Цент на двох

Дебютантка

Велика і вишукана спальня в будинку Коннеджів — кімната дівчини; рожеві стіни та штори, рожеве покривало на ліжку кремового кольору. Рожевий і кремовий — мотиви кімнати, але єдиний предмет меблів який повністю видно — розкішний туалетний столик зі скляним верхом і тристороннім дзеркалом. На стінах присутні: дорога гравюра «Стиглі вишні», зображення кількох собак породи лендсір та «Молодий король Чорних островів» Максфілда Парріша.

Великий безлад складається з таких предметів: (1) сім-вісім порожніх картонних коробок з паперовими язич­ками, що, задихаючись, звисають з їхніх ротів; (2) асор­ти­мент вуличних суконь, змішаних з їхніми вечірніми сестрами, — всі на столі, всі вочевидь нові; (3) рулон тюлю, який втратив гідність і закрутився навколо усього, що знахо­диться в полі зору; і (4) на двох невеликих стільцях — колекція спідньої білизни, яка не піддається опису. Хтось із задоволенням побачив би суму, у яку обійшлася вся ця вишуканість, а інший був би одержимий бажанням побачити принцесу, для якої… Ось! Хтось з’являється! На жаль це лишень служниця, яка щось шукає. Вона підіймає речі зі стільця — там немає; ще одна купа речей, туалетний столик, ящики шифоньєру. Вона виводить на світ кілька красивих нічних сорочок і дивовижну піжаму, але це її не задовольняє — і вона виходить.

Чути незрозуміле бурмотіння із сусідньої кімнати.

Вже тепліше. Це місіс Коннедж, дорідна, сповнена гідності, нарум’янена, ніби вдова, та повністю змучена. Її губи помітно рухаються, коли вона теж щось шукає. Її пошук менш ретельний, ніж пошук покоївки, але в ньому є приплив люті, що цілком компенсує його поверхневість. Вона натикається на тюль і чути, як вона каже «чорт». Вона виходить з порожніми руками.

Знову чути балаканину за сценою, та дуже розбещений дівочий голос каже: «В житті не бачила таких дурних…»

Після паузи входить третій шукач, не володарка розбещеного голосу, а інше видання, молодше. Це Сесілія Коннедж, шістнадцятирічна, симпатична, дотепна та від природи доброзичлива. Вона одягнена у вечірнє плаття, очевидна простота якого, напевно, її знуджує. Вона підходить до найближчої купки, відбирає невеликий рожевий предмет одягу й, оцінюючи, підіймає його.

СЕСІЛІЯ: Рожевий?

РОЗАЛІНДА (за сценою): Так!

СЕСІЛІЯ: Дуже модний?

РОЗАЛІНДА: Так!

СЕСІЛІЯ: Я знайшла його!

(Вона бачить себе в дзеркалі туалетного столика і починає виконувати танець на носочках прямо на килимі).

РОЗАЛІНДА (ззовні): Що ти робиш?

(Сесілія припиняє танцювати й виходить, несучи одяг на правому плечі. З інших дверей входить Алек Коннедж, близько двадцяти трьох, стрункий і добре одягнений. Він підходить до центру кімнати й гучним голосом кричить.)

АЛЕК: Мамо!

(З сусідніх дверей лунає хор голосів, що протестують, і він починає рухатись туди, але його зупиняє інший хор).

АЛЕК: Так ось ти де! Еморі Блейн приїхав.

СЕСІЛІЯ (швидко): Нехай залишається внизу.

АЛЕК: О, так він і є внизу.

МІСІС КОННЕДЖ: Ну, ви можете показати йому, де знаходиться його кімната. Скажи йому, що мені шкода, що я зараз не можу зустрітися з ним.

АЛЕК: Він багато чув про вас усіх. Поспішіть. Батько розповідає йому все про війну, і він неспокійний. Він такий собі темпераментний.

(Останнього достатньо, щоб заманити Сесілію в кімнату).

СЕСІЛІЯ (сідає на спідню білизну): Як саме темпераментний?

АЛЕК: Ну, він письменник.

СЕСІЛІЯ: Він грає на фортепіано?

АЛЕК: Я не знаю. Він схожий на привида … іноді вас лякає на смерть… знаєш всі ці богемні справи?

СЕСІЛІЯ (зацікавлено): Випиває?

АЛЕК: Так, для нього це не дивно.

СЕСІЛІЯ: Як щодо грошей?

