Червоний князь

Зелене. Орієнтальна Європа

Восени 1906 року ерцгерцог Штефан узяв свою родину в морську подорож із Лошині до Стамбула, щоб відвідати султана Османської імперії. Яхту зі щасливим Віллі на палубі він скерував на південь, до виходу в Адріатичне море. По дорозі йому з командою довелося дати відсіч піратському нападові. Це захопливе видовище мусило сподобатися Віллі та його братам. Коли стихло відлуння пострілів, їхній корабель плив уже Середземним морем, навколо Греції, через царство мітів.

Штефан кинув якір на грецькому острові Корфу, щоб відвідати палац, який побудували для цісареви Єлизавети. Палац цей звався Ахіллейон, на честь Ахіллеса, грецького героя легенди про Троянську війну. Ця війна почалася через те, що грецькі богині не могли дійти згоди, котра з них найкраща; історія ця добре пасувала Єлизаветі, життя якої минало у хвилюваннях щодо того, чи є вона з-поміж королев найпрекраснішою. Подібно до Єлизавети, Ахіллес теж був егоїстичним і примхливим. У Трої він вирішував, битися чи дутися у своєму наметі через першу-ліпшу дурничку. Саме ці легенди Єлизавета осучаснила, збудувавши палац на Корфу. Вона була однією з численних європейців, які переконали сучасних греків у тому, що ті є нащадками греків античних, тож і антична спадщина належить не лише Європі, але також особливим чином грецькій нації[45].

На Корфу Штефан розхвалив Єлизаветин палац. Стародавні греки для обох Габсбургів символізували витоки європейської цивілізації; свою родину вони вважали тієї цивілізації продовженням. Зі свого боку, Штефан був рицарем Ордену Золотого Руна — рицарського товариства, підпорядкованого Габсбургам і названого на честь грецького міту про Ясона та Аргонавтів. У тій давній оповіді Ясон зібрав найбільших героїв світу і в своєму човні Арго повів їх у подорож морем на схід — у пошуках чудодійного золотого руна. Середньовічні рицарі — члени Ордену, заснованого 1430 року, трактували Ясонову подорож як взірцеву для християнського хрестового походу. Вони присяглися захопити столицю Османів Стамбул і повернути її християнському світові. У сімдесятих роках шістнадцятого століття монарх Іспанії Філіп II Габсбург зібрав флот для того, щоб розбити Османську імперію на Середземному морі; для цього він побудував величний корабель і назвав його Арго. Османська імперія, яку на морі було — за такої символічності — подолано, залишилася для Габсбургів загрозою на суходолі. Її війська у 1683 році взяли в облогу Відень. Ретельний учень польської історії Штефан знав, що Габсбургів урятувала лише польська кіннота. Підліток-син польського короля, який того дня бився за порятунок Відня, був членом Ордену Золодого Руна. Штефанові сини теж невдовзі мали долучитися до Ордену[46].

Мітичні герої Ахіллес і Ясон пливли на Схід із завойовницькими задумами. Гнівний Ахіллес завоював Трою, вбив її головного героя, а його тіло голяка протягнув навколо міських мурів. Ясон звабив Медею, і вона зрадила своїх рідних, щоб допомогти йому здобути руно. Габсбурзька візія хрестоносної цивілізації, яка завдячувала своїм поступом то мечу героя, то стрілі Купідона, повернулася проти Ісламу та Сходу — позірно вічної загрози Османської імперії. Османи утвердилися на Близькому Сході приблизно в той час, коли Габсбурги ставали чільною державою Європи. Впродовж півтисячоліття ці дві династії змагалися на суші й на морі, а їхня ворожнеча визначала історію цілої південно-східної Європи.

Однак тепер, у добу націоналізму, все змінилося. Іслам, який колись так лякав своєю могутністю, перетворився на загрозу для Габсбургів через свою слабкість. Османська імперія була незручною сусідкою не тому, що захоплювала території християнських імперій, атому, що відступала землі новим національним християнським королівствам. Греція, перше з цих королівств, була достатньо віддалена від Габсбурзької монархії, щоб чарівно оприявнитится на мапі Європи. Англійський поет-романтик лорд Байрон, твори якого дуже любила Єлизавета, загинув у війнах за грецьку незалежність. Однак наступне незалежне королівство — Сербія — було вже зовсім іншою справою. Сербія сусідила з Габсбурзькою монархією, а населення її розмовляло діалектами, дуже близькими до діалектів мешканців габсбурзького півдня. Після 1903 року Сербією правила ворожа династія, виразно зацікавлена в територіальній експансії за кошт навколишніх імперій. Сербія і націоналізм загалом становили для Габсбургів загрозу не меншу, аніж для Османів.

Хоча морська мандрівка на схід манила дух Ахіллеса та Ясона, Штефанове плавання було подорожжю іншого штибу. Він привіз родину в Османську імперію з миротворницькою місією і туристичною метою. Віллі тоді було одинадцять років. Декаданс для молодих людей особливо привабливий. Хлопчика приголомшує двір султана, Гагія Софія, Блакитна Мечеть, — і що йому політичний занепад? Йому, як і туристам до й після нього, хочеться оглянути крам торговців килимами. Ця подорож дала змогу Віллі й дітям уперше, але не востаннє, відчути смак ісламського світу. 1907 року родина вирушила до Алжиру й Тунісу. Найбільше враження на Віллі справила саме північна Африка, яку він із теплотою згадував у дорослому віці. Арабів він любив до кінця свого життя[47].

Штефан також був до певної міри орієнталістом, хоча його фантазії відтепер сягали не далі Польщі. Його родина знайшла те, що шукав Штефан на острові Мальта, який вони теж відвідали 1907 року. Може здатися, що Мальта з Польщею не мають між собою нічого спільного, за винятком того факту, що в обох алфавітах є літера «z». Проте сталося так, що Мальта слугувала прикладом того імперського націоналізму, який Штефан мріяв узяти на озброєння, ба навіть утілювати. Мальта, найпівденніший острів Європи, була британським володінням. За два попередні десятиріччя Британія плекала на острові англійську мову й окрему мальтійську національну ідентичність. Мальтійців, чиї освічені класи розмовляли італійською, це мало відвернути від італійського національного об’єднання. Приклад Мальти показував, що національне об’єднання можна стримувати, і що національна ідентичність могла слугувати імперіалізмові. Юний Віллі цих речей не розумів. Однак він став англофілом, отримуючи задоволення від відвідин британських осіб королівської крови. Він міг також завважити, що, крім англійської та італійської мов, якими він послуговувався на острові, мальтійці розмовляли і власною мовою арабського походження[48].

