Цент на двох

Популярна дівчина

Приблизно о пів на десяту щосуботи ввечері Янcі Боуман тікала від свого партнера скориставшись якимось елегантним виправданням і з танцювального майданчика вирушала у те місце, звідки було видно весь бар заміського клубу. Якщо їй вдавалося побачити свого батька, вона або кивала йому, якщо ставалося так, що він дивився в її бік, або ж відправляла офіціанта, щоб привернути його увагу до її невідворотної присутності. Якщо було не пізніше половини одинадцятої, тобто він провів не більше як годину в товаристві коктейлів з додаванням саморобного джину, — її батько вставав з крісла і дозволяв переконати себе піти у бальну залу.

«Бальна зала» радше вимагала іншої назви. Це була кімната, удень наповнена плетеними меблями, яку зазвичай мали на увазі, коли казали «пішли потанцюємо». До неї також відносились визначення «всередині» або «внизу». Саме в таких безіменних кімнатах відбуваються всі основні події всіх заміських клубів скрізь в Америці.

Янсі знала, що якщо їй вдасться затримати батька там на годину, він буде вести розмови, спостерігаючи, як вона танцює, або навіть у рідкісних випадках потанцює сам, і тоді вона зможе спокійно вивести його з клубу наприкінці вечора. За той час, який минув би до опівночі, коли закінчувалися танці, і він навряд чи мав змогу напитись настільки, щоб когось серйозно дратувати.

Все це вимагало від Янсі серйозних зусиль, і вона витрачала їх радше заради себе самої, ніж заради батька. Кілька досить неприємних переживань трапилося з нею протягом минулого літа. Одного вечора її затримала пристрастна промова однієї молодої людини з Чикаго, яку неможливо було перервати, коли її батько з’явився, м’яко коливаючись, у дверях бальної кімнати; вицвілі блакитні оч на його рум’яному гарному обличчі були напівзаплющені, в той час, коли він намагався зосередити їх на танцюристах, і він, очевидно, готувався запропонувати себе у якості партнера по танцях першій же вдовиці, яка втрапила б у його погляд. Він дивним чином образився, коли Янсі наполегливо запропонувала негайно покинути вечір.

Після цього випадку Янсі стала більш ретельно, до хвилини стежити за тим, щоб вчасно здійснити свій фабіанський маневр.

Янсі та її батько були найкрасивішими двома людьми цього міста на Середньому Заході, де вони мешкали. Том Боуман виглядав ще досить добре зважаючи на двадцять років, коли у його житті було забагато хорошого віскі та замало поганого гольфу. Він мав офіс у центрі міста, де, як вважалося, він здійснював деякий невизначений бізнес з нерухомістю; але фактично його головним клопотом у житті була демонстрація вродливого профілю та гарного виховання у заміському клубі, де він провів більшу частину з десяти років, що минули з дня смерті його дружини.

Янсі було двадцять, вона напускала на себе невизначено знеможений вигляд, що частково було обумовлено її схильністю до лінощів, а частково результатом візиту до родичів на Сході, який вона здійснила у тому віці, коли легко засвоюються враження. Вона була розумною, легкого норову, романтичною при світлі місяця і ніяк не могла вирішити, чи виходити заміж з почуттів, чи з розрахунку, остання з цих двох абстракцій здавалася досить реальною, бо висловлювалась одним із найпалкіших її шанувальників. Тим часом їй доводилося також бути господинею дому, що непогано їй вдавалося, вона намагалася будувати сімейне життя в спокійному невимушеному темпі, щоб хоч якось регулювати постійну тягу свого батька до алкогольного дурману.

Вона обожнювала батька. Вона обожнювала його за прекрасний зовнішній вигляд і за чарівні манери. Він ніколи не втрачав шарму найпопулярнішої людини спільноти «Череп та Кістки» у Єлі. Ця його привабливість була еталоном, з яким її вразлива натура несвідомо порівнювала усіх чоловіків, яких вона знала. Однак батько і дочка були далекими від тих сентиментальних сімейних стосунків, які повністю є художньою вигадкою, а в реальному житті зазвичай існують лишень у свідомості старших. Янсі Боуман вирішила покинути свій будинок та взяти шлюб протягом року. Їй було відверто нудно.

Скотт Кімблерлі, який вперше побачив її того вечора в листопаді в заміському клубі, погодився з пані, гостем якої він був, що Янсі — вишукана маленька красуня. Вважаючи на чутливість такої молодої людини — Скотту було лише двадцять п’ять — він уникав знайомства, щоб мати можливість спокійно спостерігати за нею протягом однієї фантастичної години, і тим самим розтягнути насолоду чи віддалити розчарування від бесіди, яку він мав намір провести під сонний кінець вечору.

— Вона так і не змогла пережити розчарування тим, що не зустріла Принца Уельського, коли той був у цій країні, — зауважила пані Орін Роджерс, слідкуючи за його поглядом. — Принаймні вона так сказала; чи казала вона серйозно, я не знаю. Я чула, що у неї усі стіни обклеєні його фотографіями.

— Чиїми фотографіями? — раптом запитав Скотт.

— Ну, Принца Уельського.

— А хто обклеїв стіни його фотографіями?

— Ну, Янсі Боуман, дівчина, про яку ти сказав, що ти вважаєш її досить гарною.

— В якомусь сенсі гарні дівчата всі схожі, — аргументовано заявив Скотт.

— Так, я гадаю, що так.

Голос місіс Роджерс пролунав досить байдуже. Вона ніколи в житті не долала загальних вражень, аж допоки якась думка не ставала досить звичною для її вух з причини постійного повторення.

— Поговорімо про неї, — запропонував Скотт.

З насмішкуватою посмішкою місіс Роджерс погодилася втягнути себе у лихослів’я. Саме почалося виконання на біс. Музика оркестру просочилася легким переливом в приємну кімнату з зеленими стінами, і дві пари, які протягом цього вечора представляли місцеву молодь, почали плавно рухатися відповідно до ритму. Лише кілька апатичних парубків зібралися один за одним у дверях, і пильному спостерігачеві було видно, що музика не принесла сюди веселощів. Ці дівчата та чоловіки знали один одного з дитинства; і хоча інколи тут зароджувалися сім’ї, то були шлюби людей з одного оточення, шлюби з покірності, чи навіть з нудьги.

Тутешнім парам бракувало іскри романів, які зазвичай відбуваються в сімнадцять років під час коротких та променистих канікул. У таких випадках, думав Скотт, все ще мимоволі шукаючи очима Янсі, відбувається гуртування залишків, найпримітивніших, найтупіших, найбідніших в соціальному плані; парування, що реалізуються через спонуку до, можливо, більш щасливої долі, але, при всьому цьому, людей менш вродливих і вже не молодих. Сам Скотт відчував себе дуже старим.

Але в натовпі було одне обличчя, до якого його узагальнення не стосувалося. Коли його очі знаходили Янсі Боуман серед танцюристів, він почувався набагато молодшим. Вона була втіленням усього, що танець так і не виразив — витонченої молодості, гордовитості, свіжості й краси, яка була сумною і швидкоплинною, як пам’ять уві сні. Її партнер, молодий чоловік з таким невиразним червоним обличчям з білими плямами, ніби йому дали ляпаса у холодну погоду, здавалось, не викликав у неї жодного інтересу і її погляд час від часу падав на натовп, обличчя, одяг, з якоюсь далекою і непомітною меланхолією.

— Темно-сині очі, — сказав Скотт до місіс Роджерс. — Я не знаю, чи вони означають хоч щось, окрім того, що вони просто гарні, але ніс, верхня губа і підборіддя, безумовно, аристократичні — якщо можна так сказати, — додав він.

— О, вона дуже аристократична, — погодилась місіс Роджерс. — Її дід був сенатором або губернатором, чи щось таке, в одному з південних штатів. Її батько теж дуже аристократично виглядає. О так, вони дуже аристократичні; вони справжні аристократи.

— Вона виглядає лінивою.

Скотт спостерігав, як жовте плаття дрейфує і ховається серед танцюристів.

— Вона не любить рухатися. Дивно, що вона так добре танцює. Вона заручена? Хто той чоловік, який продовжує весь час перехоплювати її, той, хто так грубо ховає краватку під комір і справляє враження чудовими косими кишенями на одязі?

Його дратувала наполегливість юнака, і його сарказму явно не вистачало певної об’єктивності.

— А, це, — пані Роджерс нахилилася вперед, кінчик її язика стало видно між її губами, — це хлопець O’Рурків. Я вважаю, він дуже відданий.

— Я вважаю, — раптом промовив Скотт, — що я все ж таки попрошу вас представити мене, якщо вона опиниться поруч, коли музика стихне.

Вони піднялися і стали шукати Янсі — місіс Роджерс, маленька, гладенька, знервована, і Скотт Кімберлі, двоюрідний брат її чоловіка, з темним волоссям і трохи нижче середнього зросту. Скотт був сиротою з півмільйона власних грошей, і він знаходився у цьому місті лише тому, що спізнився на потяг. Вони шукали її кілька хвилин, і даремно. Янсі у своїй жовтій сукні більше не рухалася з повільною чарівністю серед танцюристів.

Годинник завмер на половині на одинадцяту.

— Добрий вечір, — сказав їй батько в цей момент, ковтаючи склади. — Здається, це стає звичкою.

Вони стояли біля бічних сходів, і над його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з пів дюжини чоловіків, що віддавалися звичній веселості за круглим столом.

— Чи не хочеш вийти й деякий час подивитись на танці? — запропонувала вона, посміхаючись і вдаючи що це випадково спало їй на думку, хоча насправді це було не так.

— Не сьогодні, дякую.

Гідність, з якою її батько це вимовив була занадто підкреслена, щоб насправді бути переконливою.

— Просто вийди й поглянь, — закликала вона його. — Усі присутні, і я серед них, хочуть дізнатися твою думку про декого.

Це було не так добре, але це було найкраще, що їй спало на думку.

— Дуже сильно сумніваюся, чи я знайду там щось, що мене зацікавить, — наголошував Том Боуман. — Зауважу, що з якоїсь божевільної причини мене завжди витягають звідси й маринують протягом пів години, наче я поводжуся безвідповідально.

— Я прошу лише трохи затриматися.

— Дякую за увагу. Але так сталося, що сьогодні ввечері я зацікавлений дискусією, яка відбувається саме тут.

— Пішли, батьку.

Янсі з усією можливою шаною взяла його під руку, але він випростався простим способом.

— Боюся, я змушений відмовити.

— Я тебе дуже прошу, — запропонувала вона, приховуючи роздратування цією незвично затягнутою суперечкою, — ти просто зайдеш і лише один раз подивишся, і тоді, якщо тобі буде нецікаво, ти зможеш повернутися.

Він похитав головою.

— Ні, дякую.

І не сказавши більше ні слова він раптово розвернувся і знову зайшов у бар. Янсі повернулася до бальної зали. Проходячи мимо, вона неквапливо оглянула натовп молодих чоловіків, зробила швидкий вибір, промуркотівши чоловіку біля себе:

— Ти ж потанцюєш зі мною, Карті? Я втратила свого партнера.

— Буду радий, — щиро відповів Карті.

— Дуже мило з твого боку.

— З мого боку? Скоріше з твого.

Вона подивилася на байдуже. Вона була роздратована батьком до люті. Наступного ранку за сніданком вона буде випромінювати всепоглинальну холодність, але зараз вона могла лише чекати, сподіваючись, що якщо трапиться найгірше, він принаймні залишиться в барі, поки танці не закінчаться.

Місіс Роджерс, яка жила поруч із Боуманами, із дивним молодиком раптом з’явилися біля її ліктя.

— Янсі, — з ввічливою посмішкою промовила місіс Роджерс, — я хочу представити тобі містера Кімберлі. Містер Кімберлі проводить вихідні у нас, і мені особливо хотілося б, щоб він познайомився з тобою.

— Я безмірно рада! — протягнула Янсі з лінивою формальністю.

Містер Кімберлі запропонував міс Боуман потанцювати, і на цю пропозицію міс Боуман погодилася з байдужістю. Вони з’єднали руки належним чином і розпочали одночасно з ударом барабана. В той самий час Скотту здалося, що кімната та пари, які танцювали в ній, перемістились на задній план. Звичні світильники, ритм музики, яка грала певну парафразу, обличчя дівчат, симпатичних, непримітних або смішних, злилися в якусь суцільну картину, ніби вони згрупувались у почет для млосних очей і прудких ніжок Янсі.

— Я спостерігав за Вами, — просто сказав Скотт. — Виглядає, що Вам досить нудно цього вечора.

— Та невже? — Її темно-сині очі раптом стали схожі кольором на ніжні пелюстки ірисів, коли вона широко відкрила їх у спалаху певної цікавості. — Я смертельно вражена! — додала вона.