АЛЕК: Господи милосердний, запитай його сама. Ні, не впевнений. Хоча він був у Принстоні, коли я був у Нью-Хейвені. Він повинен мати хоч якісь гроші.

МІСІС КОННЕДЖ (входить): Алек, звичайно ми раді будь-яким твоїм друзям, але ти мусиш визнати, що час незручний, і йому не буде приділено достатньо часу. Це тиждень Розалінди. Коли дівчина вперше виходить у світ, їй потрібна вся увага.

РОЗАЛІНДА (ззовні): Ну тоді доведи це. Іди сюди та допоможи мені із застібками плаття.

(Місіс Коннедж виходить).

АЛЕК: Розалінда ані трохи не змінилася.

СЕСІЛІЯ (тихо): Вона жахливо зіпсована

АЛЕК: Ну, вона зустрінеться зі своєю парою сьогодні ввечері.

СЕСІЛІЯ: З ким — з містером Еморі Блейном?

(Алек киває)

Ну, Розалінда ще має зустрітися з чоловіком, якого вона не зможе переграти. Чесно кажучи, Алек, вона ставиться до чоловіків жахливо. Вона зловживає ними, зраджує їх, не з’являється на побачення і позіхає їм в обличчя, — а вони повертаються і просять ще.

АЛЕК: Їм це подобається.

СЕСІЛІЯ: Вони ненавидять це. Вона якась вампірка, я вважаю, — і вона може змусити дівчат робити те, що зазвичай хоче, — тільки вона ненавидить дівчат.

АЛЕК: Це характерна риса нашої родини.

СЕСІЛІЯ (стримано): Я здогадуюсь, що вона закінчилася ще до мене.

АЛЕК: Розалінда поводиться добре?

СЕСІЛІЯ: Не дуже добре. Ну, як завжди, — курить іноді, п’є пунш, часто цілується… А так… загальновідоме… один із наслідків війни, знаєш.

(Входить місіс Коннедж).

МІСІС КОННЕДЖ: Розалінда майже готова, і я можу спуститися і зустрітися з твоїм другом.

(Алек та його мати виходять).

РОЗАЛІНДА (ззовні): Ну, мама…

СЕСІЛІЯ: Мати пішла.

Входить Розалінда, повністю одягнена — за винятком її розпущеного волосся. Розалінда — безперечно, красива. Шкіра, що сяє, з двома рожевими плямами зникомого кольору на щоках, і обличчя з одним із тих класичних ротів, яким володіє лише одна з кожних п’ятдесяти красунь. Він чуттєвий, трохи замаленький, але красиво окреслений. Якби Розалінда була менш розумною, її «зіпсований» вираз можна було б назвати мерзенним, але вона, схоже, виросла без тієї незрілості, яку мають під собою «надуті губи». У неї чудова статура, відразу помічаєш, що вона струнка та атлетична, але без надмірності. Її голос, трохи мелодійний, схожий на альт та сповнений яскравої особистості.

РОЗАЛІНДА: Чесно кажучи, у світі є лише два костюми, в яких мені дуже подобається перебувати (розчісує волосся за туалетним столиком) — плаття з криноліном та панталонами або купальний костюм. Я, безперечно, чарівна в обох.

СЕСІЛІЯ: Ти рада, що виходиш у світ?

РОЗАЛІНДА: У захваті.

СЕСІЛІЯ (цинічно): Тож ти можеш одружитися і жити на Лонг-Айленді разом з усіма типовими молодими парами? Хочеш, щоб життя було ланцюжком фліртів з чоловіком на кожній ланці.

РОЗАЛІНДА: «Хочеш»! Ти може маєш на увазі, що так воно і є?

СЕСІЛІЯ: Ха!

РОЗАЛІНДА: Сесілія, люба, ти не знаєш, яке це випробування — бути мною — я повинна тримати кам’яне обличчя на вулиці, щоб чоловіки не підморгували мені. Якщо я розсміюся з першого ряду в театрі, комік грає для мене решту вечора. Якщо я кажу щось пошепки, опускаю очі, зроню хустинку на танцях, то потім мій партнер щодня цілий тиждень телефонує мені.

СЕСІЛІЯ: Це, напевне, жахливе випробування.

РОЗАЛІНДА: Прикро те, що чоловіки, які мене взагалі цікавлять, є абсолютно непридатними. От якби я була бідна, я б пішла на сцену. Саме там моє місце.

