Цент на двох

Коли закінчився дощ, небо на заході стало жовтим, а повітря віяло прохолодою. По краю небрукованої вулиці червоним відтінку, що була заставлена дешевими бунгало 1910-х років, їхав маленький хлопчик на великому велосипеді. Його план мав певну монотонність. Щоразу як він долав близько ста ярдів, зіскакував, розвертав велосипед так, щоб той примикав до кам’яних східців, а потім знову заскочивши на нього, не без праці й поту, хлопчик відновлював свій шлях. В одному кінці його дороги була кольорова дівчинка чотирнадцяти років, яка тримала на руках анемічну дитину, а в протилежному — негодоване кошеня, яке сумно присіло на бордюрі. Окрім них, не було більше нікого.

Маленький хлопчик здійснив нелічену кількість подорожей, тому на нього вже не звертали уваги ані сумне кошеня з одного боку, ані картинно спокійна кольорова дівчинка — з іншого, коли йому довелося здійснити небезпечний поворот, щоб уникнути чоловіка, який раптово вийшовши з-за рогу вулиці. І хлопчику вдалося відновити рівновагу лише після хвилинної паніки.

Але якщо хлопця цей інцидент змусив боротися з земним тяжінням, то прибулець взагалі не звернув на нього уваги, він раптово зійшов з тротуару і з очевидним та особливим інтересом дивився на будинок, перед яким стояв. Це був найстаріший будинок на вулиці, обшитий дошками й накритий черепичним дахом. Це був будинок в самому справжньому сенсі цього слова — будинок, який дитина намалювала б на шкільній дошці. Він мав на собі відбиток часу, і це знаходило відображення навіть не в формі. Його зовнішній вигляд, очевидно, був лише гідною оболонкою для того, що ховається всередині. Будинок був старшим за навколишні бунгало приблизно років на тридцять, за винятком того, що навколишні бунгало відтворювали себе з величезною швидкістю, як ніби через якийсь неприродний союз з морськими свинками, і це був найпоширеніший тип будинку в країні. Тридцять років такі оселі задовольняли вимоги середнього класу — фінансові, бо були дешевими, естетичні, хоча були огидними. Це був будинок, побудований племенем, найбільш енергійні представники якого сподівалися або розбагатіти, або поїхати звідси. І було тим цікавіше, що при всій нестабільності старий будинок пережив стільки років і зберіг свою первозданну огидність і дискомфорт настільки очевидно незмінними.

Чоловікові був приблизно стільки ж років, скільки й будинку, тобто близько сорока п’яти. Але на відміну від будинку, він не був ні огидним, ні дешевим. Його одяг був надто гарним, щоб його було виготовлено за межами мегаполісу, мало того, він був настільки гарний, що неможливо було сказати, у якому саме мегаполісі він був виготовлений. Його звали Аберкромбі, і найважливіша подія його життя відбулася в будинку, перед яким він стояв. Він там народився.

Це було одне з останніх місць у світі, де він мав би народитися. Він думав про це протягом декількох років після цієї події, і він думав так і зараз — потворний будинок у південному містечку, де його батько володів часткою у продуктовому магазині. Відтоді Аберкромбі вже грав у гольф з президентом США і сидів між двома герцогинями за обідом. Йому було нудно з Президентом, йому було нудно, і його нітрохи не збентежило спілкування з герцогинями — але все ж таки ці два випадки його порадували й все ще тихенько лоскотали його наївне марнославство. Його радувало те, що він досяг так багато.

Кілька хвилин він дивився на будинок, не рухаючись, перш ніж зрозумів, що там ніхто не живе. Причиною того, що віконниці не були зачинені, було те, що їх просто не було, і з цієї пустки на нього сліпо дивилися сірі вікна. На подвір’ї розрослася трава, і слабкі зелені вуса вже проростали в широких щілинах доріжки. Але було очевидно, що будинок покинули нещодавно, бо на ґанку лежало пів дюжини газет, згорнутих у рулони для швидкої доставки, папір яких пожовк лише трохи.

Газети були зовсім не такі жовті, як небо, в той час, коли Аберкромбі піднявся на ґанок і сів на споконвічну лавку, бо на небі було помітно кожен відтінок жовтого кольору, кольору засмаги, кольору золота, кольору персиків. З іншого боку вулиці та поза порожньою ділянкою височіла суцільна стіна яскравих червоних цегляних будинків, і Аберкромбі здалося, що картина, яку вони окреслили, була прекрасною — теплий колір цегли та небо, свіже після дощу, мінливе та сіре, як у ві сні. Все життя, коли він хотів відпочити, він викликав у себе в уяві цей образ, який створювали для нього саме ці дві речі, коли повітря було ясним саме в таку годину. Тож Аберкромбі сидів там, думаючи про дні своєї молодості.

