару решітки об землю. За мить гепнувся на асфальт балон вогнегасника.

Тримаючись за підвіконня, Ріно Ґроббелаар вихилився, глипнув на стіну за віконною рамою і тільки тоді зрозумів, чому відвалилися грати. Перебити прути він не зміг, зате йому вдалося вибити з бетону металеві кріплення, до яких було приварено решітку, внаслідок чого вона випала цілою.

— Чого розляглись? — Ріно повернувся до Тимура та Лаури, які не наважувалися зрушити з місця, боячись, що їм примарилося. — Бігцем на вихід!

Першим вискочив Тимур. Чоловік переліз через підвіконня, вчепився руками в раму, опустив тіло вниз і розтиснув пальці. Приземлився вдало, перекотився через спину й одразу став на ноги. По тому Ріно допоміг Лаурі. Француженка так само перелізла через підвіконня, після чого південноафриканець, подавши руку, акуратно її опустив. По суті, Лаурі Дюпре не довелося стрибати. Коли Ріно звільнив руку, вона пролетіла один метр і м’яко приземлилась на плечі Тимуру, який спеціально, щоб її підхопити, підставив шию. Сам Ріно зіскочив, не вагаючись.

Тимур роззирнувся. Він стояв перед нешироким шосе, котре, тиснучись до сірувато-жовтого муру, огинало Інститут неврології з півдня. За дорогою, просто навпроти того місця, де вони вистрибнули з вікна, здіймався велетенський, рясно зарослий зеленню пагорб: знизу — кущі, ближче до вершини — справжні нетрі з низькорослих дерев і чагарників.

Вони побігли до пагорба.

Тимуру, Лаурі та Ріно вдалося перетнути 10-ту Північно-Східну вулицю та пірнути в кущі, що відділяли шосе від лікарні Луїса Вернаси на півдні, перш ніж «сутінкові» вивалили двері й увірвалися до кабінету.

У ту ж мить на заході — десь ближче до центру міста — заревіла перша сирена.

XXXIX

На півдні від Інституту неврології здіймається видовжений зі сходу на захід пагорб Серро-дель-Кармен, північний схил якого вкривають справжні хащі. Якщо поглянути з висоти пташиного польоту, пагорб є практично правильним прямокутником, довжина якого становить п’ятсот метрів, а ширина — трохи менше ніж двісті. Найвища точка знаходиться у західній його частині: її висота над рівнем моря складає сімдесят вісім метрів. Небагато, однак слід пам’ятати, що Ґуаякіль розкинувся в гирлі річки Ґуаяс, на нульовій позначці, через що висота сімдесят вісім метрів видається не такою вже й незначною. Під пагорбом пролягають два автомобільні тунелі. Túnel 1 починається біля південно-східного кута бетонної загорожі Інституту неврології, пірнає під 10-ту Північно-Східну вулицю і виходить на поверхню на двісті метрів південніше, де вливається в 6-ту Південно-Східну вулицю, відому також за назвою авеню Бояка́. Túnel 2 — це продовження витягнутої вздовж річки 12-ї Південно-Східної вулиці (авеню Малеко́на Симона Болівара), що спускається під землю на східному схилі Серро-дель-Кармен і виринає за кілька кроків від входу до Túnel 1.

Північний, укритий хащами схил, є найкрутішим: відразу за 10-ю Північно-Східною вулицею він під кутом 45° сягає у висоту десятиповерхового будинку. Східний схил, який полого спускається до вулиці Хасінто де Буітрóуна, тісно забудований бідацькими халупами та нагадує бразильські фавели в Сан-Паулу чи Ріо-де-Жанейро.

На більш-менш рівній вершині пагорба розташовано госпіталь Луїса Вернаси — одну з найдавніших лікарень Південної Америки, фундовану ще іспанськими колоністами 1564 року. Звивиста дорога від головного корпусу лікарні веде до оглядового майданчика, з якого не загиджений висотками Ґуаякіль видно як на долоні.

На південному заході під Серро-дель-Кармен розкинулося старовинне кладовище Cementerio General de Guayaquil. Некрополь заснували за наказом губернатора Ґуаякіля ще 1843 року для поховання еквадорських вельмож. Розміщений тоді на околиці міста, на сьогодні він перетворився на одну з найвизначніших пам’яток Ґуаякіля. Цвинтар усіяний помпезними гробницями та мармуровими мавзолеями, серед яких — могила відомого еквадорського ліберала та реформатора, одного з перших президентів Еквадору, генерала Хосе Елоя Альфаро, а також ще чотирнадцяти президентів республіки. Розкішні обеліски й усипальниці Cementerio General є справжніми витворами мистецтва, чимало з яких можуть затьмарити найкращі склепи на Личаківському цвинтарі. Водночас, як і на Личаківському кладовищі у Львові, багато поховань ґуаякільського некрополя під натиском вітру та негоди почали помалу руйнуватися й осідати, через що здавалося, наче зневажені відсутністю уваги мерці намірилися затягти власні пам’ятники під землю.

XL

Понеділок, 20 січня, 10:48 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Попри те що знаходився далеко не на піку форми, преподобний Ґроббелаар першим видерся північним схилом Серро-дель-Кармен. Тимур із Лаурою видряпалися за ним через хвилину. Задихаючись і скрегочучи зубами, Ріно звалився в кущі та звідти уважно обдивився північний схил пагорба. Нічого. Нікого. По тому, струшуючи з лоба піт, що заливав очі, по-собачому висолопивши язика і хекаючи, неначе собака, здоровань окинув оком Інститут неврології. Із висоти Серро-дель-Кармен Ріно бачив усе, що відбувається на оточеній муром території. На заасфальтованих алеях довкола психіатричної клініки копошилися схожі на мурах постаті, окремі з них трощили та підпалювали автомобілі. Попід західною стіною клініки два десятки працівників Інституту зчепилися із «сутінковими», напевно, намагаючись прорватися до головних воріт.

До першої долучилися ще дві сирени. Одна протяжно завила на півночі — у районі аеропорту, інша застогнала на півдні — місці розташування елітних висоток і низки річкових причалів.

Тимур і Лаура, важко дихаючи, попадали на траву біля Ріно. Після запаморочливо стрімкого підйому з обличчя Лаури щезла вся доросла серйозність. З-під розкошланої гривки сполохано витріщалися очі десятирічної дівчинки. Здавалося, ніби справжнє — по-дитячому безпосереднє і вразливе — Лаурине я видерлося на пагорб разом із Тимуром, а її тридцять п’ять років ще тільки доповзали, заплутавшись десь у кущах унизу.

— Що це… в дідька… було?.. — лежачи на спині та, мовби викинута на берег рибина, хапаючи ротом повітря, запитала француженка.

Тимур сів. Від перенапруження темніло в очах, лівий бік досі розпинало болем. Кілька разів він розгублено кліпнув, але не промовив ні слова. Несподівано Ріно вихилився з кущів і вліпив українцю потиличника.

— …чого? — обурено виплюнув Тимур. Він хотів сказати «ти чого?», але ще не відновив дихання і на вдиху проковтнув перше слово.

— Хо’ ви’ити ‘бі ‘уби! — висолопивши язика, нечленороздільно прогарчав Ріно. Здоровань також не міг відійти після забігу на Серро-дель-Кармен: горло пересохло, легені ніяк не могли насититися киснем, з підбитого ока сочилися сльози.

— Що?

Ґевал облизав губи, глибоко вдихнув і повторив:

— Бували часи, мені хотілося обняти тебе. А тепер я хочу вибити тобі всі зуби!

Тимур мигцем спалахнув, зайнявся, наче пересохла в посуху скирта, в яку торохнула блискавка. Скочив на ноги і, нависнувши над Ріно, закричав:

— Я не розумію, що за наїзди? Це ви мене сюди притягли! Це, що, я до вас прийшов і запропонував: чуваки, а чом би нам не полетіти до Еквадору, там на вулицях розгулюють кількасот психів, які готові надерти нам задниці? Це що, бляха, МОЯ БУЛА ІДЕЯ?!!

Мотаючи головою, Ріно вперся руками в землю та почав підводитись. Розплющене око люто втупилося в Тимура:

— Я зараз ударю тебе в голову так, що вона вилетить через задницю з хребцями замість зубів і купою лайна в роті.

«Амінь», — подумала Лаура, розуміючи, що чоловіки от-от поб’ються. Точніше, зважаючи на габарити, Ріно Ґроббелаар просто відколошматить Тимура Коршака. Вона не мала сил, щоб підвестися й утрутитись, коли раптом почула людські голоси, що долинали з півдня.

— Тихо! Хтось іде!

Ріно та Тимур попадали на землю так швидко, наче їх збило невидимою хвилею.

— Хто там? — притискаючи щоку до трави, прошепотів українець.

Хащі, у яких залягли Ріно, Тимур і Лаура, обривалися біля дороги, яка тягнулася від бідацької фавели на сході, проходила вершиною пагорба, після чого, петляючи, збігала на південь до корпусів лікарні Луїса Вернаси. У той момент дорогою, збуджено перекидаючись фразами та час від часу нервово зиркаючи в напрямку Інституту неврології, крокувало троє чоловіків. Один із них мав на собі блідо-зелений лікарняний халат. Вони поспішали до лікарні.

— Троє еквадорців. Серед них — один лікар.

— Вони нормальні?

— Звідки мені знати, Тимуре?

Чоловіки пройшли за кілька кроків від місця, де лежала француженка, звернули на південь і через дві хвилини зникли з поля зору.

Спливло ще п’ять хвилин. Ні Ріно, ні Тимур, ні Лаура не наважувалися вистромитися з кущів. Над Серро-дель-Кармен пролетіли два легкі штурмові гелікоптери «Aérospatiale SA 341 Gazelle» французького виробництва. Судячи з того, що звук ґвинтів віддалився, але не стих, вони зависли над психіатричною клінікою.