Скотт засміявся. Вона вжила серйозне перебільшення навіть не посміхнувшись, без будь-якої спроби надати йому хоч подобу правдивості. Він вже багато разів чув модні слівця цього року на кшталт «чумовий», «шикарний», або ж «розкішний» — використані випадково чи доречно, але ж ніколи раніше він не чув, що б слово взагалі втратило своє буквальне значення. У виконанні цієї апатичної молодої красуні це було невимовно чарівним.

Танець закінчився. Янсі й Скотт попрямували до дивану, що стояв біля стіни, але, перш ніж вони змогли ним заволодіти, почувся верескливий сміх і атлетична дівчина, що тягнула за собою збентеженого хлопця, проковзнула повз них, і плюхнулась на місце, яке вони збиралися зайняти.

— Як грубо! — відмітила Янсі.

— Я вважаю, що це її привілей.

— Дівчина з подібними щиколотками жодних привілеїв не має.

Вони незручно вмостилися на двох жорстких стільцях.

— Звідки Ви прибули? — запитала вона у Скотта з ввічливою незацікавленістю.

— З Нью-Йорку.

Це спричинило певний наслідок: Янсі вшанувала його фіксацією погляду в кращому разі на десять секунд.

— А хто був той джентльмен з невидимою краваткою, — досить грубо запитав Скотт, щоб змусити її подивитися на нього, — котрий чіплявся до Вас? Було неможливо відвести від нього погляд. Невже його особистість так само цікава, як і його манера вдягатися?

— Я не знаю, — протягнула вона, — я з ним лише тиждень заручена.

— Господи Боже! — вигукнув Скотт, раптом спітнівши. — Прошу пробачення. Я не…

— Я просто пожартувала, — перервала вона задихаючись від сміху. — Мені хотілося, побачити, що Ви на це скажете.

Потім вони обидва засміялися, і Янсі продовжила:

— Я ні з ким не заручена. Я жахливо непопулярна. — Вона сказала це таким самим тоном і її томливий голос жартівливо суперечив самому змісту її зауваження. — Ніхто ніколи не візьме мене заміж.

— Як шкода!

— Дійсно, — промуркотіла вона, — мені постійно потрібно отримувати компліменти для виживання, але ж ніхто більше не вважає, що я дійсно приваблива, тому ніхто мені їх ніколи не промовляє.

Ніколи ще Скотт так не веселився.

— Але ж Ви прекрасне створіння, — закричав він, — я готовий закластися, що Ви не чуєте нічого окрім компліментів з ранку до ночі!

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона, очевидно задоволена. — Я ніколи не отримую компліментів, якщо не напрошуюсь на них.

— Одне і те саме, — думала вона, дивлячись навколо себе з настроєм особливого песимізму. — Ті ж самі хлопці тверезі й ті ж самі хлопці напилися; ті самі старі жінки, що сидять біля стін, і лише пара дівчат, які танцювали минулого року цього разу сидять із ними.

Янсі досягла тієї стадії, коли танці у заміському клубі здавалися не більше, аніж проявом чистої дурості. З того часу, коли все здавалося чарівним карнавалом, де вишукані та непорушні діви, напудрені до найвищого ступеня пристойності, демонстрували себе дивним і захопливим чоловікам, картина пожовкла до середнього розміру залу, де демонструвалося майже непристойне відбиття неприхованих мотивів очевидних невдах. Стільки всього змінилося лише за кілька років! Хоча самі танці ледь змінилися під впливом моди на оборки або нові оберти та фігури мови.

Янсі була повністю готова вийти заміж.

Тим часом дюжини зауважень, що рвалися з вуст Скотта Кімберлі, були зупинені вибачливою появою місіс Роджерс.

— Янсі, — промовила старша жінка, — шофер щойно зателефонував, щоб повідомити, що машина зламалася. Скажи, будь ласка, чи не могли б ви з батьком підвезти нас додому? Якщо це якось незручно, не соромся сказати…

— Я впевнена, що він буде дуже радий. У нього досить місця, тому що я поїду з кимось іншим.

Їй було цікаво, чи буде її батько взагалі хоч трохи пристойним о дванадцятій.

Але він завжди міг водити машину, у будь-якому стані, і, крім того, люди, які просять їх підвезти, навряд чи мають вибір.

— Це буде чудово. Дуже дякую, — сказала місіс Роджерс.

Після цього місіс Роджерс зникла зі сцени, оскільки вона щойно промайнула той грайливий вік трошки за тридцять років, коли жінки все ще вважають, що вони являють собою persona grata для молоді, і вступила у початок сорокових, коли їхні діти тактовно дають зрозуміти, що це вже зовсім не так. В цю мить почалася музика, і нещасний юнак з білими плямами на червоному обличчі з’явився перед Янсі.

Незадовго до кінця наступного танцю Скотт Кімберлі знову перехопив її.

— Я повернувся, — почав він, — щоб сказати Вам, як Ви прекрасні.

— Насправді зовсім ні, — відповіла вона. — До того ж ви всім це говорите.

Мелодія із задоволенням рухалася до фіналу, і вони присіли на зручний диван.

— Я це нікому не казав протягом трьох років, — сказав Скотт.

Не було ніяких причин називати саме три роки, але якимось чином це звучало переконливо для них обох. Її цікавість прокинулася. Вона почала дізнаватися про нього. Вона почала ліниво розпитувати його, починаючи з його відносин до Роджерсів і закінчуючи, він навіть не помітив, як вони добралися до цього, детальним описом його квартири в Нью-Йорку.

— Я хочу жити в Нью-Йорку, — сказала вона йому, — на Парк-авеню, в одній з тих гарних білих будівель, у яких в кожній квартирі дванадцять великих кімнат, а оренда коштує захмарних грошей.

— Я теж хотів би, якби я був одружений. Парк-авеню — це одна з найкрасивіших вулиць світу, я думаю, мабуть, головним чином, тому, що на ній немає жодного хирлявого парку, який би намагався надати цій вулиці штучне враження передмістя.

— Хай там як, — погодилася Янсі. — Все одно батько і я їздимо до Нью-Йорка тричі на рік. Ми завжди зупиняємося у «Рітц».

Це було не зовсім так. Раз на рік вона, як правило, насилу відривала свого батька від його спокійного і щасливого існування, щоб мати змогу провести тиждень, гуляючи біля вітрин магазину П’ятої авеню, пообідати або випити чаю з колишнім шкільними подругами з Фармовер, а також час від часу ходити на вечері й в театр з хлопцями, які заради цієї нагоди приїжджали з Єлю або Принстону. Це були приємні пригоди — кожна година була наповнена своїми власними барвами — танці на Монмартрі, вечеря в «Рітц» за сусіднім столом з якоюсь кінозіркою або самою авторитетною жінкою у суспільстві, або ж мрія про те, що можна придбати в магазині Хемпеля або ж у Векса чи Трамбла, якщо дохід її батька за цей рік мав хоча б один додатковий нуль з правильного боку. Вона обожнювала Нью-Йорк з великою безособовою прихильністю — обожнювала його, як тільки може обожнювати дівчина з Середнього Заходу або Півдня. У його яскравих універсальних магазинах вона відчувала, як її душу наповнює бурхливе захоплення, бо для її очей в цьому місті не було нічого потворного, нічого сумного, нічого буденного.

Вона була у «Рітц» лише один раз. Готель «Манхеттен», де вони зазвичай зупинялись, був на ремонті. Вона знала, що більше ніколи не зможе змусити батька дозволити собі «Рітц».

Наступної миті вона позичила олівець і папір та написала повідомлення «Містеру Боуману у бар», що, як очікується, він підвезе місіс Роджерс та її гостя додому «за їх проханням» — це останнє підкреслено. Вона сподівалася, що він зможе зробити це гідно. Цю записку вона надіслала з офіціантом батькові. Перш ніж почався наступний танець, записку повернули з відміткою «О. К.» та ініціалами її батька.

Решта вечора промайнула швидко. Скотт Кімберлі перехоплював її так часто, як це дозволяв час, даючи їй ті заспокійливі запевнення про її незаперечну красу, які не без примхливого пафосу вона від нього прагнула. Він також трохи сміявся з неї, і вона не була настільки ж впевнена, що їй це подобається. Як усі невпевнені у собі люди вона не усвідомлювала, що невпевнена у собі. Вона не до кінця зрозуміла, коли Скотт Кімберлі сказав їй, що про неї будуть пам’ятати ще довго після того, як вона стане занадто стара, настільки, щоб взагалі не хвилюватись, чи про неї все ще пам’ятають.

Найбільше їй подобалося розмовляти про Нью-Йорк, і кожна їхня перервана розмова надавала їй образ чи спогад про мегаполіс, про який вона міркувала, дивлячись через плече Джері О’Рурка чи Карті Бредена чи якогось іншого красеня, до якого, як і до всіх них, їй було повністю байдуже. Опівночі вона надіслала ще одну записку до свого батька, сповістивши, що місіс Роджерс та гість місіс Роджерс зустрінуть його негайно на ґанку біля головної дороги. Тоді, сподіваючись на найкраще, вона вийшла у зоряну ніч і Джері О’Рурк допоміг їй забратися у його «родстер».

— Надобраніч, Янсі.

Зі своїм пізнім супроводом вона стояла на ґанку перед орендованим будинком з ліпниною, де жила. Містер О’Рурк намагався надати додати змісту моменту розтягуючи промовляння голосних в її імені. Тижнями він намагався розвернути їхні стосунки у більш сентиментальну площину, але Янсі з її невиразною безпристрасністю, яка слугувала для неї захистом майже від усього, легко зводила нанівець усі його зусилля. Джері О’Рурк був пройденим етапом. У його сім’ї були гроші, але він сам працював у брокерській конторі разом із більшістю з молодого покоління, до якого належав. Він продавав облігації — нині це було в моді; колись у моді була нерухомість — за часів буму, а потім у моді були автомобілі. Облігації були у моді зараз. Їх продавали молоді чоловіки, які не знайшли для себе іншого заняття.

— Будь ласка, не соромся звертатися. — Потім, коли він вже натиснув педаль газу, — телефонуй мені!

Через хвилину він повернув за ріг вулиці, освітлену місячним сяйвом, і зник, але звук двигуна ще довго гучно лунав у темряві ночі, ніби декларуючи, що принаймні дві дюжини втомлених мешканців зовсім не турбують його веселого існування.

Янсі задумливо присіла на сходи ґанку. У неї не було ключа і вона повинна була чекати приходу батька. Через п’ять хвилин інший «родстер» звернув на вулицю, і наблизившись з перебільшеною обережністю, зупинився перед великим будинком Роджерсів поруч. Янсі, заспокоївшись, піднялася і повільно пішла вниз по тротуару. Двері машини відчинилися, і місіс Роджерс за допомогою Скотта Кімберлі без жодних пригод вийшла на тротуар, але, на здивування Янсі, Скотт Кімберлі після супроводження місіс Роджерс до ґанку, повернувся до машини. Янсі була досить близько, щоб помітити, що він займав водійське місце. Коли він під’їхав до громади будинку Боуманів, Янсі побачила, що її батько займає заднє сидіння, і зі смішною гідністю намагається боротися проти сну, який його долає. Вона застогнала. Фатальна остання година зробила свою справу — Том Боуман знову був не в формі, програвши битву з алкоголем.

— Привіт, — крикнула Янсі, дійшовши до бордюру.

— Янсі, — пробурмотів її батько, невдало імітуючи пожвавлення. Його губи склалися в чарівну посмішку.

— Ваш батько не почувався цілком добре, тому він дозволив мені вести машину, — весело пояснив Скотт, вийшовши з машини й підходячи до них. — Гарне авто. Давно воно у вас?

Янсі засміялися, але без особливих веселощів.

— Він взагалі може рухатись?

— Хто не може рухатись? — пролунав ображений голос з середини автомобілю.

Скотт стояв біля машини.

— Чи можу я допомогти вам, сер?

— Я… зможу вийти… зможу вийти, — наполягав містер Боуман. — Просто дайте мені дорогу. Хтось, мабуть, підсунув мені не досить добрий віскі.

— Ти, напевне, маєш на увазі, що цих шахраїв було декілька, — заявила Янсі з холодним несхваленням.

Містер Боуман з дивовижною легкістю дійшов до бордюру, але це був оманливий успіх, бо він майже відразу намагався схопитися за щось у повітрі, що було видно лише йому одному, і від падіння його врятувала швидко підставлена рука Скотта. Слідом за двома чоловіками Янсі пішла у бік дому в збентеженні. А якщо молодий чоловік вирішить, що такі сцени відбуваються щовечора? Саме його присутність зробила ситуацію принизливою для Янсі. Якби її батька щовечора двоє дворецьких несли в ліжко, вона могла б навіть пишатися тим, що він може дозволити собі таку розпусту, але тільки-но зважте, вона сама допомагає йому, вона обтяжена клопотами та турботами! І нарешті її дратував Скотт Кімберлі, тому, що він все бачив, і тому що був надто надокучливий, пропонуючи свою допомогу, щоб вести батька в будинок.

