Чорне. Проти Гітлера та Сталіна

У 1939 році Альбрехт залишався слухняним сином. Поки Вільгельм дрейфував від однієї нації до іншої, його старший брат залишався вірним польським громадянином і шанованим польським бізнесменом. Польська Республіка помирилася з живецькою гілкою родини Габсбургів, а Альбрехт віддячив за цю послугу відверто патріотичною посвятою своїй обраній батьківщині. Альбрехт і його дружина Аліса хотіли, щоб їх та їхню родину вважали поляками. їхні діти вчили англійську, французьку і польську мови — але не німецьку.

Старша донька Марія-Кристина провадила у родинному замку в Живці щасливе життя. Вона перебиралася через замкові покої, перескакуючи з однієї білої мармурової плитки на іншу, завжди оминаючи чорні. Наставники вчили її мов і ознайомлювали з вимогами світського життя, яке їй ще, можливо, судилося вести. Вона любила передражнювати свого вчителя французької мови, який погано говорив польською. їздити верхи її вчив польський офіцер. Кінь її був такий спокійний, що дозволяв воронам дзьобати себе за хвіст.

Для Марії-Кристини, якій того року виповнилося шістнадцять, літо 1939 року не надто відрізнялося від будь-якого іншого літа. У повітрі витала війна з Німеччиною, але, на переконання її батька та інших поляків, у цій війні Польща мала перемогти. Альбрехт робив щедрі внески у фондування для польських протиповітряних батарей. Коли частини польського елітарного корпусу прикордонного контролю відряджено до Живця, що лежав близько від німецької границі, Альбрехт розпорядився, щоб їх розквартирували на території його замку[275].

Німецьке військо увійшло на польські землі 1 вересня 1939 року, без провокацій і без оголошення війни. На відміну від Австрії та Чехословаччини, Польща боролася; Франція і Великобританія пообіцяли свою підтримку й оголосили війну Німеччині. Із початком на польсько-німецькому кордоні війни у Європі, населення Живця розпочало втечу на схід. Альбрехт і Аліса вже відіслали своїх доньок до Варшави декількома тижнями раніше. їхній син перебував на відпочинку з Алісиною родиною у Швеції.

Безперечно, за напучуванням Аліси, Альбрехт спробував прислужитися Польщі в скрутну годину. Хоча його на багато років раніше звільнено від військової служби за станом здоров’я, 1 вересня Альбрехт знову одягнувся у форму польського офіцера й вирушив у пошуках частини. Його жестові не бракувало символізму, але боротьба була безнадійною. Хоча польський спротив біля Живця був упертим, а німцям завдано немалих втрат, Альбрехт долучався до відступу. Німці захопили місто за три дні[276].

Тоді Альбрехт наввипередки з німецьким бомбардуванням вирушив до Варшави, щоб забрати звідти своїх дівчаток. У польській столиці його донька Марія-Кристина дивилася на літаки у ясному синьому небі. «Наші», — казали люди на вулицях. Та вони помилялися. Військово-повітряні сили Польщі були знищені на землі. У небі літали німецькі літаки, які від самого початку війни бомбардували цивільне населення.

Поки німецькі бомби забирали десятки тисяч польських життів, Альбрехт рятував своїх доньок. Він намагався випереджувати німців. Замість повернення до Живця, він повіз дівчат на південний захід, до маєтку Аліси. Це була мандрівка до іншої частини Польщі, а також до іншого габсбурзького минулого. Маєток належав колись першому чоловікові Аліси, габсбурзькому дипломатові; він успадкував його від батька, який за Габсбургів був прем’єр-міністром. Маєток лежав у східній частині давньої габсбурзької землі Галичини, на землях, де більшість населення становили українці, а не поляки.

Альбрехт і дівчата втекли від війська однієї тоталітарної держави лише для того, щоб застати військо іншої тоталітарної держави. 17 вересня Червона армія вторглася в Польщу зі Сходу, теж без провокацій і так само без оголошення війни. Нацистська Німеччина і Совєтський Союз підписали були того серпня договір про ненапад із доданим таємним протоколом, що поділяв східну Європу на сфери впливу. Польщу вони мали розділити між собою, тож Сталін забирав свою половину.

Перед лицем неочікуваного совєтського нападу Альбрехт і його доньки вирушили назад на захід, до Живця. Як польський аристократ і польський офіцер, Альбрехт мав вагомі підстави боятися совєтів, які заохочували українських селян мститися на польських землевласниках. Самі совєти уб’ють понад двадцять тисяч польських офіцерів — зокрема й офіцера кінноти, який вчив Марію-Кристину їздити верхи. Зона німецької окупації була так само страшною. За їх відсутности Живець приєднано до складу Німецького Райху. У відчаї наклав на себе руки один із наставників дітей[277].

Тієї жахливої осені 1939 року польські громадяни тікали туди й назад, на схід і на захід, ґрунтуючись на здогадках щодо особистої безпеки або ж намагаючись віднайти членів родини. Польські Габсбурги не були винятками. 25 вересня, не отримавши звісток від Альбрехта, Аліса відважно вирушила з Живця на схід у пошуках чоловіка і доньок. Вона знала, що ту частину Польщі, де лежав її маєток, захопили совєти. Це її не стримало; більше того — вона, мабуть, думала, що Альбрехтові й дівчатам потрібна її допомога.

Поки совєти закликали українців до класової війни в селі, до східної Галичини прибула Аліса — місцева землевласниця, шведська шляхтянка, дружина двох польських аристократів, Габсбург у заміжжі. Однак ще раз, як і двадцять років перед тим, місцеві українці згадали в ній добру сусідку і не хотіли її кривдити. Не знайшовши Альбрехта і доньок у своєму маєтку, вона пробралася назад до Живця. Її чоловік і доньки повернулися до замку лише за чотири дні після її від’їзду. Та поки вона в середині листопада дісталася додому, його там знову не було. Вона знайшла лише прощальну записку, написану французькою. Решту їй розповіли слуги.

Садівник намагався попередити Альбрехта: «Німці йдуть, вони шукають офіцерів». Німецькій державній поліції, або Гестапо, було відомо, що Альбрехт надавав фінансову підтримку польському війську і з’явився служити у його лавах. 9 листопада його із замку вивели двоє поліцаїв. Він, за словами Марії-Кристини, був «блідий наче привид». У його страху були поважні підстави. Його діти залишалися без батьків. Дружина була десь на сході. Його військо було знищене. Його власну частину Польщі, Живецький район, анексував Райх. Його власність, як він напевно розумів, буде сконфіскована. Частина тієї власности вже пропала — її викрав Ганс Франк, головний службовець Generalgouvernement, окупаційної німецької зони, що складалася з польських земель, які Німеччина відібрала від Польщі, але не анексувала до Райху. Дорогою до свого призначення Франк зупинився у Живці, аби вкрасти родинне срібло Габсбургів, що спершу було весільним подарунком від цісаря Франца-Йосифа Штефанові та Марії-Терезії. Це срібло Франк використає у колишньому замку польських королів у Кракові, де облаштує свій штаб[278].

У ці дні падіння Польщі Альбрехт довів свою хоробрість. Він міг спробувати врятувати себе і своє майно, заявивши, що він німець. Замість цього на першому допиті в Ґестапо 16 листопада 1939 року він ствердив, що є поляком. Хоча Альбрехт аж ніяк не міг заперечувати правдивість свого «німецького походження», оскільки його предки впродовж декількох століть були цісарями Священної Римської імперії німецької нації, він повторював, що сам він — поляк, бо так вирішив. Він сказав, що любив Польщу. Польща повелася з ним добре. Своїх дітей він виростив поляками.

Ґестапо це роздратувало. 8 грудня його офіцери постановили, що Альбрехтове життя «було суцільною зрадою німецькости, яка назавжди виключає його зі спільности німців. Його зрада непростима, а отже, він втратив будь-які права на власність і будь-яке право на життя в Німеччині, навіть іноземцем». Його безстроково ув’язнено у Цєшині, польському місті, що його, як і Живець, анексував Німецький Райх[279].

Постава, що її обрав Альбрехт, була драматичною, але не нетиповою для поляків того регіону загалом. У цих тижнях нова німецька влада проголошувала, що занексований Живецький регіон завжди був німецьким, а його мешканці мали німецьке походження. Та навіть після того, як Живець і навколишні землі уведено до складу Німеччини, місцеві поляки прикрашали могили полеглих польських солдатів, що опиралися німецькому вторгненню. У грудні 1939 року німецька влада провела серед місцевого населення перепис. Лише 818 осіб записалися німцями — проти 148 413 поляків.

Тимчасом як поляків заохочували реєструватися німцями, але вони не хотіли, були євреї, які хотіли зареєструватися німцями, та не могли. Поляки в окремих випадках могли отримувати статус німців; польських Габсбургів могли вмовляти, допитувати й катувати. Польських громадян юдейської віри чи походження просто записували як євреїв, виселяли з Живця на землі Generalgouvernement і поселяли в геттах[280].