Зрештою Лаура поповзом, неначе солдат в окопі, підсунулася до Тимура. Потім сіла, обхопивши руками коліна. Подивившись на француженку, Ріно також сів, обтрусив зі штанів траву, а українець перекотився на спину та сперся на лікті. Крізь гілля, що нависало над їхніми головами, було видно, як «SA 341 Gazelle» закружляли над територією психіатричної клініки. Пілоти маневрували — різко знижувались, на швидкості пролітали над натовпом, — намагаючись таким чином чи то налякати «сутінкових», чи то відігнати якомога їх більшу частину до головних воріт Інституту, де не було будівель. Невдовзі маневри припинились. Пілоти підняли машини на висоту тридцяти метрів, після чого солдати, які знаходилися на борту, відкрили вогонь. Чахкання вертолітних лопатей заглушило звуки пострілів; на те, що бійці отримали наказ стріляти на ураження, вказувало лише тріпотливе полум’я, що мигтіло біля отворів кулеметних стволів, і розпростерті на асфальті тіла, з-під яких в’юнкими потічками розтікалася кров. Із кожним пострілом тіл ставало все більше. Із такої відстані струмки під ними здавалися чорними.

— Чому воно шукає тебе? — запитала Лаура.

Тимур навмисно не дивився на бійню, що розгорталася перед відчиненими воротами ґуаякільського Інституту неврології. Не через те, що видовище шокувало його, — із такої відстані розстріл «сутінкових» нагадував дешеву театральну постановку, а кров здавалася розлитим чорнилом, — чоловік не дивився на бійню, бо не хотів думати про те, що, по суті, там гинуть невинні люди. То не їхня провина, що в їхні голови пролізла божевільна безтілесна примара, яка перетворила їх на жалюгідну подобу заражених сказом собак.

— Гадаю, щоб захистити себе.

— Я не розумію. Поясни.

Між бровами проступили зморшки; чоловік знизав плечима. Як можна пояснити те, в чому сам не впевнений?

— Звідкись узялося достатньо нанороботів, щоб інфікувати сотні еквадорців. Якось ці нанороботи потрапили в голови людей. І всі ці люди — дорослі, розумієш? — він зиркнув на Лауру. — У «NGF Lab» наноагенти вводили в мізки ботів обмеженими дозами, починаючи з пелюшок, поступово додаючи нові порції відповідно до того, як хлопчики росли. Виходило, що мозкові плати, які давали доступ до нейронів кори, вибудовувалися одночасно зі зростанням мозку та черепа. У нашій ситуації наноагенти переважно потрапляють в уже сформовані організми. Їм просто не вистачає місця, щоб утворити повноцінний комутатор, який давав би змогу психоістоті повністю ними керувати, її вплив на поведінку людей обмежений. Через це «сутінкові» — наче маріонетки на одній ниточці: психоістота смикає їх, але їй не вдається примусити їх робити саме те, що їй потрібно. Мені здається, 2009-го психоістота шукала Вадима Хорта через те, що запрограмовані Хортом макроси, які дозволяли ботам навчатися, швидко «засмітили» мозкові плати. Згенерованих макросами підпрограм було забагато, вони накладалися та викликали збої. Іншими словами — макроси заважали психоістоті, оскільки в певний момент вона зрозуміла, що здатна значно ефективніше керувати малюками. Потвора шукала Хорта, бо думала, що він виправить ситуацію: вдосконалить код або взагалі видалить макроси з мозкових плат у головах ботів. Гадаю, зараз відбувається щось подібне. Заражені люди не роблять достеменно те, чого хоче психоістота. Щоб збільшити ступінь впливу, треба, з одного боку, «притлумити» свідомість, усі осмислені й емоційні реакції, а з іншого — збільшити мозкові плати, тобто завести в мозок більше наноагентів, але що більше агентів потрапляє в голову дорослої людини, то швидше вона помирає. І тому психоістота потребує мене. Я, як і Хорт, є програмістом. У минулому мені вдавалося задовольнити її забаганки. Можливо, вона припускає, що я зможу все виправити. А тепер, подумай, — чоловік підвищив голос, щоб показати, що перейшов до найважливішого, — яка основна мета існування будь-якої живої сутності на Землі? — він почекав, але Лаура мовчала, і тоді продовжив: — Зберегти себе як вид. Рослини та живі організми, починаючи від бактерій і закінчуючи Homo Sapiens, досягають цього шляхом розмноження — генерують потомство, передають йому свої гени, інстинкти, навички, а відтак забезпечують існування виду. Не знаю, чи можна вважати психоістоту живою. Але, як ти колись казала, в певну мить воно почало самоусвідомлювати себе, а отже, воно точно живіше за дерево. Розмноження для цієї потвори — не варіант. Наскільки я розумію, психоістота просто існує, й усе. Загалом єдина можливість для неї зберегти себе як вид — це заразити наноагентами якнайбільшу кількість людей, і то заразити так, щоб вони не помирали від скаженого болю в голові чи через крововиливи в мозок. Поки що їй не вдається.

Лаура, погоджуючись, кивнула:

— Ти маєш рацію. Напевно, суттєво також те, що нанороботи потрапляють у голови людей із повністю сформованою свідомістю, і психоістоті не так просто пробитися до підсвідомого.

— Можливо. А ще, ти зауважила, що воно стало підступнішим?

— Ні.

— Патлатий еквадорець у клініці, — Тимур махнув рукою в напрямку інституту. — Його очима психоістота побачила мене, але вирішила не виявляти себе, доки не зігнала до входу дві сотні «сутінкових».

— Треба вшиватися звідси, — втрутився Ріно.

— Що? Чому? — повернув голову українець. Ріно говорив навдивовижу спокійним голосом, через що українець спершу не насторожився.

Велетень показав пальцем на сіро-жовту стіну за дорогою.

— Вони полізли через вибите вікно.

Під вікном уже стояло троє «сутінкових». Роззираючись, вони неправдоподібно вигинали голови, так, наче чиясь невидима рука стискала їхні шиї та перехиляла у той бік, куди потрібно було дивитися. Ще четверо чи п’ятеро вибиралися через вікно.

Тимур застогнав і швидко підвівся.

Лаура подумала, що цей кошмар ніколи не скінчиться.

XLI

Понеділок, 20 січня, 11:18 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Намагаючись не шарудіти та не зачіпати великих гілок, Ріно, Тимур і Лаура заквапилися на захід. Вони трималися найбільш густої частини нетрищ, яка тягнулася верхівкою Серро-дель-Кармен. Унизу перші «сутінкові» перетнули дорогу та, прочісуючи кущі, підіймалися до вершини пагорба.

— Розумники, — ґевал знову задихався, — ану придумайте, як нам їх спекатися.

— Нас не повинен ніхто бачити, — неголосно промовив Тимур. — Жодна людина.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, скільки ще в цьому триклятому місті заражених і де вони зараз тиняються. «Сутінковий» може пройти повз нас і ніяк не відреагувати, як не відреагував той хлопчина в психіатричній лікарні, ми навіть не здогадаємось, що нас вистежили, зате звістка про це миттю розійдеться головами інших інфікованих.

— Він каже правду, — підтримала Тимура Лаура. — Нам треба залягти та перечекати.

Тимур хотів щось заперечити, коли Ріно раптово зупинився та підняв праву руку. Українець вирішив, що здоровань помітив нову групу «сутінкових», що наближалася із заходу, і похолов.

— Що це? — запитав преподобний.

Лаура визирнула з-за його спини. За п’ять кроків від Ріно нетрі обривалися та пагорб полого опускався. Західний схил Серро-дель-Кармен заріс кущами та високими травами, серед яких, наліплені так щільно, що деякі буквально дотикалися боками, біліли мармурові надгробки та пам’ятники. Гробниці наповзали одна на одну, місцями височіли в кілька рядів, через що окремі ділянки Cementerio General нагадували збудовані з мармурових блоків житлові квартали еллінського міста.

— Схоже, цвинтар, — припустила Лаура.

— Ти ж святоша, мусиш знати, — зривистим від утоми й переляку голосом бовкнув Тимур.

Ріно не почув його. Далі за цвинтарем проглядалася дорожня розв’язка, проспект Кіто та решта міста. Із заходу вулицею Джона Ф. Кеннеді сунула колона колісних броньованих машин. Броньовики прямували до Інституту неврології. Тимур здивувався їх появі, адже не спливло й години відтоді, як «сутінкові» атакували їх біля виходу з клініки. Напевно, в уряді розуміли, що в Ґуаякілі не все так спокійно, як видається, і тримали війська напоготові.

— У нас немає вибору, — Лаура прикусила нижню губу.

— Що́? — повернувся до неї Ріно.

— Мусимо сховатися в одному зі склепів.

Ґевал вирячився, і то так, що навіть заплиле око злегка розплющилося.

— Ріно, ти серйозно? — змахнула руками француженка. — Ти боїшся?

Зі сходу долинули вигуки, хруст гілляччя. Схоже, «сутінкові» видерлися на вершину пагорба.

— Ви як хочете, а я побіг, — Тимур зірвався з місця і, роздираючи джинси об чагарник, чкурнув до кладовища.

— Якщо ми не заховаємось до того, як вони вийдуть із-за дерев, нам кінець, — Лаура кинулася за українцем.

Ріно сплюнув і помчав навздогін.

