Цент на двох

Тарквіній з Чипсайду

Було чути кроки, що віддаляються — темп задавали туфлі на м’якій підошві з дорогої тонкої шкіри, привезеної з Цейлону; за ними, на відстані кинутого каменю, товсті та разом з тим легкі черевики, дві пари — темно-сині та блискучі — носки яких відбивали місячне світло.

М’які Туфлі швидко минув пляму світла, а потім попрямував до непроглядного лабіринту провулків і пере­творився на переривчасте неясне ворушіння десь у пітьмі. З’явилися Легкі Черевики, на поясах яких погойдувалися короткі мечі та розвивася одяг довгими косими шлейфами. Важко дихаючи, вони нарікали на Бога і темні провулки Лондона.

М’які Туфлі перестрибнув через занурені у пітьму ворота і прорвався крізь живопліт — а там попереду несподівано з’явилися вартові — два кровожерливі солдати, озброєні піками та крикливими голосами, яких вони набули у Голландії та під час іспанських маршів.

Але крику про допомогу чути не було. Той, кого переслідували, не впав біля ніг вартових, задихаючись і стискаючи гаманець; ті, що за ним гналися, не підняли галас. М’які Туфлі поспішаючи пронеслися далі. Вартові лаялися і зволікали, кидаючи погляд на втікача, а потім жорстко витягнули свої списи на дорогу і почали чекати на Легкі Черевики. У той момент темрява, наче велика рука, перекрила рівномірний потік місячного сяйва.

Коли рука темряви звільнила місяць, у його блідому світлі знову виринули карнизи та одвірки, і поранені вартові, що ледве ворушилися у пилу. Рухаючись далі вулицею, що йшла вгору, один з Легких Черевиків залишав позаду шлейф темних плям, незграбно похапцем роблячи перев’язку тонким дорогим мереживом, зірваним з коміра.

Вартовим явно не пощастило: сьогодні ввечері панував нечистий, який, здавалося, і був тою істотою, що накивала п’ятами через ворота і перелазила через паркан. Щобільше, супротивник, певно, мешкав тут недалеко, або, принаймні, добре знав цю частину Лондона, яка була дуже зручною для його негідних цілей, адже вулиця звужувалася, як дорога на малюнку, а будинки схилялися все нижче й нижче, потопаючи у природних засідках, придатних для скоєння вбивств, за якими прямують і раптові насильницькі смерті.

Все далі й далі довгими та звивистими провулками повертали утікач та переслідувачі, з’являючись та зникаючи у місячному сяйві, наче шахові фігури на безмежній дошці з відблисків та плям.

Утікач, що вже встиг загубити по дорозі свою шкіряну безрукавку, напівзасліплений від крапель поту, відчайдушно оглядав територію з обох боків від себе. Через це він раптом дещо уповільнився, і трохи відступивши, кинувся чимдуж вздовж бічної алеї — настільки темної, що здавалося, ніби на тому місці трапилося одночасно затемнення сонця і місяця і тривало так з часів останнього льодовикового періоду. Пробігши двісті ярдів униз, він зупинився і забився у нішу стіни, важко, проте ледве чутно дихаючи, наче химерний ідол, безтілесний і непомітний у пітьмі.

Наблизилися Легкі Черевики, прокрокували повз нього, зупинилися у двадцяти ярдах і почали глухим, ледве чутним шепотом:

— Я вже був готовий до сутички, але зірвалося.

— Він за двадцять кроків від нас.

— Але сховався.

— Тримаймося разом, і ми його приріжемо.

Звуки голосів розчинилися у тихому хрусті чобіт, а власник м’яких туфель, не довго думаючи, трьома стриб­ками перетнув алею, перемахнув через стіну, на мить затримавшись вгорі, ніби величезний птах, і зник у роті ненажерливої ночі.

Читав із келихом вина, читав у ліжку.

І гучно, й тихо (як коли), хильнувши лишку.