Досягнувши низького ґанку, обкладеного цеглою, Янсі відшукала у жилеті Тома Боумена ключ і відімкнула вхідні двері. Через хвилину господар будинку полегшено впав у крісло.

— Дуже дякую, — сказав він, на хвилину оговтавшись. — Сідайте. Що-небудь вип’єте? Янсі, чи не дістанеш ти крекери та сир, якщо вони в нас є, будь ласка?

Від несвідомої холодності цієї фрази Скотт і Янсі розсміялися.

— Тобі час лягати спати, батьку, — сказала вона, коли роздратування в середині неї боролося з ввічливістю.

— Дай мені мою гітару, — запропонував він, — я вам зіграю.

За винятком таких випадків, він не торкався гітари років двадцять. Янсі звернувся до Скотта.

— З ним все буде добре. Дуже дякую. Він задрімає за хвилину, а коли я його розбуджу, він ляже спати, як ягня.

— Добре…

Вони разом вийшли за двері.

— Хочете спати? — запитав він.

— Ні, ані трохи.

— Тоді, можливо, вам краще дозволити мені побути з вами кілька хвилин, поки ви не побачите, чи з ним все дійсно в порядку. Місіс Роджерс дала мені ключ, щоб я міг зайти, не турбуючи її.

— Все буде добре, — заперечила Янсі. — Нічого страшного, і він не становить жодних проблем. Він, мабуть, просто трохи перебрав, і цей віскі у нас тут — ну ви самі розумієте! Таке вже відбувалося один раз раніше — минулого року, — додала вона.

Її пояснення сподобались їй самій — вони здалися досить задовільними.

— Чи можна мені все ж присісти на хвилинку?

Вони присіли поруч на плетену канапу.

— Я думаю затриматися на кілька днів, — сказав Скотт.

— Як мило! — у її голосі знов почулися томливі ноти.

— Мій кузен Піт Роджерс сьогодні почувався не досить добре, але завтра він має намір постріляти качок, і хоче, щоб я пішов з ним.

— О, як захопливо! Мені завжди нестерпно хотілося поїхати на полювання, і батько завжди обіцяв мене взяти з собою, але він ніколи цього так і не зробив.

— Ми поїдемо приблизно на три дні, а потім. я думаю, що повернуся і залишусь ще на наступному тижні...

Він раптово замовк і нахилився вперед, прислухаючись.

— Що це, заради Бога, таке?

З кімнати, яку вони нещодавно покинули, несподівано залунали уривчасті звуки музики — нерівний акорд на гітарі та пів дюжини слабких початкових тактів.

— Це батько! — вигукнула Янсі.

Тепер до них долинув голос, п’яний і неясний, який намагався тягнути довгі сумні ноти:

Співайте пісню міст і селищ,

Повсюди на цій залізниці,

Негр найбільш щасливий

Як тільки вийшов із в’язниці.

— Як моторошно! — вигукнула Янсі. — Він перебудить увесь квартал.

Приспів закінчився, гітара знову задзвеніла, потім видала останній різкий сплеск і замовкла. Через хвилину після усіх цих порушень тиші роздалося тихе, але цілком певне хропіння. Містер Боуман, вгамувавши свої музичні потреби, відсипався.

— Давайте трохи покатаємося, — нетерпляче запропонувала Янсі. — Щось я занервувала занадто.

Скотт із готовністю піднявся, і вони пішли до машини.

— Куди ми підемо? — поцікавилася вона.

— Мені все одно.

— Ми можемо піднятися на пів кварталу до Крест-авеню — це наша головна вулиця, — а потім поїхати на узбережжя річки.

Коли вони повернули на Крест-авеню, новий собор, величезний та незавершений, який своїм виглядом наслідував собор, що випадково залишився незавершеним у якомусь маленькому фламандському містечку, виник прямо перед ними, як огрядний білий бульдог, що присів на своїх стегнах. Привиди чотирьох апостолів у місячному сяйві мляво дивилися на них зі стінних ніш, все ще вкриті білим пилом, який на них залишили будівельники. Собор відкривав Крест-авеню. Після нього з’явилася велика цегляна будівля, побудована Р. Р. Комерфордом, королем борошна, а за ним на півмилі тягнулися претензійні кам’яні будинки, побудовані у похмурі 90-ті. Їх прикрашали жахливі проїзні шляхи, на яких колись звучали копита добрих коней та величезні круглі вікна, які вінчали другі поверхи.

Суцільний ряд цих мавзолеїв був порушений лише невеликим парком, де у трикутнику трави стояв Натан Хейл десяти футів заввишки з руками, зав’язаними за спину кам’яною мотузкою, і з крутого обриву дивився на повільну Міссісіпі. Крест-авеню пролягала уздовж обриву, але зовсім не дивлячись на нього, і, здавалося не маючи про нього ані найменшої гадки, бо всі будинки були повернуті фасадами в інший бік. Після першої півмилі будинки ставали дедалі новішими, втілюючи ризиковані задуми трав’яних галявин, ліпнини або гранітних особняків, що за допомогою різноманітних поступових доопрацювань імітували мармурові контури Малого Тріанону. Будинки цієї частини вулиці промайнули повз «родстер» за кілька хвилин; потім дорога повернула, і машина попрямувала прямо в місячне сяйво, яке лилося на неї, неначе з фари якогось гігантського мотоцикла далеко вгорі по вулиці.

Вони промайнули повз низький коринфських силует «Храму християнської науки», повз квартал похмурих каркасних жахів, пустельний ряд будівель із червоної цегли — невдалий експеримент кінця 90-х — потім нові будинки, знову з яскраво-червоної цегли, з обробкою білого кольору, чорні залізні паркани та живі огорожі, що окреслювали квіткові газони. Вони пронеслися мимо, згасали, щезали, насолоджуючись миттю своєї величі; тоді з’явилися чекаючи при місячному світлі своєї черги вийти з моди, як і каркасні будинки, куполоподібні особняки нижнього міста та будинки з бурого каменю, найстарші на Крест-авеню.

Дахи раптово опустилися, газони зменшилися, а самі будинки стиснулися в розмірах і перетворилися в бунгало. Вони займали усю останню милю, до повороту річки, який обривав горду вулицю біля статуї Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором — і фактично останнім англосаксонської крові.

Допоки Янсі не промовила ані слова, все ще поглинута роздратуванням вечора, але якось заспокоєна свіжим повітрям листопаду Півночі, що мчав повз них. Треба буде забрати шубку зі сховища наступного дня, подумала вона.

— Де ми зараз?

Коли вони сповільнилися, Скотт з цікавістю дивився на помпезну кам’яну фігуру, що ясно вимальовувалась при чіткому місячному сяйві, однією рукою тримаючи книгу, а вказівним пальцем іншої вказуючи, ніби виражаючи докір, безпосередньо якимось будівельним роботам, що тривали на вулиці.

— Це кінець Крест-авеню, — сказала Янсі, звертаючись до нього. — Це наша головна вулиця.

— І музей американських архітектурних невдач.

— Що?

— Нічого, — пробурмотів він.

— Я повинна була вам пояснити. Я забула. Ми можемо піти по бульвару вздовж річки, якщо хочете — чи ви втомилися?

Скотт запевнив її, що він не втомився — анітрохи.

Цементна дорога крутилася під темними деревами, переходячи у бульвар.

— Міссісіпі — як мало вона зараз означає для вас! — раптом сказав Скотт.

— Що? — Янсі озирнувся. — А, річка.

— Я думаю, що колись це було дуже важливо для ваших предків.

— Моїх предків тоді тут не було, — з певною гідністю сказала Янсі. — Мої предки були з Мериленду. Мій батько приїхав сюди, коли закінчив Єль.

— Он як! — Скотт був ввічливо вражений.

— Моя мати була звідси. Мій батько приїхав сюди з Балтімору через стан здоров’я.

— Он як!

— Звісно, тепер ми належимо до цих місць, я гадаю, — додала вона зі слабкою поблажливістю, — як і до всіх інших.

— Звичайно.

— Крім того, я хотіла б жити на Сході, але я все ще не можу переконати батька, — закінчила вона.

Був початок другої години ночі, і бульвар був майже безлюдним. Іноді дві жовті плями виникали попереду них і оформлювалися у силует автомобіля, який із запізненням повертався звідкілясь. За винятком цього, вони були самотні в безперервному потоці темряви. Місяць зійшов.

— Наступного разу, коли дорога наблизиться до річки, зупинімося і подивимось на неї, — запропонував він.

Янсі посміхнулася про себе. Це зауваження було очевидно саме таким, які один її знайомий хлопець називав «міжнародно зрозумілим натяком», під яким малася на увазі пропозиція, яка безумовно мала на меті створити природну ситуацію для поцілунку. Вона розглянула справу. Поки чоловік не справив на неї особливого враження. Він був гарний, очевидно, заможний і з Нью-Йорка. Він почав подобатися їй ще під час танців, все сильніше, коли вечір наближався до кінця; але потім інцидент жахливого прибуття її батька вилив відро холодної води на це тепле відчуття, що лишень з’явилося; а тепер — був листопад, і ніч була холодна. Все ще…

— Гаразд, — раптом погодилася вона.

Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили машину на відкритому місці високо над річкою.

— Ну?, — вибагливо запитала вона в глибокій тиші, що настала за вимкненням двигуна.

— Дякую.

— Вам тут подобається?

— Майже. Не зовсім.

— Чому ж ні?

— Я скажу вам через хвилину, — відповів він. — Чому вас звати Янсі?

— Це сімейна традиція.

— Дуже гарно.

Він декілька раз повторив «Янсі» пестливо.

— «Янсі» — має усю грацію «Ненсі”, і при цьому без зайвої манірності.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Скотт.

— Скотт, а далі?

— Кімберлі. Ви не знали?

— Не була впевнена. Місіс Роджерс трохи бурмотіла, коли представляла вас.

Сталася невелика пауза.

— Янсі, — повторив він, — прекрасна Янсі, з її темно-синіми очима та томливою душею. Ви знаєте, чому я не до кінця задоволений, Янсі?

— Чому?

Вона непомітно зрушила обличчя ближче до тих пір, поки не зупинилася чекаючи відповіді з трохи розчиненими губами, а він не зрозумів, про що саме вона прохає.

Без поспіху він нахилив голову вперед і торкнувся її губ.

Він зітхнув, і вони обоє відчули своєрідне полегшення — полегшення від збентеження, що породжується вимогою грати за правилами у справах такого плану.

— Дякую, — сказав він, так само як і тоді, коли вона вперше зупинила машину.

— Тепер ви задоволені?

Її блакитні очі невпинно розглядали його у темряві.

— Якимось чином. Звичайно, ніколи не можна сказати точно.

Він знову нахилився до неї, але вона відхилилася і запустила двигун. Було пізно, і Янсі почала відчувати втому. Певна мета експерименту була досягнута. У нього було те, що він просив. Якщо йому це сподобалось, він захоче більше, і це просуває її на один крок вперед у грі, яку вона за власним відчуттям, вже почала.

— Я зголодніла, — поскаржилася вона. — Повернімося і поїмо.

— Добре, — сумно погодився він. — Тільки-но коли я почав по-справжньому насолоджуватися Міссісіпі.

— Ви вважаєте, що я гарна? — запитала вона майже жалібно, коли вони відкинулися на спинки сидінь.

— Яке абсурдне питання!

— Але мені подобається чути, коли люди про це говорять.

— Я щойно збирався — коли ви запустили двигун.

У центрі міста в безлюдному нічному кафе вони їли яєчню з беконом. Зараз вона була бліда, неначе слонова кістка. Ніч стягла з її обличчя ліниву життєву силу і млосний колір. Вона просила його розповісти про Нью-Йорк, аж допоки він не став починати кожне речення словами: «Ну, подивімося...»

Скінчивши трапезу, вони поїхали додому. Скотт допоміг їй поставити машину в маленький гараж, і прямо біля вхідних дверей вона знову дозволила йому доторкнутись своїх губ у слабкій імітації поцілунку. Потім вона зайшла.

Велика вітальня, що простягалася майже на всю ширину маленького будинку з ліпниною, мала червоний колір від конаючого в каміні вогню, який був досить високим, коли Янсі від’їздила, а тепер згаснув до слабкого жевріння. Вона дістала колоду з ящика і кинула її на вугілля, а потім здригнулася від голосу, який несподівано пролунав із напівтемряви в іншому кінці кімнати.

— Вже повернулася?