Вони спинилися перед усипальницею генерала Хуліана Гаеля Лопеса. Гробниця була занедбаною і за розмірами не поступалася одноповерховому літньому будиночку. Із боків і згори її оповивала щільна в’язь плюща, на кам’яному даху росла трава та дикі квіти, ховаючи склеп від таких небажаних для втікачів поглядів згори. Центральний вхід затуляли металеві, побурілі від часу двері, обабіч яких височіли наполовину втоплені у фасад грецькі колони. Над дверима йшов напис:

Дату народження генерала вказано не було. До гробниці вели сходи, біля яких стояв досконало висічений із білого мармуру пам’ятник: вродлива жінка з довгим в’юнким волоссям, яка, напівлежачи, обіймає одягнутого у військову форму чоловіка з бакенбардами та вусами. Чоловік лежить рівно, заплющивши очі та склавши долоні на животі. Праворуч від нього, у мармурових складках простирадла, лежала така ж мармурова шабля. Монумент виглядав настільки реалістичним, що на нього було моторошно дивитися. Очі жінки були гладенькими, без зіниць (якими їх зазвичай лишають скульптори), немовби закоченими, через що складалося враження, що в генеральшу вселилися демони. Загалом можна було подумати, що пам’ятник зображує не жінку, яка тужить за померлим чоловіком, а валькірію, що прилетіла забрати душу покійника до Вальгалли.

— Відчиняйте, — нетерпляче прошепотіла Лаура. — Швидше.

Двері було причинено нещільно. Тимур і Ріно налягли й, трохи помучившись, зірвали іржу на завісах. По тому відтулили двері достатньо, щоб найбільший серед них (тобто Ріно) зміг пролізти досередини. Тимур першим прослизнув до затхлої гробниці. Лаура пірнула за ним. Після неї в тісне приміщення, де покоїлися урни з прахом генерала Лопеса та членів його родини, протиснувся Ріно Ґроббелаар.

— Зачиняй, — процідив Тимур.

Ріно повернувся, щоб якомога щільніше зачинити важкі двері, смикнув їх на себе, але перш ніж ґевал затулив їх до кінця, Лаура спинила його:

— Почекай, Ріно, дозволь мені дещо зробити, — вона протиснулася між ґевалом і стіною до виходу і присіла навпочіпки.

Мармуровий майданчик перед входом до склепу вкривав шар минулорічного листя, зів’ялих пелюсток і пожухлої трави. Відчиняючи двері, вони його зрушили. Лаура вчасно зауважила це. Присівши, вона висунула руку крізь щілини між мармуровою стіною та проржавілим металом і взялася загрібати листя на щойно розчищену смугу мармуру.

Через півхвилини Лаура підвелась.

— А тепер можеш зачиняти.

Ріно зачинив двері, залишивши між одвірком і торцем дверей вузьку щілину, крізь яку до склепу проникало вологе повітря та продиралася смужка бляклого, просіяного хмарами денного світла.

XLII

Приблизно о 12:00 два гелікоптери еквадорської армії, встеливши трупами подвір’я психіатричної клініки, пролетіли над цвинтарем і зникли на півдні. На території Інституту неврології запала важка тиша. «Сутінкові», яких не розстріляли кулеметники з кабін «SA 341 Gazelle», покинули комплекс і поховалися в прилеглих кварталах.

Невдовзі по тому стихли сирени.

Приблизно до половини першої з боку авеню Педро Менендеса Хілберта й у чагарях на півночі Серра-дель-Кармен лунали постріли, кілька разів із півночі долинали рокітливі відголоски вибухів, однак згодом стрілянина також ущухла.

О 13:10 поліція відступила, звільнивши місце для регулярних військ і бійців спеціального антитерористичного загону «GEO» (Grupo Especial de Operaciones). Військові зачистили Інститут неврології, добивши всіх, хто виявляв ознаки життя, після чого взялися поспіхом споруджувати на основних магістралях міста укріплені блокпости. Вперше від початку кризи в Ґуаякілі на вулицях з’явилися танки: близько півсотні легких французьких «AMX-13» і дванадцять важких німецьких «Leopard 1».

За чверть до другої Джеймі Небот, мер Ґуаякіля, виступив по телебаченню, із сумом і погано прихованим переляком у голосі оголосивши про поновлення надзвичайного стану та введення жорсткого пропускного режиму. За особливим розпорядженням усі громадські та муніципальні заклади, крім аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, лікарень і систем життєзабезпечення міста, припиняли функціонування. Джеймі Небот також запевнив громадян, що військові не затримуватимуть нікого, хто бажає виїхати з міста, проте всіх, хто мав намір найближчим часом відвідати Ґуаякіль, попросив утриматися від поїздки.

О 14:00 на загальнонаціональних каналах виступив президент республіки та запевнив, що в цей непростий для країни час він усім серцем уболіває за громадян країни. І пообіцяв, напевно, вдвадцяте впродовж останніх десяти днів, що докладе максимум зусиль, аби щонайшвидше відновити спокій і порядок у найбільшому місті Еквадору.

Лаура та чоловіки просиділи в гробниці генерала Лопеса до заходу сонця. Виходити засвітла побоялися: перший-ліпший еквадорець, що зустрінеться їм на шляху, міг стати причиною нової погоні.

Вони чули, як гелікоптери полетіли геть, чули постріли та вибухи, а потім на цвинтарі стало тихо.

Двічі — спочатку о першій годині дня, а потім о пів на п’яту — з вершини Серра-дель-Кармен сходили «сутінкові». Неприродно, в буквальному сенсі не по-людськи крутячи головами та лупаючи навкруги вибалушеними густо-червоними очима, вони рискали між склепами. Винюхували. Шукали. Одного разу симпатична (якщо не зважати на багряні від крові білки) еквадорка в дорогій, але подертій блузці та гостроносих туфлях зі зламаними підборами прискіпливо обстежила усипальницю Хуліана Лопеса. Жінка поторсала кільце, що слугувало ручкою, просунула пальці в шпарину та спробувала потягти двері на себе, однак самотужки відчинити їх не змогла і перейшла до сусіднього склепу.

Обидва рази «сутінкові», обшукавши кладовище, відступали назад на вершину Серра-дель-Кармен, а відтак Тимур припустив, що вулицю, яка проходить під Cementerio General, контролюють еквадорські військові.

Ще до настання темряви Лаура Дюпре через смартфон завантажила карту центральної частини Ґуаякіля. Тимур прикинув дорогу, якою їм доведеться повертатися до хостела. Всі розуміли, що йти доведеться пішки, уникаючи і «сутінкових», і військових. Навряд чи у такий час їм пощастить зловити таксі. Пояснювати еквадорським воякам, що вони робили на кладовищі неподалік Інституту неврології, ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно не мали бажання.

Сонце зайшло о 18:37.

Для певності вони почекали ще годину і тільки о пів на восьму вилізли зі склепу. Ще майже півгодини, плутаючись у кущах і перебираючись через надгробки, блукали в темряві кладовищем, перш ніж опинилися на проспекті Кіто. За звичайних умов піша прогулянка до «Dreamkapture hostal» не мала б становити труднощів. Від проспекту Кіто відгалужувалася вулиця Луїса Кордера Креспо, яка вела просто на північ і впиралася в проспект Америкас. Ще через кілометр від проспекту Америкас відходила авеню Франциско де Орельяни, котра вела просто до хостелу. На жаль, ситуація в Ґуаякілі нагадувала що завгодно, але тільки не «звичайні умови». Місце, де вулиця Луїса Кордера Креспо вливалася в проспект Америкас, охороняли три десятки озброєних автоматичними гвинтівками військових і два кулеметники, що ховалися за укріпленням із бетонних блоків. На проспекті Америкас через кожні триста метрів дорогу перегороджували «UR-416», німецькі колісні бронетранспортери. Ріно, Лаурі та Тимуру довелося робити гак, огинаючи «Estadio Modelo», футбольний стадіон, біля якого дев’ять годин тому збилась докупи більшість «сутінкових», які мчали до Інституту неврології, після чого покрученими та безлюдними вуличками району за назвою Кеннеді пробиватися на північ.

GPS-навігатор на смартфоні Лаури не захотів умикатися. Без навігатора, без сонця, без табличок із назвами вулиць вони заблукали. Майже три чверті години Тимур і його напарники кружляли районом Kennedy Norte і зрештою вийшли на широченну вулицю, що тяглася з південного сходу на північний захід. Вулицю проскочили без проблем. Лаура, показуючи раніше завантажену карту Ґуаякіля, стверджувала, що вони щойно перетнули авеню Хуана Танки Маренго. Тимур сумнівався. І мав рацію. Насправді вони перебігли через вигин проспекту Америкас, до того, як він улився в авеню Хуана Маренго. На жаль, Лаурі вдалося переконати українця. Думаючи, що перебувають на південному сході від нічліжки, Тимур, Лаура та Ріно вирушили на північний захід, уникаючи широких проспектів і віддаляючись від «Dreamkapture hostal». Вони пройшли район Vernaza Norte, Garzota, потрапили до Sauces, де остаточно заблукали. Вони спромоглися вийти на 3-ю Північно-Східну вулицю (авеню Ісідро Айора Куеви), однак її не було на завантаженій частині карти, відтак Тимур і компанія не уявляли, в якій частині міста знаходяться.

Дві з половиною години по тому на перехресті 2-ї Північно-Східної та вулиці доктора Луїса Мендоси Морейри українця, південноафриканця та француженку перестрів військовий патруль. Спочатку їх уклали носами в землю та тільки потім дозволили показати паспорти. Лаура на мигах пояснила офіцеру, що вони заблукали, після чого солдати заштовхали їх до позашляховика «Humvee» та відвезли до хостела.

За п’ять хвилин до півночі Тимур, Лаура та Ріно, страшенно голодні та виснажені, ввалилися до своєї кімнати в «Dreamkapture hostal». Окрім них, у хостелі залишалося не більше півдесятка постояльців.

XLIII

Вівторок, 21 січня, 00:34 (UTC –5)

Хостел «Dreamkapture hostal»

Ґуаякіль, Еквадор

Розтираючи рушником мокру голову, Лаура повернулася з душу. На ній були короткі спортивні шорти та вільна футболка, що липнула до мокрого тіла. Вона повісила рушник на бильце і сіла на ліжко, склавши ноги в позі лотоса.

