Червоний князь

Синє. Дитинство біля моря

Був грудень 1908 року, Штефан фон Габсбург сидів у ложі Придворної опери й дивився Цісарів сон. На ньому був комір Ордену Золотого Руна. На сцені Майбутнє кликало імператора Рудольфа в подорож через століття, щоб показати йому славу прийдешніх Габсбургів. Майбутнє показало йому перемоги у битвах, постання великих міст, розквіт торгівлі. Насамкінець воно вказало на Адріатичне море, де побачило, як «на синіх хвилях моря повз темні кипарисові гаї затоки пливе блискуча ескадра непереможного флоту». Штефан плавав на цьому синьому морі, садив ті кипариси й служив на тому флоті. У цьому синьому світі він ростив дітей. Саме тут його син Вільгельм провів більшу частину свого дитинства і юності.

Був липень 1934 року, і Вільгельм фон Габсбург сидів у вишуканому клубі на Монмартрі, де розтрачував батьків спадок. Будівлі освічувало червоне світло, свої ліниві кола проти неба обертав Moulin Rouge. Вільгельм балакав із приятелем-журналістом, автором хроніки світського життя. Тут він підняв руку, щоб глянути на годинник, манжет йому сповз і оголив татуювання з якорем. Жінка, яка сиділа за сусіднім столом, зойкнула. Вважаючи, що перебуває в товаристві грубого моряка, вона викликала господиню закладу, щоб поскаржитися. Зрештою, Вільгельм та його приятель весело посміялися, а читачі паризьких газет отримали привід для сміху наступного дня.

Був серпень 1947 року, і Вільгельма фон Габсбурга на задньому сидінні машини без номерів везли до совєтської в’язниці. Коли охоронці зняли його годинник, вони мусили зауважити витатуйоване під ним зображення якора. На допитах, що розпочалися після цього, Вільгельм згадував свого батька Штефана і своє дитинство біля моря. Це нічого не означало для його допитувачів, єдиним клопотом для яких було довести, що Вільгельм був українським націоналістом, а отже, ворогом Сталіна. Українським націоналістом і ворогом Сталіна Вільгельм безперечно був, але як він ним став? Його шлях до цього розпочався біля моря, в теплому габсбурзькому краї, під упливом батька. Татуювання позначає забуті змагання за панування на морі, які сформували і батька, й сина. Воно зринає в кінці його історії і натякає на її початок[14].

Штефан та Вільгельм були останніми з Габсбурґів, які прагнули панувати на морі, але не першими. На вершині своєї слави, у шістнадцятому столітті, Габсбурги були чільною морською потугою світу. У вісімнадцятому столітті втрата Іспанії, Португалії та Нідерландів неабияк послабила їхні позиції в Європі, позбавивши можливости претендувати на світові володіння. Перемога над Наполеоном подарувала їм бажаний вихід до моря — західний та східний береги Адріатики. Осердям свого флоту й головним портом Габсбурги зробили Венецію. Тоді, 1848 року, італійські повстанці вбили командира венеційського арсеналу Габсбурґів. Тож імперії був потрібен кращий порт, а її флоту — безпечніша база[15].

На північному краю Адріатики Габсбурги перебудували місто Трієст на модерний морський порт. На 1859 рік Трієст мав залізничне сполучення з Віднем; після відкриття Суецького каналу в 1869 році його кораблі могли пливти до Азії та Африки. Цими двома швидкими кроками Габсбурги вступили у вік глобалізації. За ці ж два десятиліття, протягом 1850-х та 1860-х років, Габсбурги відбудували село Пулу на східному березі Адріатики, зробивши з нього свою морську базу. Коли розпочалося будівництво, у Пулі мешкало декілька сотень людей і значно більше привидів. Саме тут, за грецьким мітом про золоте руно, Медея прирекла свого брата на смерть від рук Ясона. За римських часів у Пулі був форум, згодом тут розміщувалася резиденція провінційної влади Візантійської, а відтак — Священної Римської імперії. По тому повільно спливло півтисячоліття, за якого місто повернулося до давнішого способу життя. Коли розпочалася відбудова, серед римських руїн Пули відлунювало мекання кіз. Через два десятиліття місто стало подібним до Трієсту — модерним та багатонаціональним, із десятками тисяч мешканців[16].

Нову морську імперію на Адріатичному морі треба було боронити від італійського націоналізму. Італійці повстали проти Габсбурґів у 1848 році й завдали їм поразки 1859 року. Процес об’єднання Італії не мав якогось природного остаточного завершення. Італійські патріоти не бачили підстав, які мали б зашкодити їхньому молодому національному королівству розростатися навколо Адріатичного моря — до Трієсту, до Пули й навіть далі на південь, вздовж східного берега. В уяві італійців між східним та західним берегами моря не було різниці. Навіть за габсбурзького панування міста східної Адріатики розмовляли італійською внаслідок багатостолітнього підпорядкування Венеції. Морська рівність з Італією була щонайважливішим пріоритетом з погляду як безпеки, так і престижу. Гонитва озброєнь з Італією на морі була змаганням, у якому Габсбурги могли перемогти, і перемогли. Вік національних об’єднань змусив Габсбургів опанувати моря. У війні 1866 року, в якій Габсбурги програли провід Німеччини Прусії, а контроль над Венецією — Італії, вони принаймні завдали італійцям поразки на морі[17].

