Цент на двох

Пірат відкритого моря

Ця неймовірна історія починається з моря, яке було наче блакитний сон, барвистим, як панчохи з синього шовку, та під небом синім як дитячі очі. Сонце з заходу сяяло в морі маленькими золотими дисками, і якби ви пильно дивились, ви могли б бачити, як вони перестрибують з верхівки однієї хвилі на верхівку іншої, поки зрештою не приєднуються до широкого намиста з золотих монет, яке нанизувалось десь за півмилі, і врешті-решт ставало разючим заходом сонця. Десь на півдороги між берегом Флориди та золотим намистом кинула якір біла парова яхта, новенька і витончена, а під синьо-білим тентом на її кормі світловолоса дівчина, напівлежачі на плетеній канапі, читала «Повстання Янголів» Анатоля Франса.

Їй було дев’ятнадцять, вона була стрункою і гнучкою, з розбещеним заманливим ротиком і пронизливими сірими очима, сповненими променистою цікавістю. Її ноги, без панчіх, натомість прикрашені, радше ніж одягнені в синьо-атласні капці, які невпинно гойдалися на кінчиках її пальців, лежали на поручні іншої канапи, що стояла поруч тієї, яку вона займала. Читаючи, вона періодично балувала себе ледь прикладаючи до язика половинку лимона, яку тримала в руці. Інша половина, висмоктана насухо, лежала на палубі біля її ніг і дуже м’яко гойдалася туди-сюди при майже непомітному русі морських хвиль.

Друга половина лимона вже майже втратила весь свій сік, а золоте намисто дивовижно виросло в ширину, коли раптом сонна тиша, яка огорнула яхту, була порушена звуком важких кроків, і літній чоловік, увінчаний впорядкованим сивим волоссям і одягнений у білий фла­нелевий костюм, з’явився на верхівці трапу. Там він на мить зробив паузу, поки його очі не звикли до сонця, а потім, побачивши дівчину під навісом, він пробуркотів щось тривале і повне справедливого невдово­лення.

Якщо він мав намір таким чином отримати будь-яку реакцію, він був приречений на розчарування. Дівчина спокійно перегорнула дві сторінки, перегорнула одну назад і механічно піднесла лимон на відстань дегустації, а потім дуже слабко, але досить виразно позіхнула.

— Ардіто! — суворо сказав сивий чоловік.

Ардіта вимовила тихий звук, який насправді нічого не значив.

— Ардіто! — повторив він. — Ардіто!

Ардіта мляво підняла лимон, дозволивши вислизнути одному слову, перш ніж він торкнувся до язика.

— Замовкни.

— Ардіто!

— Що?

— Ти вислухаєш мене, інакше мені доведеться завести слугу, який утримуватиме тебе, поки я розмовляю з тобою?

Лимон спускався повільно і зневажливо.

— Виклади це письмово.

— Чи вистачить в тебе пристойності закрити цю гидотну книгу і відкинути цей проклятий лимон хоча б на дві хвилини?

— О, а хіба ти не можеш дати мені спокій хоча б на секунду?

— Ардіто, я щойно отримав телефонне повідомлення з берега...

— Телефонне? — Вона вперше виявила слабкий інтерес.

— Саме так…

— Ти хочеш сказати, — здивовано перервала вона, — що вони дозволили тобі провести тут кабель?

— Так, і тільки зараз...

— Хіба інші яхти не зіткнуться з ним?

— Ні. Він проходить по дну. П’ять хвилин…

— Та будь я проклята! До пекла! Це ж чудові досягнення науки, чи щось таке, чи не так?

— Ти дозволиш мені сказати те, що я почав?

— Викладай.

— Ну, здається, я піднявся, щоб..., — він зробив паузу і кілька разів розгублено проковтнув. — О, так. Дівчино, полковник Морленд знову зателефонував, щоб попросити мене обов’язково привести тебе на вечерю. Його син Тобі приїхав з Нью-Йорка спеціально, щоб зустрітися з тобою, і він запросив ще кількох молодих людей. В останній раз я питаю, чи ти…

— Ні, — категорично відповіла Ардіта, — ні за що. Я відправилась в цей проклятий круїз з однією метою — відвідати Палм-Біч, і ти про це знав. І я абсолютно чітко відмовляюся зустрічатися з будь-яким проклятим старим полковником або з будь-яким проклятим молодим Тобі, чи з будь-яким іншим проклятим старим чи молодим, або ж відвідувати будь-яке інше прокляте старе містечко в цьому божевільному штаті. Тож ти або відвезеш мене до Палм-Біч, або ж заткнися та йди собі.

— Дуже добре. Це остання крапля. У твоєму захопленні цим чоловіком — чоловіком, який відомий своїми надмірностями, чоловіком, якому твій батько не дозволив би навіть вимовити твоє ім’я — ти перейшла усіляку межу, виставивши себе дівчиськом радше з півсвіту, ніж з того кола, в якому ти, як вважається, виросла. Відтепер…

— Я знаю, — іронічно перервала Ардіта, — відтепер ти йдеш своїм шляхом, а я йду своїм. Я вже чула цю історію раніше. Ти ж знаєш, що я тільки про це і мрію.

— Відтепер, — об’явив він пихато, — ти не моя племінниця. Я…

— О-о-о-о! — пролунав крик Ардіти неначе агонія згубленої душі. — Чи нарешті ти перестанеш мені набридати? Чи ти даси мені спокій? Коли, нарешті, ти стрибнеш за борт і втопишся? Ти хочеш, щоб я жбурнула цю книгу в тебе?

— Якщо ти наважишся зробити хоч щось...

Бац! «Повстання Янголів» промайнуло в повітрі, відхилилось від цілі лише на довжину короткого носа і весело плюхнулось на східці трапу.

Сивий чоловік інстинктивно зробив крок назад, а потім два обережні кроки вперед. Ардіта вскочила, витягнувшись в усі свої п’ять футів та чотири дюйми, і вищирилась на нього зухвало. Ії сірі очі палали.

— Тримайся якомога далі!

— Як ти смієш! — закричав він.

— Тому що мені це до чорта подобається!

— Ти стала нестерпною! З таким характером…»

— Ти сам зробив мене такою! Жодна дитина ніколи не має поганого характеру, як тільки не з вини її сім’ї! Якою б я не була, ти сам у цьому винний.

Бурмочучи щось собі під ніс, її дядько повернувся і, йдучи вперед, гучним голосом звелів готувати шлюпку. Потім він повернувся до тенту, де Ардіта знову присіла і повернула свою увагу лимону.

— Я прямую на берег, — повільно сказав він. — Я повернуся о дев’ятій годині вечора. Коли я повернусь, ми підемо назад до Нью-Йорка, де я передам тебе тітці до кінця твого природного, а точніше неприродного, життя.

Він зробив паузу і подивився на неї, і тоді одразу все у її цілковито дитячій красі здавалося прокололо його гнів, як надуту шину, і зробило його безпорадним, невпевненим та зовсім нерозумним.

— Ардіто, — сказав він доброзичливо, — я не дурень. Я знаю життя. Я знаю людей. І, дитино, розпусники не змінюються, допоки не втомлюються від себе самих — і тоді вони вже не є собою — вони лушпиння себе самих. — Він дивився на неї так, ніби очікуючи якоїсь домовленості, але не бачачи з її боку ані погляду, ані звуку, продовжував. — Можливо, цей чоловік любить тебе — це можливо. Він любив багатьох жінок, і він буде любити багатьох інших. Менш як місяць тому, лише одного місяця, Ардіта, він був втягнутий у горезвісну справу з тією рудою жінкою Мімі Мерріл, пообіцявши подарувати їй алмазний браслет, який російський цар подарував його матері. Ти знаєш про це — ти ж читаєш газети.

— Лячні скандали від стривоженого дядька, — позіхнула Ардіта. — Знімемо фільм про це. Лихий світський розбишака спокушає зіпсоване дівчисько. Зіпсоване дівчисько в кінець заворожене його вогняним минулим. Планує зустрітися з ним у Палм-Біч. Всі плани ламає стривожений дядько.

— Ти можеш сказати мені, чому, чорт забирай, ти так хочеш одружитися з ним?

— Я впевнена, що зможу пояснити, — невдовзі сказала Ардіта. — Можливо, тому, що він єдиний чоловік, добрий чи поганий, який має достатньо уяви та мужності, щоб жити за своїми переконаннями. Можливо, тому, щоб позбутися тих молодих дурнів, які марно витрачають час, переслідуючи мене по всій країні. А що стосується відомого російського браслета, нехай тебе це не хвилює. Він подарує мені його у Палм-Біч, якщо, звісно, ти проявиш хоч трохи розуму.

