Цент на двох

Верблюжа спина

Втомлений читач, замилене око якого на мить затримається на наведеній вище назві, вважатиме її суто метафоричною. Історії про чашку та губу, фальшиву монету чи нову мітлу рідко мають щось спільне з чашками, губами, монетами чи мітлами. Але ця історія — виняток. У ній йдеться про реальну, видиму і неосяжну, як саме життя, верблюжу спину.

Почавши з шиї, ми доберемося до хвоста. Я хочу познайомити вас із містером Перрі Паркхерстом двадцяти восьми років, адвокатом з Толедо. У Перрі гарні зуби, гарвардський диплом і проділ посередині на голові. Ви вже зустрічали його раніше — у Клівленді, Портленді, Сент-Полі, Індіанаполісі, Канзас-сіті тощо. Бейкер Бразерз з Нью-Йорку роблять паузу у піврічній подорожі Заходом лише задля того, аби одягнути його у моделі з останньої колекції. «Монморансі та Ко.» відправляють свого представника кожні три місяці, аби переконатися, що у нього достатня за сьогоднішніми тенденціями моди кількість маленьких проколів для шнурків на взутті. Він володіє вітчизняним родстером, незабаром в нього з’явиться і французького виробництва, якщо він житиме достатньо довго, і, безсумнівно, навіть китайський танк, якщо той увійде у моду. Перрі схожий на молодика з реклами, який натирає лініментом свої засмаглі груди й щороку їздить на Схід задля зустрічі зі своїми однокласниками.

Хочу також познайомити вас із його Коханням. Її звати Бетті Меділл, і вона, мабуть, мала б непоганий вигляд у кіно. Батько їй щомісяця дає триста доларів на вишуканий одяг, а ще вона має темні очі та волосся, і віяло з кольорового пір’я. Тепер кілька слів про її батька, Сайруса Меділла. Попри те, що він за всіма ознаками звичайна жива людина, проте, як не дивно, добре відомий у Толедо за прізвиськом «містер Алюміній». Але коли він сидить у своєму клубі з кимось із товарищів на прізвиська «містер Залізо», «містер Біла Сосна» або «містер Латунь», вони нічим не відрізняються від нас із вами, ну хіба що виглядають більш переконливо, якщо ви розумієте, про що я.

Тоді під час різдвяних святкувань 1919 року, що відбувалися в Толедо, за участю цих непростих людей відбулися сорок одна звана вечеря, шістнадцять танців, шість обідів, чоловічих та жіночих, дванадцять чаювань, чотири офіційні прийняття, два весілля та тринадцять партій у бридж. Саме сукупний ефект від цього спонукав Перрі Паркхерста двадцять дев’ятого грудня прийняти одне важливе рішення.

Дівчина Меділл погоджувалася стати його дружиною, але незабаром в неї почалися сумніви. Вона так добре проводила час, що їй важко було наважитися на такий вирішальний крок як весілля. Тим часом їхні таємні заручини вже настільки затягнулися, що здавалося, ніби одного дня вони луснуть. Низенький чоловік на ім’я Уорбертон, який був завжди у курсі всіх подій, переконав Перрі показати їй, який він супермен, — взяти ліцензію на шлюб, завітати до будинку Меділл і сказати, що їй доведеться одразу вийти за нього заміж або відмовитися назавжди. Тож він запропонував себе, своє серце, ліцензію та ультиматум, і протягом п’яти хвилин вони опинились у розпалі жорстокої сварки зі сплесками відкритої ворожнечі, які зазвичай відбуваються ближче до кінця усіх довгих воєн та сутичок. Це призвело до визнання однієї з тих жахливих помилок, коли двоє закоханих людей раптом замовкають, холодно дивляться одне на одного і починають розуміти, що все це було помилкою. Пізніше вони, як правило, міцно цілуються і запевняють одне одного, що то була його вина. «Скажи, що я у всьому винний! Скажи, що це так! Я хочу почути, як ти це кажеш!»

Але в той час, коли у повітрі вже затремтів дух примирення і кожен з них якоюсь мірою затягував його, аби повніше та сентиментальніше насолодитися ним пізніше, коли воно настане, їх перервав телефонний дзвінок говіркої тітки, і Бетті поринула у розмову з нею на довгі двадцять хвилин. Наприкінці вісімнадцятої хвилини Перрі Паркхерст, спонуканий гордістю, підозрою та приниженою гідністю, одягнув довге хутряне пальто, світло-коричневий м’який капелюх і вийшов за двері.

«Це кінець», — бурмотів він роздратовано, сівши у свій автомобіль та намагаючись його завести. «Це кінець — якщо мені доведеться вмовляти тебе зрушити з місця, чорт забирай!» Це стосувалося його автомобіля, який стояв якийсь час на холоді, і потребував терпіння, аби прогрівся мотор.

Перрі поїхав до центру міста — точніше потрапив у снігову колію, яка привела його саме туди. Зсутулений біля керма, він був занадто розчарований, щоб піклуватися про те, куди саме їде.

Перед готелем «Кларендон» його з тротуару привітав гидкий чолов’яга на ім’я Бейлі, який мав великі зуби, жив у готелі й ніколи не був закоханий.

— Перрі, — тихо промовив Бейлі, коли родстер під’їхав до нього біля узбіччя, — у мене є шість літрів найдешевшого шампанського, яке ти коли-небудь пробував. Третя частина твоя, Перрі, якщо ти піднімешся по сходах і допоможеш нам з Мартіном Мейсі випити його.

— Бейлі, — напружено процідив Перрі, — я вип’ю твоє шампанське… вип’ю кожну його краплину. Мені байдуже, якщо це може мене вбити.

— Замовкни, бовдуре! — лагідно пробелькотів гидкий Бейлі. — Вони не додають у шампанське деревний спирт. Це доводить, що світові вже понад шість тисяч років. Він настільки древній, що пробка скам’яніла. Треба витягнути її кам’яним свердлом.

— Мені вистачить піднятися сходами, — заперечив Перрі — і ця пробка, побачивши, що у мене зараз на серці, сама звідти вислизне, співчуваючи мені.

В кімнаті нагорі було повно невинних готельних фотографій маленьких дівчат, які їли яблука, сиділи у гойдалках і розмовляли з собаками. Іншими «прикрасами» були краватки, розкидані усюди, та рожевощокий чоловік, який читав не менш рожеву газету, присвячену дамам у рожевих панчохах.

— Вам що, довелося їхати по шосе та об’їзними шляхами? — почав рожевий, докірливо дивлячись на Бейлі та Перрі.

— Вітаю, Мартіне Мейсі, — коротко перервав його Перрі, — де це шампанське кам’яного віку?

— До чого поспіх? Зрозумій, це не наліт, а неформальні посиденьки.

Перрі повільно занурився у крісло і невдоволено подивився на розкидані краватки.

Бейлі неквапливо відчинив двері гардеробу і виніс шість привабливих на вигляд пляшок.

— Знімай цю кляту шубу! — знову звернувся до Перрі Мартін. — Або, можливо, ти хотів би, щоб ми відкрили всі вікна?

— Дай краще мені шампанського, — втомлено промовив Перрі.

— Підемо сьогодні ввечері на цирковий бал Таунсендів?

— Тільки не я!

— Ти там був чи що?

— Угу.

— Чому б знову не піти?

— О, вечірки наганяють на мене нудьгу, — вигукнув Перрі. — Мені нудно від них. Здається, у свій час я ними переситився.

