Цент на двох

Джеллібін

Джим Пауелл був «джеллібіном» або желейним бо­бом. Як би не хотілося мені зробити його привабливим персонажем, але вважаю, що обманювати вас у цьому питанні було б негідно. Він був на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотків до нутра кісток зашкарублим «джелібіном» і неквапливо ріс протягом усього щорічного сезону на плантаціях значно нижче лінії Мейсон-Діксон.

Тож, якщо ви назвете когось із Мемфісу «джеллібіном», він, цілком можливо, витягне довгу тугу мотузку з кишені на стегні і повісить вас на першому телеграфному стовпі. Якщо ви назвете «джеллібіном» жителя Нового Орлеана, він, мабуть, посміхнеться до вас і запитає щось на кшталт, хто веде вашу дівчину на бал Марді Гра. Той конкретний «джеллібін», який став головний героєм цієї історії, зростав якраз між цими двома населеними пунктами — у маленькому містечку із сорокатисячним населенням, яке сонно дрімало протягом сорока тисяч років на півдні Джорджії. Час від часу він прокидався уві сні і бурмотів щось про війну, яка десь і колись відбувалась, і про яку всі інші давно вже забули.

Отже, Джим був «джеллібіном». Я знову повторюю це слово, бо воно так приємно звучить — швидше, як початок казкової історії, — ніби Джим був позитивним героєм. Це створює образ із круглим апетитним обличчям та всілякими листям та овочами, що ростуть із його капелюха. Але Джим був довгим і худорлявим, та ще й скоцюрбленим від того, що багато часу проводив за більярдними столами. Таких, як він, на безтурботній Півночі називають ледащами. «Джелібінами» кличуть по усій Конфедерації тих людей, які усім своїм життя доводять знову і знову, що ледащами були, є і будуть.

Джим народився у білому будинку, який потопав у зелені: спереду чотири побиті погодою колони, а ззаду — велика решітка, яка створювала веселий перехресний фон для квітчастого, випаленого сонцем газону. Спочатку мешканці білого будиночка володіли ділянкою землі поруч, і тими, що були за нею, але це було так давно, що навіть батько Джима навряд чи це пам’ятав. Насправді він вважав це питання настільки незначним, що коли вмирав від отриманого у бійці поранення з пістолета, не вважав за потрібне навіть сказати про це маленькому переляканому Джиму, якому на той час було п’ять років. Білий дім став пансіоном, яким керувала мовчазна дама з Мейкона. Джим називав її тіткою Меймі й ненавидів усією душею.

У п’ятнадцять він ходив до середньої школи, носив копицю чорного неохайного волосся і боявся дівчат. Він ненавидів свій дім, де чотири жінки та один старий з року в рік продовжували нескінченну балаканину про те, які ділянки належать Пауеллам і які саме квіти саджати. Іноді батьки маленьких дівчаток у місті, згадуючи матір Джима, вбачали схожість у темних очах та волоссі й запрошували його на вечірки, але там він поводився досить сором’язливо і скуто, віддаючи перевагу сидінню на від’єднаній осі автомобіля в гаражі Тіллі й кидаючи кості або нескінченно досліджуючи свого рота довгою соломиною. Заради кишенькових грошей він брався за будь-яку роботу, і саме через це перестав ходити на подібні заходи. На своїй третій вечірці маленька Марджорі Хейт прошепотіла необачно, але досить чутно, що це той хлопець, який іноді приносить продукти. Тож замість тустепу і польки Джим навчився викидати на костях будь-яке число, і слухав пікантні історії про всі стрілянини, що відбувалися навколо протягом останніх п’ятдесяти років.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, розпочалася війна, і протягом року Джим працював у військово-морській верфі Чарльстона, шліфуючи латунь. Потім задля різноманітності він вирушив на Північ і робив те саме у Брукліні.

По закінченню війни Джим повернувся додому. Йому тоді був двадцять один рік, штани були занадто короткими й занадто обтислими. Його застебнуті черевики були високими й вузькими. У кольорах краватки, що звисала з його шиї, було вражаюче поєднання фіолетового та рожевого кольорів, а над нею — пара блакитних очей, вицвілих, наче шматок дуже доброї, але старої тканини, що довгий час перебувала на сонці.

У сутінках одного квітневого вечора, коли над бавовняними полями та спекотним містечком опустився ніжно-сірий серпанок, майорів його неясний обрис, прихилений до дощатої огорожі. Джим насвистував, милуючись місяцем, що виглядав над вогнями Джексон Стріт. Його мозок протягом години наполегливо обміркував одне питання. «Джелібіна» запросили на вечірку.

У школі Джим сидів поруч із Кларком Дарроу. Вони були у тому віці, коли всі хлопці ненавидять всіх дівчаток. І тоді як соціальні прагнення Джима були поховані у масляному повітрі гаража, Кларк по черзі закохувався то в одну, то в іншу дівчину, навчався у коледжі, починав пити, кидав це заняття — коротко кажучи, уславився у місті вражаючим красенем та гульвісою. Однак, Кларк і Джим підтримували дружні стосунки, які, хоч і трапились випадково, були цілком справжніми.

Того дня вдень старий «форд» Кларка пригальмував біля Джима, який стояв на тротуарі, і ніби ненароком Кларк запросив його на вечірку в заміському клубі. Що саме змусило його це зробити, невідомо, як невідомо і те, що змусило Джима прийняти це запрошення. Останнє, мабуть, було через нудьгу та несвідоме прагнення до пригод. І тепер Джим тверезо це обмірковував.