Альбрехтова хоробрість привернула увагу німців до його родини. Його гестапівська справа перечисляла його братів та сестер, разом із Вільгельмом, який мешкав у Відні. У якийсь момент наприкінці 1939 року Ґестапо відвідало його там. Чому, питали представники Ґестапо, Альбрехт — громадянин Польщі? Чому він зголосився на службу в польському війську? Якщо у Вільгельма були відповіді на ці запитання, він їх не надав. Небагато з того, що він міг сказати, було б зрозумілим для поліцаїв расової імперії. Німецьку поліцію навчено, що родинне походження і національність — речі тотожні. Вільгельм та його брати походили з родини, яка протягом століть відкидала національну ідентичність, а потім прийняла численні нації водночас. На той час Вільгельм був для них своїм, німцем — принаймні таке враження він справляв.

Невдовзі Вільгельм і сам одягнув офіцерську форму — цього разу німецьку. Навесні 1940 року його призвано на повторний вишкіл у Вінер-Нойштадті. Саме тут — на двадцять п’ять років раніше — Вільгельм був кадетом і проходив тренування для служби у збройних силах Габсбургів. Коли 1915 року він випустився, то не було нікого, більш обнадійливого за нього, і він міг сподіватися таємної місії в Україні. 1940 року все було геть інакше. Хоча йому було лише сорок п’ять, що для офіцера розквіт сил, Вільгельм не справив особливого враження. Його пронацистські симпатії були відомими, однак він, здається, так і не вступив у нацистську партію. Він був Габсбургом. У нього був туберкульоз і хвороба серця. Замість строкової служби в німецькому війську Вільгельма призначено до крайової оборони — туди, як правило, призначали старих чоловіків та хлопчаків. Вільгельм мусив у цю мить усвідомити, що німці не мають намірів просити його зібрати Український Легіон, який бився б у визвольній війні проти Совєтського Союзу. Видавалося, що вони майже не зважають на нього[281].

Усвідомлюючи, що його величні політичні плани кінця 1930-х років не призвели ні до чого, Вільгельм звернув свою увагу на справи родинні. Він зголосився на службу у Гаймвері в Бадені — це на південь від Відня, де мешкала його сестра Елеанора зі своїм чоловіком Альфонсом Кльосом. Вільгельм з Елеанорою, наймолодший син і найстарша донька, завжди тішилися близькими стосунками. Елеанора була першою габсбурзькою ерцгерцогинею, яка пішла за покликом серця й одружилася з простолюдином; Вільгельм теж пішов за покликом серця, хоч його серце вело ще більш нетрадиційними дорогами. Обом імпонували моряки — Елеанора навіть узяла собі моряка за чоловіка. Елеанора з Кльосом були австрійською родиною, що стала німецькою. Шестеро їхніх синів служили в німецькому війську. Можливо, Елеанору, чиї сини були далеко від неї, на фронті, розраджувала близька присутність її найменшого брата. Можливо, ця розрада зросла після того, як двох її синів було вбито в бою. Що брат із сестрою говорили про війну? Її сини у складі німецького наступального загону щойно доклалися до знищення коханої Польщі їхнього брата Альбрехта[282].

Та, може, родинний статок ще вдалося б якось урятувати. Якщо Альбрехт постановив розділити долю Польщі, то Вільгельм з Елеанорою могли принаймні спробувати отримати його гроші. Хоча ці двоє були родинними бунтарями, Альбрехт ніколи не відмовляв їм в отриманні щомісячних субсидій. Після Альбрехтового арешту й конфіскації майна нове німецьке керівництво живецької броварні та маєтку знизило їм платежі. Як Елеанора, так і Вільгельм найняли адвокатів і написали ноти протесту. Молодече зречення польськости тепер зіграло на їхню користь. Вони були підданцями Райху, були за своєю расою німцями, а отже, як стверджували їхні адвокати, не повинні були зазнавати покарань внаслідок того, що Райх конфіскував чиюсь власність. Вільгельм написав безпосередньо Гітлерові.

Вільгельм та Елеанора позвалися до Альбрехта; німецькі суди розглядали справу як фінансову скаргу проти німецького керівництва живецького маєтку. Найімовірніше, брат із сестрою знали, що Альбрехта ув’язнено. Подавати в суд на рідного брата, якого катує Гестапо, може здаватися жорстоким кроком, але їхня юридична перемога залишила незначну частку родинного багатства в руках Габсбурґів. З огляду на його надзвичайно дбайливу і щедру натуру, до певної міри можливим видається, що Альбрехт сам заохотив їх до таких дій чи принаймні хотів би, щоб вони повелися саме так.

Німецька влада співчутливо відгукнулася на позов Вільгельма та Елеанори. Юридичний відділ державного військового органу німців, SS, вважав їх «Reichsdeutsch» — німцями за расою та культурою, що заслуговували повних громадянських прав. Адвокати SS слушно завважили, що в Елеанори було восьмеро німецьких дітей. Крім цього, вони помилково вважали, що Вільгельм провів цілі двадцяті та тридцяті роки в Австрії, яка на час позовів стала частиною Німеччини. Прикрі статті про Вільгельмів скандал у Парижі в нацистських пресових органах були непрочитані або забуті. На щастя для Вільгельма, українська та французька фази його життя цілком оминули увагу цих адвокатів. Насправді, йому пощастило, що він був змушений покинути Францію. Якби він залишився там і отримав французьке громадянство, як того хотів, тепер було б значно складніше забути про скандальне й позиватись як німець у німецьких судах.

Навесні 1941 року німецька держава, схоже, відкупилася від Елеанори та Вільгельма. Замість звичних щомісячних платежів вони отримали одноразові суми: Елеанорі дісталося 875 тисяч марок, Вільгельмові — 300 тисяч (тобто майже 27 і майже 9 мільйонів нинішніх американських доларів відповідно). Фінансові клопоти для обох скінчилися назавжди[283].

Ці щедрі виплати, звісно, прийшли з маєтку, що його німці в Живці відібрали від їхнього брата Альбрехта. Вільгельм з Елеанорою були вільними німецькими громадянами у Відні, тоді як їхній найстарший брат перебував у в’язниці в Цєшині й уважався ворогом німецького народу.

Аліса залишилася нескореною полькою. Нацистський режим вона назвала «грабіжницькою державою» — просто в очі своєму допитувачеві в Ґестапо. Самого його вона назвала «шантажистом і злочинцем». Крім цього, вона пообіцяла німцям «воскресіння Польщі» услід за перемогою «її друзів». Коли вона промовила ці слова — а було це в травні 1940 року, — Польща була окупованою, а німецьке військо наступало на Францію. На заваді німецькому пануванню в Європі стояла лише Британія. Отож пророцтво Аліси було вельми сміливим.

Мислення Аліси було достатньо династичним. Вона думала про Німеччину як про країну, якою Габсбурги правили півтисячоліття. Вона відчувала, що режим Гітлера, так званий «тисячолітній Райх», так довго не проіснує. Враженим її хоробрістю і красою офіцерам Ґестапо забракло духу заарештувати Алісу. Натомість вони спробували переконати її, як досконалий жіночий зразок нордичної раси, покинути польську націю і долучитися до звитяжних німців[284].

До місцевого бюро Ґестапо почали надходити переслані з Берліна листи, автори яких просили кращого поводження з Алісою та Альбрехтом. Приходили вони з нейтральних держав, таких як Швеція та Іспанія, де в подружжя були королівські й аристократичні зв’язки; а також від Альбрехтових давніх товаришів по зброї з часів Першої світової війни — німців, які тепер займали владні посади в Райху. Ґестапо мало на такий тиск готову відповідь: Альбрехта аж ніяк не можна було звільнити, з огляду на його расову зраду, а з Алісою, незважаючи на її нестерпну поведінку на допитах, поводилися дуже чемно.

Улітку 1940 року Алісу з дівчатами заслано в невеличке містечко Вісла, за тридцять п’ять кілометрів на захід від Живця. Відтак родинний замок прикрасили нацистським стягом і передали в розпорядження видатних представників Райху. Аліса була однією з близько сорока тисяч поляків, яких силоміць переселено з Живецької землі, щоб звільнити місце для майже двадцяти п’яти тисяч німців, що приїхали на їхнє місце. Приміром, німців наймали керувати живецькою броварнею замість її звільненого польського персоналу. Виробництво пива потроїлося, однак це позначилося на якості, й горда європейська марка перетворилася на постачальника пійла для німецьких військ[285].

Спостерігаючи за подружжям протягом 1940 року, Ґестапо зрозуміло, «що в родині Габсбургів рушійною силою є дружина». Вони підставово вважали, що саме їй чоловік має завдячувати своєю безкомпромісною позицією. Вони перехопили листа від Аліси до Альбрехта, в якому вона писала: «Не вір, що я втрачу відвагу; навпаки — вір, що ніколи не втрачу. Не здавайся, не хилися — краще вже бути поваленим»[286].