Героїв книг вважав живими дуже часто

і дочитався так до смерті передчасно.

Будь-який відвідувач старого кладовища, заснованого ще за часів правління Якова Першого поблизу Піт-Хіл­ла, з легкістю відтворить цей невеличкий віршик — безсумнівно, одну найганебніших епітафій Єлизаветинської епохи, вирізьблену на могилі Уізела Кестера.

Його смерть, за словами одного з антикварів, сталася, коли йому було тридцять сім, але, оскільки ця історія стосується однієї нічної погоні крізь темряву, перед нами він постає все ще живим та й досі читаючим. Він має дещо тьмяні очі, значний живіт та незграбну статуру… до того ж він — о, Боже! — ще й неабиякий телепень. Але епоха є епохою, і за правління королеви Єлизавети, дякуючи Лютеру, жодна людина не могла не піддатися духу ентузіазму. Мало не кожне горище Чіпсайду займалося видавництвом власного Magnum Folium, сповненого сучасних білих віршів; ставили у Чіпсайді все що завгодно, аби тільки воно «відрізнялося від тих реакційних п’єс-міраклів», а новий англійський переклад Біблії за стільки місяців встигли видати вже сімома «дуже великими» тиражами.

Тож Уізел Кестер (який у молодості виходив у море) читав усе, що потрапляло йому в руки — він читав рукописи, присвячені почуттю священної дружби; за обідом насолоджувався рядками гнилих поетів; він вештався по магазинах, де друкували та продавали Magnum Folium, і терпляче слухав, як молоді драматурги щось обговорювали, сперечались між собою, а за спиною один в одного висували гіркі та зловмисні звинувачення в плагіаті чи чомусь іншому, що тільки могли придумати.

Цього вечора у нього була книга, твір, який, хоч і був досить серйозним за змістом, містив, на його думку, дотепну політичну сатиру. Перед ним у тремтячому світлі від свічки лежала «Королева фей» Едмунда Спенсера. Опанувавши першу пісню, Уізел прийнявся за іншу:

Раптом почулися поспішні кроки по сходах, іржаво скрипнули тонкі двері, і в кімнату увірвався чоловік… на ньому не було безрукавки, він задихався і ридав…. Здавалося, він от-от знепритомніє.

— Уізеле, — ледве промовив він, — заховай мене куди-небудь, заради Діви Марії!

Кестер підвівся, обережно закривши книгу, і стурбовано зачинив двері.

— Мене переслідують, — вигукнув володар м’яких туфель. — Присягаюся, що двоє ненормальних з клинками намагаються перетворити мене на фарш, і їм це майже вдалося. Вони бачили, як я перестрибую стіну у ваш двір!

— Аби тебе достатньо захистити, — промовив Уізел, з цікавістю дивлячись на несподіваного гостя, — потрібно залучити принаймні кілька батальйонів, озброєних мушкетами, і дві-три Армади.

М’які Туфлі задоволено посміхнувся. Його ридання та схлипи змінилися на часте, але звичне дихання; його настрій впольованої здобичі змінився на легку іронію.

— Це були дві такі жахливі величезні мавпи!

— Загалом, виходить, три.

— Тільки дві, якщо ти їм не віддаси мене. Друже, поквапся; вони за мить будуть на сходах.

Уізел дістав із закутка жезл без вістря, і, піднявши його вгору до високої стелі, відсунув важкий люк, що вів до мансарди.

— Тут немає сходів.

Він підсунув лавку під люк, на яку М’які Туфлі заліз, потім сів, певний час вагаючись, підхопився, знову присів, а потім на диво жваво стрибнув угору. Він зачепився за край отвору і якусь мить гойдався туди-сюди, аби зачепитися зручніше, нарешті напружився і зник у темряві вгорі. Було чути щурів, які зашурхотіли звідусіль, ….і тиша.

Уізел повернувся до столу, за яким читав, відкрив «Легенду про Брітомарта або про цнотливість» — і чекав, що буде далі.

