Цент на двох

Чотири стусани

На цей час ніхто з тих, кого я знаю, не має жодного бажання вдарити Семюеля Мередіта; можливо тому, що чоловік старше п’ятдесяти років може сильно постраждати від ударів ворожих кулаків, але, зі свого боку, я схильний думати, що всі його якості, які заслуговують на стусани, зовсім зникли. Але в різні періоди життя його особистості напевно були властиві ті якості, які, безумовно, заслуговували на стусани, як на вустах дівчини ховаються якості, які заслуговують на поцілунок.

Я впевнений, що кожен зустрічав таку людину, був випадково представлений такому, навіть потоваришував з ним, але відчував, що це саме така людина, яка викликає пристрасну неприязнь. Хтось виражав це мимоволі стискаючі кулаки, хтось — бурчанням про «дати в пику» та «засадити в око». У поєднанні рис Семюеля Мередіта ця якість була настільки вираженою, що вплинула на все його життя.

В чому вона була? Безумовно, це не зовнішність, бо він з ранньої юності був досить приємним на вигляд чоловіком: широке відкрите обличчя з сірими очима, відвертими та доброзичливими. І все ж я чув, як він розповідав у кімнаті, повній репортерів, які шукали сповіді про історію успіху, що йому буде соромно сказати їм правду, що вони не повірять, що це не одна історія, а чотири, і що громадськість не захоче читати про людину, котру змусили стати видатною саме стусани.

Все почалося в Академії Філліпса Ендовера, коли йому було чотирнадцять. Він був вихований на кав’ярній дієті та ганяв коридорних в готелях половини столиць Європи, і це була чиста удача, що його мати отримала нервовий зрив і була змушена делегувати його освіту у менш ніжні й менш упереджені руки.

У Ендовера він отримав сусіда по кімнаті, на ім’я Гіллі Гуд. Гіллі було тринадцять, він був невеликого зросту і шкільним улюбленцем. З того вересневого дня, коли камердинер містера Мередіта поклав одяг Семюеля в кращу шафу і, відходячи, спитав: «Що-небудь ще, хазяїн Семюель?», Гіллі почав жалітися, що деканат зіграв з ним злий жарт. Він гнівався, як жаба, в акваріум до якої поселили золоту рибку.

— Добрий Боже! — скаржився він співчутливим однокашникам, — та він чортів затятий сноб. Він якось сказав: «Я сподіваюсь, тут усі джентльмени?», а я сказав: «Та ні, вони лише хлопці», а він сказав, що вік не має значення в цьому випадку, а я відповів: «А хто таке каже?». Нехай лише ще раз полізе до мене, кисла пика.

Протягом трьох тижнів Гіллі мовчки витримував коментарі молодого Семюеля щодо одягу та звичок особистих друзів Гіллі, терпів французькі фрази в розмові, та зносив сотні напівдівочих звичок, які яскраво свідчили про те, що може зробити нервова мати з хлопчиком, якщо тримає його досить близько до себе, — а потім в акваріумі спалахнула буря.

Семюель вийшов. А натовп зібрався, щоб послухати про останні гріхи сусіда Гіллі по кімнаті.

— Він сказав: «О, мені не подобаються відкриті вікна вночі, ну, хіба що, лише трошки», — поскаржився Гіллі.

— Не дозволяй йому сідати тобі на шию.

— Мені на шию? Цього не буде, будьте певні. Звісно, я відкриваю ці вікна, але проклятий дурень не втомлюється закривати їх кожен день вранці.

— Та дай йому, Гіллі, чому ти цього не зробиш?

— Так і зроблю — кивнув головою Гіллі, запекло погоджуючись. — Не хвилюйся. Нехай не думає, що я якийсь дворецький.

— Тож поглянемо, як ти йому даси.

У цей момент «проклятий дурень» увійшов і особисто направив у натовп одну зі своїх дратівливих посмішок. Двоє хлопців сказали: «Привіт, Мередіт», інші кинули на нього лише холодний погляд і продовжили розмову з Гіллі. Але Семюель здавався незадоволеним.

— Чи ви не могли б не сидіти на моєму ліжку? — ввічливо звернувся він до двох приятелів Гіллі, які дуже зручно вмостилися.

— Га?

— Моє ліжко. Ви не розумієте англійської мови?

Це додало образу до порушення прав. Прозвучало кілька коментарів щодо санітарного стану ліжка та деякі свідчення з життя тварин.

— А що не так з твоїм ліжком? — агресивно запитав Гіллі.

— З ліжком все гаразд, але...

Гіллі перервав це речення, піднявшись і підійшовши до Семюеля. Він зупинився за декілька дюймів і поглянув на нього зі злістю.

— Ти та твоє чортове ліжко, — почав він. — Ти та твоє чортове...

— Переходь до справи, Гіллі, — пробурмотів хтось.

— Покажи проклятому дурню...

Семюель холодно дивився у відповідь.

