Червоний князь

Біле. Агент імперіалізму

Зненацька світ неначе змовився проти любої Вільгельмовому серцю України, а він нічого не міг удіяти. Коли переможці Першої світової війни у січні 1919 року зібралися в Парижі, щоб визначитися з майбутнім Європи, Вільгельм переховувався в монастирі у східногалицькому містечку Бучач. Британці, французи, американці та їхні союзники спланували повоєнний лад, а переможені держави, не допущені до мирних конференцій, могли хіба надсилати ноти протесту.

Історичну монархію Габсбургів, що зазнала поразки на полі бою, чекав розпад. Американський президент Вудро Вілсон проголосив принцип самовизначення, за яким нації повинні були отримати власні держави. У створенні із земель Габсбурзької монархії нових держав Вілсонові стандарти застосовувалися вельми нерівномірно. Чехи, поляки, серби та румуни, яких переможці мали за союзників, отримали у своє володіння величезні національні меншини. Угорщину, яка вважалася ворожою державою, зменшено до третини її колишніх розмірів. Австрію перетворено на невелику республіку з німецькомовним населенням, більшість якого, ймовірно, прагнула приєднатися до Німеччини. Такий крок переможці заборонили, попри те, що саме його вимагав принцип самовизначення[147].

Саме переможці визначали, хто був нацією, а хто нею не був. Так, Україна не була нацією і не мала права на самовизначення. Тією мірою, що американці, британці та французи взагалі щось знали про існування України, вони вважали її штучним витвором Берліну та Відня. Українські політики, які розраховували на Німеччину й Габсбурзьку монархію, не могли похвалитися великою кількістю приятелів у Лондоні, Парижі чи Вашингтоні. По закінченні війни Вільгельмові друзі поспішили виправити цю нерівність. Шептицький і Бонн, недавні покровителі Вільгельма у Габсбурзькій Україні, квапилися запевнити переможців у тому, що український народ заслуговує на самовизначення. Це завдання було непростим[148].

Вільгельм, який зустрів 1919 рік у сховку в галицькому монастирі, перебував далеко від мирних переговорів у Парижі. Українські політики вважали, що це на краще. Його характер та досягнення, які ще декілька тижнів тому здавалися такими привабливими, тепер могли хіба послабити тендітну українську справу. Ідея Червоного Князя, яка так п’янила в часі війни, тепер перетворилася на смертельне зілля. Вільгельм був уособленням як габсбурзької влади, так і соціального визволення у східній Європі — у той час, коли переможці прагнули запобігти габсбурзькій реставрації та большевицькій революції. Навесні 1919 року, коли угорські большевики боролися у війні за відновлення традиційних коронних земель угорських королів, таке поєднання модерної ідеології з традиційною становило правдиву загрозу.

Польща, ворог Вільгельма, знала, як скористатися українською картою задля власної переваги. Польські політики, яких Вільгельм перехитрив під час перемовин, що супроводжували укладання Хлібного миру в лютому 1918 року, тепер отримали нагоду помститися. Поляки, що билися проти українського війська за контроль над габсбурзькою провінцією Галичина, змалювали свою боротьбу як продовження Першої світової війни. Польща опинилася серед переможців, а Україна, за їхньою логікою, була творінням ворогів, і для того, щоб війна справді завершилася, Україну треба було здолати. Польські дипломати виставляли українську націю габсбурзькою змовою, уособленням якої був Вільгельм. Чарівний польський піаніст Ігнаци Падеревський розповів американцям, що Вільгельм мав на підступах до Львова вісімдесят тисяч вояків. Вільгельм особисто написав президентові Вілсону, намагаючись переконати його в тому, що Україна є нацією, яка заслуговує на самовизначення, та марно[149].

Вільгельм програв війну, програв суперечку, а тепер мусив подбати про своє крихке здоров’я. 6 травня 1919 року він покинув монастир і автомобілем подався в гори. Як хворий на туберкульоз, він прагнув менш тісного оточення; можливо, цього ж хотіли й монахи. Вільгельм був призвичаєним до товариства чоловіків у тісних умовах — зі школи, з військової академії та з війська. Може, йому та його секретареві Едуардові Ларищенку занадто сподобалося у монастирі. Принаймні вони вирушили до українських гір і їхніх мешканців, що їх Вільгельм так полюбив замолоду. Та спокою він там не знайшов. 6 червня його схопила румунська армія, після чого його відвезено до Бухаресту й допитувано. Його ув’язнили в монастирі за межами столиці, а румунська влада тим часом фактично вимагала за його повернення викупу. Можна припустити, що румуни забрали собі його авто[150].

У Румунії Вільгельмове здоров’я, схоже, таки поправилося, а через три місяці його врятували представники Української Народної Республіки. Він — як і держава, що її допоміг був створити, — виказував ознаки життя. Українська Народна Республіка, колишній німецько-габсбурзький протекторат, дійшла до справжньої незалежности. Із відходом німецьких та габсбурзьких військ маріонетковий режим німців замінило зібрання українських політиків, знане як Директорія. Цей новий режим доправив Вільгельма з Румунії в Україну і завербував головою міжнародних зв’язків у війську[151].

В української держави не залишилося більше могутніх заступників, як не залишилося їх у Вільгельма. 10 вересня 1919 року Вільгельм знову був в Україні, у польовому штабі війська в Кам’янці-Подільському. Він опинився в ситуації, коли нові колеги його допитували, а він був змушений пояснювати, як саме став українцем. Пообіцяв їм, що боротиметься за Україну, доки йому стане сили. У рядах війська Української Народної Республіки він міг оцінити можливості свого нового покровителя.

Новини на фронті були невтішні. У розміщеному на південному заході України Кам’янці-Подільському була давня фортеця, яка колись боронила Польщу від Османської імперії. Саме тут шукали сховку загнані в кут українські уряди та війська, коли їхню столицю Київ контролювали інші держави. Ставалося це доволі часто. Під час воєн за Україну, що прийшли після Першої світової, Київ зазнав дюжини різних окупацій. Українська Народна Республіка мала справу з трьома потужними суперниками: Червоною армією большевиків, Білою армією російських контрреволюціонерів і Польською армією Юзефа Пілсудського.

По п’ятьох роках війни Україна була понищена бандитизмом та погромами. Армія Української Народної Республіки, як і армії, з якими вона боролася, мала у своїх рядах місцевих командувачів, яких понад визволення країни цікавили грабунки та вбивства євреїв. Вільгельм не міг цьому протистояти. Роком раніше деякі з офіцерів цієї ж армії бачили у ньому ймовірного монарха. Та свою нагоду він проґавив і кінець війни зустрів у жалюгідній ізоляції від будь-якого джерела влади. Серед українських селян він усе ще був легендою, але Директорія не вельми довіряла потенційному супернику. Вільгельм мав працювати у своєму наметі. На новій і порівняно скромній посаді запропонувати він міг небагато. Володів англійською та французькою, однак американців, британців і французів не вдалося переконати підтримувати Україну. Переможці боялися большевиків, але бар’єром, який мав уберегти Європу від комунізму, бачили Польщу, а не Україну.

Разом із колегами-офіцерами Вільгельм міг лише спостерігати, як Польща розумно користалася з ситуації. Юзеф Пілсудський, голова польської держави і командувач війська, спостерігав і вичікував, поки суперники в боротьбі за Україну навзаєм послаблювали один одного впродовж 1919 року. Біла армія, чиї чільники прагнули відтворити імперську Росію, до якої входила б і Україна, вибила військо Української Народної Республіки з Києва улітку 1919 року. Після цього Білих подолала Червона армія Леніна і Троцького, які прагнули поширити комуністичну революцію спершу на Україну, а згодом на Польщу і Європу. Восени 1919 року військо Української Народної Республіки перегрупувалося, щоб знову стати до бою з Червоною армією, однак без особливих надій на успіх. У відчаї Українська Народна Республіка мусила вдатися по допомогу до Польщі. Червоні та білі прагнули знищити українську державу. Польща принаймні стверджувала, що хоче бачити в ній союзницю[152].

