Червоний князь

Помаранчеве. Європейські революції

Відень — місто музики, якщо лише музика ця лунає не надто голосно. Віденці мають свої уявлення про вечірню тишу, давно закріплені у звичаях і законах, для виконання яких мешканці міста не баряться закликати поліцію. Впродовж тривалого часу різкий стукіт у двері зазвичай заставав іноземців саме в ту мить, коли вони починали розчинятися в забаві. Віденська поліція чемна, але наполеглива, і часом змушена забирати людей із собою. Саме це й сталося одного весняного вечора у 1947 році, коли українського біженця Василя Качоровського, приятеля Вільгельма та Романа, заарештували за порушення спокою. Молодий чоловік допізна не йшов на спочинок, співав і танцював, відзначаючи уродини, які стали для нього останніми.

Качоровський був шпигуном, українським націоналістом на службі у французької військової розвідки. Його історія була типовою для багатьох українців. 1939 року, не зрушивши ані на крок, він зненацька опинився в Совєтському Союзі. За умовами таємного протоколу, що додавався до пакту про ненапад між Берліном та Москвою від серпня 1939 року, Совєтський Союз зайняв ту половину Польщі, яка містила східну частину давньої габсбурзької Галичини, місто Львів і п’ять мільйонів українців. Після того, як ці землі уведено до складу совєтської республіки України, українські націоналісти втекли на захід. Якби вони залишилися в межах досяжности для Сталіна, то ризикували б багатолітніми засланнями до Сибіру чи в Казахстан.

Качоровський дістався до Відня 1940 року, де знайшов працю радіооператора в німецькій військовій розвідці. На той час, звісно, Австрію вже поглинула гітлерівська Німеччина, яка, подолавши Польщу і Францію, стала домінантною державою в Європі. Гітлер звертав свої думки на схід і планував вторгнення у Совєтський Союз, яке, як він вважав, закріпить його остаточну перемогу в Європі. Те, що Качоровський був носієм української мови, німці взяли на озброєння, коли увійшли в Совєтську Україну в ході масового вторгнення у Совєтський Союз у червні 1941 року.

Знищивши надії українських націоналістів, таких як Качоровський, Німеччина ані не відновила Україну, ані не поборола Червону армію. Совєтський наступ 1943 та 1944 років відкрив ще одну дилему. Розбивши німців на східному фронті, совєти знову приєднали до своїх територій цілу Совєтську Україну, разом із землями, що їх Німеччина колись надала їм за умовами договору. Східна Галичина, рідний край Качоровського, знову стала західною частиною Совєтської України. Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року українці на кшталт Качоровського не могли повернутися додому. З погляду совєтського, їхня вина була тепер ще більшою, ніж раніше, бо ж вони були не лише націоналістами, а колаборантами німців. На них чекав допит і страта.

Як у плині війни розумів Вільгельм, єдина надія для таких чоловіків і жінок полягала в тому, щоб перейти на інший бік і знайти покровителів серед західних союзників. Звісно, факт колаборації з німцями не будив серед американців, французів і британців особливих симпатій. Та з поширенням комунізму східною Європою в 1946 році, західні держави зрозуміли, що їм треба було знати про Совєтський Союз значно більше; отож, вони, часом із Вільгельмовою допомогою, вербували українців, таких як Качоровський. Так само, як перед тим Ліда, Качоровський спершу познайомився з Романом, який привів його до Вільгельма, а той відтак допоміг йому вийти на зв’язок із французами.

Французи найняли Качоровського у серпні 1946 року, давши йому завдання спостерігати за рухами совєтського війська в Австрії, Угорщині та Румунії. В останніх двох країнах, що їх окупувала Червона армія, комуністичні партії вели боротьбу за владу, яка невдовзі мала завершитися їх перемогою. Хоча він скаржився, що не знає угорської та румунської мов, Качоровський робив усе, що міг, аби створити мережі з місцевих інформаторів. Отримавши від французів австрійські папери в грудні 1946 року, він і далі жив у Відні, а при потребі навідуватися до Будапешту та Бухаресту.

На початок 1947 року совєтська військова контррозвідка, грізний СМЕРШ, гналася за Качоровським по п’ятах. Принаймні раз совєтські солдати на віденській вулиці намагалися силоміць впхнути його на заднє сидіння автомобіля, але він зумів від них вирватися. Тепер, після забави, австрійська поліція передала його — збентеженого, змученого, мабуть, п’яного — совєтам. За випадком долі, віденська поліція заарештувала чоловіка, якого пильно розшукувало совєтське окупаційне керівництво, яке й мало справжню владу в місті. Совєти іноді розповідали австрійській поліції, на кого полюють, і залишали за собою право заарештовувати й допитувати всіх, кого їм заманеться. Так чи інакше, вони зазвичай ловили свою жертву, а тепер, завдяки гучній вечірці й нетерплячому сусідові, впіймали Качоровського.

Він заговорив і назвав імена. На допитах у советському штабі в Бадені, на південь від Відня, Качоровський надав совєтам надзвичайну інформацію. Він повідомив, що Вільгельм фон Габсбург разом із його приятелем Романом Новосадом звів його з французькою військовою розвідкою. Червоний Князь, ворог советів в Україні 1918 року та Австрії року 1921-го, жертва скандалу, який у 1935 році, здавалося, знищив його політичну кар’єру, був знову в дії. Вільгельм діяв проти советів понад рік, не викриваючи себе. Нарешті совєти знайшли собі першого охочого свідка. Можливо, Качоровський вважав, що видавши Вільгельма та Романа, збереже власне життя. Якщо так, то він помилявся. Совєти скарали його на смерть. Качоровський був однією з тисяч осіб, які безслідно зникли на вулицях Відня за роки окупації міста[323].

Наступним був Роман. 14 червня 1947 року совєтські солдати викрали його з британського сектору Відня. Як записала австрійська поліція, Романа «невідомі цивільні [забрали] в особисте авто з номерним знаком W2038 і відвезли геть». За номерним знаком з’ясували, що авто належить совєтському майорові — на цьому, звісно, розслідування австрійської поліції припинилося. В Австрії проводилися вільні вибори й існував демократичний уряд, але цей уряд не мав суверенітету над своєю територією. Совєтський майор, такий собі Гончарук, допитував Романа в Бадені. За три дні він визнав свій зв’язок із Вільгельмом і їхню працю на західні розвідні агентства. 19 серпня Роман означив свої стосунки з Вільгельмом так: «Ми довіряли одне одному як друзі»[324].

Без довіри їхні змови були б неможливими. Але тепер, коли їх видав третій чоловік, двоє друзів знову зустрінуться у совєтському полоні. Наступного дня, 20 серпня 1947 року, совєти вирішили заарештувати Вільгельма. Він, певно, вже був наляканий. Раптово зник Качоровський. Тоді пропав його приятель Роман. Йому, мабуть, було самотньо в помешканні на Fasangasse, і в нього були всі підстави побоюватися найгіршого. Одного серпневого дня Вільгельм покинув кабінет, у якому тримав папери трьох своїх невеликих справ, сказавши колегам, що йде обідати. Тоді, схоже, він подався до найближчої залізничної станції, Зюдбангофу. На поїзд він не сів. Австрійська поліція знову доповідала: «26 серпня 1947 року о 14:00 біля виходів відправлення Зюдбангофу чоловіка, чий зовнішній вигляд відповідав описові Вільгельма Габсбурга, схопили троє совєтських солдатів із червоними пов’язками на передпліччях, на чолі з майором, і повели до совєтського командного поста»[325].

Майор Гончарук допитував Вільгельма у Бадені впродовж наступних чотирьох місяців. Як на совєтські стандарти, з Вільгельмом поводилися добре. Тоді як інші ув’язнені їли зі спільних мисок, він отримав власну. Він мав навіть власну ковдру. Утім, вигляд він мав жахливий. Йому як особі, хворій на туберкульоз і серце, потрібне було регулярне лікування, якого він тепер не отримував. Через чотири місяці, коли 19 грудня 1947 року він разом із Романом та іншими ув’язненими сів на літак, вони завважили його поріділе волосся, налякані очі, тремтливий голос. Після того, як літак знявся в повітря з Аспернського злітного поля поблизу Відня, Вільгельм запитав у німецького ув’язненого, чи не починалася Третя світова війна.

У тому місці й у той час питання це зовсім не було дивним. Ніхто 1947 року не міг знати, що холодна війна не стане війною гарячою. Сполучені Штати запропонували європейським державам величезну допомогу у вигляді Плану Маршала, та Совєтський Союз наказав своїм державам-клієнтам у східній Європі відмовитися від неї. Президент Гарі Труман ствердив, що Америка вдасться до всіх можливих заходів, щоб запобігти поширенню комунізму до Греції. Сталін боявся, що американці й британці знайдуть спосіб утрутитися в події на Балканах. Проти встановлення комунізму в Польщі, західній Україні та балтійських країнах досі боролися тисячі партизанів. Усвідомлюючи свою потребу в допомозі ззовні, вони мріяли про Третю світову війну і британсько-американське вторгнення у Совєтський Союз. Сотням мільйонів європейців, які пережили Гітлерову імперію лише для того, щоб потрапити у володіння Сталіна, годі було змиритися з думкою про те, що американці і британці покинуть їх жертвами тоталітарного правління[326].

Заки літак приземлився у Львові, Вільгельм перестав думати про майбутнє і почав розважати над минулим. Тієї ночі у місті, яке тепер належало до совєтської України, Вільгельм бачив сни про Першу світову війну й не давав спати товаришам у камері, говорячи крізь сон про свої молодечі подвиги. Його подорож у совєтському полоні дивним чином повторила пригоди його молодості. Асперн, злітне поле, з якого полонені вирушили з Відня, було назване на честь найбільшої військової перемоги найвойовничішого предка Вільгельма, ерцгерцога Карпа. У Бадені, де Вільгельма з серпня по грудень 1947 року допитували совєти, під час Першої світової війни розташовувався штаб габсбурзького війська. Можливо, втрачаючи здоров’я на допитах, Вільгельм пригадав і те, що саме в Бадені він тридцять років тому лікувався від своїх хвороб.

Відтак його привезли до Львова, де очолені Вільгельмом солдати 1918 року підтримали українське повстання. Наступного дня вони мали летіти до Києва, столиці Української Народної Республіки, що її Вільгельм допоміг створити у 1918 році, а також місця його омріяного українського трону в часи степових пригод того літа[327].

20 грудня 1947 року Вільгельм у польоті зі Львова до Києва ділив ковдру з Романом. Двоє чоловіків перешіптувалися українською. Ця подорож була Вільгельмовими першими відвідинами Києва; друзі, напевно, знали, що ці відвідини стануть і останніми. На цей час їхню долю вже, мабуть, було вирішено; вони могли хіба сподіватися не вплутати надто велику кількість інших людей. їхні допити відбувалися у штабі Міністерства державної безпеки на вулиці Володимирській. Ця вулиця, що пробігала через височини міста, була, мабуть, найгарнішою в Києві — якнайкращим місцем для побудови палацу або в’язниці. Були часи, тридцять літ перед тим, коли і большевики, і Габсбурги одночасно мріяли контролювати ці височини. У 1918 році Вільгельм отаборився у степах, вичікуючи вигідної миті для початку наступу на Київ. Тепер Червоний Князь досяг міста своїх мрій. Замість корони, він мав пов’язку на очах; замість трону, його вели у темницю. Ув’язнений із іншими українцями, людьми, що знали про його пригоди у 1918 році, він не приховував свої молодечі мрії стати королем. Коли він розповів про своє життя востаннє, під час другого кола допитів на вулиці Володимирській, що тривали з січня по квітень 1948 року, його історія, здавалося, добігла до свого завершення[328].

29 травня 1948 року совєтський трибунал оголосив Вільгельма винним у спробі стати королем України 1918 року; в очоленні Вільних Козаків у 1921 році; а також у службі на користь британської та французької розвідки під час війни і після неї. Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериторіальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету. Серед інших неподобств, шпигунську діяльність Вільгельма проти німців під час Другої світової війни потрактовано як злочин супроти Совєтського Союзу. Те ж саме сталося і з тисячами інших східних європейців. Совєтські судді вважали некомуністичні рухи опору однією з форм колаборації з німцями. Ідеологічно це можна було виправдати, вдавшись до марксистської ідеї про те, що нацизм був просто найвищою формою фашизму, а фашизм — природним вислідом капіталізму. Відтак будь-хто з тих, що боролися за будь-який устрій, окрім комуністичного, трактувався союзником нацистів.

Совєтська судова система мала й прагматичніші мотиви. Ті, що чинили опір німцям, — особи, які мали відчуття національної чести й готовність іти на ризик, чоловіки та жінки, що не страшилися пов’язок і солдатських чоботів, зрілі душі, яких не зворушували пропагандистські стяги і переможні паради, — такі люди могли опиратися і совєтам. Не всі вони, звісно, були такі шляхетні, як Альбрехт, чи такі граційні, як Аліса; небагато, зрештою, серед них було й таких чарівних, як Роман, чи таких безсоромних, як Вільгельм. Але всі європейці, що не сиділи, склавши руки, за німців, становили ризик для совєтів. їх краще було позбуватися. 12 серпня 1948 року совєтські офіцери видали розпорядження, за яким Вільгельма мали доправити до в’язниці у західній Україні, де він мусив відбути двадцятип’ятирічне ув’язнення[329].

Шістьма днями пізніше, 18 серпня 1948 року, після трьохсот п’ятдесяти семи днів у совєтському ув’язненні, Вільгельм помер від туберкульозу. То був день народження цісаря Франца-Йосифа, першого покровителя Вільгельма, і сота річниця від приходу Франца-Йосифа до влади під час Весни Народів у 1848 році. Вільгельмові легені, що вдихнули свої найперші подихи біля чистої габсбурзької Адріатики, востаннє видихнули у совєтському в’язничному шпиталі в Києві. Блакитні очі, які 1908 року бачили Франца-Йосифа у всій його славі у Придворній опері, закрилися, маючи перед собою сцену з поржавілих ліжкових рам і порепаних бетонних стін.

Неясно, чи совєти мали намір вбити Вільгельма. Зрештою, вони могли засудити його до смерти. З іншого боку, вони могли надати йому, хворому на туберкульоз і серце, медичну допомогу, а не просто спостерігати, як він згасає. Смерті такого штибу були типовими для совєтської системи; сталінська поліція убила близько мільйона осіб за прямим наказом, і мільйони померли від виснаження у робітничих таборах ҐУЛАҐу, або через занедбання у в’язниці. Якби Вільгельм пережив допити, він, безперечно, швидко помер би у в’язниці.

Совєтська політика була вбивчою і брехливою. Після того, як Вільгельм помер, совєти заперечували факт його смерти. Вони повідомили австрійську владу про вирок, таким чином давши їй підстави вважати, що він живий і перебуває в таборовому ув’язненні. Як зазвичай бувало в таких випадках, люди, які поверталися з Совєтського Союзу до Австрії, стверджували, що бачили Вільгельма живим. Згодом надійшли так само неправдиві звістки про те, що він помер в ув’язненні у 1950-х роках. Декілька років австрійська держава надсилала запити. 1952 року австрійська влада вирішила, що Вільгельм усе ж не був австрійським громадянином. Оскільки він так і не зрікся своїх прав на габсбурзькі трони, аргументували владці, то він узагалі не мав отримати громадянство 1936 року. Через чотири роки після його смерти Австрія вмила руки.

Вічна бездержавність, що впродовж більшої частини життя висвободжувала Вільгельма, тепер його знищила. Давно затих його неспокійний дух, підтвердження єдиної із відомих нам вічностей — вічности прагнення бути вічним. Його гарне тіло, яким колись захоплювалися на пляжах і лижних схилах Європи, було тепер зотлілим, безіменним і забутим. Він зник, душею і тілом, десь поміж монархією та модерністю, проживши життя таке багате і чудернацьке, що йому непотрібен був власний вік[330].

Разом із Вільгельмом, здавалося, загинула і певна українська мрія. Вільгельм був одним із десятків тисяч чоловіків та жінок, що їх у кінці 1940-х років совєти скарали за справжню чи гадану участь у рухах за українську незалежність. Багато з них — якщо не всі — походили із земель, що колись були габсбурзькою східною Галичиною. Можливо, більш за будь-кого з них Вільгельм втілював український зв’язок із Габсбурзькою монархією і заходом, зв’язок із європейською культурою та традицією, яка, на думку багатьох патріотів, відрізняла Україну від Росії.

Після анексії цих західних територій Москва цілком свідомо відітнула їх від їхньої габсбурзької історії. Геноцид й етнічні чистки вже принесли незворотні зміни серед населення. Німці між 1941 та 1944 роками вбили переважну більшість євреїв; після цього совєти депортували поляків (і уцілілих євреїв) до Польщі. Заборонивши Греко-Католицьку Церкву, совєти демонтували установу, що її Габсбурги створили для давнішого віку. Греко-Католицька Церква представляла не лише українську націю, а й цілу західну традицію церковної автономії супроти держави. У 1918 році Вільгельм відіграв незначну роль у планах греко-католицького митрополита навернути у свою віру православних. Замість цього цілком підконтрольна совєтській державі Російська Православна Церква поглинула західноукраїнських греко-католиків. їхній священичий чин заслано в тюрми та в Сибір. Один греко-католицький священик, із яким Роман перетнувся у в’язниці, подарував тому яблуко[331].

Коли совєти заарештували Романа у червні 1947 року, йому залишалося недовго до завершення своїх музичних студій — до цієї обставини він нав’язливо повертався на допитах. Навіть після того, як його з Вільгельмом у грудні перевезено до совєтської України, він плекав надії повернутися до Відня, завершити науку і стати диригентом. Замість цього його засуджено до важкої праці у совєтському таборі в Норильську, за полярним колом. У ҐУЛАҐу, в найгірших умовах, які лише можна було собі уявити, невтомний Роман, за спогадами колеги в ув’язненні, зорганізував «доволі непоганий хор та оркестр»[332].

Колишній Романів викладач Ганс Сваровський, що зробив собі добру кар’єру в нацистський період, після війни диригував у Відні, Граці та Единбурзі — місцях, значно приємніших за постійну мерзлоту арктичної зони. За свою довгу й успішну кар’єру він виховав низку диригентів наступного покоління. Деякі з них тепер широко відомі у світі класичної музики. Роман, так само, як і численні інші українські митці двадцятого століття, залишив по собі слід у політиці, а не в мистецтві. Та, наскільки можна встановити з полишених ним писань, Роман ніколи не шкодував через ризики, на які пішов заради Вільгельма й заради України[333].

Поки Совєтський Союз поглинав Україну, вбиваючи або висилаючи в ҐУЛАҐ прибічників її національної незалежности, Австрія вперше набувала власного націоналізму. Так само, як у дев’ятнадцятому столітті українська нація виникла внаслідок боротьби за землі біля кордонів Габсбурзької та Російської імперій, австрійська нація самоствердилася під час напруги між супердержавами на початках Холодної війни.

Совєтська звичка призводити до зникнення людей у Відні була лише дрібним прикладом політики Москви у всіх підконтрольних їй регіонах Європи. Ці ж речі на значно більшій шкалі відбувалися в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії і Чехословаччині — країнах, що встановили комуністичне правління у 1946, 1947 і 1948 роках. У Німеччині та Австрії, що їх совєти окупували спільно із західними державами, союзники воєнного часу зрозуміли, що не можуть погодитися щодо умов свого відходу. На кінець 1940-х років Москва й Вашингтон зіткнулися у глобальному змаганні за владу. Холодна війна почалася по-справжньому. Заклопотані питаннями Німеччини, Кореї і гонки атомних озброєнь, американці й совєти не мали ані часу, ані зайвої уваги для Австрії. Іноземні війська не виведено з країни аж до 1955 року, через десятиліття після завершення війни. За умовами підписаного в тому році державного договору, Австрія знову отримала суверенітет, погодившись на суворе дотримання військового та політичного нейтралітету.

За десятиліття принизливої окупації з боку чотирьох держав австрійці розвинули собі національний міт, що наголошував на їхньому стражданні від німців у 1938–1945 роках, а потім від союзних держав у роках 1945–1955. Той факт, що впродовж першого з цих періодів Австрія була радше частиною Німецького Райху, аніж його жертвою, забуто. Під час Другої світової війни союзники погодилися відновити Австрію в ролі незалежної держави. У надії збудити підтримку для антинімецької справи, вони трактували Австрію як «першу жертву» Гітлера. Таке охарактеризування по війні радо прийняли й самі австрійці.

1955 року їхня історія почалася заново, із засновку, що самі австрійці фактично не несли відповідальности за своє минуле. Як і всі нації, які в дев’ятнадцятому столітті кинули виклик габсбурзькому правлінню, нова австрійська нація прийняла наратив власної історії, що складався з трьох частин: невиразного золотого віку в далекому минулому, недавнього проміжного періоду іноземного гніту і сьогодення національного визволення. Популярну історію габсбурзького періоду зведено до низки образів — більш чи менш тих самих, що їх показано Францові-Йосифу як картини сну на святкуванні його ювілею у Придворній опері 1908 року.

Самопрезентація Австрії, наскільки можливо, уникала політики, наголошуючи натомість на культурі, найперше музиці. Однак інколи музика у Відні лунала надто тихо. Єврейські диригенти й композитори, що займали чільні позиції у віденській культурі з того часу, як Придворну оперу у 1897 році очолив Ґустав Малєр, у 1930-х роках покинули країну, або ж загинули у Голокості. Роман, студент музики, що відклав свої книжки заради того, щоб шпигувати проти німців, також покинув місто не з власної волі. Його та українську справу, що коштувала йому сповненого задоволень життя у повоєнній Австрії, забуто. Ніщо в австрійській сучасності не вимагало згадок про колишні зв’язки Відня з Україною.

Австрія втратила Україну — не лише за залізною завісою, що пробігала на відстані якихось п’ятдесятьох миль на схід від Відня, а й за інтелектуальними межами нової національної ідентичности, що її австрійці для себе творили. За Габсбургів Австрія ніколи не була нацією: вона була чимось понаднаціональним, ототожненням із монархією та імперією. Для того, щоб стати нацією, Австрії треба було віддати своє вище щодо інших становище і прийти в модерну Європу одним народом серед багатьох. Нейтральна Австрія прагнула безпеки, схиляючись до Заходу, уникаючи ризикованих зв’язків зі Сходом. Її економіка діяла добре у світі, де чимраз більше важили послуги, фінанси та імідж. Зависла між Сходом і Заходом, окупована великими державами, а потім зациклена на собі, Австрія була досконалим витвором свого віку. Характеризувало її багатство, успіх, демократія і шизофренія щодо недавнього минулого[334].

Республікою Астрія визначала себе у протиставленні не лише до свого нацистського, а й до габсбурзького минулого. Таку постать як Вільгельм, із його габсбурзьким прізвищем, українською ідентичністю, фашистським моментом і провокативно антикомуністичною поставою, слід було забути. Його й забули — в Австрії і на цілому Заході. Коли у серпні 1947 року Вільгельма заарештовано, совєтські наглядачі зняли у нього із зап’ястя годинник фірми Омега. Цю ж марку згодом на срібному екрані носив Джеймз Бонд. Вигадана родина Бондів навіть привласнила собі габсбурзький девіз: «Світу замало». У 1963 році, коли творець Бонда Іян Флемінг визнав цей факт, лише жменька європейців ще могла б згадати габсбурзьке походження девізу. На той час, коли Джеймз Бонд носив годинник Омега Сімастер у фільмі Золоте око 1995 року, можна припустити, що ніхто із близько вісімдесятьох мільйонів осіб, які побачили фільм, не згадав про Вільгельма.

Та колись, ще не так давно, жила собі справжня особа, яка носила той годинник, дещо іншого штибу поціновувач жінок. Його родина послуговувалася цим девізом; його життя розпочалося з мрії панування на морі й закінчилося хоробрим шпіонажем проти Совєтського Союзу. Холодна війна стала власною культурою, яка всотала давніші образи та ідеї й навчила два покоління європейців історії конфлікту між Сходом і Заходом, що оминав Габсбургів, які, зрештою, стояли в осерді всього, що йому передувало.

Та Холодна війна врешті завершилася, а Габсбурґи — ні. Двоє найяскравіших габсбурзьких жінок у Вільгельмовому житті, його невістка Аліса і цісарева Зіта, побачили занепад Совєтського Союзу й постання нової Європи.

На час смерти Аліси 1985 року у віці дев’яноста шести років, до влади у Совєтському Союзі прийшов реформатор на ім’я Міхаїл Горбачов. У 1988 році Горбачов пообіцяв, що Совєтський Союз більше не втручатиметься у внутрішні справи своїх східноєвропейських сателітів, таким чином усунувши опорний камінь із арки совєтської сили в Європі. Усі комуністичні режими східної Європи покладалися на загрозу й застосування сили проти власного населення. Придушивши угорську революцію 1956 року, совєти також здійснили інтервенцію у Чехословаччині 1968 року. У році 1981-му комуністи острахом змусили комуністичну верхівку Польщі впровадити військовий стан. Хоча польське самовторгнення знищило незалежний робітничий рух, який називався Солідарністю, воно послужило також визнанням того, що в розпорядженні комуністичних чільників не було інших засобів, окрім сили[335].

Комунізм у східній Європі обвалився, коли Горбачов прагнув реформувати Совєтський Союз. Він хотів відродити комунізм, заохочуючи відкрите обговорення політики й таким чином створюючи автентичну політичну підтримку для змін; його політика призвела до результатів разюче відмінних від тих, на які він сподівався. Польський комуністичний режим, що вже вдався до сили у 1981 році першим пішов услід за новою лінією Горбачова. 1989 року польські комуністи зустрілися з опозицією, постановили провести вибори — і програли їх. Чільники опозиції із Солідарности у серпні сформували уряд. То був початок кінця комунізму, хоча тривалий візуальний образ для цього процесу надало падіння Берлінського муру в листопаді того ж року. У серпні 1991 року совєтські консерватори влаштували путч проти Горбачова на знак протесту проти домовленостей, що надавали совєтським республікам (зокрема й Україні) ширших повноважень у стосунках із центром. Замість цього їхній путч прискорив кінець Совєтського Союзу і його розпад на складові республіки. На кінець 1991 року Україна була незалежною державою[336].

Коротке двадцяте століття скінчилося. Одна світова війна поклала край традиційній імперії та експериментові з національного самовизначення; інша принесла зіткнення двох тоталітарних держав і перемогу ідеологічної імперії нового різновиду — Совєтського Союзу. Холодна війна тривала достатньо довго, аби здаватися вічною, а її блискавичне завершення порушувало питання про те, що діяти з новознайденим обсягом свободи. Східноєвропейські сателіти Москви, що стали суверенними 1989 року, й колишні совєтські республіки, що отримали незалежність у році 1991-му, мусили замінити комунізм чимось іншим. Половина континенту взялася за два перетворення: із політичної системи однопартійного правління — до демократії, і з економічної системи, що ґрунтувалася на державній власності й плануванні, — до якогось різновиду капіталізму з вільним ринком. Кінець комунізму означав початок масової приватизації по цілій східній Європі. Фірми, що їх націоналізовано після комуністичних захоплень влади у сорокових роках, тепер повернуто у приватний сектор, — хоч, як правило, не властивим попереднім власникам.

Броварня у Живці зависла в юридичній невагомості, коли Польща розпочала приватизацію концернів у державній власності. 1991 року її виведено на польську фондову біржу. Саме в цю мить і заявили про себе розчаровані польські Габсбурги. Коли голандський пивний велет Heineken почав скуповувати акції, польські Габсбурги — двоє доньок і один із синів Аліси та Альбрехта — з’явилися у польських медіях, щоб нагадати полякам, хто був власником живецької броварні до нацистів і комуністів. Жодне з трьох — ані сестри, ані брат — не мали польського громадянства, хоч усі народилися у міжвоєнній Польщі. Карл-Штефан, син, був шведом; Рената, молодша донька, була іспанкою. Старша донька Марія-Кристина мешкала у Швейцарії взагалі без будь-якого громадянства. Єдиним членом родини, який мав польське громадянство, а відтак і якийсь статус у польських судах, був син Аліси від першого шлюбу. Цей пан, син габсбурзького дипломата і внук прем’єр-міністра, народився Казимиром Бадені. Тим часом він став домініканським монахом і доволі цікавим богословом на ім’я отець Йоахим.

На чолі з отцем Йоахимом четверо дітей Аліси, які тепер перебували на сьомому десятку життя, подали три позови. Перший просив анулювання повоєнної передачі броварні польській державі на тій підставі, що передача ця порушувала тогочасне законодавство. Це був либонь переконливий аргумент; броварню націоналізовано, виходячи із закону про сільське господарство. Другий позов просив сплати величезного відшкодування за неспроможність польської держави вшанувати законне право Габсбургів на броварню перед її приватизацією. Таке міркування теж було не з найгірших, але не мало особливих шансів на перемогу: польська держава не мала таких грошей, щоб відповісти на цю вимогу, та й весь сенс приватизації в тому й полягав, щоб зібрати готівку. У третьому позові родина просила в судів заборонити броварні зображати на етикетках пляшок і банок із пивом габсбурзьку корону й герб.

Спершу Габсбурги програли позов щодо символів. 2003 року верховний суд Польщі постановив, що інтелектуальна спадщина Габсбургів була громадською власністю. Історія Габсбургів була історією Польщі, отже, належала вона усім. Особливі родинні традиції Аліси, Штефана, Альбрехта й інших польських Габсбургів належали місту Живець. Високий суд Польщі виснував, що Польща всотала в себе традиції Габсбургів у ті десятиліття, протягом яких самі Габсбурги не могли залишатися в країні. Така іронія не тішила людей, що були свідками того, як їхню родинну власність відібрали тоталітарні держави, а самі вони провели свої дорослі життя в екзилі. Діти Аліси безперечно були поляками, принаймні в певному сенсі, й володіли польською мовою так само добре, як адвокати, що відстоювали їхні інтереси, й судді, що приймали рішення. Поза сумнівом, вони були більш польськими за нових власників броварні, фірму Heineken[337].

Залишалися лише переговори з Heineken, чиї акціонери на кінець 2005 року володіли близько дев’яноста вісьмома відсотками акцій живецької броварні. У Габсбургів, які відмовилися від свого позову на відшкодування за похапну приватизацію, залишалася лише одна судова справа — щодо питання законности початкового переведення броварні у власність польської держави. У грудні 2005 року вони погодилися відмовитися й від цього позову в обмін на гроші.

Нині живецька броварня є беззаперечною власністю Гайнекену. Габсбурзьку корону зображено на кожній пляшці пива. Польських Габсбургів, Алісину гілку родини, зведено до корпоративного знаку й піднесено як національні символи. У ці ж роки нащадки Зіти, спадкоємці габсбурзьких престолів, боролися за місце для своєї родини у новій політиці вільної Європи.

Сама Зіта жила до магічного року 1989, коли народи східної та центральної Європи, нації давніх габсбурзьких володінь, знову почали стверджувати свою суверенність. Слідом за Польщею пішли Угорщина і Чехословаччина, дві країни, що цілком складалися із колишніх габсбурзьких земель. Кінець Совєтського Союзу 1991 року звільнив Україну, до якої увійшли частини давніх габсбурзьких коронних земель Галичини та Буковини. Південніше, в Югославії, вибухнула війна, і найтяжчі бої точилися в колишній габсбурзькій провінції Боснії. Хорватія, держава, що складалася з давніх габсбурзьких володінь, боролася проти Сербії, тієї вічної подразниці Габсбургів.

Зітин син Отто, що його виплекано на габсбурзьку реставрацію у 1930-х роках, все ще був задіяним у політиці — членом консервативної німецької партії, що грунтувалася в Баварії, і депутатом до Європейського Парламенту. Він мав чимало думок щодо облаштування нової Європи. Із розпадом Югославії Отто закликав держави Європи визнати віднедавна незалежну Хорватію. Чільник сербського військового утворення Аркан Тигр нагадав йому, що сталося з Францом-Фердинандом, коли той ткнув свого носа у балканську політику. Отто відреагував на погрозу особистими відвідинами Сараєва, приїхавши, за його словами, «молитися за те, щоб це коло трагедій замкнулося». Мав Отто і свої візії щодо інших націй, чиї історії розпочалися з Габсбургами — найпомітніше щодо України. 1935 року Вільгельм потрапив в осердя скандалу в Парижі, позбавивши Отто габсбурзького союзника в Україні й осоромивши цілу родину. Через сім десятиліть після цього розчарування Отто знову підняв голос щодо України. Наприкінці 2004 року він заявив, що майбутнє Європи вирішуватиметься у Києві та Львові[338].

Отто мав слушність. Україна була найбільшою і найбільш населеною постсовєтською республікою в Європі, країною з площею Франції і п’ятдесятьма мільйонами мешканців. Із цього погляду, вона була лакмусовим папірцем того, чи може демократія поширитися на посткомуністичну Європу. Більшість із колишніх комуністичних країн на захід від України пройшли через більш чи менш успішні перетворення на виборчі демократичні системи із ринковою економікою. Росія, східна сусідка, не спромоглася встановити впізнаваних форм ані одного, ані іншого, але могла покластися на державну інфраструктуру й державні еліти Совєтського Союзу. Україна, колишня совєтська республіка, майже без історії незалежного існування мусила створити цілий апарат незалежної держави, на додачу до демократичної системи й ринку. Як і всі європейські держави, що пережили комунізм із самого початку, від заснування Совєтського Союзу, Україна зазнала певних труднощів із цим дуже підставовим перетворенням. Ідея держави як чогось об’єктивного, чогось такого, що існує поза особистим контролем її чільників, була цілком новою. Коли у час вельми підозрілої приватизації творилися величезні маєтки, державу почали сприймати як захисницю економічних баронів, що їх називали олігархами.

У перших роках двадцять першого століття Україна сповзала до олігархічного авторитаризму, за правління президента із дуже значними повноваженнями і в мінливому оточенні надзвичайно багатих чоловіків і жінок, які зокрема контролювали телевізійні медії. Наприкінці 2000 року, у найбільш голосному з незчисленних скандалів, президентський тілоохоронець оприлюднив авдіоплівки, на яких хтось із голосом, дуже схожим на голос президента Леоніда Кучми, віддавав наказ прибрати журналіста. Цей журналіст, Георгій Ґонгадзе, був редактором інтернет-сторінки під назвою Українська правда, що відрізнялася від скорумпованих телевізійних медій і критикувала адміністрацію президента. Його обезголовлене тіло знайдено декількома місяцями раніше. У ході президентської кампанії 2004 року опонента власноруч обраного президентом наступника отруєно діоксином. Доза отрути жахливо спотворила колись вродливе обличчя Віктора Ющенка[339].

Та скалічений і зболений Ющенко не здався і переміг на виборах, як вказували екзит-поли. Коли адміністрація Кучми у листопаді 2004 року сфальсифікувала вибори, прибічники Ющенка з’їхалися до Києва, вимагаючи перерахування голосів. Вони стояли на замерзлій бруківці біля київського Майдану Незалежности, стояли сотнями тисяч, стояли тижнями. Вони протиставилися погоді й вельми реальній загрозі насилля. На відміну від українських патріотів у будь-яку іншу мить історії, вони мали могутніх союзників на Заході. Завдяки тиску з боку Європи та Сполучених Штатів і за посередництвом Польщі вони добилися успіху. Вибори проведено ще раз, голоси пораховано, Ющенко переміг, а принцип демократії відновлено.

Тим часом у Росії, Сполучених Штатах і Європі багато людей розуміли так звану Помаранчеву революцію в етнічних рамцях. Прибічників Ющенка змальовано у значній частині світових медій як етнічних українців, людей, чиї дії якимось чином визначало родинне походження. Противників демократії не менш сумнівно зображено росіянами. Хоча то був перший випадок, коли українську націю у великих часописах представлено у такому вигідному світлі, журналісти не мали підстав таким чином ототожнювати етнічну приналежність з політикою. Бездумний поспіх, із яким східноєвропейську політику класифіковано в суті своїй як питання раси, означав інтелектуальну перемогу національної політики Гітлера та Сталіна над лагіднішим і менш чітко окресленим спадком Габсбургів[340].

Та сама Помаранчева революція була політичною помстою Габсбургів. 1918 року Вільгельм здійснював політику «українізації», намагаючись розтлумачити україномовним селянам їхню належність до нації, що заслуговує на державу. Він не досягнув тоді успіху, як не добилися його жодні інші українці, що боролися за незалежність у ті революційні роки. Але після 1918 року українською культурою не могли більше нехтувати навіть совєти. Попри жахливі політичні утиски, що їх зазнала совєтська Україна, в культурній політиці совєти втілювали в життя власний варіант «українізації», використовуючи те ж слово, що й Вільгельм, у надії створити українську совєтську еліту, що відзначалася б лояльністю до комунізму. У 1945 році совєти зробили те, про що Габсбурґи мріяли 1918 року: вони об’єднали всі українські території в межах власної багатонаціональної держави, таким чином претендуючи на розв’язання українського питання. Коли у грудні 1991 року Совєтський Союз упав, Україна мала потрібну форму для незалежної держави. Кордони совєтської республіки окреслили незалежну країну[341].

Коли, зрештою, український уряд загруз у корупції, національна ідея знову стала доступною у вигляді принципу народовладдя або ж демократії. Під час Помаранчевої революції 2004 року українські патріоти пішли на ризик, аби відстояти таку візію України, у якій громадяни матимуть голос у врядуванні. У подіях 1991 і 2004 років непропорційно важливу роль відіграли люди із колишньої габсбурзької провінції Галичини. Численні українські патріоти були греко-католиками, членами церкви, що її Габсбурґи захищали, а совєти заборонили. Та вони відстоювали українську націю не з міркувань етнічних, а радше як політичний вибір. Відважний журналіст, якому відтято голову, народився на далекому від України Кавказі. Київ — місто, де відбувалася українська революція, — розмовляє російською[342].

Нація є питанням не так мови, як любови. У вірші, що його Вільгельм замолоду написав українською мовою, якою тоді ще ледве володів, ішлося про спільний із його загонами поступ до національної свободи «зимною землею» України. У свій більш миролюбний спосіб учасники Помаранчевої революції також обрали зимну землю. Вони також поставили намети в надії здійснити певну ідею національної свободи. На їхнє щастя, жили вони в такій Європі, де свободи можна було добиватися, не вдаючись до насилля. Частина їх розмовляла українською, частина — російською, більшість — обома мовами. Гріючи повітря і бруківку своїм двомовним коханням у своїх помаранчевих наметах, вони, безперечно, діяли в дусі Вільгельма[343].

Революціонери в тих помаранчевих наметах часом мали два прапори: України і Європейського Союзу. Можливо, Отто трохи перебільшив, коли 2004 року сказав, що майбутнє Європи вирішиться в Україні. Повернувшись до Києва у 2007 році, він висловися трохи інакше: «Ви європейці, ми європейці». Помаранчева революція була найважливішим кроком на захист демократії у Європі початку двадцять першого століття[344].

Для українців на початку двадцять першого століття Європа була зовсім іншим зразком, аніж на початку двадцятого. Європа 1910-х, 1920-х, 1930-х і 1940-х років принесла падіння імперії, а потім демократії у політиці; інфляцію, а потім депресію в економіці; підозру, а потім війну в міжнародних стосунках. Привабливими і модерними європейськими моделями, за якими пішла частина українців, були фашизм і комунізм. Під час Холодної війни, у 1950-х, 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, вільні держави Європи взяли участь у тривалому і мирному процесі економічної та політичної інтреграції. На 1990-ті роки Європейський Союз містив зону вільної торгівлі, митний союз, зону вільного внутрішнього руху, спільний зовнішній кордон, спільну валюту і спільний суд. Цей поступ уможливила військова присутність американців і повоєнний економічний бум. Вимагав він до того ж прийняття демократії і держави соціального добробуту, а також підтримку спільних для континенту інтересів, особливо в галузі фінансів і торгівлі. Так постала нова візія Європи — єдина, яку знали помаранчеві революціонери[345].

У певному вузькому й обмеженому розумінні, історія цієї нової Європи, що рухалася до об’єднання, була теж історією Габсбурґів. У 1946 і 1947 роках Вільгельм ризикував життям заради виконання завдань від французької політичної партії Mouvement Républicaine Populaire. Цей рух був політичною домівкою Робера Шумана, що став основоположником європейської єдности. Шуман розробив ідею Європейської Спільноти Вугілля та Сталі. Ця заснована 1951 року установа стала першим кроком на шляху до економічної та політичної інтеграції Європи. Отто вклав усю вагу консервативного монархізму (хай якою вона була) у підтримку проекту європейської інтеграції. Коли його у 1979 році обрано депутатом Європейського Парламенту, йому було вже шістдесят сім років. Там він служив два десятиліття, до 1999 року. Отто відстоював ідею розширення Європейського Союзу на схід після революцій 1989 року, а також підтримував демократію в Україні у 2004-му.

Європа була не лише зразком для наслідування, а й об’єднанням, до якої треба було приєднатися. В останні два десятиліття двадцятого століття, Європейський Союз приваблював європейські держави за межами власних кордонів. 1981 року, через декілька років після прийняття демократичної конституції, до Євросоюзу вступила Греція. У 1986 році членством нагородили Іспанію, яка зробила поступ від авторитаризму до демократії. Ключову роль у політичній трансформації Іспанії відіграв король Хуан Карлос — онук короля Альфонсо і кузен Вільгельма. 1995 року до Євросоюзу приєдналася Австрія, яка, як і Швеція, відмовилася від свого нейтралітету. У 2004 році Європейський Союз прийняв Польщу разом із сімома іншими посткомуністичними демократичними країнами (а також із Кіпром і Мальтою). Під час Помаранчевої революції Європейський Союз здійснив інтервенцію на користь вільних виборів, що стала першим послідовним зразком європейської зовнішньої політики. Як і Габсбурги перед ними, посадовці з Євросоюзу здійснили обережне втручання на боці української нації[346].

Ця колективна європейська дія на підтримку демократії відкрила новий розділ в історії континенту. Вільгельм знав ці європейські суспільства — німецьке, французьке, британське, іспанське, австрійське, шведське, польське, українське, грецьке і мальтійське — в іншому вигляді. У своєрідний спосіб у 1920-х та 1930-х роках він сам брав участь у політичній історії деяких із цих країн. Попри всі виверти, у міжвоєнній Європі — злиденній і занепадницькій, надто пристрасній у політиці й надто політичній у пристрастях — він почувався як удома. Та впродовж 1940-х років Вільгельм, як і мільйони інших європейців, пройшов певний інтелектуальний зсув у бік демократії. Демократію в політиці можна було здійснювати лише на тій половині континенту, яка не перебувала під окупацією Совєтського Союзу, про що свідчило Вільгельмове викрадення совєтами і смерть у СССР.

Вільгельмова смерть 1948 року збіглася з поділом Європи на Схід і Захід. Пам’ять про нього, як і значна частина історії Габсбургів загалом, потрапила у тінь, що її відкидала Залізна завіса. Габсбургів одного разу вже викреслено з історії у 1918 році — за те, що вони порушували ідею національного самовизначення. Від їхньої спадщини у 1948 році знову зреклися комуністичні землі, що потрапили до забутої половини Європи. Вільгельма від забуття врятувала низка відданих українських істориків і монархістів. Із падінням комунізму в кінці двадцятого століття і розширенням Європейського Союзу на початку двадцять першого історії європейських націй, можливо, знову окреслюватимуться у більш космополітичних термінах. Можливо, своє належне місце у них знайде і Вільгельм. Він і Габсбурги ще повернуться. Насправді з постанням України вони вже повернулися.

Вільгельмів проект приніс плоди, хоч яким химерним не здавався у його час. Розуміючи, що Україну треба не лише обрати, а й створити, він присвятив себе праці, яку називав «українізацією».

Нині населення України справді «українізоване» в тому сенсі, що більшість громадян приймають українську національну ідентичність і вірять у майбутнє української держави. Майже через століття після того, як Вільгельм почав творити для себе українську долю, ця країна стала ключовою демократичною державою східної Європи. З Росією, що загубилася у виборній автократії, і Польщею, що міцно засіла у Європейському Союзі, Україна стала петлею європейської політики.

Україна є також тестовим прикладом життєздатности нової європейської форми національної держави. Вона є зразком найновішого періоду національного об’єднання у Європі, після Італії з Німеччиною у другій половині дев’ятнадцятого століття, і Польщі, Чехословаччини та Югославії у першій половині століття двадцятого. Час покаже, чи це досягнення — об’єднання нації в межах територіальної держави — віщує добробут, чи загибель. Як розуміли Вільгельм і його батько Штефан, вік національних об’єднань принесла історія, і, як і будь-який інший вік, цей теж мине.

У дев’ятнадцятому столітті національне об’єднання несли монархи та їхні міністри, що прагнули зробити з масової політики нову опору династійного правління. Хоча націоналісти виставляли об’єднання волею народу, насправді таким чином не вирішилося жодне національне питання. Італію та Німеччину створили війни королів. Навіть після того, як континентальні імперії Європи знищила Перша світова війна, національні об’єднання були наслідками радше дипломатії, аніж демократії. Чехословаччину, винахід низки чехів, створили переможці Першої світової війни. Югославія була наслідком розширення Сербії, коли її створено вперше, і витвором комуністичних партизанів, коли її створено вдруге. Навіть Польща не змогла б постати без випадкового знищення трьох імперій і підтримки сильних союзників після Першої світової війни.

Україна є прикладом сконсолідованих національних держав третьої хвилі, чиї кордони є наслідком совєтської політики і чию незалежність здобуто із падінням Совєтського Союзу. Хоча українські патріоти неохоче це визнають, але саме Совєтський Союз об’єднав українську територію в межах одного утворення. Починаючи від 1920-х і аж до 1950-х років Совєтський Союз додавав до своєї української республіки чимраз більше території, аж поки всі, окрім хіба найзатятіших націоналістів, мусили визнати, що — принаймні з цього огляду — національне питання вирішено. Таким чином створення і розростання Совєтської України було ще одним прикладом об’єднання згори.

Чи є нинішня Україна образом із минулого, чи з майбутнього? Як і інші об’єднані національні держави дев’ятнадцятого і двадцятого століть, Україна є державою, що носить ім’я однієї нації, але стала домівкою надзвичайно складної мішанини народів. На відміну від своїх попередниць із першої та другої хвилі національних об’єднань, Україна через тринадцять років після свого створення пережила момент, коли демократію і громадянський характер нації публічно підтверджено. Від більшости інших держав Україна відрізняється ще й тим, що від самого початку свого існування як незалежної держави була державою демократичною, навіть якщо демократія її була вельми непевною. Хоча в українській політиці не бракує на що скаржитися, можливо, це об’єднання виявиться стійкішим за інші. Просто, проіснувавши два десятиліття у незмінних кордонах, Україна вже виявилася тривкішою за більшість її попередниць.

Інші національні об’єднання справді були крихкими. Національні рухи, що завдали Габсбургам таких клопотів, спромоглися знищити їхню монархію, але не замінити її на тривалий національний лад. Об’єднання Італії, чиї партизани повстали проти Габсбургів у 1859 році, є єдиним прикладом великого національного об’єднання, яке мало хоч якусь тривкість — хоча Італію ненадовго поділено під час Другої світової війни, після якої вона втратила частину своїх володінь. Звісно, італійську політику аж ніяк не можна підносити як зразок успішного парламентаризму. У першій половині століття домінантною нотою в італійській політиці був фашизм; у другій — європейська інтеграція.

Значно менш стабільною виявилася німецька єдність, проект, що розпочався 1866 року з війни проти Габсбургів. Створена у 1871 році Німеччина значно поменшала внаслідок поразки 1918 року. Гітлерову Німеччину, що була якусь мить велетенською, розгромлено 1945 року. Повоєнна Федеральна Республіка Німеччина (або Західна Німеччина) складала менш ніж половину Бісмаркової об’єднаної Німеччини 1871 року і менш ніж третину Гітлерових володінь на кінець 1938 року. Федеральна Республіка перебувала під окупацією американських військ і разом із Францією виконувала найважливішу роль у європейській інтеграції. Відтак вона більше не була суверенною державою у звичному значенні цього слова. На той час, коли 1990 року Західна та Східна Німеччина об’єдналися, політична відданість ідеї Європи була аксіомою серед усіх великих політичних партій у демократичній Федеральній Республіці. Об’єднана Німеччини залишається найбільш надійною прибічницею Європейського Союзу, а отже, не може вважатися традиційною національною державою[347].

Після Італії та Німеччини історія національного об’єднання стає ще менш блискучою. Угорщину об’єднано в межах габсбурзьких володінь 1716 року, а внутрішній суверенітет вона отримала у 1867 році. Після Першої світової війни її зменшено до розмірів мізерного територіального обрубка з етнічних угорців, яким вона залишається донині. Країну розчленували нацистська Німеччина і Совєтський Союз. 1945 року її відновлено у ролі невеликого сателіта СССР. Коли в 1989 році вона знову отримала суверенітет, її зовнішня політика була скерована на вступ до Європейського Союзу. Чехословаччину 1939 року знищили німці. По війні вона тішилася суверенітетом менш ніж три роки, заки в ній відбулося комуністичне захоплення влади. Після чотирьох десятиліть у ролі совєтського сателіта, вона знову отримала суверенітет у 1989 році. Вдруге за двадцяте століття вільна Чехословаччина проіснувала три роки. 1993 року вона розділилася на Чеську та Словацьку республіки. Ці дві держави, як і Польща, приєдналися до Європейського Союзу у 2004 році. Югославію, ще одну об’єднану 1918 року державу, в 1941 році знищили німці. У повоєнні роки її відтворено у вигляді комуністичної федерації, що в 1990-х потонула у братовбивчій війні. Одна з її колишніх республік, Словенія, вступила до Євросоюзу у 2004 році; інша, Хорватія, мабуть, повторить цей крок у 2009-му.

Держави центральної та східної Європи, що вступили до Європейського Союзу у двадцять першому столітті, не є наслідком великих національних об’єднань, що становили таку загрозу Габсбурзькій монархії. Держави, що виникли унаслідок цих великих національних об’єднань, — які фактично відійшли в минуле, навіть якщо їхні назви живуть далі, — повторили багатонаціональну історію Габсбурґів, хоча у швидшому темпі, з більшою жорстокістю і з кривавішим завершенням. Держави, що подалися на вступ до Європейського Союзу, є упокореними й етнічно вичищеними залишками грандіозних національних проектів минулого. Югославія, Чехословаччина й Польща, чиїх національних об’єднань Габсбурги слушно боялися, або розпалися, або значно зменшилися в розмірах, перш ніж вступити до Європейського Союзу. Насправді площа пересічної європейської держави нині приблизно рівна площі габсбурзької провінції столітньої давнини. Габсбурзька провінція Галичина була за розміром більшою, аніж половина суверенних держав у Європі початку двадцять першого століття. Хоча менші національні держави нині рідко мають ті ж імена, що й габсбурзькі землі, становище їхнє майже не змінилося. Вони шукають об’єднання, бо замалі для того, щоб уявити справді суверенне існування, занадто бідні з огляду на ресурси й освічені еліти, аби прийняти виклики глобалізаційного віку.

Україна, проект національного об’єднання, що його передбачив Вільгельм, постала пізно й під іншим покровительством. Для українців, особливо тих, що походять із колишньої габсбурзької Галичини, питання про форму майбутнього європейського об’єднання залишається відкритим. Україна як цілість, держава велика, неоковирна й бідна, не має значних шансів у близькому майбутньому приєднатися до Європейського Союзу. Деякі українці Галичини розважають над відокремленням від незалежної України, для створення якої зробили так багато, у надії вступити до Євросоюзу. Якщо вони так зроблять, то повторять дії чехів, які покинули Чехословаччину, і словенців, які покинули Югославію, — тобто колишніх габсбурзьких народів, що полишили великі національні проекти дев’ятнадцятого століття заради європейської ідеї двадцять першого.

У кожному разі, об’єднання, про яке тут ідеться, не буде, як у минулому, ані національним, ані імперським, але європейським — у такому сенсі, який, видається, ніхто не спроможний окреслити. На відміну від Габсбурзької монархії, Європейський Союз є спілкою суверенних держав, що з власної волі вирішили об’єднати свій суверенітет. Тоді як Габсбурзька монархія була безладним зібранням низки різного штибу історичних утворень із різними стосунками до корони, Європейський Союз складається з модерних держав, чиї відносини чітко визначає загальноєвропейське законодавство й адміністративна практика. Європейську політику формує зібрання урядових міністрів із держав-членів. Відтак порівняння між Габсбурзькою монархією та Європейським Союзом є не більш ніж натяком.

Та справжні подібності між ними існують. «Європейська» ідентичність сьогодення, так само, як «австрійська» ідентичність пізньогабсбурзького періоду, виходить за межі національних сентиментів, але не виключає їх. Європейці виявляють, що їх об’єднує, коли покидають Європу, — так само, як австрійські письменники створили габсбурзьку ностальгію в екзилі. В обох випадках ця ненаціональна ідентичність є найбільш відчутною і найкраще артикульованою поза межами регіону, що її породив. Як і габсбурзькі письменники до них, європейські еліти страждають на неуникненне відчуття іронії, яке коріниться в жахливому безладі переплетених установ і численних мов; його підтверджує ледь пригадувана істина про те, що ця система миру постала з війни. Національні компроміси Габсбургів вийшли із неспроможности монархії перемогти на війні; європейська інтеграція почалася через те, що Німеччина програла війну, перемога в якій була б ще страшнішою. Цей гніт іронії не дозволяє європейцям вихваляти свою систему.

На початку двадцять першого століття Європейський Союз перебуває, так би мовити, у становищі Габсбурґів: він контролює величезну зону вільної торгівлі, стоїть в осерді економічної глобалізації, не має розлеглих морських володінь, ані здатности демонструвати вирішальну військову потугу у вік непередбачуваного тероризму. Наприкінці 2007 року австрійський міністр закордонних справ гордо говорила про зняття прикордонного контролю між її країною та сусідами на схід. Ця політика Європейського Союзу повернула стан справ, що панував у 1914 році, коли габсбурзькі підданці могли мандрувати з кінця в кінець цих самих земель узагалі без будь-якої документації. Як і габсбурзька династія, Європейський Союз не має національної ідентичности, але змушений давати раду з національним питанням у своїх складових частинах і вздовж своїх кордонів. Габсбурґи досягали найбільших успіхів тоді, коли підходили до національних питань із тактом, економічним тиском і обіцянкою бюрократичних посад. Європейці, що володіють вельми обмеженими військовими силами, не мають іншого вибору, крім як вдатися саме до цієї політики. Загалом, вона спрацьовувала досить добре[348].

Габсбурґи ще вважали себе великою військовою потугою, коли такою вже не були; європейці не плекають таких ілюзій. Звісно, що без війська Європейський Союз нічого не міг вдіяти, аби спинити югославське кровопролиття 1990-х років, як не міг і достатньо голосно висловити свою думку щодо американського вторгнення до Іраку 2003 року. Коли того ж року американський дотепник Роберт Кейган порівняв власну країну з войовничим Марсом, а Європейський Союз із люблячою Венерою, то повторював пораду, що її більш ніж п’ять століть перед тим Габсбурґам дав угорський король: «Нехай інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». На відміну від Габсбурґів, Європейський Союз насправді не може збільшувати свої території через шлюб — але цій політичній одиниці не бракує залицяльників. Помаранчеві революціонери, які наступного року поставили намети на підтримку демократії, безперечно, перебували в таборі Венери, а не Марса.

Габсбурґи почувалися змушеними цивілізувати велику імперію шляхом поширення вказівок і бюрократії на східну Європу. Європейський Союз експортує цивілізаційну місію до самих країн-кандидатів, вимагаючи від них перед проханням про вступ покращити власні закони і просвітити власних бюрократів. Габсбурґи опинилися в оточенні націй, що їх частково самі створили. Європейський Союз оточено слабкими державами, що створені на його подобу.

Габсбург і європеєць Вільгельм мріяв про Америку. Він походив із володіння, що відзначалося національною толерантністю, і сам був свідченням тих можливостей змін та асиміляції, що були її дарунком. Як про Габсбурзьку монархію у часі Першої світової війни писав один із Вільгельмових сучасників, письменник Гуго фон Гофманшталь: «Якщо десь існує Америка, то вона тут». «Viribus unitis», латинський девіз цісаря Франца-Йосифа означає практично те ж, що й напис на Великій Печаті Сполучених Штатів — «Е pluribus unum». Перший каже: «Об’єднаними силами», другий: «Із багатьох одна». Вільгельма, якого навчено бачити країни як особисті нагоди, вабила країна можливостей. Він розповів совєтському допитувачеві, що хотів полетіти до Америки на дирижаблі, а габсбурзькому посадовцю — що прагнув емігрувати до Сполучених Штатів. У цьому, видається, був цілковитий сенс. Чи може для чоловіка, що обирав собі національності, бути краща країна, ніж та, що сама є вибором?

Скільки, зрештою, американських батьків-засновників народилися американцями? Рівно стільки ж, скільки й суб’єктів цієї книжки, що народилися українцями: жодного. Основоположники США народилися британськими підданцями різного походження — і стали американцями у процесі створення Америки. Те ж значною мірою стосується і ранніх поколінь українських політиків. Вільгельм народився Габсбургом. Казимир Гужковський, що запровадив його в політику; Андрей Шептицький, його найважливіший наставник, а також Ян Токарі, його приятель впродовж 1930-х років, — усі вони були українцями, що походили з польських шляхетських родин. Його військовим союзником в українських степах був Всеволод Петрів, який щойно долучився до української справи після того, як прожив життя росіянином. Постійним товаришем Вільгельма там само був Франсуа-Хав’є Бонн, який народився бельгійцем. Микола Василько, Вільгельмів напарник на мирних перемовинах у Бресті, був нащадком шляхетного румунського роду. Першим президентом України був Михайло Грушевський, мати якого була полькою. Грушевський був одним із двох найупливовіших українських істориків усіх часів. Другим був Іван Рудницький, який, за приписами юдейського релігійного закону, був євреєм[349].

Ці українці поводилися так само, як і американські революціонери, — вони чинили опір імперії, водночас стверджуючи, що втілюють найкращі її принципи; вони намагалися заснувати незалежну державу й таким чином створити для себе нову політичну ідентичність. Видатна відмінність полягає не в намірах, а в наслідках: українці не спромоглися з першої спроби збудувати державу. Їхні революційні війни, у яких брав участь і Вільгельм, завершилися поразкою, а не успіхом. Війни ці точилися за менш сприятливих обставин, із слабшими союзниками і проти безжальніших ворогів, аніж Американська революційна війна. Українську національну ідею не вдалося вписати у конституцію, як цього прагнув навіть монархіст Вільгельм. Замість цього, після поразок 1918–1922 років, український націоналізм підхопили радикали — частково люди розчаровані, частково циніки, частково представники чужих держав, що прагнули поневолювати й експлуатувати. Впродовж значної частини двадцятого століття крайня правиця і крайня лівиця зосереджували свою увагу на питанні етнічної належности — правиця через відчайдушну віру у приховану українську національну волю, яка могла визволити країну від комунізму; лівиця через те, що прагнула звести Україну до народної культури, яка потребувала совєтського правління. Та українська ідея, як і ідея американська, була за своїм походженням політичною. Ідея ця була справою вибору для Вільгельма, як і для його друзів.

Коли у двадцятому столітті визначати й регулювати національну належність почали держави з потужними поліційними силами і розширеними бюрократичними апаратами, здійснювати такий вибір стало важче. Батько Вільгельма хотів бути поляком, але за громадянство мусив підкупити польську державу землею і майном. Прагнув бути поляком і брат Вільгельма Альбрехт — але німці катували його і відібрали його власність за те, що він не визнавав своєї німецькости; після цього його землі захопили комуністи, які стверджували, що він насправді німець. Вільгельм хотів бути австрійцем і українцем, але австрійська держава скасувала його громадянство після того, як він загинув у совєтській Україні. Вільгельм помер 1948 року, Альбрехт — 1951-го, у темній середині двадцятого століття, коли вибір національної належности став майже неможливим. Поки в Польщі й Україні при владі залишалися комуністи, життя цих двох осіб не можна було ані наслідувати, ані записати.

Спокусою було б, звісно, трактувати їхню трагедію як справу минулого. Зрештою, Польща та Україна є нині вільними країнами, в яких панує демократія. Та навіть найвільніші з нинішніх суспільств не дозволили б такий вибір, який зробили Габсбурги. Держава, а також ринок, класифікують нас за допомогою знарядь і з точністю, що у Вільгельмові часи була немислимою. Життя, подібного до його життя, не буде вже ніколи. Сьогодні було б неможливо видавати себе принцесою Яви в Європі, як це робила Мата Гарі, або тримати по одній дружині на кожному узбережжі Америки, як Анаїс Нін. Може, це й не так зле. Та, безперечно, здатність творити і змінювати тотожність лежить близько до осердя будь-якої ідеї свободи — чи то свобода від утисків інших, чи свобода стати собою. У свої найкращі часи Габсбурги мали таку свободу, якої ми не маємо — свободу винахідливого й цілеспрямованого самостворення. Помилкою було б віднести її на рахунок категорій занепадництва і звиродніння, як це не раз чинилося у двадцятому столітті. Габсбурги користали з переконання, що вони є державою, а не її підданцями. Та чи не цього ж, зрештою, прагне вільна людина — належати до уряду, а не бути його знаряддям?

Навіть у прискіпливо контрольованій публічній сфері наших часів чужинці ще можуть долучитися до національної одиниці й упливати на національну політику. Зважмо на угорську й сефардичну єврейську спадщину Ніколя Саркозі у Франції, чи афро-гавайсько-індонезійське дитинство Барака Обами у Сполучених Штатах — а це двоє чільних політиків у двох найбільш націоналістично налаштованих країнах цілого світу. Принаймні в рамцях демократичних устроїв, де їхні голоси враховуються, усі громадяни мають певну міру контролю над тим, у який спосіб вони належать до своїх націй. Можливо, вони матимуть більше певности в нетрадиційному виборі, якщо зрозуміють, що засновники кожної нації були людьми неслухняними й непередбачуваними, чоловіками і жінками з уявою та амбіціями. Сталь кожного національного монументу колись була розплавленою.

Нація повернена вперед. Вона твориться і змінюється щодня. Якщо ми віримо в те, що нація живе у впорядкованих переказах історії, що їх нам дають наші чільники, то нашій історії кінець.