Аліса не схилилася, ані не була поваленою. Починаючи з кінця 1939 року, вона виступала проти німецької окупації разом із польським підпіллям. Її завербував один із учителів її дітей, і вона прийняла присягу на службу в Таємній Організації Незалежности. Ця група була однією з сотень, що виникли в тогочасній Польщі, й більшість їх згодом об’єднано в рамцях Армії Крайової — великої організації антинацистського опору в континентальній Європі. Аліса слухала BBC та інші незаконні радіопередачі й допомагала товаришам передавати послання польському урядові в екзилі[287].

Аліса мала зв’язки за кордоном і мандрувала. У листопаді 1941 року вона була в німецькому місті Кельн, де радо спостерігала за бомбардуванням. «То було прекрасне видовище, — писала вона, — подібне до феєрверку». Її симпатії були цілком на боці Королівських військово-повітряних сил, чий смертоносний вантаж легко міг позбавити життя і її. Ймовірно, вона знала, що польські пілоти, які втекли від німців, літали з британцями. Про чоловіків у кабінах пілотів вона думала, схоже, так само, як і про чоловіків загалом: як про простих створінь, що потребували трохи жіночої заохоти. Спостерігаючи за тим, як німецька протиповітряна оборона намагалася відбити атаку, вона хвилювалася за пілотів: «Я бачила вибухи в повітрі, й летунам, що зависли десь посередині між небом і землею, було, мабуть, дуже незатишно. Бідні хлопці»[288].

Вільгельм, який 1939 року плекав певні ілюзії щодо націонал-соціалізму, в 1940 та 1941 роках значно наблизився в поглядах до Аліси. Після того, як Ґестапо навідалося до нього, він мусив упевнитися, що німецька окупація була нестерпною для Аліси та Альбрехта. Можливо, він щось почув безпосередньо від них. Вільгельм підтримував зв’язки зі своїми братами у 1937 та 1938 роках, коли Альбрехт привіз Лео до Відня лікувати туберкульоз. Лео, як і Альбрехт, жив із частки родинного маєтку в Живці, що його брати успадкували від свого батька. Хоча двоє братів не були особливо близькими — частково через те, що Альбрехт був поляком, а Лео виховував своїх дітей німцями — у скрутні часи вони могли одне на одного покладатися. Якби Вільгельм отримував звістки від родини у 1939 та 1940 роках, він довідався б, що його улюблений нацист Ганс Франк викрав їхнє родинне срібло[289].

Уперше в житті Вільгельм був багатшим за старшого брата Альбрехта. Якби він захотів, то міг би поринути у втіхи, які так багато важили для нього в Парижі. Мабуть, він так і зробив. За інформацією німецької поліції, він знайшов собі дівчину й скаржився, що вона тратила всі його гроші. Та з нового становища фінансової незалежности він також почав критично оцінювати Гітлера та його політику, і тут Вільгельмові погляди суттєво наблизилися до Альбрехтових. Оцінюючи німецьку політику щодо його родини, а тоді щодо України, він прийшов до переконання, що братове рішення опиратися Гітлерові було слушним. Уперше після розпаду Габсбурзької монархії Альбрехт із Вільгельмом опинилися по один бік барикад. Перша світова війна із її обіцянкою незалежности для Польщі та України віддалила братів один від одного. Друга, у якій як Польща, так і Україна зазнали німецького гніту, зблизила їх[290].

Війна була єдиною надією українців на порятунок від жахіть совєтського правління, але Гітлер, здавалося, постановив за всяку ціну цю надію розбити. Німеччина проґавила геть усі нагоди зробити жест у бік України. 1938 року Гітлер віддав відібрані від Чехословаччини східні землі Угорщині, замість того, щоб помістити їх під українською адміністрацією. Наступного року, після того, як Німеччина вторглася в Польщу, Гітлер здав майже всі п’ять мільйонів польських українців Совєтському Союзові. Коли 22 червня 1941 року Гітлер розпочав інвазію в СССР, він відмовився створити маріонеткову українську державу, хоча вчинив саме так для двох інших націй із габсбурзькою історією — словаків та хорватів. Коли того літа українські націоналісти зробили спробу створити номінально незалежну державу, яка була б союзницею Німеччини у війні проти Совєтського Союзу, Гітлер посадив їх у концтабори. У колишній Совєтській Україні Німеччина встановила брутальну окупаційну зону, Райхскомісаріат Україна, де українців трактувала як недолюдей, а їхні продукти — як ресурс Райху[291].

У війні проти Совєтського Союзу Гітлер не поклався на жодне українське утворення, а натомість дозволив лише колаборацію окремих українців у злочинах свого режиму. Деякі українські з’єднання приєдналися до Гітлерової інвазії Совєтського Союзу, расової війни від самого початку, в якій євреїв розстрілювали над ямами смерти, а совєтських військовополонених морили голодом. Гітлерівська SS завербувала тисячі українців для поліційної праці, яка передбачала зокрема зганяння єврейських жінок і дітей на розстріли. Голокост — німецька політика убивства кожного єврейського чоловіка, жінки й дитини в Європі — розпочалася із вторгнення в Совєтський Союз. Вільгельм мусив знати про німецькі вбивства євреїв, що їх здійснювано у відкритих полях перед ровами смерти. У кінці серпня німці вбили двадцять три тисячі євреїв у Кам’янці-Подільському, де Вільгельм 1919 року зголосився на службу у війську Української Народної Республіки. У кінці вересня німці розстріляли понад тридцять тисяч київських євреїв у Бабиному Яру. Можливо, ці жахіття спонукали Вільгельма, який колись оскаржував погроми, що відбувалися під час попередньої світової війни, застановитися над нещодавно відкритим для себе антисемітизмом[292].

У такій війні колаборація з німцями була жахливою ціною, як розумів Вільгельм. Українці допомагали німцям у здійсненні найстрашніших воєнних злочинів, які лише можна було собі уявити, без обіцянок жодної політичної компенсації. У 1918 році, коли Вільгельм відвідав німецького цісаря наприкінці Першої світової, він попередив того, що експлуатаційна політика окупації може коштувати Німеччині перемоги у війні. Тепер, побачивши значно нахабнішу німецьку політику, він, здавалося, дійшов такого ж висновку. Як друга за розміром республіка СССР, що слугувала йому вікном у Європу, Україна була для московського режиму незамінною. Якби Німеччина використала український націоналізм супроти советів, як це 1918 року робив Вільгельм, то вже би здобула перемогу у війні, принаймні на його переконання. Проґавивши цю нагоду, німці вже втратили Україну, а отже, як вважав Вільгельм, програли й цілу війну[293].

На 1942 рік Вільгельм погодився зі своєю невісткою Алісою щодо результату війни. Для Аліси, звісно, остаточна перемога Польщі була від самого початку справою віри. Для Вільгельма, натомість, байдужість німців до нього й до України підважила раніші принади фашизму. Аліса була жінкою надзвичайної витончености й сили волі, а тому нескладно було б протиставити її шляхетну відданість Польщі та Вільгельмові загравання з нацистською Німеччиною. Однак їхні різні постави випливали також і з різних інтересів обраних ними націй. Польща була бенефіціаркою мирних угод по Першій світовій війні, а отже, зацікавлена в збереженні status quo. Українські патріоти натомість знали, що нагоду на здобуття держави їм може дати тільки ще одна війна. Вони досі перебували в тому становищі, від якого польські патріоти потерпали перед 1918 роком: потребували якогось катаклізму, який знищить усі держави-окупанти й надасть їм шанс проголосити власну незалежність. Для Аліси, як і для поляків загалом, очевидним було те, що німецька потуга була загрозою. Вільгельм, як і численні інші українці, міг із легкістю вбачати в німецькій агресії нагоду. Коли Німеччина не підтримала Україну, Вільгельм приєднався до Аліси в натхненному й ризикованому опорі.

Хоча в ранній момент своїх життів обоє обрали різні нації, спільним для Вільгельма з Алісою було те, що їхня приязнь до обраних народів була значною мірою особистою. Алісина любов до Польщі була також любов’ю до двох своїх польських чоловіків і своїх польських дітей. Вільгельмів перехід до проукраїнського опору проти нацистів мотивувала дружба. Він розпочав діяльність важливішу й небезпечнішу за діяльність Аліси тоді, коли знайшов людей, чиє товариство його тішило. Найважливішим із цих людей виявився незвичайно вродливий український студент музики.