Вільгельм усвідомлював, що союз із Польщею, хоча в ньому й полягав єдиний можливий вихід, означав для українців моральну пастку. Це вимагало зради одних українців іншими заради виживання України. Польща щойно — у липні 1919 року — перемогла військо Західноукраїнської Народної Республіки, української держави, утвореної зі східної частини Габсбурзької Галичини. Тепер вона володіла цими колишніми габсбурзькими землями і в обмін за союз вимагала, щоб Українська Національна Республіка офіційно від них відмовилася. Одній українській державі довелося б зрадити іншу, а галицькі землі, де Вільгельм знайшов свою українську ідентичність, мусили б увійти до складу Польщі. Не в змозі здолати огиду, Вільгельм у листопаді 1919 року покинув службу Української Народної Республіки, на якій перебував лише два місяці[153].

Серед українців були такі, що погоджувалися піти на ризик союзу з Польщею, та Вільгельм до них не належав. Ціна здавалася йому занадто високою. Він не був проти компромісів на підтримку української справи, але не міг змусити себе приймати накази з Варшави. Це перекреслило б логіку цілого його політичного життя, за якою постати на боці України означало закид у бік батькової Польщі. Відтепер Вільгельм шукатиме підтримки для незалежної України деінде. Так він міркував, коли покинув Україну й вирушив із Ларищенком на захід. Вільгельм занедужав на тиф і був змушений зупинитися ніде інакше, як у Румунії.

Коли Вільгельм розважав напередодні нового року на лікарняному ліжку в Бухаресті, причини для відчаю він мав ті ж самі, що й причини для надії. Україна показала фіаско Європи переможців. Союзники прагнули Європи, що складалася б із національних республік. Саме такою була Українська Народна Республіка, та на її долю випало постійне кровопролиття. Українська Народна Республіка була союзницею Польщі, і Польща відбирала в неї все, що хотіла. Однак ішлося про загальнішу дилему. Німеччині, Австрії та Угорщині також відмовили у праві на національне самовизначення. Голови держав, які сподівалися укласти мир на підставі Чотирнадцятьох пунктів Вілсона, стали жертвами жорстокого обману.

Таким чином Європа 1920 року була осередком ревізіонізму. Німці, австрійці та угорці хотіли «переглянути» повоєнні домовленості. Серед них були монархісти, прихильники авторитаризму, а також люди без виразних політичних уподобань. Єднало їх переконання, що з їхніми країнами обійшлися вкрай несправедливо, а також ворожість до нових чи побільшених держав, які тішилися підтримкою переможців. Польща, Чехословаччина та Румунія — держави, які відтяли територію від Німецької імперії та Габсбурзької монархії, — здавалися вигідними мішенями. Ревізіоністи побоювалися большевиків, які прагнули поширити свою революцію на решту Європи. Водночас вони усвідомлювали, що якщо Червона армія прийде на захід, то може принести й неабиякі нагоди переглянути кордони.

Ревізіоністи хотіли розширити одні держави, а інші — зменшити або навіть зліквідувати. Вони покладали надії на те, що революція зліва уможливить революцію справа. Такий перехід від комунізму до авторитаризму міг би видаватися відчайдушною фантазією, якби тільки його не вдалося вже двічі здійснити — у німецькій провінції Баварії та в Угорщині.

Баварія, відповідно до німецького федеративного устрою, мала власний уряд. Однак її парламент розпущено після того, як у ньому сталися перестрілки. У квітні 1919 року молодий драматург Ернст Толлєр проголосив Баварську Совєтську Республіку. Толлєр заявив, що університет у Мюнхені відтепер відкритий для всіх абітурієнтів, за винятком тих, що хочуть вивчати історію, яку слід заборонити як загрозу для цивілізації. Його міністр закордонних справ телеграфічно поскаржився московським большевикам на те, що в міністерстві закордонних справ не було ключів від туалету. Большевики мали серйозні відповіді на легковажні запитання. їхні люди взяли на себе керівництво баварською революцією і почали захоплювати заручників. Тоді запанікував німецький уряд — попри те, що він і сам складався з соціал-демократів. Для придушення революції уряд прислав вояків із правих військових угруповань, переважно ветеранів війни. Большевики вбили заручників, а тоді вояки вбили большевиків і багатьох інших. 1 травня 1919 року комуністів було подолано, й почалася контрреволюція.

1919 року в Угорщині, як і в Баварії, відбулася комуністична революція. Для відновлення порядку переможці змушені були прислати румунські війська. Коли румуни відійшли, владу захопив колишній габсбурзький адмірал Міклош Горті. В’їхавши в столицю на білому коні, він дорікнув Будапештові за те, що той одягнувся в червоне лахміття революції. У таких умовах Франція, Британія та Сполучені Штати мусили змиритися з консервативною контрреволюцією Горті, замість очікувати створення республіки. Переможні держави змусили Угорщину прийняти визначені кордони, попри те, що їх відкидав цілий політичний клас цієї країни. Угорщина стала найбільш відверто ревізіоністською країною Європи, а її політичний девіз «ні, ні, ніколи» означав цілковите заперечення повоєнного ладу. Можливо, якби угорцям вдалося знайти союзників серед німців та австрійців, то вони могли переробити Європу відповідно до своїх уподобань.

Як тепер міг зрозуміти Вільгельм, шарварок, що його здійняли слабкі, але амбітні ревізіонери в Німеччині та Австрії, міг подарувати Україні ще один шанс. Справді, Україна могла виявитися тою союзницею, яка була потрібна ревізіоністам у пошуках нової рівноваги сил на європейському континенті. Сталося так, що поки Вільгельм лежав хворий у Румунії, давній угорський знайомець його родини готував приклад нового європейського порядку, якому цілком могла стати в пригоді людина з Вільгельмовими талантами. Требітш Лінкольн, можливо, більше за будь-яку іншу особу був утіленням хаосу можливостей у Європі 1920 року.

Вільгельмова трійня ідентичностей — Габсбург, поляк, українець — була дитячою забавкою, порівняно з численними життями Лінкольна. Дрібний злодюжка з Будапешту Требітш Лінкольн утік від поліції його рідної Угорщини до Англії. У Лондоні він, єврей, зв’язався з християнськими місіонерами і працював на квакерського промисловця та прибічника тверезости Б. Сібона Равнтрі. 1910 року він здобув місце в Британській палаті громад. Маючи за собою таку рекомендацію, він видавався надійним інвестором у нафтові поля Галичини. 1911 року Требітш посадовив Вільгельмового зятя Гієроніма Радзивила в раду директорів компанії «Нафтовий Трубопровід Галичини». Ця компанія зазнала фінансового краху.

Нову можливість Лінкольн — леопард, який умів змінювати свої плями, — побачив у Першій світовій війні; він вирішив стати шпигуном. Свої послуги він запропонував німцям, а переслідували його англійці. Жив він із того, що продавав драматичні оповіді про свою шпигунську кар’єру американській жовтій пресі. Британці, цілком очікувано, у грудні 1918 року позбавили його підданства. Лінкольн подався до Німеччини, де наступного літа зробив собі ім’я як правий антибританський журналіст. Він прибув у Німеччину саме тоді, коли німці були шоковані умовами Версальського мирного договору, підписаного 19 червня 1919 року, який, здавалося, гарантував країні довічну слабкість і залежність. Німеччина втратила територію, населення і право зібрати велику армію. Лінкольн скористався зі своїх талантів, щоб підлити олії у полум’я народного обурення німців[154].