Реформа габсбурзького флоту була роботою ерцгерцога Максимільяна, брата цісаря Франца-Йосифа. Саме він заклав перший камінь нового арсеналу в Пулі після революцій 1848 року, саме він із фіаско 1859 року зробив висновок про те, що Габсбурги мусять контролювати Адріатику, і саме він переконав Франца-Йосифа в тому, що модерний бойовий флот є можливим і необхідним. Вивчаючи розгортання броненосців у Громадянській війні в Америці, Максимільян зрозумів, що дні дерев’яних бойових кораблів добігли кінця. І він пролобіював морський бюджет 1862 року, який у наступні роки забезпечив Габсбургам флот із броненосців. При цьому Максимільян згадував про давню морську славу Габсбургів. У Трієсті він побудував свій палац Мірамар на зразок корабля, з круглими вікнами, подібними до ілюмінаторів. Навіть зсередини палац справляв враження морської глибини, оскільки гойдався від м’якого відлуння кроків. Зали палацу Максимільян оздобив портретами своїх нащадків з іспанських Габсбургів, правителів світу Атлантики. Команді дерев’яного корабля, «Новари», він наказав здійснити навколосвітнє плавання, таким чином зігравши габсбурзьку коду Епохи великих відкриттів[18].

Згодом Максимільян отримав нагоду наслідувати подвиги іспанських Габсбургів, ставши імператором Мексики. На цей час Мексика була незалежною країною, але країною зі значними боргами, що їх європейські кредитори, особливо ж Франція, прагнули повернути. Франція звернулася до Максимільяна з пропозицією від жменьки представників цвіту мексиканської аристократії приїхати до Мексики й стати їхнім імператором. Максимільян вагався, але зрештою погодився, оскільки його дружина хотіла бути імператрицею. У квітні 1864 року він вирушив у Мексику на «Новарі» за підтримки французького війська. Встановленню його імперії противилися мексиканські республіканці, яких французам не вдалося придушити. Французьке військо відбуло у лютому 1867 року, а мексиканці захопили Максимільяна в полон у травні. Його претензії на особливі права своєї родини поневолювачі зустріли сміхом. Свого часу він прирік на смерть очільника республіканців, а тепер на смерть прирекли його.

Уранці 19 червня 1867 року на піщаній дюні в Керетеро пролунали сім пострілів. П’ять із них поцілили в Максимільяна. Після того, як він упав, ще живий, ще мовлячи, цілком можливо, іспанською, яку він вивчив для того, щоб правити, офіцер шаблею вказав на Максимільянове серце. Солдат з милосердя пристрелив його, і Мексиканської імперії не стало. Аж до кінця Максимільян зберіг певну гідність. Перед стратою він пробачив кожного з сімох її виконавців, подарував кожному золоту монету і попросив не стріляти йому в голову. «Новара» повернулася до Австрії з його трупом[19].

Мексиканська катастрофа залишила габсбурзький флот без видатного очільника, а також без ерцгерцога, який відстоював би особливі інтереси флоту в правлячій династії. Однак уже наступне покоління явило гідну заміну в особі юного ерцгерцога Штефана. Народжений 1860 року, Штефан вийшов із войовничої лінії габсбурзького роду. Він був онуком ерцгерцога Карла фон Габсбурга, який переміг Наполеона під Асперном. Після смерти батька Штефана прийняв і виховав його дядько, ерцгерцог Альбрехт, фельдмаршал габсбурзького війська і військовий стратег. Альбрехт виростив Штефана і трьох його братів на те, щоб вести перед. Один із Штефанових братів, Фрідріх, став фельдмаршалом. Інший, Ойген, був великим магістром Тевтонських Рицарів. Сестра Марія-Крістіна добилася успіху там, де зазнав поразки Максимільян. Вона поновила габсбурзький зв’язок з Іспанією, вийшовши заміж за іспанського короля[20].

Високого, жвавого та міцного Штефана відіслано на флот продовжувати іншу місію Максимільяна — встановлення габсбурзького контролю над Адріатичним морем. Після двох років навчання в цісарській морській академії він 1879 року одержав офіцерський чин. Піднімаючися службою, Штефан зберіг свою популярність серед молодших офіцерів, хоч і не завжди серед їхніх начальників. Він був одним із засновників Цісарсько-королівської вітрильної ескадри — почесного товариства, яке не мало формального стосунку до флоту. Більшість із Штефанових сучасників-аристократів мали вітрильний спорт за щось страшенно міщанське, а отже, Штефанова підтримка цього заняття була доволі прогресивною. Його вважали людиною сучасних переконань[21].

У романтичному житті Штефан дотримувався традиційних цінностей і залицявся до ерцгерцогині Марії-Терезії фон Габсбург, тосканської княжни. Одним із її дідів був Леопольд II фон Габсбург, останній великий князь Тосканський, якого скинуто 1859 року.

Іншим — Фердинанд II Бурбон, король Обох Сицилій, знаний за прізвиськом «Король-Бомба» після брутального придушення бунту 1848 року. Коли народжена 1862 року Марія-Терезія була маленькою дівчинкою, Італія перетворювалася на єдине королівство, котре не потребувало іноземних династій. їй пощастило, що її руки домагався саме Штефан. Поїхавши за ним до Пули, в адріатичні володіння Габсбурґів, вона могла й далі розмовляти рідною італійською мовою. Союз Штефана та Марії-Терезії символізував подальші намагання Габсбурґів бути морською потугою.

Марія-Терезія була доволі близькою родичкою свого нареченого. Штефанів дід Карл був водночас її прадідом. Відтак молодята виявилися одночасно двоюрідними і троюрідними братом і сестрою. У цьому вони наслідували традиції габсбурзького сватання. Шлюб між двома Габсбургами був шлюбом рівних, який не міг не задовольнити цісарський двір у Відні. Цісар Франц-Йосиф невдовзі розіслав написані власноруч оголошення про їхнє одруження головам держав і послав молодій парі в подарунок набір вишуканого срібла. Американський президент Ґровер Клівленд написав Штефанові та Марії-Терезі привітання з побажаннями благословенного родинного життя. На таке життя пара мала чудові перспективи. Вони побралися 28 лютого 1886 року в цісарському палаці у Відні. Штефан одружився трохи вище власного стану: його наречена була ближчою родичкою цісаря, аніж він сам, а отже, була й ближчою до двору. Марія-Терезія знайшла собі місце в осерді нових габсбурзьких планів, що стосувалися панування над Адріатикою. Молода пара оселилася в Пулі. Тут для них був якнайкращий пристанівок для того, аби заснувати нову лінію Габсбурґів із відповідно модерними амбіціями[22].