Він почав наспівувати, барабанячи своєю довгою ногою по кам’яній брилі на тротуарі, доки у нього не почало виходити у такт із голосом:

За милю від дому

у місті джелібінів

живе королева,

місцева краля Жанна.

У кості там грає,

що певно і донині

в руках у красуні

поводяться слухняно.

Він замовк і відстукав ногами у переривчастому ритмі фінал пісні.

— Чорт забирай! — пробурмотів Джим собі під ніс.

Там мали бути усі — старі знайомі, вся ця компанія, до якої мав належати й він, адже завжди був пов’язаний із давно проданим за борги білим будинком і з офіцером, портрет якого в сірих тонах висів над каміном. Але ця компанія так само поступово, як дюйм за дюймом подовжувались сукні дівчат та штани хлопців, перетворилася на вузький круг однодумців. І для того суспільства, де всі кликали одне одного на ім’я та мали спільні потаємні інтереси, Джим був аутсайдером, адже був бідним. Більшість юнаків поблажливо впізнавали його під час зустрічі; з дівчатами було не краще — привітатися, знявши капелюха, Джим наважувався лише з трьома-чотирьма з них. Ось і все.

Коли нависли сутінки й на темно-синьому тлі неба з’явився місяць, він вирушив гарячими, з приємними різкими запахами вулицями містечка до Джексон Стріт. Крамниці по черзі закривалися, і останні покупці плелися додому, ніби пливли у якихось зачарованих повільних каруселях. Вуличний ярмарок, що трапився на його шляху, утворив блискучу алею різнокольорових кіосків, з яких щедрим потоком у ніч лилася весела музика. Хтось грав на калліопі мотив східного танцю. Біля фрік-шоу лунав якийсь меланхолійний стогін. До вух Джима долетіло і веселе виконання «Додому, у Теннессі» на ручному органі.

«Джеллібін» зайшов у одну з крамниць і купив собі комір. Потім він дістався до «Содової у Сема», де, як зазвичай, літнім вечором були припарковані щонайменше три-чотири автомобілі, і маленькі негренята бігали туди-сюди із морозивом та лимонадами.

— Привіт, Джиме.

Голос пролунав біля його ліктя — у автомобілі, з яким Джим тільки-но порівнявся, сидів Джо Юїнг, поруч із ним — Мерілін Вейд. Ненсі Ламар та ще якийсь дивак були на задньому сидінні.

«Джеллібін» поспіхом зняв свого капелюха.

— Привіт, Бен... — після майже непомітної паузи — і всі інші теж…Як ся маєте?

Минувши їхній автомобіль, він вирушив до гаража, де мав нагорі кімнату. Його «всі інші теж» стосувалося Ненсі Ламар, з якою він не спілкувався вже протягом п’ятнадцяти років.

У Ненсі був рот, схожий на незабутній поцілунок, темні очі та синяво-чорне волосся, успадковані від матері, яка народилася в Будапешті. Джим часто зустрічав її на вулиці з хлоп’ячою ходою і руками в кишенях, і знав, що разом із нерозлучною з нею Саллі Керрол Хеппер, вона залишила низку розбитих сердець від Атланти до Нового Орлеана.

На якусь мить Джим навіть пожалкував, що не вміє танцювати, але потім посміхнувся і, дійшовши до дверей, почав тихо наспівувати собі під ніс:

Не можна забути

її желейні форми,

великі і карі

усміхнені ті очі.

З усіх королев є

найкращою донині

моя люба Жанна

із міста джеллібінів.

О дев’ятій тридцять Джим і Кларк зустрілися біля «Содової у Сема» і вирушили до заміського клубу на «форді» Кларка.

— Джиме, — ненароком запитав Кларк, коли вони летіли крізь ніч із запахом жасмину, — як ти, взагалі живеш?

«Джеллібін» замислився.

— Ну, — почав нарешті він, — я отримав кімнату над гаражем Тіллі. Вдень я допомагаю йому з машинами, а він за це нічого з мене не бере. Іноді я їжджу на одному з його таксі й трохи на цьому заробляю. Але мені набридає робити це регулярно.

— Це все?

— Ну, коли багато роботи, я допомагаю йому щодня — зазвичай в суботу — і є ще одне — основне джерело доходу, про яке я ніколи не згадую. Можливо, ти не пам’ятаєш, що я збираюся стати чемпіоном цього міста з гри в кості. Мене тепер змушують метати зі склянки, бо знають: коли я беру кості в руки, вони просто лягають, як мені потрібно.

Кларк схвально усміхнувся.

— Я так і не навчився їх налаштовувати під власні бажання…. Сподіваюсь, ти колись зустрінешся у грі з Ненсі Ламар — і вона в тебе точно дулю з’їсть. Вона у хлопців програє більше, ніж тато може дозволити собі їй дати. Я випадково дізнався про те, що Ненсі продала хороший перстень минулого місяця, щоб сплатити борг.

«Джеллібін» нічого на це не сказав.

— Білий будинок на Елм Стріт все ще тобі належить?

Джим похитав головою.