Через десять хвилин інший чоловік вийшов з-за рогу вулиці — зовсім інший чоловік, як за фактурою одягу, так і за фактурою душі. Йому було сорок шість років, він був пошарпаним трудягою, одружений на жінці, яка в дівочому житті, звісно, знала кращі дні. Цей останній факт може бути виділений червоним курсивом нужди.

Його звали Хеммік — Генрі У. або Джордж Д. або Джон Ф.

У племені, яке породило його, не вистачало фантазії, щоб марнувати її ані на його ім’я, ані на його зовнішній вигляд. Він був клерком на фабриці, яка виробляла лід для довгого літа на Півдні. Він був підлеглим людини, яка володіла патентом на консервування льоду, який, своєю чергою, відповідав лише перед Богом. Ніколи у своєму житті Генрі В. Хеммік не віднайшов нового способу рекламувати консервований лід, попри те, що пройшов старанно заочний курс з консервування льоду, таємно сподіваючись на партнерство. Він ніколи не поспішав додому до своєї дружини з криком: «Ти можеш найняти цього слугу, Нелл, я став генеральним менеджером!». Вам доведеться приймати його, як ви приймаєте Аберкромбі, таким, яким він є і буде завжди. Це історія змарнованих років.

Коли другий чоловік порівнявся з будинком, він звернув на доріжку і почав підійматися на хитливий ґанок, коли раптом з втомленим подивом помітив незнайомця, Аберкромбі, і кивнув йому.

— Добрий вечір, — сказав він.

Аберкромбі висловив свою згоду з цією думкою.

— Прохолодно, — другий чоловік обернув хустину навколо вказівного пальця і ніби набираючи номер на телефонному диску провів пальцем вздовж свого комірця. — Ви орендували цей будинок? — запитав він.

— Ні, насправді, я просто… відпочиваю. Вибачте, що потурбував — я побачив, що будинок був порожнім….

— О, ви не потурбували! — поспішно сказала Хеммік. — Я не думаю, що хтось міг би влізти у цю стару комору. Я з’їхав звідси два місяці тому. Вони більше не збираються його здавати. У мене маленька дівчинка ось така, — він тримав руку паралельно землі й на невизначеній відстані, — і вона любить стару ляльку, що залишилася тут, коли ми переїхали. Почала плакати, щоб я пішов і пошукав.

— Ви раніше жили тут? — запитав Аберкромбі з цікавістю.

— Прожив тут вісімнадцять років. Переїхав сюди одразу після одруження, виховав у цьому будинку чотирьох дітей. Так, сер. Я знаю цю стару халупу. — Він стукнув по дверях будинку рукою. — Я знаю кожну дірку на його даху та кожну крихку дошку на його старій підлозі.

Аберкромбі мав гарний вигляд, не зважаючи на вік, і добре знав, що якщо він збереже певний уважний вираз на обличчі, то його супутник буде продовжувати говорити нескінченно.

— Ви з Півночі? — ввічливо запитав Хеммік, вибравши зі звичною точністю те місце, де хлипкі дерев’яні поручні могли б витримати його вагу. — Я так і думав, — продовжив він після кивку Аберкромбі. —Янкі відразу видно.

— Я з Нью-Йорка.

— Невже? — чоловік хитнув головою з невідповідною силою. — Я так туди і не дістався. Збирався поїхати кілька разів, перш ніж став одруженим, але так і не зібрався.

Він здійснив другий круг пальцем і хусткою, а потім, немов прийшовши раптом до рішення, сховав хустку в одній зі своїх кумедних кишень і простягнув руку до свого співрозмовника.

— Мене звати Хеммік.

— Радий познайомитися. — Аберкромбі прийняв руку, не піднімаючись. — Я — Аберкромбі.

— Сердечно радий познайомитися з вами, містере Аберкромбі.

Потім десь мить вони обоє вагалися, їхні обличчя набували дивно схожих виразів, брови зсунулися, а погляд був направлений у далечінь. Кожен напружувався, щоб змусити активуватися клітину у мозку, яка утримувала якийсь спогад, давно запечатаний і забутий. Кожен з них прочистив горло, поглянув у бік, знов на співрозмовника та розсміявся. Аберкромбі заговорив першим.

— Ми вже зустрічалися.

— Так, вірно, — погодився Хеммік, — але як це може бути? Це те, що я не можу зрозуміти. Ви ж з Нью-Йорка, кажете?