Коли 1909 року родина повернулася до північної Африки, Віллі було тринадцять, а Штефан керував яхтою з польським іменем. Обидва бачили у Відні Цісарів сон, а Штефан почав здійснювати власну польську мрію в Галичині. Поки Штефан ознайомлював Віллі та родину зі східним Середземномор’ям, його слуги і наймити далеко на півночі, в Галичині, готували новий родинний палац. Переїзд до Польщі, безсумнівно, був у родині джерелом незгоди, яку ці подорожі мали на меті полегшити. Юного Віллі, який чув заклик до молитви з височенних мінаретів, не надто вражали милі дерев’яні костели габсбурзької Галичини[49].

Ці колись польські землі лежали на північно-східній периферії габсбурзьких володінь. У популярній свідомості вони асоціювалися з відсталістю й ведмедями — абсурдним чином навіть із ведмедями білими, оскільки у віденській уяві східна Галичина була габсбурзьким Сибіром. Однак для Віллі, який у ці роки мандрував між Істрією та Галичиною поїздом, а до ісламського світу морем, Польща була найменш захопливою версією Орієнту. Батько забирав хлопчика з моря його дитинства на дальні кордони, водночас дражнячи присмаком ісламського сходу. Перш ніж Польща могла утвердитися в уяві Віллі як нова домівка родини, її приваба вже була розвіяна теплими вітрами Орієнту. Віллі так і не призвичаївся до Галичини — як, зрештою, і до будь-якого іншого місця — й туга за Сходом не покидала його до скону.

Віллі вчився мандрувати саме тоді, коли його батько нарешті намандрувався і взявся створювати для своєї родини мініатюрну королівську Польщу в габсбурзькій Галичині. Крім двох замків у Живці, Штефан мав також сорок тисяч гектарів лісів — площа, майже вчетверо більша від князівства Ліхтенштайн, або ж одна п’ята американського штату Род Айленд. Тут була навіть власна господарка: Штефан успадкував броварню свого дядька, засновану 1856 року. У неї він вклав величезні кошти, купив найновіше обладнання, встановив електричне освітлення, оснастив рейковими вагонами. Ці вагони застосовувалися також для того, щоб постачати деревину з величезного залісненого маєтку. Прибутки з цих підприємств Штефан використав на покращення «нового замку», побудованого в дев’ятнадцятому столітті, який він обрав за польську резиденцію родини[50].

Штефанові майстри розбудували замок, і тепер у кожної дитини були свої апартаменти. Він замовив родинні портрети, які повісив поруч із портретами польських королів, які зібрав під час своїх європейських турів. Будівлі в парку нагадували мисливські хатинки в близьких горах. Для своєї дружини Штефан побудував каплицю в стилі польського Ренесансу. Марія-Терезія, зі свого боку, написала листа Папі (послуговуючись рідною італійською), в якому просила дозволу відправляти в приватній каплиці три меси щодня. Папа надав цей дозвіл, хоча йому було добре відомо, що відразу за замковими землями був цілком пристойний костел. Однак цей костел стояв поза межами світу, що його наші Габсбурги купили, збудували й контролювали[51].

Як переконалися польські митці та архітектори, Штефан і далі був надзвичайно перебірливим. Якось він надіслав термінову телеграму, вимагаючи змінити розміщення одного з вікон; така зміна вносила не лише естетичні але й структурні імплікації, особливо для споруд із каменю. Він не лише опікав, а й повчав модерних дизайнерів. Штефан підтримував зв’язки з чільними художниками-модерністами Галичини, для яких вітальні його замку стали чимось на кшталт салону. Та їхня польськість, схоже, була йому важливішою за їхню модерність. Навіть фінансово підтримуючи найновіші стилі, Штефан не міг утриматися від їх критики. Про меблі в стилі art nouveau, виготовлені для кімнати його доньки Елеонори, він сказав, що вигляд у них такий, ніби вони «зроблені з костей нервових мерців»[52].

Попри те, що Штефана постійно дратували ті чи інші ґанджі, він ніколи не оминав нагоди влаштувати якісь абсурдні розваги. Одну з кімнат замку він присвятив «Залізниці» — грі, в якій мініатюрні парові локомотиви взаємодіяли за сценаріями, які неодмінно передбачали зіткнення. Водночас Штефан захопився автомобілями — і так само пристрасно, як колись яхтами. Він об’їжджав на автомобілях усю Європу, відвідував фабрики в Британії та Франції; і замовляв авта, що виготовлялися у відповідності до його власних планів. Улітку 1910 року він організував у Живці «Конгрес автомобілів наших друзів», на який з’їхалася моторизована шляхта Габзурзької монархії, Німеччини та Росії, щоб похизуватися власною модерністю. Штефан використовував свої авта у справах, пов’язаних із польською національною звитягою — як у випадку, коли він спромігся одного дня відвідати виставу за трагічною драмою поета-романтика у Кракові, а наступного — побував на відкритті патріотичного пам’ятника в Живці[53].

Із заднього сидіння батькових машин Віллі оглядав зелений ландшафт. Замок лежав у долині, зусібіч оточеній м’якими схилами Бескидського хребта. Гори ці від підніжжя до вершин були вкриті смерековими лісами; взимку на верховинах лежали сніги, але впродовж року ці гори рідко бували непрохідними. Коли дозволяла погода, родина вибиралася у ближні гори на пікніки. Слуги розігрівали в попелі ватри супи, ковбаси та картоплю. Взимку ж на невеликій річці вони влаштовували ковзанку або каталися на санях у замковому парку.

Так у повсякденних обов’язках та передбачуваних утіхах минали роки. У цій родині дівчатка не лише просили, а й отримували на Різдво поні. Розібравши величезні різдвяні ялинки, Штефан спалював їх. Родина навіть мала власне тисове дерево. Воно й досі росте на Лошині, де Штефан насадив чимало садів[54].

