Цент на двох

Малеча у лісі

Вона завмерла вгорі, на початку сходів. Її переповнювали емоції, схожі на ті, що відчувають примадонни на прем’єрі, плавці на трамплінах і незграбні юнаки у смугастій формі в день Великої гри. Вона уявляла, ніби крокує під дріб барабанів, у сяйві дорогоцінного каміння, наче Таіс або Кармен. Ізабель ніколи так не піклувалася про свою зовнішність, ніколи не була настільки нею задоволеною. Півроку тому їй виповнилось шістнадцять.

— Ізабель! — з дверей вбиральні покликала її кузина Елейн.

— Я готова. — Від хвилювання вона відчула ком у горлі.

— Я відлучусь на хвилинку додому за іншою парою черевичок.

Ізабель хотіла забігти до вбиральні, аби востаннє по­дивитись у дзеркало, але щось її змусило зазирнути у проліт привабливо звивистих сходів. Там, унизу в залі, вона помітила дві пари чоловічих ніг. Взуті у чорне, вони не давали змогу впізнати їхніх власників, але Ізабель не­терпляче вдивлялася, чи не належить одна з них Стівену Палмсу. Цей юнак, якого вона ще не встигла побачити, з першого ж дня — дня її приїзду — заполонив її думки.

Коли вони їхали машиною з вокзалу, Елейн зава­лила її безліччю питань та коментарів, одкровень та перебільшень і раптом торкнулася цієї теми:

— Ти пам’ятаєш Стівена Палмса? Він просто збожеволів, коли дізнався, що побачить тебе знову. Він навіть на день затримався у коледжі, аби сьогодні ввечері бути тут. Стівен так багато чув про тебе...

Їй приємно було дізнатися про це. Тепер Ізабель від­чувала себе в більш-менш рівних умовах, хоча сама звик­ла зав’язувати власні романи — зі сценами прощання або без них.

Але після захопленого передчуття щось змусило її запитати:

— У якому сенсі чув про мене? Що саме?

Елейн посміхнулася — вона відчула себе у якості шоувумен поруч зі своєю більш екзотичною кузиною.

— Він знає, що ти гарна і все таке. — Вона зробила паузу — Гадаю, він здогадується, що ти вмієш цілуватися.

Ізабель трохи здригнулася під хутряною накидкою. Вона звикла, що її сприймають саме у такому світлі, але цей факт досі не викликав у неї обурення; хоча в чужому місті він навпаки міг стати їй у нагоді.

Ізабель почувалася зовсім дорослою і готовою до від­носин з хлопцями, тож іноді її поведінка виглядала без­соромною, чи не так? Що ж, нехай дізнаються! У своєму віці вона не шкодувала, але й не пишалася цим.

Ранок був морозний. З вікна авто Ізабель спостері­гала, як падав рясний сніг і вкривав усе навколо. Тут було навіть холодніше, ніж у Балтіморі, вона зовсім про це забула; скло бічних дверей замерзло, а в кутки вікон набився сніг.

Їй не давала спокою одна думка: чи не схожий раптом Стівен на того хлопця, що так спокійно прямував крізь метушню ділової вулиці в мокасинах та костюмі для зи­мового карнавалу? Це так на західний манер! Звичайно, не схожий; він вчиться у коледжі, здається, на першому курсі.

Дійсно, Ізабель не мала чіткого уявлення про Стівена. Фото дворічної давнини не вражало її нічим, окрім ве­ликих очей, які тепер, коли він подорослішав, напевно, втратили й цю перевагу.

Однак в останні два тижні, коли було прийняте рішення про її різдвяний візит до Елейн, він став гідним кандидатом на її серце. Діти, найдотепніші свати, швидко задумують та планують, тож Елейн завдяки листуванню спритно зіграла сонату на струнах вразливого темпераменту Ізабель, яка завжди була схильна до дуже сильних, хоч й швидкоплинних почуттів.