Роман Новосад, українець і громадянин Польщі, який народився на землях давньої габсбурзької землі Галичини, був молодим чоловіком із неабияким дієвим хистом. Коли його, як і мільйони польських громадян, викликано на вимушену працю в Німецькому Райху, він спромігся переконати німецьких посадовців, що йому натомість слід дозволити вступити в музичну академію у Відні. 1941 року він студіював у Відні диригування й композицію, а також укладав до друку збірку українських народних пісень. Він звернув на себе увагу Ганса Сваровського, видатного австрійського диригента, якому чудово велося за Райху.

Одного вечора у лютому 1942 року Роман із українським приятелем вирішили відвідати концерт, а по дорозі зайшли перекусити. Вони обрали ресторан «OK», розташований у підвалі віденської ратуші — розкішної споруди на Рингу, резиденції мера Відня. То був затишний заклад із ситною їжею і чеськими кельнерами, куди віденці заходили, перш ніж перетнути Ringstrasse по дорозі в оперу.

Шукаючи вільного місця, двоє друзів побачили, що більшість столів займають німецькі офіцери. На їхню втіху, вони знайшли столик біля вікна, за яким сидів самотній чоловік у цивільному вбранні. Він ласкаво всміхнувся і запросив їх приєднатися до нього. Двоє друзі говорили одне з одним українською. За якусь хвилю вони зрозуміли, що їхній сусід слідкує за розмовою. Зрозумівши, що його викрито, він із приємною усмішкою сказав їм: «Я австрієць, але я добрий приятель українців!».

І додав, змовницьки звівши брови: «Я Василь Вишиваний».

Роман зустрів легенду, а в легенди був час. Сталося так, що Вільгельм прямував на той самий концерт української віолончелістки. Зала була майже порожньою, і Вільгельм запропонував їм сісти разом. Після концерту Вільгельм повів Романа за куліси, щоб познайомити з виконавицею. Романа мусила втішити ця мить.

Відтак Вільгельм із Романом подалися в бар, де тихо перемовлялися українською. Вільгельм розповів Романові про своє перше кохання — ще одну українську студентку музики. Ця історія була на свій спосіб правдивою; двадцять років перед тим Вільгельм із його дівчиною Марією разом сиділи у віденських барах, так само, як тепер із Романом. Та в ті часи Вільгельм сумував, а цього вечора в товаристві Романа він видавався щасливим.

На цій найпершій зустрічі Вільгельм висловив дивовижну думку. Коли вони вийшли з бару й ковтнули свіжого повітря, він тяжко зітхнув і мовив: «Десь на сході триває вбивча війна, у якій гинуть тисячі й тисячі здорових чоловіків. А німці вже програли цю війну!». Така думка не була цілком безпідставною. Німецьке військо добилося швидких перемог на сході, але не захопило Москву; вирішальна перемога над Совєтським Союзом, що її обіцяла преса й пропаганда, не відбулася. У грудні 1941 року Японія втягла у війну Сполучені Штати, здійснивши бомбардування Перл Гарбор. Роком раніше на дорозі Німеччини стояла лише Великобританія; тепер Німеччині доводилося боротися проти Британії, Совєтського Союзу та Сполучених Штатів. Однак пророкувати поразку Німеччини майже цілковитому незнайомцю у Відні в 1942 році було сміливим кроком. Відень належав до Німецького Райху; якби про такі коментарі хтось доповів поліції, дійшло б до допиту і значно гірших речей. Що робив Вільгельм? Безперечно, він висловлював щире переконання. Найімовірніше, він ще й перевіряв Романа[294].

На той час Вільгельм, мабуть, уже працював на західне розвідувальне агентство, вербуючи агентів. Цілком можливо, ішлося про Британське Командування Спеціальних Операцій, що організовувало ланки опору в підконтрольних Німеччині районах Європи. Вільгельм був англофілом ціле своє життя; він, мабуть, знав, що британський уряд прихильно ставився до ідеї відновленої Австрії, можливо, навіть у вигляді великої багатонаціональної держави. Прем’єр-міністр Вінстон Черчиль, людина дев’ятнадцятого століття, плекав немалу ностальгію за Габсбургами[295].

Романа Вільгельмова заява заскочила і втішила. Він вважав її знаком Вільгельмової довіри, а отже, у свою чергу, довірився Вільгельмові. Двоє чоловіків почали зустрічатися щотижня — і, схоже, бачилися регулярно впродовж 1943 року. Вони вечеряли в невідомих і дешевих ресторанах, яким, здавалося, надавав перевагу Вільгельм, і разом ходили на концерти. Вони стали друзями.

8 лютого 1944 року Вільгельм поміняв житло у Відні, переїхавши з другого у третій район міста. Його нове мешкання за адресою Fasangasse, 49, винайняте у шкільного вчителя на пенсії, було розташоване значно ближче до тих районів Відня, які він знав змалку. Хоча сама вулиця була доволі скромною, будинок, у якому мешкав Вільгельм, був розташований не далі, ніж за півгодини ходу від давньої резиденції його батька. Стояв він у цікавому сусідстві, в тіні Бельведерських палаців, близько до руху й гамору залізничної станції Зюдбангоф. Тут був непоганий прихисток для друзів, у яких могли бути всі підстави поспіхом покинути місто.

Нове помешкання Вільгельма невдовзі стало центром антинацистського шпигунства. Саме в покоях на Fasangasse він познайомився зі своїм зв’язковим Полем Маасом. Той назвався французом, працював на німецькій фабриці й доповідав британській розвідці. Вільгельм вважав — мабуть, слушно, — що ім’я «Поль Маас» було псевдонімом. Маас — річка, що тече від Льєжу до Антверпену в Бельгії, тож іменем своїм її обрала б особа, яка прагнула зберегти анонімність. Скільки правди було в решті Маасової розповіді, встановити неможливо.

Маас хотів, щоб Вільгельм доповідав про рух німецьких військ і допомагав виявляти слушні цілі для бомбардувань союзників, які розпочалися в березні 1944 року. Вільгельм радо погодився. Він волів допомагати Королівським військово-повітряним силам провадити бомбардування німецьких військових об’єктів. Вільгельм розмовляв із знайомими німецькими офіцерами і здобуту з цих розмов інформацію передавав Маасові. Одним із об’єктів їхнього зацікавлення була розташована у Вінер-Нойштадті літакобудівна фабрика Мессершмідта, що її союзники активно бомбардували. Попри те, що Вільгельм сам колись вчився у Вінер-Нойштадті, його симпатії, як і симпатії Аліси, були цілковито на боці летунів, що здійснювали бомбардування. Так було навіть після того, як союзники знищили сусідній із Вільгельмовим будинок на Fasangasse[296].

Вільгельм мав рацію, коли у лютому 1942 року передрік, що війна на східному фронті повернеться проти німців. Німецька капітуляція під Сталінградом роком пізніше стала символічною поворотною точкою. Коли війна почалася, Вільгельм сподівався, що німецька перемога приведе до створення української держави. Коли німці 1943 року відступали перед Червоною армією, він міг лише сподіватися на те, щоб німецька поразка не перетворилася на катастрофу для української нації. У 1944 році українці, які колаборували з німцями, з’явилися у Відні зі звістками про німецькі поразки й проханнями про допомогу. Вільгельм і Роман (який переселився у будинок на Fasangasse) допомагали українським біженцям встановлювати зв’язки з місцевою владою і були за перекладачів.

Управний комбінатор, Роман розумів, що може тепер обирати з багатьох відчайдушних українських жінок, які прибували до Відня зі сходу. У вересні 1944 року він сподобав собі молоду жінку, що називала себе Лідою Тульчин, і обрав її на те, щоб приходити до його помешкання готувати, прибирати і, мабуть, виконувати, крім цих, ще інші обов’язки. Роман знайшов собі більш ніж гідну пару. Ліда жила значно складнішим життям, аніж він спершу усвідомлював. Вона була насправді Анною Прокопович, важливою постаттю в українському середовищі, кур’єркою для чільників відділу Організації Українських Націоналістів. Упевнившись у її зв’язках із націоналістами, Роман розповів захопленому Вільгельмові про своє відкриття[297].

Тепер, восени 1944 року, Вільгельм отримав великий шанс знову увійти в українську політику, в час, коли українським націоналістам потрібна була допомога. Він втратив зв’язок із українським національним рухом після свого скандалу 1935 року, а його головну контактну особу в середовищі українських націоналістів у 1938 році вбили совєти. Тепер він міг запустити в дію свій ширший план, який полягав у зміні образу та розширенні політичних можливостей України шляхом перетворення українців, що колаборували з німцями, на цінний здобуток для західної розвідки. Вільгельм розумів, що єдина надія на іноземну підтримку для українських націоналістів після поразки німців полягала в тому, щоб якнайшвидше перейти на інший бік. їм доведеться знайти собі покровителів серед американців, британців або французів; совєти, що прибрали Україну собі, катували і вбивали би впійманих українських націоналістів. Вільгельм мав необхідні зв’язки серед представників західної розвідки; Ліда була тією особою, якої йому бракувало для здійснення свого плану.