— Так, але я народився і виріс у цьому місті. Жив у цьому будинку, поки не поїхав звідси, коли мені було років сімнадцять. Власне кажучи, я Вас пам’ятаю — Ви були на пару років старші.

Хеммік знову замислився.

— Здається, — невпевнено сказав він, — я теж згадую. Я починаю згадувати. Я добре пам’ятаю Ваше ім’я, і, мабуть, це ваш батько орендував цей будинок, перш ніж я взяв його в оренду. Але все, що я можу згадати про Вас, це те, що там був хлопчик на ім’я Аберкромбі, і він поїхав звідси.

За кілька секунд вони вже розмовляли вільно. Обох потішило, що вони походять з одного будинку — особливо це сподобалось Аберкромбі, бо він був певною мірою марнославною людиною, і того вечора заглибився у спогади про власне походження з бідноти. Хоча для нього не були характерні пориви висловлюватись під впливом моменту, він вважав за належне якось дати зрозуміти через кілька речень, що через п’ять років після того, як він поїхав з дому та міста, він зміг перевезти батька та матір до себе в Нью-Йорк.

Хеммік прислухався до розповіді, приділяючи ту перебільшену увагу, яку чоловіки, які не процвітають, як правило, приділяють чоловікам, які досягли успіху. Він радо б продовжував слухати, якби Аберкромбі став розповідати більше, бо починав вже асоціювати його з тим Аберкромбі, який кілька років фігурував у газетах як голова транспортних компаній та фінансових комітетів. Але Аберкромбі через мить перейшов на менш особисті речі.

— Я зовсім забув, наскільки у вас тут спекотно. Я думаю, що я багато чого забув за двадцять п’ять років.

— Ну, сьогодні досить прохолодний день, — похвалився Хеммік. — Прохолодно. Я просто трохи перегрівся від ходьби, коли йшов сюди.

— Дуже спекотно, — наполягав Аберкромбі, постійно рухаючись. Потім він різко додав: — Мені тут не подобається Я нічого не відчуваю… Нічого… Мені було цікаво, чи я щось відчую, ось чому я приїхав. І тепер я знаю.

— Розумієте, — продовжував він нерішуче, — до останнього часу Північ була наповнена професіоналами з Півдня. Хтось щиро, хтось під настрій, але всі вимовляли вишукані монологи про красу своїх старих сімейних садиб, і всі підстрибували та починали підспівувати, відразу як тільки оркестр починав грати «Діксі». Розумієте про що я? — повернувся він до Хемміка. — Це стало чимось на кшталт банального жарту. Гадаю, я теж брав у цьому участь. Я теж підіймався, пітнів і аплодував, і я роздавав посади молодим людям без особливих причин, за винятком того, що вони стверджували, що походять з Південної Кароліни чи Вірджинії. — Він знову замовк, а потім раптово продовжив різко: — Але з мене досить. Я пробув тут шість годин і з мене досить.

— Занадто спекотно для вас? — з легким подивом запитав Хеммік.

— Так! Я відчув спеку, і я побачив чоловіків — ті дві-три дюжини нероб, що стояли перед магазинами на Джексон-стріт у солом’яних капелюшках, — додав він, з відтінком гумору. — Вони з тих, яких мій син називає «кишенькові нероби», розумієте про кого я кажу?

— Телепні, — суворо кивнув Хеммік, — ми називаємо їх «телепнями». Їх дійсно дуже багато. Більшість магазинів навіть мають оголошення із проханням до них там не стояти.

— Саме так і треба! — підтвердив Аберкромбі з відтінком роздратованості. — Так зараз виглядає Південь в моїх очах — худий, темноволосий молодий чоловік із пістолетом на стегні та з животом, повним кукурудзяного спирту, або якоїсь Дурно-коли, що притулився до стінки аптеки, чекаючи на наступне лінчування.

Хеммік заперечив, правда, із вибаченням у голосі.

— Але ж Ви повинні зважати, містере Аберкромбі, що ми тут не маємо особливих грошей ще з війни...

Аберкромбі відмахнувся від цього нетерпляче.

— О, я вже все це чув, —- сказав він, — і мені це набридло. Я також чув, що Південь вщент розбитий, допоки мені це теж не набридло. Франція та Німеччина не потребували п’ятдесяти років, щоб стати на ноги, а ваша війна у порівнянні з їхньою, як вулична бійка. І це не ваша провина, і не чиясь вина. Просто тут занадто спекотно, щоб ця місцина могла бути країною білої людини, і так буде завжди. Я хотів би побачити, як пакують два-три штати, повні темношкірих, і викидають їх геть із Союзу.