У Штефановому царстві уяви дитинство тривало вічно — і все ж тепер воно добігало кінця. Шестеро дітей вийшли з домівок, побудованих їхнім батьком, у широкий світ, до життя в якому батько намагався їх підготувати. У Галичині Віллі бачив, як троє його сестер приймали женихів, підібраних із польської аристократії. Тут ішлося про непрості речі. З погляду віденського двору, польські князі, що приходили з відвідинами, не були рівнею для сестер Віллі, габсбурзьких ерцгерцогинь. Штефан знав, що втрачає, але й знав, що набуває. Якщо його доньки одружаться з польськими аристократами, то їхні сини не зможуть претендувати на правління Габсбурзькою монархією. З іншого боку, такі шлюби могли дати кандидатів на майбутній польський трон: самого Штефана, його синів, його зятів, його онуків.

Габсбурги одружувалися, щоб правити, — і шлюби не забарилися. У вересні 1908 року Штефан і Марія-Терезія оголосили про заручини їхньої доньки Ренати з польським князем Гієронімом Радзивилом. Радзивили були однією з найпишніших родин старої Польщі — з неї вийшли князі, єпископи та воїни. До того ж, вони відзначалися романтичними нахилами. Раніше, в дев’ятнадцятому столітті, одна з представниць цього роду полонила серце німецького цісаря; а пізніше, у двадцятому, ще один Радзивил одружиться із сестрою Жаклін Був’є. Гієронім і Рената мусили перед весіллям пройти через декілька принизливих придворних процедур. Гієронімові титули не визнавалися у Відні. У свою чергу, Рената мусила зректися всіх своїх титулів, як і права величатися «цісарсько-королівською високістю». Крім цього, наречені мусили укласти дошлюбний договір із розподілом майна[55].

Штефан допоміг польській громадськості зрозуміти значення того, що мало статися. 15 січня 1909 року, за день до Ренатиного весілля, польські газети у Габсбурзькій, Російській та Німецькій імперіях проголосили, що цей шлюб пов’язував «цісарську родину Габсбурґів із величним польським родом». Беручи шлюб у каплиці Живецького замку, Рената й Радзивил творили щось нове — польську гілку родини Габсбурґів. Гості з боку Радзивилів, одягнені в хутро і високі зимові шапки з пір’ям, бурхливо раділи. їх-бо визнав найвеличніший із родів. Гієронім подарував своїй молодій дружині хутряну шубу; інший Радзивил подарував Штефанові обшиті ведмежим хутром сани.

Від Штефана і Габсбургів ця ситуація вимагала тонкої дипломатії. Габсбурзький двір не допустив новий клан до спадкоємства трону, але прагнув зберегти зв’язок із новою, польською гілкою родини. Цісар Франц-Йосиф знав, що питання польського об’єднання зріло у всіх трьох імперіях, і що польська гілка родини надавала йому переваги над сусідніми імператорами — Росії та Німеччини. Його політика національних поступок забезпечувала певну обережну підтримку польської національної справи. Представник цісаря тактовно виголосив свій тост французькою замість німецької. Живець лежав дуже близько до кордону з Німеччиною, де поляки були змушені слухати німецьку мову у школах та церквах. Свою промову сам Штефан виголосив польською і французькою[56].

Невдовзі ще один шлюбний зв’язок з історичними правлячими класами Польщі встановила Матильда. 1911 року вона за такою ж процедурою взяла шлюб з Ольгердом Чарторийським. Як і Рената, Матильда втратила свої титули і право на спадкоємство Габсбургів для своїх дітей. Щоб зректися титулів, вона мусила їх перелічити, востаннє в житті користуючись королівським «ми»: «Ми, Матильда, милістю Божою цісарська принцеса й ерцгерцогиня австрійська, королівська принцеса Угорщини та Богемії» тощо. Її наречений походив з іншої княжої польської родини, зі сходу, яка зберегла багатство і славу після того, як Польща перестала існувати. Ольгерд Чарторийський мусив пройти тією ж докучливою дорогою, що й Гієронім Радзивил. Оскільки не було Польщі, то не було й польського двору, який міг би підтвердити його княжий ранг — утім, потвердити його титул не могла б і стара Польща, навіть якби вона ще існувала; політична система її ґрунтувалася на рівності всієї шляхти і не визнавала жодних рангових відмінностей між її представниками[57].

Шлюб уже другої габсбурзької принцеси з польським князем збільшив польську королівську родину. Штефанів проект набув ще більшого резонансу і визнання. Коли 11 січня 1913 року пара побралася, польський єпископ, який очолював церемонію, був в одежі, традиційній для королівського замку в Кракові. Цісар Франц-Йосиф прислав представника й діамантове намисто. Королева Марія-Крістіна Іспанська, Штефанова сестра й тітка нареченої, — брошку з діамантів та сапфірів. Папа дав благословення союзу двох великих католицьких родин, написане власноруч на пергаменті з гербом Габсбургів і девізом Чарторийських: «Будь що буде»[58].

Віллі спостерігав за жениханням; цілком можливо, що йому було самотньо, але не лише він почувався відчуженим. Його найстарша й улюблена сестра Елеанора залишалася байдужою до відвідувачів чоловічої статі. Восени 1912 року, коли друга молодша сестра готувалася йти до вівтаря, заговорили про те, що двадцятичотирирічна Елеанора ризикує залишитися старою панною. Та в прекрасної Елеанори була своя таємниця. Дев’ять років перед тим, у п’ятнадцять, вона пообіцяла руку і серце морякові. Під час однієї з дитячих мандрівок із родиною вона закохалася в капітана батькової яхти, морського офіцера Альфонса Кльоса. Поки Матильда готувалася до шлюбу, Елеанора у листі обмовилася, що заручена з Кльосом. Ця новина дійшла до вух її батька (цього Елеанора, можливо, й хотіла). Як у людини, що переймалася заснуванням польської династії, у Штефана були всі підстави сумувати за втраченою нагодою укласти третій союз із ще одним родом польських аристократів. Як габсбурзький бунтар, Штефан, мабуть, був неабияк вражений відвагою Елеанори. Вона прагнула стати першою габсбурзькою ерцгерцогинею, яка вийде заміж за простолюдина з дозволу цісаря[59].

Штефан написав до двору, просячи дозволу на весілля. Цісар Франц-Йосиф, якого, безсумнівно, тішило те, що Штефан і сам мав такі ж клопоти, які колись створював для інших, дав свою згоду на шлюб за низки умов. Габсбурзький двір трактував шлюб Елеанори із Кльосом як нерівний — але не більше нерівний, аніж шлюби двох її сестер із польськими князями. Про те, що думали про це князі Радзивил і Чарторийський, нічого не відомо. Піднісшись до рівня Габсбургів, тепер на них чекали роки родинних зустрічей із простим морським офіцером. Однак Елеанора була улюбленою донькою їхнього тестя, який володів ключем до їхніх майбутніх статків; у свою чергу Кльоса, людину просту, приємну й товариську, годі було не любити. Можливо, вони, як і решта родини Габсбургів, спробували гідно прийняти його шлюб з Елеанорою. Як і націоналізм, кохання було карою модерности, примирення з першим жодним чином не берегло від останнього[60].