— Можливо, ти їдеш на вечірку до Говарда Тейтса?

— Та ні, кажу тобі… Мене від них нудить.

— Ти правий, — заспокійливим тоном сказав Мейсі, — у Тейтса зазвичай самі студенти.

— Та я кажу тобі….

— Я гадав, ти все одно підеш до одного з них. Знаю з газет, що ти не проґавив там жодного Різдва.

— Хм, — похмуро прохрипів Перрі.

Він більше ніколи не піде на жодну вечірку. В його свідомості крутилася класична фраза — ця сфера його життя тепер є закритою, закритою! Коли чоловік говорить про якусь тему «закрито, закрито», можете бути впевнені, що якась жінка її двічі, так би мовити, закрила. Перрі також виношував іншу класичну думку про те, наскільки боягузливим є самогубство. Ця благородна думка була теплою та надихаючою. Подумайте лишень про всіх прекрасних людей, яких ми могли б втратити, якби самогубство було не таким боягузливим явищем!

Минула година, і о шостій вечора Перрі втратив схожість із привабливим юнаком з реклами лініменту. Він радше був схожий на чернетку коміксу про заворушення.

Чоловіки горлали імпровізовану пісню, яку Бейлі щойно вигадав:

Один бовдур Перрі, готельний черв’як,

відомий міський чаювальник,

до цього всерйоз не підходить ніяк —

коліно його натреноване добре.

і ложка з серветки не падає попри

навколишній регіт похвальний.

— Річ у тому, — із почуттям власної значущості промовив Перрі, який щойно зачесав волосся гребінцем Бейлі й намагався зав’язати на ньому помаранчеву краватку, щоб отримати схожість із Юлієм Цезарем, — що ви, хлопці, не розумієтесь на співі. Як тільки я кидаю ваш унісон та затягую партію тенора, ви лізете туди ж!

— Я природний тенор, — серйозно зауважив Мейсі. — Треба лишень тренуватися, голос розвивати, ось і все. Дар від Бога, як моя тітка усім каже. У її розумінні я вже добрий співак.

— Співаки, співаки… усі ми хороші співаки, — зауважив Бейлі, який у той момент розмовляв телефоном. — Ні, не кабаре; я хочу яйце. Я маю на увазі, хочу до якогось собачого клерка, який пропонує гостям їжу. Їжу! Я хочу….

— Юлій Цезар, — оголосив Перрі, обертаючись від дзеркала. — Людина залізної волі та суворих принципів.

— Замовкни! — процідив Бейлі. — Кажіть, це містер Бейлі! Приготуйте нам грандіозну вечерю. Що не будь на Ваш смак. Просто зараз!

Він з деякими труднощами з’єднав трубку та гачок, а потім зі стиснутими губами та виразом урочистої напруженості в очах підійшов до нижньої шухляди комода і відкрив його.

— Подивіться! — наказав він. У руках Бейлі тримав вкорочений одяг з рожевої тканини джингам.

— Штани, — серйозно вигукнув він. — Подивіться і на це!

Наступними були рожева блуза, червона краватка та комірець Бустера Брауна.

— Дивіться! — повторив він. — Костюм для циркового балу Таунсендів. Я зображатиму хлопчика, який несе воду для слонів.

Перрі був неабияк вражений, попри свій настрій.

— А я буду Юлієм Цезарем, — оголосив він після хвилини зосередженості.

— А ти що, теж підеш? — здивувався Мейсі.

— Я? Звичайно, я піду. Ніколи не відмовляю собі у вечірках. Вони заспокійливо діють на нервову систему, як, до речі, і селера.

— Цезар! — знущався Бейлі. — Ти не можеш бути Цезарем! Він ніяк не в’язжеться із цирком. Цезар — це щось із Шекспіра. Будь краще клоуном.

Перрі похитав головою.

— Ні-і-і…. Тільки Цезар.

— Цезар?

— Звичайно. Колісниця….

У голові Бейлі майнула думка.

— Це правильно. Гарна ідея!

Перрі оглянув кімнату.

— Ти позичиш мені халат і цю краватку, — сказав він нарешті.

Бейлі уважно поглянув на нього.

— Ні, не підійде.

— Авжеж, це все, що мені потрібно. Цезар був варваром. Ну справді, мене ж не виженуть, якщо я прийду в образі Цезаря, навіть якщо той і був варваром.

— О ні, — заперечив Бейлі, повільно хитаючи головою. — Краще замов щось пристойне у костюмера. У Нолака.

— У нього, напевно, вже зачинено.

— Дізнайся краще. Раптом ні?.

Після плутаної п’ятихвилинної розмови телефоном тихий, утомлений голос зумів переконати Перрі, що той розмовляє з містером Нолаком, і що через бал Таунсендів костюмерна працюватиме до восьмої. Упевнившись у цьому, Перрі з’їв велику кількість філе-міньйону і випив свою третину останньої пляшки шампанського. О чверть на дев’яту чоловік у високому циліндрі, який стояв навпроти «Кларендону», бачив, як він намагався завести свій родстер.

— Заглух, — констатував Перрі. — Це все через мороз. Холодне повітря….

— Невже?

— Точно кажу. Холодне повітря вивело його з ладу.

— Не можете ніяк завести його?

— Ніяк…. Нехай вже стоїть тут до літа! Одного спекотного серпневого дня розморозиться стовідсотково.

— Збираєтесь його тут залишити?

— Звісно. Нехай собі стоїть. Будемо на нього ловити злодіїв по гарячому. Подайте таксі.

Чоловік у високому циліндрі викликав таксі.

— Куди Вам, містере?

— Їдьмо до костюмера Нолака.

Місіс Нолак була невисокою і нескладною на вигляд. По закінченні світової війни протягом деякого часу вона належала до однієї з нових національностей. Через нестабільність європейської ситуації вона ніколи відтоді не була повністю впевнена, хто вона насправді. Костюмерна, у якій вони з її чоловіком щоденно працювали, була похмурою і досить чудернацькою, сповненою різноманітних обладунків та костюмів китайських мандаринів, а також величезних, підвішених до стелі птахів з пап’є-маше. На невиразному тлі дивились на відвідувача безліч безоких масок, з усіх боків підіймалися скляні вітрини, повні корон і скіпетрів, коштовностей і вражаючих корсажів. Були там і фарби, і накладне волосся, і перуки усіх кольорів.

Коли Перрі увірвався до костюмерної, місіс Нолак завершувала, як вона гадала, останні клопоти напруженого дня у шухляді, повній рожевих шовкових панчох.

— Вам щось треба? — песимістично запитала вона Перрі.

— Хочу костюм Юліуса Гура, візника.

Місіс Нолак вибачилась, але усі костюми візника давно були узяті в оренду.

— Це Ви для циркового балу Таунсендів?

— Так, для нього.

— Вибачте, — сказала вона, — але сумніваюся, що лишилося щось, пов’язане з цирком.

Тож не все було так просто.

— Хм, — вигукнув Перрі. Його раптово вразила ідея. — Якщо у вас є шмат полотна, я буду хоч наметом.

— Вибачте, але у нас немає нічого подібного. Вам доведеться піти у якийсь магазин. Але, дивіться, у нас є кілька дуже симпатичних костюмів солдатів Конфеде­рації.

— Ні. Ніяких солдатів.

— А ще — дуже гарний костюм короля.

Він похитав головою.