До осені він здобув приязнь німецького полковника Макса Бауера. Бауер був авторитарним націоналістом, який вважав, що лише диктатура зможе врятувати Німеччину від небезпек анархізму та большевизму. Під час війни він був близьким радником німецького командувача Еріха фон Людендорфа, якого й мав за свого кандидата на роль диктатора. Людендорф подав у відставку зі своєї посади у жовтні 1918 року, саме перед укладенням перемир’я. Хоча відповідальність за німецьке провадження війни лежала на ньому, Людендорф не вагаючись звинувачував у поразці інших. Наприкінці війни він утік до Швеції, ховаючись за фальшивими вусами та фінським паспортом. Тут він розвинув теорію «удару в спину», за якою поразки Німеччині завдали не її вороги на полі бою, а чужоземні змовники в межах самої країни. Ці зрадники, на його думку, перебували у змові із мстивими переможцями війни — Британією, Францією і Сполученими Штатами. Нова республіка та соціалістичний уряд у Німеччині були нелеґітимними наслідками цієї темної змови. Отже, їх слід було знищити[155].

Повертаючись до Німеччини, Людендорф зібрав у Берліні полковника Бауера та ще декількох старих однодумців. Бауер познайомив Людендорфа з Лінкольном, який охоче приєднався до змови. 13 березня 1920 року їхня кліка повалила уряд молодої Німецької Республіки. За підтримки німецьких солдатів, що поверталися зі східного фронту, Людендорф та його поплічники шляхом невеликого путчу захопили владу. Вони проголосили себе єдиною надією Німеччини на порятунок від комуністичної революції та накинутого миру, що позбавляв Німеччину статусу великої держави. Лінкольн став прес-секретарем нового уряду. Так угорський єврей і колишній британський підданець посів помітну посаду в націоналістичному німецькому уряді. Один із ранніх прихильників путчу, молодий австрійський ветеран війни на ім’я Адольф Гітлер заявив, що цей путч «не може бути національною революцією», оскільки «їхній прес-секретар — єврей»[156].

Путч здобув підтримку війська, але не населення. Коли легітимна влада наказала військові придушити бунт, то отримала рішучу відмову. Тоді влада звернулася до робітників із закликом розпочати загальний страйк. Цей крок був значно дієвішим. Змовники покинули Берлін 17 березня 1920 року, після чотириденного перебування при владі. З відновленням німецької республіки Лінкольн, Бауер та інші поспішили до Баварії.

У межах Німеччини Баварія була безпечним прихистком для націоналістів та контрреволюціонерів. Лежала ця земля на півдні, далеко від північного й доволі соціалістичного Берліна. Була вона переважно католицькою, тоді як більшість країни сповідувала протестантизм. До того ж, на той час вона пройшла вже через власне коло комуністичної революції та контрреволюції, в якому гору врешті взяли праві військові об’єднання і прихильники авторитаризму. Консервативна архітектура баварської столиці Мюнхена, якою згодом захоплюватиметься Гітлер, надала фігурам із правиці вигідний майданчик. Свою особисту підтримку дарував нащадок баварської династії, коронний принц Рупрехт. Тепер, коли Німеччина була республікою, а не імперією, у коронного принца залишалася дещиця надій на те, щоб колись стати королем. Йому теж потрібна була контрреволюція — звідси й теплі привітання путчистів.

Після берлінського фіаско змовники у Мюнхені обдумували зухваліші схеми, які стосувалися цілого повоєнного ладу. До літа 1920 року мирні переговори в Парижі увінчалися договорами щодо Німеччини, Австрії та Угорщини. Усі ці договори викликали глибинне невдоволення багатьох із тих, кого вони стосувалися. Німеччина втратила частину території і значну частку суверенітету; постала Австрія, попри те, що переважна частина її населення прагнула приєднання до Німеччини; більшість своєї території та населення втратила Угорщина. Чимраз більше політиків і ветеранів ставали на бік ревізіонізму.

Тим часом у східній Європі, що лежала поза сферою впливу переможців та їхніх мирних договорів, Польща взяла на себе місію перемогти большевиків. Польське військо, яке уклало союз із Українською Народною Республікою, у травні 1920 року дійшло до Києва, звідки його в червні вигнали большевики.

Червона армія розпочала західний наступ на Європу. Видавалося, що польський наступ розв’язав загальне большевицьке вторгнення. Тепер Червона Армія могла рухатися на захід, аж доки її не спинить якась більша сила. Як розуміли німецькі конспіратори в Мюнхені, нестабільність у Європі була зумовлена не лише невдоволенням переможених держав, а також і тим, що на її східній половині досі тривали бої. Такі міркування вивели їх на Україну.

Лінкольн хотів створити «Білий Інтернаціонал»: союз німецьких, австрійських, угорських та білих (антибольшевицьких) російських ревізіоністів, спрямований проти держав Антанти, Польщі та большевицької Росії. Розміщена між Польщею і Росією Україна була природним ворогом обох, а отже, природною союзницею ревізіоністів. Незважаючи на те, що Українська Народна Республіка тепер була союзницею Польщі в боротьбі проти большевиків, завершення війни не давало великих шансів на створення тривалої української держави. У найкращому випадку переможна Польща забрала б собі землі, що їх українці вважали західною Україною. Із західним наступом Червоної армії в липні 1920 року польська перемога видавалася малоймовірною. Переможна большевицька Росія забрала б Україну собі в ім’я революції. Незалежно від розвитку подій, численні українці залишаться невдоволеними. Вони стануть ревізіоністами, а отже, можливими союзниками.

Упродовж того літа Лінкольн та його товариші-путчисти зрозуміли, яким чином стратегічна ситуація зможе невдовзі повернутися на їхню користь. Двоє із їхніх ворогів, видавалося, знищували одне одного. Польща, найбільша держава, що постала внаслідок ненависних паризьких мирних домовленостей, перебувала у стані війни з большевицькою Росією, що втілювала її комуністичний кошмар. Щойно стане зрозуміло, котра зі сторін здобуде перемогу, Білий Інтернаціонал зможе діяти. Тим часом його члени розважали над українським питанням[157].

Серед українців не було нікого, кого б вони знали краще за Вільгельма. 1918 року Червоний Князь був сильним подразником для німців саме завдяки своїй надзвичайній популярності в Україні. Він був суперником обраного німцями чільника, гетьмана Скоропадського, а поза тим становив загрозу їхньому домінуванню в країні. Генерал Людендорф, що був у той час глибоко задіяний у експансіоністських планах Німеччини щодо України, чудово здавав собі справу з монархістських претензій Вільгельма. Якщо Україна була потрібна Лінкольнові та його Білому Інтернаціоналу як союзниця у справі ревізіонізму, то ревізіоністському союзові потрібен був хтось, кого в Україні знали і хто досі користувався там популярністю. Ця логіка змусила Білий Інтернаціонал шукати Вільгельма у Відні.

Того літа, 1920 року, Вільгельм, як і Лінкольн, був у настрої споглядальному й вичікувальному. До Відня він дістався з Бухаресту в березні — виснажений, бідний і, мабуть, неабияк збентежений. Він більше не міг мешкати, як колись, у батьковому палаці на Віднер Гауптштрасе. Він не спілкувався зі Штефаном, та й палац націоналізувала Австрійська Республіка. У цій новій Австрії у Вільгельма не було громадянства, ба навіть права на його здобуття. Однією з перших дій, до яких вдалася республіка, була заборона перебування в її межах для всіх членів колишньої династії, якщо вони не зреклися претензій на посідання трону монархії. Вільгельм такого зречення не складав — і тим не менш замешкав у Відні. Як у Відні, так і в цілій Австрії тоді правили соціал-демократи, і ця влада дала йому спокій. Можливо, одні досі бачили в ньому прихильника червоних ідей, а інші — принца.

Вільгельм не відразу знайшов свій шлях. Він жив на скромну платню, яку й далі отримував, попри свою відставку, від Української Народної Республіки. Ніхто, здавалося, не знав, де він ночує, та обідав він майже щодня у Café Reichsrat — за декілька метрів від парламенту, який ухвалив закон, що забороняв його тут присутність. Він тихо сидів у закутку, очікуючи пропозицій. Його аж ніяк не забули. Навколо нього — габсбурзького принца й українського претендента, прибічника двох справ, чий час, здавалося, минув — вилися чутки. Хоча Вільгельм небагато розповідав про власні плани, чимало його знайомих віденців прагнули нагадувати журналістам про його недавні подвиги. Як у кінці березня згадував іноземний журналіст, що писав про українську мрію Вільгельма: «цьому чоловікові не бракувало уяви!»[158].

Того літа у Відні Вільгельм дійшов до таких самих висновків, що й Лінкольн із німецькими конспіраторами у Мюнхені. Усі вони чекали результату польсько-большевицької війни з думкою про те, що розруху в Червоній армії можна буде використати для того, щоб спровокувати контрреволюцію справа. Після угорського та баварського досвідів план цей не можна було назвати ірраціональним. Його здійснення вимагало катастрофи, але після бойні Першої світової з її двадцятьма мільйонами загиблих уявити собі ще одну катастрофу було зовсім нескладно. У серпні 1920 року Червона армія стояла біля воріт Варшави, столиці Польщі. Для Білого Інтернаціоналу, як і для Вільгельма, настала мить відчайдушної надії. Полковник Бауер міркував, що в мить, коли Червона армія знищить Польщу, Білий Інтернаціонал повинен розпочати контратаку проти Росії з Німеччини, Австрії, Угорщини та України. Він гарячково працював задля залучення Вільгельма до змови[159].

Вільгельм був у більш неоднозначній позиції, аніж німці. Змова Білого Інтернаціоналу могла спрацювати лише після перемоги над польським військом, знищення польської держави та ймовірної страти його родини. Якби большевики захопили Польщу, Габсбургів убили б як класових ворогів. Його брати Альбрехт і Лео, ветерани Габсбурзької армії, тепер служили в армії польській. Із цієї причини їх теж могли вбити представники нерегулярного большевицького війська. Вільгельм, ймовірно, розмірковував, що якщо Польща однаково приречена, то принаймні ще може постати незалежна Україна. На цей ризик він був готовий піти. У серпні, поки Вільгельмові брати боронили Варшаву, його секретар Едуард Ларищенко повідомив німцям, що Вільгельм готовий надати їм свої послуги. Тоді, на подив Вільгельма, польське військо спромоглося на диво. Відважний контрнаступ на Варшаву витіснив большевицькі сили з Польщі. Ця польська перемога стала найважливішою поворотною точкою в історії Європи з початку Першої світової війни. У певному сенсі Перша світова нарешті завершилася аж біля воріт Варшави у серпні 1920 року. Війна принесла за собою революцію, а революція принесла нові війни. Революційна війна большевиків втратила свій імпульс лише з польською перемогою під Варшавою; аж там новий європейський лад, що його представляли нові республіки на кшталт Польщі, зумів успішно себе відстояти[160].

Червоній армії не судилося поширити революцію по Європі, як сподівалися Ленін та большевики. Без революції не могло бути й контрреволюції. Білий Інтернаціонал розпався. Требітш Лінкольн покинув своїх друзів у вересні 1920 року, викравши архів організації і продавши низку найдобірніших документів пресі.

Польща зрештою встояла. Вільгельмова родина — вижила. Його брати могли святкувати мир та перемогу. Після п’ятьох років війни габсбурзькі, а відтак польські офіцери Лео та Альбрехт могли повернутися до батькового маєтку. Вони довели свою відданість Польщі у найвиразніший із можливих способів — ризикнувши власним життям у бою. Тепер Вільгельмів найстарший брат Альбрехт міг здійснити свій задум узяти за дружину польку.

Нареченою Альбрехта була Аліса Анкаркруна, донька старшого мисливця при шведському королі. Як і Альбрехт, вона була полькою з вибору.

До своєї польської ідентичности Аліса прийшла через свого першого чоловіка, на десять років раніше. На балі у Стокгольмі вона познайомилася з поляком Людвіком Бадені, багатим і вродливим дипломатом на службі в Габсбургів. Бадені, який знав, що вона неперевершена наїзниця, запитав її, як їхати галопом по льоду. Це було якнайкраще запитання, оскільки Аліса все своє життя прагнула поєднати граційність із відвагою. Вони одружилися 1911 року, а на медовий місяць подалися плавати через фйорди на заквітчаному човні. Вона народила йому сина. Але невдовзі Людвік захворів, утратив розум і опинився в божевільні.

1915 року у Відні одягнена в повсякденне вбрання і з іграшками в руках для свого малого хлопчика Аліса на чаюванні познайомилася з Альбрехтом. Це було кохання з першого погляду. Чоловік та жінка, які обрали Польщу, обрали одне одного. Та вони не могли залицятися; Альбрехт мусив повертатися на фронт, а чоловік Аліси був ще живий. Після смерти Людвіка Бадені у 1916 році Аліса вирішила переїхати до маєтку її колишнього чоловіка в східній Галичині.

Восени 1918 року, коли змінювався плин війни, Альбрехт переконав її повернутися до Відня. Він знав, що товариші Вільгельма мали намір забрати східну Галичину до складу незалежної української держави. Вона дісталася аж до Львова, де її затримало українське повстання 1 листопада. Аліса спромоглася вислизнути і повернутися до свого галицького маєтку, який невдовзі оточили українські партизани. Аліса знала, як вести розмову з українцями, і справді ставилася до них дуже прихильно. Полишена сама на себе, не маючи змоги ні до кого звернутися по допомогу, за винятком своєї англійської гувернантки, вона розпочала перемовини з чоловіками, які стали на її порозі з наміром відібрати як мінімум її майно. Частину цього майна Аліса усе ж втратила, але сама вона і її маленький син зберегли життя. 1919 року Альбрехт відшукав її та її сина й забрав обох у безпечний Краків[161].

На той час Альбрехт уже не був Габсбургом, а лише польським офіцером, що воював у польсько-большевицькій війні. Аліса мала стати його винагородою; коли закінчиться війна, вони могли одружитися. Аліса була аж ніяк не королівського походження, а отже, за правилами Габсбургів, шлюб їхній був нерівним. Та Габсбурзької монархії вже не існувало. Аліса була шляхтянкою, яка стала полькою, але не була польською аристократкою, а отже, цей шлюб порушував і Штефанові політичні принципи. Однак на 1920 рік Штефан уже не мав надії здобути для родини польську корону. Він просто радів із того, що його нова невістка вільно володіла польською. Ідентичність подолала амбіції. Чоловік хотів польських онуків. Аліса та Альбрехт узяли шлюб 18 листопада 1920 року в живецькому замку; він був одягнений у форму польського офіцера, вона — у біло-сіру сукню[162].

Альбрехт був тепер, поза сумнівом, добрим сином, найбільш польським із дітей. Він був єдиним сином, що знайшов собі польську наречену (у певному розумінні), а отже, єдиним, хто міг продовжити лінію польських Габсбургів. Лео також заслужив слави в Польській армії і прагнув одружитися; однак його наречена була австрійською шляхтянкою на ім’я Марія Монжуа, знаною як Мая. Він одружився з нею через два роки, у жовтні 1922 року, в соборі Святого Стефана у Відні. Такий шлюб був прийнятним, але не давав підстав для святкувань. Вільгельм був українцем, і його бачили з українськими жінками. У Відні ходили чутки, що молода музикантка на ім’я Марія була його дівчиною. Та Вільгельм, схоже, не тяжів до шлюбу.

Справа йшла до розриву. Польський батько Штефан та його український син Вільгельм могли б гармонійно співіснувати в Європі багатонаціонального монархізму, але не в новій Європі національних республік. Вільгельмові амбіції можна було примирити з амбіціями його батька, поки Габсбурги правили і поки габсбурзький цісар мріяв про польські та українські коронні землі. Коли монархію зруйновано, Вільгельм і його батько раптом опинилися в ситуації, коли кожен представляв непримиренні інтереси націй, які воюють за територію. Наприкінці 1918 року Вільгельм став на бік українців у війні з Польщею за східну Галичину. У кінці 1919 року він покинув Українську Народну Республіку через її намір стати союзницею Польщі. Тоді, влітку 1920 року, він поклав власне політичне майбутнє на справу повного знищення Польщі й цілком імовірної загибелі своєї родини від рук большевиків. Вільгельм не був удома з 1918 року і не говорив із батьком.

Вільгельм не з’явився на Альбрехтове весілля. Напевно, він почувався слабким і приниженим. Його Україна вступила в ганебний союз із Польщею. Польща його брата Альбрехта перемогла, і, як і передбачав Вільгельм, у своїй перемозі зрадила українську союзницю. Після перемоги над большевиками Польща не збудувала незалежну Україну. Натомість вона вдовольнилася перемир’ям, а невдовзі мала посадити українських солдатів, які захищали Варшаву, в табори для полонених. Ставши на бік переможених, Вільгельм усунув себе зі спадкоємства родини. Він розумів, мабуть, що спадкоємцями його батька стануть польські діти від шлюбу його польського брата з надзвичайно красивою жінкою. Він відкинув батькову політичну спадщину і тепер опинився на маргінесі родини, сам у Відні, коли родина зібралася в Живці. Він націлився на Польщу й на батька.

В інтерв’ю віденській газеті від 9 січня 1921 року Вільгельм змалював поведінку Польщі та поляків як негідну. «Мегаломанія, — сказав він, — схоже, глибоко вкоренилася у тій країні». Вказуючи на єврейський погром у Львові, що відбувся під польською окупацією, він запитав, чи «цивілізована держава вчинила б таке»? Він говорив про східну Галичину, чию окупацію з боку Польщі прийняла Антанта, як «чисто українську землю»[163].

Відповідь Штефана була швидкою і нищівною. 31 січня 1921 року він написав статтю для декількох європейських часописів, у якій ствердив, що Вільгельмові «стосунки з домом розірвано». У відповіді від 18 лютого Вільгельм висловив подив із приводу батькового близького союзу з Польщею — країною, яка зрадила династію, котрій обіцяла вірність (Габсбургів), а також країну, доля якої була в її руках (Україну)[164].

Вільгельмового батька це не на жарт образило. Перед війною як Штефанове, так і Вільгельмове почуття чести було пов’язане з династією Габсбургів, хоч кожен із них і вдавався до кроків, спрямованих на покращення власного в ній становища. Під час війни вони обговорювали кордони Польщі та України як добрі Габсбурги, як батько з сином. Тепер, у Європі націй, інтереси Польщі й України справді різнилися, як різнилися й зобов’язання батька та сина. Справою чести раптом стала нація, а не династія. Вільгельм вирішив поставити батькову честь під сумнів. Доки його батько жив, він не міг більше сподіватися на гостинний прийом у замку в Живці.

Та йшлося про більше, ніж любов і честь. На кону стояли також родинні статки. Коли в листопаді 1918 року Альбрехт одружився з Алісою, замок і цілий родинний маєток з юридичного погляду належали польській державі, яка все націоналізувала. Поки Штефан з Альбрехтом гарячково намагалися повернути собі власність, українська репутація Вільгельма створювала їм постійний клопіт. Щоб мати хоч якусь надію на збереження своєї власности, Штефан мусив дистанціюватися від свого наймолодшого сина-відступника. У петиції до польського уряду він писав, що «ніхто не може сказати, що він брав хоч якусь моральну чи матеріальну участь у гаданих діях його наймолодшого сина Вільгельма». У документі, власноруч виданому з пропагандистською метою, Альбрехт стверджував, що «обидвоє синів» були польськими офіцерами (вигідно заперечуючи існування Вільгельма), а «обидві доньки» вийшли заміж за поляків (заперечуючи існування Елеанори, яка вийшла заміж за австрійця Кльоса)[165].

Зрештою, польські Габсбурги домовилися з новою польською владою. Штефанові з Марією-Терезою та чотирьом дітям, які мешкали в Польщі, у серпні 1921 року надано польське громадянство. 1923 року Штефан віддав польській державі 10 000 гектарів землі, а 1924 року президентським указом отримав решту 40 000 гектарів у свою власність. Його сини Альбрехт і Лео з родинами могли в достатку жити в незалежній Польщі. Його одружені з польськими аристократами доньки Рената й Матильда також тішилися становищем, якому можна було позаздрити. Навіть Елеанору, яка одружилася з простолюдином, родина, чи принаймні батько, не залишила за межами родинного багатства. Італія захопила Штефанову яхту як воєнну здобич, а його істрійські вілли як власність відмерлої династії. Щоб зберегти італійські володіння в родині, Штефан зробив спробу відписати їх Елеанорі та її чоловікові Альфонсові Кльосу. Кльос, який колись був капітаном Штефанових яхт, тепер нерідко мав нагоду писати до свого тестя. Його листи незмінно починалися зі слів: «Любий Татку»[166].

Вільгельм не писав листів своєму таткові. У двадцятип’ятирічному віці він відітнув себе від будь-яких проявів батьківської влади. За роки, проведені на війні, авторитет Вільгельмового батька був затьмарений авторитетом низки українських батьківських постатей. Тепер, порвавши з батьком, він водночас втратив їх усіх. Барон Гужковський, перший український наставник Вільгельма, помер 1918 року. Отець Бонн, Вільгельмів католицький товариш в Україні, 1919 року переїхав до Риму, щоб служити дипломатичним представником Української Народної Республіки у Ватикані. Митрополит Шептицький, найважливіший колаборант Вільгельма, на початку 1920 року помандрував на захід збирати кошти на українську справу.

Та сама газетна стаття, що спровокувала родинну сварку, також відсторонила Вільгельма від Української Народної Республіки — зосередженої в Києві держави, якій він коротко служив восени 1919 року і чию службу потім полишив. Формально він досі був офіцером її війська, коли публічно розкритикував її союз із Польщею, назвавши його «протиприродним». Микола Василько, союзник Вільгельма на переговорах, що завершилися укладенням Хлібного миру, попросив його зректися висловлених поглядів. Коли Вільгельм відмовився, він втратив контакт із Васильком і посаду в Українській Народній Республіці. Таким чином він втратив усіх своїх видатних українських друзів і єдину офіційну українську посаду. На березень 1921 року він більше не отримував платню. Вільгельм залишився без джерел прибутку[167].

Останнім кандидатом на джерело батьківської влади був недавній супротивник — Павло Скоропадський, колишній гетьман України, який 1920 року заснував український монархістський рух. Вільгельм побачив тут нагоду. Загальновідомо було, що 1918 року Вільгельм в Україні мав більшу популярність, ніж Скоропадський. Якщо Скоропадський хотів зібрати дивіденди зі своєї діяльности у 1918 році, щоб отримати подальшу підтримку з боку Німеччини, йому довелося б якимось чином зарадити зі спадщиною Вільгельма. Зі свого боку Вільгельм теж мав причини на те, щоб примиритися із Скоропадським. Колишній гетьман мав зв’язки з упливовими німцями, яких Вільгельм хотів бачити своїми союзниками. У травні 1920 року двоє чоловіків почали обговорювати майбутній розподіл влади в майбутній Україні[168].

У січні 1921 року двоє українських претендентів досягли домовлености. У майбутній Україні Скоропадський буде гетьманом центральної та східної її частини, східна Галичина стане автономною областю, а Вільгельм — королем цілої країни. Такі умови насправді були, мабуть, менш дивними, ніж здавалися. 1919 року шкоди українській справі завдав поділ країни на дві одиниці: Українську Народну Республіку (сформовану із земель колишньої Російської імперії) та Західноукраїнську Народну Республіку (створену з колишніх габсбурзьких територій). Створення української монархії на чолі з Вільгельмом було б способом принаймні номінально звести країну разом, подолати старий кордон між Габсбурзькою та Російською імперіями і таким чином уявити Україну як одну величезну соборну державу.

Такий задум мав певну німецьку підтримку. Деякі німецькі політики та офіцери війська вважали, що Україна зможе знову стати тим, чим була в часі війни — бар’єром проти большевизму і способом на те, аби тримати Польщу малою, слабкою і залежною. Вільгельм зустрівся із представниками Скоропадського та офіцерами німецького генерального штабу у Відні в березні 1921 року. Німецькі офіцери запропонували перетворити Загальну Українську Раду (організацію засновану Вільгельмом у Відні) у прото-уряд. Вони давали виразні натяки на те, що Німеччина підтримуватиме рух за створення незалежної України[169].

Вільгельм повернувся під світло театральних прожекторів, яке, схоже, не вмів із будь-ким ділити. Він потребував батьківських постатей, людей, яких можна було б імітувати та обожнювати, але, крім того, він прагнув бути хвацьким молодим чоловіком на чолі ситуації. Гордий і заздрісний Скоропадський не мав чіткого уявлення, як заспокоїти свого молодшого союзника. Вільгельм порвав із Скоропадським у квітні 1921 року. Він дійшов до хибного переконання, що послідовники Скоропадського мали таємну підтримку Польщі. Він стверджував — можливо, щиро, — що монархізм Скоропадського видається йому недостатньо демократичним. Вільгельм вважав, що король буде потрібним до тієї миті, коли можна буде встановити волю народу. Звісно, Вільгельм думав, що, отримавши таку нагоду, український народ проголосить його своїм королем. Таким чином ці двоє чоловіків знову були супротивниками.

Тієї весни і літа 1921 року українські патріоти, у яких було мало підстав для надії, хапалися за кожну соломинку. Вільгельм і Скоропадський представляли дві українські монархії: розхристаний Гетьманат недавньоминулої дійсности і химерне габсбурзьке володіння мрій. Українські ветерани всіх програних воєн ширили Віднем чутки про примирення двох претендентів: Вільгельм мав начебто одружитися з донькою Скоропадського і заснувати українську династію. Ті, що знали Вільгельма, усвідомлювали малоймовірність такого шлюбу. Хоча в певному сенсі у Вільгельма й була українська дівчина, найближчим його товаришем залишався його секретар Едуард Ларищенко. На переконання австрійської поліції, саме Едуард відігравав «провідну роль» у монархістській пропаганді, що висувала Вільгельма королем України.

Тепер Вільгельм, схоже, не знав, як діяти далі. Він мав свою Українську Загальну Раду і заснував організацію ветеранів. Та чи був це жест, спрямований у майбутнє, чи в минуле? Він писав друзям в еміграції і говорив про поселення у Сполучених Штатах. Відлучення від усіх колишніх наставників збудило у ньому непевність щодо свого шляху[170].

На Вільгельмове щастя, в українській політиці ніщо не працювало краще, ніж бунт; 1921 року, його відмова взаємодіяти з Польщею принесла йому нову популярність серед українців. Як і очікував Вільгельм, Польща розчарувала солдатів своєї української союзниці, Української Народної Республіки. За остаточним мирним договором по польсько-большевицькій війні, укладеним у Ризі в березні 1921 року, Польща поділила українську територію із совєтами, полишивши українських солдатів, які боронили Варшаву, в таборах ув’язнення. У своїй скруті численні з цих солдатів згадали Вільгельма, який тепер видавався політичним мислителем із реалістичним мисленням і здатністю дивитися вперед. Можливо, Вільгельм справді був тією людиною, що могла б відмити їх від плями союзу з Польщею і привести до перемоги в новій війні з большевиками.

У квітні 1921 року український інтелектуал Євген Чикаленко розробив слушне ідеологічне обґрунтування для коронації Вільгельма на короля України. Фіаско останніх років, писав Чикаленко в українській еміграційній газеті «Воля», продемонстрували, що українці неспроможні продукувати власних чільників. Він зазначив, що українську столицю Київ та пов’язану з нею середньовічну цивілізацію заснували скандинавські вікінги, традиційно знані як «варяги». Тепер, вважав він, Україні потрібен був новий чужоземний правитель, новий «варяг», що заснував би нову правлячу династію. Кожен читач допису розумів, що династією цією мали бути Габсбурги, а варягом — Вільгельм.

Снували чутки про Габсбурзьку Україну. Тут могла народитися нова династія. Україна стала б батьківщиною для безбатченків, а Вільгельм компенсував би своє відчуження від польської родини, заснувавши українську її лінію. Вільгельм мав надію, підтримку й мету — незалежну українську монархію. Усі інші українські чільники зазнали невдачі: може, йому після всіх розчарувань судилось досягти успіху[171].

Для цього йому був потрібен лише сильний спонсор. Якусь яскраву мить здавалося, що ним може стати відновлений на габсбурзьких престолах цісар Карл.

Як очікуване відлуння, не зовсім минуле і не зовсім майбутнє, ім’я Габсбургів усе ще хвилювало чільників цієї нової Європи республік — чи то як обіцянка, чи як погроза. Численні з тих, що навесні 1921 року уявляли Вільгельма правителем габсбурзької України, також очікували габсбурзької реставрації в центральній Європі загалом. Надія ця покладалася на нещодавно скинутого цісаря Карпа. Він був у доброму здоров’ї, все ще повний амбіцій та завзяття, і до того ж ніколи формально не зрікався жодного з тронів Габсбургів. Зі свого швейцарського екзилю він розважав не так над тим, варто чи ні поновити себе на цих тронах, як над тим, із якого трону почати. Найочевидніша відповідь — Австрія — стала республікою. її конституція забороняла відновлення монархії, та ще й не дозволяла Габсбургам, які не зреклися претензій на наступництво, в’їжджати в межі країни. Тоді Карл звернув свої думки до Угорщини, яка все ще була королівством — королівством, що, здавалося, все ще чекало на свого короля.

На свій крок Карл зважився у березні 1921 року. Залишивши родину у Швейцарії, він вирушив до Страсбурга у Франції. Там його зустрів спільник, який надав йому залізничний квиток та іспанський паспорт. У Страсну п’ятницю одягнений у простий костюм і озброєний тростиною Карл зайняв місце у Віденському експресі. Наступного дня на Вестбангофі його зустрів ще один спільник. Разом вони таксівкою вирушили до віденського помешкання. Свою тростину Карл залишив у машині. Поки віденська поліція встановила особу її власника, він уже перетнув угорський кордон.

Владу в Будапешті регентом тримав адмірал Міклош Горті — чоловік, який завдячував Габсбургам усім. Він обплив навколо світу за наказами ерцгерцога Максимільяна, служив ад’ютантом при цісареві Франці-Йосифові й плавав до Іспанії з ерцгерцогом Штефаном. Під час бунту на флоті 1918 року Штефан порадив Карпові підняти Горті, тоді ще капітана, до звання адмірала й поставити на командування цілого габсбурзького флоту. Карл послухав поради. Після того, як поразка знищила Габсбурзьку монархію, Горті повернувся до своєї рідної Угорщини. Тепер, у ролі угорського регента, він був щедрим до чоловіка, який колись був його володарем І створив його кар’єру. Горті пообіцяв, що поновить Карпа на угорському троні.

Великодньої неділі 1921 року Карл досяг королівського палацу в Будапешті, де його прийняв Горті. Та привітання було не таким, на яке сподівався Карл. «Біда, — оголосив Горті. — Ваша Величність мусить негайно покинути місто». У Карпа не було вибору. Горті стверджував, що реставрація в Угорщині спричинить вторгнення з боку Чехословаччини та Румунії — країн, що отримали угорські землі на Паризьких мирних переговорах. Карл зробив ще одну спробу в жовтні 1921 року посісти трон, цього разу з дружиною Зітою та за підтримки низки угорських солдатів, однак знову зазнав поразки. Після цього Карл і Зіта вирушили вниз Дунаєм, далі по Середземному морю, через Гібралтарську протоку, й опинилися в екзилі на атлантичному острові Мадейра[172].

Вільгельм надалі шукав владу, залишаючись єдиним Габсбургом, який ще міг сподіватися на правління королівством. Спостерігаючи Карлову першу невдачу з Відня, він зрозумів, що будь-які подальші спроби переглянути повоєнний порядок потребуватимуть багатих і владних партнерів. У червні 1921 року він вважав, що знайшов таких у Баварії, всередині німецького ревізіоністського трикутника. З одного його боку були полковник Бауер і генерал Людендорф, авторитарний офіцер та його воєнний зверхник, досі у своїх уніформах та шоломах зі шпичаками. Ці двоє являли собою усе, що залишилося від Білого Інтернаціоналу, і досі плели змови в Мюнхені, хоч і без Лінкольна. Влітку 1921 року вони вважали Україну найслабшою точкою європейського порядку, місцем, вчасний удар по якому може розв’язати загальну контрреволюцію.

Із другого боку трикутника були німецькі військові об’єднання, розбійники й сироти повоєнних мирних договорів. Версальський договір обмежував кількість солдатів, яких Німеччині було дозволено тримати при зброї, що змусило німецький уряд спробувати роззброїти різноманітні парамілітарні організації, сформовані з невдоволених ветеранів. Із забороною військових об’єднань баварські вояки пішли в підпілля, вступили в темну Організацію Піттінгера. Отто Піттінгер та його спонсори були третьою стороною трикутника. Піттінгер, важлива постать у політичному житті Баварії, спромігся зібрати немало грошей, обіцяючи ревізію повоєнних угод. Деякі з його інвесторів бачили цю ревізію як об’єднання, або Anschluss Німеччини та Австрії; інші вірили у знищення большевицької Росії і створення прихильної до німецьких інвесторів України[173].

У липні 1921 року Вільгельм почав приймати гроші від Організації Піттінгера. Наступного місяця Бауер переїхав до Відня, щоб бути посередником між баварськими грошима та українськими амбіціями. Він потоваришував із Вільгельмом. Свою щомісячну баварську субсидію у сто тридцять тисяч марок той мав використовувати на те, щоб покращити власний політичний статус серед українців. Розпочав Вільгельм із розподілу грошової допомоги серед бідних українських ветеранів. Згодом він заснував нову українську парамілітарну організацію Вільних Козаків, що базувалася у Відні. Її члени мали підтримувати військове розв’язання українського питання, але не надто перейматися його політичними деталями. За підрахунками австрійської поліції, у цю групу вступило сорок тисяч українців. Таке число, хоч його повсюдно цитують, ймовірно, перебільшене. Утім, воно дає уявлення про популярність Вільгельма як військового командувача, а також про страхи, які він будив у середовищі сил правопорядку.

У жовтні 1921 року Вільгельм заснував власну газету, на логотипі якої був зображений український селянин із молотом і серпом, який стверджував: «Українці всіх країн, єднайтеся!». Вільгельм, який не облишив соціалістичних ідей, свідомо імітував заклик Маркса та Енгельса з Комуністичного Маніфесту — «Робітники світу, єднайтеся!».

Із допомогою таких жестів він увиразнив лівий ухил його монархізму й передав думку про те, що його бачення України містило не лише землі, що їх контролювали совєти, а й окуповану Польщею східну Галичину. Через свою газету Вільгельм проголошував ту ж політичну програму, що й завжди: звільнена Україна збере установчі збори, які ухвалять рішення щодо устрою української держави. Та демократія могла й повинна була привести до монархії. Його газета стверджувала, що європейська держава на чолі з «модерним монархом» давала більше підстав сподіватися на витривалий демократичний лад, аніж республіка[174]. Німецькі спонсори Вільгельма вважали, що знають, як доправити модерного монарха в Україну. У той час як Вільгельм дозволяв собі комуністичні образи, вони укладали плани, від яких тхнуло капіталістичним імперіалізмом якнайзухвалішого ґатунку. Зразком для них був німецький синдикат, знаний як Aufbau — творіння Макса Ервіна Шройбнера-Ріхтера. Бізнесовий план Aufbau полягав у тому, щоб продавати інвесторам акції, які могли принести прибуток тільки після майбутньої війни. їхні гроші мали фінансувати вторгнення в большевицьку Росію; вторгнення це мало створити нові політичні режими, які запропонували б інвесторам торгівельні поступки. Взявши Aufbau за взірець, Вільгельм заснував український синдикат. Він продавав акції, за якими стояла обіцянка упривілейованого торгівельного доступу до України в майбутньому. Зібрані з продажу акцій гроші мали фінансувати військо, яке звільнило б країну[175].

Вільгельм весь віддався цьому задуму. Він не надто добре тямив у розрахунках, але знав, як обіцяти все всім. Він об’їжджав західну Європу в пошуках інвесторів; шукав і легко знаходив розголос для свого задуму. Він мав відоме ім’я і вмів привертати увагу. Преса повідомляла, що Вільгельм обіцяв американським євреям, що його майбутня Україна стане «обіцяною землею» для східноєвропейського єврейства. Вільгельмове минуле було у певному сенсі філосемітським. Його улюблений викладач у військовій академії у Вінер-Нойштадті був юдеєм, юдеєм був і його улюблений лікар у роки війни. Він порвав із Українською Народною Республікою в часи найгірших погромів в Україні й критикував Польщу за погром у Львові. Тим не менш, зухвалість людини, що брала гроші від баварських антисемітів на те, щоб побудувати в Україні Сіон, неабияк дивує[176].

Український синдикат підпорядковувався баварській інтризі. Вільгельм робив своє, щоб зібрати солдатів та кошти, але німці його старання сприймали як частину ширшого багатонаціонального союзу, підпорядкованого німецькому проводові. Восени 1921 року німецькі змовники уявляли собі, що загальним командувачем наступального війська з вояків різних національностей буде Людендорф. Той плекав ілюзії про те, що якимось чином ряди його армії наповнять два мільйона осіб — німців, українців та інших ревізіоністських союзників. Сформувавшись, ця армія увійде в большевицьку Росію, знищить комунізм у Європі, перекує повоєнний лад і створить українську державу. Майбутнім чільником України Людендорф бачив Вільгельма. Разом вони, схоже, спільно займалися контрабандою зброї для українців у східній Галичині.

Осінь та зиму 1921 року Вільгельм провів у вербуванні солдатів для вступу в Україну наступної весни. Він подорожував від одного табору ув’язнених до іншого, від міста до міста, пропонуючи українським солдатам ще одну нагоду визволити їхню країну. Він говорив про «Зелений Інтернаціонал», про соціалістичну Україну робітників та селян, якою правитиме монарх. Новобранців, яким давали коня, рушницю й одяг, що дозволяв видавати себе за лісничих, відправляли на вишкіл у Баварію. Крім цього, Вільгельм підтримував зв’язки з німецькими поселенцями в Україні, які обіцяли допомогти йому визволити «нашу любу батьківщину» наступної весни[177].

Годі було завербувати тисячі солдатів на весняне вторгнення в большевицьку Росію, не привернувши до себе певної уваги. Австрійська преса писала про Вільгельма як людину майбутнього для України. Французька розвідка називала його беззаперечним очільником українців. Таємна служба большевиків завважувала його успішне вербування українських ветеранів у Чехословаччині. Чехословацькі шпигуни, дещо перебільшуючи, звітували, що Вільгельм входив до великої монархістської змови, яку підтримував Ватикан. Мабуть, найкраще поінформована польська розвідка бачила у Вільгельмові можливого кандидата на український трон і знала, що він матиме підтримку у східній Галичині. Ті, що мали підстави знати і перейматися, розглядали повернення Вільгельма в Україну як щось справді можливе й лячне[178].