Весілля Елеанори з Кльосом святкували скромно, в родинному колі; відбулося воно 9 січня 1913 року. Листування між Віднем та Живцем повниться помилок протоколу, що їх допустилися через поспіх. Елеанорині листи зречення від титулів і почестей дійшли до Відня вже після весілля; вона сподівалася вийти заміж у той самий день, що й Матильда, та врешті-решт її церемонія відбулася на два дні раніше. Можливо, це чинилося для того, щоб дати Елеанорі певну першість щодо молодшої сестри; більш імовірно було б припустити, що такий крок мав уберегти її від непоштивости з боку гостей на весіллі двох пар. Та доля її була аж ніяк не сумною. У день шлюбу вона «повнилася любов’ю і щастям». Елеанора й Кльос замешкали у родинній віллі на Адріатичному морі. їхня перша дитина народилася точнісінько через дев’ять місяців після весілля[61].

На весільних світлинах вигляд у молодого Віллі аж ніяк не безхмарно щасливий, і причину цього неважко збагнути. Його улюблена сестра Елеанора мала ось-ось повернутися до сонячної Істрії. Він, мабуть, неприхильно ставився до двох гордих поляків, які стали членами родини. Вони забрали двох інших сестер до власних маєтків — і посіли Вільгельмове місце у польських планах його батька. Він народився, щоб стати вирішенням польського питання. Він прийшов на світ саме тоді, коли Штефан успадкував польські маєтки; він був сином, названим на честь Габсбурга, який мав за правом стати королем Польщі, та єдиною дитиною, яку вчили польської мови з народження. Тепер, із шлюбом його сестер, його рейтинг в уявній лінії польської спадкоємности катастрофічно впав. Раптом він опинився позаду не лише свого батька і двох старших братів, а й позаду двох новоспечених зятів та їхніх майбутніх дітей. У чотирнадцять і згодом у сімнадцять років на весіллях сестер Віллі спостерігав, як руйнується звичний із дитинства лад. Інтереси його родини більше не узгоджувалися з його власними. Доленосна дитина перетворилася на надлишковий матеріал. Щоб знайти власну дорогу, Вільгельмові треба було знайти власну націю.

Час між 1909 та 1912 роками, женихання і шлюби його сестер, був непростим для Віллі. Поки дівчата залишалися в живецькій домівці, де приймали кавалерів і планували весілля, Віллі з братами вчився у військових конвіктах далеко від дому. 1909 року він вступив у військову школу в моравському місті Границях. Як і батьки Зигмунда Фройда, Штефан був уродженцем Моравії, чеськомовної коронної землі, оточеної суходолом, у серці імперії. Навчання у військових школах для синів було черговим прогресивним нововеденням від Штефана, так само, як перед тим яхтовий і моторний спорт; і він обрав школу неподалік від його власної дитячої домівки. Хоча від габсбурзьких ерцгерцогів очікувалося, що вони командуватимуть військом або флотом, вишколу вони зазвичай не проходили. Горді войовничі предки Штефана були здебільшого аматорами, обдарованими чи не дуже. Однак Штефан, який колись був слухачем флотської академії, волів, щоб його сини завершили повний курс військової освіти. Він відіслав Віллі у школу такого штибу, якого сам не знав, принаймні в якій не вчився[62].

Віллі було чотирнадцять років, коли він розпочав навчання в Границях, і сімнадцять, коли покинув школу, не складаючи іспитів. Це складний час у житті кожного хлопця: мить, коли дитяча неспроможність контролювати світ поступається неспроможності чоловіка контролювати власне тіло. Віллі не залишив письмових спогадів про ті роки. Нетипова мовчанка і швидке полишання навчання наводять на думку про те, що проміжок був буремним.

Дуже коротко описав цю школу Роберт Музіль, найвидатніший австрійський письменник свого часу, який назвав її «чортовою дупою». Музіль, який сам був випускником школи, у своєму витончено-складному першому романі Сум’яття вихованця Терлеса, що побачив світ 1906 року, посилався на власний досвід навчання у ній. У романі з’являється такий собі «князь фон Г.»: «Ходив він, — пише Музіль, — легкою скрадливою ходою, ледь зіщулившись, ніби хотів змаліти — свідчення звички крокувати через довгу низку просторих покоїв, де, здається, хтось недосяжний причаївся в невидимих закутках порожньої кімнати»[63]. У романі принц фон Г. нещасливий і покидає школу. Основний наратив зачіпає неконтрольовані стремління підлітків до гомоеротичних принижень, а також неуникні зв’язки між статевим та інтелектуальним розвитками. Віллі, який вступив у школу через три роки після з’яви роману, був високим, білявим і вродливим. Чи був він граційним принцом, чи, може, жертвою наруги? Можливо, він був і одним, й іншим водночас.

Віллі зростав у тій центральній Європі, де гомосексуалізм, особи високого походження і військо були тісно пов’язані. 1907 року в осерді гомосексуального скандалу опинився тезка Віллі, німецький кайзер Вільгельм II. У низці позовів, що їх висували до 1909 року, з’ясувалося, що декілька осіб із найближчого оточення кайзера, включно з його найближчим другом і чільним цивільним радником, практикували гомосексуалізм. Цей друг, Філіп фон Ойленберг, у листуванні завжди згадував кайзера як «дорогесенького». За перебігом «справи Ойленберга» прискіпливо стежили часописи в Німеччині та у всій Європі. Вільгельмові II, чоловікові, який полюбляв вибирати капелюхи для своєї дружини, так ніколи й не вдалося цілком уникнути підозр щодо своєї гомосексуальності[64].