— Декілька джентльменів, — продовжувала вона з надією, — вдягнули циліндри та фраки й пішли на костюмований бал у ролі інспекторів манежу, — але у нас і вони закінчились. Я можу дати Вам трохи штучного волосся для вусів.

— Хочеться чогось особливого.

— Так… подивимось. Є у нас іще голови лева, гусака і верблюда….

— Верблюда?

Ця несподівана ідея захопила уяву Перрі.

— Так, але для цього потрібні двоє людей.

— Верблюд…. А це непогана ідея. Можна подивитись?

Верблюд був знятий з місця свого відпочинку на верхній полиці. На перший погляд, він складався лише з дуже худої неживої голови та чималого горба, але, коли вони вдвох з місіс Нолак розтягнули його, виявилося, що верблюд мав темно-коричневе нездорове на вигляд тіло з щільної бавовняної тканини.

— Розумієте, тут потрібні двоє людей, — пояснила місіс Нолак, у відвертому захопленні демонструючи костюм. — Якщо у вас є друг, він міг би Вам допомогти. Ви ж бачите, що, так би мовити штани розраховані на двох людей. Одна пара для хлопця попереду, друга — для того, що позаду. Хлопець попереду дивиться крізь ці отвори для очей, а хлопець позаду просто повинен нахилитися над спиною переднього хлопця.

— Вдягніть його, — наказав Перрі.

Пані Нолак слухняно вклала своє косолобе котяче обличчя всередину голови верблюда і люто захитала нею з боку в бік.

Перрі зачаровано спостерігав.

— Які звуки видає верблюд?

— Що? — перепитала місіс Нолак, коли з’явилось її дещо замурзане обличчя. — А…ну, які… він, начебто, реве.

— Дайте мені, я подивлюся на себе у дзеркалі.

Перед широким дзеркалом Перрі приміряв голову й оцінюючи почав себе роздивлятися. У слабкому світлі ефект виявився досить цікавим. Обличчя верблюда виглядало доволі песимістичним, у численних потертостях, і слід зазначити, що тканина його тулубу була в такому ж занедбаному стані, властивому верблюдам, — насправді його потрібно було почистити й попрасувати, — але верблюд, безумовно, і мав таким бути. Він був величним. Таке видовисько привернуло б увагу на будь-якій зустрічі вже тільки завдяки меланхолійному та голодному вигляду, підсиленому темними западинами очей.

— Ви ж бачите, тут має бути залучено двоє людей, — знову зауважила місіс Нолак.

Перрі попередньо підібрав тіло і ноги й обернув їх, прив’язавши задні ноги, наче пояс, навколо талії. Ефект взагалі-то був так собі. У цьому було навіть щось неповажне — як одне з тих середньовічних зображень ченця, перетвореного сатаною на звіра. Скоріше це все нагадувало горбату корову, що встала під ковдрою на диби.

— Взагалі ні на що не схоже, — похмуро заперечив Перрі.

— Ні, — не втрачала надії місіс Нолак, — Вам просто потрібен ще хтось у партнери.

Раптом Перрі осяяло несподіване рішення.

— Будете моїм партнером сьогодні?

— О, я не можу...

— Нумо, — підбадьорливо сказав Перрі. — Звичайно, Ви можете. Ось! Трохи азарту! Підніміться на ці задні копита.

Ледве розправивши і якомога ширше розтягнувши їхні глибокі отвори, Перрі очима запросив її туди. Але місіс Нолак усім своїм виглядом демонструвала небажання. Вона рішуче відступила.

— О ні….

— Їдемо! Ви можете бути спереду, якщо бажаєте. Або ми кинемо жереб.

— Ні….

— Обіцяю, Ви не пожалкуєте!

Місіс Нолак міцно стулила губи.

— А тепер схаменіться! — чітко промовила вона без тіні скромності. — Жоден із джентльменів ніколи так не обходився зі мною. Мій чоловік….

— Дійсно, у вас є чоловік! — вигукнув Перрі. — Де він?

— Він удома.

— Дайте його номер телефону, будь ласка.

Після довгих умовлянь він отримав номер телефону, за яким зміг додзвонитися до Нолака, і знову почув той самий тихий, утомлений голос, який вже чув сьогодні. Але хоч сьогодні у нього і був вихідний, містер Нолак дещо розгубився перед блискучим потоком красномовної люб’язності Перрі, однак тримався досить твердо. Він рішуче, але з гідністю відмовився допомогти містеру Паркхерсту у ролі задньої частини верблюда.

Закінчивши розмову, точніше почувши у слухавці гудки, Перрі всівся на триногу, щоб усе обміркувати. Він перебирав у думках тих друзів, до яких міг би зателефонувати, і осікся злякано та сумно, коли йому спало на думку ім’я Бетті Меділл. Він сентиментально зітхнув. Ось до кого він з легкістю міг би звернутися. Так, їхній любовний зв’язок закінчився, але вона б не відмовила йому в цьому останньому проханні. Звичайно, це ж такі дрібниці — допомогти виконати роль протягом одного короткого вечора. І якби вона наполягала, то легко могла б стати передньою частиною верблюда, а він би залюбки впорався із задньою. Перрі був щиро задоволений своєю великодушністю. У його уяві навіть заворушилися рожево-кольорові мрії про ніжне примирення всередині верблюда — там, де вони сховалися б від усього світу....

— Визначайтеся негайно, бо мені час зачинятися!

Різкий голос місіс Нолак увірвався у його солодкі фантазії та спонукав до дії. Він швидко підійшов до телефону і набрав номер будинку Меділл. Міс Бетті не було; кудись поїхала вечеряти.

І ось, коли здалося, що надію було втрачено, до костюмерної нарешті забрела майбутня «верблюжа спина» — чоловік, який виглядав виснажено та ніби застуджено. Його кашкет насунувся низько на обличчя, підборіддя опустилося майже на груди, а пальто звисало до п’ят. Він виглядав цілком розбитим, на відміну від тих, кого рятувала «Армія Порятунку» — як ззовні, так і зсередини. Чоловік назвався таксистом, якого містер найняв у готелі «Кларендон». Йому було наказано чекати надворі, і він чекав деякий час, доки в нього не з’явилась підозра, що містер вийшов із заднього входу з метою обдурити його — іноді джентльмени дозволяли собі таке — тож він увійшов. Таксист важко опустився на триногий табурет.

— Хочете піти на вечірку? — рішуче почав Перрі.

— Я маю працювати, — відповів таксист безапеляційно. — Я не хочу втратити роботу.

— Це має бути чудова вечірка!

— Моя робота не менш чудова….

— Давайте! — закликав Перрі. — Ну, будьте хорошим хлопчиком. Дивіться, який гарний! — І він продемонстрував костюм верблюда. Таксист подивився на нього досить скептично.

— Хм!

Перрі гарячково передивлявся складки тканини.

— Подивіться лишень! — захоплено закричав він, піднімаючи кілька складок. — Ось Ваша частина. Вам навіть не потрібно говорити. Все, що потрібно робити, це йти — і час від часу сідати. Ви все можете робити сидячи. Лише збагніть! Я весь час на ногах, а Ви можете і сісти час від часу. Єдиний раз, коли я можу сісти, це коли ми лежимо, а Ви можете сісти, коли… о, будь-коли. Подивіться.

— Що це таке? — із сумнівом зажадав той. — Кожух якийсь?

— Зовсім ні, — обурився Перрі. — Це верблюд.

— Невже?

Потім Перрі назвав суму грошей, і розмова більше не нагадувала бурчання, набувши практичного відтінку. Перрі з таксистом приміряли верблюда перед дзеркалом.