Шлюб Штефана з Марією-Терезою був невеликим джерелом втіхи для династії, яка переживала складні часи. Молоду пару звів докупи занепад габсбурзьких володінь. Наречена знайшла собі заміну Італії на габсбурзькій Адріатиці, чоловік як своєрідну компенсацію за поразки габсбурзького війська отримав осучаснений та все потужніший флот. Цей флот, що обіцяв майбутні відкриття, міг створити бодай видимість повернення до міжнародної влади. Сам Штефан провів значну частину молодости в плаваннях навколо Середземного моря, а тоді до Латинської Америки.

Однак більшості Габсбурґів їхня монархія здавалася посередньою імперією на суходолі, й вони часто почувалися здушеними поясом відповідальности. Монархія Франца-Йосифа, що зазнала приниження від своєї союзниці Німеччини і була приречена йти на компроміс зі своїм населенням — така монархія не могла вдовольнити більшість габсбурзьких принців. Така імперія виміняла славу на довгочасність і відмовилася від давньої мрії про всесвітнє панування на користь непевних обіцянок утримати безпеку в Європі. Вперше за багато століть габсбурзькі ерцгерцоги не мали з ким одружуватися, щоб здобувати нові трони, і не мали війська, яке можна було б повести на великі перемоги. їх стримували позірно непереможні європейські суперники, а посісти трон вони не могли через позірно безкінечне життя цісаря.

Відтак ерцгерцог Максимільян, людина значно більш обдарована, ніж його брат-цісар, погнався за мексиканською мрією і знайшов свою смерть у Новому Світі. Ерцгерцог Рудольф, кронпринц та єдиний син Франца-Йосифа, теж потерпав через амбітність. Як і в більшости спадкоємців трону, у нього були складні стосунки з батьком. Франц-Йосиф призначив Рудольфовим наставником людину, яка, коли Рудольф був підлітком, будила його пострілами з пістоля посеред ночі й змушувала робити руханку в снігу. Рудольфів бунт був бунтом ідей, а не дій. Він вірив у права людини і націй. Однак, поки правив його батько, він не міг сам висловлювати політичних поглядів, тож писав анонімні статті в газетах, у яких критикував урядову політику. Особливо його засмутив союз Габсбурзької монархії з Німеччиною. Сам він надавав перевагу Франції, яку уявляв собі батьківщиною того лібералізму та демократії, що їх сам підтримував. До того ж, цілком імовірно, він заздрив німецькому цісареві Вільгельму II. Той був майже ровесником Рудольфа — і вже тішився владою.

1888 року Рудольфові виповнилося тридцять років: вік, якого варто було соромитися, особливо з огляду на те, що його батько прийшов до влади у вісімнадцять. Рудольф не підтримував стосунків зі своєю дружиною і прагнув розлучитися з нею. Вона народила йому доньку; відтак він заразив дружину венеричною хворобою, внаслідок якої вона втратила здатність народити йому сина. Папа Римський відіслав його прохання про розлучення його батькові, й це, мабуть, загострило Рудольфове відчуття дитячої безпорадности. Рудольф розраджував себе алкоголем, морфієм та жінками — втім, усе це лише поглиблювало його страждання. Цілком імовірно, венеричні хвороби доводили його до божевілля. Сімнадцятилітня баронеса напівгрецького походження Марія Ветсера не була улюбленою серед його численних коханок. Улюбленою його коханкою, мабуть, коханням цілого його життя була Міцці Каспер.

Рудольф подарував Міцці будинок у Відні, де вона мешкала, а їхня спільна подруга влаштувала висококласний бордель. У дні свого смутку Рудольф знаходив утіху з нею, відвідуючи винарні та співаючи популярних пісень. Однак, коли Рудольф розповів Міцці про своє бажання подвійного самогубства, вона підняла його на сміх і донесла на нього в поліцію в надії його зупинити. Марія Ветсера, з іншого боку, була щонайсправжнісінькою femme fatale; вона розділила Штефанове захоплення смертю. 30 січня 1889 року Франц-Йосиф отримав жахливу звістку про те, що його єдиного сина знайшли мертвим у мисливській резиденції в Маєрлінгу. Лікар, що проводив розслідування, знайшов Рудольфа та Ветсеру з простріленими головами. Пістолет лежав біля правиці Рудольфа[23].

Смерть кронпринца поклала кінець прямій лінії цісаря. Францові-Йосифу та його дружині, цісареві Єлизаветі, не судилося мати інших синів. Вона була вже в літах і не ділила з чоловіком помешкання. Щоранку Франц-Йосиф прокидався на твердому ліжку, купався в холодній воді, а день провадив у зустрічах та в праці з паперами. Єлизавета ж багато часу проводила перед дзеркалом та за гімнастикою, потрібною для збереження її дев’ятнадцяти і півдюймової талії. «Я раба свого волосся», — зізнавалася цісарева. Волосся їй сягало до п’ят і вимагало ненастанної уваги. Вона колекціонувала портрети інших красунь, просячи габсбурзьких дипломатів у Стамбулі діставати для неї «фотографії вродливих жінок зі світу турецьких гаремів». У неї була певна схильність цілувати дівчат. Вона проводила багато часу вдалині від Відня, часто плаваючи серед грецьких островів на півдні. У 1890-х роках, у тих рідкісних випадках, коли цісарева взагалі з’являлася у Відні, вона ховала обличчя, яке вже старіло, за вуаллю. 10 вересня 1898 року, сходячи на пароплав у Женеві, Єлизавета загинула від рук італійського анархіста, який убив її єдиним ударом теслярського шила. Вона померла від внутрішньої кровотечі, не усвідомлюючи, що тонке лезо прокололо їй серце[24].