Тимур, підперши голову подушкою, лежав і бездумно перемикав канали; крихітний, завбільшки з мотоциклетний шолом, телевізор висів під стелею кімнати в кутку за дверима. Чоловік не мав сил навіть на те, щоб піти в душ. Проблема крилася не у втомі. Болю в м’язах він не відчував. Тимура охопила якась особлива форма знемоги: серце ледве буцкало, а м’язи під шкірою здавалися гнилими. Він не здивувався, якби, ненароком порізавшись, вчув би запах протухлого м’яса. На лівій руці, від плеча до ліктя, а також під ребрами з лівого боку наливалися багрянцем велетенські синці.

— Ти як? — озвалася Лаура.

— Господиня каже, що замовити їжу сьогодні навряд чи вдасться, що, в принципі, логічно, але пообіцяла приготувати яєчню з беконом, — не відволікаючись від телевізора, прогугнив українець.

— Я згодна, — жінка відкинулась на подушку. — Я така голодна, що з’їм що завгодно. А ти митися не будеш? Там настільки вузькі кабінки, що Ріно, напевно, миє себе частинами: спочатку — праву, потім — ліву.

Тимур мляво посміхнувся та намірився щось сказати, аж раптом біля його долоні задеренчав мобільний телефон. Від несподіванки чоловік сіпнувся, м’язи (особливо з лівого боку) протнуло чорною хвилею болю. Він підтягнув до себе мобілку та подивився на екран. Телефонувала Аліна.

— Хто там? — витягнула шию Лаура.

— Моя дружина.

— То відповідай.

Тимур вагався. Він намагався вирахувати, котра година в Києві. Здається, 7:35 ранку. Аліна мала би збиратися на роботу, а натомість телефонує йому. Чоловік спробував згадати, коли востаннє слав їй текстове повідомлення. Вчора, чи то пак уже позавчора ввечері, після того, як федерали привезли їх під «Dreamkapture hostal». Не так давно. Що могло трапитися, щоб дружина зателефонувала йому перед виходом на роботу?

Коршак натиснув «Відповісти» та приклав телефон до вуха.

— Привіт, со…

— КУДИ ТЕБЕ, В БІСА, ПОНЕСЛО?! — трубка, здавалося, засвітилася і стала гарячою від крику.

— Аліно, я не…

— ЧОМУ ТИ НЕ РОЗПОВІВ, ЩО ТАМ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

— Не розумію, ти ж сама хотіла, щоб я пої…

— ТИ ЗДУРІВ?! Куди поїхав? Куди ти… — вона захлинулася словами та кілька секунд просто схлипувала.

— Господи, що з тобою трапилося? Поясни мені.

— Я побачила в новинах, що твориться в Еквадорі, а потім подивилася в Інтернеті про Криваву П’ятницю, про епідемію, про всі ті вбивства, про все…

Тимур глипнув на Лауру та похитав головою. Та безпорадно розвела руками. Мовляв, викручуйся як знаєш.

— Сонце, все вже скінчилося, — збрехав він. — Тут нічого страшного не відбува…

Аліна вкотре перебила його:

— Не бреши мені! НЕ БРЕШИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Тимур замовк і стомлено заплющив очі.

— Я переглянула сюжет про спробу захоплення психлікарні, про бійню, яку влаштували військові, почала шукати в Інтернеті і зрозуміла, що це триває не один день, — схлипування. — Чому ти не розказав мені? Як можна бути таким егоїстом? Я ж хотіла… хотіла… — вона мала намір сказати «захистити тебе», але вчасно прикусила язика. — Психіатрична лікарня… — голос став нерівним, заскреготав, — я відразу збагнула, що без тієї французької курви не обійшлося. Це ж вона тебе втягнула, правда? Але чому ти не розповів? Ну чому?! Ти думаєш тільки про себе!

— Аліно, — чоловік розплющив очі й окриком зупинив її. Ненавмисно, але вийшло майже сердито. — У нас перша ночі, у мене був важкий день. Я злий і стомлений, і я не маю сил сваритися з тобою.

— Приїжджай. Будь ласка, повертайся!

Тимур не слухав її і правив далі тим самим напруженим тоном, що балансував на межі між бажанням заспокоїти та роздратуванням:

— Визнаю, виникли деякі труднощі, я не сподівався, що так усе обернеться, але у мене все гаразд, я живий, я в безпеці, зі мною мої друзі, і ми знаємо… — в трубці залунали короткі гудки.

Чоловік здивовано втупився в телефон. Збігла секунда, перш ніж він збагнув, що це не Аліна кинула трубку.

— Бляха! — Тимур спересердя пожбурив телефон на інший край ліжка.

— Що таке? — запитала Лаура.

— Роумінг. Я плачу за дзвінок навіть тоді, коли телефонують мені. У мене закінчилися гроші.

— Якщо хочеш, можеш поговорити з нею через Skype, — француженка кивнула на планшет, що стирчав з її наплічника.

— Не хочу, — відмахнувся Тимур. — Залагоджу все після повернення.

— О’кей.

Оскільки грошей на Тимуровому телефонному рахунку більше не було, Аліна також не могла з ним зв’язатися.

До кімнати, намотавши на пояс рушник, увалився Ріно. У мутному світлі настільної лампи та відблисків із телевізора крапельки вологи на його тілі здавалися чорними. Тимур спідлоба зиркнув на ґевала. Ріно погладшав і… постарів. Не так щоб дуже помітно, та все ж відчувалося, що південноафриканцю за сорок. Шкіра на тулубі стала шерехатою, на плечах, під ключицями, на передпліччях проступили щедрі розсипи пігментних цяток, однак м’язи — особливо біцепси та трапеція, яка нагадувала двоскатний дах із комином-шиєю, — як і раніше, були просто величезними.

Ріно всівся на своє ліжко, обома долонями скуйовдив волосся. Воно стирчало на всі боки, через що голова здорованя за формою нагадувала м’яч.

— Добре, що туалет трохи ширший за душову кабінку, — пробурчав він, — інакше довелося б срати в торбинку в коридорі.

Тимур підтягнувся на руках, сперся на бильце та стишив звук телевізора. Він чекав, коли всі зійдуться.

— Ну, то що, які в нас плани?

— Що означає «які плани»? — рикнув Ріно Ґроббелаар. Крихітні очі кресонули холодним вогнем, шрам на щоці засмикався. — Ми валимо звідси! У тебе є інші пропозиції?

Тимур глипнув на француженку. Та почервоніла. Вона не знала, як розповісти, що в неї залишилися кошти лише на два зворотні квитки, через що комусь із них, імовірно, доведеться зостатися. Дивно, але вона не уявляла, кому можна зателефонувати та попрохати позичити грошей. Та й сума була значною.

Ріно неправильно розтлумачив мовчанку француженки.

— Ви це серйозно? У вас мізки скисли, поки ми ниділи в склепі? А хай вам! Хочете поповнити пантеон еквадорських героїв, стати всесвітньо відомими дебілами-мучениками з міста Ґуаякіль? О’кей, гаразд, уперед — мочіть цих монстрів в ім’я Господа святого нашого, чорт забирай, але тільки без мене. Без мене, чуєте, розумники?! Бо якщо я й вийду звідси, то лише в одному напрямку — до аеропорту.

Лаура тихо промовила:

— В Атакамі ми не втекли, і нам удалося.

Ріно випнув губу, махнув рукою і прогудів:

— В Атакамі було не те.

Додаткові пояснення здавалися зайвими: і Тимур, і Лаура чудово розуміли, що має на увазі південноафриканець. У серпні 2009-го все складалося інакше. Тоді вони усвідомлювали (бодай і не відразу це втямили), що коїться. Вони знали, що проблема обмежується сорока двома хлопчаками, які вирвалися на волю з «NGF Lab». Вони уявляли, на що від хлопчаків чекати, і здогадувалися, де їх знайти. Вони придумали, як їх знешкодити, та спромоглися «від’єднати» від психоістоти тих ботів, що залишалися в лабораторному комплексі. Так, вони боялися. Але мали чіткий план дій і, основне, надію на те, що він спрацює.

Кілька хвилин усі німували. Зрештою Тимур наважився порушити тишу.

— Знаєте, що я думаю?

Лаура звела голову. Ріно сердито прицмокнув.

— Мені не йде з голови, чому вони припинили мене кликати, — українець тупився в екран телевізора, де показували, як колона з восьми танків «Leopard 1», кремсаючи асфальт, розчавлюючи декоративні деревця в клумбах уздовж дороги, під’їжджає до білосніжного будинку з колонами. Напевно, до мерії. Чи резиденції губернатора провінції. Тимур не говорив іспанською та не міг прочитати, що то за будівля. — Пригадуєте, я запитав у Антоніо, чи є в нього записи того, як «сутінкові» кличуть мене? Він тоді пояснив, що планував це записати, але в минулі вихідні все раптово скінчилося.

— Тоні не говорив, що «сутінкові» припинили кликати тебе. Він сказав, що найбільш агресивні померли, а решта заспокоїлася.

— Правильно, — підтакнув Тимур, — заспокоїлася та перейшла до малювання. Він не висловився однозначно, та це очевидно. Якби вони й надалі кликали, Антоніо мав би що нам показати. Були б якісь записи.

Лаура, задумавшись, кивнула.

— Гаразд, логічно. Але що це нам дає?

Тимур сидів обличчям до телевізора, однак його розширені зіниці більше не сфокусовувалися на екрані. Погляд уже не був променем, що виходить з очей і протинає простір, він ущільнився і згорнувся, як згортається шматок фольги, що потрапив у вогнище. Чоловік поволі, неначе голку, занурив той погляд у себе і перенісся назад у часі. Він побачив себе таким, яким був п’ять років тому, у ніч із 31 серпня на 1 вересня 2009-го — останню ніч, проведену в Атакамі.