— Вам просто не видно, — пояснив Перрі, стурбовано визираючи крізь отвори для очей, — але ми, відверто кажучи, виглядаємо просто чудово! Чесно!

Пирхання з горба, напевно, було свідченням того, що цей дещо сумнівний комплімент прийнято.

— Я запевняю, Ви чудово виглядаєте! — захоплено повторив Перрі. — Ну ж бо, порухайтеся трохи.

Задні ноги почали рух уперед, і вся ця істота більше походила на величезного кота-верблюда зі згорбленою спиною, ніби той готується до стрибку.

— Та ні, рухатися краще убік.

Стегна верблюда вийшли акуратно з суглобів; гавайська танцівниця з глузду з’їхала б від заздрощів.

— Добре, чи не так? — допитувався Перрі, очікуючи схвалення місіс Нолак.

— Це виглядає чудово, — охоче погодилася місіс Нолак.

— Беремо, — сказав Перрі.

Перрі сунув костюм під руку, і вони вийшли з костюмерної.

— Їдемо на вечірку! — наказав він, зайнявши своє місце ззаду авто.

— Яка це вечірка?

— Маскарадна.

— Де вона проходить?

Це питання збило його з пантелику. Перрі намагався згадати, але імена тих, хто влаштовував вечірки під час свят, ніяк не спадали на думку. Він міг запитати місіс Нолак, але, подивившись у вікно, побачив, що у костюмерній темно, а вона була вже далеко, пересуваючись по засніженій вулиці й перетворившись на маленьку чорну пляму.

— Їдьмо до центру, — упевнено скерував Перрі. — Якщо побачите вечірку, зупиняйтеся. Або я Вам підкажу, коли ми дістанемося потрібного місця.

Він впав у дрімоту, і його думки знову повернулися до Бетті — Перрі уявив, ніби вони посварилися через її відмову йти на вечірку у якості задньої частини верблюда. Він занурювався у холодну дрімоту все глибше. Раптом його розбудив таксист, який відчинив двері й посмикав його за руку.

— Напевно, це тут.

Перрі сонно визирнув з вікна. Від бордюру до сірого кам’яного будинку був натягнутий смугастий тент. З вікон лунали низькі звуки вишуканого джазу. Перрі впізнав будинок Говарда Тейта.

— Звичайно, — вигукнув він рішуче — Це воно! Сьогодні ввечері вечірка саме у Тейта. Там мають бути всі.

— Скажіть, — занепокоєно спитав чоловік після чергового погляду на тент, — Ви упевнені, що ці люди приймуть мене не ворожо?

Перрі з гідністю підвівся.

— Якщо хто-небудь скаже Вам с приводу цього хоч слово, просто відповідайте, що Ви є частиною мого костюма.

Такай варіант, здавалося, заспокоїв чоловіка.

— Гаразд, — неохоче пробурмотів він.

Перрі вийшов з-під тенту і почав розгортати верблюда.

— Ходімо, — наказав він.

Кілька хвилин по тому меланхолійний, голодний на вигляд верблюд, випускаючи хмари пари з рота і з кінчика благородного горба, був помічений біля входу у резиденцію Говарда Тейта, без жодного сопіння пропустив здивованого лакея і попрямував до головних сходів, що вели до бальної зали. Рухався звір незвичною ходою, яка варіювалась між непевним крокуванням і панічною біганиною, але найкраще це можна було описати словом «переривчатість». Верблюд час від часу зупинявся, а під час руху поперемінно витягувався і стискався, як гігантська гармошка.

Тейти, як було відомо кожному, хто жив в Толедо, були найвпливовішими людьми у місті, і їх всі трохи побоювалися. Місіс Говард Тейт до того, як стала частиною сім’ї Тейтів у Толедо, належала до чиказької родини Тодд, і усі члени сім’ї, як правило, спілкувалися з оточуючими з тією свідомою простотою, яка стала ознакою американської аристократії. Тейти дійшли до того, що дивились на вас крижаними очима, говорячи про свиней та ферми і розуміючи, що вам не цікаво. У якості гостей Вони почали віддавати перевагу не друзям, а радше васалам, спокійно витрачали великі суми грошей, не відчували конкуренції і зрештою набували досить нудного вигляду.

Цього вечора танці були влаштовані на честь маленької Міллісент Тейт, і хоча були присутні представники різного віку, танцювали в основному школярі та студенти коледжу. Натовп заможної молоді проводив час на цирковому балі Таунсендів у клубі «Таллі Хo». Місіс Тейт стояла в приміщенні танцювальної зали, стежила очима за Міллісент і сяяла кожен раз, як донька потрапляла їй на очі. Поруч із нею стояли дві підлабузниці середнього віку, які не стримували потоку схвальних слів на адресу її дитини. Саме в цей момент місіс Тейт відчула, як її міцно схопили за спідницю, і її молодша донька Емілі одинадцяти років кинулася на руки матері, захоплено вигукнувши «Уф!».

— Емілі, щось трапилося?

— Мамо, — ледве вимовила Емілі, дивлячись на неї дикими, але веселими очима, — на сходах щось є.

— Що саме?

— На сходах щось є, мамо. Я спочатку вирішила, що то великий собака, мамо, але насправді на собаку це не схоже….

— Що ти маєш на увазі, Емілі?

Підлабузниці поруч співчутливо захитали головами.

— Мамо, це схоже на... ніби на верблюда!

Місіс Тейт засміялася.

— То була лише чиясь дивовижна тінь, люба, ось і все.

— О ні…. Ні, це було щось живе та велике, мамо! Я спускалася сходами, щоб подивитися, чи не прийшов ще хтось, а цей пес (чи щось інше) підіймався угору. Так смішно, мамо… рухався, наче кульгав. Щойно побачивши мене, він видав якесь бурчання, а потім підковзнувся у верхній частині сходів, а я побігла до тебе.

Усмішка місіс Тейт зникла.

— Дитина, мабуть, насправді щось бачила, — серйозно промовила вона.

Підлабузниці охоче з нею погодились, — і раптом усі втрьох інстинктивно відступили на крок від дверей, коли ззовні почулися неясні кроки.

До зали увійшла темно-коричнева, незграбна і без­формна істота, і одразу пролунали три здивовані зойки. Жінки побачили, що той величезний звір жадібно дивився на них.

— Уф! — скрикнула місіс Тейт.

— О-о-о! — хором підхопили дами.

Верблюд раптом згорбив спину, і задишка перетворилася на зойк.

— О… подивіться!

— Хто це?

Танці припинились, але танцюристи швидко заспокоїлись. В кожного з них склалися зовсім різні враження щодо прибульця; але насправді молодь одразу запідозрила, що верблюда найняв конферансьє аби потішити публіку. Старші хлопці у довгих штанах дивились на нього досить зневажливо і просунулися уперед з руками в кишенях, розцінивши це як насмішку над їхнім уже недитячим інтелектом. Тоді як дівчата вигукнули здалеку весело та з цікавістю.

— Це ж верблюд!

— Ну, невже він не смішний!

Верблюд невпевнено завмер, злегка погойдуючись з боку в бік і, здавалося, охопив залу уважним, оцінювальним поглядом; потім, немов щойно прийнявши якесь рішення, розвернувся і стрімко вискочив за двері.