Допомагаючи людям, що покинули німців, зав’язати контакти з ворогами Німеччини, Вільгельм ставив власне життя у велику небезпеку. Та 1944 року він, здавалося, повернув собі молодечий спокій і такт. Він попросив Романа познайомити українку з французом. «Я хотів би, — сказав він своєму приятелеві, — щоб ти познайомив Ліду Тульчин із Полем Маасом. Але треба розважити над тим, як це краще зробити. Можливо, ти міг би запросити їх, разом із твоєю подругою Бірутою, на концерт? Такий крок був би цілком природним і не викликав би підозр». Бірута, одна з численних колежанок Романа, була балериною, володіла французькою мовою, а отже, за необхідности могла перекладати. Маас прибув із невеликим запізненням і сів у порожнє крісло поруч з Лідою. Знайомство відбулося. Вільгельм повернувся в українську політику з музикою[298].

Маас дав Ліді складне завдання. Він повідомив, що разом зі своїми спільниками надає притулок британському летунові, чий літак збито. Чи не могла б Ліда знайти для нього якісь німецькі посвідчувальні документи? Вона виконала це завдання успішно й доправила Маасові посвідчувальні папери українця, що покинув німецькі збройні сили[299]. Цілком можливо, що це завдання було випробуванням, яке Ліда витримала. Може, збитий летун існував насправді, а може, й ні. Ліда довела, що має справжні зв’язки з українцями, які колись носили зброю, про що і йшлося.

Ліда, безперечно, розуміла Вільгельмові плани; як і для тисяч українських націоналістів, що колаборували з німцями, її єдиною надією тепер був Захід. Вона звела Вільгельма й Мааса із Мирославом Прокопом, чільником відділу Організації Українських Націоналістів. Вільгельм знову опинився в гущі української політики, допомагаючи націоналістам у перших незручних розмовах із західними державами. Хоч якими приреченими не були ці зустрічі, вони все ж виявилися доволі перспективними, принаймні з одного боку. Як пам’ятав Вільгельм, 1918 року українці не мали зв’язків із західними державами-переможницями війни. Україна тоді сприймалась як примара німецького імперіалізму і не мала майже жодної підтримки в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні. Цього разу, сподівався Вільгельм, українцям не доведеться гинути разом із німцями[300].

Ризикуючи у Відні своїм життям заради візії України в союзі із західними державами, Вільгельм знову ставав українцем. Відклавши набік расистські ідеї, що спонукали його ототожнити свою долю з Німеччиною, він повернувся до свого обраного народу — а отже, й до ідеї, що належність до нації була справою вибору.

У Живці Альбрехт з Алісою від самого початку відкидали ідею раси. Альбрехт залишився поляком, а тому сидів у тюрмі. Допитувана Гестапо в січні 1942 року Аліса говорила про свою польську національність як про питання особистої політичної моралі. «Я нині, як і раніше, вважаю себе, — казала вона, — належною до спільноти поляків і можу лише висловити свою шану відважній поставі поляків». Її ставлення до нацистського режиму було категорично негативним. «Коли мене питають про націонал-соціалізм, я можу лише відповісти, що відкидаю його. Підставою для цього є брак особистої свободи»[301].

Політика німців ґрунтувалася на протилежному принципі: нація — це раса, а раса є ознакою біологічною, отже, визначає її наука (що на практиці означало — держава). У 1940 році німці уклали расовий реєстр населення, так званий Volksliste. Перша категорія цього реєстру — Reichsdeutsch — містила осіб, що їх вважали німцями за расою, культурою і політикою. Альбрехт і Аліса відмовилися від внесення до Volksliste. Оскільки поляки не мали права на власність, то їхню відмову від німецької національної належности можна було використати для націоналізації їхнього майна. Гайнрих Гіммлер, голова SS і Міністерства із зміцнення німецькости, побачив свою нагоду. Крім цього, він хотів, щоб цілу цю родину заслали в табір примусової праці десь у глибині протестантської Німеччини, вдалині від католицьких поляків Вісли, які, за поліційними звітами, любили Алісу й дівчат[302].

Не всі представники нацистської верхівки погоджувалися з Гіммлером. Райнгард Гайдріх, права рука Гіммлера, не хотів, щоб Габсбургів вислали до табору. Та в травні 1942 року його вбили члени чехословацького опору, що й поклало край його участі в обговоренні. Не всі підлеглі Гіммлера поділяли його особливо вороже ставлення до польських Габсбургів. Місцевий відділ SS відмовився продовжувати допити Альбрехта й у внутрішньому листуванні шанобливо називав його «ерцгерцогом». Представники SS, здавалося, вважали, що Гестапо провело справу примітивно[303].

Та гору взяв їхній зверхник Гіммлер — принаймні таке складалося враження. У жовтні 1942 року Алісу, Альбрехта і двох їхніх дочок заслано в робітничий табір у німецькому Штраусбергу. Навіть тут влада нацистів над ними не була цілком певною. Іноземні захисники ствердили, що Альбрехт був надто хворим і скаліченим унаслідок допитів, щоб працювати. Він вийшов із в’язниці сліпим на одне око і лише частково володіючи кінцівками. Німці дозволили дівчатам — безперечно, це був жест у бік іноземних прихильників Габсбургів — поїхати вчитися до Відня. На початку 1943 року Альбрехт, якому дозволено звернутися по медичну допомогу, певний час перебував там із ними. Коли він того літа повернувся до табору, то все ще, на думку Аліси, «тримався духом»; та здоров’я його наче не покращилося. Лише Аліса залишалася в таборі праці упродовж цілого року — і відмовлялася копати картоплю. Вона пояснювала, що чинить так не тому, що копання картоплі є негідним заняттям — якраз навпаки. Причина відмови натомість полягала в тому, що вона відмовлялася робити будь-що на користь Гітлерового Райху. Після цього дівчата втратили свої місця в школі і, зрештою, їх поставлено на вимушену працю у Відні. Марія-Кристина працювала помічницею медсестри, коли у березні 1944 року на місто почали летіти американські бомби[304].

Навіть усунувши з дороги польських Габсбургів, німці не могли встановити юридичний статус живецького маєтку. З’ясувалося, що єдиного маєтку не було. Жаданий об’єкт юридичної націоналізації німців насправді складався з двох окремих збірок різноманітних об’єктів власності, якими володіли Альбрехт і Лео; у 1930-х роках ними керувала одна адміністрація. Броварнею і деревообробними майстернями німці також керували як єдиним об’єктом, але для того, щоб забрати їх у власність держави, їм довелося б націоналізувати власність, захоплену не лише в Альбрехта, а й у Лео. Лео ускладнив цю трансакцію двома чинниками: своєю імовірною німецькістю, а також беззаперечною смертю. Він помер від туберкульозу у квітні 1939 року.

Оскільки Лео не залишив заповіту, то всю його власність успадкувала його дружина Мая, яка цілком природно висловила заперечення, коли її землю захопили разом із Альбрехтовою. Вона мала рацію. Ніхто не сумнівався в тому, що вона німкеня. Крім цього, у неї були зв’язки. Один із її зятів полював із Германом Ґерінгом, головою німецьких військово-повітряних сил і високопосадовцем Райху. Вона написала самому Гітлерові, представивши себе німецькою вдовою з німецькими дітьми і покликаючись на «глибоку скруту і невимовний відчай»[305].

Розлючені заплутаністю ситуації Гітлер і Гіммлер просто хотіли, щоб маєток нарешті націоналізували, а Габсбургів принизили. 1941 року Гіммлер заявив, що, попри всі докази, Маю не слід вважати німкенею, оскільки Гітлер хотів отримати її власність для німецької держави. Цю директиву не було виконано[306].

Замість цього SS 1942 року уклали ретельний звіт щодо національної належности Маї. Звіт у цьому питанні посилався на п’ятьох різних німецьких посадовців, і всі вони надали різні, але цілком логічні відповіді. Один твердив, що вона німкеня з походження й вибору; інший казав, що вона німкеня, але що він не хоче відповідати на запитання, чи повинні Габсбурги володіти власністю; ще інший говорив, що вона була німкенею, але не дотримувалася нацистських переконань. Четвертий посадовець сказав, що вона аристократка, а отже, не належить до жодної національности, а п’ятий — що у справах немає нічого, що могло б дати відповідь на це питання. SS непокоїв її позірний брак нормальних політичних зобов’язань: Маю не цікавили питання раси й антисемітизму; до того ж, вона визнала, що не може зростити своїх дітей нацистами. SS виснувало, що, попри все це, вона є німкенею другої категорії, тобто етнічною німкенею чи Volksdeutsch. Це означало, що вона мала право на власність[307].

