Цент на двох

Голова і плечі

У 1915 році Горацію Тарбоксу виповнилося тринадцять років. У той час він склав вступні іспити до Принстонського університету та отримав оцінку А — відмінно — за знання творчості Цезаря, Цицерона, Вергілія, Ксенофона, Гомера, а також з алгебри, геометрії на площині, стереометрії та хімії.

Два роки по тому, якраз тоді, коли Джордж М. Коен писав свою відому пісню «Там», Горацій був лідером другого курсу за декількома позиціями й занурився в дипломну роботу на тему «Силогізм як застаріла схоластична форма», а під час битви біля Шато-Тьєррі сидів за своїм столом, вирішуючи, чи варто чекати до свого сімнадцятого дня народження, перш ніж розпочати серію есе на тему «Прагматична упередженість нових реалістів».

Згодом якийсь газетяр сповістив його, що війна закінчилася, і він був радий, бо це позначало, що видавці «Піт Бразерз» випускатимуть своє нове видання «Трактат про удосконалення розуму» Спінози. Війни у цьому розумінні були досить корисним явищем, привчаючи молодь до самостійності або до чогось подібного, але Горацій відчував, що ніколи не зможе пробачити президентові, що той дозволив духовому оркестру грати під його вік­ном у ніч фальшивого перемир’я, через що він не включив до тези на тему «Німецький ідеалізм» три важливі речення.

Наступного року Горацій поїхав до Єлю, щоб отримати ступінь магістра мистецтв.

Тоді він був сімнадцятирічний, високий і худорлявий, із короткозорими сірими очима та виглядом, ніби він немає нічого спільного з тими простими словами, які вимовляє.

— Я ніколи не відчував, що розмовляю з ним, — казав професор Діллінгер співчутливому колезі. — Складається враження, ніби я розмовляю з його представником. Мені завжди здається, що зараз він скаже: «Ну, я запитаю в себе і сповіщу Вас».

А потім, так само безтурботно, як ніби Горацій Тарбокс був паном Біфом-м’ясником або паном Хетом-кравцем, життя охопило його, повело, розтягнуло та розгорнуло, як шматочок ірландського мережива на розпродажі в суботу після обіду.

Аби дотриматися літературної етики, я повинен додати, що все це трапилося тому, що коли ще в колоніальні часи засмаглі піонери приїхали на досить вільну місцевість у штаті Коннектикут і запитали один одного: «Що ми тут будуватимемо?», найдосвідченіший серед них відповів: «Побудуймо місто, в якому театральні менеджери зможуть випробувати постановки музичних комедій!» Згодом вони заснували там Єльський коледж для цієї мети — історія, яку знає кожен. Одного разу у грудні в історичному театрі «Шуберт» була прем’єра спектаклю «Додому, Джеймсе», і всі студенти кликали на біс Марсію Медоу, яка заспівала в першій дії пісню «Незграбний дирижабль», а в останній виконала знаменитий чуттєвий та відвертий танець.

Марсії було дев’ятнадцять. У неї не було крил, але глядачі загалом погодились, що таким ангелам, як вона, крила не дуже й потрібні. Вона була природною білявкою і на вулицю опівдні виходила без макіяжу. У всьому іншому вона здавалася не кращою за більшість жінок.

Чарлі Мун пообіцяв їй п’ять тисяч пачок цигарок Pall Mall, якщо вона завітає до Горація Тарбокса, над­зви­чайного вундеркінда.

У Шеффілді Чарлі обіймав високу посаду, а з Горацієм вони були двоюрідними братами, любили й піклувалися один про одного.

Цей вечір у Горація був особливо напруженим. Йому не давала спокою неспроможність француза Лор’є оцінити значущість нових реалістів. Насправді його єдиною реакцією на глухий, але настирливий стукіт під час його роздумів було припущення, що стукіт існує лише для вух, які його чують. Він помічав, як дедалі більше схиляється до прагматизму. Але в той момент, хоч Горацій і не міг про це збагнути, він із винятковим прагненням рухався до чогось зовсім іншого.

Стукіт — минуло три секунди — і знов стукіт.

— Заходьте, — пробурмотів занурений у свої думки Горацій.

Він почув, як двері відчинилися, а потім зачинилися, але, нахилившись до своєї книги у великому кріслі перед каміном, навіть не підвів очі.

— Залиште на ліжку в іншій кімнаті, — розсіяно промовив він.

— Що саме залишити на ліжку?

Марсії Медоу доводилося досить голосно висловлюватися за допомогою пісні, але у розмові голос її був схожий на переливи арфи.

— Випране.

— Я не можу.

Горацій нетерпляче заворушився у кріслі.

— Цікаво, чому?

— Бо в мене його немає.

— Хм! — гордовито хмикнув він. — Припустимо, Ви повернетесь і принесете його.

Навпроти каміну було ще одне м’яке крісло. Він звик пересаджуватись у нього у другій половині вечора заради різноманітності та бажання трохи розім’ятися. Одне крісло він назвав Берклі, інше — Юмом. Раптом він почув звук, схожий на шурхіт, а далі ніби прозору фігуру, що сідає у Юма. Він підвів погляд.

— Ну, — сказала Марсія з милою посмішкою, яку зазвичай демонструвала у другому акті («О, отже герцогу сподобались мої танці!»), — Ну, Омаре Хайям, ось я поруч з Вами співаю в пустелі.

Горацій ошелешено витріщився на неї. Миттєва пі­доз­ра закралася до його голови, ніби гостя була лише при­­­видом його уяви. Жінки так просто не заходять у кім­­­нати чоловіків і не занурюються у їхніх Юмів. Жінки при­носять білизну, займають ваше місце у транспорті, а пізні­ше одружуються з вами, коли ви стаєте досить дорос­лим, аби навчитися розпізнавати їхні кайдани.

Ця жінка явно матеріалізувалася з Юма. Навіть її коричнева сітчаста сукня наче була єдиним цілим зі шкіряним підлокітником Юма! Якщо дивитися досить довго, то крізь її постать можна побачити Юма, і тоді він знову залишиться сам у кімнаті. Він потер кулаком очі. Йому таки варто знову зайнятися гімнастикою.

— О, заради Бога, не дивіться на мене настільки критично! — приємним голосом запротестувала примара. — В мене таке відчуття, ніби Ви бажаєте аби я зникла. І тоді від мене не залишиться нічого, крім тіні у Ваших очах.

Горацій закашлявся. Кашель був одним із двох можливих його проявів. Коли він говорив, ви забували, що у нього взагалі-то існує ще й тіло. Це було схоже на запис фонограми співака, якого вже давно немає на світі.

— Що Ви хочете? — запитав він.

— Мені потрібні листи, — мелодраматично заскиглила Марсія, — мої листи, які Ви купили у мого діда у 1881 році.

Горацій замислився.