Хеммік задумливо, хоч і несвідомо, кивнув. Він ніколи над цим не замислювався, протягом більш ніж двадцяти років він не часто дотримувався якихось думок, окрім думок місцевої преси чи більшості, яка пристрасно з ними погоджувалась. У думці була певна розкіш, яку він ніколи не міг собі дозволити. Коли йому треба було вирішувати якісь справи, він або просто приймав їх, якщо вони були для нього зрозумілі, або відхиляв їх, якщо вони вимагали від нього розумової концентрації. І все ж таки він не був дурною людиною. Він був бідний, зайнятий і втомлений, і в його громаді взагалі не було ідей, навіть якщо він був здатний їх зрозуміти. Будь-яка ідея, яку він навіть не розглядав, була б для нього однаково незрозумілою. Він був закритою книжкою, наполовину наповненою погано друкованим, непов’язаним між собою сміттям чужих думок.

Його реакція на твердження Аберкромбі була надзвичайно простою. Оскільки зауваження походили від людини, що походила з Півдня за народженням, і яка була успішною — до того ж впевненою, рішучою, переконливою і прихильною до нього — він був схильний приймати їх без підозри чи обурення. Він узяв одну з сигар Аберкромбі й закурив її, все ще зберігаючи на обличчі вираз суворої й глибокої втоми, і спостерігав, як колір щезає з неба і сірі завіси опускаються.

Маленький хлопчик та його велосипед, дитина, її нянька, жалюгідне кошеня — всі вже давно пішли геть. У бунгало піаніно видавало гарячі стомлені ноти, які надихали цвіркунів змагатися з ними у звуках, а пискляві грамофони заповнювали інтервали уривками тьмяного регтайму, поки не створилося враження, що кожна вітальня на вулиці відкривається прямо у темряву.

— Що я насправді хочу дізнатися, — похмуро сказав Аберкромбі, — чому я відразу не зрозумів, що це містечко нікчемне. Цілком випадково я поїхав звідси, покладаючись на сліпий шанс, і так сталося, що той самий потяг, який забрав мене звідси, став моїм щасливим шансом. Людина, яка сиділа поруч мене, дала мені мій перший шанс у житті. — Його тон став обуреним. — Але ж я тоді думав, що тут все добре. Я б нікуди не поїхав, якби в середній школі я не потрапив у халепу — мене вигнали, і тато сказав мені, що більше не хоче бачити мене у своєму домі. Чому я не розумів, що тут взагалі не було нічого доброго? Чому я це не помічав?

— Ну, мабуть, ви ніколи не бачили нічого кращого? — м’яко припустив Хеммік.

— Це не виправдання, — наполягав Аберкромбі. — Якби я був придатний хоч на щось, я б знав. Насправді… на-справ-ді, — повторив він повільно, — я думаю, що в душі я був таким хлопчиком, який би жив і помер тут щасливим і ніколи не знав, що десь там існує щось краще. — Він повернувся до Хемміка з майже засмученим виглядом. — Мене хвилює думка, що моя… все, що трапилося зі мною, можна віднести до випадковості. Але я такий який є, я вважаю. В мене не було планів, як у Діка Віттінгтона — я поїхав з дому випадково.

Після цього зізнання він дивився у сутінки з сумним виразом обличчя, який Хеммік не міг зрозуміти. Він не міг зрозуміти усю важливість такого зізнання — насправді, з вуст такої людини, як Аберкромбі, це звучало дуже банально. І все ж таки він відчував, що якийсь прояв згоди з його боку є необхідним із ввічливості.

— Ну, — зізнався він, — у мене теж трапилося велике бажання поїхати на Північ. Але я цього не зробив. В цьому різниця між Вами та мною.

Аберкромбі напружено обернувся до нього.

— Справді? — з несподіваним інтересом запитав він. —Ви хотіли поїхати?

— Колись.

Після того, як Аберкромбі проявив такий інтерес, Хеммік почав надавати цьому питанню нове значення.

— Свого часу, — повторив він, ніби одиничність цього випадку, — це річ, про яку він часто замислювався.

— Скільки Вам було років?

— Хм… десь близько двадцяти.

— І чому це спало Вам на думку?

— Треба подумати, — замислився Хеммік. — Я не знаю, чи пам’ятаю досить впевнено, але мені здається, що коли я навчався в університеті (я навчався там два роки), один з професорів сказав мені, що розумний хлопчик повинен поїхати на Північ. За його словами, бізнес буде постійно зростати протягом наступних п’ятдесяти років. І я вирішив, що він правий. Приблизно тоді помер мій батько, тому я влаштувався на роботу кур’єром банку, і не мав особливого інтересу ні до чого, крім того, щоб заощадити достатню кількість грошей, щоб мати можливість відправитись на північ. Я думав, що зобов’язаний зробити саме так.