— Ну, — сказав він нарешті, — так, це моє ліжко...

Йому не вдалося продовжити, бо Гіллі замахнувся і коротко вдарив його в ніс.

— Так! Гіллі!

— Покажи нам справжню бійку!

— Нехай лише торкнеться тебе — він побачить!

Група скупчилась навколо них і вперше у своєму житті Семюель зрозумів незрівнянну незручність пристрасної ненависті. Він безпомічно озирався, але навколо світилася лише жорстокість ворожих облич. Він був на голову вище свого сусіда по кімнаті, і тому, якби він дав здачі, його називатимуть хуліганом і протягом п’яти хвилин він отримав би ще дюжину бійок; але якби він не дав здачі то став би боягузом. Якусь мить він стояв дивлячись у палаючі гнівом очі Гіллі, а потім, несподівано втративши дихання, пробив собі дорогу крізь оточення і кинувся з кімнати.

Місяць, що настав після цього, являв собою тридцять найжахливіших днів його життя. Кожної хвилини, окрім часу сну, він ставав мішенню для гострих язиків своїх однокашників; його звички та манірність ставали приводом для нестерпних дотепностей і, звичайно, чутливість, характерна для підліткового віку, була ще одним болючим шипом. Він вважав, що назавжди став парією; що непопулярність у школі піде за ним через все його життя. Коли він їхав додому на різдвяні свята, він був настільки зневірений, що батько відправив його до лікаря-психіатра. Повернувшись в Ендовер, він постарався приїхати якомога пізніше, щоб не зустріти нікого в автобусі під час поїздки зі станції до школи.

Звичайно, коли він навчився тримати рот закритим, усі негайно забули про нього. Наступної осені, усвідомивши, що зважання на інших, — досить розумна позиція, він добре використав новий початок, який йому дала коротка хлопчача пам’ять. На початку свого останнього року навчання Семюель Мередіт був одним з найбільш улюблених хлопців свого класу — і ніхто не був для нього більш надійним товаришем, ніж його найближчий друг і постійний супутник Гіллі Гуд.

Семюель невдовзі став одним з тих студентів коледжу, які на початку дев’яностих років їздили у тандемах, колясках та екіпажах між Принстоном, Єлем та Нью-Йорком, щоб продемонструвати, що вони цінують соціальну важливість футбольних матчів. Він пристрасно вірив у добрі манери — його вибір рукавичок, стиль зав’язування краваток, те, як він тримав повід — все це імітували схильні до вражень першокурсники. Поза його власним колом спілкування він вважався скоріше снобом, але оскільки коло спілкування було його колом, він цим не переймався. Восени він грав у футбол, взимку пив віскі із содовою, а весною веслував. Семюель зневажав усіх, хто був просто спортсменом, не бувши джентльменом або просто джентльменів, які не були до того ж спортсменами.

Він жив у Нью-Йорку і часто привозив додому кількох своїх друзів на вихідний. Це були часи конок, і у випадку коли людей було багато, вважалося належним, щоб хтось із кола Семюеля встав і поступився своїм місцем дамі, з офіційним поклоном. Одного вечора, коли Семюель був на першому курсі, він зайшов у конку разом із двома своїми близькими товаришами. Було лише три вільних місця. Коли Семюель сів, він помітив, що поруч з ним сидів робочий з важким поглядом, який неприємно пахнув часником. Він трохи притулився до Семюеля і, трохи розслабившись, як часто буває з втомленими людьми, зайняв занадто багато місця.

Конка проїхала кілька кварталів, а потім зупинилася, щоб впустити квартет молодих дівчат, і, звичайно, троє кавалерів вскочили на ноги й запропонували свої місця при належному дотриманні добрих манер. На жаль трудівник, не знайомий із кодексом бездоганного зав’язування краватки, не став наслідувати їхній приклад і одна молода леді залишилася збентежена. Сім пар очей з докором поглянули на варвара; сім губ трохи скривилися; але предмет їхньої зневаги пильно дивився перед собою у повній необізнаності своєї недостойної поведінки. Семюель був вражений найбільше. Його обурювало, що будь-яка особа чоловічої статі дозволяє собі поводитися таким чином. Він голосно заговорив.

— Тут дама стоїть, — суворо промовив він.

Цього мало бути цілком достатньо, але предмет зневаги лише споглянув угору. Дівчина, що стояла, хіхікнула й обмінялася нервовими поглядами зі своїми супутницями. Але Семюель був роздратований.

— Тут дама стоїть, — повторив він, досить різко.

Чоловік ніби збагнув.

— Я заплатив за проїзд, — тихо сказав він.

Семюель почервонів і його руки стиснулися в кулаки, але кондуктор дивився в їхній бік, тож завдяки попереджувальному кивку друзів він затих у гнітючій похмурості.