Минула майже хвилина, і на сходах почувся галас, а далі — стукіт у двері, наче молотком. Уізел зітхнув і, взявши у руку свічку, підвівся.

— Хто там?

— Відчиніть двері!

— Хто там?

Різкий удар розтрощив тендітну деревину з одного її боку. Уізел відчинив двері — лише на кілька дюймів — і високо підняв свічку. Він намагався здатися боязким, надзвичайно поважним громадянином, чий спокій так ганебно порушили.

— Лише година для нічного відпочинку… невже я прошу забагато!... що за бешкетники?

— Мовчи, базікало! Він тут?

На вузькі сходи величезними тремтливими обрисами падали тіні двох кавалерів; при світлі Уізел зміг уважно їх роздивитись. Справжні пани, вони були поспіхом, але багато вбрані — в одного з них була важко поранена рука, обидва були не в собі від люті. Не слухаючи здивованого Уізела, вони штовхнули його до кімнати й почали діловито, але обережно штурхати своїми мечами в усі підозрілі темні плями кімнати, продовжуючи свої пошуки до самої спальної кімнати Уізела.

— Ти його тут сховав? — люто вимагав поранений.

— Його — це кого?

— Ну, не тебе ж, справді!

— Тут не було нікого, окрім вас двох….

На мить Уізелу здалося, що він виглядає надто смішним, бо пани, таке відчуття, бачили його наскрізь.

— Я чув когось на сходах, — поквапливо визнав він, — це було принаймні п’ять хвилин тому. Скоріш за все, вгору він так і не піднявся.

Він хотів було продовжити й пояснити, наскільки заглибився у читання «Королеви фей», але, принаймні на даний момент, його відвідувачі, як і великі святі, були байдужі до культурної спадщини.

— Що цей тип наробив? — поцікавився Уізел.

— Насильство! — вигукнув чоловік з пораненою рукою. Господарю його очі здалися насправді дикими. — Моя рідна сестра. О, заради Христа і Небес, віддай нам цього чоловіка!

Уізел здригнувся.

— Хто він такий, цей чоловік?

— Боже правий! Ми навіть не знаємо цього... Що за люк там, на стелі? — спитав він раптом.

— Він заколочений цвяхами й не використовується роками. — Уізел згадав про жердину в кутку, і його пройняли дрижаки, але цілковитий відчай обох чоловіків притупив їхню кмітливість.

— Ми з тобою, на жаль, не акробати… тож без драбини не обійтися, — мляво промовив поранений.

Його супутник почав істерично реготати.

— Акробат. О, так, акробат! Еге ж….

Уізел здивовано витріщився на них.

— Найстрашніше те, — закричав чоловік, — що ніхто — о, ніхто — не міг би потрапити туди, окрім акробата.

Кавалер з пораненою рукою нетерпляче ляснув пальцями здорової.

—Треба перевірити сусідні двері — а далі й всі інші у будинку!

Майже втративши надію схопити втікача, ті двоє вийшли похмурі, мов дощові хмари. Уізел зачинив двері на замок і на мить затримався біля них: серце його було сповнене співчуття.

Тихе «егей!» змусило його підвести очі. Володар м’яких туфель вже встиг трохи відсунути люк і зазирав у кімнату; на його обличчі, дещо подібному на ельфійське, застигла гримаса неприязні, але разом з тим і сардонічного задоволення.

— Напевно, із шоломами вони зняли й власні голови, — пошепки зауважив він, — але що стосується нас з тобою, Уізеле, нас так легко не обдуриш!

— Будь ти проклятий, — рішуче вигукнув Уізел. — Я знав, що ти собака, але мені вистачило почути навіть половину тієї історії, аби запалати бажанням проломити твій череп.

Чоловік у м’яких туфлях витріщився на нього, шоковано кліпаючи.

— Що б там не було, — промовив чоловік нарешті, — гідним у цій ситуації лишитися неможливо.