Цісар Франц-Йосиф утратив брата Максимільяна, сина Рудольфа та дружину Єлизавету. Безперечно, це були особисті трагедії. Але також ці смерті створювали проблеми для династії Габсбургів. Франц-Йосиф правив довго, та колись і йому судилося померти. Хто тоді стане його наступником? Крім Максимільяна, у цісаря було ще двоє братів. Молодший із них, ерцгерцог Людвіг-Віктор, колекціонував твори мистецтва й будував палаци. Це були цілком прийнятні заняття для ерцгерцога. Однак, крім того, він полюбляв переодягатися в жіночий одяг, що начебто допомагало йому зваблювати чоловіків. Сама ця звичка, якщо її практикувати обачно, не конче виключала б його кандидатуру, але Людвіг-Віктор, знаний серед своїх близьких друзів як Лютцівутці, не відзначався обачністю. Після чергової пригоди в Центральних лазнях у Відні його відіслано в замок поблизу Зальцбурга. Він запросив собі в товариство офіцерів війська, а тоді застосував цілу стратегію, замислену з метою змусити їх зняти штани. Залишався ще один брат, ерцгерцог Карл-Людвіг, який спромігся загинути через те, що був ревним католиком. 1896 року він помер, споживши святої, але зараженої води з ріки Йордану.

А втім, саме Карл-Людвіг став батьком наступного коронного принца. Разом із другою з його трьох дружин він привів на світ трьох синів: Франца-Фердинанда, Отто-Франца, та Фердинанда-Карла. Найвідоміший із цієї трійці Отто-Франц мав схильність до танців голяка в кав’ярнях і одного разу висипав на бюст цісаря миску зі шпинатом. За інший негідний вчинок, осоромлення своєї вагітної дружини, він отримав ляпаса від Франца-Йосифа. Достеменно невідомо, хто саме — Отто-Франц чи Франц-Фердинанд — вирішив випробувати свого коня, змусивши його перестрибнути через труну, що її несли в похоронній процесії. Зрозуміло, однак, що Франц-Фердинанд, хоч він був і менш яскравою персоною, ніж його брат, теж славився надзвичайною неврівноваженістю. Але він був живий і до того ж був найстаршим племінником цісаря, а отже, коронним принцом[25].

Отто-Франц хворів на сифіліс і помер жахливою смертю. Його брат, коронний принц Франц-Фердинанд, страждав на туберкульоз, через що подався на південь дихати повітрям Адріатики. Там він відвідав Марію-Терезію, яка була йому двоюрідною сестрою з материного боку, і плавав з її чоловіком Штефаном. У їхньому товаристві він знайшов атмосферу, цілком відмінну від тієї, яку залишив у Відні. Вдалині від імперської столиці, у теплій та затишній гавані Пули, Штефан та Марія-Терезія займалися відновленням габсбурзької родини, кладучи початок власній і подиву гідній її гілці. Діти не забарилися — за наступні дев’ять років їх народилося шестеро.

Першою 1886 року з’явилася донька Елеонора. Перший син, Карл-Альбрехт, народився у 1888 році, за декілька місяців до самогубства Рудольфа. Карла-Альбрехта назвали на честь двох військових героїв роду Габсбургів: Альбрехта — дядька й опікуна його батька, та Карла, батькового діда й материного прадіда. Такий вибір імен був традиційним реверансом у бік минулих поколінь.

Щодо іще живого Альбрехта це був також дуже розважливий хід. Штефан у цей час був не найбагатшим із ерцгерцогів, але мав успадкувати казкові багатства по смерті свого названого батька Альбрехта. Після Карла-Альбрехта Марія-Терезія привела на світ двох доньок: Ренату та Матильду. Останню теж названо на знак пошани до Альбрехта, чия донька Матильда випадково загинула, запаливши власну сукню, коли намагалася сховати в ній від батькових очей цигарку.

Штефан планував заснувати майбутню династію, й імена двох його наймолодших синів виказують потужну політичну уяву. Наступного сина, який народився 1893 року, охрестили Лео-Карлом-Марією-Кирилом-Методієм. Брати Кирило та Методій були святими, але не католицькими — вони належали до конкурентної православної церкви. Ці брати були місіонерами серед слов’ян і створили мову, яка стала традиційною мовою православної літургії. Хоча вони жили й померли до християнської схизми 1054 року, їхнє досягнення з того часу ототожнювалося з православ’ям. Лео народився в день їх пошанування, п’ятого липня. Це традиційне свято православних вірних лише нещодавно визнала католицька церква. Такий тактичний хід був спрямований на здобуття впливу серед православного населення Балкан. Цю зміну приніс папа Лео XIII, що може пояснювати перше ім’я Лео. Третє ім’я дитини, Марія, видається виразною згадкою про Діву Марію, яка у тому часі та місці була в більшій пошані серед католиків, ніж серед православних. Однак, згідно з традицією, батьків Кирила та Методія звали Левом і Марією. Відтак ці два імені, які вказували католикам на правлячого Папу та Діву Марію, були також відчутно православними. Отже, чотири імені (Лео, Марія, Кирило, Методій) можна було розуміти як згадку про двох православних святих та їхніх батьків[26].

Ім’я дитини слугувало своєрідним мостом через велику схизму в християнстві. З 1054 року християнська Європа була розділена між Сходом та Заходом. Штефанів син Лео, спадкоємець найважливішої католицької родини в Європі, отримав ім’я, яке дозволило б йому одного дня порозумітися з православними. Наприкінці дев’ятнадцятого століття на Балканах релігійні покликання були певним трибом національної політики. Штефан пропонував габсбурзьке розв’язання «східного питання» — найнагальнішої дипломатичної проблеми його часу. У південно-східній Європі Османська імперія, традиційна суперниця Габсбурґів, занепадала. Східне питання стосувалося долі балканських земель османів, заселених переважно православними вірними. Чи ці землі захоплять національні монархії на кшталт Сербії? Чи Російська імперія, ще одна православна держава, що прагнула трактувати православну Сербію як свою державу-клієнта? Після досвіду Італії та Німеччини Штефан знав, що національне об’єднання може становити загрозу для монархії. Хорвати, які заселяли південні простори Габсбурзької монархії, були католиками, як і Габсбурги, але діалекти, що ними вони говорили, були дуже подібними до тих, які кодифікувалися саме як сербські. Сербія, яка в своїх межах об’єднала б «югославську», тобто південнослов’янську націю, захопила б Адріатичне побережжя разом із Пулою і Штефановим палацом.

Лео був Штефановою відповіддю на Східне питання: хай собі й далі набирає сили націоналізм, хай націоналісти об’єднують землі, хай виникає Югославія, що поєднає в собі сербів та хорватів, православних і католиків — але хай це станеться під правлінням Габсбургів, а правлячим Габсбургом хай буде мій син. Новооб’єднані нації могли стати коронними землями Габсбургів — таким чином вони б удовольнили свої місцеві прагнення, водночас зберігаючи причетність до мирної імперії, яка існує в достатку та має вищу цивілізацію.

Штефан був не єдиним Габсбургом, який виношував подібні ідеї. Принц Рудольф свого часу вважав, що Габсбурги повинні стати домінантною силою на Балканах і отримати «зверхність на європейському сході», як він сказав 1886 року. Цього домінування він планував досягти через політику укладання союзів із балканськими національними монархіями з одночасним проникненням у їхні економічні системи та підтримкою німецької як мови культури на Балканах. Його наступника в ролі коронного принца, Франца-Фердинанда, теж переймали такі ідеї. У кінці 1880-х та на початку 1890-х років під час яхтових прогулянок Адріатичним морем зі Штефаном Франц-Фердинанд, імовірно, говорив про свою ідею мирного поглинання південнослов’янських володінь у межах Габсбурзької монархії. За цим задумом, подвійна держава Австро-Угорщина перетворювалася на потрійну державу — Австро-Угорщино-Югославію. Габсбурги якимось чином подолають православні держави балканського півострова — скоріш за все, під час кризи, спричиненої остаточним падінням Османської імперії, — і включать їхні народи в нові коронні землі. Видається, що підготувавши габсбурзького кандидата на майбутню зону впливу на Балканах, Штефан зробив крок, якого не зробили Рудольф і Франц-Фердинанд. Найімовірніше, за задумом батька, Лео мав стати регентом певного штибу Габсбурзького королівства на Балканах[27].

Подібні амбіції відобразилися і в імені наймолодшого сина Штефана, Вільгельма, який народився 10 лютого 1895 року. Вільгельм — ім’я габсбурзького ерцгерцога, який у кінці чотирнадцятого століття мав через шлюб отримати польську корону. Він був заручений із Ядвігою, дівчинкою-королем Польщі. Ядвіга була королем, оскільки в Польщі не бувало правлячих королев. Коли у 1385 році Вільгельм вступив у Польщу, щоб пошлюбити одинадцятилітню дівчинку, його спіймали польські шляхтичі й вигнали з країни. Чинилося це аж ніяк не з міркувань делікатности — шляхтичі прагнули одружити Ядвіґу з іншим. Вона вийшла заміж за великого князя литовського і разом із ним заснувала Ягеллонську династію, яка правила Польщею і великим шматом східної Європи протягом наступних двох століть. Представник саме цієї династії програв Богемію та Угорщину Габсбургам 1526 року. Однак сама Польща після цього зберігала незалежність ще понад два століття[28].

Та Габсбурги, які вміли чекати, отримали значну частину польської території у вісімнадцятому столітті, разом із сусідніми імперіями беручи участь у поділі старої Польщі. У дев’ятнадцятому столітті старі польські землі все ще були розділеними між Габсбурзькою монархією, Німеччиною та Російською імперією. Як усвідомлював Штефан, така домовленість не відзначалася стабільністю. Його названий батько Альбрехт мав величезні обшири земель в габсбурзькій частині Польщі, знаній як Галичина, і Штефан його там відвідував. Правдоподібно, він мав загальне уявлення про історію польського спротиву імперському правлінню. Наполеон підняв поляків проти всіх трьох їхніх гнобителів. 1809 року військо Герцогства Варшавського — наполеонівського державного утворення — навіть захопило габсбурзьку Галичину. У 1830-му й знову в 1863 році поляки зробили спроби скинути російське правління. У 1890-х роках поляки в Німеччині опиралися кампаніям із Берліна, які мали на меті скупити їхню власність і послабити їхню католицьку церкву. У Габсбурзьких володіннях для польської культури існували сприятливі умови, а для польського політичного життя не бракувало можливостей. Поляки керували галицькою провінцією, а також із їхнього середовища вийшло двоє прем’єр-міністрів. Деякі поляки вважали, що одного дня у винагороду за їхню лояльність Габсбурги підтримають створення об’єднаного польського королівства в межах розширеної Габсбурзької монархії[29].

Карл-Штефан вважав, що його родина спроможна здійснити таке національне бажання. У 1894 та 1895 роках, коли Марія-Терезія носила Вільгельма, Штефан знав, що його власна доля скоро поєднається з Польщею. Альбрехт помирав. Після його смерти, яка прийшла через вісім днів після народження Вільгельма, Штефан успадкував його маєток у Галичині. Штефан розумів, що саме він був ерцгерцогом із найвигіднішим становищем для вирішення польського питання — яке було найнагальнішою національною проблемою у тогочасній Європі після питання східного. Балканський досвід навчив його уявляти національні об’єднання. Зі свого південного погляду Штефан уже розвинув уявлення про те, що майбутні національні об’єднання повинні відбуватися під егідою Габсбурґів. Від народження призначення Вільгельма полягало в тому, щоб стати відповіддю на польське питання. Питання це формулювалося наступним чином: чи зможуть три частини давньої Польщі колись знову об’єднатися; а якщо так, то чи будуть вони незалежною державою, чи коронною землею імперії? Штефанова відповідь твердила: якщо Польщі судилося об’єднатися, нехай це станеться під правлінням Габсбургів, нехай Польща стане коронною землею Габсбурзької імперії, і нехай її регент походить із моєї родини. Усі діти Штефана вчили польську, але тільки Вільгельм учив її з народження.

Штефанів план залежав від гіпотетичного майбутнього падіння Російської імперії, яка містила понад половину старих польських земель. План цей залежав також від прихильності Німеччини, яка теж брала участь у поділах Польщі. Так сталося, що Вільгельмове ім’я відсилало також і до Німеччини. На 1895 рік найвідомішим Вільгельмом у світі був німецький цісар Вільгельм II. Габсбурги уклали союз із Німеччиною 1879 року. Впродовж 1890-х років стосунки між Німеччиною та Габсбурзькою монархією стали тепліші завдяки, зокрема, особистій дипломатії Штефана. Через декілька тижнів після народження сина Штефан командував флотилією, яка пливла до Німеччини на урочисте відкриття каналу, що з’єднував Північне море з Балтійським. Вільгельм II був не рівня Штефанові як мореплавець, але Імперська військова гавань у Кілі неабияк вражала. Поруч із нею Габсбурзька морська база у Пулі видавалася нікчемною; а сам німецький флот був незрівнянно сильнішим за габсбурзький. Як показала війна 1866 року, Австрія ніколи не зрівняється з Німеччиною на суходолі. Тепер Штефан побачив, що те ж стосується й морів. Якщо Габсбурзька монархія не могла суперничати з Німеччиною, їй залишалося лише бути її союзницею. Гіркою насолодою для Штефана було розповідати німецькому цісареві про народження сина, названого Вільгельмом. Це мав бути маленький жест лояльности одного союзника до іншого[30].

Невдовзі Штефан полишив флот. Можливо, побачене в Німеччині переконало його, що шлях до слави лежить не через службу на морі. Флот подарував йому лише мимобіжний погляд на сині моря, над якими інші Габсбурґи колись панували. Найімовірніше, Штефан усвідомив марноту амбіцій морського панування, особливо з огляду на зростання німецького, та й, зрештою, британського флоту. Він і сам був англофілом, замовляв яхти з Британії і вмів розмовляти правильною англійською. Якщо море більше не могло запропонувати задовільної відповіді, можливо, такої відповіді слід було шукати в нації. Можливо, вік національних компромісів вдасться перетворити на вік національної слави. Штефанів вихід із флоту поклав край одній габсбурзькій мрії — про молодого й мужнього ерцгерцога, що приборкує високі моря. Але тепер у Штефана були інші мрії. Він був дуже багатим, щасливо одруженим і мав шістьох здорових дітей. Йому було тридцять шість років — вік достатньо зрілий, щоб розуміти, як навколо нього змінюється світ, але достатньо молодий, щоб вважати, що ці зміни можна випередити[31].

Штефан покинув флот, аби спробувати себе у здійсненні національної політики, яка послужила б йому та імперії його родини. Імена, що їх він дав своїм синам, мали символічно підготувати їх на правління новими королівствами на пограниччі імперії — балканським та польським. Якщо й справді не уникнути нових національних об’єднань, то нехай ці об’єднання відбуваються під проводом ерцгерцогів, у рамцях розширених габсбурзьких володінь. Якщо гряде націоналізм, то нехай він працює на розширення імперії, а не на її розпад. Для втілення такого плану габсбурзьким ерцгерцогам довелося б спершу перемінитися й стати національними лідерами. Під керівництвом Штефана принци змінять традиційні для себе ролі воєначальників на новий чин творців народів. Такою була гіпотеза щодо мінливої природи влади, і гіпотеза ця була цілком вдалою. Тепер Штефанові потрібна була лише лабораторія.

Острів Лошинь в Адріатичному морі, на якому Штефан побудував собі відпочинкову віллу, мав стати його Едемським садом, у якому він виростить свій яскравий рід модерних монархів. На цьому острові були стежки, але не було доріг; століття будувань та перебудувань кам’яних огорож розчистили ґрунт і водночас створили складне мереживо бар’єрів. Свою віллу, яка називалася Под’яворі або ж «Під лавровими деревами», Штефан побудував оддалік від берега високо в сосновому лісі, на місці, вибраному за його кліматологічні властивості. Рівень вологи тут начебто був ідеальним для родини, в якій часто хворіли на туберкульоз. Відвідувач Штефанової вілли йшов на захід, у протилежному від затоки напрямку, тоді піднімався пагорбом знаним як Кальварія. Сходження відбувалося нерівною стежкою і найчастіше потребувало допомоги найманого помічника й віслюка, що ніс багаж.

Маєток Под’яворі був спланованим райським куточком, що мав берегти здоров’я і тішити чуття. Стояв він осторонь від цивілізації, але не надто далеко. Навіть неуважний спостерігач помітив би, що природи тут торкнулася рука людини. Штефан завіз сюди двісті видів рослин із цілого світу, й віденські проектувальники та італійські садівники перетворили ділянку навколо вілли на гідний захоплення сад. Деякі з найяскравіших екземплярів флори були місцевими рослинами — наприклад, павуча орхідея, що цвіла синім усередині чорного. Англійська гувернантка, що прибула на острів узимку, писала про нього як про «розкішний сон». «Повітря тут повнилося пахощами помаранчевих та цитринових дерев, троянд і мімоз», — згадувала вона[32].

Ця гувернантка, життєрадісна молода панна на ім’я Неллі Раян, по прибутті зіткнулася з яскравим та химерним світом, що його Штефан створив для своєї родини на острові. Її зустрів Штефанів ад’ютант, який поцілував їй руку й перепросився за те, що єдиними відомими йому англійськими словами були «І love you». На першій її зустрічі зі Штефаном ерцгерцог наполіг, щоб вони негайно зіграли в теніс. До його послуг був оточений пальмами тенісний корт, на якому прислуговували четверо місцевих хлопчаків у народних строях, що несли сітки на високих палицях. «Гра була чудова, — згадувала про свій перший матч із ерцгерцогом Неллі, — але я скоро зрозуміла, що він зовсім не вміє програвати»[33].

Декілька днів по тому Штефан з’явився в її кімнаті. Він мав плани щодо її меблів. Пояснивши, що її облаштування було «немистецьким», він скинув усі її речі в купу посеред кімнати. Поки він тягав меблі й заливався потом, гувернантка висловила стурбованість, що його дружина, заставши його за таким заняттям, буде дуже здивована. Мов на поклик, з’явилася Марія-Терезія, яка лише посміялася з типово нав’язливої поведінки свого чоловіка. Тим часом принесли звістку про полювання, заплановане на наступний день. Штефан забув, що робив. Залишивши по собі безлад, він вийшов у коридор зі своїм новим співрозмовником, нестримно жестикулюючи[34].

Штефан, видавалося, перестав працювати. Він прокидався вранці й одягався у свою художницьку уніформу — мішкуваті вельветові штани, безформний піджак, солом’яний капелюх. Тоді вирушав із дому з полотном під пахвою та невідступним слугою за плечима. Його анітрохи не бентежив цілковитий брак мистецького хисту. Іноді вранці він випливав в Адріатичне море, повертаючись через декілька днів або й декілька тижнів із кількома новими картинами. Вечорами Штефан безцільно метушився по дому, або грав на піаніно, або ж влаштовував вечірки[35].

Справжнім його заняттям була освіта дітей. їхнє щоденне життя він розписав до хвилини, щоправда, остаточно не позбавляючи їх утіхи. Шестеро дітей — Леанора, Карл, Рената, Тильда, Лео та Віллі — вчилися вдома; їхні вчителі походили з дрібної шляхти й буржуазії. Також повитухами в них були місцеві жінки — щоб розбавити, за словами їхньої гувернантки, «надмір голубої крові». Учили їх ті, що вважалися представниками здоровіших класів. Діти прокидалися щоранку о 6:00, відвідували месу о 7:00, починали уроки о 8:00, споживали сендвіч та склянку вина о 10:00 (навіть малі діти завжди пили вино), ішли на прогулянку зі спілкуванням іноземною мовою об 11:00, обідали о 12:00 теж із вином, тоді займалися тенісом або каталися на ковзанах, пили чай із тістечками о 15:30, поверталися до уроків о 15:45 та вечеряли о 19:00[36].

Віллі та його брати мусили до кожного обіду та вечері за допомогою своїх покоївок і камердинерів перевдягатися у відповідні костюми. У вітальню до кожної страви вони заходили, дотримуючися порядку та рангу, навіть якщо родина споживала їжу без гостей. Зберігаючи жалобу за близькими родичами, — що бувало доволі часто, — діти мусили одягатися в чорне. На батькові уродини кожне з дітей мусило скласти йому листа іншою мовою. Діти розмовляли італійською — мовою матері та Адріатичного моря; німецькою — мовою батька й імперії; а також французькою та англійською, які, на Штефанів погляд, були мовами цивілізації. Після 1895 року їх також учили польської. Протягом дня діти говорили одне з одним німецькою, італійською, французькою, англійською та польською. У певному розумінні, всі ці мови були для них рідними; в іншому — у них узагалі не було рідної мови[37].

На Лошині Штефан залишався моряком. Він часто плавав із митцями, а іноді — з іншими гостями, наприклад, із Францом-Фердинандом. Трьох своїх синів він навчив правувати вітрильником. Свої яхти — із власними технічними специфікаціями — він замовляв на англійських верфях. Із суднобудівниками листувався англійською, вимагав дрібних змін і пояснював, що «це покращує вигляд корабля». Доправлення нової яхти завжди було великою подією. Родина здійснювала плавання по Адріатиці, до Трієсту, Венеції чи інших італійських портів. Одного разу вони відвідали Барі, щоб оглянути собор Св. Миколая. Там Штефан наполіг на купівлі чорної кози, яка впала йому в око[38].

Улітку 1900 року родина вирушила до Петербургу, столиці Російської імперії — потужної східної сусідки та суперниці Габсбурґів. У Габсбурзької монархії з Росією пролягав довгий східний кордон, і стосунки між ними були доволі напруженими. Дві імперії були суперницями на Балканах: Росія прагнула встановлення тут численних православних монархій, які підпорядковувалися б їй. Тим часом Австрія воліла якимось чином зберегти свої позиції на Адріатиці й скористати із занепаду Османської імперії. Крім цього, дві імперії були суперницями в польському питанні. Росія, яка здійснювала сувору політику централізації, з підозрою ставилася до вольностей, що ними тішилися поляки в Галичині. Якщо Галичині судилося стати осердям польського об’єднання, то розширення Польщі могло відбуватися хіба коштом Росії[39].

Штефанова любов до моря дозволяла йому підтримувати зв’язки з членами інших королівських родин, а також змушувала думати про дороги до влади. 1902 року він відвідав Мадрид у ролі австрійського делегата на церемонії повноліття його племінника Короля Альфонсо XIII з Бурбонів та Габсбургів. Альфонсів батько помер до його народження, а отже, сам Альфонсо народився королем. Протягом перших шістнадцятьох років його життя регенткою була його мати Марія-Крістіна, Штефанова сестра. Вона спромоглася виростити свого сина гідним його королівської долі. Для себе Штефан прагнув не меншого. Його діти виросли, знаючи, що їхній двоюрідний брат — король. Альфонсо народився для того, щоб посісти трон. Віллі народився, щоб його створити[40].

Морські подорожі навколо Європи, що починалися з Лошині, давали дітям маленькі уроки того, як вони могли б досягти таких перетворень. Для того, щоб змінити мапу Європи, діти мусили навчитися відповідно міняти власні ідентичності та поведінку. Під час родинних подорожей Штефан навчав Віллі й інших дітей того, як і коли змінювати публічну тожсамість; ніщо не могло бути природнішим за маску. Так, 1905 року Штефан та його родина вирушили до Парижа incognito. Штефан подорожував під фальшивим іменем для того, щоб його візит міг вважатися неофіційним.

За складними правилами тогочасної дипломатії, такий крок звільняв французький уряд від зобов’язань приймати родину як ерцгерцогів та ерцгерцогинь імперії. У такій ситуації не бракувало й комедійних моментів: коли габсбурзький ерцгерцог прибував до пристані incognito, місцеву владу однак належало повідомляти про те, що саме відбувається. Це завдання лежало на плечах закордонного міністра Габсбургів, який, до того ж, відповідав за нагляд над поведінкою ерцгерцогів на час їхнього перебування за кордоном[41].

Ці плавання були складником політичної освіти Віллі. Його та його родину — як осіб коронованих — на всіх візитах приймали короновані особи і чільники держав. Зверталися до них як до «Ваших цісарсько-королівських високостей», бо вони були цісарсько-королівськими ерцгерцогами та ерцгерцогинями, а в майбутньому — можливими правителями. На їхніх яхтах їх відвідували королі та королеви. Діти засвоювали, що світ поділяється на три види країн: імперії та королівства, що над ними правлять Габсбурги або їхні родичі; імперії і королівства, що над ними правлять інші династії; і республіки, такі як Франція. Подорожі на яхтах були, мабуть, приємнішою наукою, ніж щоденна рутина, яку діти знали на Лошині. З’явилися промовисті знаки, що вказували на небажаного штибу контакти з найманими моряками[42].

Коли влітку 1906 року настав час наступної експедиції, Віллі був уже достатньо дорослим, щоб працювати помічником на палубі. Його батько планував велику подорож до Стамбулу. Як і попередні рази, Штефан бажав подорожувати incognito, повідомляючи всім і кожному, що разом із родиною та слугами прибуде у великий порт, але водночас зберігаючи видимість обережности. Для цієї подорожі він обрав собі псевдонім «Граф Живецький». Такий вибір тожсамости був вельми промовистим. Живець — польська назва міста й регіону, де Штефан успадкував свій галицький маєток. Він застосовував свій псевдонім у листуванні з міністром закордонних справ Габсбургів, писаному винятково польською мовою. Той міністр справді був поляком, але на роботі, як і всі габсбурзькі чиновники, послуговувався німецькою. Щоб заклопотані службовці міністерства змогли відповісти, листи довелося перекладати. У 1906 році, коли Штефанові діти ставали молодими чоловіками та жінками, він демонстративно надавав польській мові перевагу над німецькою[43].

1906 року Віллі виповнилося одинадцять. Був він щасливою дитиною моря: засмаглий, білявий, синьоокий і, як усі вважали, гарний. В Адріатичному морі він міг плавати в чистісінькій, аж дно видно, солонющій воді. Дельфінів було надзвичайно багато.

Рибалки тихо чекали на «синю рибу» — сардини. Час визначала погода — у рідній для Віллі італійській мові на означення обох цих понять вживалося одне й те ж слово; натомість вітри мали власні імена: Трамонтане, Шірокко, рвучкий Бора з північного сходу. Певною мірою, Віллі зростав у невідповідних умовах: він готувався до холодної Галичини, живучи біля південного моря; народжений у Пулі, гартувався для Польщі. Батько дав Віллі польське ім’я 1895 року, але родина перенесла свою чільну резиденцію до Галичини аж у 1907-му.

Того року Штефан проголосив польськість родини й розпочав власну кампанію за польський трон. Переїзд у Галичину після істрійського дитинства мусив стати для Віллі випробуванням, ба навіть шоком, який перервав позачасовість дитинства. Однак хлопчика виховали на те, щоб очікувати змін; майже кожного дня йому замолоду доводилося розмовляти п’ятьма мовами й носити три різні костюми. Вдома, як і за кордоном, його навчали і протоколу, і гнучкости, щоб слугувати вищій меті родинних амбіцій. Переконаність в одвічному праві панувати надавала впевнености в гнучкості, а впевненість у цьому дозволяла бути переконаним в одвічному праві панувати. Габсбурги трактували своє існування в рамцях цього дієвого кола як існування, вільне від часу[44].

Однак Штефанове навернення до польської нації було не лише типово габсбурзьким владним маневром. Це навернення передбачало відмову від спокійного відчуття вічности, від моря як джерела безмежної влади, від острова як місця досконалости людської природи. Відтепер родині доводилося трактувати час як рвучкий рух уперед, до національного визволення. У Галичині Штефан знайшов польську націю, до якої зміг приєднатися, але яку не міг ані плекати, як сад, ані скеровувати, як яхту. У новій домівці навіть родина вийде з-під його контролю. Віллі відмовиться від польського спадку на користь любішої йому нації-суперниці — України.

Штефан та Віллі зійшли на берег у пошуках національних королівств. Як це трапляється з моряками, вони відчули, що земля під їхніми ногами ходить. Віллі з батьком вирушив уперед, у непевне майбутнє націй, але перед тим прописав на зап’ясті позачасовість свого імперського дитинства — опущений якір човна, що лагідно гойдається в гавані, північну зорю незвіданого плавання в темряві. Синь була й залишилася у нього під шкірою — там її серед тіней паризького ресторану помітили уважні очі нервової пані; або ж у різкому світлі кімнати допитів завважив байдужий прислужник Сталіна.