— Продав. Отримав досить непогані гроші, якщо враховувати, що цей район міста більше не є престижним. Адвокат порадив мені вкласти ці кошти в облігації свободи. Але тітка втратила розум, тож всі відсотки пішли на її утримання в лікарні «Грейтфармз».

— Хм.

— У мене є старий дядько, і я коли-небудь поїду туди, до нього, якщо переконаюсь, що дійсно цього хочу. Там хороша ферма, але у тій місцевості не вистачає темношкірих працівників. Він просив мене приїхати й допомогти йому, але я не думаю, що мені воно піде на користь. Занадто самотньо там….

Він раптово перемкнувся на іншу тему.

— Кларку, чуєш? Я дуже вдячний за те, що ти мене запросив, але був би набагато щасливішим, якби ти зупинив машину просто зараз і дозволив мені повернутися у місто.

— Дурниці! — пробурчав Кларк. — Тобі це піде на користь. Танцювати необов’язково — просто рухайся, як тобі заманеться.

— Зажди, — неспокійно вигукнув Джим. — Тільки не підводь мене до дівчат і не залишай на самоті, бо тоді мені доведеться танцювати з ними.

Кларк зареготав.

— Тому що, — відчайдушно продовжував Джим, — якщо ти не пообіцяєш мені цього, я вийду з машини просто зараз і швидко повернуся на Джексон Стріт, навіть не сумнівайся!

Після певної суперечки вони домовились, що Джим, аби відчувати себе у безпеці щодо жінок, спостерігатиме за процесом з відокремленого дивана у кутку, де до нього у перервах між танцями буде приєднуватися і Кларк.

Тож о десятій годині «джеллібін» зі схрещеними ногами та консервативно складеними на колінах руками намагався виглядати як вдома і ввічливо не турбувати танцюристів. У глибині душі він розривався між непереборною сором’язливістю та напруженою цікавістю до всього, що відбувалося навколо нього. Джим бачив, як дівчата виходили одна за одною з гардеробної, вигинались та чепурилися, наче яскраві птахи, посміхаючись за припудреними плечима до провожатих, кидаючи швидкий погляд на присутніх на танцполі. Він одночасно фіксував реакцію присутніх на їхню появу, а потім бачив, як вони знову, наче птахи, опускались і гніздились у тверезих обіймах своїх кавалерів. Саллі Керрол Хеппер, білявка з розкосими очима, з’явилась одягнена у свій улюблений рожевий колір і сонно миготіла віями, наче троянда, яка тільки-но прокинулась. Марджорі Хейт, Мерілін Уейд, Гаррієт Кері — усі ці дівчата, яких він бачив до обіду на прогулянці по Джексон Стріт, тепер, з блискучими локонами та делікатно підфарбованими обличчями у світлі верхніх вогнів, були дивовижно схожі на чудові рожеві, блакитні, червоні та золоті фігурки з дрезденського фарфору, тільки-но створені й навіть ще не повністю просохлі, але вже розміщені на яскравій вітрині крамниці.

Пробувши там пів години, Джим був абсолютно не­вдо­во­лений веселими візитами Кларка, кожен з яких починався зі слів «Привіт, старий, як ти тут?» і ляпаса по коліну. Протягом вечора заговорили з ним або зупинилися на мить біля нього десяток чоловіків, але він знав, що кожен з них був здивований побачити його, а в декого помітив навіть легке обурення. Але о пів на одинадцяту його невдоволення раптом зникло, і Джим схвильовано затамував подих — з роздягальні вийшла Ненсі Ламар.

Одягнена вона була у сукню із жовтої органді, що складалася ніби із сотні вишуканих фестонів, з трьома ярусами рюшів і великим бантом на спині. Ненсі випрмінювала навколо себе надзвичайне жовто-чорне сяйво. Очі «джеллібіна» широко розплющились, і він відчув ком у горлі. Хвилину вона стояла біля дверей, доки до неї не приєднався її партнер. Джим впізнав у ньому того незнайомця, який був сьогодні в машині Джо Юінга. Він побачив, як вона, узявшись руками під боки, сказала щось неголосно і засміялася. Чоловік теж засміявся, і Джим відчув несподіваний та незнайомий до того біль, ніби щось невидиме вкололо йому серце. Між ними пробігла якась іскра, ніби промінь краси від того сонця, що зігріло його на мить. «Джеллібін» раптово відчув себе бур’яном у тіні.

Через хвилину до нього підійшов сяючий Кларк. Очі його збуджено блищали.

— Привіт, старий, — закричав він без натяку на оригінальність. — Як ти тут?

Джим відповів, що досить непогано.

— Підемо зі мною, — наказав Кларк. — У мене дещо є… Тобі сподобається, і настрій піднімемо!

Джим незграбно попрямував за ним через танцпол і піднявся по сходах до роздягальні, де Кларк витягнув флягу з безіменною жовтою рідиною.

— Зі старої доброї кукурудзи.

На таці поруч стояв імбирний ель. Такий сильнодійний нектар, як «стара добра кукурудза», краще замаскувати чимось міцнішим за мінералку.

— Скажи мені, друже, — задихано вигукнув Кларк, — як тобі Ненсі Ламар? Красуня, чи не так?

Джим кивнув.

— Справжня красуня, — погодився він.

— Цього вечора вона вбралася на славу, — продовжував Кларк. — Звернув увагу на хлопця біля неї?

— Довгий такий? У білих штанах?