1907 року черговий гомосексуальний скандал вибухнув у Відні. Популярний часопис, заснований у квітні того року, почав публікувати статті, у яких натякалося, що серед політичної та фінансової еліти Габсбурзької імперії було багато гомосексуалістів. Статті навіть містили нотку шантажу, оскільки «розпуста з особами тієї ж статі» була у монархії карним злочином. Відповіла на них особа, що ідентифікувала себе як члена цієї гомосексуальної еліти. Дописувач, який назвався псевдонімом «Графиня Мервіола», повідомив читачам газети, що ув’язнювати «теплих братів» було б великою помилкою. Він вважав немислимим, щоб «найшанованіші носії державного визнання, аристократи з найдавніших родів, мільйонери та директори найбільших фірм» могли зазнати судового переслідування за гомосексуальні акти. Хоча автор писав на папері, окропленому солодкими парфумами, тепер у розмові відчувався присмак погрози. Визнавши «теплоту» віденської еліти, він звернув увагу читачів на те, що «теплі брати» зможуть за себе постояти — навіть (натякав допис) якщо раптом запахне смаленим[65]. Усі ці події стали лише вступом до Справи Редля, яка виникла 1913 року й у висліді якої гомосексуальне кохання протягом усього двадцятого століття поєднували зі страхом шпигунства. Полковник Альфред Редль, дев’ятий син службовця залізниці, піднявся до впливової посади голови габсбурзької військової контррозвідки. Цей запальний поціновувач чоловіків носив сукні й утримував десятки коханців. Подібно до багатьох офіцерів, спосіб його життя не узгоджувався з його фінансовими можливостями, хоч, може, в нього це проявлялося дещо більш екстравагантно. Його колеги-офіцери вважали борг передбачуваним складником життя і кохання між чоловіками, а також приватною справою дорослих. Редль платив за свій стиль життя з продажу таємниць Російській імперії. У травні 1913 року його викрито, і він наклав на себе руки. Подробиці цієї справи були приховані. Цілком імовірно, що Штефан, як габсбурзький ерцгерцог і на той час вже адмірал флоту, знав усю історію. Він, Марія-Терезія та Віллі були у Відні, коли скандал саме розгорівся. Віллі привезли туди з Границь, щоби він міг завершити навчання з приватними наставниками у спокійніших обставинах. Куля, що поклала кінець Редлевому життю, була випущена саме тоді, коли Віллі готувався до іспитів, і стала останнім уроком[66].

У туманні підліткові роки, коли польська корона втікала у чимраз більш далеке майбутнє, захмарене, до того ж, насущними муками освіти, Віллі заспокоював себе мріями про власне королівство. Він зрозумів, що вміння, надані йому для того, щоб приготуватися до посідання польської долі, можна використовувати для досягнення інших цілей. На Лошині уроки польської були для нього чимось не набагато більшим, ніж прогулянкою в парку, — наукою, на тисячі кілометрів віддаленою від будь-якої польської дійсности. Мова, нехай складна, мусила здаватися йому чимось чистим і абстрактним. У Галичині Віллі став чути польську повсюди: поляки правили краєм, і мова їхня була мовою шкіл і судів, а в багатьох містах ще й мовою вулиць.

Та, як мусив віддалено уявляти Віллі, в Галичині мешкали представники й інших народів. Справді, недалеко були українці. Гори навколо батькового замку заселяли пастухи й мисливці, поділені на клани. Деякі з них цілком виразно говорили діалектами польської; інші користувалися якоюсь іншою, лагіднішою мовою. Схоже, Віллі схопив декілька слів цієї іншої мови від місцевих дітей, — спершу, може, й не знаючи, що це таке. Його мати, Марія-Терезія, любила м’які звуки цієї мови, про яку знала, що це українська. Вона нагадувала Марії-Терезії про її рідну італійську, яку вона вживала щодня, поки родина жила на Адріатиці, і якої їй тепер у горах бракувало[67].

Із польської літератури Віллі усвідомив, що поляки й українці перебували у давній ворожнечі за землі, які обидва народи вважали своїми. У романі Генрика Сенкевича Вогнем і мечем він читав про велике повстання українських козаків проти польської аристократії в сімнадцятому столітті. Хоча Сенкевич, найпопулярніший польський романіст усіх часів, писав у тональності, виразно прихильній до Польщі, він не відмовляв козакам у певній дикій гідності. Віллі був не першим і не останнім із читачів Сенкевича, який відчув бунтівну прихильність до українських героїв історії. Знане з літератури протиставлення цивілізованих польських шляхтичів і українських козаків-варварів ожило у Вільгельмових розмовах із зятями. Ці польські аристократи були нащадками родин, які колись володіли десятками тисяч українських кріпаків. Вони розповіли Віллі, що українці були расою невгамовних розбійників. Такі завваги зацікавили Віллі — як він писав, «привернули мою увагу». Пізнавши польських аристократів достатньо добре, щоб їх недолюблювати, Віллі з легкістю міг прийняти козаків за своїх героїв.

У якийсь момент — імовірно, 1912 року, коли йому виповнилося сімнадцять, — Віллі вирішив знайти «оплот» розбійницької української нації. Розбурхана уява схилила його до студіювання родинної мали Галичини — з думкою про те, де варто шукати варварів. Того літа Віллі самотужки вирушив на схід. Він мандрував, як справжній син свого батька, «incognito», у вагоні другого класу, до карпатського села Ворохти. Сам-самісінький рушив до зелених смерек. Зрештою надибав українців гуцульського племені — вільних людей, які жили з мисливства й землеробства, однак не були дикунами у звірячих шкурах, як він сподівався. Хлопець тішився їхньою гостинністю й піснями. Він розмовляв із ними польською — мовою, близькою до української, — і не оминув нагоди навчитися ще декількох українських слів. Віллі мав хист до мов; до того ж, від людини, яка від народження розмовляла польською, годі чекати, що вона геть не розумітиме української. Віллі повернувся до Живця «іншою людиною». Він знайшов народ без королівства. Він бачив Цісарів сон — візію народів, що вихваляють свого володаря. Він брав участь у «національному сні» свого батька, в якому Польща мала отримати габсбурзьких володарів у межах габсбурзької монархії. Чому б не мати власного габсбурзького володаря й українцям?[68]

Прийняти українців, як це того літа зробив Віллі, означало по-новому побачити Галичину. Оптика націоналізму завжди тримає у фокусі одну групу й водночас приховує інші. Батько й зяті Віллі бачили Галичину як польський край. Насправді тут мешкали також українці і євреї, та й багато інших груп. Найменше зрушення, мікроскопічний зсув лінзи — й у фокусі опинялися вони. Живець був польським торговим містом із пишним бароковим костелом і небагатьма євреями чи українцями, але деякі з близьких сіл хизувалися красивими дерев’яними українськими церквами з цибулеподібними банями, оздобленими пишними металевими хрестами. Відступаючись від батькових планів і польських зятів, які й витворили ті плани, він знайшов власну українську візію Галичини. Побачивши те, чого не помічав його батько, ідентифікуючи себе з нацією, яку зневажали польські князі, він підносив себе в межах своєї родини, ба навіть цілої династії. Він був наймолодшою дитиною периферійної гілки Дому Габсбурґів, де так і не знайшлося Габсбурга українського. Отож він міг стати першим[69].