О пів на другу ночі. Вони з Ріно Хедхантером повертаються з плато Ель-Татіо, в одній із печер якого розстріляли чотири десятки безпорадних дванадцятирічних хлопчаків. У повітрі вчувається запах горілого. Що далі вони просуваються, то дужчим і терпкішим він стає. Тимур непокоїться, бо вони не можуть відшукати дорогу до «NGF Lab». На тому місці, де кілька хвилин тому мали б з’явитися відблиски з вікон інженерних корпусів, погляд провалюється в пітьму. Несподівано позашляховик виїжджає до велетенського згарища. Тимур спочатку сприймає його за місце катастрофи авіалайнера (чорт забирай, лише цього їм не вистачало для повного щастя!), і тільки згодом вони з Ріно усвідомлюють, що стоять біля залишків «NGF Lab». Таємну лабораторію — п’ять потужних корпусів із армованого бетону — зрівняно із землею. «NGF Lab» більше не існує.

А потім біля їхніх ніг із-поміж уламків вистромлюється чорна рука. Тимур і Ріно спочатку лякаються, але тут-таки розуміють, що то Лаура, яка вціліла під час бомбардування. Вони допомагають їй вилізти на поверхню, дають напитися, обережно відносять до джипа. Психіатр дивом уникла серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вивихнутого плеча й опіків на спині та правій частині обличчя. Лаурі пощастило: її накрило великим уламком — Λ-подібним шматком бетону, який до влучання дев’яностокілограмової JDAM-бомби був частиною житлового корпусу, — уламок став над нею дашком і захистив від осколків і жару.

— Тимуре?..

Зіниці звузилися. Українець, як і раніше, телющився в телевізор. На екрані мерехтіли кадри, зняті оператором телеканалу RTS на узбережжі Еквадору два тижні тому. Туші китів і косаток. Тонни мертвої риби. Зображення перемкнулося на студію; дикторка заговорила про те, що отруєння невідомою речовиною, яка потрапила в організми риб і морських ссавців, досі вважають головною причиною масового божевілля в Ґуаякілі. Звук на телевізорі було стишено до мінімуму. Тимур не чув, що розповідає дикторка, бачив лише, як ворушаться її губи, але якби й почув, то все одно не зрозумів би іспанської. Втім, він здогадався, про що йдеться в сюжеті: за спиною ведучої нерухомо висіла фотографія розгромленого Інституту неврології.

Чому вони вчепилися в ту рибу?

Він повернувся до Лаури:

— Не знаю, як ви до цього поставитесь, але я хочу полетіти в Атакаму. Мені важко пояснити чому, але я хочу повернутися до того місця, де колись стояла «NGF Lab». Антоніо розказував тобі, як пацієнти відреагували на магнітне поле в МРТ. Тепер я вірю! Я вірю, що саме так і було. І це означає, що «сутінкові» насправді інфіковані, що це не просто психи, що це психоістота знайшла спосіб прорватися в їхні голови, обходячи мозкові плати. Мізки всіх тих еквадорців кишать наноагентами. А «NGF Lab» — це єдине місце у світі, де можливо виробити достатню кількість нанороботів, щоб заразити стільки народу.

— Комплекс знищено, — тоном вихователя в дитсадку, який пояснює чотирирічному дітлахові, чому не можна виймати ложкою око своєму трирічному братику, взявся втовкмачувати Ріно. — І тобі це відомо не гірше за мене, фелла. На місці «NGF Lab» — згарище. Від лабораторій навіть фундаментів не залишилося.

Тимур знову побачив, як із-поміж дрібних уламків, піску та пилу з’явилося чорне, наче в шахтаря, обличчя Лаури. Вона була живою, але заледве притомною і без їхньої допомоги навряд чи вишпорталася б із-під завалу.

(…від лабораторій навіть фундаментів не залишилося…)

Але ж вона вціліла. Лаура ж уціліла тоді.

Нечіткий здогад промайнув у голові.

— У тебе є гроші на три квитки до Антофагасти? — запитав він француженку.

Лаура торкнулася пальцями носа, потім — брови.

— Так. Звісно. Це ж поряд.

Не так щоб дуже поряд, але ближче, ніж Європа чи Південна Африка. Значно ближче.

— Тоді пропоную проголосувати. Ріно має рацію: в Ґуаякілі нам більше немає чого робити, але я хочу полетіти до Чилі. Повернутися в Атакаму.

— Я проти, — просто сказав Ріно.

— О’кей, — кивнув Тимур і подивився на Лауру: — А ти? Твоє слово вирішальне.

Психіатр не зрозуміла мотивів українця:

— Що змінилося за сьогодні? Впродовж минулих трьох діб ти нам мізки виносив, проклинаючи за те, що ми з Ріно притягли тебе до Еквадору.

— Я й зараз проклинаю. Але… — Тимур замислився. Йому було непросто пояснити. У голові все булькало та вирувало, наче в казані: напис на стіні, малюнки «сутінкових», два гелікоптери, з яких солдати розстрілюють натовп на подвір’ї Інституту неврології (натовп, у якому, напевно, знаходилися незаражені), та Лаура, що вилазить з-під уламків «NGF Lab». — Вони малюють Атакаму, лабораторії, яких ніколи не бачили.

Лаура ледь руками не сплеснула:

— Ще кілька годин тому ти казав, що це просто ілюстрації, які нічого не означають! І ти хочеш, щоб ми полетіли в Атакаму через те, що «сутінкові» зображують комплекс, якого давно немає? Тимуре, малюнки дають змогу довести напевно лиш одне: у головах «сутінкових» засіла психоістота, вона із незрозумілих нам причин прагне повернутися в Атакаму, та я сумніваюсь, що це їй допоможе. Воно і тебе кликало, але ти не допоможеш цій примарі, навіть якби згодився.

Тимур знизав плечима:

— Я не наполягаю. І не стверджую, що в Чилі ми знайдемо панацею від ґуаякільської проблеми. Я тільки припускаю, що в Атакамі зосталося щось таке, що пояснить усе та дозволить зрозуміти, із чого ця проблема виникла. Останнє слово за тобою.

Лаура жувала нижню губу. Вона не бачила сенсу в поїздці до Чилі, бо вважала, що це лише марнування часу. Водночас психіатр не мала вибору: їм трьом потрібно дати драла з Еквадору. До Європи вони точно не долетять, грошей у неї якраз на переліт до Чилі. Тимур, сам того не усвідомлюючи, запропонував їй спосіб бодай і не вирішити, то хоча б відкласти вирішення цього питання. Що вони робитимуть в Атакамі та як добиратимуться звідти додому, жінка не уявляла, не хотіла навіть замислюватись над цим, значно важливішим завданням було вшитися з цього клятого міста.

— Ми летимо в Атакаму.

Тимур, очікуючи на заперечення, перевів погляд на Ріно Ґроббелаара. Ґевал тільки здвигнув бровами. Він, як і Лаура, не бачив сенсу в поїздці до згарища на місці «NGF Lab», водночас південноафриканцю не важило, куди летіти, аби тільки вислизнути з Ґуаякіля.

Господиня хостелу запросила до вечері. Впоравшись із яєчнею та напившись чаю, Тимур, Лаура та Ріно повернулися до своєї кімнати. Лаура Дюпре взялася за планшет.

Атакама виявилась не так уже й поряд, як спочатку здалося. Лабораторний комплекс «NGF Lab» було зведено в безлюдній пустелі за сорок кілометрів на південь від селища Сан-Педро-де-Атакама[61]. Найближче до Сан-Педро місто з аеропортом — це Антофагаста, столиця провінції Ель-Лоа. На жаль, прямих рейсів із Ґуаякіля до Антофагасти не було в природі. Лаурі довелося бронювати переліт до Сантьяго, чилійської столиці, яка знаходиться на одну тисячу сто кілометрів південніше від Антофагасти, а вже звідти добирати рейс до Антофагасти, щоб прямувати знову на північ. У результаті вони пролітали зайві дві тисячі кілометрів, однак інших варіантів не знайшлося.

Жінці пощастило: на рейс LA359 авіакомпанії «LAN Chile» з Ґуаякіля до Сантьяго залишалося якраз три вільні місця. Літак вилітав з аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо о 9:20 і прибував до столиці Чилі о 16:15 за місцевим часом. О 17:35 в аеропорту Артуро Меріно Бенітеса вони пересідали на рейс LA138 до Антофагасти. Загалом три квитки обійшлися у 2064 євро.

— Звідти як добиратимемося? — запитав ґевал. 2009-го всіх, хто приїжджав на роботу до «NGF Lab», зустрічали в аеропорту Антофагасти, після чого навпростець через пустелю везли до комплексу.

На рахунку Лаури Дюпре ще було трохи більше ніж одна тисяча чотириста євро.

— Орендуємо машину в Антофагасті. Поїдемо до Калами[62], звідти — до Сан-Педро, а далі…

Ріно кивнув:

— Далі я знайду.

Владнавши питання з квитками, Лаура домовилася з господинею «Dreamkapture hostal» про те, щоб їх підкинули до аеропорту. Еквадорка пообіцяла, що о сьомій ранку машина чекатиме на них перед воротами хостелу.

О другій ночі Лаура та Тимур нарешті лягли спати. Лаура заснула відразу, а Тимур ще довго лежав, заплющивши очі, та слухав, як преподобний Ріно Ґроббелаар, стоячи навколішки біля ліжка, добрих півгодини просив у Господа прощення за все, що наговорив і накоїв протягом такого довгого та напрочуд паскудного вчорашнього дня.

XLIV

Середа, 21 січня, 07:17 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Після 21 січня про Криваву П’ятницю в Еквадорі більше не згадували. Якщо хтось і згадував, то лише із сумно-іронічним підтекстом, мовляв, а пам’ятаєте, як усе починалося: п’ятниця, 9 січня, всього лише 83 смерті…

Ріно Ґроббелаар прокинувся за п’ять до шостої і відразу розбудив Тимура та Лауру. Вони поснідали, зібрали речі, а потім стали чекати на таксі.