Це був голос її батька, ще не зовсім тверезий, але вже досить впевнений і змістовний.

— Так. Їздила кататись, — відповіла вона коротко, сідаючи в плетене крісло перед каміном. — Потім повечеряла в центрі.

— А!

Батько покинув своє місце і перемістився у крісло ближче до каміна, де витягся зітхнувши. Поглянувши на нього краєм ока, бо збиралася проявити відповідну холодність, Янсі була зачарована його повним відновленням гідності протягом лише двох годин. Його сиве волосся було лише трохи скуйовджене; його гарне обличчя було рум’яним, як ніколи. Тільки його очі, перекреслені крихітними червоними лініями, були свідченням його пізнього загулу.

— Добре провела час?

— А що тобі до того? — відповіла вона грубо.

— А чому б мені не поцікавитись?

— Тебе, мені здається, це зовсім не хвилювало раніше ввечері. Я попросила тебе підвезти додому двох людей, а ти не зміг керувати власним автомобілем.

— Чорта з два, я не зміг! — запротестував він. — Я міг би виграти перегони на арані…арені. Це місіс Роджерс наполягала на тому, щоб її молодий шанувальник вів машину, то що я міг зробити?

— Це не її молодий шанувальник, — суворо відповіла Янсі.

Зараз у її голосі не було жодної протяжності.

— Вона така ж стара, як і ти. Це її племінниця — я маю на увазі її племінник.

— Вибач!

— Я думаю, що ти винен мені вибачення. — Вона раптом виявила, що вона не злиться на нього. Їй було дуже шкода його, і їй спало на думку, що, просячи його підвезти місіс Роджерс додому, вона якось посягнула на його свободу. Однак, дисципліна була необхідною — попереду були інші суботні вечори. — Чи не так? — завершила вона.

— Я прошу вибачення, Янсі.

— Дуже добре, я приймаю твоє вибачення, — жорстко відповіла вона.

— Що ще мені зробити для тебе?

Її сині очі звузилися. В неї виникла надія — вона навряд чи наважувалася по-справжньому сподіватися, що він може відвезти її до Нью-Йорка.

— Подумаймо…, — сказав він. — Зараз листопад, чи не так? А яке число?

— Двадцять третє.

— Добре, ось що я зроблю. — Він невпевнено з’єднав кінчики пальців. — Я маю для тебе подарунок. Я мав намір дозволити тобі поїхати восени, але бізнес йшов погано.

Вона ледь стримала посмішку — ніби бізнес мав хоч якісь наслідки у його житті.

— Але тобі потрібна ця поїздка. Я подарую її тобі.

Він знову підвівся і, перейшов до свого столу і сів.

— У мене є трохи грошей у нью-йоркському банку, які лежать там досить довго, — сказав він, коли він намацував у шухляді чекову книжку. — Я мав намір закрити рахунок. Подивимось.Тут ось…. — Його перо шкрябало по паперу. — Де, чорт забирай, промокальний папір? А, ось він…

Він повернувся до вогню, і рожевий довгастий папір впав їй на коліна.

— Тату!

Це був чек на триста доларів.

— Але чи можеш ти собі це дозволити? — вимагала вона.

— Все гаразд, — заспокоїв він її, киваючи. — Це може бути різдвяним подарунком, і тобі, певно, знадобиться плаття, капелюшок або щось ще перед тим, як ти вирушиш.

— Але ж.., — невпевнено почала вона, — я невпевнена, чи варто мені це брати чи ні! У мене є дві сотні на моєму власному рахунку, ти знаєш. А ти впевнений…

— О, так!, — він махнув рукою з розкішною безтурботністю. — Тобі потрібен відпочинок. Ти говорила про Нью-Йорк, і я хочу, щоб ти поїхала туди. Повідом когось зі своїх друзів з Єлю чи з якогось іншого коледжу, і вони запросять тебе на випускний вечір чи щось таке. Це буде добре. Ти добре проведеш час.

Він різко опустився на стілець і видав довге зітхання. Янсі склала чек і сховала його за пазуху сукні.

— Ну, — тихо протягнула вона, повернувшись до звичної манери, — ти, звісно, наймиліший татко на світі, але ж і я не хочу бути настільки жахливо екстравагантною.

Її батько не відповів. Він ще трохи зітхнув і спокійно розслабився на стільці.

— Звичайно, я хочу поїхати, — продовжувала Янсі.

Батько все ще мовчав. Вона подумала, може він спить.

— Ти спиш? — вимагала вона, тепер весело.

Вона нахилилася до нього, потім вона випростувалася і подивилася на нього.

— Тату, — невпевнено сказала вона.

Її батько залишався нерухомим, рум’яний колір раптово зник з його обличчя.

— Тату!

Вона збагнула, і від цієї думки їй стало холодно, а груди стиснуло неначе залізом, що вона одна в кімнаті. Після шаленої миті вона сказала собі, що її батько помер.

Янcі відносилась до себе самої з незмінною лагідністю — судила про себе, як мати може судити про невиховану, зіпсовану дитину. Вона не була занадто розумною, а також не мала ніякої впорядкованої та виваженої власної філософії. На таку катастрофу, як смерть батька, її негайною реакцією було істерична жалість до себе. Перші три дні були чимось на кшталт кошмару, але сентиментальна цивілізація, що є такою ж безвідмовною, як і сама Природа, що заліковує рани своїх більш щасливих дітей, надихнула певну місіс Орал, яку Янсі завжди ненавиділа, пристрасним інтересом до подібних криз. З усіма відповідними намірами й результатами пані Орал здійснила поховання Тома Боумана. Вранці після його смерті Янсі відправила телеграму своїй тітці по матері в Чикаго, але поки що ця стримана і доброзичлива леді не надіслала жодної відповіді.

Увесь час, протягом чотирьох днів, Янсі сиділа у своїй кімнаті нагорі, чуючи кроки людей що підіймалися на ґанок і спускалися з нього, і це просто посилило її нервозність від того, що дзвоник був відключений. За розпорядженням пані Орал! Дверні дзвінки у таких випадках мають бути відключені! Після поховання померлого напруга трохи спала. Янсі, одягнена у нову чорну сукню, розглядала себе у дзеркалі в ніші стіни, а потім плакала, бо здавалася собі дуже сумною і вродливою. Вона спустилася вниз і спробувала почитати якийсь журнал про кіно, сподіваючись, що вона не буде одна в будинку, коли зимова темрява зійде одразу після чотирьох годин.

Сьогодні вдень місіс Орал звеліла покоївці взяти вихідний, і Янсі тільки-но зайшла до кухні, щоб з’ясувати чи вона вже пішла, коли раптом у будинку несподівано пролунав дзвінок, що знову включили. Янсі здригнулася. Вона зачекала хвилинку, потім пішла до дверей. Це був Скотт Кімберлі.

— Я тільки збирався поцікавитись як ви почуваєтеся, — сказав він.

— О! Набагато краще, дякую, — відповіла вона з тихою гідністю, яка здавалася придатною до її ролі.

Вони так і стояли у холі, відчуваючи певну незручність, і кожен згадував напівграйливі, напівсентиментальні обставини їх останньої зустрічі. Здавалося, така невдала прелюдія до такої похмурої катастрофи. Тепер у них не було спільних тем, не було пауз, які можна було б заповнити легкими натяками на їхнє взаємне минуле, і у нього не було жодного приводу, через який він міг би гідно удати, що дійсно поділяє її горе.

— Може Ви зайдете? — сказала вона, нервово кусаючи губу.

Він пішов за нею до вітальні й сів поруч з нею. Ще через хвилину, просто тому, що він там був тут, живий і доброзичливий, вона плакала у нього на плечі.

— Ну, ну! — казав він, обіймаючи її і якось по-дурному погладжуючи її по плечу. — Ну, ну, ну!

Він був достатньо мудрий, щоб не приділяти забагато значення її діям. Її переповнювали горе, печаль і самотність, і вона так само могла б плакати на будь-якому іншому плечі. При всьому тому, що між ним промайнув який біологічний імпульс, те саме відбулося б, навіть якби йому вже було сто років. За хвилину вона випростувалась і сіла рівно.

— Прошу пробачення, — пробурмотіла вона ламким голосом. — Але … сьогодні в цьому будинку так похмуро.

— Я розумію, як ви себе почуваєте, Янсі.

— Чи я… я не… я не сильно намочила Ваш піджак?

Через напружену вимушеність ситуації вони обоє істерично засміялися, і через сміх вона на мить повернула властиву їй поведінку.

— Я не знаю, чому я обрала Вас, щоб розридатися, — вигукнула вона. — Насправді я не роблю такого, без розбору на плечах, кожного, хто завітав.

— Я вважаю це компліментом, — відповів він тверезо, — і я можу зрозуміти стан, в якому Ви перебуваєте. — Потім, після паузи він додав: — Чи маєте якісь плани?

Вона похитала головою.

— Ма-майже ніяких, — пробурмотіла вона через короткі схлипи. — Я думала поїхати й пожити у тітки в Чикаго деякий час.

— Я думаю, що це було б на краще — набагато найкраще. — Потім, оскільки він не міг нічого більше сказати, він додав: — Так, набагато краще.

— А що Ви робите — тут, у місті? — поцікавилася вона, відновлюючи подих і промокнувши хусткою очі.

— О, я залишився у Роджерсів. Просто затримався.

— На полювання?

— Ні, просто затримався.

Він не сказав їй, що він затримався у місті заради неї. Вона могла подумати, що це занадто настирливо.

— Я розумію, — сказала вона.

Вона не розуміла.

— Я хотів би дізнатися, чи можу я для Вас щось зробити, Янсі. Можливо, щось придбати у місті, або виконати якесь доручення — що завгодно. Можливо, Ви хочете вибратися і трохи подихати повітрям. Я міг би вас покатати на машині в якийсь вечір, так, щоб ніхто не побачив Вас.

Він різко обірвав останнє речення, ніби йому стала ясна недоречність цієї пропозиції. Вони дивилися один на одного зі страхом в очах.

— О, ні, дякую! — вигукнула вона. — Мені зовсім не хочеться кататися.

На його полегшення відкрилися зовнішні двері й зайшла літня леді. Це була місіс Орал. Скотт відразу підвівся і рушив назад до дверей.

— Якщо ви впевнені, що я нічим не можу допомогти...

Янсі представила його місіс Орал, потім залишивши старшу жінку біля вогню, пішла з ним до дверей. Раптом у неї виникла ідея.

— Зачекайте хвилинку.

Вона бігом піднялася передніми сходами й одразу повернулася зі шматочком рожевого паперу в руці.

— Я б хотіла попросити Вас про дещо…, — сказала вона. — Віднесіть це до Першого національного банку й отримайте готівку. Ви можете залишити гроші тут для мене в будь-який час.

Скотт вийняв гаманець і відкрив його.

— Я можу зараз надати вам готівку, — запропонував він.

— О, нема ніякого поспіху.

— А все-таки.

Він витяг три нові стодоларові купюри й передав їх їй.

— Це дуже мило з Вашого боку, — сказала Янсі.

— Нема за що. Чи можу я зайти й побачитись з Вами наступного разу, коли я приїду на Захід?

— Мені б хотілося цього.

— Тоді я обов’язково буду. Я їду на Схід сьогодні ввечері.

Двері випустили його у сніжні сутінки, а Янсі повернулася до місіс Орал. Місіс Орал прибула обговорити плани.

— А тепер, люба моя, що Ви плануєте робити? У нас повинен був би бути якийсь план, і я подумала, що треба дізнатися, чи дійсно у вас є якісь певні плани на думці.

Янсі намагалася подумати. Вона здавалася собі жахливо самотньою у світі.

— Я ще не отримала жодної звістки від тітки. Я знову дала їй телеграму сьогодні вранці. Вона може бути у Флориді.

— У такому випадку Ви поїдете туди?

— Думаю, що так.

— Цей будинок Вам не потрібний?

— Думаю, що так.

Місіс Орал оглянулася навколо з промовистою практичністю. Їй спало на думку, що якщо Янсі поїде звідси, вона може вподобати його для себе.

— А тепер, — продовжувала вона, — чи відомо Вам про Ваш фінансовий стан?

— Гадаю, що все гаразд, — байдуже відповіла Янсі, а потім із припливом почуттів додала: — Т-того, що для двох було достатньо, повинно бути достатньо для од-одного.

— Я не це маю на увазі, — сказала місіс Орал. — Я маю на увазі, чи відомі Вам деталі?

— Ні.

— Ну, як я і думала, Ви не знаєте деталей. І я думаю, що вам слід знати всі деталі — мати детальний виклад того, які ви маєте гроші й де. Тому я запросила містера Хеджа, який дуже добре знав Вашого батька, щоб сьогодні вдень він прибув і подивився його документи. Він також, до речі, навідався до банку Вашого батька і там отримав усі подробиці. Я так розумію, що Ваш батько не залишив жодного заповіту.