Містер Говард Тейт щойно вийшов із бібліотеки на нижньому поверсі і спілкувався у холі з одним молодиком. Раптом вони почули вгорі якийсь галас, і майже відразу серію неясних глухих звуків, за якими біля підніжжя сходів стрімко з’явився великий коричневий звір, який, здавалося, кудись поспішав.

— Що це, чорт забирай!... — почав містер Тейт.

Звір не без гідності підібрався і спокійно, навіть безтурботно, наче щойно згадав про важливу справу, рушив непевною ходою до вхідних дверей. Насправді бігти почали його передні ноги.

— Дивіться, хто у нас тут! — суворо сказав містер Тейт. — Сюди! Хапайте, Баттерфілде! Хапайте його!

Молодик міцно охопив задню частину верблюда, і, зрозумівши, що подальший рух неможливий, передня части­на покірно та збуджено завмерла. Молодь вже бігла згори, а містер Тейт, підозрюючи все — від винахідливого гра­біжника до божевільного, дав молодикові чіткі вка­зівки:

— Тримайте його! Заведіть його сюди; зараз побачимо.

Верблюд погодився, аби його ввели до бібліотеки, і містер Тейт, замкнувши двері й діставши із шухляди револьвер, наказав молодикові зняти голову верблюда. Потім він видихнув і повернув револьвер до схованки.

— Ну… Перрі Паркхерст! — здивовано вигукнув він.

— Помилився адресою, містере Тейт, — сором’язливо вимовив Перрі. — Сподіваюсь, я Вас не злякав.

— Ну, Ви змусили нас хвилюватися, Перрі. Я здогадуюсь, що Ви готувалися до циркового балу Таунсендів.

— Ідея взагалі була така.

— Дозвольте представити містера Паркхерста, містере Баттерфілде. — Потім звертаючись до Перрі: — Баттерфілд залишатиметься з нами ще кілька днів.

— Я трохи заплутався, — пробурмотів Перрі. — Мені дуже шкода.

— Все гаразд! Це найприродніша помилка у світі. У мене, до речі, теж є карнавальний костюм — клоунський, я й сам трохи згодом відправлюся туди.

Він звернувся до Баттерфілда.

— Краще зміни свою думку і піди з нами.

Юнак замислився. Він збирався раніше лягти спати.

— Вип’єте, Перрі? — запропонував містер Тейт.

— Так, дякую.

— І, скажіть, — швидко продовжив Тейт, — я зовсім забув про Вашого друга тут.

Він вказав на задню частину верблюда.

— Я не хотів би здатися нечемним. Це хтось, кого я знаю? Виведіть його звідти.

— Це не друг, — поспішно пояснив Перрі. — Я щойно найняв цього чоловіка.

— Він вип’є з нами?

— Як Вам така ідея? — запитав Перрі, помацавши задню частину верблюду.

Почувся слабкий звук згоди.

— Авжеж, питиме! — душевно промовив містер Тейт. — Дійсно хороший верблюд повинен мати достатню кількість пиття, щоб йому вистачило дні на три.

— Хочу попередити, — стурбовано зауважив Перрі, — він не зовсім підходяще одягнений, щоб вийти. Якщо Ви дасте мені пляшку, я зможу передати йому, і він забере її всередину.

З-під тканини почулося захоплене цмокання, натхненне цією пропозицією. Коли з’явився дворецький із пляшками, склянками та сифоном, одну з пляшок сунули під складки костюму; після цього можна було почути частенькі ковтки мовчазного партнера Перрі.

Минула принаймні година. О десятій містер Тейт вирішив, що їм час вирушати, одягнув костюм клоуна, Перрі — голову верблюда, і вони разом пішки перетнули єдиний квартал, що відділяв будинок Тейтів і клуб «Таллі Хо».

Цирковий бал був у розпалі. Всередині бальної зали був натягнутий великий тент, а вздовж стін вбудовані стенди, що демонстрували різні визначні пам’ятки циркового шоу, але тепер вони були порожні, а у повітрі дзвеніли крики, сміх, яскраві веселощі молодості — клоуни, бородаті дами, акробати, вершники без сідел, інспектори манежу, татуйовані чоловіки та візники. Таунсенди вирішили забезпечити своїй партії успіх, тому таємно була доставлена з їхнього будинку і тепер вільно текла велика кількість алкогольних напоїв. Вздовж стіни навколо бальної зали була протягнута зелена стрічка зі стрілками та знаками, які вказували непосвяченому: «Йди зеленою лінією!» Зелена лінія вела до бару, де на гостей чекав пунш різної міцності та пляшки з простого темно-зеленого скла.

На стіні над баром була ще одна стрілка, червона і хвиляста, а під нею гасло: «Тепер прямуйте сюди!»

Але навіть попри розкішні костюми й піднесений настрій, що панували там, від появи там верблюда почався чималий ажіотаж, і Перрі відразу ж був оточений допитливою юрбою, яка зі сміхом намагалася вгадати особистість цього звіра, який стояв біля широких дверей, огля­даючи танцюристів своїм голодним, меланхолійним поглядом.

І раптом Перрі побачив Бетті, яка стояла перед одним із стендів і розмовляла з чоловіком у костюмі поліцейського. Вона була одягнена у костюм єгипетської заклиначки змій: її смугляве волосся було заплетене в косу і прикрашене латунними кільцями. Враження доповнювала сяюча східна діадема. Її світлошкіре обличчя сьогодні було затоноване теплим оливковим кольором, а на руках і на півмісяці її спини звивалися намальовані одноокі змії отруйно-зеленого кольору. Її ноги були у босоніжках, а спідниця розрізана до колін, і коли вона йшла, легко було побачити інших змій, намальованих трохи вище. Коло шиї звивалася блискуча кобра. В цілому це був чарівний костюм, що змушував нервувати жінок старшого віку, коли вона проходила повз, а декому з них базікати про те, що «не можна собі таке дозволяти» і «це абсолютно ганебно».

Але Перрі, дивлячись крізь незручні отвори верблюжих очей, бачив лише її обличчя, жваве, сяюче від хвилювання, а також руки та плечі, виразні жести яких завжди вирізняли її фігуру у будь-якій компанії. Він був зачарований, і це почуття допомогло йому протверезіти. Зі зростальною ясністю проносились у його голові події цього дня — у ньому почала наростати лють, і з напівсформованим наміром відвести її від натовпу він почав рухатися їй назустріч — або, точніше, злегка подовжився, бо забув подати сигнал, необхідний для руху.

Але в цей момент мінлива Доля, яка впродовж дня гірко і саркастично гралася з ним, вирішила повністю винагородити його за розвагу, яку він влаштував їй. Доля подивилася на верблюда темними очима заклиначки змій. Крім того, Бетті нахилилася до чоловіка поруч і спитала:

— Хто це? Той верблюд?

— Та звідки ж я знаю…

Але низенький чоловік на ім’я Уорбертон, який завжди усе про всіх знав, вирішив поділитися своєю думкою:

— Він прибув з містером Тейтом. Гадаю, це може бути Уоррен Баттерфілд, архітектор з Нью-Йорка, який гостює у Тейтів.

Здавалося, ці слова збентежили Бетті Меділл — в неї прокинувся той старий, як світ, інтерес провінційної дівчини до приїзжого.

— О, — вирвалося в неї зі штучною байдужістю після невеликої паузи.

Наприкінці наступного танцю Бетті та її партнер зупинилися в декількох футах від верблюда. З неформальною зухвалістю, яка була провідною нотою вечора, вона простягла руку і обережно потерла верблюду ніс.

— Привіт, старий верблюде.