Водій запізнився на десять хвилин і скаржився, що в місті тепер блокпостів більше, ніж будинків. О чверть на восьму Тимур, Ріно та Лаура попрощалися з господинею хостелу, повантажилися в машину та вирушили до аеропорту. У мирний час вони доїхали б до термінала за п’ять хвилин, однак того ранку вже о 7:17 таксі зупинили військові.

Блокпост — безладне нагромадження машин, залізобетонних блоків і колючого дроту — ліпився на перехресті авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре Ікаси. Сержант еквадорської армії забрав паспорти Ріно, Тимура та Лаури, після чого наказав усім, зокрема й шоферу, вийти з машини. Поки двоє рядових перевіряли автомобіль і вміст багажника, закріплений за постом медичний працівник (на вигляд студент інституту, щонайбільше — інтерн, можливо, навіть з Інституту неврології) електронним термометром вимірював температуру пасажирів і водія, а також, підсвічуючи спеціальним ліхтариком, вивчав їхні очі. Під час перевірки двоє солдатів тримали автоматичні гвинтівки напоготові, безцеремонно навівши дула на групу цивільних, готові за найменших ознак непокори відкрити вогонь на ураження. Солдати та медик виглядали наелектризованими, стомленими та злими.

Зі сходу до перехрестя авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре підступає двоповерховий житловий будинок, частина вікон якого виходить на дорогу. Біля одного з тих вікон, наполовину сховавшись за шторою, стояла п’ятнадцятирічна Б’янка де ла Торре — боса, у брудному платті, із розпатланим волоссям і блискучим від жиру волоссям. Дівчина стовбичила там давно — відтоді, як учора після обіду військові пригнали на перехрестя бронетранспортери та вантажівку з бетонними блоками та почали споруджувати блокпост, — і не відлучалася ні на секунду. Б’янка двадцять годин нічого не їла та не пила, спускала сечу собі просто під ноги і бездумно тупилася в автомобілі, що проминали блокпост. Дівчина дванадцятий день жила сама, тож у квартирі не виявилося нікого, хто міг би здивуватися з її поведінки. Батьки Б’янки зникли під час подій Кривавої П’ятниці: тата зарізали на вулиці, неподалік від дому, а мама… тіло Антонелли де ла Торре знайшли на подвір’ї Інституту неврології після вчорашньої зачистки. Б’янка цього, певна річ, не знала, але якби й знала, то навряд чи дуже переймалася б.

Якби солдати не примушували пасажирів виходити з машин, усе, може, й обійшлося б. Із вікна другого поверху непросто вдавалося роздивитися людей у салонах авто, а ті, хто сиділи з правого боку машини, ближче до західного боку авеню де Орельяни, взагалі випадали з поля зору. Втім, людей таки виводили. Побачивши русявого чоловіка зі світло-сірими очима (о 7:20 ранку в Ґуаякілі було достатньо світло, щоб розгледіти такі подробиці), Б’янка де ла Торре відірвалася від штори та притислася носом до вікна. Вона вперше в житті бачила цього ґрінґо — не молодого, та все ж доволі симпатичного, — однак щось усередині неї впізнало його. Б’янка відчула, як закалатало серце, що раптом стало ніби чужим, а в голову встромилися тисячі розжарених скальпелів. Її ноги підломилися, дівчина сповзла на ковзку від сечі підлогу й узялася дряпати шкіру на тім’ї, на потилиці, над вухами, на скронях. Якби в той момент до голови еквадорки під’єднали датчики електроенцефалографа, апарат, напевно, задимівся б: мозок буквально тріщав від електричних імпульсів, що розсівалися тілом. Б’янку де ла Торре викручувало, наче на електричному стільці, страхітливо цокотіли зуби, під шкірою зринали вузли та гульки, які пульсували та ворушилися, через що м’язи п’ятнадцятирічної дівчини нагадували поверхню киплячої рідини. За півхвилини з рота еквадорки вальнула рожева піна, а очі вилізли з орбіт. Цих півхвилини якраз вистачило, щоб розіслати сигнал усім, хто міг його прийняти.

Солдати завершили перевірку, повернули документи та дозволили рушити далі. Через хвилину таксі зупинилося на наступному контрольному пункті неподалік місця, де авеню де Орельяни зливалася з авеню Хуана Танки Маренго. Попри те, що блокпости розділяло не більше ніж п’ятсот метрів і солдати бачили один одного, Тимура, Ріно та Лауру примусили знову від початку до кінця пройти перевірку й огляд медичного працівника.

Зрештою о 8:40 таксі під’їхало до аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, який разюче змінився відтоді, як Тимур, Ріно та Лаура відвідували його.

Аеропорт Ґуаякіля — це довжелезна дворівнева споруда. На верхньому рівні розташовано залу відправлень, під нею — залу прильотів. Уздовж верхньої зали тягнеться естакада, що є відгалуженням авеню Америкас і дає змогу автобусам і таксі висаджувати пасажирів просто перед терміналом. Перед в’їздом на естакаду стояв військовий патруль. Німецький танк «Leopard 1» перегороджував більшу частину дороги, лишаючи шпарку, крізь яку заледве могла прослизнути одна машина. Внизу, під естакадою, також вишикувалися танки та бронемашини. Вздовж фронтальної, повністю скляної стіни нижнього термінала височіла чотириметрова загорожа, споруджена з прилаштованих один на одного бетонних блоків. По суті, вона наглухо закривала весь термінал. У бетонному мурі було залишено три проходи, через найширший із яких насилу могли протиснутися двоє людей, що крокують пліч-о-пліч. На горішньому рівні — у місцях, де від естакади відходили доріжки до термінала відправлень, — громадилися нашвидкоруч збудовані укриття з моноблоків і мішків із піском; через отвори між блоками визирали кулеметні стволи. Притуливши голову до скла, Тимур помітив на даху снайперів, які крізь перехрестя оптичних прицілів роздивлялися натовп перед естакадою. Люди не галасували та не скандалили. Поки що. Але щохвилини з міста приїжджало нове авто, привозило нових пасажирів, які поспішали втекти з Ґуаякіля. Військові не могли впоратися, перед пропускними пунктами виростали черги. Знервованість і страх відчувалися на дотик, липнули до шкіри та, неначе пустельний пісок, хрускотіли на зубах. Люди з тривогою споглядали одне одного, уникаючи прямих поглядів і все ж вибираючи момент, щоб крадькома, спідлоба зазирнути в очі тим, хто стоїть поруч. А раптом?.. Час від часу солдати виходили за межі загорожі, що оперізувала залу прильотів, кликали когось із натовпу перед естакадою та пропускали досередини. До термінала відльотів передусім пускали іноземців, що мали на руках квитки.

Машина з Ріно, Тимуром і Лаурою вклинилася в чергу, що вела до пропускного пункту біля танка «Leopard 1». Тимур нервово зиркнув на свій «Casio». Майже восьма. Реєстрацію, напевно, давно почали, до вильоту лишилося менш ніж півтори години, а черга заледве просувалася. Несподівано Лаура, яка сиділа на передньому сидінні обабіч водія, опустила вікно та вистромила голову з авто. Повернувшись до салону, жінка похапцем розрахувалася з таксистом і пролопотіла:

— За мною! Я дещо придумала.

Здивовані, але без нарікань, Тимур і Ріно вискочили з машини та слідом за Лаурою заходилися продиратися крізь натовп. Це було неважко, позаяк люди, побачивши Ріно, злякано сахалися. Невдовзі Тимур збагнув, що вигадала француженка. На нижньому рівні аеропорту, біля муру з бетонних блоків, стояло кілька чоловіків у яскраво-жовтих жилетках, одягнутих поверх сорочок із короткими рукавами. На спинах жилеток ряхтіли написи зі сріблястого світловідбиваючого матеріалу: «U.S. EMBASSY», «British Embassy | Embajada Britanica», «SVERIGE»[63] тощо. На одній зі спин Тимур розрізнив напис «Ambassade de France en Équatuer»[64]. Кілька інших працівників європейських посольств чи консульств, шукаючи своїх співгромадян, сновигали в натовпі та поміж машин перед виїздом на естакаду.

Лаура Дюпре на ходу дістала з наплічника паспорт:

— Месьє, я громадянка Франції. Допоможіть нам потрапити до аеропорту.

Працівник обернувся та відповів французькою:

— Коли ваш рейс?

— О 9:20 до Сантьяго.

— Якщо вам є де почекати, о 13:10 ми відправляємо рейс до Франції. Це евакуація, тож вам не доведеться нічого оплачувати, просто залиште серію свого паспорта та номер телефону.

На секунду Лаура затнулася, завагалася. Як усе просто. Viva la France! Подумавши, що Лаура сумнівається через те, що їй немає де зачекати, чоловік винувато проказав:

— На жаль, до аеропорту пускають лише тих, на чий рейс уже оголосили реєстрацію.

Француженка рішуче мотнула головою. Вона б із задоволенням полетіла, але чомусь ніде не бачила чоловіків у жилетках із написами «Republic of South Africa» чи, тим більше, «UKRAINE».

— Месьє, нам потрібно до Сантьяго.

— А ваші колеги? — він підозріло глянув на синець під оком Ріно, який за ніч трохи стухнув, унаслідок чого набув ніжно-волошкового кольору.

— Вони не французи, — Лаура дістала з рюкзака зіжмакані роздруківки, що підтверджували купівлю авіаквитків, — але вони летять зі мною.

— Приготуйте паспорти, — зронив працівник посольства і жестом поманив Лауру та чоловіків за собою.

Еквадорські військові пропустили їх через металошукачі та ретельно обшукали перед тим, як пропустити за бетонний мур (із винятковою прискіпливістю обнишпорили наплічник Ріно). Лаура, Ріно та Тимур потрапили до зали прильотів, після чого сходами вийшли на другий поверх.

— E28, — промовив українець і тицьнув пальцем у рядок електронного табло, в якому навпроти напису «LA359 — LAN Chile — Santiago» стояв номер стійки, де проходила реєстрація, E28, і примітка — boarding. — Посадку вже почали.