Підсвідомі триби Віллі стати частиною спільноти, «наблизитися до народу», здавалися бунтом. Галичиною, на шкоду переважно українському селянству, керувала польська шляхта. Польські націоналісти заперечували існування окремої української нації і вважали українців сировиною, яку можна було асимілювати для зростання нації польської. Та українська ідентичність Віллі не порушувала вірності габсбурзькій династії. Навпаки, український Габсбург міг би стати корисним знаряддям у заплутаній національній політиці монархії[70].

Доки політика монархії демократизувалася, думки й голоси таких народів, як українці, набирали чимраз більшої ваги. Носії української мови складали приблизно тринадцять відсотків населення австрійської частини монархії, згідно з переписом 1910 року; українські політики посідали шість відсотків парламентських мандатів, розданих після виборів 1907 року (перших виборів, що провадилися за принципом «один чоловік — один голос». Наприкінці дев’ятнадцятого століття поляки міцно укріпилися в урядових коаліціях, але виборча вага українців зростала. На майбутніх вільних виборах українські партії, безперечно, мали б посісти ще більше місць у парламенті. У цій ситуації, як міг слушно припускати Віллі, його династія не стала б відмовлятися від українського представника[71].

Габсбурзька династія мусила думати про Україну з міркувань не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Рівно ж як і польське та югославське питання, що їх Штефан прагнув опанувати, питання українське стосувалося не лише габсбурзької монархії, а також її імперських сусідів. Вільгельм почув українську мову в Карпатських горах, та цією ж мовою (звісно, в інших діалектних формах) розмовляли й за дві тисячі кілометрів на схід, глибоко в землях Російської імперії. Саме тривала епоха розвитку східноєвропейської етнографії — науки, яка згодом почала називатися антропологією. Етнографи мандрували на величезні відстані, щоб простежити функціонування однієї мови та культури по різні боки політичних кордонів. Слідом за ними йшли демографи, які налічали мільйони українців у Габсбурзькій монархії, але ще десятки мільйонів у Росії[72].

Через націоналізм імперії не могли бути консервативними. Щойно ставало зрозумілим, що народи мешкають обабіч кордонів, імперська політика мусила обчислювати набутки або втрати. Стабільність видавалася неможливою. Українське національне питання могло або послабити, або посилити габсбурзьку монархію; воно не могло бути нейтральним. Якщо постане українська держава, то постане вона за рахунок земель Габсбурзької монархії, Російської імперії, чи й обох. Отже, як Відень, так і Петербург намагалися добитися того, щоб будь-які зрушення в цій сфері пішли їм на користь, щоб певне національне об’єднання відбулося під їхнім правлінням, за їхньої підтримки. Російська імперія намагалася переконати україномовне населення габсбурзької монархії, що воно належить до сім’ї пригноблених царем православних народів. Габсбурги надавали підтримку окремій церкві для своїх українських підданців — греко-католицькій. Український очільник цієї церкви, блискучий митрополит Андрей Шептицький, прагнув навернути Російську імперію. І Росія, і Габсбурзька монархія воліли б не допустити втрати своїх українських територій, але обидві могли собі уявити розв’язання українського національного питання шляхом поглинання земель суперниці[73].

Українське питання досліджували і габсбурзькі принци, значно поважніші за Вільгельма. Кронпринц Франц-Фердинанд мав українського політичного радника. Страхи близької війни спонукали цісаря Франца-Йосифа присвятити певну увагу Україні. Влітку 1912 року, коли Віллі здійснив свою подорож, на Балканах бушувала війна. Османська імперія розпадалася, а Габсбурзька монархія мусила змагатися з Росією за контроль над Балканами. Хоча саме Балкани мали стати театром очікуваної боротьби за владу між Віднем і Петербургом, Габсбурги та Росія на мали там спільного кордону. Відтак будь-яка війна з Росією точилася б уздовж українського фронту — а українські землі, безсумнівно, переходили б з рук у руки[74].

Перспектива війни за Україну не тішила Габсбургів. Військо їхнє було напрочуд багатонаціональним і багатомовним, але офіцерський корпус був надміру представлений старшими шляхетськими націями. Українською міг розмовляти лише один із п’яти сотень офіцерів. Видавалося слушним, з огляду на розташування східного фронту в Україні, вишколити українського офіцера, який, до того ж, представляв би династію Габсбургів. Цісар Франц-Йосиф звернувся до єдиного можливого кандидата. Він попросив Віллі зайнятися українським питанням восени 1912 року. Наступного року Віллі вступив у цісарську військову академію у Вінер-Нойштадт, щоб розпочати вишкіл на офіцера[75].

Позірний бунт Віллі безпосередньо спричинився до імперської місії. Кадетом в академії він і далі вивчав українську мову та культуру. Попри додаткове академічне навантаження, під більшістю оглядів Віллі був просто черговим кадетом, як і заміряв його батько. Він жив у тій же рутині, що й інші юнаки в його класі: підйом о 5:00 щоранку, уроки від 6:00 до 13:00 і знову від 15:00 до 18:00. Віллі подобалися географія і право. Він отримував високі оцінки і за успішністю був одним із перших учнів класу. Однак габсбурзькі ерцгерцоги часом отримували наукові ступені, але не завжди вчилися. Проблеми викладачів, змушених приймати іспити в ерцгерцогів, були у володіннях Габсбургів спричинком до жартів; за словами одного кабаретового дотепника, зразком запитання для ерцгерцогів на іспиті було: «Як довго тривала Семирічна війна?»[76].