СЕСІЛІЯ: Там ти можеш хоча б отримувати зарплатню, бо ти й так весь час граєш.

РОЗАЛІНДА: Іноді, коли я відчуваю себе особливо прекрасною, я думаю — навіщо все це витрачати лише на одну людину?

СЕСІЛІЯ: Часто, коли ти дуже не в настрої, я замислююся про те, чому всі твої жахливі емоції потрібно витрачати лише на одну сім’ю? (Встає.) Я думаю, що піду вниз і зустріну містера Еморі Блейна. Мені подобаються темпераментні чоловіки.

РОЗАЛІНДА: Дорога моя дівчинко, таких не існує. Чоловіки не знають, як бути насправді розлюченими чи по-справжньому щасливими, — а тих, які знають, вистачає ненадовго.

СЕСІЛІЯ: Я дуже рада, що не маю всіх твоїх турбот. Я заручена.

РОЗАЛІНДА (з презирливою усмішкою): Заручена? Ти зовсім дурненька! Якщо мати почує, що ти таке говориш, вона відправить тебе в інтернат, де тобі й місце.

СЕСІЛІЯ: Ти ж їй не скажеш, тому що я знаю речі, які я теж могла б їй розповісти про тебе, а ти занадто егоїстична.

РОЗАЛІНДА (трохи роздратовано): Йди собі, дівчинко!... З ким це ти заручена? З хлопцем, що привозить лід?... З хазяїном кондитерської?

СЕСІЛІЯ: Кмітливість так собі. До побачення, люба, побачимось пізніше.

РОЗАЛІНДА: О, будь впевнена, обов’язково — ти ж так допомагаєш!

Сесілія виходить. Розалінда закінчує поратись із зачіскою і підіймається, співаючи собі під ніс. Вона підходить до дзеркала і починає танцювати перед ним на м’якому килимі. Вона дивиться не на свої ноги, а на свої очі, — ніколи не випадково, а завжди навмисно, навіть коли посміхається.

Двері раптом відчиняються, а потім гримають за гарним молодим чоловіком із прямим романтичним профілем, який бачить її та миттєво впадає в розгубленість.

ВІН: О, вибачте, я подумав…

ВОНА (променисто посміхається): О, ви Еморі Блейн, чи не так?

ВІН (пильно дивлячись на неї): А ви — Розалінда?

ВОНА: Я буду звати вас Еморі… заходьте, все гаразд — мама скоро буде… (ледве чутно), на жаль.

ВІН (дивлячись навколо): Це щось зовсім нове для мене.

ВОНА: Це Невідома Земля

ВІН: Тут ви… ви… (збентежено).

ВОНА: Так, все це належить мені. (Вона переходить до бюро) Дивіться, ось мої рум’яна… олівці для очей.

ВІН: Я не знав, що ви така.

ВОНА: А що ви очікували?

ВІН: Я думав, що ви будете таке собі — безстатеве створіння; ви знаєте, ну, плавання та гра в гольф.

ВОНА: О, так, але не в робочий час.

ВІН: А коли у вас робочий час?

ВОНА: З шостої до другої… виключно.

ВІН: Я хотів би мати акції у вашій корпорації.

ВОНА: О, це не корпорація — це просто «Розалінда. Компанія з необмеженою відповідальністю». П’ятдесят один процент акцій, ім’я, добра воля і все це йде за 25 000 доларів на рік.

ВІН (не схвалюючи): Якась дуже холодна пропозиція.

ВОНА: Ну, Еморі, ви ж не проти — чи не так? Коли я зустріну людину, яка не набридне мені до смерті через два тижні, можливо, буде інакше.

ВІН: Як не дивно, ви маєте таку ж точку зору на чоловіків, що і я на жінок.

ВОНА: Я не дуже жіночна, знаєте.

ВІН (зацікавлено): Продовжуйте.

ВОНА: Ні, ви продовжуйте. Ви змусили мене говорити про себе. Це проти правил.

ВІН: Правил?

ВОНА: Мої власні правила — але ви… О, Еморі, я чула, що ви блискучий чоловік. Моя сім’я так багато очікує від вас.

ВІН: Як обнадійливо.

ВОНА: Алек сказав, що ви навчаєте його мислити. Це правда? Я не вірю, що хтось насправді може цьому навчити.

ВІН: Ні. Я насправді дуже нудна людина.

(Він, очевидно, не має наміру, щоб це сприймалось занадто серйозно)

ВОНА: Брехун.

