Це знає тільки вітер

Вівця

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.

Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі сої тривоги і страхи.

- Ти хочеш, що я наділив тебе якимось засобом для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.

- Так.

- Чи підійшли б тобі гострі зуби?

Вівця заперечно захитала головою:

- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що розбійниця.

- Чи хотіла б ти мати великі кігті?

- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей …

- Я міг би вприснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.

- Про це не може бути й мови. Всі мене б зневажали, як змію.

- А як ти ставишся до міцних рогів?

- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.

- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.

- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є …

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої люд кости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.

Сила не зігріє нас у ночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.