Академія у Вінер-Нойштадті, схоже, припала Вільгельмові до вподоби більше, ніж попередня школа в Границях. Одного разу Віллі з товаришами позичив авто директора на дев’ять вечорів поспіль. Йому подобалося їздити верхи, фехтувати і плавати. Як і в попередній школі, у Вінер-Нойштадті не бракувало гомоеротизму, але тут його все ж виявилося менше, до того ж, він був менш агресивним. Старшим хлопцям дозволялося вибирати собі улюбленців серед молодших; а наглядача підкуповували, щоб той дозволив двом хлопцям провести час разом у камері для покарань. Якщо Віллі був чимось невдоволений, то, як вісімнадцятилітній молодий чоловік, він знаходив способи вилити своє роздратування. Відень міг запропонувати багато більше, ніж Границі, до того ж, Вільгельмів брат Лео вступив в академію того ж року. У неділю брати мали звільнення, під час якого могли відвідувати батьків. Штефан і Марія-Терезія тепер провадили значну частину року у Штефановому палаці під шістдесят першим номером на Віднер Гауптштрасе у Відні. Від Гофбургу, палацу цісаря Франца-Йосифа, їхню резиденцію відділяла коротка поїздка на фіакрі. Крім цього, Віллі знову міг бачити свою улюблену сестру Елеанору. Коли Елеанора приїжджала на відвідини з Істрії, вони з Віллі ходили на довгі прогулянки Віднем[77].

Ці прогулянки стали важливим складником освіти Віллі. Тепер він був юнаком, спроможним завважувати соціальні відмінності, який проводив час із улюбленою сестрою, одруженою з чоловіком значно нижчого класу. Місто, що його Віллі з Елеанорою спільно споглядали, було велетенським метрополісом, в якому мешкали два мільйони осіб. Йдучи на південь від батькового палацу, в напрямку від Гофбурга та Рингу, брат із сестрою швидко доходили б до Маргаретену та Фаворітену — районів, густо заселених представниками робітничого класу, який зростав. Віллі почав у вільний час читати праці австромаркстистів. Це була особлива група в межах соціалістичного руху, чиє бачення національного питання імпонувало Віллі. Австромарксисти сподівалися, що імперія стане національно толерантною державою соціального добробуту внаслідок законодавства, ухваленого в демократичному парламенті. Віллі застосував цю соціалістичну програму до свого уподобаного народу — українців, одного з найбідніших та найменш промислово розвинених народів імперії[78].

Поки Віллі чинив такі дрібні проступки, його енергія рухалася за законами ширшої системи. Саме невеликий бунт подарував йому силу, достатню для того, щоб стати юнаком із тими вміннями, які одного дня зроблять послугу його імперії. За ним доглядали, його плекали. Він був уже не просто одним із декількох потенційних польських ерцгерцогів, але єдиним можливим із-поміж Габсбургів українським князем. Тепер він стояв не останнім у черзі на польську місію, а першим у черзі на місію українську. Принца зведено з селянським народом, стару династію — з новою нацією. У слушний момент Вільгельм та його обраний народ могли вдихнути в тіло давньої імперії дещицю молодечої жвавости.

У романі Людина без властивостей Роберт Музіль описує комітет, на який покладене завдання спланувати святкування сімдесятилітнього ювілею правління Франца-Йосифа. Після заплутаних любовних інтриг між кревними родичами, довгих розважань над упливом батьківських постатей та затяжних відступів у філософію політики ця справа не доходить до практичного завершення, однак маємо єдиний у світовій літературі приклад переконливого зображення комітетник засідань як спроби порозуміння з реальністю. Професійний дипломат намагається пояснити сутність дипломатії: не роби того, що хочеш зробити. Герой роману дає визначення дії: не те, що робиш зараз, а наступне, що робитимеш. Музіль намагається бодай почасти відкрити читачам габсбурзьке відчуття часу: нескінченне майбутнє, що його не можна контролювати в кожній деталі, але вдасться опанувати цілком, якщо залишатися тактовним, управним і безтурботним щодо світу — доки цей світ не приймають за репрезентацію родинної влади.

Позачасовість у Музілевому романі передає тривалість правління Франца-Йосифа — така незвично довга, що надає цілій династії аури вічности. На початок двадцятого століття більшість габсбурзьких підданців не пам’ятали іншого цісаря. Та ця позачасовість була позачасовістю через особисту впертість, а не через династійну певність у гідності майбутніх поколінь. Франц-Йосиф наразі відмовлявся помирати, але його нащадок Франц-Фердинанд був особою імпульсивною та непопулярною. Саму імперію змушено відмовитися від своєї глобальної місії і діяти в центральній та східній Європі, де її правителі чимраз дужче відчували обмеження з боку сил, які з часом лише зростали.

Передчуттю вічности протистояло передчуття катастрофи. У ранніх роках двадцятого століття Габзурзька монархія опинилася у складно переплетеній системі союзів у Європі, всередині боротьби між двома групами держав, що озброювалися до війни. Переважно гнучка, хоч і не завжди блискуча дипломатія Габсбургів втратила останній простір для маневру. Після об’єднання Німеччини Франція шукала східного союзника — і знайшла Росію. Коли добігло кінця дев’ятнадцяте століття, Габсбурзька монархія та Німеччина були хитко об’єднані супроти Росії і Франції. 1904 року Британія з Францією утворили Антанту, задуману на те, щоб уникнути непорозумінь щодо імперських володінь і водночас запровадити ближчу політичну співпрацю. У 1907 році Британія підписала подібну угоду з Росією. Ці угоди створили неформальний, але впливовий союз Британії, Франції та Росії. Німеччина була сильною державою, але недостатньо сильною, щоб противитися такій коаліції. Німці розпочали перегони морських озброєнь із Британією, програли їх, тоді 1911 року перейшли до перегонів озброєнь традиційних, що й увело в гру їхню габсбурзьку союзницю.

Поки ця п’ятірка держав укладала свої домовленості, на континенті згасав уплив шостої традиційно сильної держави. Османська імперія втрачала свої європейські володіння. Коли у липні 1908 року офіцери османського війська зорганізували переворот заради здійснення реформ, Габсбурзька монархія у відповідь уже в жовтні анексувала Боснію та Герцеговину. За тридцять років до цих подій Габсбурги за договором отримали право окупувати ці землі, які з юридичного погляду належали Османам. Тепер Габсбурги в односторонньому порядку ствердили право їх анексувати. Османська імперія тривала в кількастолітньому занепаді, але інші держави між собою узгодили перерозподіл території. Відтак одна велика держава — Османська — зникала, тоді як інша — Габсбурзька — порушувала правила, переходячи від окупації до цілковитої анексії. Росія, яка мала свої інтереси серед православних народів османської Європи, глибоко відчула цю образу і зблизилася з Сербією. Сербія вважала Боснію не просто частиною сфери власних інтересів, а складником майбутньої великої сербської держави[79].