ВІН: Я… я релігійний… я причетний до літератури. Я… навіть пишу вірші.

ВОНА: Vers libre — чудово. (Декламує)

Дерева стоять зелені,

Птахи співають на деревах,

Дівчина потягує свою отруту,

Птах відлітає; дівчина помирає.

ВІН (сміється): Ні, не такі.

ВОНА (раптом): Ви мені подобаєтесь.

ВІН: Не варто.

ВОНА: І ваша скромність теж.

ВІН: Я боюся вас. Я завжди боюся дівчини, поки не поцілував її.

ВОНА (з наголосом): Мій дорогий хлопче, війна закінчилася.

ВІН: Тому я завжди буду вас боятися.

ВОНА (скоріше сумно): Я гадаю, що будете.

(Невелика пауза для обох ).

ВІН (після належного розгляду): Слухайте. Про це жахливо просити.

ВОНА (знаючи, до чого йде): Через п’ять хвилин знайомства?

ВІН: Ви поцілуєте мене? Чи ви боїтеся?

ВОНА: Я ніколи не боюся… особливо з таких незначущих причин.

ВІН: Розалінда, я дуже хочу поцілувати вас.

ВОНА: Я теж.

(Вони цілуються — виразно і ретельно).

ВІН (переводить подих): Ну, ваша цікавість задоволена?

ВОНА: А ваша?

ВІН: Ні, мені лише стало цікавіше. (Видно, так і є).

ВОНА (замріяно): Я цілувалася з дюжинами чоловіків. Я думаю, я поцілую ще дюжини.

ВІН (неуважно): Так, я гадаю, що ви могли б.

ВОНА: Більшості людей подобається, як я цілуюся.

ВІН (опановує себе): Господи милосердний, так. Поцілуйте мене ще раз, Розалінда.

ВОНА: Ні… моя цікавість повністю задоволена.

ВІН (заперечує): Це правило?

ВОНА: Я формую правила, відповідно до обставин.

ВІН: Ви і я дещо схожі — за винятком того, що я маю більше досвіду з причини старших років.

ВОНА: Скільки вам років?

ВІН: Двадцять три. А вам?

ВОНА: Дев’ятнадцять… Тільки сповнилось.

ВІН: Я гадаю, ви продукт якоїсь модної школи.

ВОНА: Ні … я ще, можна сказати, сировина. Мене вигнали зі Спенсу — я забула чому.

ВІН: Яка ви взагалі?

ВОНА: Я яскрава, досить егоїстична, емоційна, коли збуджуюся, люблю преклоніння...

ВІН (раптом): Я не хочу закохатись у вас.

ВОНА (підіймає брови): Вас ніхто і не просив.

ВІН (продовжує спокійно): … але я, мабуть, закохаюсь. Я полюбив ваші губи.

ВОНА: Спокійніше, будь ласка, не закохуйтесь в мій рот — волосся, очі, плечі, взуття — що завгодно, але не в мої губи. Всі закохуються в мої губи.

ВІН: Вони дуже гарні.

ВОНА: Занадто малі.

ВІН: Ні, це не так, перевірмо.

(Він знову цілує її з такою ж ретельністю).

ВОНА (трохи зворушено): Скажіть щось миле!

ВІН (злякавшись): Господи, допоможи мені!

ВОНА (відсахнувшись): Ну, не треба — якщо це так важко.

ВІН: Вже будемо удавати? Так скоро?

ВОНА: У нас немає тих же стандартів часу, що й в інших людей.

ВІН: Вже це… інші люди.

ВОНА: Удамо.

ВІН: Ні… не можу… це сентиментально.

ВОНА: Ви не сентиментальні?

ВІН: Ні, я романтик… Сентиментальна людина думає, що все триватиме… романтична людина сподівається, всупереч надії, що це не так. Сентиментальність емоційна.

ВОНА: А ви ні? (з напівзаплющеними очима). Ви, мабуть, лестите собі, що це чудове ставлення.

ВІН: Ну… О Розаліндо, Розаліндо, не сперечайтесь — просто поцілуйте мене знову.

ВОНА (доволі холодно): Ні, я не маю бажання цілувати вас.

ВІН (відверто розгубившись): Але ж ви хотіли поцілувати мене хвилину тому.

ВОНА: А зараз — ні.

ВІН: Я краще піду.

ВОНА: Я гадаю, що так.

(Він іде до дверей).

ВОНА: О!

(Він обертається).