Вони прибули до місця призначення та вийшли з вагона, але так само зробив і робочий, який пішов за ними, розмахуючи своєю маленькою долонею. Побачивши свій шанс, Семюель більше не чинив опір своїм аристократичним схильностям. Він обернувся і привів у дію повнофункціональне гучне зауваження у стилі бульварного читва щодо недопустимості права якихось нижчих тварин взагалі їздити з людьми.

Через пів секунди робітник кинув свою сумку і кинувся на нього. Непідготовлений, Семюель прийняв удар чітко в щелепу, і у повний зріст розтягнувся на бруківці.

— Не смійся з мене! — закричав нападник. — Я працюю весь день. Я втомився як чорт!

Після цього раптова злість зникла з його очей, і маска втоми знову впала на його обличчя. Він обернувся і підняв сумку.

Друзі Семюеля зробили швидкий крок у його бік.

— Зачекайте! — Семюель повільно піднявся і вказав жестом, щоб вони рухались назад.

Десь, деякий час тому його вже саме так били. Потім він згадав — Гіллі Гуд. У тиші, коли він змахував з себе пилюку, вся сцена в кімнаті в Ендовері стояла перед його очима — і він інтуїтивно зрозумів, що знову помилився. Сили цієї людини та його відпочинок були єдиною опорою його сім’ї. І сидяче місце у конці було потрібно йому набагато більше, ніж будь-якій молодій дівчині.

— Все гаразд, — похмуро сказав Семюель. — Не чіпайте його. Я був чортовим дурнем.

Звичайно, знадобилося набагато більше як годину або навіть тижня, щоб Семюель зміг переглянути свої ідеї щодо важливості гарних манер. Спочатку він просто визнав, що його помилка зробила його безсилим — як він свого часу був безсилий проти Гіллі, але врешті решт його помилка щодо робітника вплинула на все його ставлення до життя. Зрештою, снобізм — це лише неприємний наслідок доброго виховання; тому кодекс поведінки Семюеля не змінився, просто необхідність нав’язувати його іншим відмерла десь на бруківці. І так сталося, що протягом того року його курс перестав називати його снобом.

Через кілька років університет Семюеля вирішив, що він вже досить довго освітлювався сяйнистою славою його краваток, тому вони підготували промову латиною, стягнули з нього десять доларів за папір, який свідчив, що він безповоротно освічений, і відправили його у штовханину життя з достатньою впевненістю у собі, кількома друзями та відповідним асортиментом нешкідливих поганих звичок.

На той час його сім’я була змушена потроху затягувати паски через різкий спад на ринку цукру, і вони, так би мовити, вже знімали останню сорочку, тож Семюель був змушений влаштуватися на роботу. Його розум являв собою вишукану tabula rasa, яку іноді залишає університетська освіта, але він мав як енергійність, так і чарівність, тож використовував свої колишні здібності півзахисника при русі через натовпи на Уолл-стріт, працюючи кур’єром у банку.

Його улюбленою розвагою були жінки. Їх було з пів дюжини: дві-три дебютантки, актриса (не дуже відома), «солом’яна вдовиця» та одна сентиментальна маленька брюнетка, яка була одружена і жила в будиночку в Джерсі-сіті.

Вони зустрілися на поромі. Семюель переправлявся із Нью-Йорка у справах (в той час він вже працював декілька років), і допоміг їй знайти пакет, який вона загубила у тисняві.

— Ви часто подорожуєте цим маршрутом? — запитав він між іншим.

— Лише за покупками, — сором’язливо сказала вона. У неї були чудові карі очі, і її маленький рот виглядав зворушливо. — Я одружена лише три місяці, і нам дешевше жити тут.

— А він… а як ваш чоловік, як ставиться до того що ви подорожуєте на самоті?

Вона засміялась, веселим молодий сміхом.

— О Господи Боже, ні. Ми повинні були зустрітися та пообідати, але я, мабуть, невірно зрозуміла місце зустрічі. Він буде дуже хвилюватися.

— Ну, — несхвально сказав Семюель, — напевне. — Якщо ви дозволите мені, я проведу вас додому.

Вона із вдячністю прийняла його пропозицію, тому вони сіли у трамвай разом. Коли вони йшли стежкою до її маленького будиночка, вони побачили світло: чоловік приїхав раніше за неї.

— Він страшно ревнивий, — оголосила вона, вибачливо посміхаючись.

— Дуже добре, — досить жорстко відповів Семюель. — Я краще залишу вас тут.

Вона подякувала йому і, помахавши, побажала доброї ночі. І він її покинув.

Це так би й скінчилося назавжди, якби вони не зустрілися на П’ятій авеню одного ранку через тиждень. Вона здригнулася та почервоніла і, здавалося, так рада його бачити, що вони балакали, як старі друзі. Вона збиралася до своєї кравчині, потім планувала наодинці пообідати у Тейн, вдень походити за покупками, і о п’ятій зустрітися з чоловіком на поромі. Семюель сказав їй, що її чоловік — дуже щаслива людина. Вона знову почервоніла і поспішила далі.