— А як щодо рудоволосої жінки?

— Він не бачився з нею пів року, — сердито сказала вона. — Ти не думаєш, що у мене достатньо гордості, щоб переконатися в цьому? Невже ти до цього часу не зрозумів, що я, чорт забирай, можу творити все, що мені завгодно, з, чорт забирай, будь-яким чоловіком, з яким хочу?

Вона виставила підборіддя у повітря, ставши схожою на статую «Нескорена Франція», а потім трохи зіпсувала позу, піднявши лимон.

— Чи може тебе захоплює той російський браслет?

— Ні, я просто намагаюся дати тобі такий аргумент, який був би тобі зрозумілий. І я б хотіла, щоб ти дав мені спокій, — сказала вона, знов починаючи злитись. — Ти знаєш, що я ніколи не передумаю. Ти мене доводиш вже три дні, допоки я не зійду з розуму. Я не поїду на берег! Цього не буде! Ти чуєш? Не буде!

— Дуже добре, — сказав він, — але до Палм-Біч ти теж не поїдеш. З усіх егоїстичних, розбещених, неконтрольованих, впертих, нестерпних дівчисьок, яких я коли-небудь…

Шмяк! Половинка лимона втрапила йому в шию. Одночасно з іншого борту пролунало:

— Шлюпка готова, містер Фарнем.

Занадто повний слів і люті, щоб говорити, містер Фарнем кинув лише один цілком осудливий погляд на свою племінницю і, швидко обернувшись, побіг по сходах.

П’ята година скотилася з сонця і безшумно бухнулася в море. Золоте намисто розширилося до розмірів блискучого острова, і слабкий вітерець, що грав краями тенту і розгойдував один з блакитних капців, раптом переповнився піснею. Це був хор чоловіків, що перебували у щільній гармонії та в ідеальному ритмі, які супроводжувалися звуками весел, що розрізали блакитні води. Ардіта підняла голову і прислухалась.

Моркви пучок,

Квасолі стручок,

Свиня з потрохами,

Хай нам щастить!

Дми вітерець,

Дми вітерець,

Дми вітерець,

Своїми міхами.

Ардіта здивовано наморщила брови. Сидячи нерухомо, вона нетерпляче слухала, як хор заспівав другий куплет.

Цибуля та кмин,

Маршал та Дін,

Голдберг та Грін

І Тотенхами.

Дми вітерець,

Дми вітерець,

Дми вітерець,

Своїми міхами.

Вигукнувши, вона впустила книгу на палубу, де та розкинулася у відкритому вигляді, і поспішила до борту. Десь за п’ятдесят футів до неї наближався великий гребний човен, який містив семеро чоловіків, шість з них веслували, а один стояв на кормі та диригував їх піснею, вимахуючи диригентською паличкою.

Устриць мішок,

Шкарпетки з кишок,

Чи зробиш годинник

З амальгами?...

Очі ватажка раптом уперлися в Ардіту, яка з цікавістю перехилилася через борт. Він зробив швидкий рух своєю паличкою, і спів миттєво припинився. Вона побачила, що він єдиний білий чоловік у човні — шість веслярів були неграми.

— Гей, на «Нарцисі!» — ввічливо вигукнув він.

— До чого весь цей гамір? — весело відгукнулася Ардіта. — Екіпаж набрано з окружної божевільні?

Тим часом човен чиркнув борт яхти, великий негр у краватці розвернувся і схопив штормтрап. Після цього ватажок залишив своє місце на кормі, і, перш ніж Ардіта встигла зрозуміти, що відбувається, він швидко піднявся по сходах і переводячи подих завмер перед нею на палубі.

— Жінок та дітей не чіпати! — стрімко сказав він. — Усіх плаксивих немовлят негайно втопити, а всіх чоловіків — у подвійні кайдани!

Ардіта від хвилювання сховала руки в кишені сукні та здивовано дивилася на нього.

Він був молодим чоловіком з презирливою лінією губ, яскравими блакитними очима здорової дитини, розташованими на темному чутливому обличчі. Його волосся було темно-чорним, вологим і кучерявим — волоссям грецької статуї, яка раптово стала брюнетом. Він мав вишукану статуру, був вишукано одягнений і витончений, як спритний квотербек.

— Ну це ж треба! — сказала вона приголомшено.

Вони холодно дивилися один на одного.

— Ви здаєте корабель?

— Це вибух дотепності? — вимагала Ардіта. — Ви ідіот, чи це просто обряд ініціації якогось студентського братства?

— Я запитав, чи ви здаєте корабель.

— Мені здавалася, що в країні діє сухий закон, — зневажливо сказала Ардіта. — Ви пили лак для нігтів? Вам краще негайно зійти з цієї яхти!

— Що? — Голос молодої людини виражав недовіру.

— Геть з яхти! Ви мене почули?

Він на мить подивився на неї, ніби роздумуючи над тим, що вона сказала.

— Ні, — повільно промовив його зневажливий рот. — Ні, я не зійду з яхти. Але ви можете зійти, якщо хочете.

Підійшовши до борту, він дав коротку команду, і негайно весь екіпаж човна піднявся по трапу і вишукався перед ним — вугільно-чорні й темно-коричневі з одного флангу, і мініатюрний мулат чотирьох футів дев’яти дюймів зросту на іншому. Вони були однаково одягнені у якісь рвані блакитні костюми, прикрашені пилом та брудом; через плече у кожного висів невеликий, важкий на вигляд білий мішок, а під пахвами вони тримали великі чорні чохли, що, вочевидь, містили музичні інструменти.

— Увага! — скомандував молодий чоловік, різко клацнувши п’ятами. — Рів-няйсь! Струнко! Малюк, до мене!

Найменший негр зробив швидкий крок вперед і віддав вітання.

— Так, сер!

— Приймай командування спуститися донизу, спіймати екіпаж і зв’язати їх — усіх, крім механіка. Його привести до мене. О, і складіть там ці сумки біля борту.

— Так, сер!

Малюк знову віддав вітання і жестом зібрав п’ятьох інших навколо себе. Потім, після короткої наради пошепки, всі вони безшумно подалися вниз по трапу.

— А тепер, — весело сказав молодий чоловік Ардіті, яка була свідком цієї останньої сцени в мертвій тиші, — якщо ви присягнетесь своєю честю зіпсованого дівчиська, що, мабуть, не варта багато, що ви будете тримати цей ваш маленький розбещений рот щільно закритим протягом сорока восьми годин, ви можете вільно гребти на берег у нашому човні.

— Інакше що?

— Інакше ви йдете на цьому кораблі у відкрите море.

Трохи зітхнувши з приводу кризи, що минула, молодий чоловік завалився на канапу, яку нещодавно звільнила Ардіта, і ліниво потягнувся. Куточки його рота помітно розслабилися, коли він оглянув багатий смугастий тент, відшліфовану латунь та розкішне оздоблення палуби. Його око впало на книгу, а потім на вичавлений лимон.

— Гм, — сказав він, — Джексон «Кам’яна Стіна» казав, що лимонний сік прояснює йому голову. Ваша голова відчуває себе досить ясною?

Ардіта знехтувала можливістю відповісти.

— Тому що протягом п’яти хвилин вам доведеться прийняти ясне рішення, їхати чи залишатися.

Він взяв книгу і з цікавістю відкрив її.

— «Повстання Янголів». Звучить досить добре. Французька, так? — Він з новим інтересом дивився на Ардіту. — Ви француженка?

— Ні.

— Як вас звати?

— Фарнем.

— Фарнем, а далі?

— Ардіта Фарнем.

— Ну, Ардіто, не варто стояти там і кусати губи. Вам слід позбутися цих нервових звичок, поки ви молода. Краще йдіть сюди й присядьте.

Ардіта вийняла з кишені різьблений нефритовий портсигар, дістала сигарету і запалила її, намагаючись здаватися спокійною, хоча і знала, що її рука трохи тремтить; потім вона перетнула простір палуби своєю гнучкою, хиткою ходою і присіла на іншу канапу, випустивши дим із рота прямо на тент.

— Вам не вдасться вигнати мене з цієї яхти, — твердо сказала вона. — І ви не дуже сповна розуму, якщо думаєте, що вам вдасться зайти з цим далеко. Мій дядько сповістить по радіо весь океан о пів на шосту.

— Гм.

Вона швидко поглянула на його обличчя, спіймавши миттєвий відблиск неясної тривоги, що промайнув у куточках його рота.

— Мені все одно, — сказала вона, знизавши плечима. — Це не моя яхта. Я не проти з’їздити у круїз на пару годин. Я навіть вам позичу цю книгу, щоб у вас було що почитати на казенному судні, яке відвезе вас до тюрми Сінг-Сінг.