ВОНА (сміється): Рахунок: Домашня команда — 100. Супротивники — 0.

(Він починає рухатись назад).

ВОНА (швидко): Дощ — гру відмінено!

(Він виходить. Вона швидко йде до шафки, дістає сигарету і ховає її в бічну шухляду письмового столу. Заходить її мати з блокнотом у руці).

МІСІС КОННЕДЖ: Добре. Я хотіла поговорити з тобою наодинці, перш ніж ми спустимося вниз.

РОЗАЛІНДА: О Боже, ти мене налякала.

МІСІС КОННЕДЖ: Розалінда, ти була дуже вигідною партією.

РОЗАЛІНДА (стримано): Так.

МІСІС КОННЕДЖ: Але ж ти знаєш, що справи твого батька зовсім не ті, що раніше.

РОЗАЛІНДА (кривлячи обличчя): О, будь ласка, не говори про гроші.

МІСІС КОННЕДЖ: Без них нічого не зробиш. Це наш останній рік у цьому будинку — і, якщо все не зміниться, Сесілія вже не матиме тих переваг, які мала ти.

РОЗАЛІНДА (з нетерпінням): Ну… то що ти хотіла сказати?

МІСІС КОННЕДЖ: Тож я прошу тебе порадувати мене декількома речами, які я записала у свій блокнот. Перше — не залишайся наодинці з молодими людьми. Можливо, був час, коли це було корисно, але в цей момент я хочу, щоб ти весь час була на танцмайданчику, де я можу тебе знайти. Є певні чоловіки, яких я хочу побачити з тобою, і мені не подобається знаходити тебе в якомусь куточку бальної зали, де ти обмінюєшся якимись дурницями з ким-небудь… або слухаєш їх.

РОЗАЛІНДА (саркастично): Так, слухати набагато краще.

МІСІС КОННЕДЖ: І не витрачай багато часу на це студентське збіговисько хлопців дев’ятнадцяти-двадцяти років. Я не проти випускного чи футбольного матчу, але уникати званих обідів, заради того, щоб поїсти в маленьких кафе в центрі міста з Томом, Діком та Гаррі …

РОЗАЛІНДА (Пропонуючи свій кодекс, який, до речі, не менш достойний, ніж у її матері): Мамо, що зроблено, те зроблено… зараз не можна поводитися так, як це робилося на початку дев’яностих.

МІСІС КОННЕДЖ (не звертаючи уваги): Є кілька нежонатих друзів твого батька, з якими я хочу тебе познайомити сьогодні ввечері… відносно молодих.

РОЗАЛІНДА (з розумінням киває): Близько сорока п’яти?

МІСІС КОННЕДЖ (різко): А чому б і ні?

РОЗАЛІНДА: О, цілком добре… вони знають життя і настільки чарівно стомлено виглядають… (хитає головою), але ж танцюватимуть.

МІСІС КОННЕДЖ: Я ще не бачила містера Блейна, але я не думаю, що тобі є до нього справа. Він не схожий на того, хто вміє заробляти гроші.

РОЗАЛІНДА: Мамо, я ніколи не думаю про гроші.

МІСІС КОННЕДЖ: В тебе вони ніколи не затримуються настільки надовго, щоб ти встигла про них подумати.

РОЗАЛІНДА (зітхає): Так, гадаю, я колись одружуся з цілим мішком грошей — просто з нудьги.

МІСІС КОННЕДЖ (звіряючись з блокнотом): Я отримала телеграму з Хартфорда. Доусон Райдер прийде. Ось це молодий чоловік, який мені подобається, і він купається в грошах. Мені здається, що Говард Гілеспі тобі набрид, то ти могла б дати містеру Райдеру певне заохочення. Це вже втретє за місяць, як він приходить.

РОЗАЛІНДА: Звідки ти знаєш, що мені набрид Говард Гілеспі?

МІСІС КОННЕДЖ: Бідний хлопчик виглядає таким нещасним кожен раз, коли приходить.

РОЗАЛІНДА: Це була своєрідна романтична артпідготовка перед битвою. Це все пусте.

МІСІС КОННЕДЖ (вона сказала все, що хотіла): У будь-якому разі ми хотіли б пишатися тобою сьогодні.

РОЗАЛІНДА: Ти не вважаєш, що я гарна?

МІСІС КОННЕДЖ: Ти добре знаєш сама, що ти гарна.