— Чому ж Ви не поїхали? Чому? — наполягав Аберкромбі засмученим тоном.

— Ну, — вагався Хеммік, — ну, я майже поїхав, але тоді не вийшло… і я не поїхав. Це взагалі смішна історія. Все почалося з найменшого, що можна собі уявити. Все почалося з монетки в один цент.

— З одного цента?

— Ось що саме було причиною — один маленький цент. Ось чому я не поїхав звідси, хоча і мав намір.

— Розкажи мені про це, чоловіче! — вигукнув його супутник. Він нетерпляче подивився на годинник. — Я хотів би почути цю історію.

Хеммік помовчав мить, затягнувшись сигарою.

— Ну для початку, — сказав він після паузи, — я запитаю Вас, чи пам’ятаєте ви щось з того, що сталося тут близько двадцяти п’яти років тому. Співробітник, на ім’я Хойт, касир Національного бавовняного банку, зник в один вечір, прихопивши близько тридцяти тисяч доларів готівкою. Так, чоловіче, тоді вони навіть не розмовляли ні про що інше. Це місто було повністю розхитане з цього приводу, і я думаю, ви можете собі уявити, яке збудження ця подія спричинила в усіх банках і особливо в Національному бавовняному.

— Я пам’ятаю.

«Ну, вони його спіймали й отримали більшість грошей назад, паніка припинилася, за винятком того банку, де все сталося. Здавалося, що вони ніколи до цього не звикнуть. Містер Дімс, перший віце-президент, який завжди був вельми добрим і порядним, дуже змінився. Він підозріло ставився до клерків, касирів, прибиральників, охоронця, більшості керівників, і так, Господи помилуй, я впевнений, що він пильно стежив навіть за самим президентом.

— Я не маю на увазі, що він просто насторожився — він прямо з глузду з’їхав з цього приводу. Він підходив і ставив дурні запитання, коли ви займалися своїми справами. Він навшпиньках заходив до кабінки касира і спостерігав за ним, нічого не кажучи. Якщо в бухгалтерії була якась помилка, він не тільки звільняв бухгалтера, він здіймав такий ґвалт, що хотілося заштовхнути його у сховище і замкнути за ним двері.

— Тоді він вже фактично керував усім банком, і впливав на інших керівників. Ви можете собі уявити, який хаос це створює в будь-якій організації? Усі так нервували, що помилялися, попри те, чи були вони обережні, чи ні. Клерки перебували на роботі в центрі міста до одинадцятої ночі, намагаючись пояснити втрачені десять центів. У будь-якому випадку це був не дуже вдалий рік, і фінансовий ринок був досить хитким, тому одна справа накладалася на іншу, поки кожен з нас не наблизився до божевілля, як ніхто з тих, хто взагалі міг займатися банківською справою».

— Я був кур’єром, і весь час, у це покинуте Богом літо, я бігав. Я набігав зовсім небагато грошей, і саме тоді я зненавидів і цей банк, і це місто. І я хотів лише одного — покинути все і вирушити на Північ. Я отримував десять доларів на тиждень, і вирішив, що, коли зможу заощадити п’ятдесят, я піду на вокзал і куплю собі квиток до Цинциннаті. У мене там був дядько, який працював у банківському бізнесі, і він сказав, що дасть мені можливість працювати разом з ним. Але він ніколи не пропонував оплатити мені дорогу туди, і, мабуть, він думав, що якщо я вартий хоч чогось, я мушу дістатися туди сам. Ну, можливо, я не був цього вартий, бо, хай там як, я ніколи туди так і не дістався.

— Одного ранку в найгарячіший день найспекотнішого липня, який я коли-небудь знав, — і Ви самі знаєте, що саме це означає тут, — я пішов з банку, щоб зателефонувати чоловікові на ім’я Гарлан і забрати трохи грошей, які він повинен був виплатити за кредит. Гарлан передав мені гроші, і коли я порахував їх, я виявив, що сума становить триста доларів і вісімдесят шість центів, і дрібнота складалася з нових монеток, які Гарлан отримав з іншого банку вранці. Я поклав три стодоларові купюри у свій гаманець, а дрібноту в кишеню для годинника, підписав квитанцію та пішов, попрямувавши назад до банку.