Він зневажливо засміявся.

— Якщо це порада, вам не потрібно турбуватися. Це все частина плану, складеного ще до того, як я взагалі дізнався про існування цієї яхти. Якби не вона, то була б наступна, що стояла на якорі, яку ми промайнули, коли йшли уздовж узбережжя».

— Хто ви? — раптом запитала Ардіта. — І чим займаєтесь?

— Ви вирішили не сходити на берег?

— Я ніколи навіть не розглядала цієї можливості.

— Ми загалом відомі, — сказав він, — всі семеро, як «Кертіс Карлайл і його Шість Чорних Приятелів» — головний номер програми в «Зимовому саду» та «Забавках опівночі».

— Ви співаки?

— До цього дня були. Наразі, через ті білі сумки, які ви бачите там, ми втікачі від правосуддя, і якщо винагорода, яка пропонується за наше захоплення, до цього часу ще не досягла двадцяти тисяч доларів, то значить я втратив хист робити вірні здогадки.

— Що в мішках? — запитала Ардіта з цікавістю.

— Ну, — сказав він, — на цей час ми назвемо це багнюкою. Флоридською багнюкою.

Через десять хвилин після бесіди Кертіса Карлайла з дуже переляканим механіком яхта «Нарцис» лягла на курс і на всіх парах йшла на південь через ніжні тропічні сутінки. Мініатюрний мулат, Малюк, який, здавалося, мав повну довіру з боку Карлайла, повністю керував ситуацією. Камердинер і шеф-кухар містера Фарнема — єдині члени екіпажу на борту, за винятком механіка, що чинили спротив, тепер отримали змогу переглянути своє рішення, надійно прив’язані до своїх ліжок. Тромбон Мойсей, найбільший з негрів, отримав завдання і відерце з фарбою, і тепер прибирав назву «Нарцис» з носа судна, замінюючи її на назву «Хула-Хула», а інші зібралися на кормі й всі без винятку долучилися до гри у кості.

Віддавши розпорядження про те, щоб їжа була приготовлена та подана на палубі о сьомій тридцять, Карлайл знову приєднався до Ардіти, і, знову присівши на свою канапу, наполовину заплющив очі й впав у стан глибокої прострації.

Ардіта уважно вивчила його і негайно класифікувала у якості романтичної особистості. Він справляв таке враження, ніби його впевненість у собі насправді споруджена на крихкому фундаменті. За кожним з його рішень вона ясно виявила нерішучість, яка була в безумовному контрасті з пихатою лінією його губ. «Він не такий, як я, — подумала вона. — У чомусь є різниця».

Як переконана егоїстка, Ардіта часто аналізувала себе; ніколи не заперечуючи свого егоїзму, вона робила це цілком природно і не відволікаючись від свого безперечного шарму. Попри те, що їй було дев’ятнадцять, вона справляла враження милої дитини, і в теперішньому сяйві її молодості та краси всі чоловіки та жінки, яких вона знала, були лише трісками, які погойдувались на хвилях її темпераменту. Вона була знайома і з іншими егоїстами та виявила, що насправді егоїстичні люди вводять її в нудьгу швидше, ніж безкорисливі люди, але поки не було жодного, кого вона в кінцевому підсумку не перемогла б і не поставила на коліна.

І хоча вона впізнала егоїста у людині на канапі поруч із собою, вона не відчула жодного звичного замикання дверей у своєму розумі, що означало повну готовність корабля до наступних дій; навпаки, її інстинкт підказував їй, що ця людина цілком уразлива і досить беззахисна. Колись Ардіта відмовилася від дотримання правил — а останнім часом це і було її головною розвагою, яка стала наслідком сильного бажання залишатись собою, — але зараз вона відчула, що ця людина, навпаки, була обтяжена власною зухвалістю.

Вона була набагато більше зацікавлена в ньому, ніж у ситуації, що склалася, яка хвилювала її не більше, ніж десятирічну дитину може хвилювати перспектива відвідати денний спектакль. Вона мала безумовну впевненість у своїй здатності піклуватися про себе за будь-яких обставин.

Ніч спадала. Блідий молодий місяць посміхнувся, туманно поглянувши на море, і в той час, коли берег тьмяно згасав і темні хмари були розкидані вітром, як листя на далекому горизонті, великий серпанок місячного сяйва несподівано омив яхту і розкинув доріжку, що наче сяюча кольчуга переливалася в кільватері. Час від часу траплявся яскравий спалах сірника, коли один з них запалював сигарету, але, окрім низького гулу двигунів та рівномірного биття хвиль біля корми, на яхті було тихо, ніби на кораблі снів, що зіркою прямує крізь небесні простори. Навколо них струменів запах нічного моря, несучи з собою нескінченну тугу.

Карлайл нарешті порушила тишу.

— Щаслива дівчина, — зітхнув він, — я завжди хотів бути багатим… і мати можливість купити всю цю красу.

Ардіта позіхнула.

— А я б краще була як ви, — відверто сказала вона.

— І будете — приблизно на день. Але ви, схоже, маєте багато витримки для зіпсованого дівчиська.

— Не треба мене так називати.

— Вибачте.

— Що стосується витримки, — продовжувала вона повільно, — це моя єдина беззаперечно-позитивна риса. Я нічого не боюся ані на небі, ані на землі.

— Гм, а я боюся.

— Щоб боятися, — сказала Ардіта, — людина повинна бути або дуже великою і сильною, або ж боягузом. Я не є ані тим, ані іншим». Вона на мить зробила паузу, і в її тон підкралась наполегливість. — Але я хочу поговорити про вас. Що, чорт забирай, ви утнули, і як ви це утнули?

— Навіщо? — запитав він цинічно. — Збираєтесь написати сценарій про мене?

— Продовжуйте, — наполягала вона. — Брешіть мені при місячному сяйві. Створіть казкову історію.

З’явився негр, увімкнув під тентом рядок маленьких вогників і почав сервірувати плетений стіл для вечері. І поки вони їли холодну нарізану курку, салат, артишоки та полуничний джем з багатих трюмів, Карлайл почав розповідати — спочатку вагаючись, але потім жвавіше, побачивши, що вона зацікавлена. Ардіта ледь торкнулася їжі, спостерігаючи за його темним молодим обличчям — гарним, іронічним, та злегка розгубленим.

Він почав життя бідною дитиною в одному місті штату Теннессі, за його словами, настільки бідною, що його сім’я була єдиною білою сім’єю на їхній вулиці. Він ніколи не знав білих дітей — за ним неминуче слід у слід крокувала дюжина маленьких чорношкірих, пристрасних його шанувальників, яких він тримав у купі, завдяки яскравості своєї уяви та кількості різних халеп, у які він завжди їх заводив та з яких витягав. І здавалося, що саме ці враження направили його досить незвичайний музичний талант у дивне річище.

Існувала колись кольорова жінка, на ім’я Бель-Поуп Калхун, яка грала на фортепіано на вечірках, що проводилися для білих дітей — гарних білих дітей, які завжди вернули свого носа від Кертіса Карлайла. Але цей маленький «білий голодранець» звик сидіти біля її фортепіано і намагатися потрапити в ноту, підігруючи їй на одній з тих дудочок, що зазвичай мають хлопці. До того, як йому виповнилося тринадцять, він міг видати живий дратівливий регтайм із пошкодженої скрипки в маленьких кафе біля Нешвіла. Через вісім років мода на регтайм заполонила країну, і він взяв шість темношкірих на ланцюжок Орфея. П’ятеро з них були хлопчиками, з якими він виріс; іншим був маленький мулат, Малюк Святий, котрий був одним з багатьох негрів у Нью-Йоркському порту, а задовго до цього працював на плантаціях на Бермудських островах, поки не встромив восьмидюймовий стилет у спину свого господаря. До того, як Карлайл зрозумів свою добру вдачу, він вже був на Бродвеї, з пропозиціями про ангажемент з усіх боків, а грошей було більше, ніж він коли-небудь мріяв.

Саме тоді почалася зміна у всьому його розумінні, досить дивна, і радше гірка зміна. Це сталося тоді, коли він зрозумів, що золоті роки свого життя він проводить, шляючись сценами з великою кількістю чорношкірих людей. Їх номер був досить гарний, між іншим — три тромбони, три саксофони та флейта Карлайла — і те, що робило його оригінальним, було його власне особливе почуття ритму; але він став дивно чутливим щодо всього цього, і почав ненавидіти саму думку про виступи, ненавидів її з дня на день.