У травні 1943 року Гітлер взяв справу у власні руки. Він наказав націоналізувати власність Маї без відшкодування, разом із Альбрехтовою. Гіммлер обгрунтував його підстави: вона перебувала трохи заблизько до «зрадника» Альбрехта. У цьому він був хибно поінформованим, і в кожному разі така «вина за асоціацією» погано узгоджувалася з расовою ідеологією і німецьким правом (у його застосуванні до німців). Місцеві службовці знову відмовилися скоритися своєму фюрерові. Вони не хотіли націоналізувати власність особи, яка може виявитися німкенею. Гітлер побудував расову бюрократію, яку й сам не завжди міг обійти[308].

На цей час німці самі починали усвідомлювати, хай лише з імплікацій власної політики, що расову належність визначає не біологія, а бюрократія. Починаючи з 1942 року, згідно з новою расовою політикою, що застосовувалася щодо Живця та інших, доданих до Райху земель, німецькі посадовці шукали високих і вродливих поляків для того, щоб відіслати їх до Німеччини для акультурації. У роз’ясненнях щодо цієї політики, знаної як Eindeutschung, онімеччення, уточнювалося, що не мало значення, чи ці особи вважалися німецького походження, чи ні. Така державна політика мала на меті перетворити на німців осіб, котрі в іншому разі стали (чи залишилися) б членами іншої нації. Політика ця не поширювалася на місцевих євреїв, яких на той час вивезено у Generalgouvernement. У 1942 і 1943 роках їх відіслано в табори смерти. У Треблінці, на північний схід від Варшави, загинуло близько восьмисот тисяч польських євреїв. У Авшвіці, лише за сорок п’ять кілометрів на північ від Живця, газом задушено ще мільйон європейських євреїв[309].

Оскільки питання раси вирішували бюрократи, то воно могло стати предметом міжустановчих суперечок. На 1943 рік різноманітні служби, які займалися габсбурзьким питанням, сварилися між собою. У 1944 році бюрократичні установи втратили навіть підстави для суперечок — у травні справи Головного Бюра Безпеки Райху згоріли після бомбардування. Так летуни союзників, за яких у ті роки із землі вболівали Аліса та Вільгельм, зробили свій ненавмисний внесок у справу Габсбургів. Без своїх паперів бюрократи не могли пригадати, що сталося з різними Габсбургами, про яких ішлося, і яким був стан справ[310].

Німецькі посадовці не здалися. Попри втрату справ (і телефонних ліній), клерки продовжували пошуки. У травні 1944 року вони шукали в місті Вадовицях такого собі графа Ромера. Він знав Лео перед війною і, можливо, зміг би сказати щось про його національну належність, таким чином допомігши німцям встановити національну належність його дружини і дітей, а відтак — прискорити остаточне вирішення справи про їхнє майно[311].

У той момент війни це був дивний клопіт. Улітку 1944 року американці та їхні союзники висадилися в Нормандії, а совєти дійшли до земель довоєнної Польщі. Тим не менш, у вересні німецький губернатор регіону наполіг на тому, що націоналізація живецьких маєтків була «не лише формальною справою, що її вирішення можна відкласти в часі тотальної війни, а справою вельми нагальною, з огляду на поставлену мету адміністративного спрощення». Місцева влада звернулася по ще одне особисте рішення Гітлера. Та йому було вже не до того. Місцевим службовцям дано вказівку, що з теперішнім станом «невирішености» доведеться «наразі» змиритися. Та «наразі» більше не було. 1944 року союзники обступали їх зі сходу, заходу й півдня. Навесні 1945 року Тисячолітній Райх Гітлера дійшов свого кінця, проіснувавши лише дванадцять років[312].

Гітлерова расова династія виявилася крихкішою за Габсбурзьку династію родинну. У протистоянні між ними, позірно такому нерівному, вижили саме Габсбурґи. Гітлер наклав на себе руки 30 квітня 1945 року. Альбрехт і Аліса через декілька днів бачили, як їхній робітничий табір у Штраусбергу звільнили американці. Тим часом Червона армія поспішала на захід. Поки Габсбурґи вітали американських солдатів, у їхньому польському замку ночували совєтські офіцери. Живець визволила Червона армія, а совєти мали власні уявлення щодо власности, політики та Габсбурґів.

Відень, другу домівку родини, теж визволила Червона армія. Відень і Живець, колись габсбурзька столиця і габсбурзьке володіння, згодом міста у складі австрійської та польської республік, відтак додані Гітлером до Німецького Райху, водночас опинилися під владою Сталіна.

Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року Сталін замінив Гітлера в ролі господаря східної та центральної Європи. Раніше він стверджував, що ця війна буде несхожою на всі попередні війни в тому сенсі, що переможець її насадить свою політичну систему доти, доки лише зможуть дійти його війська. Коли Червона армія зустрілася із західними союзниками в Німеччині та Австрії, їхні служби військової поліції й розвідки встановили різного штибу окупаційні зони. Коли Аліса з Альбрехтом поспішали із Штраусберга до Відня у пошуку своїх доньок, то переходили з американської зони в совєтську, а отже, наражали себе на ризик. Совєтська поліція, особливо ж служба військової контррозвідки, так званий СМЕРШ, не вагалася заарештовувати цивільних, яких вважала ворогами совєтської влади.

Вільгельм залишався у Відні, без сумніву, сидячи дуже тихо після того, як Червона армія вступила в місто у квітні 1945 року. Він ризикував своїм життям у тій частині Європи, де принаймні в той час правила встановлювали совєти. Совєтська таємна поліція і військова розвідка вміло й енергійно діяли за лаштунками. Вони значно дієвіше, аніж свого часу німці, викорінювали організації польського та українського спротиву. Алісиних товаришів у польській Армії Крайовій здолали совєти.

У Польщі та інших країнах, чиї території повністю звільнила Червона армія, совєти запропонували встановити тимчасовий уряд із непропорційно великою роллю для комуністів, які відтак шляхом маніпуляцій добилися повного контролю. В Австрії, де американці та британці визволили східну й південну частини країни, совєти вчинили так само, знайшовши некомуніста, що очолив тимчасовий уряд. Але тут їхній маневр зазнав невдачі. Совєти поклали відповідальність за створення уряду на Карла Реннера, який призначив уряд, до складу якого, окрім Комуністичної партії Австрії, входили дві інші великі партії, що тепер називалися Соціал-демократичною партією і Народною партією. Совєти, а за ними американці та британці, визнали тимчасовий уряд навесні 1945 року.

Дві великі австрійські партії стали тим, чим раніше не були — недвозначними прибічницями демократії в Австрійській республіці. Чільники Соціал-демократів і Народної партії розуміли, що їхні партії могли перемогти на вільних і прозорих демократичних виборах, тоді як спонсорована совєтами Комуністична партія Австрії цього зробити не могла. Комунізм, який ніколи не мав популярності в Австрії, швидко здискредитувала совєтська окупація. Совєтська влада трактувала все майно у своїй окупаційній зоні як «колись німецьке», а отже, підлегле конфіскації. Найжахливішим і найнезабутнішим спогадом окупації було те, що совєтські солдати зґвалтували десятки тисяч жінок, поводячися у Відні так, як поводилися в Будапешті й Берліні. Після того, як совєти встановили пам’ятник невідомому солдатові на Шварцбергенпляц, віденці, виказуючи особливо макабричний приклад притаманного їм чорного гумору, охрестили його пам’ятником невідомому батькові. За прозорої процедури і високої участи виборців Комуністична партія Австрії не мала б жодного шансу на успіх на демократичних виборах.

Для двох партій — правоцентристської і лівоцентристської, — які тепер підтримували австрійську демократію, шанс на успіх на демократичних виборах значно перевищував усе, на що вони могли сподіватися від війни. Соціал-демократи були раді повернутися до політичної системи, з якої їх виключено, коли 1934 року їхню партію заборонили. Народна партія, фактична наступниця Фронту Батьківщини, була щаслива взагалі брати участь у політиці. В інших країнах Європи совєти представили всі партії правого спрямування як німецьких колаборантів. У Австрії вони не могли цього зробити. Усім було відомо, що Фронт Батьківщини 1938 року намагався захистити країну від нацистів. Повоєнний очільник Народної партії Леопольд Фігль провів більшу частину війни в німецьких концтаборах. Понад те, американці, британці й французи виразно хотіли встановлення демократичного устрою. Оскільки й вони брали участь в окупації Австрії, то совєти не могли так легко диктувати, кому брати участь у виборах, а кому ні[313].

Комунізм ішов услід за Червоною армією; демократія — за американцями і британцями. Австрія опинилася десь посередині. Вільгельм, чоловік королівського народження і прагнень, вирішив підтримати владу народу. У травні 1945 року, відразу після німецької капітуляції, Вільгельм поринув у демократичну політику Австрії. Він підтримав австрійську республіку після кар’єри монархіста, прийняв австрійську націю після цілого життя віри в імперію, ба навіть вступив у Народну партію після років оскаржування демократії як личини, за якою ховалася совєтська конспірація. Вільгельма не полишено цілком напризволяще. Його зв’язковий Поль Маас виїхав до Франції, але спершу познайомив Вільгельма з колегою, який називав себе Жаком Брієром. Брієр попросив Вільгельма виступити посередником між Народною партією і французьким правоцентристським Mouvement Républicaine Populaire. Вочевидь, Вільгельм познайомив офіцерів французької розвідки із чільниками Народної партії. У свій особливий спосіб він робив те саме, чим після німецької капітуляції займалася значна частина Європи — збирав із уламків вельми недемократичного минулого програму демократичної дії[314].

