Червоний князь

Золоте. Цісарів сон

Жодна європейська династія не правила так довго, як Габсбурґи; жоден Габсбург не правив так довго, як цісар Франц-Йосиф. На другий день грудня 1908 року найкращі люди його імперії зібралися у Придворній опері у Відні, щоб відсвяткувати шістдесятирічний ювілей його правління. Шляхта і князі, офіцери та урядовці прийшли привітати чоловіка, який милістю Божою над ними правив. Місце зустрічі, дім музики, було також храмом вічности. Як і інші величні споруди, збудовані у Відні за правління Франца-Йосифа, Придворну оперу зведено в історичному стилі, з натяком на Ренесанс. Однак виходила вона на найпрекрасніший із модерних проспектів Європи. Придворна опера була окрасою Віденського Рингу, колоподібного проспекту, закладеного за правління Франца-Йосифа для того, щоб окреслити границі центру міста. Тоді, як і нині, найубогіші й найбагатші могли сісти в трамвай і безкінечно їздити навколо Рингу, тримаючи в долоні квиток у вічність.

Святкування ювілею цісаря почалося попереднього вечора. Віденці, мешканці Рингу й цілого міста, запалили на своїх вікнах свічки, які випромінювали в темінь слабке золоте сяйво. Цю традицію започаткували у Відні шістдесят років перед тим, коли Франц-Йосиф посів габсбурзький трон у вирі революції та війни, і за роки його довгого правління вона поширилася по цілій імперії. Не лише у Відні, а й у Празі, Кракові, Львові, Трієсті, Зальцбургу, Іннсбруку, Любляні, Мариборі, Брні, Чернівцях, Будапешті, Сараєві та незчисленних інших містах, містечках і селах центральної та східної Європи вірні підданці Габсбургів складали шану й демонстрували свою відданість. Після шістьох десятиліть Франц-Йосиф був єдиним правителем за пам’яті величезної більшости із мільйонів його підданих — німців, поляків, українців, євреїв, чехів, хорватів, словенців, словаків, угорців, румунів. Але у Відні золоті відблиски не були знаком ностальгії. У центрі міста сяйво тисяч тремтливих свічок затінило світло мільйонів електричних жарівок. Тисячами таких жарівок було освітлено всі великі споруди на Рингу. Площі та перехрестя було прикрашено величезними електричними зорями. Цісарів палац Гофбурґ був весь у ліхтарях. Побачити це видовище прийшло мільйон осіб.

Другого грудня вранці у Гофбургу, цісарському палаці на Рингу, цісар Франц-Йосиф приймав вітання ерцгерцогів та ерцгерцогинь — були це принци та принцеси крові, спадкоємці (як і сам Франц-Йосиф) габсбурзьких імператорів минулого. Хоча більшість із них мали палаци у Відні, приїхали вони з різних закутків імперії, власних прихистків від придворного життя, різних столиць своїх амбіцій. Ерцгерцог Штефан, до прикладу, мав два палаци на півдні імперії, біля Адріатичного моря, і два замки на півночі, в галицькій долині. Штефан та його дружина Марія-Терезія того ранку привели до Гофбургу, щоб скласти пошану цісареві, шістьох своїх дітей. їхньому наймолодшому синові Віллі було тринадцять років і, таким чином, він ледь досягав віку, який дозволяв йому брати участь в урочистостях згідно з палацовим церемоніалом. Віллі, який виріс біля синього моря, зненацька оточили золоті знаки влади та довговічности його родини. Цей день був одним із небагатьох, коли Віллі довелося бачити свого батька Штефана у повному церемоніальному мундирі. На шиї в нього був Орден Золотого Руна, ознака найвеличнішого з рицарських товариств. Сам Віллі, схоже, сторонився цієї осяйної величі. Однак він не знехтував нагодою оглянути імперську скарбницю, де зберігалися трони та коштовності, й церемонімейстра відтак згадував як золотого півня.

Увечері цісар та ерцгерцоги знову зустрілися — цього разу перед публікою у Придворній опері. На шосту годину прибули і зайняли свої місця інші гості. Щойно перед сьомою на свій сигнал чекали ерцгерцоги та ерцгерцогині, серед яких були і Штефан із Марією-Терезією та їхні діти. У слушний момент ерцгерцоги та ерцгерцогині розпочали свій парадний вихід у коридорі й разом пройшли до своїх лож. Штефан, Віллі та родина зайняли місця у ложі з лівого боку й чекали стоячи. Лише тоді з’явився сам цісар Франц-Йосиф, чоловік, що прожив сімдесят вісім років і правив шість десятиліть, — сутулий, але міцний, з імпозантними бакенбардами та непроникним виразом обличчя. Він визнав оплески галереї і хвильку постояв. Це було характерно для Франца-Йосифа: він стояв на всіх зустрічах, таким чином не дозволяючи їм затягнутися. Крім цього, він відзначався витривалістю: Франц-Йосиф пережив насильницькі смерті свого брата, дружини і єдиного сина. Він перетривав людей, перетривав покоління, видавалося, що він може перетривати сам час. Але тепер, рівно о сьомій, він сів на своє місце, чим дозволив сісти всім іншим і розпочати іншу виставу.

Коли завіса піднялася, погляди глядачів прикипіли вже не до сучасного цісаря, а до давнього імператора. Героєм Цісаревого сну, написаної до ювілею п’єси на одну дію, був найперший габсбурзький імператор Рудольф. Авдиторія знала Рудольфа як того Габсбурга, який у тринадцятому столітті зробив зі своєї родини правлячу династію, і нею вона й залишилася. Він був першим Габсбургом, якого інші князі 1273 року обрали Священним Римським імператором. Хоча цей титул не був аж таким упливовим у середньовічній Європі, де більших чи менших суверенних одиниць були сотні, носій його прибирав спадщину покійної Римської імперії, а також провід над цілим християнським світом. Крім цього, саме Рудольф у 1278 році війною відібрав австрійські землі від грізного чеського короля Оттокара. Ці землі стали осердям спадкового володіння, що його Рудольф зрештою передав своїм синам, а ті — всім наступним Габсбургам, аж до самого Франца-Йосифа.

На сцені імператор Рудольф починає вголос непокоїтися долею цих австрійських земель. Удовольнившись завоюваннями, тепер він думає про майбутнє. Що буде із землями, які він залишить у спадок своїм синам? Чи будуть ті гідними спадкоємцями? Чи будуть гідними наступниками подальші Габсбурги? Роль Рудольфа, який у житті був високим, струнким і доволі жорстоким, виконував приземкуватий, повний і зворушливий актор. На сцені це такий собі приємний дядечко, якому хочеться подрімати. Він засинає на троні. З-за його спини виникає дух Майбутнього, який розповідає йому про славу Дому Габсбургів у прийдешніх віках. Під лагідну музику Рудольф просить у Майбутнього, щоб воно було йому поводирем. Тоді Майбутнє дарує йому п’ять снів-образів, які мають запевнити імператора, що його спадок берегтимуть і захищатимуть[1].

Перший образ оповідає про шлюбний договір, укладений між двома великими королівськими домами. У 1515 році Габсбурги зважилися на цей ризикований крок із Ягайлами — правителями Польщі й чільною родиною Східної Європи. Влаштувавши подвійний шлюб, вони заклали власні коронні землі супроти можливості набути землі Ягайлів. Людовік Ягеллон був королем Польщі, Угорщини та Богемії, коли 1526 року повів свої війська проти Османської імперії у битві при Могачі. Його армію було знищено, а сам він, утікаючи, загинув у річці під своїм конем. Його дружина належала до Габсбургів, тож після його смерті її брат на підставі шлюбного договору висунув претензії на корону Богемії та Угорщини. Так Богемія та Угорщина стали коронними землями Габсбургів і належали всім наступним габсбурзьким правителям аж до самого Франца-Йосифа. У п’ятнадцятому столітті угорський король Матіас Корвінус писав: «Хай собі інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». Корвінус говорив про набуття Іспанії, коли один із Габсбургів пошлюбив дівчину, що була шостою в черзі на трон, а тоді спостерігав, як одне за одним любісінько собі померли п’ятеро її попередників. Невдовзі така доля спіткала й угорське королівство.

Однак, як пояснює Рудольфові Майбутнє, володіти Угорщиною буде непросто. Між Габсбургами та Османами лютувала війна. У 1683 році Османи навіть ішли на Відень із сотнею тисяч вояків. По габсбурзьких володіннях дзвонили й замовкали церковні дзвони, які посилали сигнал тривоги, — одне за одним турки брали міста. Відень було взято в облогу, а Габсбурги опинилися у пастці. Однак вони отримали допомогу від Польщі, свого північного сусіда й сестри в католицькій вірі. Польський король вирушив на південь зі своєю грізною кавалерією й отаборився на пагорбі над самим містом. За свідченням мусульманського літописця, його рицарі впали на османські табори як потік чорної смоли, що поглинав усе, до чого торкався. Відень було звільнено. У другому образі Майбутнє показує Рудольфові зустріч габсбурзького імператора з польським королем. Османи зазнали поразки, а Габсбурги стали незаперечними правителями Угорщини та центральної Європи.

Після перемоги у війні в Габсбургів розпочалися клопоти з одруженням. Як пояснює Майбутнє, попереду на них чекають кризи спадкоємности. Габсбурги правили над значною частиною Європи та світу як дві гілки однієї родини: з однієї вийшли володарі Іспанії та її далеких колоній, з іншої — Священні Римські імператори і пани центральної Європи. 1700 року іспанська лінія родини вимерла, а центральноєвропейська гілка безуспішно боролася за контроль над Іспанією та її імперією. У цій гілці також не залишалося спадкоємця чоловічої статі, який міг би продовжити рід. Вирішенням цієї проблеми стала Прагматична Санкція, показана у третьому образі Майбутнього. Тут імператор у присутності восьмилітньої ерцгерцогині Марії-Терезії проголосив, що саме вона буде його спадкоємницею. Вона посіла габсбурзькі трони у 1740 році й стала найвідомішою з усіх габсбурзьких правителів. Майбутнє запевняє Рудольфа, що Марія-Терезія правитиме твердою рукою.

Як показує Рудольфові Майбутнє у четвертому образі, імператриця Марія-Терезія довела родинний принцип шлюбного імперіалізму до апогею. Рудольф бачить Марію-Терезію з родиною у 1763 році; вони аплодують юному Моцартові за фортепіано. Присутні шістнадцятеро дітей Марії-Терезії. Згадка про Моцарта слугувала натяком на те, що Габсбурги були цивілізованими правителями й покровителями мистецтва, але головним посланням було те, що Марія-Терезія помножила силу своєї родини в Європі завдяки своїй утробі й своєму розумові. Вона виховала найстаршого сина на правління, а тоді правила разом із ним — а всіх доньок, що змогла, видала заміж за європейських монархів. Найстаршим сином був Йосиф, просвічений абсолютист, який, подібно до своєї матері, прагнув перетворити розкидані землі Габсбурзької монархії на добре керовану державу. Наймолодшою донькою була Марія-Антонія — нині краще знана за її французьким іменем Марія-Антуанетта, негативна героїня Французької революції.

Коли Марія-Терезія віддала свою доньку заміж за французького дофіна, це було типовим прикладом шлюбної дипломатії Габсбургів. Франція була їхнім традиційним ворогом. Хоча Франція, як і Габсбурзька монархія, була католицькою країною, у поході на Відень вона підтримувала мусульман-османів. Один французький дипломат навіть намагався не допустити польського втручання, роздаючи хабарі. Під час релігійних воєн шістнадцятого та сімнадцятого століть Франція підтримувала протестантських князів супроти Габсбургів. Французька династія Бурбонів була головним супротивником Габсбургів за владу на європейському континенті. Під час цього тривалого протистояння французи винайшли сучасну дипломатію з її аксіомою зверхности державних інтересів над будь-якими іншими міркуваннями. На противагу цій безжальності Габсбурги виставили роздягнену дівчинку. Коли 1773 року чотирнадцятилітня Марія-Антонія розлучилася зі своїм одягом на Рейні, вона символічно перетворилася на французьку принцесу Марію-Антуанетту. Таким чином вона підтвердила легітимність старого ладу, взявши участь у шлюбному договорі між двома його найбільшими династіями.

Через шістнадцять років після того, як Марія-Терезія спробувала вгамувати ворожість Бурбонів, віддавши їм свою доньку, цей королівський дім упав під натиском Французької революції. Скинута з французького престолу Марія-Антуанетта стала звичайною громадянкою, проти якої висувалися звинувачення в державній зраді і ще гірших речах. До тих людей, яких вона знала й любила, торкнулася гільйотина. В ув’язненні 1792 року її попросили поцілувати губи на відрубаній голові принцеси, яка, за чутками, була її лесбійською коханкою. 1793 року її звинуватили в перешкоджанні революції і сексуальному розбещенні сина. Її стратили на гільйотині на Place de Révolution[2].

Коли в дев’яностих роках вісімнадцятого століття Французька революція звелася до терору, а тоді до диктатури, Наполеон Бонапарт і його величезні війська спробували повалити старий лад по цілій Європі. Наполеон приніс із собою нову політику — правління монархів, які претендували нате, щоб бути представниками народів, а не уособленням божественної ієрархії. Коронувавши себе імператором Франції у 1804 році, Наполеон посадовив своїх родичів на трони нових королівств, сформованих із земель, що їх він відібрав у Габсбургів та інших супротивників. 1810 року Габсбурги знову вдалися до тактики шлюбів і запропонували доньку свого цісаря Наполеонові за наречену. Цієї домовлености досяг хитрий габсбурзький дипломат Клеменс фон Меттерніх. Молодята побралися і були щасливою парою. Заручившись нейтралітетом Габсбургів, Наполеон 1812 року вирушив на Москву. Приречене на поразку вторгнення в Російську імперію стало катастрофою, що розвернула хід подій. 1813 року Габсбурги приєдналися до переможної антинаполеонівської коаліції, і Наполеон нарешті зазнав поразки.

Французька революція та Наполеонівські війни стали вступом до п’ятого образу, що його Майбутнє показало Рудольфові уві сні: Віденський конгрес 1814–1815 років. Мир у Європі творився в кімнаті на другому поверсі з трьома вікнами, з яких відкривався вид на імперську столицю. У стелі були чотири решітки для шпигунів Меттерніха, а в самій кімнаті — п’ятеро дверей для учасників переговорів. Головними принципами цього миру були верховенство права — для того, щоб члени династій могли правити монархіями; і рівновага сил — щоб жодна держава не змогла підірвати решту континенту. Цей останній образ, що його показує Рудольфові Майбутнє, є картиною надії. Габсбурги вийшли з наполеонівських війн не лише переможною, а й осьовою силою — державою, яка зацікавлена в європейській стабільності і в стабільності якої зацікавлені інші європейські держави. їхні союзники в остаточній коаліції — британці, росіяни та прусаки — підтримали таке рішення. Франція із реставрованою монархією повернулася до свого попереднього статусу великої європейської держави.

Коли Майбутнє закінчує, у світі все добре. Рудольфові володіння, які постали в результаті його хитрощів та насилля, втрималися й зросли завдяки щасливим шлюбам, жіночій силі й тактовній дипломатії. П’єса завершується тим, що Рудольф схвалює цю м’яку історію його династії, кажучи, що сам утомився від воєн і радий бачити початок миру.

Авторка п’єси, графиня, яка писала на урядове замовлення, оминула питання втраченої слави, наголосивши на мотиві миру. Габсбурги успішно вийшли з Віденського конгресу, підтвердивши свої претензії на старі польські землі на півночі й Адріатичне море на півдні, але — навіть із цими додатками — їхня держава залишалася не більше ніж центральноєвропейською імперією.

Як було відомо авдиторії, цісарі, що посідали трон після Рудольфа і до Франца-Йосифа, висували колись значно ширші претензії і правили значно більшими володіннями. Декілька імператорів називали своїм цілий світ, ба навіть більше. Карл фон Габсбурґ, над чиєю імперією у Старому та Новому світах не заходило сонце, обрав за свій особистий девіз «Plus ultra», себто «Далі й далі». Його син Філіп викарбував собі медальйон із написом «Orbis non sufficit», або ж «Світу замало». Тривалий резонанс мало також знане розшифрування латинських голосних AEIOU, що його запропонував Фрідріх фон Габсбург: латиною п’ятнадцятого століття — «Austria est imperare orbi universo»; німецькою наступних століть — «Alle Erdreich ist Österreich untertan»; або ж універсальною мовою наших часів — «Austria’s empire is our universe».

Мабуть, найбільше до серця Францові-Йосифу було інше розшифрування AEIOU: «Austria erit in orbe ultima» — «Австрія переживе всіх», або ж «Австрія перетриває до кінця світу». Цей девіз був улюбленим у батька Франца-Йосифа, і його ж згадував син, названий Рудольфом на честь першого габсбурзького імператора. Двадцять років перед тим, у 1888 році, кронпринц Рудольф завзято критикував батька за те, що той відмовився від слави імперського минулого на користь сірої долі другорядної європейської держави. Як стверджував Рудольф, традиційні візії безмежної амбіційности нелегко примирити з історією, яка закінчується дипломатичним компромісом. Це невдоволення стало однією з причин того, що сучасний Рудольф, син і наступник Франца-Йосифа, застрелився 1889 року[3].

Можливо, Франц-Йосиф зміг прийняти відмову від слави. Як це не парадоксально, саме в цьому, напевно, й полягає головна передумова його величі. Хай там як, та Франц-Йосиф мусив завважити у п’єсі й іще дещо. Цей твір написано було на його честь. Однак жоден із образів сну не стосувався шістьох десятиліть його правління. Справді, дія Цісаревого сну закінчується 1815 роком, за п’ятнадцять років до його народження. Самого Франца-Йосифа вирізали з остаточної редакції п’єси разом з усіма подіями та досягненнями його довгого життя.

Франц-Йосиф народився з початком віку націоналізму — 1830 року, коли в Парижі почалася революція проти відновленої монархії, а польські бунтівники заледве не вирвалися з-під влади Російської імперії. Розширивши свої володіння внаслідок Віденського конгресу, Габсбурги зіткнулися з італійським, німецьким, польським і південнослов’янським (або ж югославським) національними питаннями.

Ці національні питання були прощальним подарунком від Наполеона. Саме він називав себе королем Італії. Він розвалив Священну Римську імперію та десятки дрібних німецьких держав, таким чином підготувавши шлях до об’єднання Німеччини. Він створив королівство Іллірію — ця назва мала позначати землі південних слов’ян, народів, які згодом будуть знані як серби, хорвати і словенці. Він частково (у вигляді Герцогства Варшавського) відновив Польщу, що її стерли з мали імперські поділи кінця вісімнадцятого століття. Знищивши ці наполеонівські одиниці, Габсбурги та їхні союзники трактували націоналізм як революційну ідею, яку слід викорінити по цілій Європі. Меттерніх, тепер уже канцлер, наказав своїй поліції заарештовувати конспіраторів, а своїм цензорам — вирізати підозрілі уривки з газет та книжок. Габсбурзька монархія часів юности Франца-Йосифа була поліційною державою[4].

Доки у тридцятих і сорокових роках дев’ятнадцятого століття Франца-Йосифа виховували на правління консервативною імперією, патріоти змалювали іншу, розмитішу карту майбутньої Європи, на якій через чорні кордони імперій сочився місцевий колорит. У лютому 1848 року в Парижі почалася ще одна революція. У межах габсбурзьких володінь нації з гордою історією та великими шляхетськими класами — німці, поляки, італійці та угорці — скористалися нагодою перешкодити Габсбургам через протести й повстання. Традиційні шляхетські вимоги ширшої автономії вони зодягли в нові риторичні шати національної свободи для народу. Канцлер Меттерніх мусив тікати з Відня у возі з білизною.

Франц-Йосиф посів свій трон у тендітному віці: йому було вісімнадцять років. Щоб зрівноважити бунтівні шляхетські нації, він звернувся по допомогу до інших — румунів, хорватів, українців та чехів. Одні нації бунтували проти свого цісаря, інші залишалися йому вірними, але в кожному разі про своє існування ствердили всі. Таким чином, поки поразок на полі бою зазнавали бунтарі, принцип націоналізму зміцнів і поширився на всіх. Понад те, новий цісар розпочав тиху соціальну революцію. Щоб заручитися підтримкою селянських націй, він звільнив селянство від традиційних обов’язків перед землевласниками. Тепер діти й онуки селян могли вирости заможними фермерами або навіть міщанами. Народи без історичної шляхти могли в перспективі усвідомити себе як нації, що заслуговують на права.

У 1848 році патріотичні ідеї мали величезний відголос, але водночас виявили свої практичні суперечності. Усі нації, спроможні боротися проти свого цісаря в ім’я національного визволення, прагнули гнобити інші нації: угорці — словаків, поляки — українців, італійці — хорватів тощо. У такій ситуації Франц-Йосиф міг пливти поміж різними ворожнечами і скласти курс, що повернув би його до найвищої влади. Угорці — нація, що спромоглася зібрати найбільшу армію, — зрештою зазнали поразки від рук солдатів та офіцерів, які залишилися лояльними своїй імперії (хоча Францові-Йосифу таки довелося піти на приниження й покликати на допомогу військо сусідньої Російської імперії). Національні питання могли порушувати письменники, форсувати їх могли бунтівники, але без монархів і генералів відповідей на них знайти було годі.

Революції 1848 року, що їх згадують як Весну народів, стали для королів та імператорів наукою. Після 1848 року монархи усвідомили ризики та нагоди, що їх несе націоналізм, і розпочали між собою нове суперництво. Нації не спромоглися вибрати собі володарів, а отже, тепер володарі виберуть собі нації. Головною винагородою в цьому змаганні була Німеччина — три десятки держав, які разом творили найбагатшу та найпотужнішу країну в Європі. У п’ятдесятих роках дев’ятнадцятого століття Франц-Йосиф спробував і не спромігся об’єднати всі німецькі держави під своїм скіпетром, попрохавши нижчих правителів про покору.

Німеччину об’єднали без Габсбургів. Спосіб поєднати династичне правління з німецьким націоналізмом знайшла Прусія, колишня держава-васал Габсбургів. Прусія була великою німецькою монархією із столицею в Берліні під правлінням династії Гогенцоллернів. Ця, колись залежна від Габсбургів, династія перетворилися на їхню супротивницю. Коли Габсбургам знадобилися голоси, аби залишитися династією Священних Римських імператорів, Гогенцоллерни отримали послуги. Коли Габсбургам знадобилася допомога у війні за іспанську спадщину, вони погодилися надати Гогенцоллернам королівський титул. Найвеличніший правитель династії Гогенцоллернів, Фрідріх-Вільгельм, встановив два стовпи державної влади: фінанси та військо. 1683 року, коли Габсбурги переплавлювали священні предмети на золото, потрібне їм для оборони своєї столиці від османської облоги, Прусія впроваджувала систему оподаткування. 1740 року Прусія поставила під сумнів справедливість Прагматичної Санкції, заперечила право Марії-Терезії на правління і напала на Габсбурзьку монархію, зрештою, захопивши більшу частину багатої Силезії. Тепер Гогенцоллерни були не лише королівським домом, а й великою державою, яка завдала Габсбургам поразки на полі бою[5].

У 1866 році Прусія короля Вільгельма І напала на Габсбурзьку монархію Франца-Йосифа. У битві під Садовою чисельно менші пруські сили здобули вирішальну перемогу завдяки кращому озброєнню та кращій організації. Війська могли б відтискати супротивників аж до Відня, але пруський канцлер Отто фон Бісмарк не мав наміру знищувати Габсбургів. їхня монархія потрібна була йому як бар’єр проти Росії та Османської імперії, поки сам він займався об’єднанням решти німецьких земель у національну монархію. Ця справа завершилася успіхом після того, як Бісмарк у 1870 році спровокував війну проти Франції і переміг. Війна привела під його прапори численні дрібні німецькі держави, а перемога перетворила Прусію на найбільшу військову потугу в Європі. Німецьке об’єднання проголошене у Дзеркальній Залі Версалю в січні 1871 року. Великий пруський генерал якось сказав, що безпеку трону забезпечує поезія. Фрідріх Шіллер, найвеличніший із німецьких поетів, вважав, що Німеччина стане нацією, коли отримає національний театр. Як виявилося, національним театром стала війна за кордоном. Перо могутніше, коли його супроводжує меч.

Поразка 1866 року і виключення династії з німецького об’єднання мали глибокий вплив на наступне покоління родини Габсбургів. Ерцгерцог Штефан, який народився 1860 року, був дитям Бісмаркового віку національного об’єднання. У війні 1866 року пруська армія швидко пройшла через його рідну Моравію, де й було підписано мир. Упродовж 1870-х років, коли Штефан здобував освіту в Моравії, ця провінція сусідила з Німеччиною, яка викликала заздрість своєю могутністю. Видавалося, що об’єднання Німеччини назавжди витіснило Габсбургів на захисні позиції. Відтепер їм залишалося або опиратися німцям у ролі слабкого супротивника, або ж приєднатися до них у ролі слабкого союзника. Покоління Франца-Йосифа розуміло, що світове панування йому недосяжне, але до 1866 року ще могло мріяти про Європу й Німеччину. Штефанове покоління стало першим поколінням ерцгерцогів, що зросли в монархії, яка вже не була великою державою в Європі і більше не претендувала навіть на те, щоб правити Німеччиною.

Навіть шлюб, це традиційне знаряддя Габсбурзької експансії, тепер лише нагадував про поразки. 1866 року, коли Штефан одружився з габсбурзькою ерцгерцогинею, яка водночас була Тосканською принцесою, він поєднав свою долю з сиротою ще одного національного об’єднання — цього разу італійського. Коли на дитинство Штефана вирішальний уплив мала нова Бісмаркова Німеччина, дитинство його нареченої Марії-Терезії визначав національний імперіалізм французів в Італії. Французький імператор Наполеон III розбурхав полум’я італійського націоналізму й уклав союз із П’ємонтсько-Сардинським королівством заради того, щоб відвоювати північну Італію у Габсбургів. У 1859 році Франція та П’ємонт здобули перемогу над Австрією в битві під Сольферино. Ця перемога поклала початок каскадові, що його італійці називають «відродженням» — постанню об’єднаної Італії з множини дрібніших держав півострова. Творячи власну державу, італійці їхали на полах німецького плаща. 1866 року, коли Прусія завдала поразки габсбурзьким силам у Штефановій рідній Моравії, Габсбурги втратили також і Венецію. Її вони віддали французам в обмін на нейтралітет — і зараз же побачили, як Франція відступила її Італії.

Італія перетворювалася на об’єднану національну монархію. На хвилі перемоги італійські патріоти поставили собі за мету виведення чужої влади зі своєї країни — а це стосувалося і французів. 1870 року, коли Прусія напала на Францію, французьким військам довелося відступити від Риму задля оборони своєї батьківщини. Пруське військо дійшло аж до Парижа. Водночас із тим, як Берлін став столицею об’єднаної Німеччини, Рим став столицею об’єднаної Італії. Франція та Габсбурги, історичні суперники за володіння Європою, обоє зазнали приниження, а нова Німеччина не мала собі рівних на цілому континенті. Обидва діди ерцгерцогині Марії-Терезії правили італійськими володіннями; утворення об’єднаного італійського королівства залишило по собі дві лінії спадкоємности, які вели в нікуди. Відтак шлюб Марії-Терезії зі Штефаном був втечею з Італії, у якій Габсбургам більше не доведеться правити.

Сон мусив завершуватися 1815-м роком, щоб не перетворитися на кошмари націоналізму. Франц-Йосиф народився в поліційній державі, яка прагнула втримати те, що мала. Свій трон він посів у часи революції. Його правління бачило не мир, а поразку, не стабільність, а втрати, не світову владу, а їдкий партикуляризм. Здавалося, що кожен монарх опанував націоналізм і знайшов для себе славне місце в модерній Європі, створивши національну монархію, — за винятком Франца-Йосифа. Ці історії не вельми пасували для снів.

У п’єсі шість десятиліть правління Франца-Йосифа довелося показати в інший спосіб. Під кінець Цісаревого сну Рудольф висловлює своє задоволення образами й питає про решту оповіді. Він зручно пропонує нове розуміння слави, що не потребує територіального зростання, а отже, може зберегти пам’ять Франца-Йосифа як найвеличнішого з Габсбургів. У своїй промові до цісаря, звернувши на нього погляд і простягнувши руки, Рудольф цитує Новий Заповіт і називає найвищою з чеснот та досягнень любов. Майбутнє погоджується з ним, стверджуючи, що Рудольфа і Франца-Йосифа, як і всіх Габсбургів, любили всі їхні народи[6].

Тоді з’являється сама Любов — її на сцені зображає жінка, яка виходить на центр сцени і стає між Майбутнім та Рудольфом. їй належить останнє слово щодо імператора та його народів. Перелетівши через гори й долини, через ріки й моря, Любов каже, що бачила скромних підданців Франца-Йосифа в буденному житті. Вона запевняє, що всі вони люблять свого цісаря. Останні слова вистави належать Любові, яка промовляє від імені всіх народів монархії. На цю мить авдиторії цілком зрозуміло, що йдеться вже не про Рудольфа, а про цісаря Франца-Йосифа. Коли опустилася завіса, оплески линули саме до нього. Любов об’єднала минуле з сьогоденням завдяки своєму напозір невинному мотиву й довела історію Габсбургів до завершення на ноті, якою можна було пишатися[7].

Не можна сказати, щоб ця нота була фальшивою. Габсбурги справді любили свої народи, принаймні тією мірою, якою ці народи означали коронні землі, владу й багатство. Століттями Габсбурги послуговувалися мовами та приймали звичаї, що найкраще підтримували їхнє правління. їхня любов була космополітичною, неперебірливою, егоїстичною, нерозсудливою, а отже, в якомусь сенсі досконалою. їх заледве можна було б співвіднести з якоюсь конкретною етнічною належністю. Як усвідомлював юний Віллі, «з етнічного погляду моя родина була дуже змішаною». Тією мірою, що в Габсбургів була певна успадкована національність — національність їхньої родини. Сучасний націоналізм діє через родинні метафори й стверджує, що люди є братами і сестрами, яких об’єднує своя батьківщина. Яка користь була Габсбургам із таких метафор, коли їхня родина фактично правила століття за століттям і покоління за поколінням; коли в двадцятому столітті мільйони підданців убачали в своєму цісареві батька чи діда, їхня батьківщина була там, де ходили їхні батьки — по цілій Європі; або ж там, де їхні батьки плавали — по цілому світу. Націоналізмові їхніх підданців можна було потурати, його можна було терпіти, а колись, може, навіть вдалося б його опанувати[8].

Тема любови дозволяла зробити перехід від однієї ери габсбурзької історії до іншої. Століттями любов Габсбургів означала шлюби із землями. У дев’ятнадцятому столітті йшлося вже не про любов між габсбурзькими принцесами на виданні та чужими володарями, а про любов між численними народами габсбурзької імперії та їхнім правителем Францом-Йосифом. Любов уже не могла поширювати імперію, але, можливо, ще могла її втримувати. Починаючи з 1848 року, історія правління Франца-Йосифа була історією зростання націоналізму серед його народів; чільним питанням його правління було питання про те, чи можна націоналізм узгодити з вищою лояльністю до його особи і трону. Саме через те, що габсбурзька монархія з десятками народів, які її населяли, не могла стати національною державою, Франц-Йосиф та його уряди шукали й знаходили способи керувати національними відмінностями у час великого національного об’єднання. Останні п’ятдесят років були часом національних компромісів.

Після бойових поразок у війнах з Італією та Прусією Франц-Йосиф і його міністри мусили вести торг зі слабких позицій. Відтак вони робили поступки то одній нації, то іншій. Після італійського шоку 1859 року, в 1860 році цісар Франц-Йосиф оприлюднив Жовтневий Диплом. Цей документ був своєрідною конституцією, що надавала певну владу провінційним зібранням габсбурзьких коронних земель і таким чином умиротворювала традиційні шляхетські правлячі класи давніших націй. Диплом означав, що владу цісаря, загалом абсолютну, на практиці можна було узгодити з регіональними джерелами влади. Після пруської катастрофи 1866 року Франц-Йосиф досяг порозуміння з найбільшою та найпроблематичнішою зі шляхетських націй — угорцями. Угорське повстання 1848 року за своєю вагою залишало всі інші повстання позаду. За умовами Компромісу 1867 року угорська шляхта отримувала контроль над половиною імперії[9].

Після 1867 року Габсбурзька монархія була знана як Австро-Угорщина, а історія її націй розділилася. Угорщина здійснювала політику централізації, яка мала зберегти владу і багатство в руках угорської шляхти. В іншій половині імперії, що не мала назви, але яку звично називають «Австрією», перемогли інші принципи. Австрійська частина імперії була дивним утворенням, що обіймало Угорщину з північного сходу на південний захід, подібно до пишнотілої жінки, яка сидить на камені. Серед її коронних земель були такі протилежності як польська Галичина на північному сході, населена поляками, українцями і євреями, та Істрія з Далмацією на південному заході, які колись належали Венеції, а населяли їх хорвати, словенці та італійці. Між ними лежали старі габсбурзькі коронні землі, провінції, де переважали німці та чехи. Євреї були всюди, але особливо багато їх було в Галичині та у Відні. Правду кажучи, представників усіх націй можна було знайти майже по цілій імперії. Поширеними були асиміляція і двомовність. Великий прошарок імперських службовців та військових офіцерів бачив себе людьми понад та за межами національної належности, чиє покликання полягало у вірному служінні правлячій династії.

Національній політиці Франца-Йосифа, хоч вона й не пасувала до образів сну, не можна було заперечити певної величі. Франц-Йосиф очолив великий та небачений раніше експеримент, метою якого було знайти відповідь на питання: чи може багатонаціональна імперія перетривати у Європі, де правила встановлюють нації; і якщо так, то на яких принципах ґрунтуватиметься її існування? Перший принцип полягав у компромісі з історичними націями, націями з великими шляхетськими класами, які традиційно претендували на право самоврядування. Невдовзі після того, як Габсбурги надали суверенітет над угорськими землями угорській шляхті, адміністративний контроль над Галичиною вони передали шляхті польській. Другий принцип передбачав підтримку селянських суспільств заради зрівноваження тих-таки шляхетських націй. 1848 року Франц-Йосиф скасував рештки кріпацтва. 1867 року він проголосив конституційний закон, який формально урівняв у правах усі нації. Починаючи з 1879 року, міністри Франца-Йосифа поступово поширювали рівне виборче право на всіх дорослих чоловіків, і врешті досягли загального виборчого права на виборах 1907 року. Нижня палата парламенту представляла відтоді населення монархії, а не її шляхту.

Третій принцип полягав у постійних торгах із чехами. Чехи заселяли Богемію та Моравію, центр монархії; їхні землі були найбагатшими і платили найбільші податки. Важливість чехів полягала в тому, ким вони були й де мешкали, але також і в тому, що вони символізували. Чехи були слов’янським народом, а отже, вказували на майбутнє монархії. Втративши доступ до Німеччини та Італії, Габсбургам судилося правити імперією, населення якої було переважно слов’янським (чеським, польським, українським, словенським, хорватським чи сербським). Німецького населення залишалася приблизно чверть, стільки ж було угорського. Габсбургам треба було дбати про збереження лояльности своїх слов’янських підданців, а це означало вдовільнення амбітного чеського національного руху. Якщо ж незадоволеними залишалися окремі слов’янські нації, то існував ризик їхнього об’єднання проти династії Габсбургів, що її можна було б змалювати як німецьку і деспотичну. До того ж слов’яни могли постановити вступити в союз зі слов’янськими державами за межами габсбурзьких володінь — Російською імперією або Сербією. 1905 року в рідній для Штефана Моравії німців і чехів розділено як політичні групи, яким надано право окремих виборів для дорослих та окремих шкіл для дітей[10].

Початок двадцятого століття був епохою національного відродження. Поети й історики творили національні історії, які мали притягти маси до спільного колективного руху. Національні драми завжди складалися з трьох дій: давнього золотого віку, що йому поклало край вороже вторгнення; затемненого чужою тиранією сьогодення та майбутнього, позначеного визволенням. Поки письменники пряли з соломи селянських націй золото забутої слави, Габсбурги, які й собі були старими алхіміками, спостерігали за ними з фаховим інтересом. Габсбурги прагнули, щоб середня, позначена гнобленням, дія кожної національної драми знаходила свій вияв у місцевих термінах: щоб чехи, наприклад, обмежилися своїми претензіями до місцевих німців, замість того, щоб бачити в Габсбургах гноблячу німецьку династію; або щоб українці вважали себе приниженими жертвами польської шляхти в Галичині, а не Габсбургів, які дали полякам владу. Поки історію оповідали таким чином, габсбурзька монархія могла фігурувати в ролі європейської сцени, на якій розігрується національна драма, а не в ролі актора, якому настав час зі сцени зійти.

Укладаючи компроміси зі шляхетськими націями, Габсбурґи сподівалися вдовольнити їх, перш ніж ті почнуть вимагати повної національної незалежности. Надаючи підтримку селянським націям, Габсбурґи сподівалися причарувати маси в момент їхнього вступу в політику. Ці селянські суспільства, вважали вони, перенесуть традиційну звичку лояльности щодо імперії у вік демократичної політики. Диспути могли лунати в коронних землях, там само могли укладатися й компроміси, а роль арбітра відігравав би Відень. Таким чином Габсбурґи зберегли б центральну позицію, де урівноважували б селянські народи шляхетськими націями; здобували лояльність як тих, так і тих; і скеровували б їхні скарги одне на одного, а не на Відень.

Попри ці підлаштування до модерної політики націоналізму, Франц-Йосиф залишався (за його власним зізнанням Теодорові Рузвелту) останнім монархом старої школи. Прихильний життєписець Франца-Йосифа зазначав, що сила його крилася саме в цілковитому незнанні ідей свого часу. Цісар відмовлявся користуватися телефоном чи ліфтом. Навіть коли вночі йому допікала хвороба, він не погоджувався прийняти свого лікаря, доки той не був належним чином одягнений у формальний сюртук. Він залишався абсолютним правителем, який обґрунтовував свою владу милістю Божою. Конституційне право, голосування для всіх осіб чоловічої статі, навіть сам парламент були дарами від правителя своїм підданцям — дарами, що їх можна було подарувати й відняти. Монарх постановив правити у згоді з конституційним законодавством, що його він надав, і в згоді з законами, що їх приймав парламент. Франц-Йосиф вирішив підтримати поступове поширення права голосу, вважаючи, що це зміцнить його справжню владу. Його девізом було «Viribus unitis», тобто «Об’єднаними силами».

Попри їхню справжність, успіхи правління Франца-Йосифа були надміру буденними, як для образів сну. Отже, в останній дії вистави Рудольф звернувся до Франца-Йосифа, сховавши пропущене століття за силою гри, а наприкінці тримати сцену вийшла Любов, яка скерувала увагу авдиторії на їхнього монарха. Усі, звісно, знали, що складні домовленості, які панували в імперії, були наслідком компромісу між супротивними силами. Старі нації отримали регіональні парламенти, нові — право голосу в імперському. Старі нації постачали Францові-Йосифу міністрів, а депутати з нових націй писали прогресивні закони. Старі нації отримали близькість до цісаря, нові — школи для наступного покоління. Кожен із цих компромісів неминуче розв’язував одну кризу і започатковував інші, які можна було розв’язувати в законодавчих та політичних рамцях монархії. Така незручна, але прийнятна дійсність лестила як націоналістам, які мали свої миті поміркованого успіху, так і цісареві, який мав свої десятиліття при владі. Дійсність ця тривала довго і могла тривати ще довше[11].

Ерцгерцог Штефан аплодував зі своєї ложі, хоча йому було неспокійно. Він усвідомлював, що любов означала національні компроміси, і підтримував як любов, так і компроміси. Однак він побоювався, що вік національних компромісів добігає кінця. Він знав, що габсбурзька сцена, на якій різні нації могли показувати характер, висловлювати свої претензії та вирішувати свої суперечки, мала темний вихід.

Національні компроміси непогано спрацьовували у володіннях самих Габсбургів, але не могли спинити національні претензії з-поза меж монархії. На північних та західних кордонах націоналізм вигнав Габсбургів із Німеччини та Італії; на сході й півдні поставали інші загрози. Об’єднання Німеччини та Італії завершилися, але не завершилися два інші — польське та югославське. Штефана як власника маєтку на Балканах найбільше непокоїла Сербія, південна сусідка Габсбургів, де правила династія, яка їх ненавиділа й прагнула отримати їхні землі. Між Габсбурзькою монархією і Сербією лежали спірні провінції Боснії та Герцеговини, що їх Габсбурги захопили лише декілька тижнів перед тим, у жовтні 1908 року. Тепер, у грудні 1908 року, газети переповнювали чутки про війну. Серед відвідувачів Придворної опери того вечора був голова генерального штабу Габсбургів, який хотів розпочати превентивну війну проти Сербії[12].

Коли стихли оплески після показу Цісаревого сну, до Франца-Йосифа дійшли погані звістки. Відень купав його в золотому світлі, опера — у хвалі його народів та вічности. Однак не в усіх частинах імперії його ювілей відзначали так само мирно. У Празі, де ту ж виставу грали в той же час, чехи протестували та бунтували. Габсбурзькі чорно-золоті прапори, урочисто вивішені з приводу свята, зірвано й осквернено. Де-не-де їх палили, так само як у Сербії. Деякі чехи навіть вирішили перейнятися справою Сербії як власною. Висловлюючи протест проти анексування Боснії та Герцоговини, вони вигукували: «Нехай живе Сербія!»[13]

У Франца-Йосифа було небагато часу, щоб зважити питання. У Празі проголошено надзвичайний стан. У Відні, в Придворній опері, знову піднялася завіса й розпочалася ще одна вистава. У легкій балетній п’єсі «З Батьківщини» танцівники та співаки в національних строях ішли сценою, проголошуючи любов кожної нації до імператора. На кінець вистави вони величезним хором стали обличчям до цісаря і проголосили свою спільну вірність. Штефан дивився на танцюристів зі свого місця в ложі. Він бачив, як дюжину націй монархії представляли народні костюми. Сам він носив комір Ордену Золотого Руна, відзнаку габсбурзького принца, але добре знав, що костюми можна міняти. Штефан волів менш передбачувані перетворення. У власному замку в Галичині він полюбляв улаштовувати костюмовані бали, на яких сам неодмінно з’являвся комічно переодягненим — як і личить мудрому штукареві.

Штефан розумів мрію цісаря: імперія народів, які зберігають відданість своєму правителеві, незважаючи на націоналізм. Він мав і власну мрію. Націоналізм був неминучим, як неминучим було й національне об’єднання, але вони не конче мусили послабити Габсбургів. Німецький та італійський націоналізми повернулися проти Габсбургів, залишалися Польща та Югославія. їхні національні прагнення обмежив Віденський конгрес і не згадували образи сну, та в житті ці питання поставили кулі й багнети. Франц-Йосиф з’ясував, що ключем до тривкости був компроміс, але дотепер жоден Габсбург не знайшов гарячих кольорів національного завзяття на прохолодній палітрі нерухомих образів сну і не спромігся примирити різкі маршеві мелодії національного визволення з лагідною гармонією традиційної імперії.

На думку Штефана, Польща залишалася останньою і найбільшою надією. Штефан вважав, що йому вдалося знайти спосіб примирити національний компроміс з імперською славою. Національний компроміс він укладе в самому собі, жертвуючи себе польській справі. Він не чекатиме на поклоніння підданого народу, а сам стане частиною цього народу. Він відмовиться від габсбурзької держави на користь грубої дійсности національної політики, покине столицю після свята й повернеться до коронної землі Галичини як габсбурзький ерцгерцог, але також як польський князь. Він вивчив польську мову, а також студіював польське мистецтво та історію. Свій замок він перебудував у польському стилі, а для своїх дітей найняв польських наставників. Троє його доньок приймали у себе нащадків польської аристократії. Нехай війни на Балканах ведуть інші; Штефан волів бачити, як його діти одружуються. Він заснує королівську родину для нації, яка ще не знала, що їй потрібна королівська родина.

Польща була уявним королівством, а Штефан мав добре розвинену уяву. Крім цього, він мав за собою ціле життя досвіду. Дитиною в Моравії він бачив, як прусаки завдали принизливої поразки Габсбургам і побудували свою Німеччину. Юнаком він одружився з принцесою-втікачкою з руїн габсбурзької влади на італійському півострові. Свою принцесу він привів у палац над Адріатичним морем, з якого вони бачили відродження Сербії та загрозу об’єднання Югославії. Наступною мала бути Польща. Коли прийде її черга, Штефан буде готовим, як і його родина.

Добре розвиненою уявою вирізнявся і Віллі, наймолодший син. Зі всіх дітей саме він успадкував Штефанову фантазію. Віллі був уже достатньо дорослим, щоб зрозуміти батькові плани, достатньо дорослим, щоб імітувати, і майже достатньо дорослим, щоб бунтувати. Його бунт почнеться в Галичині у холодному замку далеко на півночі Габсбурзької монархії, де він вирішить віддати свою любов народові, яким його батько знехтував, — українцям. Однак початків української мрії Вільгельма, так само, як і витоків польської мрії Штефана, слід шукати на півдні імперії, біля теплих вод Адріатичного моря. Саме тут картини сну почали сяяти й переливатися, наче золоте сонячне проміння на хвилях.