Деталі! Деталі! Деталі!

— Дякую, — сказала Янсі. — Це було дуже люб’язно з Вашого боку.

Місіс Орал три-чотири рази енергійно кивнула, що було схоже на важкі погойдування. Потім вона встала.

— А тепер, оскільки Хільма пішла, я зроблю Вам чай. Хочете чаю?

— Думаю, так...

— Гаразд, тоді я зроблю вам гарний чай.

Чай! Чай! Чай!

Містер Хедж, який походив з однієї з найкращих шведських сімей у місті, приїхав до Янсі о п’ятій годині. Він привітав її з похоронним видом, сказав, що він кілька разів розпитував про неї, організував похоронну команду і тепер дізнається, про її фінансовий стан в найкоротші терміни. Чи має вона уявлення про те, чи існує заповіт чи ні? Ні? Ну, мабуть, такого не було.

Але заповіт існував. Він знайшов його майже одразу у столі містера Боумена, але він працював там до одинадцятої години цього вечора, перш ніж знайшов багато іншого. Наступного ранку він приїхав о восьмій, відвідав банк о десятій, потім відправився до якоїсь брокерської фірми, і опівдні повернувся до будинку Янсі. Він знав Тома Боумена кілька років, але він був надзвичайно здивований, коли виявив стан, в якому ця гарна і галантна людина покинула свої справи.

Він порадився з пані Орал, і того ж дня проінформував перелякану Янсі, розміреною мовою повідомивши їй, що вона залишилась практично без грошей. У розпалі розмови телеграма з Чикаго повідомила їй, що її тітка тижнем раніше відпливла в океанський круїз і її повернення не очікувалося раніше пізньої весни.

Прекрасна Янсі, така дотепна, така весела, така недбала з усіма її чудовими прикметниками, не знайшла жодного прикметника для цього лиха. Вона тихцем піднялася наверх, мов ображена дитина, і сіла перед дзеркалом, розчісуючи своє розкішне волосся, щоб хоч якось потішити себе. Сто п’ятдесяти разів вона розчесала їх, ніби це був якийсь рецепт, а потім ще сто п’ятдесят разів — вона була занадто збентежена, щоб зупинити цей нервовий рух. Вона розчісувала волосся, поки не заболіли рука, потім вона взяла гребінець в іншу руку і продовжила розчісуватись.

Покоївка знайшла її наступного ранку, сплячою прямо на підлозі, серед витягнутої з комода і розкиданої білизни, а повітря в кімнаті було важким і солодким від аромату розлитого парфуму.

Якщо бути зовсім точним, оскільки містер Хедж був схильний до депресивних оцінок, Том Боуман залишив банківський баланс, який був більш ніж достатнім, тобто більш ніж достатнім, щоб забезпечити посмертні потреби його власної особи. Також існували нагромаджені за двадцять років меблі, темпераментний «родстер» з астматичними циліндрами та дві облігації мережі ювелірних магазинів вартістю по тисячі доларів, які давали 7,5 відсотка річних доходів. На жаль, на біржі вони не котирувалися.

Коли автомобіль та меблі було продано, а бунгало з ліпниною передано новому хазяїну, Янсі з розгублено оцінювала свої ресурси. Вона мала майже тисячу доларів на залишку банківського рахунку. Якщо інвестувати цю суму, вона б збільшила свій загальний дохід приблизно до п’ятнадцяти доларів на місяць. Цього, як весело зауважила пані Орал, на все життя цілком вистачило б, щоб платити за кімнату у пансіоні, яку вона відшукала для Янсі. Ця новина настільки підбадьорила Янсі, що вона розплакалась.

Тож вона діяла так, як будь-яка вродлива дівчина діяла б у цій надзвичайній ситуації. Вона рішуче заявила містеру Хеджу, що вона залишить свою тисячу доларів на чековому рахунку, а потім вийшла з його кабінету і попрямувала через вулицю до салону краси, щоб завити волосся. Це дивовижно підняло її дух.

І дійсно, цього дня вона переїхала з пансіону в маленьку кімнату в найкращому готелі міста. Якщо їй вже випало зануритися у бідність, вона принаймні зробить це із шиком.

Три нові купюри по сто доларів, останній подарунок батька, були зашиті в підкладку її найкращого капелюшка. Чого саме вона від них очікувала, і чому утримувала їх таким чином, вона не знала, хіба що, можливо, тому, що вони дісталися їй при добрих ознаках і, можливо, через якусь веселість, притаманну їхній чіткості незайманого паперу, вони придбають для неї речі щасливіші, ніж самотні страви та вузькі ліжка в готелі. Вони були надією та молодістю, удачею та красою; вони почали якось заміщати все те, що вона втратила в ту листопадову ніч, коли Том Боуман, нерозсудливо вивівши її на широкий простір, раптово кудись поринув сам, залишивши її саму шукати дорогу назад.

Янсі пробула в готелі «Гайавата» три місяці, і вона виявила, що після перших візитів співчуття її друзі знайшли для себе більш веселі способи проводити час, ніж складати їй компанію. Джері О’Рурк одного разу прийшов до неї з диким кельтським виглядом в очах і зажадав, щоб вона негайно вийшла за нього заміж. Коли вона попросила час подумати, він вийшов лютий. Пізніше вона почула, що йому запропонували посаду в Чикаго і він поїхав того ж вечора.

Вона почувалася, наляканою і невпевненою. Вона чула історії, як люди поринають на самісіньке дно життя. Батько одного разу розповідав їй про чоловіка з яким вчився в одному класі в коледжі, який став працівником у салуні, де полірував латунні поручні за кружку пива, і вона також знала, що в цьому місті є дівчата, з матерями яких її власна мати колись грала маленькою дівчинкою, але тепер їх сім’ї збідніли настільки, що вони стали звичайними дівчатами, які працювали в магазинах і одружувалися з пролетаріями. І така ж саме доля загрожувала їй самій — як абсурдно! Вона ж скрізь мала знайомства! Її запрошували скрізь, її прадід був губернатором одного з південних штатів!

Вона написала тітці в Індію, а потім в Китай, не отримавши жодної відповіді. Вона зробила висновок, що маршрут подорожі її тітки змінився, і це було підтверджено, коли з Гонолулу прийшла листівка, з якої було зрозуміло, що тітці не відомо про смерть Тома Боумана, і яка повідомляла, що з компанією відправляється на східне узбережжя Африки. Це була остання крапля. Томлива і манірна Янсі нарешті залишилась у повній самоті.

— Чому б не піти на роботу на деякий час? — запропонував містер Хедж з деяким роздратуванням. — Багато симпатичних дівчат в наші дні працюють, що зайняти себе чимось. Ось Елсі Прендергаст, веде колонку світських новин у «Бюлетень», а дівчина Семплів займа­ється…

— Я не можу, — коротко промовив Янсі із блиском сліз в очах. — Я їду на Схід у лютому.

— На Схід? О, ви збираєтесь відвідати когось?

Вона кивнула.

— Так, я збираюся декого відвідати, — збрехала вона, — тому навряд чи варто влаштовуватись на роботу.

Їй дуже хотілося плакати, але їй вдалося прийняти пихатий вигляд.

— Може я буду надсилати якісь нотатки, просто заради розваги.

— Так, це дуже весело, — погодився містер Хедж з деякою іронією. — Я все-таки думаю, що поспішати з цим не варто. У вас повинно залишитися ще багато з тієї тисячі доларів.

— Так, ще багато!

Залишилось лише кілька сотень, вона знала про це.

— Ну, тоді я гадаю, гарний відпочинок та зміна оточення були б найкращим рішенням для вас.

— Так, — відповіла Янсі.

Її губи тремтіли, і вона піднялася, ледве контролюючи себе. Містер Хедж здавався таким байдужим і холодним.

— Тому я і їду. Гарний відпочинок — це те, що мені зараз потрібно.

— Я думаю, це мудре рішення.

Цікаво, що б подумав містер Хедж, якби побачив з десяток чернеток листа, які вона написала тієї ночі, це сказати проблематично. Ось два з найперших. У дужках наводяться заміни:

«Дорогий Скотт: ми не бачились з того дня, коли я, як повна дурепа, плакала у твій піджак, я подумала, що треба написати й сповістити тебе, що незабаром я приїду на Схід, і хотіла б, щоб ти пообідав [повечеряв] зі мною чи щось таке. Я живу в кімнаті [люкс] в готелі ‘‘Гайвата’’, маючи намір дочекатися свою тітку, у якої я збираюся жити [залишитися], і яка повертається з Китаю цього місяця [весною]. Тим часом у мене є багато запрошень відвідати Схід, і я думав, що настав час це зробити. Тож я хотіла б тебе бачити…»

На цьому ця чернетка обривалася і відправилася у кошик для сміття. Після години роботи вона створила наступне:

«Мій дорогий містер Кімберлі: Я часто [інколи] замислювалася, як Ваші справи, з того часу як ми востаннє бачилися. Я приїду на Схід наступного місяця, перш ніж відвідати тітку в Чикаго, і Ви повинні зі мною зустрітися. Останнім часом я мало з’являлася на людях, але мій лікар вважає, що мені потрібні зміни, тому я очікую, що шокую суспільство деякими дуже веселими відвідинами на Сході…»

Нарешті, в зневірі відчаю, вона написала просту записку без пояснень і викрутасів, порвала її й лягла спати. Наступного ранку вона витягнула її з кошика для сміття і вирішила, що це найкращий варіант, зрештою, і надіслала йому копію, переписану начисто. Вона констатувала:

«Скотт: хочу лише повідомити Вам, що я зупинюся в готелі “Рітц-Карлтон” з сьомого лютого, мабуть, на десять днів. Якщо Ви зателефонуєте мені в якийсь дощовий день, я запрошу Вас на чай. Щиро Ваша, Янсі Боуман.»

Янсі зупинилася у «Рітц» лише тому, що вона колись казала Скотту Кімберлі, що завжди там зупиняється. Коли вона прибула до Нью-Йорка — холодного Нью-Йорка, дивно загрозливого Нью-Йорка, зовсім відмінного від веселого міста театрів та випадкових побачень у готельних коридорах, яке вона знала, — у її гаманці було рівно двісті доларів.

Значна частина її банківського рахунку вже була витрачена раніше на життя, і вона нарешті була змушена почати тратити свої священні триста доларів, щоб замінити напівжалобний одяг і важку чорну сукню, яку вона більше не вдягала, на гарний і делікатний.

Увійшовши в готель якраз у той момент, коли його вишукано вбрані мешканці збиралися на обід, вона вирішила, що найкраще буде вдати з себе втомлену та спокійну. Безумовно, клерки за стійкою знали вміст її гаманця. Їй навіть здалося, що хлопці-коридорні посміюються з іноземних ярликів, які вона зняла зі старої валізи батька та наклеїла на свою валізу. Ця остання думка жахнула її. Можливо ці готелі та пароплави, з такими величними назвами, вже давно вийшли у тираж!

Коли вона стояла, барабанячи пальцями по стійці, їй було цікаво, якщо їй відмовлять у поселенні, чи зможе вона зобразити ненапружену посмішку та піти геть з досить холодним виглядом, щоб обдурити двох багато вдягнених жінок, що стояли поруч. Не так вже багато часу потрібно, щоб двадцятирічна втратила всю свою впевненість. Три місяці без опори в житті залишили невитравний слід у душі Янсі.

— Двадцять чотири шістдесят два, — сказав клерк дзвінким голосом.

Її серце повернулося на місце, коли вона йшла за хлопчиком-коридорним до ліфта, тим часом кидаючи байдужі погляди на двох модно одягнених жінок, в той час, коли проходила повз них. Їхні спідниці були довгими чи короткими? Довгими, відмітила вона для себе.

Вона задумалася, на скільки можна подовжити спідницю її нового вихідного костюма.

Під час обіду її настрій покращився. Головний офіціант вклонився їй. Легке тріскотіння розмов, приглушений гул музики заспокоювали її. Вона замовила найдорожчу страву з дині, яєць некруто та артишоків і підписала номер своєї кімнати до чека, ледь поглянувши на нього, коли його поклали біля її тарілки. У своїй кімнаті вона вляглася на ліжко і відкрила телефонний довідник, намагаючись знайти своїх розсіяних по місту столичних знайомих. Але коли телефонні номери з їхніми надзвичайно гучними пре­фіксами «Плаза», «Сьоркл» та «Рейнлендер» позирнули на неї, вона почала відчувати, як холодний вітер розхитує її нестабільну впевненість. Усі ці дівчата, шкільні подруги, ті з якими вона познайомилася на літньому відпочинку, на вечірках, навіть на випускному балі у коледжі — який інтерес чи привабливість вона становила для них зараз, бідна і самотня? У них були свої кохання, свої побачення, заздалегідь заплановані на тиждень вперед веселі вечірки. Їх могло майже обурити її недоречне нагадування про себе.