Вони заробляли гроші. Кожен контракт, який він підписував, вимагав від них все більше, але коли він пішов до менеджерів і сказав їм, що хоче розлучитися зі своїм секстетом і продовжувати працювати як звичайний піаніст, вони сміялися з нього і казали йому, що він божевільний — це було б творче самогубство. Потім він сміявся над фразою «творче самогубство». Вони всі її використовували.

Пів дюжини разів вони грали на приватних танцях по три тисячі доларів за ніч, і здавалося, що це викристалізувало всю його неприязнь до цього способу існування. Вони виступали в клубах і будинках, в які він не міг зайти вдень. Зрештою, він просто виконував роль вічної мавпи, свого роду сублімованого артиста хору. Йому було нудно від самого запаху театру, пудри та рум’ян, балаканини в гримерках та поблажливого схвалення з лож. Він більше не міг вкладати в це своє серце. Ідея занадто повільного наближення до розкоші дозвілля злостила його. Він, звичайно, потрохи просувався до цього, але ж, як дитина, їв морозиво так повільно, що зовсім не міг відчути його смак.

Він хотів мати багато грошей і часу, можливості читати й грати, спілкуватися з такими чоловіками та жінками, яких ніколи не було поруч з ним, — такими, які часом якщо і думали про нього, то ставилися радше зневажливо; коротко кажучи, він хотів усього того, що він почав називати загальним терміном «аристократичність», така аристократичність, яку, здавалося, можна було придбати за будь-які гроші, окрім грошей, зароблених таким способом, яким заробляв він. Тоді йому було двадцять п’ять років, і він не мав сім’ї, освіти чи будь-яких перспектив досягнути успіху в бізнес-кар’єрі. Він почав бурхливо грати на біржі, і протягом трьох тижнів втратив усе до останнього центу.

Потім настала війна. Він поїхав до Платсбурга, і навіть там його професія наздогнала його. Бригадний генерал викликав його до штабу і сказав йому, що він може краще послужити країні як лідер музичного гурту — тому він провів війну далеко від лінії фронту, розважаючи знаменитостей зі штабним оркестром. Це було не так вже й погано, за винятком того, що коли він бачив піхотинців, які кульгали, повертаючись з окопів, він хотів бути одним з них. Піт і багнюка, якими вони були вкриті, здавалися одним із тих невимовних символів аристократії, які завжди уникали його.

— Це сталося на приватних танцях. Після того, як я повернувся з війни, почалося все по-старому. Ми отримали пропозицію від синдикату готелів Флориди. І тоді це стало лише питанням часу.

Він замовк, і Ардіта з очікуванням подивилася на нього, але він похитав головою.

— Ні, — сказав він, — я не збираюся розповідати вам про це. Мені це занадто подобається, і я боюся, що втрачу трохи задоволення, якщо поділюся ним з кимось іншим. Я хочу зачепитися до тих кількох подихів, героїчних моментів, коли я виділився перед усіма ними, і дав їм зрозуміти, що я більше, ніж чортів дурний клоун.

Зверху від носа яхти раптом почувся тихий звук співу. Негри зібралися на палубі, і їхні голоси піднялися разом з приголомшливою мелодією, яка злетіла в жалісних гармоніках прямо до місяця. І Ардіта зачаровано слухала.

Ой, горе,

Ой, горе,

Матінка хоче на Чумацький шлях мене взяти.

Ой, горе,

Ой, горе,

Мій татко каже «Може підеш завтра?»,

Але «сьогодні» каже мати

Так… «сьогодні» каже мати.

Карлайл зітхнув і на мить замовк, дивлячись на зібрання безлічі зірок, що блимали, як електричні лампочки на теплому небі. Пісня негрів стихла, перетворившись на тужливий стогін, і здавалося, що хвилина за хвилиною яскравість зірок і велична тиша наростають, поки майже не стало чутно, як русалки наводять свою красу опівночі, розчісуючи срібні мокрі локони під місяцем і пліткуючи одна з одною про уламки кораблів, в яких вони мешкали внизу на опалово-зелених алеях.

— Розумієте, — тихо сказав Карлайл, — це та краса, яку я хочу. Краса повинна бути дивовижною, винятковою, вона повинна вразити тебе, як уві сні, як вишукані чарівні очі дівчини.

Він звернувся до неї, але вона мовчала.

— Розумієте, чи не так, Аніто… тобто я маю на увазі, Ардіто?.

Вона знову не відповіла. Вона вже деякий час міцно спала.

У густий залитий сонцем полудень наступного дня пляма в морі прямо по курсу мимохідь перетворилася на зелено-сірий острів, який вочевидь був утворений великою гранітною скелею на північному кінці, що нахилилася на південь, тягнучись на милю через яскраві хащі й трави до піщаного пляжу, який ліниво танув у прибої. Коли Ардіта, читаючи на своєму улюбленому місці, дійшла до останньої сторінки «Повстання Янголів», та, загорнувши книгу, підняла погляд і побачила його, вона тихо вигукнула від захоплення і покликала Карлайла, який у задумі стояв біля борту.

— Це воно? Те місце куди ви прямуєте?

Карлайл легковажно знизав плечима.

— Ви мене впіймали. — Він підвищив голос і покликав чинного шкіпера: — Малюк, це твій острів?

Мініатюрна голова мулата з’явилася з-за кута рубки.

— Так точно, сер! Це він.

Карлайл приєднався до Ардіти.

— Виглядає непогано, чи не так?

— Так, — погодилася вона, — але він не виглядає достатньо великим, для надійної схованки.

— Ви все ще сподіваєтесь на ті безпровідні повідомлення, якими ваш дядько сповістить весь океан?

— Ні, — відверто сказала Ардіта. — Я повністю на вашому боці. Мені б дуже хотілося, щоб вам вдалося втекти.

Він засміявся.

— Ви — наша Леді Удача. Здається, нам доведеться тримати вас із собою, як талісман — на цей момент, напевне.

— Було б дуже нечемно з вашого боку просити мене плисти назад, — холодно сказала вона. — Якщо ви зробите це, я почну писати дешеві романи, засновані на тій нескінченній історії вашого життя, якою ви поділилися зі мною минулої ночі.

Він злегка почервонів і напружився.

— Мені дуже шкода, що я змусив вас нудьгувати.

— О, мені насправді не було нудно — майже до самого кінця розповіді про те, як ви були розлючені, бо не могли танцювати з дамами, для яких грали.

Він сердито піднявся.

— Ви маєте до чорта злий малий язик!

— Вибачте, — сказала вона, розсміявшись, — я просто не звикла, щоб чоловіки частували мене історіями своїх життєвих амбіцій — особливо, якщо вони жили таким убивчо-платонічним життям.

— Чому? І чим же зазвичай вас частують чоловіки?

— О, вони говорять про мене, — зітхнула вона. — Вони кажуть мені, що я втілюю дух молодості та краси.

— І що ви їм кажете?

— О, я просто мовчки погоджуюсь.

— І що, кожен чоловік, якого ви зустрічаєте, каже вам, що кохає вас?

Ардіта кивнула.

— Чому б їм цього не робити? Все життя — це лише рух, спочатку у прямому напрямку, а потім в інший бік, лише від однієї фрази — «Я тебе кохаю».

Карлайл засміялася і сів.

— Це дійсно так. Це… це дуже добре. Це ви придумали?

— Так, а точніше я це винайшла. Це особливо нічого не означає. Це просто дотепно.

— Це зауваження», — сказав він серйозно, — цілком характерно для вашого кола.

— О, — нетерпляче перервала вона, — не починайте знову ці лекції про аристократію! Я не довіряю людям, які починають бути серьозними у цю годину ранку. Це легка форма божевілля — такий собі приступ після сніданку. Ранок — це час для сну, купання та лінощів.

Через десять хвилин вони зробили широкий розворот, наближаючись до острова з півночі.

«Тут є якась хитрість, — подумки прокоментувала Ардіта. — Він не може просто так кинути якір біля цієї скелі».

Вони прямували прямо до суцільної скелі, яка, мабуть, була заввишки понад сто футів, і, поки вони не опинилися в межах півсотні ярдів від неї, Ардіта не побачила їхньої мети. Потім вона в захваті плескала руками. У скелі була щілина, повністю прихована дивним навислим козирком, і через цю щілину яхта увійшла і дуже повільно пройшла вузьким каналом кришталево чистої води між високими сірими стінами. Потім вони гойдалися, ставши на якір у мініатюрному світі зеленого та золотого, у позолоченій бухті, з водою — гладкою, як скло, яка була оточена крихітними пальмами — повним відбиття маленького світу дзеркальних озер та гілочок, який діти інколи створюють, граючись в піщаних купах.