Верблюд неспокійно заворушився.

— Ти мене боїшся? — здивовано запитала Бетті, з докором піднявши брови. Не треба. Бачиш, я прихильниця змій, але й на верблюдах знаюся непогано.

Верблюд дуже низько вклонився, і хтось зробив очевидне зауваження щодо красуні та чудовиська.

До компанії підійшла місіс Таунсенд.

— Ну, містере Баттерфілде, — послужливо сказала вона, — я б Вас не впізнала.

Перрі знову вклонився і радісно посміхнувся під маскою.

— А хто це з Вами? — поцікавилася вона.

— О, — сказав Перрі приглушеним щільною тканиною і зовсім невпізнаним голосом, — це не людина, місіс Таунсенд. Це просто частина мого костюма.

Місіс Таунсенд засміялася і відійшла. Перрі знову звернувся до Бетті.

«Отже, — подумав він, — тепер бачу, настільки я був їй потрібен! У день нашого остаточного розриву вона починає фліртувати з іншим чоловіком — абсолютно незнайомим».

На емоціях він м’яко штовхнув її плечем і натякаючи хитнув головою до зали, даючи зрозуміти, що бажає, аби вона залишила партнера і пішла з ним.

— Бувай, Рус, — гукнула вона до партнера. — Цей старий верблюд краде мене. Куди ми йдемо, Принце Звірів?

Благородна тварина нічого не відповіла, але важко попря­мувала у бік відокремленого закутка на бічних сходах.

Там вона присіла, а верблюд, через кілька секунд розгубленості, яка включала грубі та бурхливі суперечки, що тривали всередині, став поруч із нею — задні ноги незручно витягнулися через дві сходинки.

— Отже, старий, — весело сказала Бетті, — як тобі наша весела вечірка?

Старий дав зрозуміти, що йому все подобається, за­хитавши у захваті головою та радісно б’ючи копитами.

— Вперше мене запросили на розмову віч-на-віч у присутності камердинера, — вона вказала на задні копита, — чи хто там у тебе.

— О, — пробурмотів Перрі, — та він глухий і сліпий.

— Гадаю, ти почуваєшся некомфортно — не можеш легко рухатися, навіть якщо хочеш…

Верблюд з сумом повісив голову.

— Я б хотіла, щоб ти щось мені сказав, — солодко продовжила Бетті. — Скажи, що я тобі подобаюся, верблюде. Скажи, що вважаєш мене красивою. Скажи, що хотів би належати симпатичній заклиначці змій.

Верблюд не заперечував.

— Ти будеш танцювати зі мною, верблюде?

Верблюд пообіцяв спробувати.

Бетті присвятила верблюду пів години. Вона присвя­чувала принаймні пів години усім гостям чоловічої статі. Зазвичай цього було достатньо. Коли вона підходила до нового кавалера, нинішні розсіювалися праворуч і ліво­руч, немов тісна колона, що розступається перед куле­метом. І тому Перрі Паркхерст отримав унікальний при­вілей бачити свою Кохану такою, якою її бачили інші. З ним бурхливо фліртували!

Цей крихкий рай був перерваний звуками з бальної зали; починався котильйон. Бетті та верблюд приєдналися до натовпу, її засмагла рука легенько лягла йому на плече, символізуючи її повну покору.

Коли вони увійшли, пари вже сиділи за столами біля стін, а місіс Таунсенд, у блискучому костюмі вершниці на надто округлих литках, стояла в центрі разом із розпорядником заходу. За сигналом оркестру усі пари підвелися і одна за одною приєдналися до танцю.

— Погодься, це не так просто! — зітхнула Бетті. — Гадаєш, що вмієш танцювати?

Перрі з ентузіазмом кивнув. Його раптово охопив азарт. Зрештою, тут він інкогніто розмовляв зі своїм Коханням — зараз він міг дати фору будь-кому.

Тож Перрі танцював котильйон. Я кажу «танцював», але це слово насправді означає набагато більше і виходить далеко за межі найсміливіших уявлень найдосвідченішого танцівника. Він дозволив своїй партнерці покласти руки на його безпомічні плечі й тягав її сюди-туди над підлогою, тоді як сам слухняно повісив величезну голову через її плече і робив манірні, але марні рухи ногами. Його задні ноги танцювали самі по собі, головним чином, стрибаючи спочатку однією, а потім другою ногою. Ніколи не бувши впевненим, тривають танці чи ні, задні починали рухатися, щойно музика починала грати. Отже, досить часто передня частина верблюда стояла спокійно, а задня постійно та енергійно рухалася, розраховуючи на симпатію будь-якого добросердного спостерігача.

Верблюд явно мав успіх. Спочатку він танцював із високою дамою із соломою на голові, яка весело оголо­сила, що вона — «копиця сіна», і сором’язливо благала не їсти її.

— А я б не проти…. Ви така смачна, — галантно помітив верблюд.

Кожного разу, як розпорядник закликав: «Запро­шу­ють кавалери!», він незграбно рухався до Бетті з кар­тон­ною ковбаскою, фотографією бородатої леді або з будь-яким іншим приводом. Іноді він встигав до неї пер­шим, але зазвичай його пориви були невдалими й при­зводили до внутрішнього емоційного напруження.

— Заради всевишнього, — процідив Перрі крізь міцно стиснуті зуби, — будь спритнішим, благаю! Я міг би встигнути до неї того разу, якби ти рухав ногами.

— То ти мене попереджай заздалегідь!

— Що я і зробив… прокляття!

— Я ж не в змозі тут побачити навіть собаку під ногами.

— Все, що тобі потрібно робити, це рухатися за мною. Я наче тягаю позаду мішок піску!

— Можливо, ти хочеш спробувати замість мене посидіти у цьому мішку?

— Замовкни! Якщо ці люди побачать тебе тут, у залі, тобі точно не пощастить. Вони й ліцензію на таксі заберуть!

Перрі здивувався тій легкості, з якою вимовив цю жахливу загрозу, але, здавалося, це мало заспокійливий ефект на його супутника, бо він нерозбірливо вилаявся і замовк.

Розпорядник, спираючись на кришку піаніно, махнув рукою, аби встановити тишу.

— Призи! — закричав він. — Збираймося!

— О! Призи!

Гості рушили уперед. Досить симпатична дівчина, тремтяча від хвилювання, яка набралася рішучості прийти на бал у костюмі бородатої леді, сподівалася отримати винагороду за найогидніший образ. Збоку стояв чоловік з татуюванням по всьому тілу і люто почервонів, коли хтось сказав йому, що той обов’язково отримає приз.

— Артистки та артисти цирку, — весело оголосив розпорядник, — я впевнений, ви усі погоджуєтесь, що ми добре провели час. Тепер ми з пошаною нагородимо тих, хто дійсно на це заслуговує. Місіс Таунсенд попросила мене виконати цю важливу місію. Зараз, колеги-виконавці, перший приз дістається тій дамі, яка проявила себе цього вечора найбільш вражаюче…

Почувши ці слова, «бородата дама» смиренно зітхнула.

— Та за її оригінальний костюм.

Тут «копиця сіна» уважно прислухалася.

— Я упевнений, що усі присутні одностайно підтримають це рішення. Перший приз отримує міс Бетті Меділл, чарівна заклиначка єгипетських змій!

Почулися оплески, головним чином чоловічі, і міс Бетті Меділл, що привабливо почервоніла крізь оливкову фарбу, передали нагороду. Дивлячись із неприхованою ніжністю, розпорядник передав їй величезний букет орхідей.