Видивляючись номери над стійками, вони поквапилися на реєстрацію.

XLV

Воно змінилося.

Воно вперше прорвалося у світ 2007-го, задовго до того, як боти втекли з «NGF Lab». То було не народження — не може народитися те, що тисячоліттями спочивало в людських мізках, — а радше пробудження після довгого-довгого сну. Сутність, яку Лаура назвала психоістотою, вперше прокинулася в лютому 2007-го, коли піддослідним малюкам виповнилося по десять років. У той момент її стан нагадував стан людини, що очунює після багаторічної коми, чи пацієнта, який відходить від наркозу після багатогодинної операції. Воно розплющило очі та кілька тижнів із подивом зиркало на світ крізь напівприкриті повіки (хоча, певна річ, ні очей, ні повік воно не мало), не до кінця розуміючи, що воно є, де знаходиться і що відбувається. Тоді воно ще не ставило собі запитання «хто я?», як не ставить його собі однорічна дитинка. Воно просто існувало, із кожним днем усе ширше розплющуючи очі.

Довгих півтора роки воно просто дивилося. Спостерігало. І лише в липні 2008-го, під час одного з польових експериментів, коли ботів укотре вигнали на полігон посеред пустелі для тестування та налагодження колективних дій, несподівано виявило, що спроможне не лише спостерігати, але й взаємодіяти зі світом. Через ботів. Відчуття були непередаваними. Воно почувалося дитинчам, яке довго дивилося на блискучих рибок за акваріумним склом, доки не наважилося — вперше в житті — опустити пальці у воду та торкнутися істот, що в ній плавали. Воно чхати хотіло, як на це відреагують рибки, воно навіть не замислювалося над цим. Основне полягало в тому, що йому сподобалася на дотик вода та сподобалося стискати поміж пальцями риб’ячі тільця.

Спочатку воно боялося людей. Не тому, що люди робили ботам боляче. А тому, що не могло впливати на людей так, як впливало на ботів. Йому не вдавалося збагнути, чому люди, які живуть у тому самому світі, що й боти, недосяжні для нього. Люди здавалися досконалішими та більш небезпечними, а тому цікавішими. Воно перестало боятися людей наприкінці 2008 року, коли примусило зграю ботів під час тренування накинутися на охоронця. Воно побачило страх у людині й тут-таки збагнуло, що здатне — бодай і опосередковано — впливати на цих істот.

Упродовж півтора року спостережень воно помітило, що люди не просто впливають на ботів та один на одного, вони також спілкуються між собою. А потім з’явився Вадим Хорт, який швидко відстежив, що боти роблять те, на що він їх не програмував, і здогадався, що за ботами криється незрозуміла сутність, щось на кшталт ляльковода, яка змінює їхню поведінку на відчутно складнішу. Хорт виготовив передавач, і воно почало спілкуватися — вперше безпосередньо спілкуватися з людиною. Спочатку лише за допомогою образів. Хорт показував фрактали, і воно могло годинами розглядати малюнки, поринаючи глибше й глибше, роздивляючись мікроскопічні деталі та мліючи від усвідомлення, що така краса, по суті, копіює себе вічно. Воно заглядало у фрактали, наче в дзеркало. А потім воно навчилося збирати з букв окремі слова — і боти виявилися нецікавими. Воно попросило Вадима змінити їх, щоб малюки більше не були примітивними та стали такими ж, як люди, але Хорт не міг. Потім воно запропонувало змінити людей, щоб воно могло проникнути в їхні мізки, як у мізки ботів. Хорт категорично відмовив, припинив спілкуватися та показувати фрактали. Воно довго не розуміло, чому Хорт тоді так злякався. Час спливав, Вадим Хорт не виходив на зв’язок, і тоді воно примусило ботів утекти.

2008-го боти підкорилися несподівано легко. Воно відчувало, що малюки знають: щось засіло в їхніх головах, якийсь невидимий паразит учепився в нервові закінчення між мозком і м’язами, навчившись скасовувати та на власний розсуд перетворювати імпульси, що ними курсували. І, попри це, вони скорилися. Із людьми все вийшло інакше. Дорослі відчували біль, дорослі опиралися. Так, як воно длубалося пальцями в мізках людей, так і люди, не усвідомлюючи цього, занурювали свої думки-щупальці в його сутність. А це було боляче (безтілесне воно не знало фізичного болю, однак, порівнюючи свої відчуття з відчуттями ботів, яких карали на «кріслі покути», припускало, що страждає від чогось подібного до того, що люди називають болем).

Воно потребувало Тимура Коршака, бо вірило, що українець здатен усе змінити, зробити так, щоб із людьми було, як і з ботами: легко, просто, без болю. От тільки з 2008-го багато що змінилося. Воно порозумнішало. Віднедавна воно не просто спостерігало та мислило. Воно планувало, неначе шахіст, продумуючи всі ходи наперед і ретельно зважуючи наслідки. Коли в сутичках на вулицях Ґуаякіля почали брати участь еквадорські військові, воно на певний час відступило, таким чином залишивши серед живих — і на волі! — не менше ніж дві тисячі «сутінкових». Побачивши Тимура Коршака очима зараженого еквадорця в одній із палат Інституту неврології, воно схитрувало і ніяк не виявило себе, щоб передчасно не налякати українця. Пізніше воно виманило охоронця з будки біля центральних воріт Інституту, усвідомлюючи, що інакше він забарикадується та викличе підмогу. От і цього разу, маючи непогане уявлення про те, що таке «Leopard 1», американські кулемети M240 та автоматичні гвинтівки M16, воно розуміло, що без зброї до аеропорту не прорватися.

Перший блокпост — на північно-західній околиці Ґуаякіля, на перетині 48-го шосе та 30-ї Північно-Західної вулиці, за десять кілометрів від аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо — «зняли» без жодного пострілу. Нападники зім’яли солдатів, що стояли на чатах, після чого швидко розправилися з рештою — блокпост знаходився на виїзді з міста у відносно спокійному районі, тож ніхто з еквадорців не очікував на напад. У результаті успішної атаки «сутінкові» заволоділи автоматичним станковим гранатометом американського виробництва «Mark 19», п’ятитонною повнопривідною вантажівкою «M939», армійським позашляховиком «Humvee» з установленими на даху великокаліберним кулеметом «Browning M2» та шістьма 5,56-міліметровими карабінами «Colt M4».

Після вдалого нападу психоістота не кинулася сторчголов на наступні пости. Спершу воно примусило нападників переодягтися в уніформу вбитих еквадорських солдатів.

Другий блокпост — на клеверній розв’язці на місці перетину 40-го та 48-го шосе — знешкодили швидше, ніж перший. Солдати 3-го батальйону 5-ї бойової бригади «Ґуаяс» розслаблено спостерігали, як до пропускного пункту наближається «Humvee» та тентована вантажівка. Більшість загинула, так і не зрозумівши, звідки по них відкрили вогонь. Далі не склалось. Потвора, що гнала інфікованих чоловіків до аеропорту, не врахувала, що клеверний міст на перехресті доріг № 40 та № 48 охороняють і з півночі, і зі сходу. Солдати зі східного блокпоста, зачувши стрілянину, кинулися на допомогу побратимам. Зав’язалась перестрілка, внаслідок якої східний опорний пункт і всіх його захисників було знищено. Із такої відстані його розмолотили на порох гранатами.

Одночасно розпочалася стрілянина на північному в’їзді до міста, біля мосту через річку Дауле, праву притоку Ріо-Ґуяас. Віадук охороняли бійці 9-ї амазонської бригади спеціального призначення, яку вчора ввечері перекинули зі східних регіонів Еквадору: заскочити їх зненацька не вдалося. Попри це, оборонці не протрималися й трьох хвилин. «Сутінкових» було вп’ятеро більше, жоден із них не мав навичок ведення бою в місті, однак усі разом вони діяли тактично правильно, як єдиний організм, шукаючи найслабші місця та легко зминаючи оборону солдатів.

Про атаки на блокпости на півночі міста негайно доповіли командуванню. Решту бойових патрулів миттєво привели в повну бойову готовність, але це не допомогло. Два загони «сутінкових», що рухалися до аеропорту з півночі та з північного заходу, зносили блокпост за блокпостом. Вони мали зброю, броню (на блокпосту за мостом через Дауле «сутінкові» захопили три кулемети M240 і дві броньовані колісні машини «Engesa EE-9 Cascavel» бразильського виробництва, по суті, колісні танки з 90-міліметровими гарматами на баштах) і основне — не боялись умирати. Еквадорська армія не так технічно, як морально виявилася не готовою до жорсткого протистояння в місті. Солдати готувалися до появи нехай і знавіснілих, але беззбройних психів, і не очікували, що по нашвидкуруч виставлених блокпостах гатитимуть із 90-міліметрової гармати, що «сутінкові» кидатимуться на пропускні пункти, шмаляючи в усе, що бачать, і ніскільки не боячись нарватись на кулю у відповідь.

Дві групи «сутінкових», поступово захоплюючи все більше зброї та боєприпасів, ривками просувалися на південь. Один загін прямував вулицею Франциско де Орельяни (авеню починається відразу за мостом через Дауле), другий — 48-м шосе до перетину з авеню Хуана Танки Маренго, після чого завернув на схід.

О 8:35 для еквадорського військового командування стало очевидним, що обидва загони прориваються до аеропорту.

XLVI

Середа, 21 січня, 08:41 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо

Ґуаякіль, Еквадор

Попри видимість захищеності та порядку, повітря всередині ґуаякільського аеропорту від тривоги здавалося гірким і тванистим, неначе переварений кисіль. Пасажири в чергах реєстрації дратувалися та намагалися прослизнути без черги. Працівники авіакомпаній, які теж відчували застигле в непорушному повітрі напруження, сердито огризалися до чоловіків і жінок, котрі, ігноруючи загороджувальні стрічки та жовті лінії розмітки, напирали на стійки. Аеропорт захлинався великою кількістю додаткових рейсів, скерованих до Ґуаякіля, щоб допомогти з евакуацією людей.