— У мене немає Ваших листів, — спокійно промовив він. — Мені лише сімнадцять років. Мій батько народився лише третього березня 1879 року. Ви, певно, мене з кимось переплутали.

— Лише сімнадцять? — підозріло повторила Марсія.

— Тільки сімнадцять.

— Я знала дівчину, — згадала Марсія, — яка брала білети на найдешевші місця мюзик-холу, коли їй було шістнадцять. Вона була настільки зашорена на собі, що ніколи не могла сказати «шістнадцять», не додавши перед цим «тільки». Тож нам нічого не лишалося як називати її «Тільки Джессі». І вона дотепер так каже — тільки вже далеко не так натхненно. «Тільки» — це погана звичка, Омаре. Звучить як алібі.

— Мене звати не Омар.

— Я знаю, — погодилася Марсія, кивнувши головою, — вас звуть Горацій. Я просто називаю Вас Омаром, бо Ви нагадуєте мені перського філософа.

— І у мене немає ваших листів. Сумніваюся, чи я коли-небудь зустрічався з Вашим дідом. Насправді я думаю, дуже малоймовірно, що Ви й самі жили у 1881 році.

Марсія подивилася на нього здивовано.

— Я — у 1881 році? Чому Ви такий упевнений у цьому! Я була у другому складі, коли секстет Флородори ще навчався у монастирі. Я була першою нянькою Джульєтти у виконанні місіс Сол Сміт. А ще, Омаре, я була співачкою у їдальні під час війни 1812 року.

У Горація в голові блиснула раптова думка, і він усміхнувся.

— Вас у це втягнув Чарлі Мун?

Марсія загадково оглянула його.

— Хто такий Чарлі Мун?

— Низенький такий — широкі ніздрі — великі вуха.

Вона витяглася на кілька сантиметрів і втягнула носом повітря.

— В мене немає звички роздивлятися ніздрі своїх друзів.

— То це був Чарлі?

Марсія закусила губу — а потім позіхнула.

— О, змінімо тему, Омаре. Адже за хвилину я почну хропіти у цьому кріслі.

— Так, — серйозно відповів Горацій, — Юм нерідко має снодійний ефект.

— А хто це — Ваш друг?

Раптом Горацій Тарбокс рішуче підвівся і почав ходити по кімнаті, засунувши руки у кишені. Це був ще один його спосіб самовираження.

— Мені байдуже, — сказав він так, ніби розмовляв сам із собою, — абсолютно. Не те щоб я був проти Вашого перебування тут — ні. Ви досить привабливе створіння, але мені не подобається, що Вас посилає сюди Чарлі Мун. Я що — лабораторна миша, на якій можуть експериментувати прибиральники та усілякі там хіміки? Чи Ви гадаєте, я такий кумедний? Чи я схожий на бостонського коміка з гумористичних журналів? Чи є у цього молодика Муна з його вічними казками про його тиждень у Парижі, якесь право на….

— Ні, — рішуче перебила Марсія. — Ви теж такий милий... Ідіть сюди і поцілуйте мене. Нумо!

Горацій різко зупинився перед нею.

— Нащо мені Вас цілувати? — здивовано запитав він. — Ви так легко зі всіма цілуєтеся?

— А чому б і ні, — непохитно визнала Марсія. — У цьому все моє життя — просто ходити й цілувати людей!

— Ну, — рішуче відповів Горацій, — треба зауважити, Ваші життєві цінності жахливо спотворені! По-перше, сенс життя — не тільки в цьому, а по-друге, я не буду Вас цілувати. Це може стати звичкою, а я не вмію позбуватися звичок. Цього року я маю звичку лежати у ліжку до сьомої тридцяти.

Марсія з розумінням кивнула.

— Ви коли-небудь розважалися? — спитала вона.

— Що ви маєте на увазі під розвагою?

— Слухайте, — суворо сказала Марсія, — Ви мені подобаєтесь, Омаре, але я хотіла б, щоб Ви поводилися так, ніби у тому, про що ми говоримо, є сенс. Таке враження, ніби Вам є що сказати, але варто промовити кілька слів, як Ви засмучуєтесь, ніби програли парі. Я лише запитала, чи Ви коли-небудь розважалися.

Горацій похитав головою.

— Пізніше, можливо, — відповів він. — Розумієте, я — план. Я — експеримент. Я не кажу, що не втомлююсь від цього часом — дійсно втомлююсь. Але… о, я не можу цього пояснити! Навряд чи те, що ви з Чарлі Муном називаєте «веселим», є таким для мене.

— Будь ласка, поясніть.

Горацій поглянув на неї, почав говорити, а потім, передумавши, знов закрокував по кімнаті. Після невдалої спроби визначити, дивиться на неї він чи ні, Марсія усміхнулася до нього і повторила.

— Будь ласка, поясніть.

Горацій обернувся.

— Якщо я це зроблю, Ви пообіцяєте сказати Чарлі Муну, що мене тут не було?

— Так….

— От і добре. Ось моя історія: в дитинстві я був «чомучкою». Мене все цікавило — як обертаються колеса…все. Мій батько був молодим професором економіки в Принстоні. Він виховав мене в системі, у якій намагався, як міг, відповісти на кожне моє запитання. Моя реакція на це наштовхнула його на ідею провести експеримент с приводу раннього розвитку. Допомогло те, що у бійках з дітьми у мене були понівечені вуха — я переніс сім операцій у віці від дев’яти до дванадцяти років. Звичайно, це віддалило мене від інших хлопців і призвело до передчасного дорослішання. У будь-якому випадку, поки моє покоління захоплювалося оповіданнями Дядька Ремуса, я сумлінно насолоджувався Катулом в оригіналі.

Він трохи помовчав, відкашлявся і продовжив.

— Я здав іспити в коледжі, коли мені було тринадцять років, бо не міг утриматися. Моїми головними помічниками були професори, і я надзвичайно пишався тим, що мав прекрасний інтелект, бо, хоча і був обдарованим, проте в усьому іншому був звичайним підлітком. У шістнадцять років я втомився від іміджу дивака — мені здавалося, що хтось жахливо помилився. Але оскільки вже встиг досягти досить багато, вирішив довести справу до кінця, здобувши ступінь магістра мистецтв. Головним інтересом у моєму житті є вивчення сучасної філософії. Я реаліст школи Антона Лор’є — з додаванням філософії Бергсона — і мені за два місяці виповниться вісімнадцять років. Це все.

— Ух! — вигукнула Марсія. — Цього достатньо! Ви чудово все розклали по поличках.

— Тепер Ви задоволені?

— Ні, Ви ще не поцілували мене.

— Це не входить у мої плани, — заперечив Горацій. — Зрозумійте, що я не прикидаюся, ніби вищий за все людське. Це все теж має бути, але…

— О, не будьте настільки розсудливим!

— Але я інакше не можу.