— А зараз, — продовжив він, оглянувши тих, хто зібрався навколо нього, — другий приз отримає чоловік, який має кумедний та цілком оригінальний костюм. На цей приз, безперечно, заслуговує той гість серед нас, джентльмен, який присутній тут, але перебування якого, ми всі сподіваємося, буде довгим і веселим — це благородний верблюд, який розважав нас усіх своїм голодним виглядом і блискучими танцями протягом усього вечора.

Він замовк, і пролунали бурхливі оплески та схвальні крики, бо з ним погоджувалась більшість присутніх. Приз — велику коробку сигар — відклали для верблюда, оскільки він анатомічно не міг прийняти його особисто.

— А зараз, — продовжив розпорядник, — ми почнемо танцювати котильйон, що уособлює Веселість та Шаленість! Прошу усіх вишикуватися для великого весільного маршу, а прекрасну заклиначку змій та благородного верблюда очолити його!

Бетті весело стрибнула вперед і охопила оливковою рукою верблюжу шию. За ними сформувалася процесія маленьких хлопчиків та дівчаток, сільських джейків, повних дам, худорлявих чоловіків, шаблековтачів, диких чоловіків Борнео та безруких фокусників, більшість з яких були у доброму гуморі, всі вони були схвильовані, щасливі та засліплені потоком світла та кольорів навколо них та знайомими обличчями, що дивним чином стали незнайомими під химерними перуками та варварською фарбою. Тромбони та саксофони виконали чуттєві акорди весільного маршу в блюзнірській синкопації — і марш розпочався.

— Ти не радий, верблюде? — солодко промуркотіла Бетті, коли вони відійшли. — Хіба ти не радий, що ми одружимося, і ти після цього будеш належати привабливій заклиначці змій?

Передні ноги верблюда почали гарцювати, висловлюючи надмірне задоволення.

— Священника! Священника! Де священник? — почулися веселі голоси. — Хто стане священнослужи­телем?

До зали, нічого не підозрюючи, зазирнула через напіввідчинені двері комори голова Джамбо, розповнілого негра, який працював офіціантом у клубі «Таллі Хо» протягом багатьох років.

— О, Джамбо!

— Візьміть старого Джамбо. Хлопець хоч куди!

— Нумо, Джамбо! Одружиш молодят?

— Так!

Четверо коміків схопили Джамбо, зняли фартух і провели до узвишшя у кінці зали. Там зняли його комір і одягли задом-наперед, як носять церковники. Парад розділився на дві лінії, залишивши прохід для нареченого та нареченої.

— Леді, джентльмени, — заревів Джамбо, — о, в мене є старенька Біблія, тож все буде по-справжньому!

Він витяг з внутрішньої кишені пошарпану Біблію.

— Чудово! У Джамбо Біблія!

— Присягаюся, що є і перо!

Заклиначка змій разом з верблюдом пройшлися під привітальні крики й зупинились перед Джамбо.

— Де твоя ліцензія, верблюде?

Чоловік поруч штурхнув Перрі.

— Дайте йому будь-який аркуш паперу!

Перрі розгублено помацав кишеню, знайшов складений папір і висунув його через рот верблюда. Тримаючи його догори дном, Джамбо удав, що сумлінно його вивчає.

— Так, це спеціальна верблюжа ліцензія, — сказав він. — Підготуй каблучку, верблюде.

Усередині верблюда Перрі звернувся до своєї задньої половини.

— Дай мені каблучку, заради Бога!

— У мене нічого навіть схожого немає, — запротестував утомлений голос.

— Є в тебе. Я бачив її.

— Я не збираюся знімати її з руки.

— Якщо ти цього не зробиш, я тебе вб’ю!

Почулося зітхання, і Перрі відчув у руці чималий латунний виріб зі стразами.

Ззовні його знову хтось штурхнув.

— Кажи!

— Я згоден! — швидко вигукнув Перрі.

Він почув люб’язну відповідь Бетті і був у захваті навіть у цій бурлескній ситуації.

Потім він просунув руку з каблучкою крізь проріху верблюжого костюма і насунув на її палець, повторюючи за Джамбо старі як світ слова. Він не хотів, щоб хтось колись про це дізнався. Єдиним його бажанням було щезнути, не розкриваючи своєї особи, одразу після церемонії, бо містер Тейт досі сумлінно беріг його таємницю. У Перрі була бездоганна репутація, і подібна ситуація могла серйозно нашкодити його юридичній кар’єрі, що тільки-но розпочалася.

— Обійми наречену!

— Зніми костюм верблюда і поцілуй її!

Його серце почало швидко стукати, коли Бетті весело обернулася до нього і почала гладити морду. Він зрозумів, що втрачає самовладання і прагне охопити її руками, заявити про свою особистість і поцілувати ті губи, які посміхалися зовсім поруч, коли раптом сміх і оплески навколо них вщухли, а у залі запанувала інтригуюча тиша. Перрі та Бетті здивовано підняли очі. Джамбо голосно вигукнув «Хвилинку уваги!» настільки здивованим голосом, що за мить усі очі були прикуті до нього.

— Увага! — почулося від нього знову.

Він перегорнув ліцензію на шлюб верблюда, яку тримав догори дном, дістав окуляри й почав її вивчати.

— Не може бути! — вигукнув він, і у суцільній тиші його слова почулі усі присутні, — це дійсно справжня ліцензія на шлюб!

— Що?

— Га?

— Повтори ще раз, Джамбо!

— Ти впевнений, що вмієш читати?

Джамбо жестом змусив їх замовчати, а у Перрі кров запалала у жилах, коли він зрозумів, що накоїв.

— Так! — повторив Джамбо. — Це справді ліцензія на шлюб, а ще тут ідеться про присутню тут молоду леді, міс Бетті Меділл, та містера… Перрі Паркхерста.

Присутні здивовано зітхнули, і верблюд знову виявився у центрі уваги. Бетті швидко відсторонилася від нього, її смугляві очі виблискували люттю.

— Отже, верблюде, Ваше ім’я містер Паркхерст?

Перрі не відповів. Натовп притиснувся ближче і пиль­но дивився на нього. Він застиг, застиг від збентеження. Його картонне обличчя все ще виглядало голодним і сардонічним, а очі бурили зловісного Джамбо.

— Вам краще відповісти! — повільно промовив Джамбо, — бо питання дійсно серйозне. Поза службовими обов’язками в цьому клубі я випадково є священиком у першій баптистській Церкві Каллодена. Для мене зараз це виглядає так, ніби Ви щойно тут одружилися.

Сцена, що відбулася після, назавжди залишиться в літописі клубу «Таллі Хо». Дорідні матрони знепритомніли, усі американці лаялися, дебютантки з дикими очима гомоніли у групках, що блискавично утворювались та настільки ж миттєво розпадались, і уся бальна зала гула від палкого бурмотіння. Збуджені молодики обіцяли вбити Перрі, Джамбо, себе або когось іще, а галасливі адвокати-любителі зустріли слова баптистського священика бурхливою реакцією, ставили питання, вимагали прецедентів, погрожували скасуванням облігацій і намагалися вгледіти бодай якийсь натяк на домовленість у тому, що сталося.