Обіцянка демократичних виборів в Австрії, що їх планувалося провести в листопаді 1945 року, дещо відволікала від важливішої проблеми — непевности щодо долі цілої країни. Зрозуміло було лише одне: Аншлюс скасовано, Австрія буде незалежною державою, що існуватиме окремо від Німеччини. На цьому британці, американці й совєти погодилися 1943 року. У липні 1945 року британський уряд Вінстона Черчиля упав, а з ним відпала й найменша можливість того, що Австрія знову буде монархією або осердям якогось штибу центральноєвропейської федерації. Отто фон Габсбург провів більшу частину війни у Сполучених Штатах, але не спромігся зібрати значної підтримки для своєї ідеї багатонаціональної федерації під правлінням члена габсбурзької династії. Отож союзники зійшлися на тому, що Австрія буде республікою, хоча розуміли цей термін по-різному. Совєти вважали, що правдивою республікою є та, у якій державний апарат від імени робітничого класу контролюють комуністи. Інші союзники вважали, що республіка повинна передбачати демократичну зміну влади шляхом вільних виборів. Всюди там, де совєти погоджувалися на вибори, вони очікували від своїх місцевих союзників їхньої фальсифікації.

У липні 1945 року союзники поділили Австрію на чотири зони окупації: совєтську, американську, британську, а також французьку — на альпійському далекому заході. Столиця теж мала підлягти окупації з боку чотирьох держав. Британська, французька та американська влада увійшла до Відня в серпні. Вільгельм, безсумнівно, собі на велику втіху, опинився у британському секторі міста. Йому могло здаватися, що він ішов на ризик за добру справу, працював для західної розвідки під час війни, а потім за демократію, а отже, тепер міг отримати свою винагороду. У травні й червні Вільгельм міг пишатися своєю демократичною відвагою і покластися на відносну безпеку британської (а не совєтської) військової поліції. Тієї осені він міг спостерігати, як демократія робила свою справу: ефективні кампанії проводили як Соціал-демократи, так і Народна партія. Вільгельм був у доброму гуморі, писав теплі листи господині свого будинку й водив дітей інших винаймачів купатися. У листопаді він сказав своїй господині, що після цілого життя мандрів він готовий осісти. Він був на той час п’ятдесятилітнім чоловіком. Було, мабуть, і справді пора[315].

Саме в той час, коли Вільгельм, здавалося, знаходив собі місце в новій Австрії, члени його родини шукали способу звідти вибратися. Відшукавши своїх доньок Марію-Кристину та Ренату, Альбрехт і Аліса не мали жодного зиску із того, щоб залишитися. Незрозуміло, чи Альбрехт шукав у місті свого брата Вільгельма; через багато років Марія-Кристина не пригадувала такої зустрічі. Хай як сталося, але у двох братів були різні обов’язки. Альбрехт із родиною були поляками, а не австрійцями, і вирушили назад до Польщі. Вони знали, що застануть країну під окупацією з боку Червоної армії, і що вона потрапить під контроль комуністів. У ту мить, коли вони могли легко втекти до вільної європейської країни — може, Іспанії або Швеції, де в них були родичі, — вони натомість вирішили повернутися до Польщі. Там вони спостерігали за тим, як владу захопили комуністи, які сфальсифікували результати референдуму 1946 року, а потім і загальних виборів у 1947-му.

В Австрії Вільгельмова партія перемогла на листопадових виборах 1945 року. Народна партія отримала майже половину голосів, а Соціал-демократи лише трохи відстали від неї. Комуністична партія Австрії зібрала лише 5,9 відсотка. Тоді Народна партія сформувала уряд у столиці, що її звільнили совєти. Ті були розгублені й не знали, як діяти. У Польщі — країні, де комуністи ніколи не змогли б перемогти на вільних виборах, — совєти могли допомогти їм залякати опонентів і підробити результати, й зробили це. Комуністична партія Австрії не мала під своїм контролем потрібних міністерств, а новий уряд тепло вітали британці й американці. Між союзниками виникла незгода, й майбутнє країни стало непевним. У березні 1946 року у виголошеній у Сполучених Штатах промові Вінстон Черчиль говорив про «залізну завісу», яка відділила східну Європу від західної. Здавалося, що проходить вона просто через Відень[316].

Навіть окупована чотирма державами Австрія була у значно кращому становищі, ніж Україна, що її повністю поглинув Совєтський Союз. Совєти повернули собі свою довоєнну Українську республіку і вдруге занексували землі, надані їм за умовами пакту про ненапад із Німеччиною від 1939 року. Ці територіальні набутки містили східну половину давньої габсбурзької землі Галичини. На цих галицьких чи західноукраїнських землях партизани Організації Українських Націоналістів вперто опиралися совєтському правлінню. Вони сподівалися перемогти ту армію, яка щойно подолала німців. їм відчайдушно потрібна була допомога.

Вільгельм, який 1946 року мав змогу зайнятися своїми справами і привітати себе з успіхами в Австрії, робив, що міг. Якимось чином йому вдалося знову вийти на зв’язок із французькою розвідкою. Вочевидь Вільгельм дав своєму зв’язковому Жакові Брієру знати, що він все ще надавався для місії укладання знайомств між західними органами розвідки та українськими націоналістами. На початку 1946 року Брієр познайомив Вільгельма з французом, який називав себе Жаном Пелісьє і стверджував, що є капітаном французького флоту. За словами Пелісьє, він прибув для здійснення спеціальної місії від французького уряду. Франція була зацікавлена у співпраці з українськими націоналістами. Взамін на інформацію про Совєтський Союз, вона могла обіцяти десанти солдатів і пропаганду над совєтськими територіями.

Вільгельм міг надати французам свої українські контакти часів війни. Він запропонував, щоб Ліда Тульчин, українська активістка, з якою вони з Романом товаришували під час війни, встановила зв’язок між Пелісьє і своїми колегами з Організації Українських Націоналістів. Однак Ліди у Відні вже не було. Побоюючись Червоної армії, вона втекла далі на Захід. Подібно до декількох тисяч інших українських націоналістів, вона пробралася до Баварії, яка належала до американської окупаційної зони Німеччини. Дізнавшися про це, Вільгельм припустив, що Романа можна було переконати вирушити на її пошуки[317].

Отож Вільгельм знову залучив свого приятеля Романа Новосада до розвідувальної роботи. Роман, як і Вільгельм, уже пішов був на значні ризики під час німецької окупації. Тепер, із перемогою совєтів, він був, порівняно зі своїм старшим другом, особливо вразливим. Він був молодий, не мав власних засобів до існування і носив польський паспорт — а це означало, що його кожної миті могли виселити до країни, яка швидко комунізувалася. До того ж, Роман народився в тій частині галицьких земель, що їх уведено до складу Совєтського Союзу, а отже, його легко могли депортувати й туди. Роман усе ще плекав плани й мав перспективи на майбутню кар’єру. Він хотів завершити свої студії і стати диригентом або композитором. Йому було що втрачати.

Тим не менш, коли Пелісьє запропонував йому вирушити до Баварії і знайти Піду, він негайно погодився. Чому? Він був патріотично налаштований і відважний. Вільгельм досі був для нього добрим товаришем. Крім цього, можливо, Роман був небайдужим до Піди, яка видавалася безпомічною утікачкою, а виявилася хитрою націоналісткою. Пелісьє дав Романові спеціальний пропуск до французької окупаційної зони в західній Франції, трохи на південь від Баварії. Він написав, що Роман, громадянин Польщі, їхав до Інсбрука диригувати концертом. Таке формулювання приховало не лише підставу Романового перебування у французькій зоні, але і його українську національність[318].

Роман виявився здібним посланцем. Він дістався до французької зони без пригод і літаком полетів далі з Інсбрука до Мюнхена. Він знайшов Піду в таборі для переміщених осіб — немале досягнення з огляду на хаос того часу — і повідомив їй, що представники французької влади хочуть зустрітися з проводом Організації Українських Націоналістів. Вона передала йому послання стосовно Миколи Лебедя, важливої постаті в середовищі націоналістів. Роман повернувся до французької зони, залишив записку на рецепції готелю, як і домовлено, і вирушив назад до Відня. Записку передано французькій розвідці, яка відтак підготувалася до зустрічі з Лебедем.