Перед ними з’явилася білокам’яна будівля, що стояла трохи віддалено від засніженої дороги. Місіс Холліс тепло зустріла її, повиходили сором’язливо з закуточків і її молодші кузени та кузини. Ізабель зустріла їх досить чемно. Їй легко вдалося зібрати навколо себе усіх, крім старших дівчат та деяких жінок. Вона свідомо намагалася справити на оточення враження. І справді, півдесятка дівчат, з якими вона познайомилася того ранку, були у захваті — як від її безпосередності, так і від репутації.

Ім’я Стівена Палмса відкрито лунало у бесіді. Здавалося, ніби він був для них чимось світлим та недосяжним, хоч і не користувався великою популярністю. Кожна з присутніх, здається, так чи інакше мала з ним справу, але, однак, не змогла сказати щодо його особистості нічого конкретного. Але усі погодилися, що Стівен збирається до неї залицятися.

Ізабель вирішила, що при необхідності змусить себе ним захопитися — це ж все завдяки Елейн — хоча була страшенно розчарована. Елейн змалювала його досить характерно — за її словами, він був гарний, мав стосунки, але довго у них не затримувався.

Насправді у ньому поєдналася уся романтика, про яку Ізабель у своєму віці та оточенні могла тільки мріяти. Чи була його пара серед танцювальних туфель, які рухалися навколо м’якого килимка внизу?

Усі враження, які фактично були лише уявою, несамовито мерехтіли калейдоскопом перед очима Ізабель. У неї поєднувалась така дивна суміш соціального та артистичного темпераментів, яка так часто зустрічається у товариських дівчат або актрис. Хлопці одразу звертали увагу на її вихованість, а точніше витонченість, з якою Ізабель проявляла прихильність до них, її тактовність була інстинктивною, а здатність до любовних стосунків обмежувалася лише кількістю хлопців, які траплялися на її шляху. У її рухах відчувався потужний фізичний магнетизм, окрім якого безсоромно фліртували й великі усміхнені темно-карі очі Ізабель.

Отже, вона чекала цього вечора біля сходів Кантрі Клубу, доки кузина перевзувала черевички. Коли Ізабель вже почала втрачати терпіння, з вбиральні випурхнула Елейн, що сяяла своєю звичною доброю натурою і піднесеним настроєм, і вони разом спустилися широкими сходами. І там, у світлі прожектору, у голові Ізабель заблимали одразу два почуття: радість від того, що у неї сьогодні чудовий вигляд, і цікавість, чи добре він танцює.

Внизу, у великій кімнаті Клубу, дівчата, з якими вона познайомилася до того, на мить оточили її, дивуючись у м’якому жовтому світлі тому неймовірному перетворенню, яке з нею трапилось; потім вона почула голос Елейн, який називав імена, і помітила, що кланяється секстету чорно-білих, немов дерев’яних фігур.

Пролунало й ім’я Палмса, але Елейн згадала його далеко не на початку. На якусь мить відчувся напружений момент незручних поклонів і заплутаних, по-дитячому наївних розмов з людьми, яких вони найменше очікували побачити.

Ізабель та Дункан Коллард, першокурсник з Гарварду, з яким вона колись грала в класики, присіли на сходах. Все, що їй було потрібно від нього — це згадати минуле, бажано — у гумористичному сенсі.

Треба звернути увагу на те, як Ізабель вміла подавати в компанії якусь свою думку. По-перше, вона повторювала її натхненним контральто з незначним південним акцентом; потім, ніби відсторонено, дарувала свою чудову усмішку; потім наводила думку в різних варіаціях і використовувала свого роду психологічний метод, і все це в іменній формі діалогу.