— Так. Огден Мерріт із Савани. Його батько виготовляє бритви «Мерріт». Цей хлопець божеволіє від неї. Цілий рік її завойовував.

Джим опустив очі.

— Вона така несамовита дівка, — продовжував Кларк, — але мені подобається. Як і усім іншим. Вона нерідко потрапляє у якусь халепу. Зазвичай без важких наслідків, але на її репутацію це певним чином впливає.

— Невже? — Джим осушив склянку. — Хороший напій… з кукурудзи.

— Так, непоганий. О, вона дика. Грає у кості, наче хлопець! І їй подобається пити алкоголь з коктейльних стаканів. Пообіцяв, що пригощу її пізніше.

— Вона закохана у цього Мерріта?

— Прокляття… якби я знав! Здається, усі найкращі місцеві дівчата виходять заміж за хлопців, схожих на нього, і кудись їдуть.

Він налив собі ще одну чарку й обережно закоркував пляшку.

— Слухай, Джиме, піду я краще танцювати, і буду тобі дуже вдячний, якщо ти потримаєш її у себе. Ти ж все одно не танцюєш. Якщо хтось помітить, прийдеться пригощати, і перш ніж я щось зрозумію — пити не буде чого.

Тож Ненсі Ламар збиралася вийти заміж. Цей ласий шматочок з їхнього міста мав стати приватною власністю людини в білих штанах — і все тому, що батько «білих штанів» виробляє кращу за свого сусіда бритву. Спускаючись по сходах, Джим не міг про це не думати й, здавалося, зовсім зажурився. Вперше у своєму житті він відчув неясне романтичне прагнення. У його уяві почав формуватися образ Ненсі, що крокувала по-хлоп’ячому завзято по вулиці, торговець фруктами, що її обожнює, щойно вмовив її прийняти апельсин у якості данини, вона бере напій на міфічний рахунок у «Содовій у Сема», збираючи навколо себе натовп красеней, а потім тріумфально від’їжджає на вечір музики та розваг.

«Джеллібін» вийшов на ґанок до безлюдного темного закутка між осяяним місяцем газоном та світлом, яке йшло з відкритих дверей бальної зали. Там він знайшов стілець і, закуривши сигарету, занурився у безтурботну мрійливість, що полюбляв робити доволі часто. Але сьогодні це була більш чуттєва мрійливість, спричинена теплою ніччю навколо і інтенсивними запахами трохи спітнілих пещених красунь, одягнених у довгі сукні, та інших різноманітних ароматів, що пливли крізь відчинені двері зали. Власне музика — глухі ноти гучного тромбона — була теплою і ніби примарною з ледве чутним шарканням багатьох черевиків та туфельок.

Раптом у прямокутнику жовтого світла, що лилося крізь двері, з’явився силует. З роздягальні вийшла дівчина і стала на ґанку не більше ніж за десять футів від нього. Джим почув тихе «чорт забирай», а потім вона обернулася і побачила його. Це була Ненсі Ламар.

Джим одразу підвівся.

— Привіт.

— Привіт.... — вона вагаючись запнулась, а потім підійшла ближче. — О, то це Джим Пауелл!

Він трохи вклонився, напружено розмірковуючи, що б на це відповісти.

— Як гадаєш, — швидко почала вона, — маю на увазі — ти що-небудь знаєш про жуйку?

— Що?

— У мене на підошві жуйка. Якийсь дурень залишив жуйку на підлозі, і я наступила на неї, як на гріх…

Джим недоречно почервонів.

— Ти знаєш, як її можна зняти? — роздратовано зажадала вона. — Я спробувала ножем. Я перепробувала кожну трикляту річ у вбиральні, пробувала мило і воду, навіть парфуми! Я зіпсувала свою пудру, намагаючись змусити цю гидоту відчепитися від мене…

Джим якийсь час роздумував над цим питанням.

— Ну… я гадаю, що, можливо, бензин допоможе.

І ледве ці слова злетіли з його вуст, Ненсі схопила його за руку і потягла бігом з-під низької веранди через клумбу та галопом до групи автомобілів, припаркованих у місячному світлі біля початку поля для гольфу.

— Відкривай бензобак, — задихано наказала вона.

— Нащо?

— Через жуйку, звісно. Я повинна її зняти! Я не можу танцювати із жуйкою на підошві.

Джим слухняно підійшов до автомобілів і почав їх оглядати з метою отримання бажаного розчинника. Якби вона вимагала цілий балон, він зробив би все, щоб відкрутити його.

— Ось, — вимовив він після хвилини пошуків. — Цей відкрити найпростіше. Є хустка?

— Вона мокра нагорі. Я використовувала її для мила та води.

Джим наполегливо обшукував свої кишені.

— Здається, в мене теж не має.…

— Це нічого! Можемо його відкрити й пустити бензин просто на землю, нехай собі ллється.

Він повернув носик; почало капати.

— Ширше відкрий!

Він увімкнув його ширше. Краплі перетворилися на потік і на землі утворилася масляниста калюжа, яка яскраво виблискувала, відбиваючи десяток тремтячих місяців на своєму тремтячому лоні.

— О, — задоволено зітхнула Ненсі, — випускай вже все! Єдине, що залишилося зробити — це потоптатися у цій рідині.

Джим несамовито відкрив кран на повну, і калюжа раптом розширилася, а по землі в усі боки потекли окремі струмочки.