Однак вона подзвонила чотирьом дівчатам. Однієї з них не було вдома, одна була у Палм-Біч, одна у Каліфорнії. Єдина дівчина, з якою вона поговорила, жвавим голосом повідомила, що вона лежить у ліжку з грипом, але обов’язково зателефонує Янсі, як тільки відчує себе досить добре, щоб мати можливість виходити на вулицю. Тоді Янсі відмовилася від дівчат. Їй доведеться створити ілюзію добробуту якимось іншим чином. Ілюзію треба створити — це було частиною її плану.

Вона подивилася на годинник і виявила, що вже третя година. Скотт Кімберлі повинен був зателефонувати або хоча б залишити якесь повідомлення. І все-таки він, мабуть, зайнятий — у клубі, невпевнено подумала вона, а може купує якісь краватки. Ймовірно, він зателефонує о четвертій.

Янсі добре розуміла, що їй треба діяти швидко. Вона розрахувала, що сто п’ятдесят доларів, якщо витрачати їх економно, забезпечать їй існування на два тижні, не більше. Відчуття невдачі, страх, що після того, як мине цей час, вона залишиться без друзів і без грошей, ще не почали турбувати її.

Це було не вперше, щоб для розваги, якогось заповітного запрошення чи з цікавості вона навмисно налаштувалася зачарувати чоловіка; але це був перший раз, коли вона складала свої плани, в той час, коли невідворотність та відчай тиснули на неї.

Одним з найсильніших її козирів завжди було відчуття, враження, яке вона створювала, що вона популярна, бажана і щаслива. Саме це вона повинна створити зараз, і, мабуть, з нічого. Скотта треба було якось переконати, що біля її ніг лежала неабияка частина Нью-Йорку.

О четвертій вона вийшла на прогулянку по Парк-авеню, де заходило сонце, а лютневий день був свіжим і пахнув весною, а високі будинки її мрії вистелили вулицю променистою білим блиском. Тут вона жила б за графіком задоволень. У цих шикарних «без-запрошення-не-входити» жіночих магазинах, вона би гаяла ранкові години, роблячи придбання за придбанням, безперервно і без усякої думки про витрати; в цих ресторанах вона обідала б опівдні в компанії з іншими модними жінками, завжди прикрашена орхідеєю, або, можливо, тримаючи в доглянутих руках карликові померанці.

А влітку — ну, вона поїде до Такседо, можливо, до бездоганного будинку, який стоїть дуже високо на фешенебельному пагорбі, звідки вона буде спускатися для відвідування світу чаювань та балів, кінських перегонів та поло. У перерві між таймами гри у поло гравці будуть збиратися навколо неї у своїх білих костюмах та шоломах, у повному захопленні, а коли вона буде щезати, покликана якоюсь новою втіхою, за нею будуть слідкувати очі багатьох заздрісних, але безсилих жінок.

Кожного літнього сезону вони, звичайно, будуть їхати за кордон. Вона почала планувати типовий рік, розподіляючи кілька місяців тут і кілька місяців там, поки вона — і Скотт Кімберлі, скоріше за все — занадто добре завчать всі ці місцини, пересуваючись разом з найменшим рухом соціального барометра від сільської місцевості до великих міст, від пальм до сосен.

У неї було понад два тижні, щоб досягти цієї мети. В емоційному екстазі рішучості вона підняла голову до найвищої з високих білих осель.

«Це буде занадто дивовижно!» — сказала вона собі.

Майже вперше в житті її слова не були занадто сильно перебільшені, щоб виразити те диво, що сяяло в її очах.

Близько п’ятої години вона поспішила назад до готелю, гарячково намагаючись дізнатись за стійкою, чи було для неї телефонне повідомлення. На її глибоке розчарування нічого не було. Через хвилину після того, як вона зайшла у свою кімнату, задзвонив телефон.

— Це Скотт Кімберлі.

З цими словами у її серці відлунням зазвучав заклик до бою.

— О, як твої справи?

Її тон означав, що вона його майже забула. Це було не холодно — це було скоріше недбало.

Коли вона відповіла на неминуче питання про те як вона добралася, її огорнуло відчуття теплоти. Тепер, коли з усього уособлення багатств і задоволень, яких вона прагнула, здійснився чоловічий голос через телефон, її впевненість зміцнилася. Чоловічі голоси були чоловічими голосами. Ними можна було керувати, їх можна було змусити видавати такі інтонації, які не схвалювалися розумом тих, хто їх вимовляв. Чоловічі голоси можуть бути сумними або ніжними або відчайдушними за її бажанням. Вона зраділа. М’яка глина була готова до її рук.

— Повечеряєш сьогодні зі мною? — запропонував Скотт.

«Ну, скоріше, ні», — подумала вона, нехай він мріє про неї сьогодні ввечері. — На жаль, я не зможу, — сказала вона. — Мене вже запросили на вечерю і в театр. Мені дуже шкода.

В її голосі не було жалю — це звучало лише ввічливо. Тоді, як ніби їй припала до душі щаслива думка про час і місце, коли б вона могла занести його до свого списку побачень:

— Ось що: чому б тобі не зайти до мене сьогодні вдень і не попити чаю зі мною?

Він приїде відразу. Зараз він грає у сквош, і як тільки закінчить, він приїде. Янсі повісила слухавку і зі спокійною вправністю повернулася до дзеркала, занадто напружена навіть щоб посміхнутись.

Вона з критичним схваленням розглядала свої блискучі очі й темне волосся. Потім вона дістала з валізи лавандову сукню і почала одягатися.

Вона змусила його чекати сім хвилин у вестибюлі, перш ніж вона з’явилася; потім підійшла до нього з доброзичливою ледачою посмішкою.

— Як справи? — промуркотіла вона. — Чудово бачити тебе знову. Як твоє життя? — І з довгим зітханням: — Я страшенно втомилася. Я не хвилини не сиділа на місці відтоді, як приїхала сьогодні вранці; ходила за покупками, а потім ледь не розірвалася між обідом та денним спектаклем. Я придбала усе, що бачила. Навіть не знаю, як я тепер за це все заплачу.

Вона яскраво пригадала, що коли вони вперше зустрілися, вона сказала йому, не сподіваючись на віру, наскільки вона непопулярна. Вона не могла зараз ризикувати таким зауваженням, навіть жартуючи. Він повинен думати, що вона була зайнята щохвилини кожного дня.

Вони зайняли столик і їм подавали бутерброди з оливками та чай. Він був такий гарний, подумала вона, і прекрасно одягнений. Його сірі очі з цікавістю розглядали її з-під бездоганного попелясто-русявого волосся. Їй було цікаво, як він проводить свої дні, чи сподобалася йому її сукня, про що він думає зараз.

— Як довго ти будеш тут? — запитав він.

— Ну, десь на пару тижнів. Я збираюся в Принстон на лютневий випускний вечір, а потім на домашню вечірку в окрузі Вестчестер на кілька днів. Ти не шокований тим, що я вийшла у світ так швидко? Знаєш, батько хотів би цього. Він був дуже сучасною людиною в усіх своїх діях.

Вона придумала це зауваження ще у поїзді. Вона не збиралася на домашню вечірку. Її не запросили на випускний вечір у Принстоні. Такі речі були необхідні для створення ілюзії. Все це було ілюзією.

— А потім, — продовжувала вона, посміхаючись, — двоє з моїх давніх шанувальників тут, в місті, що мені подобається.

Вона побачила, як Скотт моргнув, і вона знала, що він надав цьому значення.

— Які ти маєш плани на цю зиму? — вимагав він. — Ти повернешся на Захід?

— Ні. Розумієш, цього тижня з Індії повертається моя тітка. Вона відкриє свій будинок у Флориді, і ми залишимось там до середини березня. Потім ми підійдемо до Хот Спрінгз, а влітку, скоріше всього, — до Європи.

Це все було насправді повною вигадкою. Перший її лист до тітки, який розповів прості відомості про смерть Тома Боумена, нарешті досяг свого призначення. Тітка відповіла нотою загальноприйнятого співчуття та оголошенням, що повернеться в Америку через два роки, якщо не вирішить жити в Італії.

— Але ж ти дозволиш мені бачитись з тобою інколи, поки ти тут?, — благав Скотт після того, як почув цю дивовижну програму. — Якщо ти не можеш повечеряти зі мною сьогодні, як щодо середи — це післязавтра?

— У середу? Зараз подумаю..., — Янсі насупила чоло вдаючи глибоку задумливість. — Я думаю, що у мене призначене побачення на середу, але я не пам’ятаю точно. Як щодо того, щоб зателефонувати мені завтра, і я повідомлю тебе? Мені дуже хочеться зустрітися з тобою, але боюся, що я вже призначила комусь зустріч.

— Дуже добре, я тобі зателефоную.

— Добре — близько десяти.

— Спробуй звільнитися — в середу чи будь-коли.

— Ти знаєш: якщо я не зможу піти на вечерю з тобою в середу, я точно зможу пообідати з тобою.

— Гаразд, — погодився він. — І тоді сходимо у театр.

Вони танцювали кілька разів. Жодним словом чи знаком Янсі не видала свій найпотаємніший інтерес до нього, лише наприкінці, коли вона запропонувала йому руку для прощання.

— До побачення, Скотт.

Всього лише частину секунди — недостатньо довгу, щоб він був впевнений, що це взагалі сталося, але достатньо, щоб йому нагадати, одначе лише трохи, ту ніч на бульварі біля Міссісіпі — вона дивилася йому в очі. Потім вона швидко повернулася і поспішила геть.

Вона повечеряла в маленькій чайній за рогом. Це був економна вечеря, яка коштувала півтора долара. У неї взагалі не було жодних побачень, і зустрічей з жодним чоловіком — окрім літнього пана з колючою бородою, який зробив намагання заговорити з нею, коли вона виходила з дверей.

Сидячи наодинці в одному з шикарних кінотеатрів — розкіш, яку, як вона вважала, вона може собі дозволити — Янсі спостерігала, як Мей Мюррей кружляє чудовими уявними пейзажами, і тим часом роздумувала над тим як пройшов перший день. В ретроспективі це був явний успіх. Вона склала правильне враження як щодо свого матеріального процвітання, так і щодо свого ставлення до самого Скотта. Здавалося, найкраще уникати вечірніх побачень. Дозволити йому проводити вечори наодинці, думати про неї, уявляти її з іншими чоловіками, навіть провести кілька самотніх годин у квартирі, думаючи, наскільки може бути весело, якщо… Нехай час і її недосяжність працюють на неї.

На деякий час зацікавлена фільмом, вона підрахувала вартість квартири, в якій героїня зазнавала помилок. Вона милувалася струнким італійським столиком, який займав один бік великої їдальні й був урівноважений довгою лавою, що давала відчуття середньовічної розкоші. Вона зраділа красі одягу та хутра Мей Мюррей, її чудових капелюшків, її маленьких французьких туфель.

Потім через якусь мить її думки повернулися до власної драми; вона задумалася, може Скотт вже заручений, і її серце на мить перестало битися від цієї думки. І все-таки це було малоймовірно. Він занадто швидко зателефонував їй по приїзду, занадто вільно розпоряджався своїм часом, і був занадто чуйним вдень.

Після фільму вона повернулася в «Рітц», де спала глибоко і щасливо майже перший раз за три місяці. Атмосфера навколо неї вже не здавалася холодною. Навіть черговий на поверсі посміхнувся доброзичливо і захоплено, коли Янсі попросила ключ.

Наступного ранку о десятій Скотт зателефонував. Янсі, що прокинулась вже багато годин тому, прикидалася сонною від нібито весело проведеного часу напередодні.

Ні, вона не може повечеряти з ним у середу. Їй страшенно шкода; у неї була призначена зустріч, як вона боялася. Але вона могла з ним пообідати й піти до театру, якщо він поверне її вчасно на чай.

Вона провела день, блукаючи вулицями. На верхньому поверсі автобуса, вона розмістилася якомога далі від передніх рядів, де Скотт міг випадково її помітити, пропливла з Ріверсайд-драйв назад до П’ятої авеню в зимові сутінки, і її почуття до Нью-Йорка та його чудової пишності поглиблювалося та подвоювалося. Тут вона повинна жити й бути багатою, щоб до неї віталися дорожні патрульні, коли б вона сиділа у своєму лімузині — з маленькою собачкою — а тут вона повинна прогулюватися в неділю до стильної церкви, зі Скоттом, дуже красивим у своєму вихідному костюмі та високому циліндрі, віддано йдучи біля неї.