15 травня 1946 року Пелісьє зустрівся з Лебедем у невеличкому містечку серед лісів за Інсбруком. Жак Брієр, Роман Новосад і Ліда Тульчин теж були присутні, щоб створити атмосферу довіри. Однак справжні перемовини провадилися між офіцером французької розвідки і чільником українських націоналістів. Стараннями Вільгельма, Романа та Ліди важливий український діяч налагодив зв’язки зі службою розвідки західної держави. Друзі не могли знати, що станеться відтак, але розуміли, що допомогли українським націоналістам знайти опертя, яке без їхньої участи ті могли і не знайти. Врешті-решт Лебедь почав працювати на американців[319].

Романові не судилося дізнатися про наслідки своїх зусиль, але від самих цих зусиль він отримував задоволення. Як виказувала його власна роль у місії, він любив іти на ризик, особливо там, де задіяні були жінки. Він не лише поїхав за Лідою у Баварію, але, схоже, після того ще й подався вслід за французькою розвідницею, яку послали наглядати за ним при здійсненні місії. Роман уперше завважив привабливу француженку в літаку з Інсбрука до Мюнхена. У Баварії вона тактовно втрутилася, щоб допомогти йому роз’яснити американцям свою справу в зоні їхньої окупації. Через декілька тижнів він знову наче випадково зустрів її у віденській філармонії. Вони почали разом ходити на концерти, а вона запросила його до свого помешкання на вечерю.

Вільгельм радив молодшому другові бути обережним. Якщо ця жінка справді була офіцером французької розвідки, то Роман виставляв своє приватне життя на спостереження з боку розвідувальної служби. Крім цього, він ризикував на традиційній, але нерозумній підставі сексу бути завербованим для здійснення французьких операцій. Хоча Вільгельм був не проти ризикувати разом із Романом, він намагався дбати за свого приятеля. А можливо, просто ревнував.

Вільгельмова прив’язаність до Франції не була ані сліпою, ані сентиментальною. Роки його власного життя в Парижі закінчилися публічним приниженням. Під час війни він помудрішав і подорослішав достатньо, щоб розуміти, що Франція може стати союзницею України. Він вірив у певну спорідненість інтересів між західними державами, однією з яких була Франція, і українським рухом. Вільгельм знав, що Німеччина зазнала поразки, а Совєтський Союз в Україні не мав інтересів, за винятком відновлення власної влади і знищення національного опору. Він вважав, що Франція, Британія і Сполучені Штати стануть найкращими покровительками для України по війні[320].

Вільгельм не помилявся, вважаючи, що в України не було інших можливих спонсорів, але, мабуть, покладав на спроможності Парижа, Лондона і Вашингтона занадто великі надії. Впродовж наступних років низка українських націоналістів отримала підтримку західних розвідувальних служб. Але американці, французи й британці не могли рівнятися з совєтською контррозвідкою. Совєти, як правило, заздалегідь знали, де мали відбутися десанти. Українців, які перетинали совєтський кордон за підтримки Заходу, як правило, хапали, катували і розстрілювали.

Якщо для України залишалася якась надія, то не особливо велика. Дивлячись із Відня, де він і далі вербував українських націоналістів для французької розвідки, Вільгельм погано розумів, якою відчайдушною стала національна боротьба українців. Совєти повернулися в західну Україну з твердим наміром розгромити будь-який опір. Совєтські спеціальні війська під командуванням Нікіти Хрущова отримали наказ виявляти більшу брутальність, а отже, й будити більший страх, аніж українські партизани, з якими вони боролися. Щоправда, представники українського опору не вагалися вбивати поляків, ба навіть українців, яких вважали нелояльними до своєї справи. Та, зрештою, совєтські війська розчленували достатньо тіл, спалили достатньо сіл і виселили достатню кількість родичів, щоб здобути перемогу над своїми ворогами. Вони мали на своєму боці державний апарат.

Щоб упевнитися в тому, що українське питання не зможе проти неї використати жодна зовнішня сила, Москва також втілила в життя безжальну політику, яка мала на меті узгодити населення з кордонами. За два роки депортацій, між 1944 і 1946 роком, на захід і на схід, у комуністичну Польщу і совєтську Україну депортовано близько мільйона поляків та українців. Ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити Організацію Українських Націоналістів підтримки. З польського боку кордону комуністи дотримувалися відверто расистського погляду на присутність у їхній державі українців. Один із польських генералів запропонував — послуговуючись мовою, що нагадувала про Голокост, — «вирішити українську проблему раз і назавжди». Він був одним із командувачів останньої операції 1947 року, що переселила решту українців Польщі з півдня і сходу на північ і на захід. Серед жертв було населення Бескидських гір, яке мешкало недалеко від Живця, де Вільгельм уперше почув українську мову[321].

Ідея України не померла; зрештою, совєти й далі правили над республікою із такою назвою. Простягаючись від східних степів до Карпат, охоплюючи майже всі землі, що на них українські патріоти претендували у Першій та Другій світових війнах, совєтська Україна була найважливішою республікою Совєтського Союзу після Росії. Та боротьба українських націоналістів за справжню державну незалежність на цих землях була приречена на поразку. Перед лицем приголомшливої чисельної переваги і безжальної антипартизанської тактики совєтських військ у совєтській Україні, на тому боці кордону вони зазнали остаточної поразки на початок 1950-х років.

Для того, щоб придушити українське національне повстання, совєти разом зі своїми союзниками, польськими комуністами, усунули всі сліди національного розмаїття в давній габсбурзькій землі Галичині, що її тепер було розділено між Совєтським Союзом і комуністичною Польщею. Поляки тепер були з польського боку, а українці — з українського. Євреїв під час Голокосту вбили німці, а німців тепер виселено до Німеччини. Багатонаціональна Галичина, творіння Габсбурґів, не змогла пережити Гітлера і Сталіна.

На 1948 рік габсбурзька Європа множинних лояльностей і непевних національностей, здавалося, досягла свого кінця. Польські Габсбурґи впали разом із Європою, що її збудували їхні предки. Штефанові сини й доньки або померли, або — з власної волі, чи ні — покинули Польщу. Рената померла 1935 року, Елеанора була в Австрії зі своїм чоловіком Кльосом; а Матильда та її чоловік Ольгерд Чарторийський втекли до Бразилії під час війни. Німці дивно з нею попрощалися.

Матильду, яка мандрувала через Німеччину зі своїм польським паспортом, зупинив німецький поліцай. «Габсбург? — запитав він, помітивши її дівоче прізвище. — Звучить наче по-єврейськи». У бразильському екзилі Матильда провадила свій час, пояснюючи, що має не німецьке, а австрійське коріння, а також, що вважає себе полькою. Лео помер 1939 року; хоча він сам, його дружина й діти, мабуть, були більшою мірою австрійцями чи німцями, ніж кимось іще, він, через ласку тієї ранньої смерти, назавжди зберіг невизначеність[322].

У кінці 1940-х Аліса з Альбрехтом прагнули залишитися поляками і зостатися в Польщі. Польський комуністичний режим відмовився повертати їм те, що захопили німці, — їхню землю і броварню. Альбрехт з Алісою вже одного разу втратили свою власність через те, що були поляками. Тепер вони втратили її ще раз, перед новим режимом, який називався польським. Останньою образою стало те, що Альбрехтові, який обрав Польщу, бився за Польщу і прийняв за неї муку, нова польська влада сказала, що він німець. Хворий і з розбитим серцем він покинув країну, подавшися до Швеції, де, як сподівалася Аліса, лікарі зможуть повернути йому здоров’я. Доньки приєдналися до нього на еміграції.

Аліса мандрувала зі Швеції до Польщі й назад, марно намагаючись повернути родинну власність. Сталося так, що коли вона дізналася про смерть чоловіка у 1951 році, вона була в Польщі. Тоді навіть Аліса визнала поразку. Ця жінка, що була полькою заради кохання своїх чоловіків, господинею гордої шляхетської родини, останньою з Габсбургів у Польщі, нарешті повернулася до Швеції, краю свого народження.

Що чекало на Вільгельма, українського Габсбурга, у цій новій Європі расової ясности і класової війни? У Відні 1947 року він знайшов спосіб примирити дві свої тотожності — австрійську та українську. Він прийняв австрійську демократію і підтримав австрійську політичну партію. Тим часом він сподівався, що, всупереч шансам, Україну вдасться визволити від совєтів. Він облаштував собі австрійську домівку і зберіг українську мрію. Навіть коли совєти на вулицях Відня 1947 року полювали на українських шпигунів, він міцно поєднав свою долю з долею українських друзів. Якби Австрія поновила свій суверенітет, а чотири держави зняли з неї окупацію, він був би в безпеці. Якби Україну якимось чином вдалося визволити з під совєтської влади, він став би героєм.

Вільгельм мусив розуміти: якби совєтам вдалося залишитись в обох країнах надовше, він був приречений зникнути з вулиць Відня і зі сторінок історії.

Загрузка...