Тоді ініціатива у балканській, а отже, європейській політиці вислизнула з рук великих держав. 1912 року союз чотирьох національних балканських монархій — Сербія, Чорногорія, Греція та Болгарія — напав на Османську імперію і захопив значну частину того, що залишалося від її європейських територій. Цей конфлікт, Перша балканська війна, показав, що змінювати контури Європи можуть і малі держави, а також те, що націоналізм може руйнувати імперії. Після цього балканські держави накинулися одна на одну, розв’язавши Другу балканську війну 1913 року. Коли дим розвіявся, головною переможницею виявилася Сербія, яка подвоїла свою територію і на п’ятдесят відсотків збільшила населення. Генеральний штаб габсбурзького війська наполягав на запобіжній війні проти Сербії. Якщо монархія, вважали там, не поквапиться позбутися національних шкідників на кшталт Сербії, то Габсбурґів чекатиме така ж доля, як і Османів. Представники генерального штабу втомилися від ролі терплячої осі, що її виконувала Габсбурзька монархія. Якщо силу доводилося врівноважувати, то вони воліли шукати рівноваги на високо натягненій линві тактичного бою. Людина, яка йде по канату, принаймні має відчуття руху вперед, до того ж, несе палицю. Впродовж 1913–1914 років керівник генерального штабу рекомендував розпочати війну проти Сербії аж двадцять п’ять разів[80].

Свого часу, в спокійніші дев’яності роки дев’ятнадцятого століття, Франц-Фердинанд та Штефан обговорювали балканську політику на спільному плаванні Адріатикою. Під час кризи, яку спричинила анексія Боснії, вони писали одне одному листи, побоюючися війни. Франц-Фердинанд не вірив, що війна може вирішити балканське питання. На його думку, приєднання Сербії до габсбурзьких володінь могло лише додати клопотів. Сербія могла дати імперії хіба «вбивць, негідників і декілька сливових дерев». Штефан, який два десятиліття прожив на Адріатичному морі, почувався ближчим до балканських народів, аніж Франц-Фердинанд. Він назвав одного зі своїх синів на честь Кирила та Методія, найшанованіших святих цих православних земель. Та його думки текли у подібному руслі. 1907 року, за рік до початку анексійної кризи, він покинув Балкани, свою уявну Югославію, на користь Галичини, своєї вимріяної Польщі[81].

Віллі розумів плани батька і не поступався йому ані винахідливістю, ані жвавістю. Хоча батькове покоління могло й не трактувати українців як націю, визначення нації мінялося. Наставала епоха демократії, за якої чисельність населення починала важити стільки ж, скільки й багатство; епоха етнічности, в якій культура могла посісти місце традиції; та епоха науки, в якій демографія могла з позірною точністю числити національне населення. Віллі міг вважати українців за націю з таким самим статусом і правами, як і в поляків. Популістський характер такої політики міг лише приваблювати молоду людину, яка вважала себе приятелем посполитого люду. Та обставина, що українці були «неісторичною нацією», як було прийнято в ті часи казати, вабила його молодечий дух. Вільгельм вважав українців природним народом, народом весни, паростком, який може гнутися за вітром. Поляки належали до цивілізації тління. Як він скаже на декілька років пізніше: «Польща! Так, поляки були колись народом високої культури, це я справді мушу визнати, але тепер прийшла їхня осінь. Настає культура надміру, настає декаданс»[82].

Історія Габсбурґів показує, що декаданс може тривати напрочуд довго. За якісь три століття перед тим предок Віллі, імператор Максимільян II замовив Арчимбольдо його знамениті зображення чотирьох пір року: весна з фруктами й овочами в зелених та червоних тонах, осінь як пишний пізній врожай гарбузів, картоплі та винограду — обидві ці пори року в подобі чоловіків. Годі знайти більш захопливе й занепадницьке передання плину часу. Та, попри всю індивідуальність портретів, час вони представляють як нескінченне коло пір року. Однак Габсбурги справді досягли поворотної точки, дотичної до моменту, коли вічний династичний час поступається разючим візіям катастрофи й порятунку.

Літо 1914 року розділить весну з осінню, батька з сином, одну еру від іншої — цього літа Габсбурґи розпочнуть війну, яка покладе край старій Європі. Проте 1913 року вибір Штефана та Віллі не був виразом ані взаємної неприязні, ані браку лояльности щодо своєї династії. Якщо на вимогу генерального штабу Габсбурзька монархія розпочне завойовницьку війну проти Сербії, то її військам доведеться дати бій і Росії. Перемога ж над Росією обіцяла збільшити польське й українське населення в межах габсбурзьких володінь із мільйонів до десятків мільйонів. Якщо б Габсбургам вдалося перемогти в такій війні й розширитися на північ та на схід, то ерцгерцоги могли б і справді правити великими польськими чи українськими коронними землями як вірні регенти свого цісаря.

Штефан і Віллі вдалися до дій, слушних для двох епох: їхньої власної та тієї, яка ще мала прийти. Чинячи так, вони імпліцитно приймали новий час — не знану їм обом від народження ідею часу, який подає дати й деталі примарних образів вічної династії, а ідею, до якої вони самі себе підготували, за якою роки несуть поступ нації. Штефан став поляком в очікуванні створення нових коронних земель. Вільгельм став українцем в очікуванні сходження нової нації. Однак ті ж уміння й репутація, які дозволяли б їм служити монархії, готували їх до Європи без імперій, у якій Польща й Україна стали незалежними державами. Хоча ані Віллі, ані Штефан не вели мову про падіння Габсбурзької монархії та постання незалежної Польщі й України, їхні польські чи українські послідовники неминуче стали б про ці речі говорити, і справді говорили.

Віллі, якому в 1913 році було вісімнадцять, не міг відокремити власних амбіцій від родинної величі. Йому, водночас невинному й пересиченому, даровано розкіш бунтувати проти тих традицій, які він сам утілював. Його батько зробив його поляком, тож він вирішив стати українцем. Його батько хотів, щоб він став офіцером, тож тепер він був кадетом, який готувався до самознищенної війни. Штефан передбачив світ націй, і ось цей світ настав. Віллі обрав собі народ, знаний лише з ігор, подорожей та книг; націю таку ж молоду й зелену, як і він сам.

До того, що сталося далі, ці двоє, батько й син, були готові не гірше за будь-якого Габсбурга.