За чверть до дев’ятої Тимур, Ріно та Лаура нарешті підійшли до стійки реєстрації. Лаура поклала на стійку роздруківку з підтвердженням придбання квитків і три паспорти. Стомлений і затурканий працівник «LAN Chile» узяв документи та почав вводити дані в систему. Через хвилину зі спеціального апарата вискочили три віддруковані смужки картону — посадкові талони. Еквадорець наготувався віддати документи Лаурі, але несподівано затримав погляд на синьому із золотим тризубом паспорті Тимура.

— Перепрошую, а ви маєте візу? — він відклав посадкові талони та розгорнув паспорт. — Наскільки я знаю, громадянам України для перетину чилійського кордону потрібна віза.

Південноафриканці та французи могли в’їжджати до Чилі просто за закордонним паспортом, українці потребували візи. На щастя, у серпні 2009-го, коли Тимур Коршак уперше вирушав до Чилі, Оскар Штаєрман, адміністратор проекту «NGF», подбав, щоб українцю відкрили багаторазову візу.

— У мене шестирічна робоча віза, — спокійно сказав Тимур.

Працівник «LAN Chile» скрупульозно роздивлявся візу, що мала вигляд печатки, яка займала всю сторінку паспорта.

— Робоча? Ви не відвідували Чилі протягом минулих п’яти років. У вас є запрошення від компанії, яка бере вас на роботу? Боюся, без цього документа, я буду змушений…

Його слова обірвав гуркіт пострілів зі 105-міліметрових гармат, що злилися в один потужний залп. Моментально кілька сотень людей — усі, хто знаходився в залі відправлень, — повернули голови на захід, до широких вікон термінала. Постріли лунали з-під естакади, відповідно, із вікон горішнього термінала побачити, що діється біля виходу із зали прильотів, не було можливості, однак Тимур здогадався, що стріляли з танків, розташованих перед загорожею з бетонних блоків. За мить згори долинуло тихе клацання — відкрили вогонь снайпери.

Першим голову на схід повернув Тимур Коршак.

— Пробач, чувак, — прошепотів він українською, після чого перехилився через стійку та вирвав із рук еквадорця паспорти та посадкові талони. — Мерщій на паспортний контроль! — гукнув через плече Лаурі та Ріно.

Під естакадою загавкав кулемет; до термінала вривалися перелякані пасажири, яким в останню мить пощастило пройти повз контрольний пункт, кричали жінки; військові швидко перегороджували проходи мотками колючого дроту, блокуючи всі входи до аеропорту. За дротом лишалося чимало людей, які голосили, лаялися та розмахували квитками, благаючи їх впустити. Якась жінка намагалася перекинути через загородження свою дитину.

Тимур, Лаура та Ріно встигли дістатися сходів, які вели до паспортного контролю, до того, як натовп перетворився на очманілий від диму бджолиний вулик. Кількасот людей одночасно обступили чотири десятки реєстраційних стійок, вимагаючи посадкових талонів. Біля однієї зі стійок спалахнула бійка. Кілька чоловіків зігнали представника колумбійського лоукост-перевізника «Viva Colombia» з крісла та почали скубти його за волосся, торсати за барки, не розуміючи, що тим самим тільки відтягують час, коли зможуть отримати талони на посадку.

Лаура, біжучи, смикнула Тимура за футболку:

— Думаєш, це через нас? Вони знову полюють на нас?

— Так.

Несподівано звуки, що долинали з-під естакади, змінилися. То вже були зовсім інші вибухи. Тимур несамохіть зупинився, Ріно також став, і чоловіки сторожко перезирнулися. Тепер снаряди летіли не тільки від аеропорту, але й в аеропорт. З-під естакади зблиснуло полум’я, в усій будівлі затремтіли шиби. Навіть на третьому поверсі відчувалося, як двигтить під ногами підлога.

— Станковий гранатомет, — упізнав Ріно.

— Це погано? — блимнув виряченими очима Тимур.

— Можеш почекати і дізнаєшся.

Ріно, Тимур і Лаура влетіли до зали паспортного контролю. На щастя, біля будок черг не було. Налякані вибухами митники, не поставивши жодного штампа в паспортах, пропустили їх до транзитної зони. Співробітники безпеки аеропорту також практично не обшукували їх.

На електронному табло, що висіло за металошукачами, навпроти рейсу LA359 висвітилося червоним «boarding»[65]. За метр від апаратів, що сканували ручну поклажу, Лауру та чоловіків зустріла дівчина в уніформі працівниці аеропорту. Її обличчя було землистим від переляку, м’язи на широких вилицях напруженими, але загалом вона непогано трималася.

— Який рейс? — швидко запитала еквадорка.

— До Сантьяго, — відказала Лаура.

— Ось там, дев’ятий гейт, — дівчина промовистими жестами підганяла їх. — Не баріться, — раптом еквадорка усвідомила, що її слова не справили належного враження, і поквапила ще раз, вібруючо-благальним голосом: — Швидше, швидше! Усім лайнерам наказано негайно відчалювати від рукавів. Вас ніхто не чекатиме.

Цього разу Лаура, Ріно та Тимур усе зрозуміли і, не подякувавши, щодуху припустили до дев’ятого гейту. Біля duty free магазинів вони наздогнали сім’ю — опасистого та лисого чоловіка, схоже, місцевого, принаймні точно не європейця чи американця; чорняву жінку з довгим волоссям і пальцями, всіяними золотими перснями; та двох дітей років десяти, — яка також панічно шукала свій літак. Усі разом вони промчали висувним рукавом і заскочили до салону «Boeing 767» за лічені секунди до того, як стюардеси зачинили двері. Вже в літаку виявили, що лисуватий еквадорець і його родина мали квитки до Ліми, однак командир екіпажу навідріз відмовлявся зупиняти літак, щоб їх висадити. Насправді сім’ї несказанно пощастило, що вона потрапила не в той «Boeing». «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Chile» стояв під самим терміналом, приклеївшись до висувного рукава, а не на стоянці посеред летовища, як, наприклад, додатковий лайнер до Ліми, що мав би вилетіти о 9:10. Жоден із літаків, які знаходилися на летовищі, а не під терміналом, того дня так і не здійнявся в небо. До них не встигли довезти пасажирів.

Рейс LA359 до Сантьяго-де-Чилі став передостаннім, що вилетів з аеропорту Ґуаякіля. Відразу після нього, не чекаючи, доки розсмокчуться розбурхані зльотом 767-го турбулентні вихори, у повітря піднявся рейс компанії «Avianca» до Боготи. О 9:15 аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо закрили, усі вильоти було скасовано, а літаки, що мали приземлитися, скерували до Кіто. Поки «Boeing 767» набирав висоту, з авіабази Елоя Альфаро, що на півночі провінції Манабн, до аеропорту Ґуаякіля підоспіли вісім штурмовиків «A-37 Dragonfly» 23-го бойового крила еквадорських ВПС, які перетворили на сільськогосподарські угіддя усі під’їзди та підходи до аеропорту. Разом з усіма, хто на цих підходах знаходився. Приклеївшись носом до ілюмінатора, Тимур спостерігав, як броньовані штурмовики кружляють довкола будівлі аеропорту. Спочатку він сприйняв «A-37» за невеликі приватні літаки, які налетіли невідомо звідки (такими вони були крихітними), і тільки через хвилину збагнув, що після кожного крутого та прямолінійного зниження і прольоту цих «приватних літаків» над терміналом на площі перед аеропортом розквітають багряно-червоні бутони вибухів.

— Як думаєш, федерали стежили за нами? — зненацька озвалася Лаура.

— Що? — Тимур відліпився від ілюмінатора.

— Гадаєш, вони знають, що ми летимо до Антофагасти?

Далеко внизу під їхнім лайнером бетонні скалки та шрапнель різали на шматки тепле повітря. Ріно Ґроббелаар, не повертаючись до Лаури, саркастично гмикнув:

— А то ми, бляха, непомітно звалили з Ґуаякіля.

XLVII

Під час бойового зіткнення біля аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо пасажири, які чекали в черзі, щоб пройти контрольний пункт і потрапити до зали відправлень, опинилися під перехресним вогнем. Еквадорські військові, які впродовж перших хвилин не розуміли, звідки по них ведуть вогонь, гатили в усе, що рухалося. А «сутінковим» було начхати, у кого стріляти. У результаті в кривавому місиві перед аеропортом загинули 244 людини, більше половини з яких — іноземці. Найцікавіше, що ніхто із солдатів біля аеропорту не постраждав: танки й укріплення захистили бійців від безладного вогню нападників. Утім, це якщо не враховувати тих військових, що полягли на блокпостах. Разом із ними протягом 21 січня у фінансовій столиці Еквадору загинуло більше ніж 310 людей.

Убитих серед «сутінкових» ніхто не рахував.

У ході розслідування обставин загибелі цивільних в аеропорту Ґуаякіля було виявлено, що частину пасажирів, які скупчилися біля естакади, застрелили еквадорські військові. Точну кількість так і не встановили, оскільки записи з аеропортових камер спостереження загадково зникли наступного дня після розстрілу. За свідченнями тих, кому вдалося вціліти в бійні, не менше ніж сто осіб розстріляли бійці, що закріпилися вздовж зали прильотів. Ще півсотні загинуло під час бомбардування. «Сутінкові» просто не мали достатньо набоїв, щоб за той час, поки до аеропорту летіла ескадрилья «A-37 Dragonfly», скосити стільки цивільних.

Серед загиблих іноземців опинилися громадяни Голландії, Франції, Іспанії, Китаю, Аргентини, Чилі, Німеччини, Швеції, Італії та Великобританії.

Хоча найбільше було американців.