— Як я ненавиджу цих прагматиків!

— Запевняю, я... — почав Горацій.

— О, замовкніть!

— Моя раціональність …

— Я нічого не казала про Вашу національність. Ви ж американець, так?

— Так. Є й домішка бразильської крові.

— Мені цього достатньо. У мене є ідея: хочу бачити, як Ви робите щось, що Вам не притаманно. Я хочу упевнитися, що у Вас з цією — як Ви там казали — домішкою бразильської крові, може бути бодай щось людське.

Горацій знову похитав головою.

— Я не буду Вас цілувати.

— Життя моє згаяне, — трагічно пробурмотіла Марсія. — Я кинута жінка. Тепер я житиму, не маючи жодного поцілунку від «бразильських домішок».

Вона зітхнула.

— Хай там що, Омаре, Ви прийдете подивитися моє шоу?

— Яке шоу?

— Я грішна актриса з «Додому, Джеймсе»!

— Оперета?

— Так. Репетиції йдуть безперервно. Один із персонажів — бразильський рисовий плантатор. Це може Вас зацікавити.

— Я колись бачив «Циганку», — згадав Горацій. — Мені вона навіть сподобалось.

— То Ви прийдете?

— Ну, я... я...

— О, розумію — Ви маєте їхати до Бразилії наприкінці тижня.

— Зовсім ні. Я був би радий прийти.

Марсія заплескала в долоні.

— І Ви не пожалкуєте! Я відправлю для Вас квиток — на четвер вечір, добре?

— Нащо, я….

— Домовились! Четвер, вечір.

Вона підвелася і, підійшовши близько до нього, поклала йому обидві руки на плечі.

— Ви мені подобаєтеся, Омаре. Вибачте, що я намагалася Вас розвеселити. Гадала, Ви холодний, але насправді Ви милий хлопець.

Він подивився на неї саркастично.

— Я на кілька тисяч поколінь старший за Вас.

— Що ж, Ви добре збереглися.

Вони серйозно потиснули одне одному руки.

— Мене звати Марсія Медоу, — вимовила вона рішуче. — Запам’ятайте — Марсія Медоу. І я не скажу Чарлі Муну, що бачила Вас.

Невдовзі, коли вона була вже майже внизу, перестрибуючи щораз три сходинки, до її вух долетів голос, що кликав її зверху: «Зачекайте…»

Марсія зупинилась, підвела очі й вгледіла темну нахилену постать вгорі.

— Зачекайте! — знову покликав «вундеркінд». — Ви мене чуєте?

— Я слухаю, Омаре...

— Сподіваюсь, у Вас не склалося враження, буцімто я вважаю поцілунки чимось нікчемним?

— Які можуть бути враження!? Ти навіть не поцілував мене! Не хвилюйся, бувай!

Двоє дверей біля неї з цікавістю відчинились на звук жіночого голосу. Зверху пролунав боязкий кашель. Підібравши спідниці, Марсія мерщій подолала останні сходинки, після чого її ззовні поглинуло темне повітря Коннектикуту.

Горацій крокував підлогою свого робочого кабінету. Час від часу він кидав погляд на Берклі, що чекав на нього у своїй солодкій темно-червоній респектабельності з відкритою книгою на підлокітнику. І раптом він виявив, що траєкторія його руху наближала його щоразу ближче до Юма. У Юмі з’явилося щось дивне і незнайоме то того. Здавалося, у ньому все ще вгадувався прозорий силует, і якби Горацій сів, він би відчував, ніби сидить на колінах у дами. І хоча він не міг пояснити, що саме змінилося, але ця зміна була — доволі невідчутна для проникливого розуму, проте цілком реальна. Юм випромінював зараз щось таке, що за всі двісті років свого існування не випромінював ніколи.

Від Юма йшов аромат троянди.

У четвер ввечері Горацій Тарбокс сидів в п’ятому ряду біля проходу і дивився «Додому, Джеймсе». Як не дивно, він визнавав, що йому подобається. Цинічних студентів поруч із ним дратувало його визнання уголос жартів, перевірених часом, за традицією Гаммерштейна. Але Горацій схвильовано чекав, коли Марсія Медоу заспіває свою пісню у джазовому стилі «Незграбний дирижабль». Коли вона таки з’явилася, сяюча під недбало накинутим капелюхом з квітами, його охопило тепле сяйво, а коли пісня закінчилася, він не долучився до бурхливих оплесків, бо почувався дещо онімілим.

В антракті після другої дії поруч із ним матеріалізувався білетер, який уточнив, чи він містер Тарбокс, а потім передав йому записку, написану круглим дівочим почерком. І доки білетер терпляче очікував на відповідь у проході, Горацій розгублено почав її читати.

«ДОРОГИЙ ОМАРЕ! Після виступу я зазвичай страшенно голодна. Якщо ти бажаєш задовольнити цю мою потребу в гриль-барі «Тафт», просто повідом містеру, який приніс тобі цього листа.

Твій друг, МАРСІЯ МЕДОУ.»

— Скажіть їй, — він закашлявся, — скажіть їй, що все буде добре. Я зустріну її перед театром.

Білетер гордовито посміхнувся.

— Я гадаю, вона мала на увазі, щоб Ви підійшли до службового входу.

— І… де це?

— Ззовні. А тоді ліворуч і вниз по алеї.

— Що?

— Вийдіть з театру, поверніть ліворуч! І далі вниз по алеї!

Гордовитий білетер відійшов. Позаду Горація хмикнув один з першокурсників.

Пів години по тому, сидячи у «Тафт Гріль» навпроти копни волосся природного світлого кольору, «вундеркінд» говорив дивні речі.

— Чи потрібно тобі танцювати в останній дії? — щиро спитав він. — Я маю на увазі, чи звільнять тебе, якщо відмовишся це робити?

Марсія усміхнулась.

— Але він чудовий! Мені подобається його танцювати.

І тоді Горацій повівся досить нетактовно.

— Я гадаю, зараз ти його зненавидиш, — лаконічно зауважив він. — Люди, які сиділи позаду мене, активно обговорювали твоє декольте.

Марсія зашарілася.

— Це вище за мене, — швидко відповіла вона. — Танець для мене — це лише своєрідний акробатичний трюк. Господи, це досить важко зробити! Я щовечора втираю лінімент у плечі протягом години.

— Ти отримуєш задоволення, перебуваючи на сцені?

— Так, авжеж! Я звикла, що люди дивляться на мене, Омаре, і мені це дійсно подобається».

— Хм! — Горацій замислився.

— То все бразильська кров?

— Хм! — повторив Горацій, а потім після паузи: — Де проходитимуть подальші покази?

— У Нью-Йорку.

— Як довго?

— Хто знає. Можливо, впродовж зими.

— О!

— Поглянь на мене, Омаре, невже я тебе не цікавлю? Тут, звісно, не настільки затишно, як у твоїй кімнаті, чи не так? Хотіла б я, щоб ми зараз опинилися там.