— Зовні спека була жахлива. Було настільки спекотно, що можна було втратити свідомість, до того ж я не досить добре почував себе пару днів. Тому, поки я чекав трамвай у затінку, я вітав себе, що через місяць, або близько того, я нарешті покину це місце і буду перебувати там, де буде значно прохолодніше. І саме тоді, коли я стояв там, мені раптом спало на думку, що окрім грошей, які я щойно забрав, і яких, звичайно, я не міг чіпати, я не мав жодного цента в кишені. Мені довелося піти до банку пішки, а це було близько п’ятнадцяти кварталів. Розумієте, напередодні ввечері я виявив, що мій дріб’язок склав вже долар, і я обміняв її на купюру в крамниці, додавши її до рулону інших купюр, що зберігалися на дні валізи. Опинившись у безвихідному становищі, я зняв піджак, встромив хустку в комір і через задушливу спеку попрямував до банку пішки.

— П’ятнадцять кварталів — ви можете собі уявити, що це було, а я до того вже почував себе не досить добре. Я знаходився на Джуніпер стріт — ви пам’ятаєте, де це; зараз там нова лікарня Мігера, а мені треба було йти аж до Джексон. Приблизно через шість кварталів я почав зупинятися і відпочивати у кожному місці, де був здатний знайти хоч якийсь клаптик тіні, придатний сховати мене. Я міг продовжувати шлях, лише думаючи про великий стакан крижаного чаю, який моя мати завжди ставила поруч моєї тарілки з обідом. Але потім я почав почувати себе занадто погано навіть для того, щоб хотіти крижаного чаю — я хотів лише якнайшвидше позбутися цих грошей, а потім лягти й померти».

— Коли я був у двох кварталів від банку, я поклав руку в кишеню для годинника і витягнув цей дріб’язок; він дзвенів у моїй руці, надаючи впевненість, що я вже достатньо близько, і що треба його підготувати. Я зазирнув у руку, і раптом зупинився і різко і швидко потягнувся до кишені годинника. Кишеня була порожня. У нижній частині була невелика дірочка, і моя рука тримала лише пів долара, четвертак і десять центів. Я втратив один цент.

— Справді, сер, я не зможу вам описати, не зможу висловити те почуття зневіри, яке мене охопило. Зверніть увагу, лише один цент, але уявіть: лише за тиждень до цього, один з кур’єрів втратив роботу, бо двічі був лише трохи сором’язливим. Це була лише необережність, але уявіть себе на моєму місці! Всі керівники були в паніці, що вони можуть бути звільнені самі, і найкраще, що можна було зробити, на їх думку, — це звільнити ще когось — попередньо».

— Тож ви бачите, що я повинен був з’явитися з цим центом.

— Де я отримав сили для того, щоб настільки піклуватися про це, я ніяк не можу зрозуміти. Я був хворий, втомлений спекою і слабкий, як кошеня, але мені ніколи не спадало на думку, що я можу зробити що-небудь, крім того, щоб знайти або замінити цей цент, і я одразу почав перебирати різні способи зробити це. Я заглянув у пару магазинів, сподіваючись, що побачу там когось зі знайомих, але в той час, коли біля вітрин стояло кілька хлопців, які балакали між собою так само як ви сьогодні бачили, не було жодного, до кого я міг би просто підійти й сказати: «Привіт! Маєш пенні?»

Я подумав про кілька офісів, де я міг би отримати його без особливих проблем, але вони були на деякій відстані, і, окрім того, що я дуже запаморочився, я ненавидів покидати маршрут в той час, коли я переносив банківські гроші, бо це виглядало б якось дивно.

— Тож мені не залишалося нічого іншого, ніж пройти назад весь шлях по вулиці до вокзалу, де я востаннє пам’ятав, що мав цього пенні при собі. Це була абсолютно нова монета, і я подумав, що, можливо, побачу, що вона блищить десь там, де впала. Тож я продовжував йти, досить уважно дивлячись на тротуар, і міркував, що мені тепер робити. Я трохи посміювався, бо відчував себе трохи дурним через те, що турбувався про якийсь цент, але сміх швидко пройшов, бо ситуація здавалася мені досить серйозною.

— Отже, мимоволі я повернувся до залізничного вокзалу, не побачивши свого пенні й не придумавши жодного способу отримати інший. Мені була ненависна думка, що прийдеться йти додому, тому що ми жили на великій відстані; але що ж інше я мав робити? Тож я знайшов невеликий клаптик тіні недалеко від депо і стояв там, поглядаючи в різні боки, думаючи спочатку про одне, а потім про інше, і взагалі нікуди не рухаючись. Одна маленька центова монетка, лише одна, яку могла мені дати будь-яка людина; щось таке, що знайдеться в кишені навіть у вантажника-негра…

Я, мабуть, простояв там хвилин п’ять. Я пам’ятаю, що перед військовим вербувальним пунктом, який щойно відкрився, стояло близько дюжини чоловіків, і пара з них почала кричати: «Приєднуйтесь до армії!». Це розбудило мене, і я, хвилюючись, рушив назад до банку. Усі мої думки перемішалися, я перебрав мільйон способів знайти цент, але серед них не було жодного, який здався зручним чи правильним. Я перебільшував важливість цієї втрати, і я перебільшував труднощі знайти інший, але ви просто повинні повірити, що мені все це здавалося настільки ж важливим, як ніби це було сто доларів.

— Потім я побачив пару чоловіків, що розмовляли перед кафе Муді, і впізнав одного з них — то був містер Берлінг, друг мого батька. Несподівано настало полегшення, можу вам сказати, і перш ніж я це зрозумів, я вже балакав з ним промовляючи так швидко, що він не міг зрозуміти, до чого саме я веду.

— Так, — сказав він, — ти ж знаєш, що я трохи глухий і не можу зрозуміти, коли ти так швидко говориш! Чого саме ти хочеш, Генрі? Скажи мені ще раз.

— Чи маєте ви з собою дріб’язок? — запитав я його так голосно, як тільки наважився. — Мені просто треба...

Потім я зупинився. Чоловік, який перебував за кілька футів, повернувся і дивився прямо на нас. Це був містер Дімс — перший віце-президент Національного бавовняного банку.

Хеммік зробив паузу, і було все ще достатньо світла, щоб Аберкромбі побачив, що він спантеличено хитає головою туди-сюди. Коли він говорив, у його голосі чулося болісне здивування, яке, здається, не покидало його протягом двадцяти років.

— Я ніколи не міг зрозуміти, що найшло на мене тоді. Я, мабуть, трохи збожеволів від спеки — це все, що я можу придумати. Замість того, щоб просто сказати «вітаю» містеру Дімсу, і сказати містеру Берлінгу, що я хотів позичити у нього пару центів на тютюн, тому що залишив гаманець вдома, я швидко відвернувся, метнувся, як блискавка, і почав швидко крокувати вулицею, відчуваючи себе злочинцем, якого ледь не спіймали.

— До того, як я здолав квартал, я вже шкодував. Я майже вже чув розмову, яка повинна була відбуватися між цими двома чоловіками: «Що ж це таке сталося з тим молодиком? — спитав містер Берлінг, не маючи на увазі жодної шкоди. — Підійшов до мене дуже схвильований і хотів дізнатися, чи є у мене гроші, а потім побачив вас і кинувся геть, наче божевільний».

— І я майже міг бачити, як великі очі містера Дімса звужуються від підозри, і спостерігати, як він підтягує штани й швидко рухається за мною. Зараз я був у справжній паніці, і без усякого сумніву. Раптом я побачив, як повз мене рухається легка кінна повозка, і впізнав Білла Кеннеді, мого друга. Я озвався до нього, але він мене не почув. Тоді я знову закричав, але він не звернув уваги, тож я почав бігти слідом за ним, гойдаючись з боку на бік, наче п’яний, і голосно кликати його кожні кілька секунд. Одного разу він озирнувся, але мене не побачив; він продовжував рухатись і зник з поля зору на наступному повороті. Я зупинився, бо був занадто слабкий, щоб йти далі. Я ось-ось збирався сісти на бордюр, щоб відпочити, і перше, що я побачив, коли озирнувся, — був містер Дімс, який йшов за мною так швидко, як тільки міг. Цього разу він був справжнім, а не наслідком моєї фантазії. Погляд у його очах яскраво демонстрував, що він дуже хоче дізнатися, що зі мною трапилося!

— Ось і все, що я добре пам’ятаю до того, як приблизно через двадцять хвилин я вдома намагався відкрити валізу пальцями, які тремтіли, як камертон. Перш ніж я зміг його відкрити, з’явився містер Дімс разом з полісменом. Я відразу почав говорити щось про те, що я не злодій, і намагався розповісти їм, що сталося. Але, мабуть, я був занадто знервований, і чим більше я говорив, тим гірше були мої справи. Коли мені нарешті вдалося розказати свою історію, вона здавалася божевільною навіть мені, — і це було правдою, правдою, саме так, як я розповідав, — кожне слово! — справа була в одному центі, який я загубив десь біля вокзалу…

Хеммік раптом замовк і почав досить гротескно сміятися — наче хвилювання, яке охопило його, коли він закінчив свою історію, було слабкістю, якої він соромився. Потім він продовжив з уявною байдужістю.

— Я не буду надавати подробиці того, що сталося далі, тому що нічого особливого не сталося —- принаймні, за тими мірками, за якими ви судите про події там, на Півночі. Це коштувало мені роботи, і моя репутація змінилася з хорошої на погану. Хтось перебільшив, хтось прямо збрехав, і склалося враження, що я втратив велику суму грошей банку і намагався це приховати».

— Після цього мені було дуже важко отримати роботу. Врешті решт я навіть отримав з банку заяву, яка спростовувала найгірші версії інциденту, але люди, які все ще цікавилися цим, говорили, що це сталося тому, що банк не хотів розголосу чи скандалу, а решта людей про це забула. Вони забули, що сталося, але добре пам’ятали, що була якась причина, згідно з якою я не був тим молодим хлопцем, якому можна довіряти…

Хеммік зробив паузу і знову засміявся, все ще без насолоди, але гірко, незрозуміло і з глибокою безпорадністю.

— Отже, як бачите, саме тому я не поїхав у Цинциннаті, — повільно сказав він. — Моя мати тоді була ще жива, і все це було для неї досить неприємним ударом. У неї була ідея — одна з тих старомодних південних ідей, що застрягають в головах тутешніх людей, — що я повинен залишитися тут, у місті, і довести, що я чесна людина. Це засіло у неї в думках, і вона чути не хотіла про мій від’їзд. Вона сказала, що день, коли я поїду звідси, стане для неї останнім днем. Тому я повинен був залишитися, поки не відновлю свою репутацію.

— Скільки ж часу це зайняло? — тихо запитав Аберкромбі.

— Близько десяти років.

— Ох ...

— Десять років, — повторив Хеммік, дивлячись у прийдешню темряву. — Це маленьке містечко, розумієте. Я кажу десять років, бо минуло приблизно десять років, перш ніж я почув останню згадку про той випадок. Але я був одружений задовго до цього; народилася дитина. Думки про Цинциннаті до того часу вже давно покинули мене.

— Звичайно, — погодився Аберкромбі.

Вони на хвилину замовкли, а потім Хеммік вибачливо додав:

— Це була досить довга історія, і я не знаю, чи це дійсно могло вас зацікавити. Але ж ви запитали мене…

— Це мене зацікавило, — ввічливо відповів Аберкромбі. — Це мене надзвичайно зацікавило. І зацікавило мене набагато більше, ніж я міг собі уявити.

Хемміку спало на думку, що він сам ніколи не усвідомлював, наскільки це цікава і закінчена історія. Тепер він тьмяно бачив, що те, що здавалося йому лише фрагментом, гротескною інтермедією, було насправді дуже значущою і повною оповіддю. Це була цікава історія; це була історія, після якої обернулося невдачею все його життя.

Голос Аберкромбі ввірвався в його думки.

— Розумієте, це так відрізняється від моєї історії, — говорив Аберкромбі. — Трапився нещасний випадок, і ви залишилися, і я також випадково поїхав. Але ви заслуговуєте більшої поваги, якщо вона ще існує у світі, саме за ваш намір поїхати та досягти успіху. Розумієте, у свої сімнадцять я став на більш-менш помилковий шлях. Я був тим, кого ви називаєте телепнем. Все, що мені хотілося, — це полегшити своє життя — і одного разу мені випав шанс, коли я побачив перед собою об’яву: «Спеціальний тариф до Атланти, три долари й сорок два центи». Тоді я вийняв свій дріб’язок із кишені й перерахував його.

Хеммік кивнув. Ще поглинений своєю власною історією, він забув про важливість та порівняльну велич Аберкромбі. Але потім він раптом виявив, що уважно слухає.

— У мене було всього три долари й сорок один цент у кишені. Я стояв у черзі з багатьма іншими молодшими хлопцями біля залізничного вокзалу і збирався зарахуватися до армії на три роки. І прямо перед собою на тротуарі, десь за три фути, я побачив ту центову монетку, якої мені не вистачало. Я побачив її, тому що вона була зовсім новенька і сяяла на сонці, як золото.

Алабамська ніч спускалася над вулицею, і, коли блакить неба злилася з пилом, обриси двох чоловіків стали менш чіткими, так, що ніхто з тих, кому б трапилося пройти повз, не міг би чітко сказати, що один з цих чоловіків був одним з обраних, а інший — одним з багатьох. Всі деталі зникли: чудовий золотий наручний годинник Аберкромбі, його комір, дюжину яких він замовив з Лондона, гідність, з якою він сидів на лавці, — усе зів’яло і злилося з незграбним костюмом Хемміка і його безглуздим горбистим взуттям, все поринуло у цю всепроникну глибину ночі, яка, як смерть, стирала будь-які змісти, все урівнювала, і не залишала за собою нічого. А трохи пізніше випадковий перехожий помітив лише дві невеличкі плями світла розміром з цент, що знаменували зліт та падіння їхніх сигар.