— Чудово! Те, що треба.

Піднявши спідниці, вона витончено вступила туди.

— Впевнена, що це допоможе, — пробурмотіла Ненсі.

Джим усміхнувся.

— Тут ще багато автомобілів.

Вона вишукано вийшла з калюжі бензину і почала вишкрібати туфельку збоку та знизу на підніжці автомобіля. «Джеллібін» більше не міг стримуватися. Він зігнувся удвічі від дикого реготу, і за мить Ненсі приєдналася до нього.

— Ти прибув з Кларком Дерроу, чи не так? — спитала вона на шляху до веранди.

— Так.

— Знаєш, де він зараз?

— Танцює, напевно.

— Якого дідька! Він пообіцяв мені хайбол.

— Ну, — протягнув Джим, — це нестрашно. У мене у кишені його пляшка!

Вона засяяла йому у відповідь.

— Думаю, що, можливо, тобі знадобиться імбирний ель, — додав він.

— Ні. Тільки це.

— Ти впевнена?

Вона зневажливо засміялася.

— Присягаюся, що можу пити все, що п’ють чоловіки. Сідаймо сюди.

Вона всілася на край столу, а він опустився на один із плетених стільців біля неї. Діставши пробку, Ненсі піднесла пляшку до губ і довго пила. Джим зачаровано спостерігав за нею.

— Любиш таке?

Вона важко дихаючи похитала головою.

— Ні, але мені подобаються відчуття, які напій у мене викликає. Гадаю, що більшості людей також.

Джим погодився.

— Моєму татові теж дуже подобалось. Це його і занапастило….

— Американські чоловіки, — серйозно сказала Ненсі, — не вміють пити.

— Що? — Джим здригнувся.

— Насправді, — легковажно продовжила вона, — вони нічого не вміють робити справно. У житті я шкодую лише про те, що не народилася в Англії.

— Невже?

— Так. Це єдине у моєму житті, про що я дійсно жалкую.

— Тобі там настільки подобається?

— Так. Безмежно. Я ніколи ще там не була, але зустрічала багатьох англійців, які тут служили в армії, вчилися в Оксфорді та Кембриджі — ну, знаєш, як наші Севані та Університет Джорджії — і, звичайно, я читала багато англійських романів.

Джим був зацікавлений та вражений.

— Ти чув коли-небудь про леді Діану Меннерс? — щиро запитала вона.

Джима відповів, що ні.

— Хотіла б я бути схожою на неї…. Вона темненька, як я, бачиш? А ще дика і грішна. Це та дівчина, яка каталася на коні сходами якогось собору чи церкви, не пам’ятаю достеменно, і героїні усіх романістів згодом виконали цей трюк.

Джим чемно кивнув. Ця історія не була йому близька.

— Передай пляшку, — попросила Ненсі. — Невеличкий ковток малій не завадить. …Розумієш, — продовжила вона, віддихавшись. — Там стильні люди. Тутешнім стилю явно не вистачає. Я маю на увазі, що заради наших хлопців навіть не виникає бажання вдягатися чи робити сенсаційні речі. розумієш?

— Напевно, ні, — пробурмотів Джим.

— І я б хотіла показати їм усім, на що здатна. Я справді єдина дівчина в місті, яка має стиль.

Вона потягнулася і солодко позіхнула.

— Який гарний вечір.

— Точно, — погодився Джим.

— От мала б я власну яхту, — мрійливо прошепотіла вона. — Уявляю собі, як пливу на ній по срібному озеру, скажімо, або, наприклад, по Темзі. З собою — бутерброди з ікрою та шампанське. Нас на палубі восьмеро. Хтось із чоловіків стрибає за борт, щоб розважити публіку, і тоне, як це зробив чоловік, який плив із леді Діаною Меннерс.

— Він зробив це, щоб догодити їй?

— Ні, втопився не для того, щоб догодити. Він просто мав намір стрибнути за борт і розсмішити усіх.

— Я так розумію, вони просто померли від сміху, коли він втопився….

— Ну, мабуть, посміялися трохи, — зізналася вона. — Але, Меннерс, гадаю, точно сміялася. Бо жорстка, і цим схожа на мене.

— Ти жорстка?

— Як цвяхи. — Ненсі знову позіхнула і додала: — Дай мені ще трохи ковтнути.

Джим вагався, але вона зухвало простягнула руку.

— Тільки не поводься зі мною як з дівчам, — попередила вона суворо. — Я не схожа на будь-яку знайому тобі дівчину. — Вона ще трохи замислилася. — Але, можливо, ти маєш рацію. Бо надто розумний.

Вона зістрибнула зі столу і рушила до дверей. За нею попрямував і «джеллібін».

— Ну, бувай, — сказала вона чемно, — І дякую тобі, «джеллібіне».

Потім вона зайшла всередину і залишила його на ґанку з широко розплющеними очима.

О дванадцятій з жіночої вбиральні випурхнули одна за одній красуні у плащах і приєдналися до красеней у пальтах, утворюючи пари ніби танцюючі котильйон, і понеслись крізь двері, сонно та щасливо сміючись — у темряву, де по черзі вмикався газ, а пари прощалися і щезали у салонах припаркованих автомобілів.