— Тут я почуваюся ніяково, — зізнався Горацій, нер­вово озирнувшись.

— Шкода! Як на мене, ми досить добре порозумілись.

У той момент він раптом здався Марсії настільки нещасним, що вона змінила тон і, потягнувшись, погла­дила його руку.

— Ти коли-небудь запрошував актрису на вечерю?

— Ні, — з жалем промовив Горацій, — і більше ніколи цього не робитиму. Не знаю, чому я прийшов сьогодні ввечері. Тут, під усіма цими вогнями та серед люду, який сміється і базікає, я відчуваю себе абсолютно чужим. Я не уявляю, про що нам говорити.

— Ми можемо поговоримо про мене. Минулого разу ти розповів свою історію. Отже, зараз моя черга.

— Чудово.

— Тож, моє прізвище насправді Медоу, але ім’я не Марсія, а Вероніка. Мені дев’ятнадцять. Напевно, тебе цікавить, що саме змусило таку дівчину потрапити від світло прожекторів? Відповідь — вона народилася в Пас­­сейку, штат Нью-Джерсі, і ще рік тому заробляла на жит­­тя, рекламуючи печиво «Набіско» в чайній Марселя в Трентоні. Вона почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Роббінс, співаком в кабаре «Трент-хаус», і він одного разу запросив її спробувати заспівати й станцювати з ним. За місяць ми щовечора збирали повну залу клубу. Потім ми поїхали з великою купою рекомендаційних листів до Нью-Йорка.

Горацій жадібно ловив кожне її слово.

— За два дні ми влаштувались на роботу в «Дівін’є», і я навчилася танцювати шиммі в одного хлопця з «Пале-Рояле». Ми відпрацювали у «Дівін’є» впродовж шости місяців, доки однієї ночі журналіст Пітер Бойс Венделл не замовив там своїх молочних тостів. Наступного ранку в його газеті вийшов вірш про «Чарівну Марсію», і за два дні я вже мала три водевільні пропозиції та шанс взяти участь у «Опівнічних пустощах». Я написала Венделлу листа подяки, а він надрукував його у своїй колонці й помітив, що стиль схожий на стиль Карлайла, навіть ще більш суворий, і що мені варто кинути танцювати й зайнятися північноамериканською літературою. Це дало мені ще кілька акторських пропозицій та шанс виступити у ролі інженю у регулярному шоу. Я погодилась — і ось я тут, Омаре.

Вони трохи посиділи мовчки. Марсія нанизала на ви­делку останній шматочок валлійського кролика і чекала, доки він заговорить.

— Ходімо звідси, — раптом сказав він.

Погляд Марсії став жорсткішим.

— Чому це? Тобі зі мною погано?

— Ні, але мені тут не подобається. Мені не подобається сидіти тут з тобою.

Марсія мовчки покликала офіціанта.

— Так, що там у чеку? — жваво зажадала вона. — З мене — за кролика та імбирний ель.

Горацій з байдужим виглядом спостерігав, як офі­ціант підраховував її суму.

— Послухай, — почав він, — я мав намір заплатити за тебе, адже ти — моя гостя.

Легко зітхнувши, Марсія підвелася з-зі столу і пішла.

Горацій, обличчя якого виявляло розгубленість, по­клав купюру і вийшов за нею, піднявшись сходами у фойє. Він наздогнав її перед ліфтом, де вони зіткнулися віч-на-віч.

— Послухай, — повторив він, — я запросив тебе сюди. Невже я сказав щось образливе?

Якусь мить Марсія виглядала здивовано, а потім її погляд пом’якшився.

— Ти грубий, — повільно промовила вона. — Хіба тобі ніхто про це не казав?

— Мені важко стримувати себе, — сказав Горацій із прямотою, яку Марсія знайшла досить роззбро­юваль­ною. — Ти ж бачиш, ти мені подобаєшся….

— Але ти казав, що тобі не подобається бути зі мною.

— Мені це дійсно не подобається.

— Але чому?

Раптово під чорнолісом його вій спалахнув вогонь.

— Тому що…. В мене сформувалася до тебе звичка. Впродовж цих двох днів я ні про що інше не думав.

— Добре, якщо ти …

— Хвилинку, — перервав її він. — Мені є що сказати. Отже, за шість тижнів мені виповниться вісімнадцять років. І коли це станеться, я приїду до тебе у Нью-Йорк. Чи є де-небудь у Нью-Йорку місце, куди ми можемо піти і усамітнитися?

— Авжеж! — усміхнулася Марсія. — Ти можеш зупинитися у моїй квартирі. Спи, якщо хочеш, на дивані….

— Я не можу спати на диванах, — коротко сказав він. — Але я хочу спілкуватися з тобою.

— Чому б і ні, авжеж, — повторила Марсія — у мене вдома.

Від збудження Горацій сунув руки в кишені.

— Гаразд — я просто хочу бачити тільки тебе, хочу говорити з тобою, як ми говорили тоді, у моїй кімнаті.

— Милий хлопчику, — вигукнула Марсія, сміючись, — то це ти збираєшся поцілувати мене?

— Так, — майже закричав Горацій. — Я поцілую тебе, якщо ти цього хочеш.

Ліфтер дивився на них із докором. Марсія рушила до затертих дверей.

— Я напишу тобі листівку, — промовила вона.

В очах Горація все ще було дике полум’я.

— Так, ти відправиш мені листівку! Я приїду будь-коли після першого січня, щойно мені виповниться вісімнадцять.

І коли вона зайшла до ліфту, він загадково кашлянув, кинув погляд з деяким викликом у стелю і стрімко пішов геть.

Він знову прийшов туди. Вона вгледіла його, коли вперше поглянула у гомінку, переповнену залу Мангеттена — Горацій сидів попереду, трохи нахиливши голову вперед, із сірими, прикутими до неї очима. І вона знала, що для нього вони були лише вдвох, наодинці у бурхливому світі балетних обличь і жалібному нитті скрипок, які зараз були такими ж непомітними, як пил на мармуровій Венері. Всередині у неї піднявся інстинктивний протест.

— Дурний хлопчисько! — поспіхом сказала вона собі та не заспівала на біс.

— А що вони хочуть за сотню на тиждень — вічний рух? — бурчала вона собі під ніс.

— В тебе все добре, Марсіє?

— Там внизу попереду хлопець, який мені не подобається.

Під час останнього акту, очікуючи на вихід, вона відчула непритаманний для себе напад сценічного страху. Марсія так і не надіслала Горацію обіцяної листівки. Вчора ввечері вона удала, ніби не бачить його — поспішила з театру відразу після танцю і провела безсонну ніч у своїй квартирі, думаючи — як це часто було останнього місяця — про його бліде, досить напружене обличчя, струнку, хлопчачу фігуру і нещадну самозаглибленість, яка її зачарувала.