Семюель насвистував увесь зворотний шлях до свого офісу, але близько дванадцятої години він почав усюди бачити той зворушливий, привабливий маленький рот і ті карі очі. Він метушився, час від часу дивлячись на годинник; думав про гриль вниз по сходах, де він завжди обідав, про серйозні чоловічі розмови, що там відбувалися, і проти цієї картини з’являлася інша: невеликий столик у Тейн і карі очі та маленький ротик всього в декількох футах від нього. За кілька хвилин до дванадцяти тридцяти він швидко схопив капелюх і кинувся до трамвая.

Вона була досить здивована, побачивши його.

— Ой... привіт, — сказала вона.

Семюель бачив, що вона просто приємно налякана.

— Я подумав, що ми можемо пообідати разом. Це так нудно їсти з великою кількістю чоловіків.

Вона вагалася.

— Ну, я гадаю, в цьому немає ніякої шкоди. Нічого ж такого!

Їй спало на думку, що чоловік мав би обідати разом з нею, але ж він завжди так поспішав опівдні. Вона розповіла Семюелю все про нього: він був трохи менший зростом за Семюеля, але набагато красивіший за нього. Він був бухгалтером і не заробляв багато грошей, але вони були дуже щасливі й очікували, що розбагатіють протягом трьох-чотирьох років.

«Солом’яна вдовиця» Семюеля останні три-чотири тижні перебувала у сварливому настрої, і, через явний контраст, він насолоджувався цією зустріччю; бо ж вона була такою свіжою, щирою, і мала схильність до пригод. Її звали Марджорі.

Вони зустрілися знову. Протягом місяця вони обідали разом два-три рази на тиждень. Коли вона була впевнена, що її чоловік працюватиме допізна, Семюель супроводжував її на поромі до Нью-Джерсі, залишаючи її завжди на крихітному передньому ґанку, після того, як вона заходила і запалювала газове освітлення, використовуючи його чоловічий захист, бо ж він про всяк випадок допоки чекав зовні. Це стало церемонією — і це його дратувало. Щоразу, коли приємне сяйво починало литися назовні через вікна фасаду, це був знак, що він мусить йти; хоча він ніколи й не намагався залишитися та увійти у дім, а Марджорі не запрошувала його.

Потім, коли Семюель і Марджорі досягли того етапу, коли іноді ніжно торкалися рук одне одного, просто щоб показати, що вони дуже хороші друзі, у Марджорі та її чоловіка сталася одна з тих надчутливих, надкритичних сварок, які ніколи не відбуваються у парі, учасники якої не піклуються занадто один про одного. Почалася вона чи то через холодну баранячу відбивну, чи то через витік у газовій горілці, але ж одного дня Семюель знайшов її у Тейн з темними тінями під карими очима і страшенно сумною.

У цей час Семюель вже вважав, що закоханий у Марджорі, струмувати тому він намагався вичавити з цієї сварки все, що можливо. Бувши найкращим другом, він погладив її руку. Він притулився близько до її темних локонів, поки вона шепотіла крізь тихі ридання, що саме сказав чоловік того ранку; і він був вже трохи більше, ніж найкращий друг, коли відвіз її до порома у двоколісному екіпажі.

— Марджорі, — лагідно сказав він, коли залишив її, як завжди, на ґанку, — якщо в будь-який час ти захочеш зателефонувати мені, пам’ятай, що я завжди чекаю… завжди чекаю».

Вона серйозно кивнула і поклала свої обидві руки в його руки.

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що ти мій друг, мій найкращий друг.

Потім вона забігла в будинок, а він спостерігав, поки засвітилося газове світло.

Наступний тиждень Семюель нервувався. Якась наполеглива раціональність попереджала його, що по суті, якщо зазирнути на саме дно їх стосунків, він і Марджорі мають мало спільного, але в таких випадках зазвичай вода настільки каламутна, що дна просто не видно. Кожна його мрія і бажання переконували його, що він любить Марджорі, хоче її, і повинен бути з нею.

Сварка поглиблювалася. Чоловік Марджорі взяв за звичку залишатися в Нью-Йорку до пізньої ночі, кілька разів повертався додому занадто знервований, і вона відчувала себе зовсім нещасною. Вони, мабуть, були занадто гордими, щоб обговорювати це — адже чоловік Марджорі був, зрештою, досить пристойний — тому ситуація переходила від одного непорозуміння до іншого. Марджорі все частіше приходила до Семюеля; коли жінка може прийняти симпатію чоловіка, для неї це набагато приємніше, ніж плакатись іншій дівчині. Але Марджорі зовсім не усвідомлювала, наскільки вона почала покладатися на нього, наскільки він справді став частиною її маленького космосу.