Джим, сидячи у своєму кутку, вирішив пошукати Кларка. Вони бачилися об одинадцятій; потім Кларк пішов танцювати. Тож, шукаючи його, Джим натрапив на стенд з безалкогольними напоями, що колись був баром. Кімната виглядала порожньою, за винятком сонного негра, який дрімав за прилавком, і двох хлопців, які ліниво кидали кості за одним зі столів. Джим збирався вже йти, аж ось побачив, як увійшов Кларк. Тієї ж миті Кларк підвів очі.

— Джиме! — вигукнув він. — Підходь і допоможи нам із цією пляшкою. Мабуть, залишилося не так багато, але потроху вистачить.

Біля дверей нетверезо сміючись з’явились Ненсі, чоловік із Савани, Мерілін Уейд та Джо Юїнг. Ненсі впіймала погляд Джима і жартівливо підморгнула йому.

Вони підійшли до столика і всівшись, чекали, поки офіціант принесе імбирний ель. Джим, ледве розслабившись, перевів погляд на Ненсі, яка майже одразу приєдналася до гри двох хлопців за сусіднім столом.

— Давате запросимо їх сюди, — запропонував Кларк.

Джо озирнувся.

— Нащо нам тут натовп? Це суперечить правилам клубу.

— Але ж тут нікого немає, — наполягав Кларк, — окрім містера Тейлора. Він ходить усюди, як навіжений — намагається з’ясувати, хто випустив весь бензин з його бака.

Усі гучно засміялися.

— Ставлю мільйон, що то у Ненсі знов щось було на туфлі. Не можна паркуватися, коли вона поруч.

— О Ненсі, містер Тейлор тебе шукає!

Щоки Ненсі блищали від азарту у грі.

— Я не бачила його ідіотську маленьку тачку принаймні два тижні.

Раптом запанувала тиша. Джим обернувся і побачив у дверях людину невизначеного віку.

Голос Кларка подолав незручність.

— Ви не приєднаєтесь до нас, містере Тейлор?

— Дякую.

Містер Тейлор опустився усією своєю небажаною сутністю на стілець.

— Прийдеться, мабуть, бо маю чекати, доки мені дістануть трохи бензину. Хтось невдало пожартував з моєю машиною.

Очі його підозріло звузились і прискіпливо оглянули одного за одним усіх присутніх. Джим задався питанням, що Тейлор міг почути із дверного отвору, — і спробував пригадати сказане.

— Сьогодні мій день, — проспівала Ненсі, — ставлю п’ятдесят центів!

— Зараз вони зникнуть! — раптом огризнувся Тейлор.

— Оце так, містере Тейлор, я й не знала, що ви граєте в кості! — Ненсі була у захваті від того, що він сів і миттєво урівняв її ставку. Вони відверто не недолюблювали одне одного з тієї ночі, коли Ненсі рішуче відкинула низку його досить настирливих залицянь.

— Добре, дітки, зробіть це для своєї мами. Лише одна маленька сімка. — воркувала Ненсі до кубиків.

Вона таємниче потрясла руками і кинула кості на стіл.

— А-а-а! Я підозрювала. А тепер стільки ж і долар зверху!

Після п’яти пасів на її користь Тейлор виглядав безнадійним невдахою. Вона продовжувала метати, і після кожного успіху Джим помічав вираз тріумфу на її обличчі. Ненсі подвоювала ставки з кожним кидком — така вдача навряд чи могла тривати довго.

— Краще будь обережна, — боязко застеріг її він.

— О, подивись лишень, — прошепотіла вона.

На кубиках було вісім, і вона оголосила свій номер.

— О, вісімко, не змушуй себе довго чекати!

Вісімка слухняно лягла на стіл. У почервонілої Ненсі була вже майже істерика, але їй все ще везло. Вона все підвищувала ставки, не бажаючи зупинятися. Тейлор роздратовано барабанив пальцями по столу, але продовжував гру.

Тоді Ненсі спробувала викинути десятку і програла. Тейлор завзято схопив кубики. Він метав у бентежній тиші, яку порушував лише стукіт гральних костей.

Тепер кості знову були у Ненсі, але вдача її підвела. Минула година. Кості переходили від одного гравця до іншого. Але ось виграв Тейлор і почав вигравати раз у раз. Нарешті вони були квити — і Ненсі втратила свої останні п’ять доларів.

— Візьміть мій чек, — швидко сказала вона, — на п’ятдесят, і зіграємо на всі!

Голос у неї був трохи невпевнений, і рука дрижала.

Кларк обмінявся непевним, але стривоженим поглядом з Джо Юінгом. Тейлор знову кинув кості. У нього був чек Ненсі.

— Граємо ще? — із дикістю у голосі запитала вона. — Ось чек з іншого банку, але яка різниця, який банк — гроші скрізь однакові.

Джим зрозумів: справа у «старій добрій кукурудзі», якою він її пригощав. Він хотів наважитися і втрутитися — дівчина такого віку та положення навряд чи могла мати два банківські рахунки. О другій ночі він більше не стримувався.

— Дозволиш мені викинути їх за тебе? — запропонував він, і його низький лінивий голос трохи напружився.

Раптом сонна і безвольна, Ненсі кинула кубики перед собою.

— Гаразд, друже! Як каже леді Діана Меннерс, «Метай, джеллібіне». Моя вдача мене підвела.

— Містере Тейлор, — сказав Джим необачно, — ставлю готівку проти одного з цих чеків.

Пів години по тому Ненсі нахилилася і поплескала його по спині.