І тепер, коли він приїхав, душу її сповнив невимовний жаль — ніби на неї наклали непередбачену відповідальність.

— Малолітній вундеркінд! — промовила вона вголос.

— Що? — перепитав чорношкірий комік, який стояв поруч.

— Нічого — то я собі.

На сцені їй полегшало. Це був її танець — і вона завжди відчувала, що те, що вона робила, викликало у чоловіків не більше заборонених почуттів, ніж під час поглядів на симпатичну дівчину. Марсія ставилася до нього як до трюку.

На околиці, у центрі захід сонця нас дивує.

В сяйві місяця у ложці в такт пісень желе танцює.

Тепер Горацій не спостерігав за нею. Вона це ясно бачила. Він навмисно дивився на замок на другому плані із тим самим виразом обличчя, що і тоді, у «Тафт Гріль». Її охопила хвиля роздратування — він критикував її.

Ця вібрація чарівна неабияк нас хвилює!

Хоч і смішно, річ у тому, що так палко Вас люблю я.

На околиці, у центрі…

Непримиренна огида охопила Марсію. Вона раптом із жахом оглянула аудиторію, як ніколи раніше з її першої появи на сцені. Чи то не хіть була на блідому обличчі в першому ряду, чи не огида опустила куточки губ однієї молодої дівчини? Ці її плечі — вони дрижали — чи були вони її? Чи належали вони їй? Напевно, плечі для цього не створені!

Ви побачите уперше (може, хтось колись розкаже)

в танці Вітуса Святого в домовину скоро ляжу.

Як кінець настане світу, буду я…

Фагот і дві віолончелі врізали фінальний акорд. Вона зробила паузу і затрималась хвилину на пальцях ніг, напруживши усі м’язи. Її молоде обличчя застигло дивилося на глядачів. Її погляд одна молода дівчина пізніше назвала «таким дивним і спантеличеним». А далі Марсія, навіть не вклонившись, кинулася зі сцени. Вона поспішила у роздягальню, перестрибнула з однієї сукні в іншу і піймала таксі надворі.

Її квартира була дуже теплою — маленькою, з низкою професійних знімків і збірок праць Кіплінга та О. Генрі, які вона колись купувала у синьоокого агента і зрідка читала. У неї був гарнітур з кількох не дуже зручних стільців, рожева затінена лампа з намальованими на ній дроздами та атмосферою досить помірного рожевого світла навколо. У квартирі були приємні речі, невблаганно ворожі одна до одної, як наслідок дещо нетерплячого спонтанного смаку. Але найжахливішим видовищем була велика картина, обрамлена дубовою рамою, на якій був зображений вид на Пассаїк із залізничної станції Ері, — загалом шалена, екстравагантна, напрочуд жахлива спро­ба надати кімнаті бадьорості. Марсія розуміла, що ця спроба виявилась невдалою.

Раптом до її кімнати увійшов вундеркінд і ніяково взяв її за руки.

— Цього разу я завітав до тебе, — сказав він.

— О!

— Я хочу, щоб ми з тобою одружилися, — додав Горацій чуттєво.

Її руки охопили його плечі. Вона поцілувала його у губи з якоюсь пристрасною стриманістю.

— Он воно як!

— Я люблю тебе, — прошепотів він.

Вона поцілувала його ще раз, а потім, злегка зіт­хнувши, кинулася в крісло і напівлежачи, зайнялася безглуздим сміхом.

— Чому? Ти ж малолітній вундеркінд! — вигукнула вона.

— От і добре, клич мене як завгодно. Колись я казав, що старший за тебе на десять тисяч років — та воно і є.

Вона знову засміялася.

— Я не люблю, коли мене не схвалюють.

— Ніхто більше цього не посміє.

— Омаре, — запитала вона серйозно, — чому ти хочеш зі мною одружитися?

Вундеркінд підвівся і сунув руки в кишені.

— Тому що я люблю тебе, Марсіє Медоу.

І з цієї миті вона припинила називати його Омаром.

— Милий хлопчисько, — промовила вона, ніби вибачаючись, — знаєш, я начебто люблю тебе. У тобі є щось — не можу пояснити, що саме — і воно змушує моє серце швидко стукати, коли я біля тебе. Але, милий... — Вона зробила паузу.

— Але що?

— Багато «але». Але тобі лише вісімнадцять, а мені майже двадцять.

— Дурниці! — перервав її він. — Скажи так: мені дев’ятнадцять років, а тобі вже пішов дев’ятнадцятий. Це робить нас досить близькими — не враховуючи тих десяти тисяч років, про які я згадував.

Марсія засміялася.

— Є ще кілька «але». Твої рідні...

— Мої рідні! — люто вигукнув вундеркінд. — Вони намагалися зробити з мене чудовисько. — Його облич­чя почервоніло від значущості того, що він збирався ска­зати. — І якщо вони знову повернуться, це все про­довжиться.

— Господи! — вигукнула Марсія стривожено. — невже ти таке допустиш!?

— Не допущу, — підтвердив він, — тепер ні за що! Я все думаю про те, як дозволив зробити з себе маленьку засохлу мумію...

— Що змушує тебе таке про себе думати? — тихо спитала Марсія — я?

— Так. Кожна людина, з якою я зустрічався на вулиці після нашого з тобою знайомства, змушувала мене заздрити їй, бо вони раніше за мене знали, що таке любов. Раніше я називав це «сексуальним бажанням». Господи!

— Є ще одне «але», — промовила Марсія.

— Кажи.

— Як ми житимемо?

— Я зароблятиму.

— Ти навчаєшся у коледжі.

— Ти дійсно гадаєш, ніби мені цікавий цей науковий ступінь?

— Ти що, хочеш бути моїм господарем?

— Так!... Що? Я не це маю на увазі, ні!

Марсія засміялася і швидко всілася йому на коліна. Він міцно обійняв її і поцілував десь біля шиї.

— В тобі є щось світле, — розмірковувала Марсія, — розумію, це звучить дещо дивно.

— О, не треба зараз логіки! Розслабся.

— Але я не можу втриматися, — визнала Марсія.

— Ненавиджу цих прагматиків!

— Але ми…

— О, помовчи!

Далі почалася мова жестів.

Горацій і Марсія одружилися на початку лютого. Сенсація в академічних колах Єля та Принстона була надзвичайною. Горацій Тарбокс, який у чотирнадцять років фігурував у недільних розділах столичних газет, кинув свою кар’єру, шанс стати світовим авторитетом в американській філософії, одружившись із хористкою, як вони охрестили Марсію. Але, як і всі сучасні історії, ця бентежила розуми не довше чотирьох з половиною днів.