Після цього він проліз крізь отвір, на мить зависнувши, і стрибнув на підлогу, подолавши не менш семи футів висоти.

— Один із тамтешніх щурів збирався поснідати моїм вухом… з видом бувалого гурмана, — продовжував він, витираючи об себе руки. — Я сказав йому щурячою мовою, що в мені міститься смертельна отрута, тож він шмигнув геть.

— Може, ти мені краще розповіси докладніше про нічну розпусту? — гнівно наполягав Уізел.

М’які Туфлі торкнувся великим пальцем носа і насмішкувато, глузуючи поворушив іншими пальцями.

— Йому ще й до жартів! — пробурмотів Уізел.

— В тебе є папір? — недоречно спитав М’які Туфлі, а потім не надто люб’язно додав: — Ти ж вмієш писати, я сподіваюсь?

— Чому я повинен давати тобі папір?

— Ти хотів почути про нічні розваги. Отже, виділи мені перо, чорнила, пачку паперу та кімнату, де я можу зручно влаштуватися.

Уізел вагався.

— Забирайся! — сказав він нарешті.

— Як забажаєш. Але май на увазі, що в тебе з-під носа вислизає виключно загадкова історія.

Уізел почав сумніватися — бо він був м’яким, наче ірис, — і поступився. М’які Туфлі усамітнився у сусідній кімнаті з усім, що потрібно, обережно зачинивши за собою двері.

Уізел щось пробурмотів і повернувся до «Королеви фей», у домі знову запанувала тиша.

Минула четверта година ранку. В кімната потьмяніло, темрява надворі була пронизана вологою та прохолодою, і Уізел, обхопивши голову руками, низько нахилився над своїм столом, а перед ним поставали образи лицарів, фей та багатостраждальних дів. Уздовж вузької вулички надворі фиркали дракони; коли помічник сонного зброє­носця розпочав свою роботу о пів на п’яту, відлуння гучного дзвону і стукоту кольчуги здавалося все більше схожим на маршову кавалькаду.

Туман розсіявся з першими променями світанку, і о шостій кімната стала сірувато-жовтою, коли Уізел навшпиньках підійшов до своєї невеличкої спальні і відчинив двері. Його гість звернув до нього бліде, мов пергамент, обличчя, на якому палали збентежені очі, немов дві великі червоні літери. Він сидів на стільці поруч із молитовною лавкою Уізела, яку використав у якості письмового столу; на ній лежала купа ретельно списаних сторінок. Протяжно зітхнувши Уізел відійшов і знову повернувся до своїх сирен, охрестивши себе дурнем за те, що не посмів на світанку зайняти власне ліжко.

Тупіт чобіт надворі, буркотіння старих сусідок, якийсь шурхіт на горищі — монотонне журчання ранку розслабило його, і, дрімаючи, він опустився на стілець, мозок, переповнений звуками й кольорами, намагався це все якось опанувати. У цьому його неспокійному сні він був одним із тисячі стогнучих під палючим сонцем тіл, утворюючи собою безпорадний міст під пильним поглядом Аполлона. Сон мучив його, шматуючи свідомість наче крученим ножем. Коли гаряча рука торкнулася його плеча, він ледве не скрикнувши прокинувся і виявив, що в кімнаті густий туман, а його гість, наче сірий таємничий привид, поруч із купою паперу в руці.

— На мою думку, це має бути виключно інтригуюча історія, хоча для цього потрібно дещо переробити. Чи можу я попросити заховати це, і, заради Бога, дозволити мені спати?

Жодної відповіді він так і не дочекався, але сунув купу паперу Уізелу і буквально звалився, наче важкий мішок, на канапу в кутку. За мить він солодко спав, рівно дихаючи, але при цьому якось дивно зморщивши своє чоло.

Уізел сонно позіхнув і поглянувши на незграбно списану, у декількох місцях перекреслену першу сторінку, почав читати дуже тихо вголос: