Червоний князь

Коричневе. Аристократичний фашизм

Коли 1 квітня 1936 року прес-аташе австрійської дипломатичної місії в Парижі отримав телефонний дзвінок від княгині Бурбон-Парма, він очікував доброї звістки. Із Вільгельмовим скандалом, а потім приходом до влади у Франції Народного Фронту таких добрих звісток для дипломатів правого режиму Австрії останнім часом дуже бракувало. Отже, дзвінок дав сподівання. Бурбон-Парми були гілкою королівської родини Франції, спорідненої з Габсбургами через шлюб. Цісарева Зіта, вдова цісаря Карла, теж була представницею цієї родини. Прес-аташе, такий собі доктор Васербек, сподівався якоїсь ініціативи, що покращила б жахливий стан австро-французьких стосунків. Жіночий голос із телефону справді передав привабливу пропозицію, яка промовляла просто до клопотів Австрії в непростій Європі 1936 року.

Австрія тяжко постраждала від Великої депресії. Фабрики країни були закриті, а поля лежали під паром; Австрія мала величезну потребу в туризмі. Альпи приваблювали лижників і мандрівників, сільські місцевості були відсталими й прекрасними, а роздута космополітична столиця пропонувала більше мистецтва, театру й музики, ніж міг витримати внутрішній попит. Та Адольф Гітлер знищив туристичну індустрію Австрії. Щоб виразити своє невдоволення забороною нацистської партії в Австрії, фюрер зобов’язав усіх німців, які прагнули мандрувати до Австрії, сплачувати податок у тисячу марок. Тепер замість того, щоб зупинятися в Австрії, німецькі туристи через Бреннерський перевал в Альпах мандрували до Італії. Щоб компенсувати втрату німецького туризму, австрійські дипломати мусили подвоїти свої зусилля щодо приваблювання відвідувачів з інших європейських країн. Відтак Васербек дуже зрадів, почувши, що княгиня Бурбон-Парма мала приятельку, графиню де Ріва, яка прагнула розгорнути за Австрію «велику пропагандистську акцію». Чи погодився би прес-аташе прийняти графиню в місії? Звісно, погодився б[248].

Графиня де Ріва справила яскраве перше враження. Була в капелюшку і мала на обличчі багато макіяжу. У швидкому темпі вона говорила про своє прагнення покращити образ Австрії у Франції. Стверджувала, що має численних друзів серед австрійських аристократів і бажає їхній країні процвітання. Так, вона була дуже добре знайома з нещасливим ерцгерцогом Вільгельмом і висловила розчарування з того приводу, що австрійські дипломати нічого не вдіяли, аби допомогти йому під час розслідування та суду. Внаслідок цієї бездіяльности, вела далі графиня, бідолашна мадемуазель Куйба була змушена пожертвувати собою заради свого коханого Вільгельма, і тепер була цілковито знищена.

Мабуть, відчуваючи, що Васербек навряд чи підтримав би таку версію подій, графиня поспішила оголосити свою пропозицію. Вона сказала, що була доброю приятелькою французького журналіста Мішеля Жорж-Мішеля. Разом із ним вона хотіла б приїхати до Австрії за офіційної підтримки дипломатичних служб країни. Тут Жорж-Мішель писатиме прихильні статті в пресі, а також видасть одну-дві пропагандистські книжки, щоб заохотити французів податися їхніми слідами. Вона запропонувала привести до місії Жорж-Мішеля, і прес-аташе погодився. Васербек провів її до дверей.

У присутності графині Васербекові було складно зберегти ясне мислення. Тепер у нього була нагода все обдумати. Відколи навколо Вільгельма вибухнув скандал, який став справжнісінькою медійною катастрофою для Австрії, за якою Васербек спостерігав у своїх офіційних повноваженнях, — він мав Полєтт Куйбу за безсоромну ошуканку. Він був здивований тим, що така світська дама як графиня де Ріва була з нею знайома, та ще й захищала її.

Підозри його підтвердилися під час наступної зустрічі. Жорж-Мішель назвався автором вісімдесятьох чи дев’яноста книжок і згадав, що Муссоліні нагородив його за те, що він заохотив французьких туристів відвідувати Італію. Він стверджував, що особисті зв’язки з міжнародною фірмою Wagons-Lits звільняли його від витрат на квитки на потяги. Графиня додала, що Жорж-Мішель був такий багатий, що не було жодної потреби обговорювати фінансову винагороду за його пропагандистські зусилля. На думку Васербека, то був дуже дивний спосіб порушити питання грошей — і дуже дивний спосіб його відкинути.

Тоді знову постала тема Вільгельма, так наче їй годі було опиратися. Журналіст і графиня сказали, що прагнуть агітувати за реставрацію Габсбурґів у Австрії. Вони висловили жаль із того приводу, що справа Вільгельма так нашкодила гідним монархістським починанням. Від австрійського дипломата ця політична тема вимагала делікатности. Австрія 1935 року справді стала значно гостиннішою до Габсбургів, а декілька з них навіть повернулися туди, хоча, як правило, з менш яскравих причин, ніж Вільгельм. Того вересня австрійський канцлер провів таємну зустріч із Отто фон Габсбургом, претендентом на трон. Та офіційної політики щодо реставрації, як у слушний момент пояснив Васербек, країна не мала.

Графиня спробувала досягти компромісу на легкій ноті. Вона сказала, що від місії їй та Жорж-Мішелю потрібне тільки запрошення до Австрії. Васербек відповів, що Австрія їх радо прийме, але надання запрошень у таких випадках не практикується. Йому у вічі кинулася певна неприємна річ — прагнення де Ріва ототожнювати Австрію з габсбурзькою реставрацією, а реставрацію — з Вільгельмом. Це знову нагадало йому про справу Вільгельма, у якій вороги ерцгерцога намагалися довести, що австрійська держава підтримувала його починання. Оскільки графиня не припиняла згадувати Вільгельма й повторювати, що хоче супроводжувати Жорж-Мішеля у подорожі до Відня, він відчув, що справжня її мета полягала в тому, щоб зустрітися з ерцгерцогом. Чого б це?

Тоді у якусь мить Васербек усе зрозумів. Жінка, що стояла перед ним, жінка, що її він уже вдруге вітав як графиню де Ріва, була насправді ніким іншим як самою Полєтт Куйбою, лише замаскованою. Поза сумнівом, саме вона здійснила перший телефонний дзвінок, у якому представилась як княгиня Бурбон-Парма. Він розпрощався з двома своїми відвідувачами, а тоді став вичікувати.

Через декілька днів до Васербека в австрійську місію з’явився збентежений Мішель Жорж-Мішель. Відвідувач мав жахливий вигляд. Відбувалося щось дивне. Йому в різні години дня й ночі телефонували особи, які стверджували, що представляють австрійську місію. Голосів було декілька, і вони не були схожі на дипломатів. Жорж-Мішель запитав у Васербека, чи він знав, ким насправді була графиня де Ріва. Коли Васербек відповів на це запитання ствердно і сказав, що графиня була маскою, за якою ховалася Полєтт Куйба, Жорж-Мішель хотів знати, чому той його не попередив. Васербек правдиво відповів, що вважав Жорж-Мішеля змовником Полєтт. Жорж-Мішель захищався, кажучи, що сам лише недавно усвідомив правду. За його словами, детективне аґенство надало йому докази того, що Куйба вже якийсь час видавала себе за графиню де Ріва. Вона пообіцяла йому сто тисяч франків за те, щоб він звернувся з клопотанням до посольства і відвідав Австрію. Тоді він додав, що Куйба наполягала, щоб у подорожі їх супроводжував Василь Панейко, який, за її словами, мав усі потрібні для них у Австрії зв’язки.

Пазл склався. Панейко, звісно, був колишнім політичним радником Вільгельма, який, імовірно зоркестрував цілий скандал 1934–1935 років. Він поширив чутки про гомосексуальність Вільгельма; після цього Вільгельм, забуваючи своє виховання, називав Панейка «дурником». Скидалося на те, що тепер, навесні 1936 року, Панейко та Куйба хотіли податися за Вільгельмом до Відня — бажано з австрійськими грошима й австрійським запрошенням, — щоб завдати ще більшої шкоди йому і монархістській справі загалом. Австрійська преса не надрукувала ані слова про паризькі клопоти Вільгельма. Панейко і Полєтт привезли би скандал до нього і, безперечно, привернули б до справи увагу австрійців[249].

Полєтт ще й додала особливий штрих, коли представилася спершу (телефоном) як людина з роду Бурбон-Парма, родичка Зіти, а потім особисто як представниця французької аристократії. Якби її задум спрацював, то вона спромоглася б на символічну помсту: цісаревій, яку вона, поза сумнівом, вважала іншою жінкою Вільгельма, а також французьким журналістам, які висміювали її класове походження. Як могла вона бути немодною і повною особою з робітничого класу, якщо переконливо грала осяйну і звабливу графиню? Та її план спрацював не до кінця.

Другий набір шахрайств і обманів, що його здійснила Полєтт, потверджує її вину в першому і натякає на тривалу співпрацю з Панейком. Якою була роль Мішеля Жорж-Мішеля, ще одного колишнього Вільгельмового приятеля? Чи могло маскування Полєтт і справді ввести його в оману? Журналіст був добре знайомий із Вільгельмом, а отже, мусив знати і Полєтт. Значну частину свого життя він проводив у покоях видатних жінок, у паризьких салонах і на пляжах Рив’єри. Йому до вподоби були тверді жінки, і кар’єру собі він зробив на тому, що оцінював їх. Він цілком достатньо знав про любов навіжених французьких жінок до багатства, змов і тронів, аби написати про це книжку[250].

Але й Полєтт була непростою. Васербек стежив за справою Вільгельма від її початку й до завершення і був на засіданні суду. Цей скептичний та інтелігентний чоловік також знав Полєтт. Він бачив її в суді й на світлинах у часописах. І все-таки, він повірив у її гру, принаймні спочатку. Тож, можливо, Жорж-Мішель казав правду і справді був невинним дурнем. Можливо, він таким не був, але вирішив, що з нього досить співпраці з доволі непростою жінкою. Якою б не була в цій справі роль Жорж-Мішеля, до Австрії він не вирушив. Хай яким був початок справи, в її останньому акті Полєтт і Панейко залишалися у Франції.

Після того, як Васербек попередив своїх зверхників, австрійські прикордонники отримали наказ не пропускати через кордон нікого, хто мандрував би під прізвищами Ріва, Куйба або Панейко. Наскільки це було можливо, Вільгельм був захищений від свого колишнього товариства.

Почувши звістку про це у Відні, Вільгельм відчував лють із того приводу, що Куйба і далі тішилася волею у Франції, а також вдячність до австрійської влади за вчасні та ретельні дії. Зустріч із Панейком чи Полєтт могла знищити його становище в Австрії, де про французькі походеньки Вільгельма майже ніхто нічого не знав. Поза тим, ця зустріч могла знищити і його самого. Париж був його домівкою; хай якими неприємними були обставини, що змусили його полишити місто, він тужив за тим, що незворотно втратив. Тікаючи, Вільгельм полишив не лише Полєтт, а й свого арабського прислужника та коханця Моріса Нешаді. Та більше за коханку чи коханця йому бракувало свого кота. «Той кіт, — писав він, — був мені милішим за ціле людство». Вільгельм втратив рештки довіри до людей. Його нерви були «цілковито знищені»[251].

Із Відня Вільгельм намагався боронити своє добре ім’я в Парижі. Консервативний часопис Le Figaro опублікував його версію подій, зредагувавши її так, щоб захистити його. Вільгельм писав, що Панейкові не можна було довіряти, оскільки той змінив свою вроджену національність — а це хіба не найкращий аргумент для когось, хто народився Габсбургом, виріс поляком, прагнув стати королем України, добивався громадянства Франції, а тепер хотів здобути право мешкати в Австрії? Вільгельм, що навіть у найкращі хвилини не відзначався надзвичайною чіткістю розуму, здавалося, не володів власними чуттями. Редактори Le Figaro мали достатньо такту, щоб вирізати з листа той фрагмент. Узагалі, надрукувавши листа, вони вже виявили Вільгельмові ласку. Зрештою, його кохана Полєтт була, до того ж, коханкою чоловіка, чия дружина застрелила головного редактора газети. Але такою вже була Франція у двадцятих-тридцятих роках двадцятого століття; та й ці подробиці, можливо, було вже забуто. Можливо й те, що Le Figaro вважало за краще приховати їх, подібно до того, як приховувало деталі Вільгельмового скандалу, а також нерозсудливі уривки з Вільгельмової оповіді про нього[252].

Вільгельмові більше не довелося повернутися в Париж. Ступивши на французьку землю, він виставляв себе на ризик арешту і п’ятирічного ув’язнення. Отже, він знову ставав австрійцем, і в цьому починанні теж отримав підтримку. Десь за рік перед ним до Австрії повернувся його дядько Ойген, брат батька. Ойген був у певному сенсі людиною Ренесансу, спонсором музики й мистецтва, а також колишнім командувачем габсбурзьких військ на Балканах та в Італії. Як великий магістр Тевтонських рицарів, він будував шпиталі й докладався до перетворення цього колись грізного ордену хрестоносців на об’єднання суто духовне, яке не мало б військової місії. Одна з обітниць Тевтонських рицарів вимагала «збереження чистоти, наскільки це можливо». Це формулювання члени ордену, звісно, могли інтерпретувати по-різному, але Ойген сприймав його цілком поважно, принаймні в стосунку до жінок. Коли у вересні 1934 року він по довгому екзилі у Швейцарії повернувся до Австрії, за ним ходила слава людини такої чистоти, що йому дозволено оселитися в монастирі[253].

Хоча Ойген був уособленням слави старої династії в серцях австрійців, він допоміг Вільгельмові, провівши його через складнощі нового режиму в Австрії. Як вдумливий чоловік і Габсбурґ, що й сам повернувся з екзилю, Ойген був спроможний пояснити відповідні закони. Вільгельм був вдячний за те, що його дядько «поговорив із усіма необхідними людьми» і здобув для свого племінника дозвіл мешкати в країні. Пощастило Вільгельмові і з часом. Через декілька тижнів після його повернення до Австрії тамтешній уряд прийняв нову конституцію, яка цього разу не містила положень, що вимагали від Габсбургів зректися своїх претензій на престоли. Закони, які цього вимагали, ще були чинні, але зміна конституції надсилала виразний сигнал. Вільгельм отримав австрійські документи, і йому так і не довелося зрікатися свого права на спадкоємство Габсбурзьких володінь. Тепер він офіційно називався Вільгельмом Габсбургом, а не Василем Вишиваним[254].

Взамін за офіційну ідентичність і захист від скандалу Вільгельм подарував австрійському режимові свою лояльність і вступив у Фронт Батьківщини. Коли у 1936 році поновлено військовий обов’язок, він знову проходив тренування як офіцер австрійського війська[255].

Хоча, з юридичного погляду, Вільгельм знову носив прізвище Габсбург, та імперія вже не була його долею. Династія Габсбургів, на чолі із Зітою та Отто, знала, як дати йому зрозуміти його виключеність. Так, коли Вільгельм покинув Париж, він усе ще був рицарем Ордену Золотого Руна, рицарського товариства родини Габсбурґів. Але орден, що його тепер очолював Отто, дослідив справу Куйби, звернувшись до австрійського дипломатичного листування, до якого члени ордену мали неофіційний доступ. У березні 1936 року керівництво Ордену конфіденційно повідомило його членам, що Вільгельм «добровільно склав із себе честь Рицаря Ордену Золотого Руна»[256].

Імовірнішим видається, що цю честь він склав із себе під тиском. Слово Отто в ордені більш чи менш прирівнювалося до закону, і легко собі уявити, чому він хотів застосувати до Вільгельма санкції. Вільгельм зганьбив Отто і його мати Зіту, у критично важливий момент скомпрометував реставраційний проект. Та навіть зважаючи на це, такому суворому покаранню не бракувало лицемірства. Так, Оттового діда і тезку, Отто-Франца не вигнали з ордену, попри те, що він допустився значно більших необачностей. Можливо, мотивація була частково політичною. Отто прагнув створити нову репутацію Дому Габсбургів, менш позначену загальним ототожненням родини із розпадом, гомосексуалізмом та війною. Із часом це йому вдалося, завдяки тому, що себе він завжди представляв респектабельним джентльменом. Зіта виховала його добре. Після Вільгельмового знеславлення єдиним членом династії, в якого ще був сильний політичний профіль, залишався Отто.

Поки Отто далі думав про корону, Вільгельм мусив повернути свій золотий комір, знак лицарства й належности до ордену. То був комір номер вісімдесят вісім із близько ста, що тоді існували у світі. Вільгельма стерто із габсбурзької легенди про самих себе, з лінії цивілізації, що сягала від грецьких мітів аж до сучасних монархів. Його більше не запрошували на таємні зустрічі з іншими ерцгерцогами. Цілком імовірно, що Орден впродовж років дозволяв Вільгельмові підтримувати зв’язок зі своїми братами Альбрехтом та Лео. Тепер йому доведеться терпіти той факт, що його брати досі рицарі, на відміну від нього. Відкинутий Габсбургами, Вільгельм мусив шукати розради в аристократії іншого штибу[257].

Вільгельм зберіг близькі стосунки з одним паризьким приятелем, українським аристократом Токарі. За роки, що передували Вільгельмовому від’їзду з Парижу, Токарі став для нього джерелом авторитету і розради. Так, навесні 1933 року Токарі втішав Вільгельма після смерти його батька Штефана. Після цього Токарі, хоч і був лише на десять років старшим за Вільгельма, почав грати в його житті роль ідеалізованого голови сім’ї. Вільгельм уже не міг помиритися зі Штефаном, але міг обіцяти вірність і посвяту своєму другові. Намагаючись створити з Токарі такі стосунки, яких від часу Першої світової війни не мав із власним батьком, Вільгельм частково позбувся гніву юних років. Найвиразніше це простежувалося в тому, що Вільгельм втратив свою відрухову ненависть до Польщі та всього польського. Ця зміна зблизила його з Токарі, який підтримував ідею польсько-української співпраці проти Совєтського Союзу; до того ж, вона усунула (хоч і запізно) політичне джерело суперечки з батьком. У 1935 і 1936 роках Вільгельмова туга за батьківським авторитетом вилилася у листах до його приятеля. Пишучи з Відня до Парижа, він благав Токарі не забувати свою «дитину» і просив дозволу «сповідатися тобі як батькові»[258].

Самотній і розгублений Вільгельм відчував потребу в комусь, на кого можна було покластися. Жахливий шок паризького скандалу навчив його недовіри. Ціле своє життя він був надзвичайно довірливим — у цьому він слідував за колоподібною логікою, що була притаманна Габсбургам, та й багатьом особам, народженим для життя владного й забезпеченого. Будь-яку наближену до себе людину він вважав належною до зачарованого внутрішнього кола, котре апріорі повниться доброю волею і перебуває поза підозрою. Він ніколи не розважав над засобами, до яких мусили вдаватися люди, що змагалися за місце в його оточенні. Його товариші були славними, його радники — мудрими, а друзі — вірними. Такий світогляд приніс йому немало лиха — від його прислужника Кролля, секретаря Ларищенка, радника Панейка і коханки Полєтт. Коли 1935 року Вільгельм нарешті опанував цю науку, то засвоїв її аж надто добре. Тепер світ можна було сприймати лише як змовницьку мережу, а кожна особа, з якою він коли-небудь був знайомий, опинялася під підозрою. Будь-яка політична діяльність у такому світі мусила бути таємною.

Вільгельм і Токарі мали щось на кшталт власного таємного товариства — український Орден Святого Юра. Орден Святого Юра, офіційним членом якого Вільгельм у якусь мить вважав і себе, підтримував його занепалий дух. Перед тим, як покинути Орден Золотого Руна, Вільгельм вважав себе лише союзником Ордену Святого Юра. Можливо, він вважав, що вступити до будь-якого іншого рицарського товариства йому не дозволяє статут Золотого Руна. Відтак вихід із габсбурзької змови відкрив йому шлях до певного зближення з іншою ієрархією, до відновлення старих зв’язків з українською владою. Окрім Токарі, у справі, ймовірно, був задіяний і митрополит Андрей Шептицький; Вільгельм регулярно писав Токарі про певного неназваного «церковника». Шептицький був українським наставником Вільгельма впродовж Першої світової війни. Хоча Шептицкий і не був першим українським радником Вільгельма, але був, мабуть, першим чоловіком, чий вплив на Вільгельма за своєю вагою перевищував уплив батька. Отже, Вільгельм обмінював одну родину на іншу. Після травми виключення з Ордену Золотого Руна Вільгельм, певно, плекав відчуття повернення до світу батьківського тепла. Можливо, його тішило й те, що він був наймолодшим серед обраних. У той час йому було лише сорок років — на десять менше, ніж Токарі, й на три десятиліття менше, ніж Шептицькому (хоча й на сімнадцять років більше, ніж дратівливо молодому і здібному Otto)[259].

Крім цього, Вільгельмові потрібна була підстава вірити, що його життя не позбавлене перспектив на владу. У незнаності ордену він міг вбачати не втечу з політики, а таємничість, що її потребувала група елітарних змовників. Зрештою, орден був таємницею, яку плекала жменька українців, що вважала себе національною аристократією. Ця організація запропонувала Вільгельмові таку форму діяльности, пов’язаної з Україною, яка не виставляла його на нестерпний публічний суд інших українців — у тому часі, коли Вільгельм почувався дуже вразливим. Крім цього орден подарував йому нагоду жити певною сповненою надії, а може, навіть відчайдушною політичною фантазією. Про себе і Токарі Вільгельм говорив як про «рицарів». Ці двоє чоловіків листувалися сумішшю української, німецької та французької мов; французьке ж слово на означення рицаря — «chevalier» — натякає на ідею лицарського благородства, що мала для Вільгельма немалу вагу. Почуваючи себе оточеним змовами, він писав Токарі, що їхні вороги не могли перемогти, оскільки не вміли битись «як лицарі», «з відкритими заборонами»[260].

Вільгельмова освіта, як і саме його існування, була під багатьма оглядами архаїчною. Та навіть для нього образ лицарів, які в обладунках виступать один проти одного з піднятими заборонами, не ховаючи очей, лежав на багато століть поза межами досвіду і був цілком безпідставним. Тут Вільгельм піддавався низці романтичних уявлень: про історію середньовіччя як час гармонії і про внутрішню духовну перемогу, що долає зовнішню фізичну поразку на полі бою. Такі уявлення не зворушували його 1918 року, коли він порівнював середньовічних засновників габсбурзької династії з буйними анархістами. Та 1918 рік лишився в минулому. Україна народилася з болю, що не припинявся, посеред зажерливого насильства світової війни, громадянської війни, революції та погромів, і так аж до голоду й терору совєтської України. Вільгельм бачив схід і захід своєї зорі не раз, а двічі — як український Габсбурґ у 1918 році, а потім як габсбурзький українець у році 1935-му. Тепер він скуштував зраду і мусив протиставитися відчайдушній поразці. У такому становищі ідеї родини, ієрархії і таємниці слугували певній меті. Вони повертали йому цінності, над якими він рідко замислювався і часом висміював, але яких, мабуть, завжди потребував.

Вільгельма відлучено від габсбурзького міту, але він знайшов повернення до мрій про імперію. Молодим хлопцем він, мабуть, сміявся з того, як середньовічну історію зображено в Цісаревому сні, а пізніше, коли домагався власного королівства в Україні, висміював ідеалізацію його габсбурзьких предків; утім, вічна слава, що її представлено в п’єсі, належала йому за правом народження, як і схильність бачити себе майбутнім королем. Український орден із його власними уявленнями про рицарство і давню аристократію, допоміг йому повернути собі якусь частку гордости. Хоч орден становив із себе не набагато більше, аніж жменьку українців, які писали одне одному заплутані майже не до прочитання листи, і вимагав від Вільгельма не набагато більшого, аніж створити і замовити у Відні рицарські інсигнії, він, тим не менш, дозволив Вільгельмові знову думати про посідання українського трону — без допомоги інших Габсбургів і осоружного Отто.

Тепер Вільгельм міг оцінити своє становище. Досягнувши делікатного моменту самостворення, він через рік-другий після своєї ганьби міг знову розважати над тим, як здійснити мрію про владу. Втративши невимушену певність імперської юности і наївну віру в добру волю своїх дорослих товаришів, він почав переосмислювати Європу, з огляду на змовницьку логіку включених і виключених, на досконалі опозиції та абсолютні антимонії. Вважаючи після досвіду з Народним Фронтом у Франції, що європейська лівиця об’єдналася проти нього, він вирішив, що ключ до влади заховано в єдності правиці. Оскільки на той час уся його політика була політикою елітистською і таємною, то він уявляв собі цю єдність у вигляді союзу різних рицарських орденів. Схоже (хоча натяки непевні), до цього союзу мали належати Папський Орден Святого Григорія, баварський Орден Святого Георгія і український Орден Святого Юра. Об’єднання між ними не відбулося, та й не могло відбутися з огляду на різні статути й місії цих організацій. Тим не менш, Вільгельм повернув собі віру в політичну дію[261].

У мить, коли Вільгельм відступав до таємного світу монархістської ностальгії, політична система Австрії змінювала громадський простір навколо нього в такий спосіб, що теж, здавалося, поривала з модерними політичними ідеями на кшталт демократії та особистих прав. Вільгельм потрапив до Австрії саме в той момент, коли її уряд ставав привітнішим до Габсбургів. Як він, зрештою, зрозумів, ця зміна була частиною ширшого перетворення, за якого австрійський режим, Фронт Батьківщини, намагався створити модель політики, що черпала символи з минулого задля створення народної підтримки для свого нового авторитарного ладу. Фронт Батьківщини домовлявся з Отто й захищав Вільгельма, і, звісно, Габсбурги вітали такі жести. Але Фронт Батьківщини відсилав до минулого, щоб виправдати режим нового штибу. Подібно до нацистів у Німеччині, режим цей пропагував державний герб із зображенням нетрадиційного хреста; так само, як і нацисти в Німеччині, він використовував офіційне привітання, яке передбачало привіт із піднятою рукою.

Іншими словами, Австрія у 1936 році скидалася на фашистський режим. Принаймні з відстані видавалося, що вона долучилася до європейського руху, який відкидав демократію і розум на користь правління Чільника, котрий виставляв себе голосом національної волі. Першим фашистським режимом був режим Муссоліні в Італії; наступним був режим Гітлера в Німеччині. Хоча між цими двома режимами існували значущі відмінності, їх часто трактовано (зліва, як і справа) як такі, що представляють потужну форму масової політики. Лівацький Народний Фронт у Франції, від якого Вільгельм щойно урятувався, змальовував світ як щось поділене між фашистами й антифашистами. Зорієнтувавшись після прибуття, Вільгельм був радий опинитися в країні, що являла собою протилежність тій Франції, яку він щойно мусив покинути. «Тут у нас усе гаразд, — писав він до Токарі в листопаді 1935 року, — і фашистський лад, і порядок, й ідеологічно дуже приємно»[262].

Вільгельм доволі швидко почав синтезувати фашизм у тому вигляді, у якому спостерігав його навколо, із власною, особистою українською місією. Він слушно розумів фашизм як заперечення повоєнного порядку в Європі. Італійські, німецькі та інші фашисти не приймали мирні договори, висвітлюючи їх несправедливими й мерзенними перешкодами на шляху до здійснення національної волі. Іншими словами, вони прагнули змінити малу Європи за допомогою зброї. Фашисти були ревізіоністами, які вважали, що кордони європейських держав треба було змінити. Як Вільгельм знав із власного досвіду початку 1920-х років, ревізіоністи могли бути союзниками українців.

Оскільки України не існувало, українські націоналісти вважали, що для здобуття державної незалежности їм потрібна загальноєвропейська катастрофа, якою могла бути, наприклад, війна, що її розпочнуть фашисти. Для здійснення такого сценарію потрібні були українські чільники, готові співпрацювати з європейськими фашистами, а також спроможні повернути катастрофу на досягнення власних цілей. Саме в цьому Вільгельм і його аристократичні братове вбачали свою роль. У квітні 1936 року Вільгельм був певен, що незалежною може бути лише фашистська Україна. Як Вільгельм писав до Токарі того жовтня, їхній український рицарський орден «створить кадри, що знадобляться для відбудови Української імперії, суверенної та незалежної, якою правитиме єдина особа». Ймовірно, цією особою мав стати сам Вільгельм[263].

Фашистська ідея Чільника у 1936 році мала для Вільгельма подвійну вагу. Переважно він почувався слабким і сам прагнув проводу. Він прагнув захоплюватися Муссоліні й хотів, щоб його напучував Токарі. Але, крім цього, він також плекав фантазії, у яких сам одного дня стане Чільником. Однак перш ніж це могло статися, він мав вирішити, до якої нації належав. Ціле Вільгельмове життя виказувало немалу двозначність у цьому питанні — двозначність, яку фашизм, принаймні на початках, здавалося, дозволяв.

Фашизм двадцятих і початку тридцятих років зберігав у собі щось від братерства патріотичних ідей дев’ятнадцятого століття. Якщо існував фашизм для кожної нації, тоді особа, що любила більш ніж одну націю, могла — хоча й ледь-ледь — бути фашистом-космополітом. Таке охарактеризування пасувало як до Вільгельма, так і до Токарі. Вільгельм був австрійським фашистом і українським фашистом, і не бачив у цьому суперечности. Та поки він призвичаювався до життя в Австрії, яку вважав фашистською, і мріяв про Україну, що мала одного дня, за його сподіваннями, стати фашистською, нацистська Німеччина міняла значення самого поняття фашизму. Гітлер проголошував, що належність до нації визначає кров, а це означало, що фашизм Вільгельмового штибу був неможливий. За расовою логікою нацистів, Вільгельм був або німцем, або взагалі нічим.

Коли 1936 року Вільгельм знову починав мислити політично, він мусив зважати на німецьку ідеологію, оскільки мусив мати справу з німецькою владою. Впродовж перших місяців Гітлерового правління, навесні і влітку 1933 року, він приборкував німецьку державу. У березні 1935 року Німеччина порушила мирні договори, поновивши військовий призов і виготовляючи зброю. Ще через рік німецькі війська увійшли в Райнську область — зону поблизу французького кордону, що мала на невизначений час залишатися демілітаризованою. Тим часом німецька економіка оговталася від наслідків Депресії, а торгівельна політика німців притягнула в їхню орбіту східних сусідів.

Так нацистська Німеччина стала суперницею муссолінівської Італії у змаганні за роль зразка європейського фашизму. Токарі, який переселився з Парижу до Риму, і далі вважав італійський фашизм взірцем для фашизму українського. Як ревний католик, нацистську Німеччину він вважав язичницькою. До того ж, він уявляв собі, що Італія якимось чином допоможе Австрії та Україні стати незалежними фашистськими державами. Вільгельм, що жив у Австрії й походив з родини історичних німецьких князів, мусив реагувати на расистське потрактування нації, що його дотримувався Гітлер. На відміну від Токарі, його самого можна було вважати німцем. Австрію, його найновішу батьківщину, можна було трактувати як німецьку країну, оскільки її населяли носії німецької мови. Сам Гітлер був за походженням австрійцем, і завжди вважав свою батьківщину частиною розрослої майбутньої Німеччини.

Вільгельм спостерігав, як Фронт Батьківщини, який прийняв його і який він вважав привабливим зразком фашизму, протиставив себе агресії, расизмові та силі нацистської Німеччини з її майже неприхованим прагненням поглинути Австрію. Щоб пережити злет нацистської Німеччини, австрійський режим потребував допомоги ззовні. Впродовж декількох років вірною його союзницею була Італія. У 1934 році, коли нацисти зоркестрували у Відні переворот, Муссоліні відрядив до Бреннерського перевалу елітарні загони піхоти, щоб таким чином виразити свою підтримку австрійській незалежності. Але на рік 1936-й, коли Вільгельм ствердив свою підтримку ідеї фашистської Європи, ситуація змінилася. Поки гітлерівська Німеччина піднімалася із становища переможеної держави до держави, що переозброювалася, муссолінівська Італія відштовхнула від себе можливих союзників і виказала військову слабкість, зірвавши захоплення Абіссинії. Коли у жовтні 1936 року Муссоліні уклав союз із Гітлером, він покинув австрійську союзницю, яку вже не міг захищати.

Як розумів Вільгельм, Австрія не могла захистити себе без допомоги Італії. У липні 1936 року Австрія та Німеччина підписали угоду про невтручання, яка, на лихо австрійців, насправді узаконила для Німеччини ключову роль у австрійських справах. Таємне положення зобов’язувало австрійський уряд призначити на владні посади двох нацистів. Цей крок додав нацистам у Австрії хоробрости, незважаючи на те, що їхня партія і далі технічно перебувала поза законом. Фронт Батьківщини не знав, як згуртувати австрійське населення на підтримку незалежности країни. Режим не міг покластися на лівицю, оскільки Соціал-Демократичну Партію заборонено ще 1934 року. Не міг режим покластися і на нацистську правицю, оскільки австрійські нацисти прагнули об’єднання з Німеччиною. Низка патріотично налаштованих австрійців почала висувати думку, що країну зможе врятувати лише габсбурзька реставрація. Австрійські містечка і села почали надавати Отто почесне громадянство[264].

Так Вільгельм зіткнувся не лише зі свідченнями сили нацистів, а й зі знаками популярности Отто. Відновлена монархія на чолі з Отто багатьом австрійцям видавалася найнадійнішим захистом від німецької агресії. Німецька міць надала Вільгельмові поважні причини прийняти німецьку версію фашизму, а заздрість щодо Отто відштовхнула його від власного толерантного минулого. Тією мірою, як ставки зростали, а зіткнення Австрії з нацистською владою ставало дедалі невідворотнішим, Вільгельм уже не міг бути фашистом-космополітом. Він міг або втримати якусь частину історичної габсбурзької аури толерантности, із її прийняттям рівности націй і присутности єврейського життя в Європі, або ж прийняти той расизм, за яким нацисти бачили майбутнє. Расизм нацистів дав би Вільгельмові змогу виразити свій гнів на Отто за те, що той, на його погляд, вилучив його з планів габсбурзької реставрації.

Із початком 1937 року Вільгельм зробив свій вибір. У січні в листі до Токарі він завважив, що очільник реставраційного руху в Австрії був із народження євреєм. Це, писав Вільгельм, означало, що сам рух був морально занепалим і політично приреченим. То було дивне твердження. Чоловік, про якого йшлося у листі, був Фрідріхом фон Візнером, якого Вільгельм знав понад п’ятнадцять років. У 1921 році вони обидва були задіяні в реставраційній політиці Відня, а також в українському синдикаті — схемі, що мала використати баварський капітал на фінансування вторгнення в большевицьку Росію. Вільгельм підтримував із Візнером зв’язки, коли був у Мадриді у 1920-х роках. 1934 року Вільгельм із задоволенням відзначив, що Отто довірив Візнерові провід реставраційного руху. Та й загалом будь-чиє єврейське походження ніколи раніше не турбувало Вільгельма. Замолоду він захоплювався викладачами-євреями у своїй військовій академії і єврейськими лікарями у війську. Влітку 1935 року він вирішив оселитися у переважно єврейському районі Відня. Він добре знав місто і, безперечно, мусив розуміти, ким будуть його сусіди. Він навіть вбачав щось єврейського у мандрівному плині власного життя. Восени 1935 року, розважаючи над своїми численними подорожами, він назвав себе «Вічним Жидом на подорожі»[265].

Габсбург, навіть якщо він фашист, міг бути толерантним щодо євреїв; антисемітизм був ознакою нациста. Звідки така раптова і рішуча зміна життєвих настанов? Можливо, відповіді слід шукати у грошах. Восени 1936 року Вільгельм вперше зазнав фінансового приниження. Тієї осені він три місяці поспіль не отримував належної йому фінансової підтримки з Польщі. У той час Польща з Австрією не тішилися добрими стосунками, і пересилати до Австрії польську валюту було складно. Платежі від Вільгельмового брата Альбрехта затрималися на клірингових рахунках. Оскільки у Вільгельма не було ані заощаджень, ані схильности до роботи, він досить швидко дійшов бідности. Як він писав Альбрехтові: «Тоді я питаю себе, що робити в такій ситуації — і знання моє вичерпується». Він мусив писати благальні листи до управителя родинної фірми і закласти свою жменьку коштовних речей, аби сплатити ренту й газовий рахунок. Людину, яка звикла отримувати гроші, просто попросивши їх, і якій ніколи нічого по-справжньому не бракувало, це принижувало. Можливо, він якимось чином пов’язував своє відчуття безпомічности з євреями[266].

Та найімовірніше, щоб зробити з Вільгельма прибічника нацистів, цілком вистачило міркувань влади і заздрощів щодо Отто. Нацисти видавалися єдиними можливими союзниками України, а також єдиною силою, яка могла ще раз зрушити Вільгельма до трону. Він знову почав розважати над тим, як Німеччина могла б відродити Україну. Хоча, схоже, він так і не приєднався до нацистського руху в Австрії; за пізнішою інформацією, він почав схвально відгукуватися про Гітлера[267].

У лютому 1937 року Вільгельм знайшов собі спільника з подібними думками і походженням. Іван Полтавець-Остряниця, ще один український полковник, що захоплювався націонал-соціалізмом, був чоловіком, чиє життя було моторошним чином подібне на життя самого Вільгельма. У 1918 році, коли Вільгельм здійснював свою спеціальну українську місію в окупаційному війську Габсбургів, Полтавець у Києві працював ад’ютантом гетьмана Скоропадського, чільника уряду, що його підтримувала Німеччина. Коли 1920 року Вільгельм та Скоропадський намагалися узгодити спільну монархістську позицію, Полтавець був між ними посередником. Після цього він вступив до Вільгельмового українського синдикату. Коли 1922 року баварські гроші перестали надходити, а Вільні Козаки розкололися на різні групи, Полтавець проголосив себе їхнім очільником. Хоча спершу Полтавця вважали людиною Скоропадського, у 1926 році він порвав зі своїм покровителем і оголосив себе гетьманом України.

Поки Вільгельм в Іспанії та Франції гаяв двадцяті й тридцяті роки — власні й свого століття — Полтавець залишався в Баварії. Він зблизився з нацистами, які вважали його одним із перших українських фашистів. У роки, що передували нацистському приходу до влади, Україна відігравала в їхніх суперечках про майбутній лад у Європі значну роль. Усі вони вбачали в Советському Союзі ворога, якого слід було знищити, а деякі вважали, що ключем до його знищення був націоналізм. Частина нацистів була безперечно зацікавлена в Україні, великій совєтській республіці, яка зазнала надзвичайних страждань за Сталіна, тож її відтак можна було повернути проти Росії і, як вважали нацисти, єврейського проводу Совєтського Союзу. Один зі спонсорів Полтавця, Альфред Розенберг, вважав, що Німеччині варто вербувати українців на боротьбу проти Совєтського Союзу. У травні 1935 року Полтавець написав Гітлерові й запропонував йому послуги, свої і своїх Вільних Козаків[268].

Отож, Полтавець, як і Вільгельм, був бунтівним українським монархістом та фашистом, що шукав тепер способу повернутися до влади й до України, і найімовірнішим своїм союзником бачив нацистський рух. Коли двоє чоловіків зустрілися знову, з часу розвалу українського синдикату минуло достатньо часу, щоб зустріч їхня була радісною — особливо тому, що відбувалася вона на тлі відпочинку на лижах. Вільгельм із гордістю розповів Полтавцеві про Орден Святого Юра і його місію — побудувати фашистську Україну.

Від лютневої зустрічі 1937 року Вільгельм відійшов із дещо конкретнішими політичними ідеями щодо просування української справи в Європі, у якій домінувала Німеччина. Полтавець мав свіжіший досвід спілкування з нацистами, аніж Вільгельм, чий період співпраці з німецькою правицею завершився у 1922 році. Найімовірніше, Полтавець дав Вільгельмові уявлення про те, хто з нацистів може співчувати українській справі й цікавитися контактами з видатними українцями. Вільгельм написав до Токарі, що їхній Орден муситиме проникнути в середовище Ганса Франка, нациста, який колись служив міністром юстиції в Баварії, а тепер був міністром уряду. Грандіозніші плани в уяві Вільгельма стосувалися його допомоги німцям у вербуванні «Українського Легіону»[269].

Послуговуючись цим терміном у березні 1937 року, Вільгельм пригадував березень року 1918-го, коли цісар Карл викликав його очолити Український Легіон під австрійським командуванням і воювати проти большевиків. Мабуть, він уявляв собі, що одного дня Гітлер викличе його для здійснення такого ж завдання у майбутній війні проти Совєтського Союзу. Якщо це справді так, то він був далеко не єдиним українцем із подібними думками. Різні українські політичні організації числили на якогось штибу військову співпрацю з нацистською Німеччиною. Вільгельм і Токарі погоджувалися, що ніхто, крім їхнього власного ордену, насправді не заслуговував на німецьку підтримку. Токарі в листі до Вільгельма писав, що українські політики-суперники були «дурнями», вживаючи тут німецького слова. Через свою давню співпрацю з німецькою правицею, Вільгельм міг думати, що має якийсь упривілейований доступ до нацистів[270].

Нацисти не сприймали Вільгельма поважно. Коли у березні 1937 року він мріяв про другий Український Легіон, нацистська преса таврувала його як декадентського паризького покидька. Вільгельм не був надто завзятим читачем; якщо він бачив відповідну статтю, то міг слушно зінтерпретувати її як складник загального анімуса Гітлера, спрямованого супроти Австрії та Габсбургів. Вільгельм, мабуть, вважав, що зможе пояснити Гітлерові, що й сам повернувся проти Отто, і тому опирався ідеї габсбурзької реставрації в Австрії. У той час Вільгельм бачив цю реставрацію значною мірою крізь призму нацистських кольорів — як проект єврейський, нелегітимний і приречений на поразку. Будь-яка реставрація, як він писав до Токарі у грудні 1937 року, відбудеться «з ласки євреїв і масонів». Сама Габсбурзька династія стала «єврейською справою». Вільгельм переконав себе в тому, що це він порвав з Отто, «впертим і сліпим», а не навпаки. Якщо для Вільгельма не було місця в реставрації, то він не хотів, щоб ця реставрація вдалася хоч комусь. Вільгельм бундючився у королівському пурпурі — обрамленому коричневою барвою нацистів[271].

Із початком 1938 року Вільгельм вирішив, що австрійський різновид тоталітаризму був незадовільним. Де, врешті-решт, була австрійська нація? Єврей, на думку Вільгельма, принаймні мав якийсь надійний національний характер — навіть якщо той і полягав у бутті «посередині червоним», тобто в запереченні національних прагнень усіх інших в ім’я комунізму. Австрієць, як тепер вважав Вільгельм, не мав узагалі ніякого характеру, оскільки не мав нації. Вільгельм прийшов до переконання, що австрійці були просто собі німцями. Заново переосмисливши себе як австрійця, Вільгельм переглянув австрійську ідентичність як питання належности до німецької раси. Якщо в політиці йшлося про націоналізм, а націоналізм був питанням раси, то в існуванні самої Австрії не було жодного сенсу. Її слід було підібгати під великий Німецький Райх, як і хотів Гітлер[272].

Справжнє значення його особистої поразки у Франції, вважав тепер Вільгельм, полягало в його участі у великій війні за цивілізацію. Те, що на нього нападали сили зла, додавало йому балів серед сил добра. Понад те, він вважав, що тепер стоїть на боці переможців. Потрійну Вісь (яку він передбачив — бо її ще не створено), що складалася з Берліна, Риму і Токіо, Вільгельм вважав «найважливішою справою нашого віку». Вона мала принести оточення і знищення Совєтського Союзу. Слідом за цим ішла велика перемога: «ліквідація комуністичної ідеології та зцілення усього світу!». Таке всеосяжне бачення єдиного і вирішального тріумфу протиставило Вільгельма щодо Токарі, який досі надавав перевагу Італії над Німеччиною, а до того ж, більше переймався «зціленням України». Вільгельм дотримувався власних уявлень про політичну гігієну. Коли він прибув до Австрії, то скаржився на те, що його нерви знищено. Тепер вони були «як канати»[273].

Частково за його оздоровлення відповідав націоналізм. Також доклалися сніг і статеві розваги. Завжди, коли у Вільгельма були гроші, як узимку 1937 та 1938 років, він вирушав до Зальцбурга, а звідти — на схили. Світлини показують нам його ошатно одягненим і красивим, в оточенні вродливих молодих чоловіків.

Поки Вільгельм заспокоював нерви, чільники Австрії не на жарт розхвилювалися, і небезпідставно. 12 лютого 1938 року Гітлер висунув канцлерові Курту фон Шушнігові ультиматум. Австрії надавався триденний термін для того, щоб узгодити власну політику з політикою Німеччини, узаконити нацистську партію і надати нацистам контроль над поліцією. У випадку невиконання цих умов Гітлер погрожував німецьким вторгненням. Шушніг пристав на його умови.

Проте не виконав їх. Хоча Шушнігів Фронт Батьківщини так і не створив переконливого бачення австрійської нації, його чільники вірили в Австрію і принаймні якусь мить намагалися її боронити. Коли Гітлер оголосив у найближчому майбутньому об’єднання чи Anschluss, Шушніг закликав австрійців боронити свою країну на смерть. Він оголосив референдум щодо незалежности, питання в якому сформулював (а голоси підбив) таким чином, щоб загарантувати перемогу. Крім цього, він звернувся по допомогу до іноземних держав. Та допомоги чекати було нізвідки. Італія, колишня союзниця, покинула Австрію напризволяще. Лівацький уряд Франції на початок 1938 року почав бачити в Австрії можливу перешкоду експансії Гітлера і намагався налаштувати британців на таку ж думку. Лондон відмовився підтримувати демарш, вважаючи долю Австрії вирішеною[274].

Австрійський референдум підготували, але так і не провели. Гітлер наказав розпочинати інвазію, а Шушніґ велів австрійським військам не чинити опору. 12 березня 1938 року німецька армія вступила до Австрії; наступного дня Гітлер оголосив, що Австрія припинила своє існування. Шушніґ, зрештою, не став захищати її на смерть, але заслужив собі місце в лавах ворогів Гітлера. Після німецького вторгнення його заарештовано та ув’язнено. Після допитів його вислано в німецькі концтабори — спершу в Дахау, потім у Заксенгавзен.

Після Аншлюсу на долю значного єврейського населення Австрії випали обмеження значно гірші, ніж за правління Фронту Батьківщини. Хоча єврейські квоти у професіях та університетах у тридцятих роках змусили тисячі австрійських євреїв покинути країну, Шушніґ не був Гітлером, а Фронт Батьківщини — нацистами. Євреям дозволялося вступати у Фронт Батьківщини, і багато євреїв у нього вступили. Німецьке правління було цілком іншим. Євреї втратили свою працю і майно. Погроми Кришталевої Ночі, що відбулися трохи пізніше, 1938 року, досягли у Відні небаченого насильства. Чоловіків, жінок і дітей вбивали після жахливих прилюдних принижень.

Гітлер не лише знищив Австрію, а й поклав край будь-яким найближчим сподіванням на габсбурзьку реставрацію в Європі. Він так ненавидів Габсбурґів, що план вторгнення в Австрію звався «Операція Otto». Otto справді намагався запобігти Аншлюсові. Наприкінці 1937 і на початку 1938 року він казав усім, хто його слухав, що реставрація була єдиним способом не допустити Гітлера до Відня. 21 листопада 1937 року, на двадцять п’яті уродини Otto, Відень вбрався у чорне й золоте, давні імперські кольори. 17 грудня австрійський уряд повернув власність, що її конфісковано в Габсбурґів після війни. Отто став одним із найзаможніжих чоловіків у цілій країні. Того місяця він закликав канцлера Шушніґа готувати військовий спротив Німеччині й натякнув, що тільки легітимний монарх (тобто він сам) зможе повести народ до перемоги. Відразу після Гітлерового ультиматуму Отто запропонував свої послуги у ролі голови уряду. Шушніг чемно відмовився відступити йому власну посаду. Шушніг завжди повторював — і, мабуть, щиро вірив у те, що йому сказали німці, — що реставрація буде самовбивчим кроком, оскільки спровокує негайний німецький напад. Зрештою, Отто так і не попросили повернутися, але німці однаково здійснили своє вторгнення.

Отто, інший Габсбург, суперник Вільгельма, зазнав поразки. Насправді скидалося на те, що нацистська влада здійснила всі найтемніші бажання Вільгельма. Німеччина поглинула Австрію, австрійці-неєвреї стали громадянами Німеччини, а євреї тікали з країни. Після Аншлюсу Німеччина почала розчленовувати Чехословаччину — єдину демократичну країну в Європі на схід від Франції, союзницю Франції і державу, яку Вільгельм вважав відповідальною за його падіння в Парижі. Вільгельм жив відповідно до духу часу. Його винахідливе повернення в політику, аристократичний фашизм, що напозір не мав жодного зв’язку з дійсністю, дозволив йому передбачити саме те, що сталося насправді. Наступний крок німців, на думку Вільгельма, полягатиме в тому, що вони знищать большевиків і відродять Україну.

Звісно, між нацистською Німеччиною та Совєтським Союзом лежала важлива європейська країна — Польща. Перш ніж Гітлер міг напасти на Сталіна, він мусив знищити Польщу, обрану батьківщину Вільгельмових братів Альбрехта й Лео. Для того, щоб здійснилися українські мрії Вільгельма, його польській родині доведеться пережити жах німецького правління.