Одного вечора, замість того, щоб піти, коли Марджорі зайшла і запалила газове світло, Семюель увійшов у будинок, і вони сиділи разом на дивані в маленькій вітальні. Він був дуже щасливий. Він заздрив їхньому дому, і він відчував, що чоловік, який знехтував таким володінням із впертої гордості, був дурнем і недостойним своєї дружини. Але коли він вперше поцілував Марджорі, вона тихо заплакала і попросила його піти. Він полетів додому на крилах відчайдушного хвилювання, впевнено вирішивши роздмухувати цю іскру романтики, незалежно від того, наскільки великим буде полум’я і кого воно спалить. У той час він вважав, що його думки щодо неї були повністю безкорисливі; пізніше він зрозумів, що вона була для нього не що інше, як білий екран для кінофільму, яким був лише Семюель — сліпий та охочий.

Наступного дня у Тейн, коли вони зустрілися, щоб пообідати, Семюель відкинув усі вдавання і відверто заявив, що кохає її. У нього не було ніяких планів, ніяких певних намірів, крім того, щоб знову поцілувати її губи, потримати її на руках і відчути, що вона дуже маленька, нещасна і кохана... Він провів її додому, і цього разу вони цілувалися, аж допоки їхні серця не забилися зовсім швидко, і слова та речення вже були готові зірватися з його губ.

І тут раптом на ґанку почулися кроки й рука спробувала зовнішні двері. Марджорі зблідла неначе мрець.

— Зачекай! — прошепотіла вона Семюелю переляканим голосом, але той у гнівному роздратуванні від того, що їх перервали, підійшов до вхідних дверей і різко відчинив їх.

Кожен бачив такі сцени у театрі — бачив їх так часто, що коли вони насправді трапляються, люди поводяться дуже схоже на акторів. Семюель відчув, що він грає роль, і рядки ролі прозвучали цілком природно: він оголосив, що всі мають право вести своє власне життя, і грізно дивився на чоловіка Марджорі, ніби той сумнівався у цьому. Чоловік Марджорі говорив про святість сімейного вогнища, забувши, що останнім часом, воно не здавалося йому таким вже святим; Семюель продовжував відстоювати «право на щастя»; чоловік Марджорі згадав про вогнепальну зброю та суд у справах розлучень. Потім раптом він зупинився й уважно оглянув їх обох — Марджорі, що боязливо вмостилася на дивані, та Семюеля, що спирався на меблі у свідомо героїчній позі.

— Іди нагору, Марджорі, — сказав він зовсім іншим тоном.

— Залишайся там, де ти є! — швидко заперечив Семюель.

Марджорі піднялася, схитнулася і сіла, знову піднялася і нерішуче рушила до сходів.

— Вийди на вулицю, — сказав її чоловік Семюелю. — Я хочу з тобою поговорити.

Семюель поглянув на Марджорі, спробувавши отримати якесь повідомлення з її погляду; потім він стулив губи й вийшов.

Був яскравий місяць, і коли чоловік Марджорі спустився по східцях, Семюель міг ясно бачити, що він страждає, але він не відчував жалю до нього.

Вони стояли й дивилися один на одного, між ними було кілька футів, і чоловік Марджорі прочистив горло, ніби йому здалося, що він трохи охрип.

— Це моя дружина, — тихо сказав він, а потім всередині нього вибухнув дикий гнів. — Чорт тебе забирай! — закричав він, і вдарив Семюеля в обличчя з усією силою.

У ту секунду, коли Семюель опустився на землю, його осяяло, що раніше його вже двічі так били, і одночасно уся ця ситуація змінилася в його свідомості, ніби відбувалася уві сні. Він відчув, що раптом прокинувся. Механічно він підвівся на ноги й випростався. Інший чоловік чекав, піднявши кулаки за ярд від нього, але Семюель знав, що хоч сам він вище супротивника на кілька дюймів і важчий на багато фунтів, він не вдарить його. Ситуація дивом і цілком змінилася — за мить до того, як Семюель здавався самому собі героєм; тепер він відчував себе негідником, аутсайдером, а чоловік Марджорі, силует якого виділявся на фоні вогнів будиночка, — вічною героїчною фігурою захисника своєї домівки.

Настала пауза, а потім Семюель швидко відвернувся і в останній раз рушив стежкою.

Звичайно, після третього стусана Семюель присвятив кілька тижнів сумлінному самоаналізу. Стусан у давні роки в Ендовері втрапив прямо у всі його недобрі якості, за часів його навчання в коледжі робітник з приголомшив його і вибив з нього залишки снобізму, а чоловік Марджорі сильно похитнув його жадібний егоїзм. Це викинуло жінок з кола його інтересів до тих пір, поки через рік він не зустрів свою майбутню дружину; бо єдиним типом жінок, які коштували витраченого часу для нього, здавалося, стали ті, яких треба було захищати, як зробив чоловік Марджорі, коли захистив її. Семюель просто не міг собі уявити, щоб його «солом’яна вдовиця», місіс Де Ферріак, стала б причиною будь-якої дійсно праведної сутички.