На обіді в середу вона описала Скоттові, як провела ці два дні у своїй уяві. Вона розповіла про автомобільну поїздку до Гудзону і надала йому свою думку про дві вистави, які вона бачила — мається на увазі — у товаристві джентльмена, що її обожнює. Вона дуже уважно прочитала про п’єси в ранковій газеті та обрала дві, щодо яких вона могла отримати найбільше деталей.

— Ох, — сказав він з розчаруванням, — ти вже бачила «Далсі»? У мене є два місця — але ти напевне не захочеш дивитися знову.

— О, ні, я не проти, — правдиво запротестувала вона. — Розумієш, ми пізно прийшли, і все одно мені дуже сподобалось.

Але він і чути не хотів, щоб вона дивилася одне і те ж знову — до того ж він сам вже бачив виставу. Це була вистава, яку Янсі дуже хотіла побачити, але вона була змушена спостерігати за ним, поки він обміняв квитки на інші, на погані місця, доступні в останній момент. Гра часом здавалася важкою.

— До речі, — сказав він згодом, коли вони на таксі їхали до готелю, — ти завтра їдеш на випускний у Принстон, чи не так?

Вона здригнулася. Вона не думала, що цей день настане так скоро, або що він запам’ятає.

— Так, — холодно відповіла вона. — Я їду завтра вдень.

— Думаю, о 2:20, — прокоментував Скотт, а потім: — Ти збираєшся зустріти хлопця, який тебе запросив, у Прин­стоні?

На якусь мить вона розгубилася.

— Так, він зустріне потяг.

— Тоді я відвезу тебе на вокзал», — запропонував Скотт. — Там буде натовп, і у тебе можуть виникнути проблеми з пошуком носія.

Вона не могла придумати нічого, щоб відповісти, не могла висловити жодних вагомих заперечень. Вона могла б сказати, що їде на автомобілі, але не могла придумати жодного витонченого і правдоподібного способу внесення змін до свого першого повідомлення.

— Це буде дуже мило з твого боку.

— Ти знову будеш в «Рітц», коли повернешся?

— О так, — відповіла вона. — Я збираюся залишити за собою свій номер.

Її спальня була найменшою і самою дешевою в готелі.

Вона зробила висновок, що доведеться дозволити йому посадити її на поїзд до Принстона; насправді вона не бачила цьому альтернативи. Наступного дня, коли вона спакувала свою валізу після обіду, ситуація захопила її уяву, і вона наповнила її тими самими речами, які вона обрала б, якби справді їхала на випускний. Її наміром було вийти на першій зупинці й сісти на поїзд назад до Нью-Йорка.

Скотт зателефонував їй о пів на другу, і вони сіли на таксі до Пенсільванського вокзалу. Потяг був переповнений так, як він і очікував, але він знайшов їй місце і поклав її валізу на верхню полицю.

— Я зателефоную тобі у п’ятницю, щоб дізнатися, як ти поводилася, — сказав він.

— Гаразд. Я буду добре поводитись.

Їх погляди зустрілися і в одну мить, з незрозумілим, лише напівсвідомим поривом емоцій, вони опинилися в стані ідеального спілкування. Коли Янсі опанувала собою, її погляд, здавалося, говорив, а, тоді…

Голос над вухом змусив її здригнутися:

— Так це ж Янсі!

Янсі озирнулася. На її жах вона впізнала дівчину на ім’я Еллен Харлі, одну з тих, до кого вона телефонувала після приїзду.

— Ну, Янсі Боуман! Я зовсім не очікувала тебе коли-небудь побачити. Як справи?

Янсі представила Скотта. Її серце сильно билося.

— Ти їдеш на випускний? Як ідеально склалося!, — закричала Еллен. — Можна я сяду тут з тобою? Я хотіла б з тобою поспілкуватись. З ким ти їдеш?

— Ти їх не знаєш.

— Можливо, знаю.

Її слова, що як гострі кігті, рвали чутливу душу Янсі, були перервані нерозбірливим викриком кондуктора. Скотт поклонився Еллен, кинув на Янсі погляд, а потім поспішив геть.

Поїзд рушив. Поки Еллен влаштовувала свій багаж і скидала хутряне манто, Янсі мала час роздивитись навколо.

Вагон був наповнений веселим щебетом дівчат, чия збуджена балаканина заповнювала вологе, немов гумове повітря, як дим. Тут і там сиділи старі гувернантки, немов масивні зруйновані скелі в полі квітів, виражаючи приглушеною і похмурою фатальністю кінець усієї веселості та всієї молодості. Скільки разів сама Янсі була однією з такого натовпу, недбалих і щасливих, мріяла про чоловіків, яких вона зустріне, про пошарпані екіпажі, які чекали на вокзалі, про засніжене університетське містечко, великі відкриті каміни в клубних будинках та про оркестри, що грають зухвалі мелодії намагаючись боротися з наближенням ранку.

А тепер — вона була тут чужою, непроханою, небажаною. Як і в «Рітц» в день приїзду, вона відчувала, що в будь-який момент її маску зірвуть з неї, і вона буде виставлена у якості фальшивки на погляд усього вагону.

— Розкажи мені все! — казала Еллен. — Розкажи мені, що ти робила. Я не бачила тебе на жодній з футбольних ігор минулої осені.

Це було сказано для того, щоб Янсі зрозуміла, що вона сама відвідувала усі.

Із задньої частини вагону провідник виголосив:

— Наступна зупинка Манхеттен Трансфер!

Щоки Янці палали від сорому. Вона гадала, що їй краще зробити — подумала може визнати все, і вирішила не робити цього, відповідаючи на балаканину Еллен переляканими короткими вигуками, — а потім, коли роздався зловісний грім гальмування і швидкість потягу почала сповільнюватись, вона у відчайдушному поштовху вскочила на ноги.

— О Боже мій! — скрикнула вона. — Я забула свої туфлі! Я мушу повернутися і дістати їх.

Еллен відреагувала на це дратівливою готовністю допомогти.

— Я візьму твою валізу, — швидко сказала вона, — а ти зможеш потом забрати її. Я буду в «Чартер Клаб».

— Ні! — Янсі ледь не скрикнула. — У мене там плаття!

Ігноруючи відсутність логіки у власному зауваженні, вона зсунула валізу з полиці з тим, що здалося їй надлюдським зусиллям, і рушила по проходу, супроводжувана цікавістю нахабних поглядів багатьох дівчат. Коли вона зійшла на платформу саме тоді, коли поїзд зупинився, вона відчула слабкість і потрясіння. Вона стояла на твердому цементі, який відзначав гарне старе передмістя «Манхеттен Трансфер», а по її щоках стікали сльози, коли вона спостерігала, як бездушні вагони їхали до Принстона зі своїм тягарем щасливої молодості.

Через пів години очікування Янсі сіла в поїзд і повернулася до Нью-Йорка. За тридцять хвилин вона втратила впевненість, що здобула на цьому тижні. Вона повернулася до своєї маленької кімнати й тихо лягла на ліжко.

У п’ятницю настрій Янсі частково покращився, оговтавшись від холоду депресії. Голос Скотта через телефон у середині ранку трохи підбадьорив її, і вона з переконливим ентузіазмом розповіла йому про принади Принстона, спираючись на враження випускного вечора, який вона відвідувала два роки тому. Він хотів би її побачити, сказав він. Чи не хотіла б вона повечеряти сьогодні й піти в театр? Янсі роздумувала над цією серйозною спокусою. Вечеря — вона економила на харчуванні, чудова вечеря в якомусь екстравагантному місці, за якою слідувала б музична комедія дійсно подобалась її зголоднілій уяві; але інстинкт сказав їй, що час ще не настав. Нехай почекає. Нехай він помріє трохи більше, трохи довше.

— Я занадто втомилася, Скотте, — сказала вона з виразною відвертістю, — у цьому вся правда. Я виходжу щовечора, відколи я тут, і я справді напівмертва. Я відпочину на домашній вечірці протягом тижня, і тоді я піду вечеряти з тобою в будь-який день, коли ти захочеш.

Минуло хвилина мовчання, поки вона очікувано тримала слухавку.

— Так, на домашній вечірці можна вдосталь відпочити, — відповів він. — І, хай там що, наступний тиждень ще так далеко. Мені дуже хочеться бачити тебе зараз, Янсі.

— Мені теж, Скотте.

Вона дозволила собі промовити його ім’я з найбільшою ніжністю. Коли вона повісила слухавку, вона знову почувалася щасливою. Попри приниження в поїзді, її план мав успіх. Ілюзія все ще була недоторканою, і була майже повною. І за три зустрічі та пів дюжини телефонних дзвінків їй вдалося створити між ними більш напружену атмосферу, ніж якби він бачив її постійно при настроях, що змінюються та відвертих зізнаннях обманного флірту.

Коли настав понеділок, вона оплатила свій готельний рахунок за перший тиждень. Розміри її не насторожили — вона була до цього готова, але шок від того, стільки грошей було витрачено, і усвідомлення того, що залишилось лише сто двадцять доларів від подарунка її батька, дало їй своєрідне відчуття ніби вона потопає у глибокій ямі. Вона вирішила негайно залучити усю свою підступність, щоб змусити Скотта переживати ретельно спланованим інцидентом, а потім наприкінці тижня сказати йому просто і певно, що вона його кохає.

Як пастку для шокування Скотта вона знайшла у телефонній книзі телефон такого собі Джиммі Лонга, гарного хлопчика, з яким вона грала ще маленькою дівчиною і який нещодавно переїхав до Нью-Йорка на роботу. Джиммі Лонг був змушений запросити її на денний спектакль у середу. Він повинен був зустріти її у вестибюлі у другій.

У середу вона обідала зі Скоттом. Його очі стежили за кожним її рухом, і, знаючи це, вона відчула сильний прилив ніжності до нього. Спочатку бажаючи лише того, що він являв собою, вона наполовину несвідомо почала також бажати його самого. Однак, вона не дозволила собі ні найменшого розслаблення з цього приводу. Часу було занадто мало, а ставки занадто великі. Те, що вона починає кохати його, лише зміцнило її рішучість.

— Куди ти йдеш сьогодні вдень? — запитав він.

— На денний спектакль — з людиною, що дуже дратує мене.

— Чому він дратує?

— Тому що він хоче, щоб я вийшла за нього заміж, і я не зовсім впевнена, що цього хочу.

Було зроблено найменший наголос на слові «зовсім». Наслідком було те, що вона не була впевнена — тобто не зовсім.

— Не виходь за нього.

— Я не стану… напевне.

— Янсі, — сказав він тихим голосом, — чи пам’ятаєш ти ніч на тому бульварі…

Вона змінила тему. Був полудень, і кімната була повна сонячного світла. Це було не зовсім те місце і час. Коли він говорив, вона повинна контролювати всі аспекти ситуації. Він повинен казати лише те, що вона хотіла б почути; і більше нічого.

— Вже п’ята хвилина на другу, — сказала вона йому, дивлячись на наручний годинник. — Давай краще підемо. Я повинна встигнути на побачення.

— Ти хочеш піти?

— Ні, — відповіла вона просто.

Це ніби його задовольнило, і вони вийшли до вестибюля. Потім Янсі побачила чоловіка, що на неї чекав, хворобливого з вигляду та вбраного зовсім не в стилі готелю «Рітц». Це був Джиммі Лонг, не так давно перший красень свого міста на Заході. А тепер — власне його капелюх був дійсно зеленим! Його пальто, що давно вийшло з моди, цілком очевидно було придбане у відомому магазині готового одягу. Його туфлі, довгі й вузькі, носками загиналися угору. З голови до ніг у ньому все, що могло бути неправильним таким і було. Його трохи збентежила лише власна скромність, він не усвідомлював наскільки непристойно і недоречно він виглядає, являючи собою саму Немезиду, втілення жаху.

— Привіт, Янсі! — закричав він, починаючи рухатись до неї з очевидним полегшенням.

Героїчними зусиллями Янсі звернулася до Скотта, намагаючись утримати його погляд на собі. Повернувшись вона відмітила бездоганність вбрання Скотта та його краватки.

— Дякую за обід, — сказала вона з сяйнистою посмішкою. — Побачимось завтра.

Тоді вона скоріше пірнула, а не побігла до Джиммі Лонга, вхопила його простягнуту руку і потягнула його до поворотних дверей, лише швидко промовивши: «Поспішаймо!», щоб заспокоїти його дещо похмуре здивування.

Інцидент схвилював її. Вона втішила себе, згадавши, що Скотт лише миттєво поглянув на чоловіка, і що він, мабуть, дивився на неї так чи інакше. Однак, надалі вона переживала і в неї викликало певний сумнів, що Джиммі Лонгу сподобалося її товариство настільки, щоб компенсувати вартість придбаних за зниженими цінами в аптеці Блека квитків у двадцятий ряд.