(Знизу чути писк скрипки, яку налаштовують, та брязкання барабана. Місіс Коннедж швидко звертається до дочки).

МІСІС КОННЕДЖ: Ходімо.

РОЗАЛІНДА: Хвилину.

Її мати виходить. Розалінда йде до дзеркала, де вона з великим задоволенням дивиться на себе. Вона цілує свою руку і торкається нею до свого рота у віддзеркаленні. Потім вона вимикає світло і виходить з кімнати.

Тиша на мить. Кілька акордів фортепіано, слабкий приглушений звук барабанів, шелест нового шовку, всі ці звуки змішуються на сходинках зовні й пропливають через частково відчинені двері. Парні фігури рухаються в освітленій залі. Хтось сміється, сміх підхоплюють, і він подвоюється і примножується. Потім хтось заходить збоку, вмикає світло і закриває двері. Це Сесілія. Вона підходить до шифонеру, зазирає в шухляди, вагається … потім до письмового столу, звідки вона бере портсигар і вибирає сигарету. Вона запалює її, пухкаючи й дмухаючи, та йде до дзеркала.

СЕСІЛІЯ (з надзвичайно витонченим виразом): О, так, в наш час виходить такий фарс, ви знаєте. Насправді тільки й встигнеш повеселитися до того, як виповниться сімнадцять, а потім вже все, безумовно, іде на спад... (Ніби потискує руки якомусь благородному чоловіку середнього віку) Так, ваша світлість… здається моя сестра розповідала мені про вас. Затягніться… сигарети гарні. Називаються… Називаються «Корона». Ви не палите? Як шкода! Король цього не дозволяє, я розумію… Так, я потанцюю з вами.

(Тож вона танцює по всій кімнаті, під музику що доноситься знизу. Її руки протягнуті до уявного партнера. Вона вимахує рукою з сигаретою. Темрява швидко спадає, і світло залишається слабким, допоки…)

Сцена II

Завіса відкриває вид на вітальню внизу, яка майже вся заповнена дуже зручними шкіряними меблями. З обох боків та посередині розташовані невеликі лампи; а над диваном висить портрет дуже старого та дуже гідного джентльмена періоду 1860-х років. Зовні лунає мелодія фокстроту. Розалінда сидить у вітальні, а зліва від неї — Говард Гілеспі, поверхневий юнак років двадцяти чотирьох. Він, очевидно, дуже нещасний, і їй зовсім нудно.

ГІЛЕСПІ (мляво): Що значить, я змінився? Я відчуваю те саме до вас.

РОЗАЛІНДА: Але ви більше не виглядаєте так само.

ГІЛЕСПІ: Три тижні тому ви говорили, що я вам подобаюсь, бо я був такий безтурботний, такий байдужий …Я таким і залишився.

РОЗАЛІНДА: Але ж не відносно мене. Мені подобалися ваші карі очі і тонкі ноги.

ГІЛЕСПІ (безпорадно): Вони все ще тонкі та карі.

РОЗАЛІНДА: Я думала, що ви ніколи не ревнуєте. Але тепер ви слідкуєте за мною очима, куди б я не пішла.

ГІЛЕСПІ: Я люблю вас.

РОЗАЛІНДА (холодно): Я знаю.

ГІЛЕСПІ: І хіба ж ви не поцілували мене два тижні тому. Я думав, що після того, як поцілуєш дівчину… вона… вона вже… завойована.

РОЗАЛІНДА: Ці дні закінчилися. Мене треба знову і знову завойовувати, щоразу, коли ви мене бачите.

ГІЛЕСПІ: Ви серйозно?

РОЗАЛІНДА: Як і зазвичай. Раніше були два види поцілунків: по-перше, коли дівчаток цілували й кидали, по-друге, коли цілували й заручалися з ними. Зараз є третій вид, коли чоловіка цілують і кидають. Якщо містер Джонс дев’яностих років хвалився, що він поцілував дівчину, всі знали, що він покинув її. Якщо містер Джонс 1919 року випуску похваляється, що він поцілував дівчину, всі знають, що це тому, що він більше не може її поцілувати. Зважаючи на гідний старт, будь-яка дівчина сьогодні може перемогти чоловіка.

ГІЛЕСПІ: То чому ж ви граєте з чоловіками?

РОЗАЛІНДА (нахиляючись до нього довірливо): Заради того першого моменту, коли він зацікавився. Є такий момент… саме перед першим поцілунком, слово, вимовлене пошепки — це саме те, що робить все це вартим.