На початку своїх тридцяти років він вже досить добре і надійно стояв ногами на землі. Він співпрацював зі старим Пітером Каргартом, який був у ті часи діячем національного масштабу. Статура Каргарта була схожа на грубу форму для статуї Геркулеса, і його репутація була відповідно настільки ж солідною — велика купа грошей, зароблена заради чистої радості від цього процесу, без усяких дешевих спекуляцій чи тіньових скандалів. Він був добрим другом батька Семюеля, але спостерігав за його сином шість років, перш ніж запросити у свій кабінет. Небо знає, скільки всього знаходилось під його контролем у той час — шахти, залізниці, банки, і навіть цілі міста. Семюель був дуже близький до нього, знав його симпатії та неприязні, його забобони, слабкі місця та багато його сильних сторін.

Одного разу Каргарт послав по Семюеля і, зачинивши двері свого особистого кабінету, запропонував йому стілець і сигару.

— Чи все о’кей, Семюель? — запитав він.

— Ну… так.

— Я побоювався, що ти трохи застоявся.

— Застоявся? — Семюель був спантеличений.

— Ти ж майже десять років не працював поза офісом?

— Але у мене була відпустка, в Адіроні...

Каргарт відмахнувся від цього.

— Я маю на увазі роботу назовні. Бачення того, як рухаються справи, коли ми тут тягнемо за нитки.

— Ні, — визнав Семюель, — цього я не робив.

— Отже, — промовив його співрозмовник різко, — я доручу тобі зовнішню роботу, яка займе близько місяця.

Семюель не сперечався. Ідея йому швидше сподобалася, і він вирішив, що, як би там воно не було, він все зробить так, як цього бажає Каргарт. Це було найбільше захоплення його роботодавця, і люди навколо нього були слухняні, виконуючи його прямі накази, неначе молодші офіцери у піхоті.

— Ти поїдеш до Сан-Антоніо побачити Хеміла, — продовжував Кархарт. — У нього є завдання, і він хоче, щоб хтось взяв на себе відповідальність.

Хеміл опікувався інтересами Каргарта на Південному Заході, і був людиною, яка повністю зросла в тіні свого роботодавця, і з якою Семюель часто мав ділове листування, хоча вони ніколи не зустрічалися.

— Коли мені їхати?

— Найкраще завтра, — відповів Каргарт, поглядаючи на календар. — Це перше травня. Я очікую твого звіту тут першого червня.

Наступного ранку Семюель виїхав до Чикаго, а через два дні він дивився на Хеміла через стіл в офісі торгового тресту в Сан-Антоніо. Не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти суть справи. Це була велика справа по нафті, і стосувалася вона викупу сімнадцяти величезних сусідніх земельних ділянок, що належали власникам ранчо. Цю покупку треба було здійснити за один тиждень, і це був у чистому вигляді тиск. Були приведені в рух сили, які поставили сімнадцять власників у такі обставини, ніби вони знаходилися між дияволом і глибоким морем, і робота Семюеля полягала в тому, щоб просто «владнати» усе, перебуваючи у маленькому селищі поблизу Пуебло. Застосувавши тактовність і працездатність правильна людина могла б зняти усі питання без будь-якого тертя, адже це було лише питання керування і чіткого дотримання вибраного шляху. Хеміл, із зухвалістю, яку так цінував його начальник, влаштував оборудку, яка давала набагато більший прибуток, ніж будь-яка торгівля на відкритому ринку. Семюель потиснув руку Хемілу, домовившись повернутися через два тижні, і поїхав до Сан-Феліпе, Нью-Мексико.

Йому, звичайно, спало на думку, що Каргарт випробовує його. Звіт Хеміла про його поводження може бути чинником чогось великого для нього, але навіть і без цього він би зробив усе можливе, щоб вирішити цю справу. Десять років у Нью-Йорку не зробили його сентиментальним, і він звик закінчувати все, що він починав, і навіть більше.

Спочатку все йшло добре. Без жодного ентузіазму, але кожен із сімнадцяти зацікавлених вимушених переселенців знав справу Семюеля, знав, які можливості у нього за спиною, і що у них так само мало шансів утриматися, як у мухи на віконному склі. Деякі з них здалися відразу, деякі з них борсались, як чорти, але після того, як вони обговорили справу з адвокатами, ті не побачили жодної можливої лазівки. На п’яти ранчо нафту було вже знайдено, на інших дванадцяти були деякі шанси відносно цього, але в будь-якому разі, всі вони були потрібні для здійснення планів Хеміла.

Незабаром Семюель побачив, що справжнім лідером був один зі старожилів, на ім’я Макінтайр, — чоловік десь біля п’ятдесяти, сивочолий, чисто поголений, з бронзовою засмагою сорока літніх сезонів Нью-Мексико, і з чистими та спокійними очима, які зустрічаються тільки у тих, хто добре знає погоду Техасу і Нью-Мексико. На його ранчо нафту ще не знайшли, але воно було на нафтовмісних землях, і якщо був хтось, кому була ненависна сама думка про втрату своєї землі, це був Макінтайр. Усі з самого початку сподівалися на нього, як на єдиного, хто був здатний відвернути велике лихо, і він дослідив усі можливі законні засоби це зробити, але знайти можливість це зробити він не зміг і знав про це. Він рішуче уникав Семюеля, але Семюель був впевнений, що коли настане день для підписання паперів, Макінтайр з’явиться.

