Це знає тільки вітер

Судний день

Коли настане судний день, мільярди людей буде приведено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите те місце. Однак, не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діалог в дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.

«Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждання?» - пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору. «Ми пережили таке, що здається, неможливо пережити, нас били і мордували до смерти».

В іншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию. «А що Ти скажеш на це? – запитав він, вказуючи на сліди від задушення. – Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин». З тлуму людей, що очікують суду, виступила студентка з маленькою дитиною і з синцями під очима: «Чому я маю так страждати? – простогнала вона. – Це не була моя вина».

У величезному натовпі утворилися сотні таких збунтованих груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.

Добре Богові бути щасливим. Живучи в такому красивому і благодатному місці, де немає страждання, голоду і ненависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.

Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з головною водянкою. Усі вони зібралися у центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався щоб представити свою трагедію.

Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, щ о Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.

«Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насамперед буде піддано сумніву спосіб. У який Він прийшов на світ. Дайте Йому таки тягар праці, щоб навіть найближчі Його люди подумали, що Він, мабуть збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судитимуть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків».

Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль залунали схвальні вигуки.

Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось … Слухаючи розповіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.

«І Слово стало тілом» (Йо. 1.14)