Але якщо Джиммі як пастка виявився плачевною невдачею, подія четверга принесла їй чимале задоволення і наповнила її відчуттям гордості за власну кмітливість. Вона придумала запрошення на обід, і Скотт збирався зустрітися з нею о другій годині, щоб відвезти її на іподром. Вона необачно наодинці пообідала в ресторані «Рітцу» і вийшла звідти майже пліч-о-пліч з гарним молодиком, який сидів за столиком поруч. Вона очікувала зустріти Скотта у зовнішньому вестибюлі, але, дійшовши до входу в ресторан, побачила, що він стоїть біля нього.

У блискавичному пориві вона звернулася до гарного чоловіка поруч із собою, ввічливо вклонилася і промовила чутним, доброзичливим голосом:

— Побачимося пізніше.

Тоді, перш ніж він навіть міг продемонструвати здивування, вона швидко відвернулася і приєдналася до Скотта.

— Хто це був? — запитав він похмуро.

— Хіба він не гарний?

— Якщо тобі подобаються такі типи.

Тон Скотта натякав, що джентльмен, про якого йшлося, був занадто витончений і одягнений без смаку. Янсі засміялася, про себе милуючись майстерністю, з якою їй вдалося це зіграти.

Готуючись до тієї найважливішої суботньої ночі, в четвер вона зайшла в магазин на Сорок другій вулиці, щоб придбати довгі рукавички. Вона зробила вибір і передала клерку п’ятдесяти доларову купюру, з тим щоб її гаманець, що дуже полегшав, відчув певну важкість із рештою, яку вона мала отримати. На її здивування, клерк подав їй пакет і двадцять п’яти центову монету.

— Що-небудь ще?

— Залишок моєї решти.

— Ви вже його отримали. Ви дали мені п’ять доларів. Чотири сімдесят п’ять за рукавички й решта двадцять п’ять центів.

— Я дала вам п’ятдесят доларів.

— Напевне Ви помиляєтесь.

Янсі подивилася у гаманець.

— Я дала вам п’ятдесят! — несамовито повторила вона.

— Ні, мем, я бачив сам.

Вони роздратовано подивилися один одного. Дівчинка-касирка була покликана дати свідчення, потім менеджер поверху; зібралася невеличка юрба.

— Я абсолютно впевнена! — закричала Янсі й дві сльози розлючення тремтіли в її очах. — Я точно знаю!

Менеджеру поверху було дійсно шкода, але пані справді, мабуть, залишила гроші вдома. У готівковій касі не було жодної п’ятдесяти доларової купюри. Хиткий світ Янсі почав тріщати по швах.

— Якщо ви залишите свою адресу, — сказав менеджер поверху, — я повідомлю вам, якщо щось з’явиться.

— О, прокляті дурні! — закричала Янсі, втрачаючи контроль. — Я звернуся до поліції!

І вона полишила крамницю, плачучи, як дитина. Безпорадність її перемогла. Як вона могла щось довести? Це було після шостої й магазин закривався відразу ж, коли вона покинула його. Незалежно від того, хто зі співробітників мав би банкноту на п’ятдесят доларів, він буде вже вдома, перш ніж поліція зможе приїхати, і з чого б це поліція Нью-Йорка їй повірила чи навіть взагалі почала втручатись?

У розпачі вона повернулася до «Рітц», де без усякої надії механічно пошукала купюру у своєму багажі. Її там не було. Вона знала, що її там не буде. Вона зібрала кожне пенні й виявила, що у неї п’ятдесят один долар і тридцять центів. Подзвонивши в офіс, вона попросила, щоб їй виписали рахунок до наступного полудня — вона була занадто пригнічена, щоб полишити готель до того часу.

Вона чекала у своєму номері, не наважуючись навіть попросити води з льодом. Потім задзвонив телефон, і вона почула голос клерка, веселий і металевий.

— Міс Боуман?

— Так.

— Ваш рахунок, враховуючи сьогоднішню ніч, становить п’ятдесят один двадцять.

— П’ятдесят один двадцять?

Її голос тремтів.

— Так, мем.

— Дуже дякую.

Затамувавши подих, вона сиділа поруч із телефоном, надто налякана, щоб плакати. У неї залишилося лише десять центів!

П’ятниця. Вона ледве спала. Під її очима були темні плями, і навіть гаряча ванна, а слідом за нею холодна, не змогла збудити її від відчайдушної млявості. Вона ніколи повністю не усвідомлювала, що означає бути без грошей у Нью-Йорку; її рішучість і життєздатність, здавалося, остаточно зникли разом з її п’ятдесяти доларовою купюрою. З цим вже нічого не поробиш — вона повинна втілити своє бажання сьогодні чи ніколи.

Вона мала зустрітися зі Скоттом у Плаза за чаєм. Вона поцікавилася — це була її фантазія, чи він дійсно поставився до неї холодніше вчора? Вперше за кілька днів їй довелося не докладати зусиль, щоб у розмові не зростала сентиментальність. Припустимо, він вирішив, що це не призведе ні до чого — що вона занадто екстравагантна, занадто легковажна. Вранці їй уявилось аж сто висновків, які можна було зробити з цього — жахливий ранок, єдиною розрадою стало лише придбання десятицентової булочки у кондитерському магазині.

Це була її перша їжа за двадцять годин, але вона свідомо удавала перед кондитером, що просто розважається і весело проводить час, купуючи лише одну булочку. Вона навіть попросила подивитися виноград, але кинувши оцінювальний — і голодний — погляд, сказала, що навряд чи придбає його. Він не виглядає досить стиглим, — сказала вона. У магазині було багато заможних жінок, які з’єднавши великий і вказівний пальці та перевіряли випічку на свіжість. Янсі дуже хотіла попросити одну з них купити їй гроно винограду. Натомість вона піднялася до своєї кімнати в готелі та з’їла свою булочку.

Коли настала четверта година, вона виявила, що більше думає про сандвічі, які вона буде їсти під час чаювання, ніж про те, що там має відбуватися, і, коли вона повільно йшла П’ятою авеню до Плаза, вона відчула раптову непритомність, і мусила зробити кілька глибоких вдихів повітря для її подолання. Вона почала туманно роздумувати відносно пунктів роздачі їжі для бідних. Напевне туди мусили йти люди в її стані. Але де вони знаходяться? Як про це дізналися? Вона представила собі, що це в телефонній книзі напевне під літерою «П», а може, і під «Н», як «Нью-Йоркскій пункт роздачі їжі для бідних».

Вона дісталася «Плаза». Фігура Скотта, який стояв, чекаючи її у переповненому вестибюлі, була уособленням твердості та надії.

— Підемо скоріше!, — скрикнула вона із замученою усмішкою. — Я відчуваю себе досить розбитою, і мені хочеться чаю.

Вона з’їла клубний сандвіч, трохи шоколадного морозива та шість чайних бісквітів. Вона могла з’їсти набагато більше, але не наважувалася. Сумні наслідки її голоду зникли, вона мусила повернутись у ситуацію і зіткнутися з цим життям, представленим гарним молодиком, який сидів навпроти, спостерігаючи за нею з емоціями, вираз яких вона не могла визначити за його рівним поглядом.

Вона не мала сил на тонкий погляд, проникливий і милий, який вона планувала продемонструвати.

— О, Скотте, — сказала вона тихим голосом, — я так втомилася.

— Втомилася від чого? — холодно запитав він.

— Від усього.

Настала тиша.

— Я боюся, — невпевнено сказала вона. — Боюся, що завтра не зможу з тобою зустрітися.

Зараз у її голосі не було жодного вдавання. Емоція була очевидною у звучанні кожного слова, без будь-якого наміру чи контролю.

— Я їду геть.

— Правда? Куди?

Його тон показав сильну зацікавленість, але вона здригнулася, відчувши, що крім інтересу нічого немає.

— Моя тітка повернулася. Вона хоче, щоб я відразу приєдналася до неї у Флориді.

— Хіба це не досить несподівано?

— Так.

— Ти скоро повернешся? — сказав він через мить.

— Не думаю, що так. Я думаю, що ми поїдемо до Європи з Нового Орлеана.

— Ох…

Знову настала пауза. Вона продовжувалася. У такий момент це було жахливо, вона знала про це. Невже вона програла? Однак вона все одно піде до кінця.

— Ти будеш сумувати за мною?

— Так.

Одне слово. Вона піймала погляд його очей, на мить замислившись, чи не помітить вона там більше, ніж той доброзичливий інтерес, потім вона знову відвела свій погляд.

— Мені подобається — тут, у «Плаза», — почула вона себе.

Вони говорили про такі речі. Згодом вона ніколи не могла згадати, про що саме вони говорили тоді. Вони говорили — навіть про чай, про відлигу, що закінчилася, і холод, що сходив назовні. На душі їй було сумно, і вона здавалася собі дуже старою. Вона нарешті піднялася.

— Мені треба йти, — сказала вона. — Я запізнюся на вечерю.

До останнього вона мала продовжувати — ілюзія, це було найважливіше. Втримати її горду брехню непорушною — тепер залишилось зовсім недовго. Вони пішли до дверей.

— Посади мене в таксі, — тихо сказала вона. — Я не відчуваю змоги йти.

Він допоміг їй. Вони потиснули руки.

— Прощавай, Скотт, — сказала вона.

— До побачення, Янсі, — повільно відповів він.

— З твого боку було дуже гарно. Я завжди буду пам’ятати, скільки гарного часу ти подарував мені за ці два тижні.

— Я робив це із задоволенням. Сказати водієві їхати до «Рітц»?

— Ні. Просто скажи йому їхати вздовж П’ятої. Я постукаю у скло, щоб він зупинився.

Вздовж П’ятої! Він міг подумати, можливо, що вона обідає на П’ятій. Який був би відповідний фінал! Їй було цікаво, чи був він вражений. Вона не могла чітко побачити його обличчя, бо повітря було темним від снігу, а її власні очі були розмиті сльозами.

— До побачення, — сказав він просто.

Він ніби усвідомлював, що будь-яке висловлення скорботи з його боку буде занадто прозорим. Вона знала, що він не хоче її.

Двері ляснули, машина рушила, заносячись по засніженій вулиці.

Янсі знесилено відкинулася назад у кут. Попри всі старання, вона не могла зрозуміти, де саме вона зазнала невдачі, або що саме змінило його ставлення до неї. Вперше в житті вона нібито запропонувала себе чоловікові, а він не хотів її. Навіть невпевненість її теперішнього становища здавалась меншою поруч із трагедією її поразки.

Вона дозволила машині везти себе далі — звичайно, холодне повітря — це те, що їй потрібно. Десять хвилин невпинно прослизнуло, перш ніж вона зрозуміла, що не має ані цента, щоб заплатити водієві.

— Це не має значення, — подумала вона. — Вони просто відправлять мене до в’язниці, і це місце для сну.

Вона почала думати про водія таксі.

— Він буде дуже злий, коли дізнається, бідолаха. Можливо, він дуже бідний, і йому доведеться самому платити за проїзд.

З невиразною сентиментальністю вона почала плакати.

— Бідний водій таксі, — вона говорила наполовину вголос. — О, людям зараз так важко — зараз такий важкий час!

Вона стукнула у віконце, і коли машина під’їхала до бордюру, вона вийшла. Вона була в кінці П’ятої авеню, було темно і холодно.

— Викликайте поліцію! — швидко скрикнула вона низьким голосом. — Я не маю грошей!

Водій таксі нахмурився.

— Нащо ж ви сідали?

Вона не помітила, що інший автомобіль зупинився приблизно за двадцять п’ять футів позаду них. Вона почула звуки кроків бігу по снігу, а потім біля її ліктя пролунав голос.

— Все гаразд, — сказав хтось таксисту. — Ось гроші.

Була передана банкнота. Янсі посковзнулася і ледь не впала, торкнувшись пальто Скотта.

Скотт знав — він знав, тому що він поїхав до Принстона, щоб зробити їй сюрприз, тому що незнайомець, з яким вона розмовляла у «Рітц», був його найкращим другом, тому що чек її батька на триста доларів був повернутий йому з позначкою «Немає коштів». Скотт знав — він знав увесь час.

Але він нічого не сказав, тільки стояв там, обіймаючи її однією рукою, коли від’їхав таксист.

— О, це ти, — тихо сказала Янсі. — Пощастило, що ти трапився поруч. Я залишила гаманець у «Рітц», як повна дурепа. Я роблю такі дурниці…

Скотт засміявся з деякою насолодою. Падав легкий сніг, і, щоб вона не ковзала у сльоті, він підхопив її й поніс назад до свого таксі, що чекало.

— Такі дурниці, — повторила вона.

— Спершу до «Рітц», — сказав він водієві. — Треба забрати речі.