— От хто вкрав мою вдачу! — Вона проникливо кивала головою.

Джим згріб зі столу останній чек, поклав його разом з іншими, порвав їх у конфетті та розкидав по підлозі. Хтось почав співати, і Ненсі, перевернувши стілець, підвелася на ноги.

— Леді та джентльмени, — оголосила вона. — Леді — це ти, Мерілін. Я хочу, щоб усі знали, що містер Джим Пауелл, відомий «джеллібін» цього міста, є винятком із великого правила — «пощастило в кубиках — пощастило в коханні». Насправді я… — я кохаю його. Леді та джентльмени, Ненсі Ламар, знаменита темноволоса красуня, яку часто представляють у «Геральді» як одну з найпопулярніших представниць молоді, оскільки в даному конкретному випадку часто фігурують інші дівчата. Так ось, вона хоче оголосити — хоче оголосити, у будь-якому разі, джентльмени..... — Вона раптово почала падати. Кларк зловив її і відновив рівновагу.

— Перепрошую, — засміялася вона, — вона схиляється перед... схиляється перед... неважливо... Вип’ємо за джеллібіна... містера Джима Пауелла, короля усіх джеллібінів.

А за кілька хвилин, коли Джим з капелюхом у руках чекав на Кларка у темряві того самого куточка на ґанку, куди Ненсі приходила шукати бензин, вона раптово з’явилася біля нього.

— Джеллібіне, — сказала вона, — ти тут, Джеллібіне? Я думаю... — Її легка нестійкість здавалася чимось схожим на сон. — Гадаю, ти заслуговуєш на один з моїх найсолодших поцілунків, Джеллібіне.

За мить її руки були на його шиї, а губи притиснулися до губ Джима.

— Я дикунка яких мало, Джеллібіне, але ти підтримав мене у скрутний момент.

Потім вона пішла вниз від веранди галявиною. де гучно стрекотали цвіркуни. Джим побачив, як з парадних дверей вийшов Мерріт і щось їй сердито сказав — почув, як Ненсі засміялася, і, відвернувшись, пішла до машини. Мерілін та Джо вийшли слідом, сонно наспівуючи пісню про «Дитя джазу».

Вийшов Кларк і приєднався до Джима на сходах.

— Усі добряче напідпитку, — позіхнув він. — Мерріт явно не в гуморі. Він, безумовно, кине після цього Ненсі.

На сході вздовж поля для гольфу ніч почала відступати перед легким сірим килимом туману. Коли двигун прогрівся, компанія в машині почала хором прощатися.

— На добраніч усім, — гукнув Кларк.

— На добраніч, Кларку.

— На добраніч.

Запанувала тиша, а потім тихий, щасливий голос додав:

— На добраніч, джеллібіне.

Під їхні прощання машина рушила. Півень на фермі через дорогу сумно кукурікнув та замовк, і останній темношкірий офіціант загасив за ними світло на ґанку. Джим і Кларк неквапливо пішли до «форда». Тишу порушував тільки хруст гравію під їхніми черевиками.

— О, брате! — тихо зітхнув Кларк, — як ти вправно з цими костями!

Було все ще досить темно, тож він не вгледів рум’янець на тонких щоках Джима і тим більш не здогадувався, що причиною був незнайомий до того сором.

До похмурої кімнати над гаражем Тіллі цілий день знизу долітали гуркіт, пирхання і спів негрів-мийок ззовні, коли вони повертали шланг на машини. Це була безрадісна кімната квадратної форми, у якій стояло тільки ліжко і обшарпаний стіл з пів дюжиною книг — «На повільному поїзді через Арканзас» Джо Міллера, «Люсіль» у старому виданні, сповненому поміток старомодним почерком; «Очі світу» Гарольда Белл Райта, і старовинний англіканський молитовник, датований 1831 роком, з підписом Аліси Пауелл на форзаці.

Він увімкнув свою єдину електричну лампу. Коли джеллібін зайшов у гараж, небо на сході було сірим, але тепер воно стало насиченим і яскраво-блакитним. Джим знову вимкнув світло, підійшов до вікна, і, обпершися ліктями до підвіконня, замилувався чудовим початком ранку. У ньому прокинулися емоції, і першою з них стало відчуття марності, тупий біль від суцільної сірості його життя. Він раптом відчув навколо себе стіну, яка його огородила від навколишнього світу і була настільки ж відчутна, як біла стіна його майже порожньої кімнати. І через відчуття цієї стіни зникла уся романтика його існування, невимушеність, безтурботна безглуздість, дивовижна відкритість життю. Той джеллібін, що гуляв вештався по Джексон Стріт і ліниво наспівував пісню, відомий в кожному магазині та вуличному кіоску, завжди радий привітати будь-кого та обмінятися місцевим дотепом, часом сумний, але то лише через нудьгу — той «джеллібін» раптом зник. Власне ця назва стала якимось докором та банальністю. З потоком прозрінь він збагнув, що Мерріт повинен зневажати його, що світанковий поцілунок Ненсі міг викликати навіть не ревнощі, а лише зневагу до Ненсі, яка настільки опустилася. А джеллібін зі свого боку продемонстрував заради неї усього лише сумнівну майстерність, якій навчився у гаражі. Аби вона лишилася чистою, він взяв плями на себе.