Вони найняли квартиру в Гарлемі. Після двотижневих пошуків, протягом яких уявлення Горація про цінність академічних знань немилосердно знизилося, він обійняв посаду клерка в південноамериканській експортній компанії — хтось підказав йому, що за експортною діяльністю майбутнє. Марсія мала залишатися у своєму шоу принаймні ще кілька місяців — у будь-якому разі, доки він не стане на ноги. Для початку він отримував сто двадцять п’ять, і, звичайно, йому сказали, що можливість заробляти удвічі більше — лише питання місяців. Тож Марсія навіть не розглядала можливість відмови від ста п’ятдесяти на тиждень, які отримувала у той час.

— Ми з тобою наче Голова і Плечі, дорогий, — промовила вона тихо, — і плечам доведеться трястися трохи довше, доки не вдасться розтрясти і стару голову.

— О, як я її ненавиджу, — похмуро заперечив він.

— Ну, — категорично відповіла вона, — твоєї зарплати не вистачить на оплату квартири. Не думай, що я хочу публічності — зовсім ні. Я хочу бути твоєю. Але сидіти у кімнаті, рахуючи соняшники на шпалерах і чекаючи на тебе, було б вкрай безглуздим. Коли ти зароблятимеш триста на місяць, я піду звідти.

І хоча це чіпляло його гордість, Горацію довелося визнати, що Марсія має рацію.

За березнем ішов квітень. Травень приніс чудові хвилювання у парки і води Манхеттену, і вони були цьому дуже раді. Горацій, який не мав жодних стереотипів — він так і не встиг їх сформувати, — виявився для Марсії чоловіком, готовим йти на поступки, і оскільки Марсія, як його дружина, майже не мала попереднього уявлення щодо його захоплень, в них було мало сутичок і непорозумінь. Їхні думки оберталися у різних сферах. Марсія виступала у ролі його практичної помічниці, тоді як Горацій жив або у своєму улюбленому світі абстрактних ідей, або в якомусь урочистому земному поклонінні та обожнюванні своєї молодої дружини. Вона постійно його дивувала — свіжість та оригінальність її розуму, її динамічна, ясна енергія та незмінний добрий гумор.

Колеги Марсії з вечірнього шоу, де вона проявляла свої таланти, були вражені тим, з якою надзвичайною гордістю вона казала про розумові здібності свого чоловіка. Горація вони знали лише як дуже стрункого, тонкого та незрілого на вигляд юнака, який щовечора чекав на неї, щоб забрати додому.

— Горацію, — промовила колись ввечері Марсія, коли зустріла його, як завжди, об одинадцятій, — ти схожий на привида, що стоїть там напроти вуличних ліхтарів. Ти худнеш?

Він невизначено похитав головою.

— Не знаю. Мені сьогодні підняли оклад до ста тридцяти п’яти доларів, і….

— Мені все одно, — суворо відрізала Марсія. — Ти вбиваєш себе, працюючи вночі. Ти читаєш ці серйозні книги з економії….

— Економіки, — виправив Горацій.

— Гаразд… але ти читаєш їх щовечора, ще довго після того, як я засинаю. І ти стаєш таким сутулим, як був до того, як ми одружилися.

— Але, Марсіє, я повинен....

— Ні, ти нічого нікому не повинен, дорогий. Певно, я зараз візьму ситуацію в свої руки і не дозволю своєму коханому хлопцеві зіпсувати собі здоров’я та очі. До речі, треба іноді тренуватися.

— Згоден. Щоранку я ...

— О, знаю ці твої гантелі — навіть у сухотника не піднімуть температуру бодай на градус! Я маю на увазі справжні вправи. Почни відвідувати гімнастичний зал. Пам’ятаєш, ти казав мені, що колись був таким майстерним гімнастом, що тебе збиралися відправити на змагання з командою коледжу, але ти не поїхав через важливу для тебе зустріч із Гербом Спенсером?

— Мені це подобалося, — замислено відповів Горацій, — але зараз це забирало б занадто багато часу.

— Гаразд, — сказала Марсія. — Я укладаю з тобою своєрідну угоду. Ти починаєш тренуватися у гімнастичній залі, а я прочитаю одну з тих книг із коричневою палітуркою….

— «Щоденник Пепіса», ти маєш на увазі? Чому, тобі повинно сподобатися. Він дуже легко сприймається.

— О, тільки не для мене. Це буде наче перетравлення скла. Але ти говорив мені, наскільки це розширить мій світогляд. Отже, ти ходиш до зали тричі на тиждень, а я прийматиму одну велику дозу Семмі.

Горацій вагався.

— Ну…

— Давай, нумо! Ти робиш заради мене гігантські махи, а я підвищую власний культурний рівень для тебе.

Нарешті Горацій погодився, і протягом усього пекучого літа проводив три, а іноді і чотири вечори на тиждень, експериментуючи на трапеції в гімнастичній залі Шкіпера. А в серпні він зізнався Марсії, що це робить його здатним до більш плідної розумової праці протягом дня.

— «Mens sano in corpore sano», — сказав він, що з латині перекладається як «у здоровому тілі здоровий дух», але його дружина латиною не володіла.

— Не вір у це, — заперечила Марсія. — Я спробувала одного разу якісь із цих патентних ліків, і зрозуміла, що все це маячня. Краще регулярно тренуйся.

Одного вечора на початку вересня, коли Горацій збирався тренувати тіло на кільцях у майже безлюдній гімнастичній залі, до нього звернувся замислений товстун, який вже кілька вечорів за ним спостерігав — і Горацій навіть запам’ятав його.

— Скажи, друже, ти можеш зробити той трюк, який робив минулого тренування?

Горацій усміхнувся йому зверху.

— Це мій винахід, — заявив він. — І наштовхнула мене на нього четверта теорема Евкліда.

— З якого він цирку?

— Та він давно помер.

— Ну, він, мабуть, зламав собі шию, виконуючи цей трюк. Вчора ввечері я стояв тут і гадав, що ти збираєшся зламати свою.

— Мені подобається! — вигукнув Горацій і, повернувшись на трапецію, виконав трюк.

— Хіба це не вбиває вашу шию і м’язи плечей?

— Можливо, спочатку, але за тиждень я написав про нього quod erat demonstrandum.

— Хм!

Горацій ліниво розмахувався на трапеції.

— Ви коли-небудь думали зайнятися цим професійно? — спитав товстун.

— Тільки не я.

— Таке майстерне виконання трюків коштує великих грошей.

— О, ще один, — нетерпляче проголосив Горацій, і щелепа товстуна раптово знову відвисла, бо цей прометей у рожевій футболці знову кинув виклик богам та Ісааку Ньютону.

Пізніше ввечері після цієї зустрічі, повернувшись додому з роботи, Горацій знайшов Марсію дуже блідою. Вона лежала на дивані й чекала на нього.

— Сьогодні я знепритомніла двічі, — без попереднього вступу почала вона.

— Що?