ГІЛЕСПІ: А далі?

РОЗАЛІНДА: Потім після цього ти змушуєш його говорити про себе. Досить скоро він не думає ні про що, крім того, щоб бути наодинці з тобою… Він стає сумним, він не буде битися, не хоче грати… Перемога.

(Входить Доусон Райдер, двадцяти шести років, гарний, досить стриманий, заможний, самовпевнений, можливо, трохи нудний, але надійний і впевнений в успіху).

РАЙДЕР: Наскільки я пам’ятаю, цей танець за мною, Розалінда.

РОЗАЛІНДА: Дуже добре, Доусон. Містер Райдер, це містер Гілеспі.

(Вони тиснують руки, і Гілеспі йде повністю приголомшений).

РАЙДЕР: Ваш вечір, безумовно, має успіх.

РОЗАЛІНДА: Здається… я не була присутня останнім часом. Я втомилася… Ви не проти трохи посидіти?

РАЙДЕР: Не проти? Та я в захваті. Ви знаєте, що я ненавиджу цю «поспішну» стратегію. Бачити дівчину вчора, сьогодні, завтра.

РОЗАЛІНДА: Доусон!

РАЙДЕР: Що?

РОЗАЛІНДА: Цікаво, чи розумієте ви, що ви у мене закохані.

РАЙДЕР (здивовано): Що? О, так, я вважаю, що ви чудова.

РОЗАЛІНДА: Тому що знаєте, що я жахлива партія. У кожного, хто одружиться зі мною, не буде ні хвилини спокою. Я дуже погана… справді погана.

РАЙДЕР: О, я б не сказав цього.

РОЗАЛІНДА: О, так… особливо щодо людей, які мені найближчі. (Підіймається). Підімо. Я передумала і хочу танцювати. Мати, мабуть, вже переживає. (Вони прямують до виходу). У Хартфорді танцюють шиммі? (Виходять).

(Входять Алек та Сесілія).

СЕСІЛІЯ: Тільки мені пощастило взяти власного брата з собою на перерву.

АЛЕК (похмуро): Я піду, якщо ти хочеш.

СЕСІЛІЯ: Господь милосердний, ні… з ким же я тоді буду танцювати наступний танець? (Зітхає). Танці втратили будь-яке забарвлення, після того, як нас покинули французькі офіцери.

АЛЕК: Я сподіваюся, що Еморі не закохається в Розалінду.

СЕСІЛІЯ: А мені здавалося, ти саме цього і хотів.

АЛЕК: Я дійсно цього хотів, але після того, як побачив цих дівчат, я вже не знаю. Я дуже прихильний до Еморі. Він чуйний, і я не хочу, щоб його серце було розбито тою, хто не дбає про нього.

СЕСІЛІЯ: Він дуже гарний на вигляд.

АЛЕК: Вона не вийде за нього заміж, але ж дівчині не потрібно виходити заміж за чоловіка, щоб розбити йому серце.

СЕСІЛІЯ: Що саме розбиває йому серце? Мені б хотілося знати секрет.

АЛЕК: Ох ти ж холоднокровне маленьке кошеня! Комусь пощастило, що Господь дав тобі носик мопса.

(Входить місіс Коннедж).

МІСІС КОННЕДЖ: Де, заради Господа, поділась Розалінда?

АЛЕК (жартує): Безумовно, ви прийшли до найкращих людей, щоб це дізнатися. Вона, звичайно ж, буде з нами.

МІСІС КОННЕДЖ: Її батько привів на зустріч з нею вісім мільйонерів-холостяків.

АЛЕК: Ви можете сформувати загін і пройти через зали.

МІСІС КОННЕДЖ: Я абсолютно серйозно… наскільки я її знаю, вона вже може бути в кафе «Кокосовий гай» з якимось футболістом у ніч свого дебюту. Ти дивись ліворуч, а я…

АЛЕК (з легкістю): Чи не краще тобі послати дворецького подивитись у льоху?

МІСІС КОННЕДЖ (цілком серйозно): О, ти ж не думаєш, що вона там буде!

СЕСІЛІЯ: Він просто жартує, мамо.

АЛЕК: Мати вже уявили, як вона п’є пиво прямо із діжки з якимось високим атлетом.

МІСІС КОННЕДЖ: Пошукаймо її.

(Вони виходять. Входить Розалінда разом з Гілеспі).

ГІЛЕСПІ: Розалінда… знову прошу вас. Невже, заради усього святого, я вам повністю байдужий?