— Не так вже й погано, чорт забирай! — схвильовано скрикнув Карлайл. — Думаю, що цей малий пройдисвіт таки розуміється на цьому куточку Атлантики.

Його енергійність була заразна, і Ардіта теж повеселішала.

— Це напевно ідеально гарна схованка!

— Господи, дійсно так! Це ж острів із книжок!

Човен був спущений у золотисте озеро, і вони відправились на берег.

— Пішли, — сказав Карлайл, коли вони висадилися на вологий пісок, — сходимо роздивитися.

Бахрому пальм оточувала плоска піщаного круглого простору діаметром приблизно з милю. Вони пішли нею на південь і, просунувшись далі по краю тропічної рослинності, вийшли на перламутрово-сірий незайманий пляж, де Ардіта скинула свої коричневі черевики для гольфу — вона, здавалося, назавжди покинула панчохи, — і пішла по краю води. Потім вони прогулялися назад до яхти, де невгамовний Малюк готував їм обід. Він розмістив оглядовий пост на високій скелі на півночі, щоб спостерігати за морем з усіх боків, хоча сумнівався, чи загальновідомий цей вхід до скелі, бо він ніколи навіть не бачив карти, на якій був би позначений цей острів.

— Яка у нього назва, — запитала Ардіта, — я маю на увазі острів?

— Взагалі ніякої, — хмикнув Малюк. — Просто такий собі острів, і все тут.

Вже під вечір вони сиділи, спершись спинами на великі валуни у найвищій частині скелі, і Карлайл окреслював для неї свої розпливчасті плани.

Він був впевнений, що у цей час вже полювали на нього. Загальний дохід від оборудки, яку він утнув, і щодо якої він ще відмовлявся її просвітити, оцінювався у трохи менше ніж мільйон доларів. Він розраховував відлежатись тут кілька тижнів, а потім відправитись на південь, тримаючись за межами звичайних суднохідних шляхів, обійти мис Горн і прямувати до Кальяо, у Перу. Подробиці видобутку вугілля та забезпечення він повністю залишав на Малюка, який, здавалося, ходив цими морями в усіх можливих якостях — від юнги на борту кавового торговця до першого помічника на бразильському піратському кораблі, капітана якого вже давно повісили.

— Якби він був білим, він давно був би королем Південної Америки», — наголошував Карлайл. — Що стосується розуму, відносно нього Букер Т. Вашингтон схожий на круглого дурня. Він взяв краплину хитрості від кожної раси й нації, чия кров тече у нього в жилах, а їх з пів дюжини буде, або ж я брехун. Він обожнює мене, тому що я єдина людина у світі, яка може грати регтайм краще за нього. Ми мали звичку сидіти разом на пристані у Нью-Йорку, він з фаготом, а я з гобоєм, мішаючи мінорні ноти африканських мотивів, яким тисячу років, а щури виповзали з нір і сідали кругом навколо нас; вони пищали та вищали, як роблять собаки перед фонографом.

Ардіта розсміялася.

— Розповідайте комусь іншому!

Карлайл посміхнулася.

— Я клянусь, що це...

— Що ви будете робити, коли дістанетесь Кальяо? — перервала вона.

— Сяду на корабель до Індії. Я хочу стати раджею. Дійсно хочу. Моя ідея — поїхати кудись в Афганістан, придбати палац і репутацію, а потім приблизно через п’ять років з’явитися в Англії з іноземним акцентом і загадковим минулим. Але спочатку Індія. Чи чули ви, як кажуть, що все золото у світі дуже повільно повертається до Індії. У цьому є щось захопливе. І я хочу мати дозвілля для читання — незліченне.

— А після цього?»

— Після цього, — відповів він зухвало, — настає аристократія. Смійтеся, якщо хочете, але, принаймні, вам доведеться визнати, що я знаю, чого я хочу, — я думаю, що знаю краще, ніж ви.

— Навпаки, — заперечила Ардіта, потягнувшись у кишеню за портсигаром, — коли ми зустрілися, я якраз опинилася в центрі великого заворушення всіх моїх друзів і родичів, які були проти того, що я знала, чого хочу.

— І що ж це було?

— Чоловік.

Він здригнувся.

— Ви маєте на увазі, що були заручені?

— В якомусь сенсі. Якби ви не з’явилися на борту, я мала намір зійти на берег учора ввечері — як давно це було, здається, — і зустріти його в Палм-Біч. Він чекає мене там з браслетом, який колись належав Катерині Російській. Зараз не треба нічого бурмотіти про аристократизм, — швидко додала вона. — Мені він сподобався просто тому, що він мав уяву та велику мужність додержуватись своїх переконань.

— Але ваша родина це не схвалювала, так?

— Якщо можна так назвати — лише дурний дядько і ще дурніша тітка. Схоже, він потрапив у якийсь скандал з рудоволосою жінкою на ім’я Мімі. «Це було страшенно перебільшено», — сказав він, а чоловіки мені не брешуть. І все одно мені було байдуже, що він зробив; мало значення лише майбутнє. І я бачила його. Коли чоловік закоханий у мене, він не дбає про інші розваги. Я звеліла йому негайно покинути її, і він так і зробив.

— Я відчуваю приступ ревнощів, — похмуро промовив Карлайл, а потім засміявся. — Я думаю, я просто буду тримати вас разом з нами, поки ми не потрапимо в Кальяо. Тоді я позичу вам достатньо грошей, щоб повернутися до Штатів. Тобто ви будете мати досить часу поміркувати щодо того джентльмена.

— Не смійте так говорити зі мною! — вибухнула Ардіта. — Я не стану терпіти батьківського ставлення ні від кого! Зрозуміло?.

Він посміхнувся, а потім зупинився досить збентежений, оскільки її холодний гнів ніби обгорнув і охолодив його.

— Вибачте, — невпевнено вимовив він.

— О, і не вибачайтесь! Я терпіти не можу чоловіків, які кажуть “вибачте” таким чоловічим, стриманим тоном. Просто замовкніть!

Запанувала тиша — тиша, яку Карлайл відчував досить незручною, але Ардіта, здавалося, зовсім її не помітила. Сидячи та насолоджуючись сигаретою, вона дивилася на блискуче море. Через хвилину вона вдерлася на скелю і лежала, звісившись обличчям через край та дивлячись вниз. Карлайл, спостерігаючи за нею, зрозумів, що її грація, здавалося, взагалі ніяк не залежить від положення тіла, яке вона приймає.

— О, дивіться! — скрикнула вона. — Там багато різновидів уступів — широких і різної висоти.

Він приєднався до неї, і вони дивилися в запаморочливу висоту разом.

— Ми підемо купатися сьогодні вночі! — схвильовано сказала вона. У місячному сяйві.

— Може краще було б заходити в воду з пляжу на іншому боці?

— Ні в якому разі. Я люблю пірнати. Ви можете використати купальний костюм мого дядька, хоча він і буде на вас мішком висіти, тому що дядько дуже погладшав. А у мене є шедевральна штучка, яка вже шокувала тубільців по всьому Атлантичному узбережжю від Бидефорду до Сент-Огастину.

— Як акула?

— Так, я дуже добре плаваю. А виглядаю ще краще. Один скульптор на курорті минулого літа, сказав, що мої литки варті п’ятсот доларів.

Здається, на це жодної відповіді не було, тому Карлайл мовчав, дозволивши собі лише стриману внутрішню посмішку.

Коли наповзла ніч з блакитними та сріблястими тінями, вони перетнули мерехтливий канал у веслувальному човні й, прив’язавши його до кам’яного виступу, почали разом підійматися на скелю. Перший уступ був широким, заввишки десять футів і являв собою природну платформу для пірнання. Там вони присіли під яскравим місячним світлом і спостерігали за слабким невпинним плеском вод, який тепер майже припинився, тому що до моря прийшов відлив.

— Ви задоволені? — раптом запитав він.

Вона кивнула.

— Я завжди задоволена біля моря. Знаєте, — продовжувала вона, — я цілий день думала, що ви і я дещо схожі. Ми обоє є бунтівниками — лише з різних причин. Два роки тому, коли мені було всього вісімнадцять, а вам було…

— Двадцять п’ять.

— …ми обидва за звичайними мірками добилися успіхів. Я була абсолютно приголомшливою дебютанткою, а ви — успішним музикантом, тільки-но з армії…

— Джентльмен за рішенням Конгресу, — іронічно вставив він.