Українська Народна Республіка мала Вільгельма за суперника. Після невдалої спроби звільнити Україну в союзі з Польщею, від УНР залишилося не більше, ніж уряд у польському екзилі, що залежав від польських грошей. Її чільники також хотіли зорганізувати військову інтервенцію у совєтську Україну, щоб повернути собі владу. Вільгельмів союз із ними унеможливлювала їхня польська орієнтація. Крім цього, Вільгельм виразно прагнув бути українським монархом, а таку мету годі було узгодити зі встановленням республіки. У вересні 1921 року Вільгельм відмовився від запрошення до співпраці з УНР. Тоді її чільники вирішили здискредитувати його закордоном. Видано наказ, який повідомляв західним урядам та інвесторам, що Вільгельм — «невідома фігура», саме тому, що насправді було навпаки. Українські суперники Вільгельма знали, що він тішиться серед українських ветеранів більшою увагою, аніж будь-який інший командувач[179].

Після цього, чільники Української Народної Республіки вдалися до єдиної дії, яка з певністю здискредитувала б саму думку про потаємний план вторгнення у большевицьку Росію: вони самі здійснили таке вторгнення. За підтримки польського та румунського урядів декілька тисяч українців 4 листопада 1921 року прослизнули через кордон на схід. У совєтській Україні вони знайшли виснажене війною та річним голодом місцеве населення, а також повністю готову до їхнього прибуття Червону армію. їхні плани викрили большевицькі агенти. За декілька швидких битв українські сили порубано на шматки. Большевики стратили військовополонених, спалили низку сіл і вийшли із сутичок із легко здобутою перемогою.

Українська Народна Республіка не прагнула нашкодити Вільгельмові, а лише випередити його наступний крок. Однак після листопадового фіаско у 1921 році, баварські інвестори більше не вірили в те, що большевиків зможе подолати військове втручання. Піттінгер, який досі перебував у Мюнхені, припинив постачання коштів Вільгельмові у лютому 1922 року. Вільгельмова газета закрилася у травні, а Вільні Козаки розкололися на групи. Вільгельмів союз із Німеччиною розвалився[180].

За відсутности українських союзників, німці розсварилися між собою. Бауер, який вважав, що в українського проекту було майбутнє, лютував на Піттінгера. Вільгельм і справді тішився підтримкою в середовищі українських партизанів, і підтримка ця згодом ще якийсь час тривала. Бауер писав Людендорфові, що припинення баварської підтримки для Вільгельма було кроком «катастрофічним, оскільки цілу українську справу, з її чимраз більш упливовим журналом, її прес-службою та її зв’язками з українцями, збудовано винятково з баварською допомогою, від якої ця справа була цілком залежною». Він поскаржився Людендорфу на те, що українці пам’ятатимуть «німецьке віроломство»[181].

Після цього німецькі націоналісти розійшлися кожне своїм шляхом: Піттінгер зосередив свою діяльність на Баварії, Бауер підтримав австрійський монархістський рух, а Людендорф зблизився з німецьким націонал-соціалістичним рухом — нацистами. У квітні 1922 року Німеччина уклала договір із большевицькою Росією. І так дедалі відчайдушніші українські надії на національне визволення остаточно виснажилися. Німці та Габсбурги покинули Українську Народну Республіку 1918 року. Переможні союзники не принесли з собою самовизначення. Польща уклала союз із У HP 1919 року й не надала незалежності жодній частині України. Тоді настала черга останньої спроби — співпраці з німцями проти большевицької Росії. Тепер ревізіоністи покинули свої інвазивні наміри, а німецька держава змирилася з дійсністю совєтської влади.

Що було діяти Вільгельмові? Він завершив свій бунт проти авторитету, який змусив його спершу розірвати стосунки з батьком, щоб заснувати власну монархію, а згодом боротися за відновлення влади Габсбургів, вступивши в імпліцитне змагання проти свого колишнього володаря Карла. Вільгельм удався до власних дій і уклав власні компроміси. Коли він закінчив, не залишалося нікого, хто б його судив, нікого, з ким би він мав боротися. Він прорвався через незамкнені двері й не знайшов з іншого боку нічого, крім пустки. Його колишній володар Карл, який дав Вільгельмові український шанс, захворів і помер в екзилі на Мадейрі у квітні 1922 року. Його батько Штефан, який зростив Вільгельма на правління Польщею, 1923 року пережив жахливий інсульт. Йому відняло ноги, а згодом він втратив змогу читати й писати. Вільгельм більше не міг помиритися з батьком, навіть якби хотів цього. Разом із Габсбургами впали і його амбіції. Україна стала совєтською; Польща стала республікою; в Австрії відібрано імперські володіння; Угорщина зреклася свого Габсбурзького короля.

Ким Вільгельмові було ставати? Бути молодим Габсбургом у цю мить було нелегко. Вільгельм дійшов повноліття у вік, який не хотів прийти до нього. Минуле зненацька стало нерозбірливим, майбутнє — невідомим. Вільгельм втратив безпечну певність у тому, що час був вічністю блакитного кольору — чи бодай зеленим дозріванням до влади, чи криваво-червоною ходою до перемоги. Він навчився мислити інструментально й сам перетворився на знаряддя. Єдиний його успіх полягав у тому, що він посилив білу політику миттєвости, європейську контрреволюцію, яка вже починала коричневіти на краях. У тій Європі, в якій республіки не могли розраховувати на підтримку Заходу, в якій Схід завоювали большевики, ідея визволення України привела Вільгельма до німецьких ревізіоністів глибоко правих переконань. Двоє із Вільгельмових партнерів долучаться до Гітлера в його першій спробі захопити владу — Мюнхенського пивного путчу 1923 року[182].

Нацистський рух був національним самовизначенням, доведеним до шаленства, збоченим через хибно витлумачену поразку, отруєним расовим містицизмом. Гітлер не спромігся захопити владу, але роком раніше Беніто Муссоліні привів до влади в Римі свій фашистський рух. Італія була переможницею Першої світової війни, але фашисти однаково стверджували, що вона потребувала більших територій. Національне самовизначення перестало бути принципом, що його після завершення війни застосовують держави-переможниці, а стало постійною боротьбою нацистів та фашистів за перековування своїх націй у неспокої масової мобілізації та жорстокості нової війни. Хоча переможці не визнали б цього, національне самовизначення від початку було отруєне владними міркуваннями. Тепер фашисти чи нацисти шукатимуть владу, потрібну їм для того, щоб перемінити Європу на своє уподобання, ні на мить не полишаючи розмов про національну справедливість і національні права.

Самовизначення було справою непевною не лише на практиці, а й у теорії. Воно виходило з припущення, що нації були подібні до особистостей, що в них були права, які можна було якимось чином зреалізувати. Але як тоді бути із власне особистостями та їхніми індивідуальними правами? Вільгельм був особливо яскравою постаттю, але він був лише одним із мільйонів східних європейців, чию національність було нелегко встановити. Як Габсбург він представляв складну соціальну дійсність, що її самовизначення заперечувало. Стара Європа багатонаціональних імперій залишала багато невизначености щодо національної ідентичности, і ця невизначеність скидалася на певного штибу людську свободу. Якщо національна ідентичність передається через народження або через державу, то аж ніяк не визволяє особистість. Якщо ж натомість національність визнавати питанням еволюцій чи переконання, то вона може дозволити особі зростати й мінятися. Національність тоді, як і тепер, була справою непростою, дуже часто справою вибору — як особистого, так і політичного; часом вогкою — як молоді й сповнені життя тіла, часом сухою — як чорнило підписів на договорах.

Улітку 1922 року покинутий усіма союзниками Вільгельм уже не міг сидіти у Café Reichsrat й чекати пропозицій. Він уже забагато пропозицій прийняв. Бауер наприкінці баварської авантури дав йому трохи грошей. Вільгельм, що не опанував якогось фаху і не підтримував стосунків зі своїм багатим батьком, мабуть, вирішив, що наймудрішим кроком було б покинути Австрію, поки в кишені ще є трохи грошей[183]. У нього не було громадянства, не було юридичної тожсамости, не було паспорта. Він роздобув порожній австрійський паспорт і прийняв певне рішення. У листопаді 1922 року він покинув країну під своїм українським іменем — як Василь Вишиваний.