І він настав — той спекотний травневий день, коли гаряча хвиля, наскільки могли бачити очі, підіймалася з пересушеної землі; і, коли Семюель сидів, знемагаючи від спеки, у своєму маленькому імпровізованому кабінеті з кількома стільцями, лавкою та дерев’яним столом, він був радий, що все майже закінчилося. Він дуже хотів найскоріше повернутися на Схід і разом з дружиною та дітьми провести тиждень на морському узбережжі.

Зустріч було призначено на четверту, і він був дуже здивований, коли о пів на четверту двері відчинилися, і зайшов Макінтайр. Семюель не міг не поважати поведінку цього чоловіка і трохи шкодував його. Макінтайр здавався тісно пов’язаним із преріями, а Семюель мав маленький проблиск заздрості, яку відчувають люди міста до чоловіків, які живуть на відкритому просторі.

— Доброго дня, — сказав Макінтайр, стоячи у відкритих дверях, розставивши ноги й тримаючи руки на стегнах.

— Вітаю, містере Макінтайр.

Семюель піднявся, але опустив формальність подання руки. Він уявив, що хазяїн ранчо всім серцем ненавидить його, і навряд чи міг звинувачувати його в цьому. Макінтайр увійшов і неквапливо сів.

— Ви переграли нас, — сказав він раптово.

Це, схоже, не вимагало відповіді.

— Коли я почув, що до цього причетний Каргарт, — продовжив він, — я здався.

— Містер Каргарт, він…, — почав Семюель, але Макінтайр мовчки відмахнувся.

— Не говоріть про цього брудного злодія!

— Містер Макінтайр, — жваво сказав Семюель, — якщо ці пів години будуть присвячені подібним розмовам…

— О, стихніть, молодий чоловіче, — перебив Макінтайр, — людину, яка робить подібні речі, словами образити не можна.

Семюель не відповідав.

— Це просто брудна крадіжка. Просто існують такі скунси, як він, занадто великі, щоб їм протистояти.

— Вам заплатили чесну ціну, — заперечив Семюель.

— Заткнися! — раптом заревів Макінтайр. — Говорити тут буду я.

Він підійшов до дверей і окинув оком краєвид. Він дивився на освітлене сонцем пасовище, яке починалося майже у нього під ногами й закінчувалося сіро-зеленим кольором далеких гір. Коли він обернувся, його губи тремтіли.

— Ви, хлопці, мабуть, любите Уолл-стріт? — сказав він хрипко, — або щось інше, де ви насправді творите свої брудні схеми. — Він замовк. — Я гадаю, що саме так. Жодна істота не опускається настільки низько, щоб хоч трохи не любити місце, де він працює, де потом полито, усе найкраще, що в ньому є.

Семюель ніяково спостерігав за ним. Макінтайр витер лоба величезною синьою хусткою і продовжив:

— Я розумію, що цей гнилий старий чорт зажадав мати ще один мільйон. Я розумію, що ми лише декілька бідняків, яких він мимохідь стер на пил, щоб придбати ще пару труб чи чогось такого. — Він махнув рукою у напрямку дверей. — Я збудував будинок там, коли мені було сімнадцять, оцими руками. На цьому місці я одружився у двадцять один, добудував ще два крила, і з чотирма паршивими волами почав обробляти землю. Сорок років я дивився, як над цими горами сходило сонце і ввечері опускалося червоне, як кров, аж допоки спадала спека і з’являлися зірки. Я був щасливий у цьому будинку. Мій хлопчик народився там, і він помер там, однієї пізньої весни, в найспекотнішу частину дня, саме як та, що зараз. Потім ми з дружиною жили тут наодинці, так, як ми жили раніше, і наче намагалися мати свій дім, зрештою, не справжній будинок, але майже так — бо здавалося, що наш хлопець завжди десь поруч, якось так, і ми багато разів до самої ночі чекали, щоб побачити, як він біжить до вечері. — Його голос тремтів, тому він ледве розмовляв, він знову повернувся до дверей, його сірі очі звузилися.

— Це моя земля там, — сказав він, простягаючи руку, — моя земля… Боже, це все, що я маю в цьому світі… і коли-небудь хотів мати. — Він провів рукавом по обличчю, і його тон змінився, коли він повільно повертався і подивився на Семюеля. — Але ж, я розумію, що коли вже вони все це захотіли, я мушу віддати… мушу віддати.

Семюель повинен був щось сказати. Він відчував, що ще хвилина і він зійде з глузду. Тож він почав, настільки голосно, наскільки міг, таким тоном, який він використовував для переконання незгодних.