Дункан був зачарований і зовсім не усвідомлював, що все це робиться не для нього, а заради очей, що блищали під блискучим, ретельно напомадженим волоссям, трохи ліворуч від неї. Наче актор у потоці власного свідомого магнетизму, який все ж таки встигає скласти враження щодо більшості глядачів у перших рядах, Ізабель оцінювала і Стівена Палмса. По-перше, він був світловолосим, тож вона трохи засмутилася, бо очікувала на стрункого, наче олівець, брюнета. Щодо іншого, окрім слабкого рум’янцю та прямого романтичного профілю, враження на неї справив щільно одягнений костюм і шовкова сорочка. Такі сорочки все ще приваблювали жінок, але чоловіків, навпаки, тільки втомлювали.

Стівен лише мовчки усміхався.

— Ти згоден зі мною? — спитала вона раптом, обернувшись до нього ніби випадково.

Він кивнув і усміхнувся ще ширше.

Потім усі загомоніли, і Елейн повела присутніх до їхніх столиків. Стівен трохи нахилися до неї й прошепотів:

— Ізабель, за столом сідаймо поруч.

У Ізабель перехопило подих. Хоча вона й очікувала на такий поворот, та все ж гадала, що подібну ініціативу мала взяти на себе інша зірка, але режисер раптом вклав цю фразу у вуста другорядного персонажа — тож їй не варто анітрохи втрачати лідерство. Обідні столики дрижали від сміху через плутанину під час вибору місць, а потім Ізабель відчула на собі допитливий погляд сусіда.

Їй це доставило надзвичайну насолоду, а Дункан Коллард був настільки захоплений перспективою свого успіху, що забув витягнути стілець для Елейн і почувався трохи розгубленим. Стівен сів з іншого боку, сповнений впевненості та самолюбства, дивлячись на неї більш відкрито.

На відміну від Дункана, він почав прямо.

— Я багато чув про тебе, відколи ти носила коси...

— Весело сьогодні, чи не так?

Обоє зупинилися. Ізабель сором’язливо обернулася до Стівена.

З виразу її обличчя завжди легко було все зрозуміти, але вона таки промовила:

— Від кого ж ти чув?

— Від усіх — впродовж усіх цих років, що ми не бачились.

Вона зашарілася.

Дункан, що сидів праворуч, втратив у той момент бодай якісь шанси, хоча поки що цього не усвідомлював.

— Я розповім, що саме пам’ятав про тебе усі ці роки, — продовжував Стівен.

Вона трохи нахилилася до нього і збентежено роз­глядала листя селери перед собою. Дункан зітхнув — він знав Стівена та його вміння завойовувати серця, тож відвернувся до Елейн і запитав її, чи не збирається вона їхати вчитися наступного року.

Ізабель та Стівен явно не були невинні, але і до­свід­ченими їх назвати було важко. Мало того, подібні ярлики мали дуже незначну цінність у грі, яку вони почали — кожен з них грав роль, яку міг би грати роками. Вони обидва розпочали з привабливої зовнішності та яскравих темпераментів, а решта була результатом прочитання певних популярних романів та підслуханих уривків роз­мов старших товаришів у вбиральні.

Чим більш широко відкритими та невинними здава­лися очі Ізабель, тим пропорційно менше вірив їм Стівен. Він чекав, доки маску буде скинуто, але водночас не ставив під сумнів право Ізабель її носити.

Її, своєю чергою, анітрохи не вражала його витончена байдужість. Вона жила у великому місті й мала більший досвід спілкування, але прийняла лінію поведінки Стів­ена. Це була одна з десятків подібних маленьких угод. Він усвідомлював, що отримана ним прихильність Ізабель зумовлена тим, що її попередньо до цього підготували. Стівен бачив, що ніхто з присутніх не був цікавішим за нього, але йому доведеться робити все можливе, аби не втратити цю перевагу.

Тож вони продовжували, з безмежною підступністю, яка б жахнула батьків обох.

Коли пів дюжини маленьких столиків спорожніли, почалися танці. Все йшло, як вона і гадала — хлопці один за одним вихоплювали Ізабель кожні кілька футів, а потім по кутах сварилися один з одним: «Ти міг мені не заважати?!» і «Їй це теж не сподобалось — вона сказала мені про це, коли я черговий раз її впіймав».