— Ну, у будь-якому випадку ми обидва відповідали очікуванням. Якщо наші гострі кути й не стерлися, вони принаймні затупилися. Але глибоко в нас обох було щось, що змусило нас вимагати більшого для щастя. Я не знала, чого я хочу. Я змінювала чоловіка за чоловіком, неспокійна, нетерпляча, місяць за місяцем стаючи все менш поступливою і все більше незадоволеною. Я звикла іноді сидіти, кусаючи губи й думаючи, що я напевне з глузду з’їхала — у мене було страшне відчуття швидкоплинності. Я хотіла всього і зараз… зараз… зараз! І я була… вродливою. Я ж вродлива, чи не так?

— Так, — обережно погодився Карлайл.

Ардіта раптом піднялася.

— Почекайте секунду. Я хочу спробувати це чудове море.

Вона підійшла до кінця уступу і стрибнула у море, склавшись у повітрі вдвоє, а потім, випроставшись, пірнула у воду — стрункою, як клинок з ідеальним лезом.

Через хвилину її голос долинув до нього.

— Розумієте, я читала весь день і більшу частину ночі. Я почала зневажати суспільство…

— Повертайтесь сюди, — перебив він. — Що до дідька ви робите?

— Просто плаваю собі навколо на спині. Я буду за хвилину. Дозвольте мені розповісти. Єдине, що мені подобалось, — шокувати людей; одягати щось зовсім неможливе і досить чарівне на вишукану вечірку, гуляти з найскандальнішими людьми в Нью-Йорку і потрапляти в якісь найбільш пекельні халепи, які тільки можна собі уявити.

Звуки сплесків змішувалися з її словами, а потім він почув її поспішне дихання, коли вона почала підійматися вгору на уступ.

— Спробуйте! — покликала вона.

Він покірно піднявся і пірнув. Коли він виринув, і, струшуючи краплі води, знову піднявся на скелю, то виявив, що її вже нема на уступі, але через секунду переляку він почув її легкий сміх з іншого уступу на десять футів вгорі. Там він приєднався до неї, і вони обидва деякий час сиділи тихо, обхопивши руками коліна, трохи задихані від підйому.

— Сім’я лютувала, — сказала вона раптово. — Вони намагалися найшвидше видати мене заміж. І тоді, коли я почала відчувати врешті решт, що життя не так вже й варте того, щоб жити, я щось знайшла… — Її очі вибагливо піднеслися в небо: — Я щось знайшла!

Карлайл чекав, і її слова полилися поспіхом.

— Сміливість — саме це; сміливість, як правило життя, як головний непорушний принцип. Я почала вибудовувати цю величезну віру в себе. Я почала помічати в усіх моїх кумирах минулого якийсь прояв сміливості — він несвідомо був саме тим, що мене приваблювало. Я почала відокремлювати сміливість від інших проявів життя. Різні прояви сміливості — побитий у кров професійний боєць, який підіймається знову і знову — я змушувала чоловіків супроводжувати мене дивитися бої; декласована жінка, що пропливала крізь увесь цей гадючник і дивилася на них так, ніби вони були брудом під її ногами; вподобання того, що завжди подобається; повне ігнорування думок інших людей — просто жити так, як мені завжди подобалось, і померти так, як заманеться мені… Ви взяли сигарети?

Він передав їй одну і мовчки запалив для неї сірник.

— І все ж, — продовжувала Ардіта, — чоловіки продовжували збиратися навколо мене — старі чоловіки та юнаки, більшість з них — мої ментальні та фізичні підлеглі, але всі вони дуже бажали мене мати — володіти цим чудовим і гордим життям, яке я побудувала навколо себе. Розумієте?

— Тобто, вас ніколи не перемагали, і ви ніколи не вибачалися?

— Ніколи!

Вона підскочила до краю уступу, постала на мить, як фігура розп’яття на фоні неба, і, описавши темну параболу, гепнулась без сплеску між двома срібними брижами двадцятьма футами нижче.

Її голос знову долинув до нього.

— І сміливість для мене означала просіку через ту сіру мряку, яка спускається на життя, давала можливість не тільки перемагати людей та обставини, але долати похмурість самого існування. Вона була підтвердженням цінності життя та значення тимчасових речей.

Зараз вона знову дерлася вгору, і при останніх словах з’явилася її голова з вологим жовтим волоссям, симетрично відкинутим назад.

— Все це дуже добре, — заперечив Карлайл. — Ви можете назвати це сміливістю, але ваша сміливість насправді побудована на гордості вашого походження. Це зухвале ставлення до життя у вас виховали. А у мої сірих буденностях навіть сміливість — одна з тих сірих і мертвих речей.

Вона сиділа біля краю, обіймаючи коліна і розгублено дивилася на білий місяць; а він сидів трохи позаду, як якийсь гротескний божок, втиснутий у нішу в скелі.

— Я не хочу корчити з себе Поліанну, — почала вона, — але ви все ще не зрозуміли мене. Моя сміливість — це віра… віра у вічну мою непохитність… що радість ще повернеться, і повернеться надія та мимовільність. І я відчуваю, що до цього я повинна тримати губи стиснутими, підборіддя високо піднятим, а очі широко відкритими — і не зобов’язана. Ой, я часто бувала у пеклі й не нила при цьому, а жіноче пекло — воно страшніше за чоловіче.

— Але якщо припустити, — запропонував Карлайл, — що перш ніж радість і надія дійсно повернуться, завіса опуститься для вас назавжди?

Ардіта піднялася і, підійшовши до стіни, з деякими труднощами вдерлася на черговий уступ — ще на десять-п’ятнадцять футів вгору.

— Все одно, — відгукнулася вона, — і тоді я б перемогла!

Він посунувся до краю, допоки не побачив її.

— Краще не пірнайте звідти! Ви зламаєте спину, — швидко сказав він.

Вона засміялась.

— Ні в якому разі!

Вона повільно розвела руки й стояла там, схожа на лебедя, випромінюючи гордість за свою юну досконалість, яка запалювала тепле сяйво в серці Карлайла.

— Ми летимо крізь чорне повітря з широко розпростертими руками, — вигукнула вона, — міцно тримаючи ноги прямо позаду, як хвіст дельфіна, і ми впевнені, що ніколи не вдаримося об те срібло там внизу, аж допоки зненацька воно не прийме нас у своє тепло, сповнене маленьких хвиль, що пестять.

Потім вона опинилася в повітрі, і Карлайл мимоволі затримав подих. Він не збагнув, що це стрибок з висоти майже в сорок футів. Здавалося, пройшла вічність, перш ніж він почув стрімкий щільний звук, коли вона досягла моря.

І саме тоді, коли він з радісним полегшенням зітхнув в той час, коли її легкий сміх добіг на вершину скелі й пронизав його стривожені вуха, він зрозумів, що кохає її.

Час, не маючи ніякої особливої мети, подарував їм три дні. Коли сонце через годину після світанку зазирало в ілюмінатор каюти Ардіти, вона весело підіймалася, одягала купальний костюм і йшла на палубу. Негри залишали свої справи, кожного разу коли бачили її, і, сміючись та балакаючи, скупчувались біля борту, поки вона плавала, як спритна риба, над і під поверхнею чистої води. Коли наставала прохолода сутінок, вона знову плавала, а також ніжилась і курила разом із Карлайлом на скелі, або ж вони просто лежали на піску південного пляжу, потроху розмовляючи, але не забуваючи спостерігати, як день барвисто і трагічно впадає в нескінченну тугу тропічного вечора.

І протягом цих довгих сонячних годин думка Ардіти про цей епізод як випадковий, божевільний, як краплю романтики в пустелі реальності, поступово покинула її. Вона боялася часу, коли він рушить на південь; вона боялася всіх можливих варіацій, які постали перед нею; думки її стали раптом клопіткими, а рішення одіозними. Якби молитви змогли знайти місце в язичницьких ритуалах її душі, вона попросила б життя завмерти лише на деякий час і стати ліниво поступливим швидкому потоку фантазій Карлайла, його яскравій хлопчачій уяві та схильності до мономанії, яка, здавалося, пронизувала його темперамент і розфарбовувала кожну його дію.

Але ця історія зовсім не про двох на острові, і насамперед стосується зовсім не того, як в ізоляції від зовнішнього світу народжується кохання. Це перш за все зображення двох особистостей, а його ідилічне розташування серед пальм на шляху Гольфстріму є досить випадковим. Більшість із нас задоволені існуванням, розмноженням та боротьбою за право робити те чи інше, а панівна ідея з самого початку приречена на провал; спроба ж контролю над своєю долею зарезервована для небагатьох щасливців, які, можливо, є нещасними.

Для мене найцікавіше в Ардіті — сміливість, яка затьмариться разом з її красою та молодістю.

— Візьми мене з собою, — якось сказала вона однієї ночі, коли вони ліниво сиділи в траві під покровом розлогої пальми. Негри принесли на берег свої музичні інструменти, і звук чудового регтайму м’яко плив у теплому диханні ночі. — Я б хотіла знову з’явитися через десять років, як казково багата індійська дама, — продовжувала вона.