(Входить Еморі).

ЕМОРІ: Зараз мій танець.

РОЗАЛІНДА: Містер Гілеспі, це містер Блейн.

ГІЛЕСПІ: Я вже знайомий з містером Блейном. Ви з Дейтона, чи не так?

ЕМОРІ: Так.

ГІЛЕСПІ (відчайдушно): Я бував там. Це досить жахливе місце.

ЕМОРІ (глумливо): Я не знаю. Я завжди відчував, що краще бути провінційним рагу з перцем, аніж супом без приправ.

ГІЛЕСПІ: Що?

ЕМОРІ: О, без образ.

(Гілеспі кланяється і виходить).

РОЗАЛІНДА: Він занадто простий.

ЕМОРІ: Я колись був закоханий у таку просту жінку.

РОЗАЛІНДА: Справді?

ЕМОРІ: О так, зовсім дурненька — у ній взагалі нічого не було, крім того, що я їй читав.

РОЗАЛІНДА: І що ж сталося?

ЕМОРІ: Нарешті я переконав її, що вона розумніша за мене, — тоді вона покинула мене. Сказала, що я непрактичний, знаєте.

РОЗАЛІНДА: Що ви маєте на увазі під «непрактичний»?

ЕМОРІ: Ну… керувати автомобілем, але не вміти змінити шину.

РОЗАЛІНДА: Що ви збираєтесь робити?

ЕМОРІ: Писати… я почну тут, у Нью-Йорку.

РОЗАЛІНДА: У Грінвіч-Віллідж.

ЕМОРІ: Святі небеса, ні… я сказав «писати»… не «пити».

РОЗАЛІНДА: Мені подобаються ділові люди. Розумні чоловіки зазвичай такі домашні.

ЕМОРІ: Я відчуваю, ніби знаю тебе віками.

РОЗАЛІНДА: О, ти збираєшся розпочати історію про «піраміди»?

ЕМОРІ: Ні … Я думав про Францію. Я був Людовіком XIV, а ти була однією з моїх …моїх… (зовсім іншим тоном) Сподіваюсь…ми полюбимо один одного.

РОЗАЛІНДА: Я б запропонувала просто удати.

ЕМОРІ: Для нас би це легко не минулося.

РОЗАЛІНДА: Чому?

ЕМОРІ: Тому, що, як не дивно, егоїстичні люди в такий спосіб дійсно здатні на велику любов.

РОЗАЛІНДА (підставляє губи): Удай.

(Вони цілуються дуже неквапливо).

ЕМОРІ: Я не вмію казати милих речей. Але ти прекрасна.

РОЗАЛІНДА: Не це.

ЕМОРІ: Що тоді?

РОЗАЛІНДА (сумно): О, нічого… я хочу почуття, справжнього почуття… і я ніколи його не знаходжу.

ЕМОРІ: А я нічого іншого у світі не знаходжу… і ненавиджу це.

РОЗАЛІНДА: Так важко знайти чоловіка, щоб задовольнити художній смак.

(Хтось відчинив двері, і в кімнату вливається музика вальсу. Розалінда підіймається).

РОЗАЛІНДА: Слухай, вони грають «Поцілуй мене знову».

(Він дивиться на неї).

ЕМОРІ: Отже?

РОЗАЛІНДА: Отже?

ЕМОРІ (м’яко, визнаючи поразку): Я тебе люблю.

РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.

(Вони цілуються).

ЕМОРІ: Боже, що я наробив!

РОЗАЛІНДА: Нічого. О, нічого не говори. Просто поцілуй мене знову.

ЕМОРІ: Я не знаю, чому і як, але я люблю тебе, — з моменту, коли я тебе побачив.

РОЗАЛІНДА: Я теж… я… я… хочу належати тобі.

(Її брат заходить у кімнату, здригається, а потім гучним голосом каже: «О, вибачте», і йде).

РОЗАЛІНДА: (її губи ледь ворушаться). Не відпускай мене… мені все одно, хто дізнається.

ЕМОРІ: Скажи.

РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.

(Вони відходять один від одного).

РОЗАЛІНДА: О, я ще дуже молода, слава Богу… і досить гарна, дякувати Богові… і щаслива, дякувати Богові, дякувати Богові… (Вона робить паузу, а потім з дивним спалахом відвертості додає). Бідний Еморі!

(Він знову цілує її).

ЗАВІСА