Це було правдою — вона казала так усім і потискала на прощання руки, ніби говорячи: «Без танцю з Вами цього вечора було б сумно».

Минув деякий час, приблизно години дві, і менш палкі залицяльники зрозуміли, що було б краще зосередити свої псевдопристрасні погляди на комусь іншому, адже об одинадцятій годині знайшли Ізабель та Стівена у шкіряній вітальні неподалік від читальної зали. Вона розуміла, що вони є красивою парою, і їм пасує сидіти на цьому шкіряному дивані, а усі інші — менш яскраві екземпляри — нехай миготять та спілкуються внизу. В очах хлопців, що проходили повз дверей, була помітна заздрість, дівчата, що випадково зазирали до кабінету, — лише сміялися та насуплювалися, але брали собі на замітку.

На цей момент вони вже встигли дещо обговорити та згадати з минулого життя. Більшість почутого не стало для Ізабель новиною. Стівен був першокурсником у коледжі та грав у хокейній команді класу. Він, натомість, дізнався, що деякі хлопці, з якими вона гуляла у Балтіморі, були «незбагненно моторними» і приходили на вечірки в нетверезому стані — більшості було двадцять і більше років, і вони чудово ганяли на «штутцах». Добра половина з них, здавалося, були вихідцями з різних шкіл-інтернатів та коледжів, але деякі з них здобули успіхи у спорті, що змусило Стівена дивитися на неї із захопленням.

Насправді Ізабель дізнавалася усі подробиці студент­ського життя у коледжі головним чином від старших кузин. Вона зустрічалася з багатьма молодиками, які вважали її «милим дитям», за яким «варто пильнувати». Але Ізабель так майстерно нанизувала реальні імена на вигадані історії про веселощі, що вони б з легкістю вразили навіть бувалого віденського аристократа. Ось такий вплив мало юне контральто на шкіряному дивані.

Як я вже казав, вони багато про що вже встигли поговорити, навіть на додаток, — підійшли до головного. Стівен залишився на день довше заради того, щоб побачитися з Ізабель і вже о пів на першу ночі мав встигнути на поїзд. На вокзалі на нього чекали речі, а годинник вже починав важко відтягувати кишеню.

— Ізабель, — раптом сказав він, — я хочу тобі дещо сказати.

До того вони з легкістю обговорювали «бісики у її очах» і переваги затишного сидіння на дивані перед танцями, і Ізабель відчула за змінами у його інтонаціях, що саме буде зараз, бо чекала на це.

Стівен потягнувся над їхніми головами й вимкнув електричне світло, тож вони опинилися в темряві, яку порушувало мерехтіння червоних ламп крізь двері з читального залу. Потім він почав:

— Я не знаю — не знаю, чи розумієш ти, про що я збираюся казати. Господи, Ізабель — це звучить як вивчена репліка з якоїсь п’єси, але це не так.

— Знаю, — тихо промовила Ізабель.

— Можливо, в нас ніколи вже не буде нагоди зустрітися віч-на-віч…. Мені інколи страшно не щастить.

Він сидів далеко від неї — на іншому кінці дивану, але Ізабель розрізняла в темряві його чорні очі.

— Ми ще побачимося, дурнику.

Останнє слово пролунало настільки м’яко, що більше було схоже на ласкаве прізвисько.

Він трохи хрипко продовжив:

— Мене приваблюють багато людей — дівчат — і, мабуть, тебе теж — хлопці, я маю на увазі — але, відверто кажучи, ти ...

Він раптово запнувся, нахилився, підперши підборіддя руками — улюблений і вивчений жест.

— Ох, який у цьому сенс? В тебе свій шлях, в мене, гадаю, свій….