Карлайл швидко глянув на неї.

— Знаєш, це можливо.

Вона розсміялась.

— Це пропозиція одруження? Чудово! Ардіта Фарнем стає нареченою пірата. Дівчину з вищого світу викрав грабіжник банку, що грає регтайм.

— Це був не банк.

— А що це було? Чому ти не розкажеш мені?

— Я не хочу руйнувати твої ілюзії.

— Дорогий мій, я не маю жодних ілюзій щодо тебе.

— Я маю на увазі твої ілюзії щодо себе самої.

Вона здивовано підняла голову.

— Мене самої? Що взагалі мене може пов’язувати з випадковими злочинами, які ти вчинив?

— Це ще належить з’ясувати.

Вона потягнулася і погладила його по руці.

— Шановний містер Кертіс Карлайл, — тихо сказала вона, — ти кохаєш мене?

— Наче це має якесь значення.

— Але воно дійсно має, тому що я думаю, що я закохалася у тебе.

Він іронічно подивився на неї.

— Таким чином твій рахунок за січень складає пів дюжини, — підсумував він. — Припустимо, я спіймаю тебе на слові та запропоную прямувати зі мною до Індії?

— А якщо я спіймаю тебе на слові?

Він знизав плечима.

— Ми можемо одружитися в Кальяо.

— Яке життя ти можеш запропонувати мені? Я не маю на увазі тебе образити, але серйозно; що буде зі мною, якщо люди, які хочуть винагороду у двадцять тисяч доларів, раптом наздоженуть тебе?

— Я думав, ти не боїшся.

— Я не боюся нічого, але я не хочу нехтувати своїм життям заради того, щоб продемонструвати одному чоловікові, що це саме так.

— Як було б добре, якби ти була бідна. Просто маленька бідна дівчинка, яка замріяно дивиться через паркан коров’ячої ферми.

— Хіба так було б краще?

— Я б із задоволенням дивував тебе, дивлячись, як твої очі широко розкриваються, розглядаючи різні речі. Якби вони були тобі потрібні! Розумієш?

— Розумію… як дівчата, які дивляться у вітрини ювелірних магазинів.

— Саме так, і хочуть отой великий довгастий годинник з платини, що має алмази по всьому краю. І як тільки ти б вирішила, що це занадто дорого, і вибрала б щось із білого золота за сто доларів, я б сказав: «Дорого? Аж ніяк ні!» І ми б зайшли у магазин, і незабаром платина вже б сяяла на твоєму зап’ясті.

— Це звучить так приємно, вульгарно… і смішно, чи не так? — пробурмотіла Ардіта.

— Хіба ж ні? Хіба ти не уявляєш, як ми подорожуємо усюди й витрачаємо гроші направо і наліво, стаючи кумирами усіх портьє й офіціантів? О, блаженні багаті за велінням духа свого, бо вони успадкують землю!

— Я щиро бажаю, щоб у нас все було саме так.

— Я кохаю тебе, Ардіто, — ніжно сказав він.

Її обличчя на мить втратило дитячий вигляд і стало напрочуд серйозним.

— Я люблю бути з тобою, — сказала вона, — більше, ніж з будь-яким чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала. І мені подобається твій погляд і твоє темне нестрижене волосся, і те, як ти перестрибуєш через борт, коли ми виходимо на берег. Насправді Кертіс Карлайл, мені подобаються абсолютно всі речі, які ти робиш, коли ти абсолютно природний. Я думаю, у тебе сильна воля, і ти знаєш, як я до цього ставлюсь. Іноді, коли ти поруч, я спокушаюся тебе раптом поцілувати й сказати тобі, що ти просто ідеалістичний хлопчисько з великою купою дурниць про кастові розбіжності у голові. Можливо, якби я була б трохи старша і трохи більш втомлена від життя, я б пішла з тобою. Але зараз, я думаю, я повернуся та вийду заміж за іншого чоловіка.

На протилежному березі сріблястого озера фігури негрів перекручувалися і викривлялися в місячному світлі, неначе акробати, які після надто довгого простою вимушені продемонструвати усі свої трюки у сплеску чистої надлишкової енергії. Однією групою вони крокували, плетучись концентричними колами, то із закинутими назад головами, то нахилившись над своїми інструментами, як фавни над своїми сопілками. А тромбон та саксофон невпинно скиглили змішану мелодію, іноді буйну та веселу, а іноді нав’язливу та жалібну, як танець смерті з самого серця Конго.

— Танцюймо! — вигукнула Ардіта. — Я не можу сидіти на місці, коли звучить такий ідеальний джаз.

Взявши її за руку, він вивів її на широку ділянку твердого піщаного ґрунту, який місяць заповнив своїм світлом з великою пишністю.

Вони рухались, мов нічні метелики, що пливли під густим туманним світлом. В той час, коли фантастична симфонія плакала і тріумфувала, коливалася та впадала у розпач, Ардіта втратила останні відчуття реальності, і віддала свою уяву мрійливим літнім ароматам тропічних квітів та нескінченному зоряному простору над головою, відчуваючи, що якби вона розплющила очі, то віднайшла б себе в танці з привидом у країні, створеною її власною фантазією.

— Це дійсно те, що я можу назвати ексклюзивним приватним танцем, — прошепотів він.

— Я відчуваю себе цілком божевільною… але приємно божевільною!

— Ми зачаровані. Тіні незліченних поколінь людожерів спостерігають за нами з висоти тієї скелі.

— І я закладаюся, що жінки-людожерки говорять, що ми танцюємо занадто близько, і що я виглядаю непристойно, прийшовши без кільця у носі.

Вони обидва тихо засміялися… а потім їхній сміх загинув коли вони почули, як на протилежній стороні озера тромбони зупинились посеред акорду, а саксо­фони видали здивований стогін і звук згас.

— Що сталося? — озвався Карлайл.

Через хвилину мовчання вони виявили темну фігуру чоловіка, який біг уздовж берега сріблястого озера. Коли він наблизився, вони впізнали Малюка, який перебував у стані надзвичайного збудження. З’явившись перед ними, він різко видихнув свою новину:

— Корабель десь за півмилі, сер. Мойсей, він стоїть на варті, каже, нібито корабель кинув якір.

— Корабель… що за корабель? — тривожно вимагав Карлайл.

Розпач пролунала у його голосі, і серце Ардіти стиснулось, коли вона побачила, що його обличчя раптом спохмурніло.

— Він каже, що не знає, сер.

— Вони спустили човен?

— Ні, сер.

— Ми піднімемося нагору, — сказав Карлайл.

Вони піднялися на пагорб мовчки, рука Ардіти все ще відпочивала в руці Карлайла, як це було, коли вони закінчили танцювати. Час від часу вона відчувала, що він нервово стискає її руку так, як ніби він забув, що все ще тримає її; було трохи боляче, але вона не робила жодних намагань забрати руку.

Здавалося, пройшла година, перш ніж вони дійшли до вершини й обережно пробралися через освітлене плато до краю обриву. Після одного короткого погляду Карлайл мимоволі тихо скрикнув. Це був катер берегової охорони з шестидюймовими гарматами, встановленими на носі та кормі.

— Вони знають! — сказав він, уривчасто дихаючи. — Вони знають! Вони якимось чином втрапили на наш слід.

— Ти впевнений, що вони знають про прохід? Вони, можливо, лише стали поруч, щоб зранку оглянути острів. Звідти вони не могли побачити отвір у скелі.

— Могли у біноклі, — сказав він безнадійно. Він подивився на наручний годинник. — Зараз уже майже дві години ночі. Вони нічого не будуть робити до світанку, це точно. Звичайно, завжди існує слабка вірогідність, що вони просто чекають на інший корабель, або транспорт з вугіллям.

— Я думаю, ми можемо залишитися тут.

Минали години, і вони лежали поруч у повній тиші, уклавши підборіддя на руки, як сплячі діти. Позаду них сиділи навпочіпки негри, терплячі й покірні, анонсуючи час від часу звучними хропінням, що навіть наявність небезпеки не в змозі приборкати непереможну африканську тягу до сну.

Незадовго до п’ятої години до Карлайла підійшов Малюк, щоб повідомити, що на борту «Нарциса» є пів дюжини гвинтівок. Чи вже було прийнято рішення не чинити опір? Йому здається, що можна було б дати непоганий бій, якби вони виробили якийсь план.

Карлайл засміявся і похитав головою.