Сонячна блакить з вікна наповнила кімнату, він підійшов до свого ліжка і кинувся на нього, люто стиснувши краї.

— Я її кохаю, — голосно вигукнув він, — Боже!

І щойно він це вигукнув, щось у ньому ніби звільнилося, ніби зник у горлі ком, який стирчав там до того. Почало розвиднюватись, світанок засяяв для нього по-новому, і, перевернувшись обличчям у подушку, він почав ридати.

О третій годині дня по залитій сонцем Джексон Стріт ледве тягся Кларк Дерроу. Джеллібін, який стояв на узбіччі, привітав його, зануривши пальці в кишені жилету.

— Привіт! — гукнув Кларк, хвацько зупинивши поруч свій «форд». — Тільки-но прокинувся?

Джеллібін похитав головою.

— Я навіть не лягав. Мене щось гнітило, тож я вранці зробив довгу заміську прогулянку. Щойно повернувся.

— Мене це чомусь не дивує…. Я теж як не свій.

— Розмірковую над тим, щоб поїхати з міста, — продовжував джеллібін, занурений у власні думки. — На мене чекає велика ферма дядька Дуна. Гадаю, мені варто туди навідатись і трохи йому допомогти. Все ж я занадто довго тинявся без діла.

Кларк мовчав, а джеллібін продовжував:

— Я розмірковую, можливо, після смерті тітки Меймі я міг би вкласти ці гроші у ферму і щось з цього мати. Уся моя рідня походила звідти. Там колись було велике господарство.

Кларк подивився на нього з цікавістю.

— Це смішно, — констатував він. — Мені теж нелегко після вчорашнього, то й що?

Джеллібін вагався.

— Не знаю, — почав він повільно, — здається, розмова з тією дівчиною, яка минулої ночі згадала про даму на ім’я Діана Меннерс — англійську леді — наштовхнула мене на такі рішення!

Він витягнувся і дивно подивився на Кларка:

— У мене ж колись і сім’я була, — зухвало промовив він.

Кларк кивнув.

— Знаю.

— І я останній із них, — продовжував джеллібін, голос його злегка підвищився, — і я, виявляється, нічого не вартий. Мене кличуть джеллібіном, як останнього нікчему. Люди, які не мали нічого у той час, коли мої рідні були заможними, задирають носа, коли проходять повз мене на вулиці.

Кларк мовчки слухав.

— Отже, я закінчив. Я їду вже сьогодні. І повернусь у це місто джентльменом.

Кларк дістав хустку і витер піт.

— Ти не єдиний, кого це вразило, — похмуро зізнався він. Ці дівчата… чого тільки не викинуть! Шкода лишень що таке не приховаєш.

— Ти маєш на увазі, — здивовано промовив Джим, — що вся інформація просочилася?

— Просочилася? Як вони могли тримати це у таємниці! Про це буде повідомлено сьогодні в газетах. Доктор Ламар повинен якось врятувати своє ім’я.

Джим поклав руки на борти машини й стиснув метал довгими пальцями.

— Ти маш на увазі, що Тейлор розслідував ці чеки?

Настала черга Кларка здивуватися.

— Ти не чув, що сталося?

Вражені очі Джима були достатньою відповіддю.

— А що, — драматично оголосив Кларк, — ці четверо взяли ще одну пляшку «кукурудзи», напилися і вирішили шокувати місто, — тож Ненсі та той хлопець Мерріт одружилися сьогодні о сьомій ранку.

У металі під пальцями джеллібіна з’явилося незначне поглиблення.

— Одружилися?

— Звісно. Ненсі протверезіла і помчала назад до міста, плачучи і перелякавшись до смерті, стверджувала батькові, що все це було помилкою. Спершу доктор Ламар збожеволів і збирався вбити Меррітта, але нарешті вони це якось владнали, і Ненсі та Мерріт поїхали о другій тридцять на поїзді до Савани.

Джим закрив очі й з зусиллям подолав раптову слабкість.

— Це кепсько… знаю, — сказав Кларк з філософським виразом на обличчі. — Я маю зараз на увазі не весілля — вважаю, тут нічого такого, хоча, мабуть, Ненсі анітрохи його не любить. Але настільки нашкодити своїй родині — це злочин для такої симпатичної дівчини.

Джеллібін відпустив автомобіль, в який міцно вчепився до того, і відвернувся. Знову у ньому щось відбувалося, якась незрозуміла, але майже хімічна зміна.

— Куди ти? — спитав Кларк.

Джин обернулася і розсіяно глянув через плече.

— Час іти, — пробурмотів він. — Занадто довго був без сну; відчуваю себе хворим.

— О…

О третій дня на вулиці було спекотно. О четвертій спека ще більш посилилася, квітневий пил, здавалося, огортав сонце і відкривав його знову — старовинне явище, яке зазвичай можна спостерігати після обіду. Але о пів на п’яту стало трохи легше, і тіні під тентами та важким листяними деревами подовжились. У цю спеку нічого не мало значення. Все життя звелося до очікування прохолоди, яка була м’якою і пестливою, мов жіноча рука на втомленому лобі, і у такому разі жодні події окрім неї не мали значення. Десь у Джорджії існує думка — можливо, негласна — що це найбільша мудрість Півдня, — тому через деякий час джеллібін повернув до більярдної на Джексон-Стріт, де був певний, що знайде чимало однодумців зі старими відомими та звичними йому жартами.