На мить запанувала тиша. Ізабель теж була зворушена — у слабкому світлі, що лилося над нею, вона скрутила хустку у щільний клубок і навмисно впустила її на підлогу. Їхні руки на мить торкнулись одна одну, але жоден не заговорив. Серце тиші стукало все більш часто і солодко. У сусідній кімнаті було чутно, як ще одна пара експериментувала на фортепіано. Після традиційного «Чопстікса» один із них розпочав грати акомпанемент пісні «Малеча у лісі», і до них долетіли слова у виконанні оксамитового тенора —

Дай руку мерщій!

Мене зрозумій:

летимо до Країни Мрій

Ізабель тихенько підспівувала і почала тремтіти, відчувши, як рука Стівена наблизилась до неї.

— Ізабель, — прошепотів він, — ти бачиш, я божеволію від тебе. Я хоч трохи тобі не байдужий?

— Так.

— Наскільки небайдужий? Чи подобається тобі хтось іще?

— Ніхто.

Стівен ледве розбирав її слова, хоча нахилився так близько, що відчував на щоці її подих.

— Ізабель, я повернуся до коледжу на шість довгих місяців, тож чому б нам не… я б згадував цей чудовий момент…

— Зачини двері.

Голос її осікся, і Стівен трохи засумнівався, чи казала Ізабель щось взагалі.

Він обережно зачинив двері, і здалося, ніби музика тремтіла просто за дверима.

Місячне світло з неба відчуй

та на добраніч мене поцілуй.

Яка чудова пісня, думала вона, — все було чарівним сьогодні ввечері, і найбільше — ця романтична сцена в кабінеті з дотиками рук і неминучою близькістю.

Майбутнє життя здавалося їй нескінченною послі­дов­ністю подібних сцен під місячним і блідим зірковим світлом, на задніх сидіннях теплих лімузинів і низьких затишних «родстерів», що зачаїлися під кронами дерев — тільки хлопець міг змінитися, але теперішній — він такий прекрасний….

— Ізабель!

Його шепіт злився з музикою, і вони ніби пливли усе ближче одне до одного. Її дихання пришвидшилося.

— Можна поцілувати тебе, Ізабель?

У темряві вона повернула голову до нього. Губи її були напіврозкриті. Раптом вони почули гомін голосів та кроки, що швидко наближалися.

Стівен швидким рухом увімкнув світло, і коли двері відчинилися і вдерлося троє хлопців, а серед них невдоволений та пристрасно бажаючий танцювати Дункан, він перевертав журнали за столом, а Ізабель спокійно сиділа, не рухаючись, і навіть нагородила їх привітною усмішкою. Але її серце несамовито стукало, і вона почувала себе так, ніби її позбавили чогось важливого.

Але… нічого вже не повернеш. Був заклик до танцю, був погляд, який промайнув між ними. У його очах був помітний відчай, в її — нескінченний жаль, а потім вечір продовжився з танцями та грою кавалерів у перехоп­лення.

Біля дванадцятої Стівен із серйозним виразом обличчя потиснув їй руку в невеликому натовпі гостей, що зібрались у дверей аби побажати йому щасливої дороги.

На мить він втратив самовладання, а Ізабель стало дуже ніяково, коли глузливий голос ззаду компанії вигукнув:

— Забирай її з собою, Стівене!

Він трохи стиснув її руку, а вона відповіла на це потискання, як і на інші двадцять того вечора — ось і все.

О другій годині ночі, повернувшись до Холлісів, Елейн запитала її, чи було у неї щось зі Стівеном. Ізабель мовчки обернулася до неї. Її очі світилися ідеалістичною мрією та цнотливою твердістю, наче в одіозної Жанни Д’Арк.

— Ні! — відповіла вона. — Я вже не займаюся подібним — він пропонував мені, але я відповіла «ні».

Діставшись до ліжка, Ізабель розмірковувала, що саме він напише їй у завтрашньому листі, який передасть із кур’єром. У нього був такий гарний рот — чи вони колись…?

«Чотирнадцять ангелів над сплячими кружляли…», — сонливо наспівувала Елейн із сусідньої кімнати.

— Чорт! — пробурмотіла Ізабель, розглядаючи холодні простирадла. — Чорт!