— Це не якісь поліцейські, Малюче. Це катер берегової охорони. Це як з луком та стрілами намагатися йти проти кулемета. Якщо ви хочете десь поховати ці мішки й ризикнути їх віднайти пізніше, спробуйте. Але це не спрацює — вони перекопають цей острів з одного кінця до іншого. Це по усім статтям програний бій, Малюче.

Малюк мовчки нахилив голову і відвернувся, а голос Карлайла був хриплим, коли він звертався до Ардіти.

— Він найкращий друг, якого я коли-небудь мав. Він помер би за мене і пишався б цим, якщо я б дозволив йому зробити це.

— Ти здаєшся?

— У мене немає іншого вибору. Звичайно, завжди є один вихід… вірний шлях… але це може зачекати. Я ні за що не пропустив би суд над собою — це був би цікавий експеремент щодо слави. «Міс Фарнем свідчить, що пірати весь час ставились до неї по-джентльменськи».

— Припини! — скала вона. — Мені дуже шкода.

Коли кольори неба зів’яли й тьмяний блакитний змінився на свинцево-сірий, на палубі корабля було помітно якесь ворушіння, і вони побачили групу офіцерів, одягнених у білу форму, що зібралися біля борту. Вони мали в руках біноклі й уважно оглядали острів.

— Ось і все, — похмуро сказав Карлайл.

— Чорт! — прошепотіла Ардіта.

Вона відчула сльози, що збираються в її очах.

— Ми повернемося на яхту, — сказав він. — Я вважаю це краще, ніж бути впольованим, як опосум.

Покинувши плато, вони спустилися з пагорба, і, дійшовши до озера, були доставлені на яхту мовчазними неграми. Потім, бліді та втомлені, вони опустилися на канапи й чекали.

Через пів години, при тьмяному сірому світлі, в каналі з’явився ніс катера берегової охорони, на якому, вочевидь, побоювались, що бухта може виявитись занадто мілкою. З миролюбного вигляду яхти, чоловіка та дівчини на канапах та негрів, які з цікавістю притулились до поручня борту, на катері, вочевидь, зробили висновок, що опору не буде, бо два човни були недбало спущені на воду. На одному був офіцер і шестеро матросів у синіх кітелях, а в іншому — чотири веслярі та двоє сивих чоловіків у костюмах яхтсменів на кормі. Ардіта і Карлайл піднялися, і наполовину несвідомо рушили один до одного. Потім він зробив паузу і, несподівано поклавши руку в кишеню, витягнув круглий блискучий предмет і подав їй.

— Що це? — здивовано запитала вона.

— Я не впевнений, але зважаючи на напис російською всередині, це ваш обіцяний браслет.

— Як… Як взагалі...

— Він походить з одного з цих мішків. Розумієш, Кертіс Карлайл і Його Шість Чорних Приятелів посеред виступу в чайній кімнаті готелю на Палм-Біч раптом змінили інструменти на автомати й взяли натовп у заручники. Я взяв цей браслет у симпатичної, нарум’яненої жінки з рудим волоссям.

Ардіта нахмурилася, а потім посміхнулася.

— Так ось що ти зробив! Ти дійсно маєш сильну волю!

Він вклонився.

— Відома якість, що притаманна буржуазії, — промовив він.

А потім світанок динамічно прокотився по палубі, рішуче розкидавши тіні по кутках. Роса піднялася і перетворилася на золотисту мряку, тонку, як сон, огортаючи їх, поки вони не стали здаватись прозорими залишками пізньої ночі, нескінченно швидкоплинними й вже згасаючими. На якусь мить море і небо затамували подих, ніби світанок потримав рожеву руку над молодими устами життя, а потім з бухти жалібні скрипи кочетів і сплески весел.

Проти золотого горнила, що висіло низько на сході, їх дві витончені фігури раптом злилися в одну, і він цілував її розбещені молоді губи.

— Це ніби рай, — пробурмотів він через секунду.

Вона посміхнулася йому.

— Щасливий, чи не так?

Її зітхання було благословенням — екстатичною впевненістю, що зараз вона молода і вродлива настільки, наскільки це взагалі можливо. Ще одну мить життя було осяяним, час був фантомним, а їхня сила — вічною… а потім пролунав стук та скрип, коли човен торкнувся борту поруч.

Вгору по сходах злетіли двоє сивих чоловіків, офіцер та двоє матросів, які тримали у руках револьвери. Містер Фарнем склав руки на грудях і впер погляд у свою племінницю.

— Отже, — сказав він, повільно хитаючи головою.

Зітхнувши, вона зняла руки з шиї Карлайла, а її погляд, що змінився і став пустим, впав на присутніх. Дядько бачив, як її верхня губа повільно переходить у ту незадоволену гримасу, яка була йому так добре знайома.

— Отже, — жорстко повторив він. — Отже, це твоє уявлення про романтику. Втеча та інтрижка з піратом у відкритому морі.

Ардіта недбало глянула на нього.

— Який же ти старий дурень! — тихо сказала вона.

— Це найкраще, що ти можеш сказати?

— Ні, — сказала вона, ніби подумавши. — Ні, є щось інше. Є та відома фраза, якою я закінчувала більшість наших розмов за останні кілька років — заткнися!

І з цим вона повернулася, зневажливо поглянувши на всіх, включаючи двох старих, офіцера та двох моряків, і гордо пішла геть вниз по трапу. Але якби вона зачекала на мить довше, вона почула б від дядька щось зовсім незнайоме в більшості їхніх бесід. Він раптом весело розсміявся і до нього приєднався другий старий.

Останній жваво звернувся до Карлайла, який розглядав цю сцену з прихованою зацікавленістю.

— Ну, Тобі, — весело сказав він, — мій невиліковний, затятий романтичний переслідувач веселок, ти переконався, що вона саме та людина, яка тобі потрібна?

Карлайл впевнено посміхнулася.

— Ну, звісно, — сказав він. — Я був абсолютно впевнений відтоді, як вперше почув розповідь про її дикий норов. Ось чому я змусив Малюка запустити ракету минулої ночі.

— Я радий за тебе, — серйозно сказав полковник Морленд. — Ми тримались неподалік, на той випадок, якщо у вас виникнуть проблеми з цими шістьма неграми. І ми сподівалися, що ми знайдемо вас двох саме у такій компрометуючій ситуації, — зітхнув він. — Ну що ж, ви один одного варті!

— Ми з твоїм батьком цілу ніч чекали, сподіваючись на краще, а може, і на найгірше. Господь знає, що ти подобаєшся їй, мій хлопче. Вона мене зводила з розуму. Ти дав їй той російський браслет, який мій детектив дістав у тієї жінки Мімі?

Карлайл кивнув.

— Тс-с! — сказав він. — Вона повертається на палубу.

Ардіта опинилася на верхівці трапу і швидко мимоволі поглянула на зап’ястя Карлайла. Здивований вираз з’явився на її обличчі. На кормі негри почали співати, і прохолодне озеро бухти, свіже від світанку, безтурботно відлунювало їхніми низькими голосами.

— Ардіто, — невпевнено почав Карлайл.

Вона зробила хиткий крок назустріч йому.

— Ардіто, — повторив він, затримавши подих, — я мушу сказати тобі… правду. Це все була постанова, Ардіто. Мене звуть не Карлайл. Я Морленд, Тобі Морленд. Історія була вигадана, Ардіто, натхненна рідким повітрям Флориди.

Вона дивилася на нього, здивована, і здивування, невіра та гнів, швидкими хвилями пропливли по її обличчю. Троє чоловіків затамували подих. Морленд-старший зробив крок до неї; рот містера Фарнема трохи розтулився, бо він був у паніці, очікуючи на неминучий крах.

Але цього не трапилось. Обличчя Ардіти стало несподівано сяючим, і вона, посміхаючись, швидко направилась до молодого Морленда, дивилячись на нього без сліду гніву в сірих очах.

— Ти клянешся, — тихо запитала вона, — що це був цілком продукт твого власного мозку?

— Присягаюсь, — нетерпляче сказав молодий Морленд.

Вона опустила його голову донизу і ніжно його поцілувала.

— Яка уява! — сказала вона тихо і майже із заздрістю. — Я хочу, щоб ти брехав мені так само мило, як ти вмієш, усе життя.

Голоси негрів сонливо пливли назад, змішуючись у повітрі, і вона чула пісню, яку вони вже співали раніше.

Час все краде;

Горе прийде

Лишатись не стане,

Як лист пожовтілий…

— Що було в мішках? — тихо запитала вона.

— Флоридська багнюка, — відповів він. — Це була одна з двох правдивих речей, які я тобі сказав.

— Можливо, я можу здогадатися, яка була друга, — промовила вона, і, потягнувшись до нього, ніжно поцілувала … ілюстрацію в книзі.