У кутку на плечі містера Говарда Тейта тихо плакала місіс Таунсенд. Він марно намагався її втішити; вони усе обмінювались фразами на кшталт «це все через мене». Ззовні на засніженій вулиці містер Сайрус Меділл, «містер Алюміній», повільно крокував вгору-вниз із двома кремезними візниками, бурмотів якісь прокляття, потім дикі благання про те, щоб йому просто дозволили дістатися Джамбо. В цей вечір він був вишукано одягнений дикуном із Борнео, і найвибагливіший розпорядник визнав би, що краще за нього з цією роллю не впорався б ніхто.

Тим часом у центрі уваги були два герої. Бетті Меділл — чи це була вже міссіс Паркхерст? — щільно оточили дівчата простої, невиразної зовнішності — привабливі були занадто зайняті розмовою про неї, щоб приділяти їй велику увагу, — а в іншому кінці зали стояв верблюд, майже незворушно, за винятком голови, яка пафосно звисала на грудях. Перрі щиро намагався довести свою невинуватість перед колом розлючених, спантеличених людей. Кожні кілька хвилин, так само як він доводив свою правоту, хтось нагадував про факт наявності ліцензії на одруження, і допит починався спочатку.

Дівчина на ім’я Маріон Клауд, яку вважали другою красунею Толедо, змогла, нарешті, змінити хід справи завдяки своєму зауваженню Бетті.

— Ну, — сказала вона злісно, — це все мине, дорога. Суди без сумнівів скасують подібне посміховисько.

Сердиті сльози Бетті дивовижно швидко висохли, губи щільно зімкнулися. Вона кинула на Маріон суворий убивчий погляд, рішуче підвелася і, змусивши розступитися своїх прихильників, попрямувала безпосередньо до Перрі, який з жахом дивився на неї. Знову у залі запанувала тиша.

— Якщо твоя ласка, приділи мені п’ять хвилин для розмови — чи це не входить у твої плани?

Перрі кивнув головою, бо язик його не послухався.

Холодно вказавши, що він має піти за нею, із піднятим підборіддям вона вийшла в хол і рушила до однієї з маленьких карткових кімнат.

Перрі зробив крок за нею, але далеко відійти йому не вдалося через відмову функціонування задніх копит.

— А ти залишайся тут! — диким шепотом наказав він.

— Я не можу, — заскиглив голос із горба, — тільки якщо Ви вийдете першим і дозволите вийти мені.

Перрі вагався, але більше не міг терпіти поглядів допитливої юрби. Він пробурмотів команду, і верблюд обережно рушив із кімнати на чотирьох ногах.

Бетті чекала на нього.

— Ну, — почала вона люто, — бачиш, що ти накоїв! Ти та твоя безглузда ліцензія! Я ж тобі казала, що не треба було її отримувати!

— Мила моя дівчино, я ...

— Не кажи мені «мила дівчино»! Збережи це прізвисько для своєї справжньої дружини, якщо ти коли-небудь, звісно, будешь її мати після цієї ганебної вистави. І не намагайся удавати, що це все не було домовлено. Ти й сам знаєш, що дав цьому чорношкірому офіціантові гроші! Бачиш тепер, до чого це призвело! Хочеш сказати, що не намагався одружитися зі мною?

— Звичайно, ні…

— Тобі краще зізнатися! Ти думав про те, що буде далі? Невже ти не розумієш, що мій батько майже збожеволів від люті? Тобі стане легше, якщо він спробує тебе вбити — візьме пістолет і нашпигує твоє тіло холодною сталлю. Навіть якщо це «весілля» можна скасувати, воно мене переслідуватиме все життя!

Перрі не втримався і тихо процитував:

— О, верблюде, чи не хотів би ти належати симпатичній заклиначці змій…

— Замовкни! — скрикнула Бетті.

Нависла пауза.

— Бетті, — нарешті сказав Перрі, — лишається зробити лише одне, що допоможе нам обом. Ти маєш одружитися зі мною насправді.

— Одружитися з тобою!?

— Так, це дійсно єдиний...

— О, ні! Я б не одружилася з тобою, навіть… навіть…

— Знаю… Навіть якби я був останнім чоловіком на землі. Але якщо ти хоч трохи дбаєш про свою репутацію...

— Репутація! — закричала вона. — Як мило, тепер ти опікуєшся моєю репутацією… Чому не подумав про мою репутацію, перш ніж найняти того жахливого Джамбо, щоб…

Перрі безнадійно підняв руки вгору.

— Гаразд. Я зроблю все, що завгодно. Бачить Бог, що я відмовляюся від усіх претензій!

— Але, — сказав інший голос, — я не відмовляюся.

Перрі та Бетті здригнулися, і вона схопилася рукою за серце.

— Заради Неба, хто це зараз сказав?

— Це я, — промовила «верблюжа спина».

За хвилину Перрі зірвав шкіру верблюда, і перед ними зухвало посміхався незграбний, млявий суб’єкт, на якому звисав вологий одяг. Він міцно стискав рукою майже порожню пляшку.

— О…. — вигукнула Бетті, — ти привів сюди цього суб’єкта, щоб мене залякати! Ти казав, що він глухий — ця жахлива особа!

«Верблюжа спина» сіла із задоволенням на стілець.

— Не кажіть про мене таке, леді. Я не якась там особа. Я Ваш законний чоловік.

— Чоловік!?

Це слово вигукнули Бетті та Перрі одночасно.

— Авжеж! Я у такій самій мірі Ваш чоловік, як і той жартівник. Ви ж одружені не лише з передньою частиною. Темношкірий одружив вас із цілим верблюдом. До того ж це моя каблучка на Вашому пальці!

Злегка скрикнувши, вона зняла кільце і пристрасно кинула його на підлогу.

— Про що це ти? — вражено запитав Перрі.

— Тепер Ви мусите зі мною домовитися. Якщо Ви цього не зробите, я доведу, що за законом є таким самим її чоловіком, як і Ви!

— Це двоєженство, — констатував Перрі, із серйозним обличчям повернувшись до Бетті.

Для Перрі настав кульмінаційний момент того вечора, остаточний шанс ризикнути усім своїм статком. Він підвівся і подивився спочатку на слабку, вражену цим новим ускладненням Бетті, а потім на суб’єкта, який грізно та нахабно хитався з боку в бік на своєму стільці.

— Дуже добре, — повільно сказав Перрі суб’єкту, — бери її. Бетті, я хочу довести тобі, що казав правду і наш шлюб був абсолютно випадковим. Я збираюся повністю відмовитись від своїх прав на те, щоб ти стала моєю дружиною, і віддаю тебе чоловікові, чия каблучка у тебе на пальці, — твоєму законному чоловікові.

Настала пауза, під час якої на нього були звернені дві пари охоплених жахом очей.

— Прощавай, Бетті, — с придихом сказав він. — Не забувай мене у новоспеченому щасті. Я збираюся вирушити на Далекий Захід ранковим поїздом. Згадуй тільки хороше, Бетті. Будь ласка.

Перрі обернувся, подивився на них востаннє, і його голова схилилася на груди, коли рука торкнулася ручки дверей.

— Прощавай, — повторив він і повернув ручку.

І тут змії, шовк і смугляве волосся стрімко кинулися до нього.

— О, Перрі, не залишай мене! Перрі, Перрі, візьми мене з собою!

Гарячі сльози зволожили його шию. Перрі спокійно обійняв її.

— Мені все одно — плакала вона. — Я люблю тебе і готова, щоб ти хоч зараз привів священника і повторив це все знову! Я поїду з тобою на Захід.

Через її плече передня частина верблюда подивилася на задню і підморгнула їй. Це було особливе підморгування, яке розуміють лише справжні верблюди.