— Так. Розумієш, через чотири місяці має народитися дитина. Лікар каже, що я мала б кинути танцювати принаймні два тижні тому.

Горацій сів і замислився.

— Звичайно, я радий, — нарешті промовив він, — я маю на увазі, що в нас буде дитина. Але це означає великі витрати.

— У мене в банку двісті п’ятдесят, — з надією сказала Марсія, — і плата за два тижні.

Горацій швидко підрахував.

— Включаючи мою зарплату, ми матимемо майже чотирнадцять сотень протягом наступних шести місяців.

Марсія виглядала засмученою.

— І це все? Звичайно, я можу влаштуватися десь у цьому місяці на спів, а у березні знову піти на роботу.

— Авжеж, ні! — обірвав її Горацій. — Ти залишатимешся вдома. Зараз подивимось — крім покоївки треба буде сплатити за візит лікаря та медичної сестри. Нам треба ще трохи грошей.

— Ну, — втомлено промовила Марсія, — я не знаю, звідки вони можуть взятися. Зараз це залежатиме від старої доброї голови. Плечі не працюють...

Горацій підвівся і натягнув пальто.

— Куди ти зібрався?

— У мене ідея, — відповів він. — Я зараз повернуся.

Хвилин за десять, прямуючи вулицею до гімнастичної зали Шкіпера, він безтурботно дивувався без натяку на гумор тому, що збирається робити. Як би він дивувався собі рік тому! Як би усі були здивовані! Але коли ти відкриваєш двері на стукіт самому життю, ти багато чого впускаєш до себе разом з ним.

Гімнастична зала була яскраво освітлена, і коли його очі звикли, він помітив замисленого товстуна, що сидів на купі полотняних килимків і димив великою сигарою.

— Скажіть, — почав Горацій прямо, — чи серйозно Ви вчора казали, що я можу заробляти гроші своїми трюками на трапеції?

— Так, чому б ні, — здивувався товстун.

— Ну, я все обдумав, і гадаю, що міг би спробувати. Я міг би працювати ввечері та в суботу після обіду — на регулярній основі, якщо оплата досить пристойна.

Товстун поглянув на годинник.

— Добре, — сказав він, — Вам треба зустрітися з Чарлі Полсоном. Він забронює Вас протягом чотирьох днів, як тільки побачить, що Ви вмієте. Сьогодні його вже не знайти, але завтра я обов’язково запрошу його.

Товстун дотримав свого слова. Чарлі Полсон завітав наступного вечора і провів годину, здивовано спостеріга­ючи за тим, як вундеркінд розрізав повітря дивовижними параболами, а наступного вечора привів із собою двох кремезних чоловіків, які, схоже, були народжені курити чорні сигари і розмовляти про гроші низькими, пристрасними голосами. Наступної суботи тулуб Горація Тарбокса вперше з’явився на гімнастичному шоу, яке проходило на території садів Коулман-стріт. І хоча аудиторія налічувала ніяк не менше п’яти тисяч осіб, Горацій не хвилювався. З дитинства він читав публікації перед публікою, тож умів опанувати себе.

— Марсіє, — весело сказав він пізніше того ж вечора, — здається, ми знайшли вихід з цієї хащі! Полсон вважає, що зможе домовитись щодо мене на іподромі, а це означає співпрацю впродовж всієї зими. Іподром, щоб ти розуміла, великий…

— Так, здається, чула про нього, — перервала його Марсія, — але я хочу дізнатися більше про той трюк, який ти виконуєш. Там немає нічого небезпечного, правда?

— Нічого, — тихо промовив Горацій. — Але якщо ти можеш вигадати приємніший спосіб піти з життя, ніж ризикувати заради тебе, то це саме те, про що я мрію....

Марсія потягнулася і міцно охопила його шию обома руками.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона, — і клич мене, будь ласка, «дорогеньке серденько». Я люблю, коли ти кажеш «дорогеньке серденько», а завтра дай якусь книгу для читання. Вже не Сема Пепіса, а радше щось смішне і безглузде. Мені цілий день хотілося бути чимось зайнятою — наприклад, писати листи, але …нема кому.

— Напиши мені, — сказав Горацій. — Я їх почитаю.

— Якби я тільки могла, — видихнула Марсія. — Якби я знала достатньо слів, я могла б написати тобі найдовшого любовного листа у світі — і навіть не втомилася б.

Але два місяці по тому Марсія справді дуже втомилася, і протягом кількох ночей до неї повертався занадто тривожний, стомлений на вигляд молодий спортсмен, який виходив перед натовпом іподрому. Потім було два дні, коли його місце зайняв молодик у світло-синьому замість білого й отримав дуже мало оплесків. Але за два дні Горацій з’явився знову, і ті, хто сидів близько до сцени, помітили вираз блаженства на обличчі цього молодого акробата, навіть коли він майже не дихав у повітрі під час своїх дивовижних та оригінальних розмахів плечима. Після свого виступу він поглузував з ліфтера і кинувся по сходах, перестрибуючи через п’ять сходинок — а потім дуже обережно навшпиньки увійшов до кімнати, в якій панувала тиша.

— Марсіє, — прошепотів він.

— Вітаю тебе! — Вона непомітно усміхнулася. — Горацію, я хочу, щоб ти дещо зробив. Зазирни до верхньої шухляди мого комоду. Ти там знайдеш великий стос паперу. Це начебто книга, Горацію. Я писала її останні три місяці, які провела тут, на самоті. Я б хотіла, щоб ти відніс її до того Пітера Бойса Венделла, який помістив мого листа у своїй газеті. Він міг би висловити тобі свою думку с приводу того, чи гарна книга вийшла б з цього. Я писала її так, як зазвичай розмовляю, саме так, як написала йому того листа. Це просто історія про багато речей, які зі мною трапились. Занесеш йому, Горацію?

— Так, кохана.

Він нахилився над ліжком, поклав голову на подушці біля неї і почав погладжувати її світле волосся.

— Дорога Марсіє, — прошепотів він.

— Ні, — пробурмотіла вона, — клич мене так, як я наказала, аби ти мене кликав.

— Дорогеньке серденько, — пристрасно відгукнувся він, — найдорожче, найдорожче серденько.

— Яке ім’я ми їй дамо?

Вони завмерли на мить — задоволені та сонні. Горацій тим часом міркував.

— Ми назвемо її Марсією Юм Тарбокс, — вимовив нарешті він.

— Чому Юм?

— Бо завдяки йому ми познайомилися.

— Невже? — пробурмотіла вона здивовано та сонно. — Я гадала, його звали Мун.

Її очі заплющились, і за якусь мить повільне та роз­мірене колихання ковдри на грудях показало, що вона спить.