— Це лише бізнес, містер Макінтайр, — сказав він. — Це справа закону. Можливо, ми не могли б придбати ділянки у двох-трьох з вас за будь-яку ціну, але ж більшість із вас погодились на нашу ціну. Прогрес вимагає деяких жертв…

Він ніколи не відчував себе настільки неадекватним обставинам, і тому з великим полегшенням почув стукіт копит у кількох сотнях ярдів.

Але після його слів горе в очах Макінтайра змінилося на лють.

— Ви брудна банда шахраїв! — закричав він. — Ніхто з вас не має справжньої любові до чого-небудь на Божій землі! Ви стадо свиней-скарбничок!

Семюель піднявся, і Макінтайр зробив крок назустріч йому.

— Ось що, язикатий. Ви забрали нашу землю — то оце передаси Пітеру Каргарту!

Він замахнувся з плеча і вдарив швидко, як блискавка. І повалений був Семюель, і впав він безформною купою. Як у тумані він почув кроки у дверях, і знав, що хтось тримає Макінтайра, але в цьому вже не було потреби. Хазяїн ранчо повалився на стілець і охопив голову руками.

Голова Семюеля йшла кругом. Він зрозумів, що отримав четвертий стусан, і його охопив великий потік емоцій, бо закон, який невблаганно керував його життям, знову прийшов у рух. У запамороченні він підвівся і вибіг із кімнати.

Наступні десять хвилин були чи не найскладнішими в його житті. Люди говорять про мужність відстоювання власних переконань, але в реальному житті обов’язок людини перед сім’єю може зробити так, що закостенілий труп здасться егоїстичним виправданням власної правоти. Семюель переважно думав про свою сім’ю, але він по-справжньому не вагався. Цей стусан змусив його до цього.

Коли він повернувся у кімнату, на нього чекала ціла купа занепокоєних облич, але він не витрачав часу на пояснення.

— Джентльмени, — сказав він, — Містер Макінтайр був настільки люб’язним, що переконав мене, що в цьому питанні ви абсолютно праві, а інтереси Пітера Каргарта абсолютно невірні. На мою особисту думку, ви можете утримувати свої ранчо до кінця своїх днів.

Він проклав собі шлях крізь приголомшене зібрання, і за пів години надіслав дві телеграми, які спонукали оператора до повної непридатності до подальших справ. Одна була адресована Хемілу в Сан-Антоніо, друга призначалася Пітеру Каргарту в Нью-Йорк.

Семюель мало спав тієї ночі. Він знав, що вперше у своїй бізнес-кар’єрі допустився катастрофічного та жалюгідного провалу. Але якийсь інстинкт у ньому, сильніший за волю, глибший, ніж тренування, змусив його зробити те, що, можливо, покладе край його амбіціям і щастю. Але це було зроблено, і йому ніколи не спадало на думку, що він міг би вчинити інакше.

Наступного ранку на нього чекали дві телеграми. Перша була від Хеміла. Вона містила три слова:

— Ти проклятий ідіот!

Друга прийшла з Нью-Йорку:

— Оборудку скасовано, виїжджай до Нью-Йорку негайно. Каргарт.

Все сталося протягом тижня. Хеміл люто сварився і жорстко відстоював свою схему. Він був викликаний у Нью-Йорк і провів жахливі пів години на килимі в офісі Пітера Каргарта. У липні він перестав представляти інтереси Каргарта, а в серпні Семюель Мередіт, якому було тридцять п’ять років, офіційно став партнером Каргарта. Четвертий стусан зробив свою справу.

Я гадаю, що у кожного чоловіка є якась погана риса, що визначає його характер, настрій та загальний світогляд. У деяких чоловіків ці риси приховані, і ми ніколи не дізнаємось про їхню присутність, поки вони не завдадуть удару у темряві якоїсь ночі.

Але Семюель завжди проявляв таку рису у своїх діях, і те, як він виглядав при цьому, змушувало людей шаленіти. І в цьому йому пощастило, бо кожного разу, коли його маленький диявол вилазив назовні, він зустрічав таке прийняття, яке змушувало його повертатись донизу, в тяжкому, слабкому та пригніченому стані. Це той самий диявол, та сама риса, яка змусила його зганяти друзів Гіллі з ліжка, і змусила його зайти в будинок Марджорі.

Якби ви мали можливість провести рукою по щелепі Семюеля Мередіта, ви відчули б там Ґулю. Він зізнається, що ніколи не був впевнений, який саме стусан залишив її там, але ні за що не хотів би позбутися її. Він каже, що не буває гіршого негідника, ніж старий негідник, і що іноді, перш ніж приймати рішення, йому дуже допомагає можливість погладити підборіддя. Журналісти називають це нервовою звичкою, але це не так. Саме завдяки цьому він знову може відчути чудову ясність та просвітлюючу розумність цих чотирьох стусанів.