Горацій навшпиньки підійшов до комода, і, відкривши верхню шухляду, виявив купу щільно списаних чорнилами сторінок. Він подивився на перший аркуш:

Він усміхнувся. Тож Семуель Пепіс зрештою справив на неї враження. Горацій перегорнув сторінку і почав читати. Його усмішка все ширшала — він читав далі. Минуло пів години, і він раптом зрозумів, що Марсія прокинулась і спостерігає за ним із ліжка.

— Любий, — прошепотіла вона.

— Що, Марсіє?

— Тобі подобається?

Горацій закашлявся.

— Здається, я зачитався. Це просто блискуче!

— Віднеси Пітеру Бойсу Венделлу. Скажи йому, що ти отримав одного разу найвищі оцінки в Принстоні, і що ти розумієшся на добрих книгах, і що ця річ унікальна.

— Гаразд, Марсіє, — лагідно промовив Горацій.

Її очі знову заплющились, і Горацій перехрестивши поцілував її в лоб, якусь мить завмер, дивлячись ніжно та зворушено, і вийшов із кімнати.

Протягом усієї ночі у нього перед очима танцювали її милі каракулі на сторінках, постійні помилки у правописі, дивна пунктуація. Він прокидався кілька разів, щоразу сповнений цілющої безпідставної симпатії до цього бажання душі Марсії висловитись. У серці Горація прокинувся якийсь безмежний жаль, і у свідомості вперше за кілька останніх місяців почали ворушитися власні напівзабуті мрії.

Він мав намір написати серію книг задля популяризації нового реалізму, як Шопенгауер популяризував песимізм та прагматизм Вільяма Джеймса.

Але життя склалося інакше. Життя хапало людей і змушувало літати по колу. Він засміявся, згадавши той стукіт у двері, просвічену тінь у Юмі, Марсію, що погрожувала поцілунком.

— І це все ще я, — промовив уголос він із подивом, прокинувшись у темряві. — Я людина, яка сиділа у Берклі, безглуздо замислившись, чи існував би цей стукіт насправді, якби мого вуха не було там, щоб його почути. Я й досі та сама людина. Мене могли посадити на електричний стілець за всі ці злочини.

— Бідні дурні душі намагаються реалізувати себе у чомусь матеріальному. Марсія з її написаною книгою; я зі своїми ненаписаними. Намагаємося обрати засоби для свого життя, а потім радіти від того, що отримали.

«Стисла історія Сандри Пепіс» із вступом оглядача Пітера Бойса Венделла частинами виходила в журналі «Джорданс», а у вигляді книги побачила світ у березні. Вже перша опублікована частина твору привернула до себе велику увагу. Тема досить банальна — дівчина з маленького містечка Нью-Джерсі, яка приїжджає до Нью-Йорку, щоб вийти на сцену. Написано просто, але з якоюсь особливою яскравістю фраз та примарним відтінком смутку через вкрай недостатній словниковий запас, і у цьому було щось чарівне.

Пітер Бойс Венделл, який в той час ратував за збагачення американської мови шляхом негайного прийняття виразних простонародних слів, виступив її спонсором і обурювався байдужістю до цього явища традиційних рецензентів.

Марсія отримала триста доларів гонорару за кожну з частин публікації, що було не зайвим, бо хоча щомісячна зарплата Горація на іподромі була більшою, ніж у Марсії, маленька донечка Марсія настільки пронизливо кричала, що батьки трактували це як вимогу до сільського чистого повітря. Тож на початку квітня вони переїхали у бунгало в окрузі Вестчестер, де було місце для висадки газону, побудови гаража та будь-чого ще, включаючи звукоізоляційний кабінет з товстими стінами, в якому Марсія чесно пообіцяла містеру Джордану влаштувати собі зручне робоче місце, коли вимоги доньки почали зменшуватись, і вона почала народжувати безсмертну простонародну літературу.

«А що, це не так вже й погано», — міркував Горацій одного вечора, коли йшов від вокзалу до свого будинку. Він розглядав кілька перспектив, що відкрились йому останнім часом — чотиримісячний контракт участі у водевілі з п’ятизначною сумою та шанс повернутися у Принстон у якості відповідального за всі спортивні події. Дивно! Колись він мав намір повернутися туди керівником усіх філософських робіт, а тепер його навіть не зворушив приїзд до Нью-Йорка Антона Лор’є, його давнього кумира.

Гравій гучно хрустів під п’ятами. Горацій побачив світло у вікні їхньої вітальні й великий автомобіль перед входом. Можливо, знову містер Джордан приїхав, щоб переконати Марсію влаштуватися працювати.

Вона почула, як він наблизився, і вийшла йому назустріч. Її силует чітко вималювався на тлі освітлених дверей.

— Тут якийсь француз, — нервово прошепотіла вона. — Я не можу вимовити його ім’я, але помітно, що він досить дотепний. Тобі доведеться з ним побалакати.

— Який француз?

— Навіть не питай — не знаю. Він під’їхав годину тому з містером Джорданом і сказав, що хоче познайомитися з Сандрою Пепіс і таке інше.

Двоє чоловіків піднялися зі стільців, коли вони зайшли до кімнати.

— Вітаю Вас, Тарбоксе, — урочисто промовив Джордан. — Сьогодні я привіз із собою двох знаменитостей. Це месьє Лор’є. Месьє Лор’є, дозвольте мені представити містера Тарбокса, чоловіка місіс Тарбокс.

— Невже Ви — Антон Лор’є! — здивовано вигукнув Горацій.

— Так! Я не міг не приїхати. Я прочитав книгу мадам, і вона мене зачарувала. — Він помацав у кишені. — О, я читав і про Вас. У сьогоднішній газеті є ваше ім’я.

Нарешті він знайшов бажану вирізку з журналу.

— Читайте! — сказав Лор’є охоче і простягнув її Горацію. — Тут і про Вас пишуть.

Око Горація пробігло по тексту.

— Значний внесок в американську діалектну літературу, — йшлося у ній. — Ніяких банальностей; тож появу цієї книги можна порівняти лише з появою «Гекльберрі Фіна» Марка Твена.

Очі Горація опустилися нижче; він раптово збентежився і поспіхом продовжив:

— Марсія Тарбокс пов’язана зі сценою не лише як глядач, а як дружина артиста. Минулого року вона вийшла заміж за Горація Тарбокса, який щовечора тішить дітей на іподромі своїм дивовижним виступом на кільцях. Безперечно, місіс Тарбокс забезпечує літературні та розумові якості, тоді як еластичні та рухливі плечі її чоловіка вносять свою частку в сімейне багатство.

Місіс Тарбокс, здається, заслуговує цього забутого прізвиська — літературного «вундеркінда». Їй лише двадцять…

Горацій завершив читати й з дуже дивним виразом в очах пильно дивився на Антона Лор’є.

— Я хочу вам порадити.... — хрипко почав він.

— Що саме?

— С приводу того, коли стукають у двері. Не відмикайте! Нехай собі стукають — зробіть краще м’яку обшивку.